Комунікативна взаємодія: інтерактивний аспект спілкування

Спілкування - це не тільки обмін інформацією, знаками, а й організація спільних дій. Воно завжди припускає досягнення деякого результату. Таким результатом звичайно є зміна поведін­ки і діяльності інших людей.

У ході спілкування його учасникам можна не тільки брати участь у комунікації, але й організувати обмін діями, спланувати загальну діяльність, виробити форми та норми сумісних дій.

Інтерактивнаий аспект спілкування - це та його сторона, яка фіксує не тільки обмін інформацією, а й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяль­ність. У дослідженні цієї сторони спілкування використовують по­няття “інтеракція”, “взаємодія”, “соціальна взаємодія”.

Взаємодія - це універсальна властивість усього існуючого світу речей і явищ в їх взаємній зміні, впливові одного на інших.

В суспільстві взаємодія - це система зв’язків і взаємодій між індивідами, соціальними групами, сукупність усіх соціальних від­носин. Соціальні взаємозв’язки мають різні підстави і багато різних відтінків, які залежать від особистісних якостей індивідів, що вступають у взаємодію. Формування цих зв’язків відбувається поступово від простих форм до складних. Соціальні зв’язки інди­віда, який знаходиться навіть у малочисельній групі, являють собою чисельність взаємодій, які складаються з дій і зворотних реакцій на них. Утворюється складна система взаємодій, в яку включена різна кількість індивідів.

Теорії міжособистісної взаємодії

Розглянемо теорії, які пояснюють внутрішні механізми міжо­собистісної взаємодії. Найбільш популярними в психології є тео­рія обміну, психоаналітичний підхід, теорія керування вражен­нями, концепція символічного інтеракціонізму.

Дж. Хоманс, автор теорії обміну, вважає, що люди взаємоді­ють один з одним на основі свого досвіду, зважаючи на можливі винагороди і затрати. Відповідно до цієї теорії, кожний з нас прагне врівноважити винагороди і затрати, щоб зробити нашу взаємодію стійкою і приємною; поведінка людини в даний момент визначається тим, чи винагороджувалися і як саме винагороджу­валися її вчинки в минулому.

Популярністю користується і психоаналітична теорія З. Фрейда, згідно якої міжособистісна взаємодія визначається в ос­новному уявленнями, засвоєними в ранньому дитинстві, і конфлі­ктами, які були пережиті в цей період життя. Таким чином, згідно з психоаналітичною теорією, в процесі взаємодії люди просто ти­ражують, відтворюють дитячий досвід. З. Фрейд вважав, що фор­мування груп і їхня привабливість для людини полягає в тому, що вони випробовують почуття відданості і покірності лідерам груп. Це пояснюється, на думку З. Фрейда, не стільки особистісними якостями лідерів, скільки тим, що ми ототожнюємо їх з могутніми особистостями, яких у дитинстві уособлювали наші батьки. У по­дібних ситуаціях ми наче повертаємося до більш ранніх стадій 429

свого розвитку. Такий регрес відбувається в основному в ситуа­ціях, коли взаємодія є неформальною чи неорганізованою. Дослід­ження показують, що відсутність визначених очікувань сприяє зміцненню влади лідерів груп.

В основі підходу Е. Гофмана, що одержав назву теорія керу­вання враженнями, є припущення, що ситуації соціальної взаємо­дії нагадують драматичні спектаклі, у яких люди, як актори, праг­нуть створювати і підтримувати сприятливі враження. Для прояву і вираження символічного значення, за допомогою яких можна зробити гарне враження на інших; люди самі готують і створюють відповідні ситуації. На думку Е. Гофмана, соціальні ситуації варто розглядати як драматичні спектаклі в мініатюрі: люди поводяться подібно акторам на сцені, використовуючи “декорації” і навколишнє оточення для створення певного враження в інших про себе.

Найдокладніше інтерактивна сторона спілкування досліджу­валася в працях представників символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Г. Блумер), які вважають, що поведінка людей сто­совно одне до одного та предметів навколишнього світу визна­чається тим значенням, що вони їм надають.

