Наукові підходи до сутності, функцій та класифікації феномена спілкування

Будь-яка людська діяльність неможлива поза спілкуванням. У психологічний науці цей феномен розглядається як процес взає­модії людей, спрямований на їх взаємопізнання й взаєморозу­міння, встановлення і розвиток взаємних стосунків, що передбачає вплив на свідомість, емоційний стан, погляди, поведінку та регу­ляцію сумісної діяльності учасників комунікативного процесу (О.

Психологія спілкування - це розділ загальної психології, предметом якого є психологічна специфіка процесів спілкування, які розглядаються під кутом зору взаємовідносин особистості та суспільства.

Термінологічний аналіз поняття “спілкування” дозволяє зазначити, що в англомовній психологічній літературі воно семан­тично збігається з більш поширеним поняттям “комунікація”, оскільки означає “спільність”, “з’єднання”, “повідомлення”.

Поняття “комунікація” у Лінгвістичному енциклопедич­ному словнику тлумачиться як специфічна форма взаємодії людей у процесі їх пізнавально-трудової діяльності.

Феномен “спілкування” інтерпретується дослідниками з різ­них позицій створюючи його різні моделі, стратегії, пропонуючи різні наукові підходи.

Так, у вітчизняній психологічній науці склалась усталена тра­диція встановлення взаємозв’язку між поняттями “спілкування” і “діяльність”. При цьому спілкування розглядається як форма, вид і продукт діяльності (В. І. Слободчиков, Є. І. Ісаєв). Виходячи з точки зору діяльнісного підходу під спілкуванням розуміється реа­льність людських стосунків, що передбачає будь-які форми суміс­ної діяльності.

Поняття “спілкування” визначається як багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який зумо­влений їх потребами в сумісній діяльності і включає обмін інфор­мацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття й розу­міння іншої людини (Психологія: словник / за ред. А. Петровького, М. Ярошевського). Таке тлумачення означає: по-перше, “вход­ження” спілкування у систему соціальних і виробничих стосунків, з одного боку, і відображення характеру і змісту цих стосунків - з іншого; по-друге, базуючись на твердженні єдності спілкування і діяльності, передбачає, що будь-які форми спілкування є специфі­чними формами сумісної діяльності людей (Г.

Потрібно зазначити, що згідно з діяльнісним підходом ос­нову процесу спілкування складають стосунки “суб’єкт-об’єкт”, які охоплюють лише одну сторону соціального життя людини. У зв’язку з цим виникла необхідність розгляду поняття “спілку­вання”, яке розкриває іншу - суб’єкт-суб’єктну сторону соціаль­ного життя людини.

На цих підставах представники суб’єкт-суб’єктного підходу розкривають “спілкування” як форму взаємодії суб’єктів, яка мо­тивована їх прагненнями виявити психічні якості один одного і пе­редбачає встановлення міжособистісних стосунків між ними. Під 394

сумісною діяльністю розуміються ситуації, в яких міжособистісне спілкування людей підпорядковане спільній меті - вирішенню конкретного завдання (В. В. Знаков).

Отже, згідно з суб’єкт-суб’єктним підходом процес спілку­вання стає для людей не тільки засобом, але й метою. Воно не завжди зумовлене потребами сумісної діяльності; воно може виступати і як самовмотивований процес. Його результатом є не тільки перетворення предмета, скільки стосунки людини з люди­ною та з іншими людьми. У процесі спілкування здійснюється не тільки взаємний обмін діяльністю, а й уявленнями, ідеями, почуттями, розвивається система стосунків “суб’єкт-суб’єкт”. Правомірність таких тверджень можна прослідкувати на прикладі фактичного спілкування, метою якого є підтримка самого процесу спілкування.

Ідея автономності та самоцінності спілкування може бути об­ґрунтована концепцією А. Маслоу “Про структуру фундаменталь­них потреб людини”. Як відомо, гуманістична психологія відно­сить афіліативні потреби людини (необхідність у спілкуванні) у розділ основних. Спілкування необхідне людині для того, щоб ро­зділити щастя і радість, відчути себе людиною. Фрустрація пот­реби у спілкуванні призводить до деструктивних стресових ситуа­цій, які можна простежити на прикладі психічного стану і пережи­вань засудженого, яких знаходиться один тривалий строк у камері.

Зрозуміло, що йдеться про особливу цінність спілкування для людини, яке не можна звести до спільної діяльності.

На підґрунті потреби у спілкуванні - першої соціальної пот­реби дитини - виникають усі інші соціальні потреби:

1) афіліація (з’єднання, зв’язок) - це потреба в емоційному контакті, дружбі, любові. Афіліація проявляється у прагненні бути в спілкуванні з іншими людьми, взаємодіяти з оточуючими, давати комусь допомогу і підтримку і приймати її від іншого;

2) соціальна підтримка - це почуття, що тебе підтримують інші. Соціальна підтримка включає чотири компоненти: а) емоційна підт­римка (впевненість у тому, що про тебе хтось турбується, любить і піклується); б) оціночна підтримка (соціальне порівняння і відпо­відь на запитання, чи правильно я ставлюсь до того чи іншого явища); в) інформаційна підтримка (інформація про те, як сприй­мати явища); г) інструментальна підтримка (отримання конкретної дієвої допомоги).

