Міжособистісне сприйняття та взаєморозуміння у процесі спілкування. Характеристика міжособистісного сприйняття як процесу соціальної перцепції

Виникнення і успішний розвиток міжособистісного спілку­вання можливе лише в тому випадку, якщо між його учасниками існує взаєморозуміння. Те, якою мірою люди відображають по­чуття і риси один одного, сприймають і розуміють інших, а через них - і самих себе, здебільшого визначає і сам процес спілкування, і стосунки, які створюються між партнерами, і способи взаємодії.

Перцепція в загальнопсихологічному розумінні - це елемент цілісного процесу пізнання і суб’єктивного осмислення світу.

Поняття “соціальна перцепція” відображає складний процес сприйняття, пізнання та розуміння людьми один одного. Зміст цього поняття включає все те, що в психологічному аспекті визна­чається різними термінами й вивчається окремо.

Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особис­тість, вона завжди сприймається іншими людьми як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми, за словами С.Л. Ру- бінштейна, ніби “читаємо” іншу людину, розшифровуємо її внут­рішній світ, особливості особистості за зовнішніми проявами. Вра­ження, що виникають при цьому, відіграють важливу роль, регу­люючи процес спілкування. У ході пізнання іншої людини одно­часно здійснюються й емоційна оцінка її, і спроба зрозуміти її ло­гіку вчинків і хід мислення, а потім, уже на основі цього, побуду­вати стратегію своєї власної поведінки.

Таким чином, коли говорять про перцептивну сторону спіл­кування, то мають на увазі особливості сприйняття не фізичних, а соціальних об’єктів, до яких відносять формування уявлення про наміри, думки, здібності, емоції установок та ін.

Процеси соціальної перцепції включають не тільки сприй­няття людини людиною, а й процес сприйняття спостережної поведінки, її інтерпретацію в термінах причин поведінки і очіку­ваних наслідків поведінки, що сприймається; емоційну оцінку, по­будову стратегії власної поведінки.

У загальному розумінні соціальна перцепція - це багатофу­нкціональний психологічний процес сприйняття іншої людини, її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характерис­тиками та інтерпретація й прогнозування на цій основі її вчинків.

Дослідження процесу соціальної перцепції включає характе­ристику суб’єкта і об’єкта сприйняття, вивчення механізмів процесу міжособистісної перцепції, а також ефектів, що супрово­джують цей процес. У об’єкта сприйняття доступними для спосте­реження є лише зовнішні ознаки, серед яких найбільш інформати­вні зовнішній вигляд (фізичні дані, одяг) і поведінка (дії, експре­сивні реакції). Сприймаючи ці ознаки, спостерігач (суб’єкт сприй­няття) оцінює їх і робить деякі висновки (іноді не усвідомлено) про внутрішні психологічні властивості партнера. На основі цього він формує певне ставлення до об’єкта сприйняття. Це ставлення зде­більшого емоційне (подобається - не подобається). На підставі тих властивостей, які передбачено спостерігачем у об’єкта спостере­ження, суб’єкт робить певні висновки відносно того, якої поведі­нки можна очікувати від об’єкта спостереження і, спираючись на ці висновки, створює власну стратегію поведінки по відношенню до об’єкта сприйняття.

Описаний процес соціальної перцепції М. Р. Бітянова подала у такій схемі:

• сприйняття зовнішнього вигляду і поведінки об’єкта спо­стереження;

• створення уявлень про психологічні особливості і стан об’єкта спостереження;

• створення уявлень про причини і наслідки поведінки;

• створення стратегії власної поведінки.

Візуальна психодіагностика

Об’єкт соціальної перцепції (об’єкт спостереження) - це ав­тор повідомлення, яке приймає, інтерпретує спостерігач (суб’єкт).

Соціальні психологи вже давно досліджують характеристики зов­нішності і поведінки, які є найбільш важливими з точки зору сприйняття і розуміння.

У момент сприйняття людина, яка спостерігається, є для суб’єкта спостереження деякою сукупністю соціально значимих ознак, завдяки яким в певній культурі традиційно транслюються психологічні властивості і стани.