Цей напрям, який отримав назву “символічний інтеракціо- нізм”, пов’язано з ім’ям Дж. Г. Міда (1863-1931). Дж. Г. Мід - осо­бистість яскрава і відома. Він дуже мало писав, а тому праці його послідовників значною мірою складаються з тлумачень книги “Ро­зум, Я і Суспільство”, яка вийшла після його смерті, і збірником поміток, підготовчих матеріалів вченого і студентських конспек­тів, його лекцій. Для Дж. Г. Міда головне у людській дії - це інте­рпретація, створення значень, опосередкування безпосередніх впливів. Навіть жести партнерів по комунікації сприймаються не 430

прямо, а як символи, продукти інтерпретації чуттєвого матеріалу. Для того, щоб зробити значимим кожен момент діяльності, лю­дина наділена психологічним механізмом, який включає: а) пере­роблені, нормативні для особистості уявлення про неї інших лю­дей; б) спонтанні відповіді на соціальні впливи інших; в) “замість”, що координує попередні інституції. Цей механізм виникає з кому­нікації і заради комунікації. Партнери зі спілкування прилагоджу- ються один до одного, розшифровуючи взаємні наміри у жестах, позах, виразі обличчя і, насамперед, обмінюються словами.

Символічний код для інтерпретації себе й іншого може утворюватись у сумісному спілкуванні, але людська комунікація настільки складна, що більшу частину значень людині доводиться брати в готовому, узагальненому вигляді із символічного тезау­руса культури.

Дж. Г. Мід розглядав вчинки людини як соціальну поведінку, засновану на обміні інформацією. Він вважав, що люди реагують не тільки на вчинки інших людей, а й на їхні наміри. Ми можемо “розгадати” намір інших людей, аналізуючи їхні вчинки з огляду на свій минулий досвід у подібних ситуаціях. У зв’язку з цим Дж. Г. Мід виділяв у взаємодії два типи дій: 1) незначущий жест (є автоматичним рефлексом на кшталт моргання); 2) значущий жест (пов’язаний з осмисленням вчинків і намірів іншої людини). В іншому випадку людині необхідно поставити себе на місце іншої людини або, за словами Дж. Г. Міда, “прийняти роль іншого”. Цей процес складний, але ми здатні його здійснювати, тому що з ди­тинства нас вчать надавати значення визначеним предметам, діям і подіям. Коли ми приписуємо значення чомусь, воно стає симво­лом, тобто поняттям, дією або предметом, що виражає зміст ін­шого поняття, дії або предмета.

Сутність концепції символічного інтеракціонізму полягає в тому, що взаємодія між людьми розглядається як безперервний діалог, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміру один одного і реагують на них. Інтерпретація стимулу здійсню­ється в проміжок часу між впливом стимулу і нашою відповідною 431 реакцією. У цей час ми зв’язуємо стимул із символом, на основі якого визначається відповідна реакція.

Якоюсь мірою все є символами, але з них слова - найважли­віші символи, тому що з їхньою допомогою ми надаємо значення предметам, які інакше залишилися б позбавленими смислу. Завдяки цьому можемо спілкуватися з іншими людьми. Подібне спілкування зумовлене тим, що суспільство вчить своїх членів од­наково розуміти визначені символи. Особистість формується у взаємодії з іншими особистостями, і механізмом цього форму­вання є встановлення контролю за діями особистості і тих уявлень про неї, що складаються в навколишніх.

Символічний інтеракціонізм дає більш реалістичне уявлення про взаємодію між людьми, ніж теорія обміну, але він зосередже­ний в основному на суб’єктивних моментах взаємодії, індивідуа­льних для кожної людини.

Інший напрям дослідження взаємообміну - трансактний аналіз, у якому представлено дослідження взаємодії з точки зору регулювання дій учасників через їх позиції, а також врахування ха­рактеру ситуацій і стилю взаємодії. Найбільш яскраво трансактний аналіз подано в праці Е. Берна “Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри”. З точки зору Е. Берна, кожен з учасників взаємодії може займати одну з трьох позицій, які він означив як Батько, До­рослий, Дитина, Позиція Дитини може бути визначеною як пози­ція “Хочу!”, позиція Батька - як “Потрібно”, позиція Дорослого - як об’єднання “Хочу” і “Потрібно”. Ці позиції не пов’язано обов’язково з відповідною соціальною роллю, а є психологічним визначенням певної стратегії у взаємодії.

У кожної людини, відповідно до її психічного стану, склада­ються певні схеми поведінки. Репертуар цих станів Е. Берн розпо­ділив на такі категорії: 1) стан Я, подібний образу батьків; 2) стан Я, який автономно направлений на об’єктивну оцінку реальності; 3) стан Я, який діє з моменту його фіксації в ранньому дитинстві і являє собою архаїчні пережитки.

Ці стани відповідають позиціям Батька, Дорослого і Дитини, одна з яких виявляється в людини в соціальній взаємодії в кожен момент часу і може змінюватись відповідно до зміни психологіч­них станів. Кожен тип станів по-своєму дуже важливий для лю­дини. Дитина - це джерело інтуїції, творчості, спонтанних спонук і радості. Стан “Дорослий” є необхідним для життя. Людина пере­робляє інформацію і вираховує імовірності, які необхідно знайти, щоб ефективно взаємодіяти з навколишнім світом. Дорослий контролює діяльність Дитини і є посередником між ними. Батько здійснює дві основні функції. По-перше, завдяки цьому стану лю­дина може ефективно грати роль батька своїх дітей, забезпечивши тим самим виживання людського роду. Важливість цієї функції пі­дкреслюється тим фактом, що люди, які залишилися сиротами в ранньому дитинстві, відчувають значно більше труднощів у вихо­ванні власних дітей, ніж ті, які росли в повних сім’ях аж до підлітко­вого віку.

Отже, всі три позиції людини дуже важливі для виживання, функціонування і взаємодії. Кожна з них заслуговує однакової по­ваги, бо кожен стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Зміна цих позицій стає необхідною лише в тому випа­дку, якщо одна з них порушує здорову рівновагу. Взаємодія стає ефективною лише тоді, коли трансакції мають додатковий харак­тер, тобто якщо вони збігаються.

В концепції Е. Берна одиниця спілкування називається тран­сакцією. Люди, які спілкуються, виявляють свою поінформова­ність відносно присутності один одного. Це називається трансакт- ним стимулом. Людина, на яку спрямовано трансактний стимул, у відповідь щось скаже або зробить. Ця відповідь називається трансактною реакцією. Метою простого трансактного аналізу є

з’ясування того, яка саме позиція “Я” відповідальна за трансакт- ний стимул і яка позиція людини здійснила трансактну реакцію.

Різновиди міжособистісних контактів

При міжособистісній взаємодії обставини підштовхують кожну людину до багатьох інших індивідів. Відповідно до своїх потреб та інтересів людина відбирає серед численної кількості ін­ших людей тих, з якими вона потім вступає у взаємодію. Цей тип зв’язків, що є дуже коротеньким за своїм терміном, називається контактом. Можна виділити різні види контактів: просторові, кон­такти обміну, контакти зацікавленості.

Просторові контакти. Для того щоб взаємодіяти з іншими людьми, кожен індивід повинен визначити їх у певному просторі (де вони, скільки їх). Це просторове визначення є первинним мо­ментом, від якого залежить подальша поведінка людини і її май­бутні соціальні взаємозв’язки. Кожна людина щодня зустрічається з іншими людьми в транспорті, на вулиці, спортивному майдан­чику, не задумуючись над тим, хто саме перебуває в цих місцях поряд з ним, однак кожен індивід пам’ятає про існування інших. Це виражається у зміні поведінки в присутності інших. Наприклад, дівчинка, яка тільки що веселилась у себе вдома, виходячи на ву­лицю, надає собі серйозного вигляду, бо вона знає, що на вулиці присутні інші люди.

Отже, просторовий контакт є первинним і необхідним кіль­цем у формуванні соціальних взаємодій.

Контакти зацікавленості, їх сутність полягає у виборі соціального об’єкту, який має певні цінності або риси, що відпові­дають потребам даного індивіда. Вступаючи в просторовий кон­такт, людина виділяє зі всіх соціальних об’єктів,, що просторово сприймаються, певного індивіда, з яким вона пов’язує позитивні або негативні емоції, тобто того, хто має риси або властивості, які відповідають її інтересам. Цей індивід може зацікавити, наприк­лад, своєю незвичайною зовнішністю чи наявністю у неї цінної для вас інформації або виявленням фізичної сили, гумору або, навпаки, неввічливістю, нерозсудливістю. Людина порівнює інди­віда, якого виділила, із собою, намагаючись свідомо чи несвідомо визначити причину своєї зацікавленості. Такий контакт може бути 434

двостороннім або одностороннім, очним або заочним, викликати негативні або позитивні емоції.

Психологічним механізмом виникнення подібного контакту є мотив як спонукання до діяльності, що пов’язано із задоволенням потреби. Кожна особа має набір мотивів відносно різних сторін оточуючої її діяльності. Ці мотиви є продуктом попереднього дос­віду і існуючих у даний час потреб. Мотиви пов’язані між собою і становлять мотиваційну структуру особистості. В основному вони потенційні, тобто до певного часу не виявляються у поведінці лю­дини. Однак у якийсь момент відбувається з’єднання потреби осо­бистості з якимось об’єктом навколишнього середовища. Мотив, що відповідає цій потребі, актуалізується, і виникає інтерес - форма виявлення потреби, що забезпечує спрямованість особис­тості на усвідомлення цілей діяльності.