Сприйняття зовнішнього вигляду людини, вираз її емоцій ви­кликає у відповідь емоційні переживання та реакції у людей. Вміння читати виразні рухи передбачає тонке розуміння всіх відтінків і ню­ансів у виразі обличчя, жесту, пози і рухів тіла іншої людини. Розпі­знати індивідуально-психологічні особливості особистості можна за мімікою, пантомімікою, фізіологічними реакціями, що супроводжу­ють емоції, - судинними, дихальними, секреторними; за особливос­тями будови тіла, рисами обличчя, рисунками на кистях, пальцях та іншими природно-біологічними ознаками.

Візуальна психодіагностика досліджує всі зовнішні вияв­лення вигляду і поведінки людини з метою вивчення її особистіс- ного змісту. Візуальна психодіагностика є суто прикладним знан­ням, яке особливо потрібне спеціалістам, що працюють з людьми, для діагностики їх особистісних, індивідуально-типових і профе­сійно важливих якостей.

Практична спрямованість і відносна доступність візуальної психодіагностики, необхідність широкого втілення прикладної психології в різні галузі суспільної діяльності передбачає можли­вість проведення окремих обстежень особами без спеціальної пси­хологічної підготовки: педагогами, лікарями, керівниками різних рівнів, спеціалістами по роботі з персоналом Вивчення і система­тизація даних про характерні відмінності зовнішнього вигляду лю­дей і особистості, їх виразних рухів має довгу історію. Ще з дав­нини, наприклад, певному типу побудови тіла приписувались різні моральні і психологічні особливості. На основі цього вченими було створено досить багато типологій, заснованих на особливос­тях тілобудови людини.

Фізіогноміка, френологія, хіромантія, астрологія, графологія це галузі знань, які намагалися за зовнішніми ознаками тих або ін­ших частин тіла, виразними рухами та іншими особливостями по­ведінки людини виявити її психологічну сутність. Не менш старо­давню історію має астрологія, яка розробляла планетарну і зодіа­кальну типологію людини, а також графологія, яка шукала законо­мірні зв’язки між почерком і характером індивіда.

Дослідження зв’язку між зовнішніми ознаками людини і її психологічними характеристиками в історії розвитку знань здійс­нювалися двома напрямами: перший напрям ставив за мету на ос­нові зовнішніх ознак виявити психологічну сутність, другий - на основі внутрішніх властивостей (зокрема, психологічних) виді­лити типи особистості, які відрізняються зовнішніми ознаками.

Сприйняття зовнішнього вигляду людини, вираз її емоцій викликає у людей відповідні емоційні переживання та реакції.. Вміння читати виразні рухи передбачає тонке розуміння всіх від­тінків і нюансів у виразі обличчя, жесту, пози і рухів тіла іншої людини. Розпізнати індивідуально-психологічні особливості осо­бистості можна за мімікою, пантомімікою, фізіологічними реакці­ями, що супроводжують емоції - судинним, дихальним, секретор­ним; за особливостями будови тіла, рисами обличчя, рисунками кисті, пальців та іншими природно-біологічними ознаками.

Вивчення і систематизація даних про характерні відмінності зовнішнього вигляду людей і особистості, їх виразних рухів має тривалу історію. Ще з давнини, наприклад, певному типу будови тіла приписувались різні моральні і психологічні особливості. На основі цього вченими було створено досить багато типологій, заснованих на особливостях тілобудови людини. Найбільш систе­матизована одна з таких типологій представлена в “Трактаті про людську фізіономію” Ежена Ледо (1815), в якому описано п’ять основних типів тілобудови і дано їх психологічні характеристики. В основі цієї типології є твердження, що будова тіла людини від­повідає в основному п’яти геометричним фігурам: чотирикутнику, колу, овалу, трикутнику, конусу. На думку Е. Ледо, кожен тип включає приховані здібності, інстинкти і емоції, які приводяться в дію або залишаються у бездіяльності залежно від розвитку особи­стості, її життєвого шляху. Так, невідповідність між типом і тем­пераментом породжує внутрішні конфлікти, через що з’являються суперечності в почуттях, побажаннях, вчинках, що виявляється у чудернацтвах характеру.

Конституційну типологію особистості запропонував Креч- мер на основі виділення чотирьох основних типів конституції бу­дови тіла (статури).

1- й тип статури - астенік - людина тендітної статури, з плас­кою грудною кліткою, вузькими плечима, видовженими і худими кінцівками, видовженим обличчям, але сильно розвиненою нерво­вою системою, головним мозком;

2- й тип статури - пікнік - людина малого або середнього зро­сту, з вираженою жировою тканиною, опуклою грудною кліткою, великим животом, круглою головою на короткій шиї;

3- й тип статури - атлетик - людина з вираженою мускулату­рою, пропорційною міцною статурою, широким плечовим поясом;

4- й тип статури - дипластик - людина з неправильною статурою.

До виділених типів будови тіла Кречмер співвідніс певні типи особистості.

Абсолютно “чистих” типів статури менше, ніж змішаних. Кожен з виділених у наведених класифікаціях типів особистості можна фіксувати і на основі морфологічних ознак.

Класифікацію психологічних типів К. Юнга було покладено в основу соціоніки. Візуально, за даними соціоніків, раціональ- ність-ірраціональність краще спостерігається в профілі обличчя.

Раціональні профілі різкіше окреслені, більш кутасті, виділя­ються окремими деталями або їх сукупністю (лінія носа, носо-губної зморшки, підборіддя, надбрівних дуг та ін.); “ірраціональні” - мають більш м’які і плавні лінії профілю обличчя.

Інтуїтивні типи, як правило, мають високий лоб, слабо окре­слене, або невелике трикутне підборіддя; їхнє обличчя нагадує скоріше овал, ніж круг.

Сенсорні типи - круглолиці, підборіддя пружне, а лоб, якщо й високий, то скошений назад.

Мыслительный та емоційний типи розрізняються за активні­стю верхньої і нижньої частин обличчя. Перший маніпулює більше верхньою частиною (наморщує лоб, розкриває і щурить очі), а дру­гий - нижньою (посмішка, зуби, щоки). Мислительні типи більш “кістляві”, у емоційних - переважає збільшена брюшнина і низ грудної клітки, у сенсорних - м’язова маса тіла (кращі культури­сти, штангісти, борці, як правило, належать до сенсорного типу).

Не менш важливого значення у візуальному спілкуванні мас специфічна знакова система, яка вивчається наукою кінесикою.

Шведський дослідник К. Бердвістл запропонував виділити одиницю тілорухів людини - кін (грец. кінета - рух), або кінему (аналогічно фонемі в лінгвістиці). Із кінів утворюються кінеморфи (щось подібне до фраз), які й сприймаються в ситуації спілку­вання. На основі пропозицій К. Бердвістла було створено на кшталт “словника” тілорухів, навіть з’явились роботи про кіль­кість кінів в різних національних культурах. З метою визначення “сітки” основних зон людського обличчя, тіла, рук тощо К. Берд­вістл поділив все тіло людини на 8 зон: обличчя, голова, рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла, нижня частина тіла.

Смисл побудови словника в тому, щоб одиниці - кіни, були прив’язані до певних зон тіла тоді і запишуться в тілорухи. Подіб­ний варіант було запропоновано для запису виразу обличчя, мі­міки.

В науковій літературі визначено більш ніж 20 000 описів ви­разу обличчя. Щоб якось їх класифікувати, дослідник П. Екман за­пропонував методику, яка отримала назву FAST - Facial Affect Scoring Technique. Принцип той самий: обличчя умовно поділя­ється на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і ділянка носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емоцій, які найчастіше виражаються за допомогою мімічних засобів: ра­дість, гнів, здивування, огида, страх, сум. Фіксація емоції відповід­ної “зони” дозволяє визначити більш-менш правильно мімічні рухи. Ця методика поширена в медичній (патопсихологічній) практиці.

Знання зовнішніх ознак людини, їхній зв’язок з іншими особ­ливостями особистості дуже необхідно психологу, лікарю, менед­жеру, актору взагалі кожному спеціалісту, діяльність якого пов’язана зі спілкуванням з людьми. Розпізнавання індивідуально- психологічних особливостей особистості шляхом безпосеред­нього візуального сприйняття, як уже зазначалось, має велике значення в невербальній комунікації. Тому не дивно, що й сучасна наука виявляє неабиякий інтерес до досліджень “мови тіла”.

Так, сучасний російський дослідник І. Стернін подає систему найбільш типових поз та жестів, що свідчать про увагу або неувагу вашого співрозмовника (аудиторії).