Контакти обміну. Контакти обміну являють собою специфіч­ний вид соціальних взаємозв’язків, у яких індивіди обмінюються цінностями, не маючи прагнення змінити поведінку інших людей. Це означає, що у процесі таких короткочасних спорадичних обмі­нів увага індивіда концентрується на самому предметі обміну, а не на іншому індивіді, який вступає в обмін. Щодня людина має ба­гато контактів обміну: купує квитки в транспорті, обмінюється ре­пліками з пасажирами метро, запитує, як знайти такий-то заклад та ін. У більшості випадків у здійсненні контактів обміну людина зо­всім не звертає уваги на індивідів, з якими вступає в контакт, її цікавить лише об’єкт обміну. Як приклад розвитку і удоскона­лення контактів обміну Я. Щепанський наводить приклад з купів­лею газети. Спочатку у індивіда виникає на підставі певної пот­реби просторове бачення газетного кіоску, потім з’являється кон­кретний інтерес, пов’язаний з продажем газети і з продавцем, після чого відбувається обмін газети на гроші. Контакти розвиваються на базі однієї підстави - потреби у придбанні газети. Саме цей предмет є центральним у появі інтересу і наступного контакту обміну. Контакти обміну, що повторюються, можуть сприяти ви­никненню більш складних соціальних взаємозв’язків, які вже бу­дуть повернені на людину, а не на об’єкт обміну. Наприклад, мо­жуть виникнути дружні стосунки з продавцем.

Соціальна взаємодія як організація діяльності між людьми складається з таких елементів: діюча особистість, потреба в акти­візації поведінки, ціль діяльності, метод діяльності, інша діюча особа, на яку спрямована дія, результат діяльності.. Крім того, еле­ментом організації діяльності є також зовнішнє оточення діючої особи або ситуація. Як відомо, будь-який діючий індивід не знахо­диться в ізоляції. Його оточує матеріальний, речовий світ, соціальне середовище (групова взаємодія), культурне середовище (норми і цін­ності суспільства). Сукупність речових, соціальних і культурних умов являє собою ситуацію, яка виявляється в умовах дії і засобах дії. Жоден індивід не здійснює діяльності без врахування ситуації. Ситуація входить у систему соціальної взаємодії через орієнтацію індивідів. Розрізняють оціночну і мотиваційну орієнтацію індивіда на ситуацію. Це означає, що кожен діючий індивід повинен оці­нити своє оточення (інших діючих індивідів, умови і засоби навко­лишнього середовища) і за допомогою мотивації внести корективи в ціль і методи здійснення соціальної взаємодії.

Соціальна взаємодія, на відміну від імпульсивних, рефлекси­вних дій, ніколи не відбувається миттєво. До її здійснення у свідо­мості особи, яка діє, повинна виникнути досить стійка спонука до активності. Так, спонукання щодо здійснення дій називається мо­тивацією. Мотивація в аспекті розглядання її як елемента органі­зації соціальної взаємодії - це сила, що штовхає індивіда до здійс­нення певних дій. Отже, механізм соціальної взаємодії складається з потреби, мотивації і самої дії. Цей механізм можна подати у ви­гляді такої формули:

Потреба + Мотив + Інтерес = Взаємодія.

Будь-яка соціальна дія починається з виникнення в індивіда потреби, яка надає йому певної спрямованості: це можуть бути, на­приклад, фізичні потреби (в їжі, сні та ін.), потреби в безпеці, спілкуванні, досягненні певного статусу, самоствердженні та ін. Потреба співвідноситься індивідом з об’єктами (суб’єктами) зов­нішнього середовища, актуалізуючи суворо визначені мотиви. Со­ціальний об’єкт у поєднанні з мотивом, який актуалізується, 436

викликає інтерес. Поступовий розвиток інтересу приводить до по­яви в індивіда мети щодо конкретних соціальних об’єктів. Момент появи її означає усвідомлення індивідом ситуації і можливість по­дальшого розвитку суб’єктивної активності, яка далі приводить до формування мотиваційної установки, яка означає потенційну готовність до здійснення соціальної дії.

Свідченням важливості інтерактивної сторони спілкування є поява в історії психології інтерактивного напряму, який розглядає взаємодію як вихідний пункт будь-якого соціально-психологіч­ного аналізу.

Види комунікативної взаємодії

Традиційно види взаємодії поділяють на дві групи: співробі­тництво та суперництво.

Співробітництво передбачає такі дії, які сприяють організа­ції спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями “ко­операція”, “згода”, “пристосування”, “асоціація”.

Суперництво. Цю групу утворюють дії, які певною мірою розхитують спільну діяльність, створюють перепони на шляху до порозуміння, їх позначають також поняттями “конкуренція”, “конфлікт”, “опозиція”, “дисоціація”.