Про увагу до мовця можна говорити, якщо:

• погляди слухачів спрямовані до того, хто говорить;

• положення тіла - корпус нахилений в бік мовця; слухач по­сунувся на краєчок стільця, щоби бути ближче до нього;

• нахил голови вбік - ознака зацікавленості.

Про неувагу свідчить таке:

• погляд слухача спрямовано вбік;

• тіло напружене, посадка пряма, ноги зведені та рівно стоять на підлозі (така поза часто імітує увагу);

• голова не нахилена, слухач тримає її прямо, хребет випря­млений;

• слухач робить такі рухи: голова випрямляється, плечі під­німаються, потім опускаються, погляд починає блукати по сторо­нах — це свідчить про втрату думки, втрату уваги;

• тіло набуває пози, спрямованої в бік виходу;

• ноги витягнуті вперед та перехрещені, тіло відкинуте на­зад, голова опущена вперед (часто означає незгоду);

• голова підпирається всією долонею;

• автоматичне постукування кінцівками (пальці рук, ноги) або якимось предметом (ковпачком ручки тощо) по підлозі або поверхні столу; це вираз нетерпіння, причому чим швидший темп постукування, тим нетерпіння більше;

• малювання на папері сторонніх предметів;

• застиглість очей, немиготливий погляд (імітація уваги);

• легке погладжування носа;

• міцно зчеплені руки;

• погладжування шиї (у чоловіків);

• поправлення зачіски, похитування ногою, пошуки чогось у сумочці (у жінок);

• рука торкається вуха та опускається вниз; або - губ та опу­скається вниз (приховане бажання заперечити, перебити);

• застібання піджака (у чоловіків).

Під час інтерпретації того чи іншого жесту варто брати до уваги багато чинників: національно-культурні традиції, вік людини, фізіологічний стан тощо. Але якщо невербальні моменти суперечать тому, що людина говорить, то варто вірити саме їм, а не словам.

Отже, 80 % успіху в спілкуванні забезпечує добре розвинена психологічна спостережливість. Для ефективного спілкування не­обхідно добре орієнтуватися в ролях, станах, властивостях особи­стості. Джерелом інформації про це слугує зовнішність партнера по спілкуванню, його мова, поведінка і особливо поведінка невер­бальна.

Створення правильного уявлення про іншу людину потребує тривалих повторних контактів і значних зусиль інтелекту, інтуїції і почуттів. При короткочасних контактах звичайно треба базува­тися на сформовані еталони сприйняття. Ототожнюючи співроз­мовника з визначеним еталоном на основі деяких загальних ознак між ними, ми приписуємо йому одночасно і безліч інших рис, що, з нашого досвіду, звичайно трапляються в людей такого типу. Тут необхідно використовувати цілу систему корекції своїх оцінок.

Ефекти та психологічні механізми соціальної перцепції та взаєморозуміння

Під час спілкування виникають ефекти соціальної перцепції як результат приписування чи поширення оцінного враження на сприймання дій, вчинків, особистісних рис іншої людини за дефі­циту часу і джерел інформації.

“Ефект ореолу”. Характеризується тенденцією перебільшу­вати властивості особистості співрозмовника, переносити сприят­ливе (несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші.

Ефект ореолу проявляється в тому, що загальне позитивне враження про людину зумовлює позитивні оцінки і не представле­них якостей. Буває і навпаки: загальне неприємне враження породжує негативні оцінки. Позитивна переоцінка поведінки і рис іншої людини зумовлена позитивною упередженістю. Щодо неї вживають назву “позитивний ореол”, негативна негативною упе­редженістю, коли виявлені надалі позитивні якості не беруть до уваги, недооцінюють (негативний ореол).

“Ефект первинності” - при оцінці незнайомця домінує пе­рше враження; усі інші отримані відомості накладаються на цю ін­формацію.

“Ефект поблажливості ” - надлишок позитивного ставлення при сприйманні іншої людини; спостерігається у тих випадках, коли суб’єкт отримує значну емоційну підтримку з боку оточую­чих ( наприклад, захоплення “зіркою” естради).

“Ефект новизни ” - проявляється в тому, що при сприйнятті людини людиною (соціальній перцепції) стосовно знайомої пер­сони найбільш значущою інформацією і такою, що найкраще за­пам’яталася, є остання, нова інформація про неї: тоді як до незна­йомої персони найбільш значущою є вперше набута інформація, яка створює перше враження про людину.

Пізнаючи іншу людину, відбувається емоційне оцінювання її, намагання зрозуміти вчинки, спрогнозувати її поведінку та змоде- лювати власну. Цього досягають завдяки використанню механіз­мів ідентифікації, емпатії, егоцентризму, рефлексії, стереотипіза- ції, каузальної атрибуції, ефектів соціальної перцепції.

Ідентифікація - елементарний спосіб розуміння іншої лю­дини, що характеризується уподібненням себе з нею і відіграє ва­жливу роль у спілкуванні та міжособистісній взаємодії. Відрізня­ється ототожненням (уподібненням) себе з іншою особою або гру­пою, основою якого є: а) емоційний зв’язок; б) набуття і засвоєння

цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо ба­тьків; в) копіювання суб’єктом думок, почуттів, дій іншої людини, яка є моделлю.

Ідентифікація є способом розуміння іншої людини через ус­відомлене або неусвідомлене ототожнення її із собою, намагання зрозуміти її стан, настрій, самооцінку, ставлення до світу, уявивши себе на її місці. Вона може бути повною (ототожнення себе з ін­шою людиною загалом) або частковою (уподібнення за однією ознакою). Результатом ідентифікації є: а) інтроекція - виокрем­лення і ототожнення себе з особою або групою, перенесення, запо­зичення, “вбирання” в себе певних рис об’єкта; б) проекція - при­писування іншому своїх думок і почуттів.

Емпатія. Цей механізм, реалізуючись як емоційний відгук на проблеми іншого, тісно пов’язаний з ідентифікацією. Емпатія є ос­новною навичкою, яка набувається у процесі соціалізації і перед­бачає здатність перебирати соціальні ролі й установки інших, уяв­ляти себе у соціальній позиції іншого і передбачати його реакції.

Емпатія (співпереживання, співчуття) - це намагання осяг­нути емоційний стан іншої людини; психічний процес, який дає змогу зрозуміти переживання іншої людини (механізм пізнання); дія індивіда, що допомагає йому по-особливому вибудувати спіл­кування (особливий вид уваги до іншої людини); здібність, влас­тивість, здатність проникати в психічний стан іншої людини (ха­рактеристика людини, тобто емпатійність).

Рівень емпатії залежить від здатності індивіда уявити, як одна подія сприйматиметься різними людьми, визнання права на існу­вання різних точок зору. Схильна до емпатії людина з терпінням ставиться до вираження емоцій іншими людьми; глибоко вникає в суб’єктивний внутрішній світ співрозмовника, не розкриваючи при цьому власного настрою і світу; готова адаптувати своє сприй­мання до сприймання іншої людини для кращого розуміння того, що з нею відбувається.

Егоцентризм. Явищем егоцентризму ускладнюється процес міжособистісного пізнання людьми одне одного. Він полягає в не­здатності побачити і зрозуміти пізнавальну позицію іншої людини, невмінні оцінити факти, події, явища з її точки зору.

Егоцентризм - зосередженість індивіда тільки на власних ін­тересах і переживаннях, що спричиняє його нездатність зрозуміти іншу людину як суб’єкта взаємодії та самодостатню особистість. Найчастіше егоцентризм проявляється у ранньому дитинстві. У процесі розвитку і навчання особистості сила проявлення його поступово зменшується.

Егоцентричність як закономірний етап становлення є нормаль­ним особистісним розвитком. Відхиленням від норми є загост­рення уваги особистості на цьому етапі, відсутність сил і прагнення подолати його. Жорстка орієнтація на себе не сприяє розвитку особистості. Тому егоцентрики живуть своїми уявлен­нями про добро, справедливість, любов.

Рефлексія. Механізм соціальної перцепції, який реалізується як внутрішнє уявлення людини про думку тих, ким вона контак­тує. Рефлексія (звернення назад, самопізнання) - бачення індиві­дом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спіль­ності; вид пізнання, у процесі якого суб’єкт стає об’єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану.