Розглянута вище класифікація в основі має дихотомічний поділ видів комунікативної взаємодії.

Інша класифікація - кількісний аспект, тобто орієнтується на кількість суб’єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з нею розрізняють взаємодію: а) між групами; б) між особистістю та групою; в) між двома особистостями (діада).

Психологічний вплив

Під час взаємодії відбувається своєрідний процес і результат зміни однією особою поведінки, установок, намірів, уявлень іншої особи. Вплив може бути спрямованим (ставиться мета досягнення певного результату) і опосередкованим (відповідно).

Психологічний вплив - застосування у міжособистісній вза­ємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини. До видів психологічного впливу передусім належать переконання, зараження, навіювання, наслідування, мода, чутки.

Переконання. Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетво­рення інформації, яка повідомляється, на систему установок і принципів індивіда.

Переконання - метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Здійснюючись у процесі комунікативної взаємодії, переко­нання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у сис­тему поглядів людини. Засноване воно на свідомому ставленні ін­дивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Сприятливими умовами для переконання є дискусія, групова полеміка, суперечка, оскільки сформована під час їх перебігу думка набагато глибша, ніж та, що виникла за пасивного сприймання інформації.

Зараження. Наймасовіший спосіб інтеграції групової діяль­ності виникає за значного скупчення людей - на стадіонах, у кон­цертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.

Зараження - психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не че­рез свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.

Психічне зараження здійснюється через передачу емоційного стану від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Свідомість за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до по­дій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлума­чить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність лю­дини до певних психічних станів. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Воно є одночасно продуктом впливу на інших енергетики психічного стану індивіда чи групи, а також здатністю людини до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті.

Навіювання. В сучасних умовах застосовується досить часто, одночасно може бути одним із небезпечних інструментів маніпуля­ції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість.

Навіювання, або сугестія, - метод впливу на психіку людини, пов’язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, не­обмеженою довірою до її джерел.

Ефективним навіювання буде лише тоді, коли виникатиме ефект довіри. Джерел навіювання досить багато. Ними можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити,

самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать, вік, емоційний стан тощо. Важливим чинником, що зумовлює ефектив­ність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категорич­ний тон, виразна інтонація.

Свідомо застосовують його в медицині (гіпноз, психотера­пія). Водночас навіювання може мати і негативний вплив, ставши інструментом безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда, групи.

Формами навіювання можуть бути: гетеросугестія (вплив з боку) та ауто сугестія (самонавіювання). Самонавіювання нале­жить до свідомого саморегулювання, навіювання собі певних уяв­лень, почуттів, емоцій.

Наслідування - найпоширеніша форма поведінки людини у міжособистісній взаємодії. Це процес орієнтації на певний прик­лад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчин­ків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис Її ха­рактеру та стилю життя. Саме через наслідування здійснюється процес соціалізації особистості, реалізуючись через навчання і виховання. Особливе значення воно має в розвитку дитини. Тому більшість науково-прикладних досліджень з цієї проблематики здійснюється в дитячій, віковій і педагогічній психології. У дорослої людини наслідування є побічним способом засвоєння навколишнього світу, її психологічні механізми наслідування 439 значно складніші, ніж у дитини та підлітка, оскільки спрацьовує критичність особистості. Наслідування в дорослому віці є елемен­том навчання певним видам професійної діяльності (спорт, мисте­цтво). Проте його не можна розглядати як односпрямований рух інформації, зразків поведінки від індуктора (комунікатора) до ре­ципієнта. Завжди існує (іноді мінімальний) зворотний процес - від реципієнта до індуктора.

Мода - це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негати­візм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протистав­лення. До її особливостей належить те, що вона виявляється в усіх сферах суспільного життя, економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо.

Мода дуже тісно пов’язана зі смаками та звичаями людей. З першими її зближують змінність та рухливість, з другими - повто­рюваність та усталеність.

Для моди характерна динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас вона консервативна. Щось заперечуючи, відкидаючи старе, мода разом з тим претендує на роль зразка, еталона. Іншими словами, мода - це часткова, зовні­шня зміна культурних форм поведінки і уподобань людини.

Чутки. Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їхню думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відпо­відну інформацію, в якій було б необхідне роз’яснення. Чутка - це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Як правило, вони стосуються важливих для певної соціальної групи чи людини явищ, затор кують актуальні для них потреби та інтереси. Очікування щодо одержання задово­лення від інформації є головним мотивом сприймання та відтво­рення почутого (чутки).

20.5.