Рефлексія означає пізнання іншого через з’ясування думок про суб’єкта, пізнання суб’єктом себе через з’ясування думок ін­ших людей про нього. Чим ширше коло спілкування, чим більше різних уявлень про те, як людина сприймається іншими, тим більше вона знає про себе й людей, що її оточують. Рефлексія засвідчує перехід від повного включення самосвідомості в діяль­ність до формування нового ставлення суб’єкта не лише до діяль­ності, а й до себе в цій діяльності.

Цей вид соціальної перцепції передбачає не тільки знання суб’єкта про себе та свою діяльність, а й уявлення про те, як він і його діяльність сприймаються іншими. Як новоутворення психіки, вона з’являється на певному етапі онтогенетичного розвитку. Дозрівання механізмів рефлексії стимулює самоаналіз, форму­вання волі, становлення особистісної зрілості.

Стереотипізація - формування враження про людину на ос­нові вироблених стереотипів; приписування знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування.

Оцінні стереотипи являють собою сукупність якостей, які людина приписує іншій людині. Формування стійких образів соціального об’єкта (людини, групи, події, явища) відбувається не­помітно для особистості. Можливо, у зв’язку з недостатньою усві- домленістю стереотипи утверджуються як стійкі еталони, влада­рюючи над людьми. Формуються вони як наслідок недостатньої поінформованості, результат узагальнення особистістю власного досвіду, доповненого відомостями, отриманими з книг, кінофіль­мів, висловлюваннями інших людей.

Стереотип допомагає швидко і досить надійно спрощувати, оформлювати у певні категорії та еталони соціальне оточення лю­дини, легше його розуміти і прогнозувати.

Класифікація стереотипів дозволяє вирізнити такі їх види: со­ціальні, етнічні, гендерні, вікові, стереотипи сприймання, стерео­типи у спілкуванні, гетеростереотипи, рольові, розповсюджені, по­верхові, глибинні.

Когнітивною основою стереотипізації є такі операції, як се­лекція, обмеження, категоризація соціальної інформації.

Мотиваційну основу механізму стереотипізації становлять процеси оцінної поляризації на користь своєї групи, що вселяють особі почуття належності та захищеності.

Під час пізнання людьми одне одного стереотипізація здатна спричинити спрощення та скорочення цього процесу. У такому ви­падку стереотипи не обов’язково виконують оцінну роль.

Стереотипізація зумовлює виникнення упередження у сприй­манні іншої людини. Якщо судження про іншу людину вибудову­ється на основі попереднього негативного досвіду, то нове сприй­мання представника тієї самої групи буде також неприязним.

Перевірити істинність чи хибність стереотипу можна лише в процесі аналізу конкретної ситуації.

Дестереотипізація потрібна для встановлення взаємодії в мі­жетнічних, міжнаціональних, міжгрупових стосунках, оскільки чимало психологічних труднощів виникає саме у цих сферах, що призводять до негативних, а інколи навіть і тяжких наслідків.

Каузальна атрибуція. Вивчення каузальної атрибуції допо­магає пізнанню механізмів взаєморозуміння, процесів інтерпрета­ції суб’єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів по­ведінки інших людей.

Каузальна (причинна) атрибуція (приписування) - інтерпре­тація необхідної суб’єкту інформації шляхом приписування парт­неру по взаємодії можливих причин і мотивів поведінки, проявів емоцій і почуттів з позицій власного життєвого досвіду.

Ми інколи, не знаючи чи знаючи недостатньо справжні при­чини поведінки іншої особи, починаємо приписувати одне одному невластиві їм причини, зразки поведінки, загальні характеристики. Це явище називається фундаментальною помилкою атрибуції.

Обираючи способи корекції помилок при сприйнятті інших людей з опорою на еталони, більше уваги приділяйте невербальній поведінці партнера міміці, позі, жестам, інтонації, напрямку пог­ляду, ході, поставі.

Звертайте увагу на помилкові дії партнера (обмовки, забу­вання, замовчування, помилки слуху та ін.), за які можуть ховатися приховані почуття, які стримуються.

Відзначайте для себе, як у людини виражаються дві основні соціальні потреби - в емоційній підтримці й у визнанні. Це ключ до розуміння того, як людина поводиться з іншими своїми моти­вами.

Стежте, в який бік партнер відхиляється від теми вашої роз­мови. Відхилення від теми - ознака приховування почуттів до співрозмовника.

20.6.