Одним з найбільш явних і очевидних ознак дефіциту спілку­вання є самотність. Самотність - це сукупність емоцій, які виник­ли у відповідь на відчутий дефіцит у кількості і якості соціальних зв’язків.

Самотність може проявлятися як: а) відчай (панічний жах, немічність, відчуття покинутого); б) депресія (почуття горя, приг­ніченості, спустошеності, жалості до себе і відчуженості); в) нестерпна нудьга (почуття недосконалості, нетерпіння, нудьги, неможливість зосередитись); г) нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості, нерозумності і постійне відчуття безпеки). Незалучення в різні взаємовідносини не тільки призводить до са­мотності, а може мати серйозні наслідки для здоров’я людини;

3) атракція - позитивні почуття по відношенню до іншої лю­дини, прагнення перебувати з нею в товаристві (привабливість ін­шої людини, потяг до неї). У багатьох випадках люди не вибира­ють свідомо будь-яку компанію. Наприклад, у спортивний клуб вступають не тому, що їм дуже подобаються члени клубу. Або, пе­реїжджаючи на нове місце проживання, як правило, ніхто не знає заздалегідь, які будуть сусіди.

Усі ці потреби не є вродженими. Вони як соціальні потреби складаються в дитинстві, ранній юності, формуючи характер і на­кладаючись на відповідні задатки.

Комунікативно-інформаційний підхід до спілкування спів­відноситься з теорією зв’язку і теорією інформації, що знаходить своє відображення у психологічних працях Ч. Осгуда, Дж. Міллера, Д. Бродбента, у роботах з комунікації Г. Гебнер, Д. Берло. Цей підхід реалізується за допомогою формули “Хто що передав, кому, по якому каналу, з яким ефектом?” (Г. Ласвел). Ця формула була представлена таким чином: “учасники комунікації - 396

перспективи - ситуація, основні цінності - стратегії - реакції ре­ципієнтів - ефекти”.

Комунікативно-інформаційний підхід спрямований на вивчення психологічних особливостей прийому (інформації), ха­рактеристик комунікатора і аудиторії, умов, засобів спілкування. У моделях комунікації розглядаються компоненти: 1) передавач, відправник; 2) одержувач, приймач, адресат; 3) канал зв’язку;

4) шум, сигнал; 5) код, декодер.

Модель комунікації включає також вивчення психологічних особливостей комунікатора і аудиторії, умови комунікації, ситуа­ції, засоби, мовну структуру, організацію і стиль спілкування, його семантичний і смисловий зміст.

Центральними поняттями комунікативно-інформаційного підходу є “інформація”, “система”, “зворотний зв’язок”. Резуль­тати стосуються ефектів і форм реакції аудиторії, тобто ефекту зворотного зв’язку, характеристики самої аудиторії, а також впливу комунікації на систему соціальних установок реципієнтів.

Комунікативно-інформаційний підхід дозволяє вивчити кри­терії, умови і способи ефективності комунікації на основі ураху­вання специфіки протікання психічних процесів в умовах передачі інформації по каналу зв’язку. При цьому уточнюється саме по­няття комунікації та взаємодіючих об’єктів як систем.

Як зазначає Ю.А. Шерковін, при поєднанні систем в комуні­каційний ланцюжок, дане поняття вже означає залежність їх станів. У цьому випадку взаємодіють функціонально узгоджені системи - комунікатора та реципієнта. Завдяки комунікації такі системи можуть існувати й діяти в ідеальних станах - емоційного збудження або спокійній розсудливості, неспокійній невпевненос­ті або впевненого знання. Вони здатні мати однакові за спрямова­ністю установки, користуватися однаковими стереотипами як ма­теріалу мислення (Ю. А. Шерковін). Це положення є досить важ­ливим для характеристики психологічного спілкування, зокрема в освітньому процесі і під час слідчих дій.

У середині інтерпсихологічної взаємодії суб’єктів як двох сторін комунікації існує складна інтерпсихологічна взаємодія сприйняття і мовного повідомлення в кожній з цих систем. Цей 397 процес можна розглядати на прикладі читання лекції. Інтерпсихо- логічна система здійснює не лише функцію прийому і прийому ін­формації, та її комунікативну переробку, а і зворотний зв’язок в цьому ланцюгу порядку, тобто від прийому до видачі інформації. Відтак комунікативний ланцюг становить макросистему, всере­дині якої у межах кожної з систем відбувається прийом і прий­няття рішення. У системі, яка являє собою аудиторію, цей процес ще більше ускладнюється за рахунок встановлення багатоканаль­них зв’язків між слухачами.

Таким чином спілкування - це процес передавання та сприй­мання повідомлень за допомогою вербальних і невербальних засо­бів, що охоплює обмін інформацією між учасниками спілкування, її сприйняття та пізнання, а також їх вплив один на одного і взає­модію щодо досягнення змін у діяльності.

Особливої значущості комунікативно-інформаційний підхід набуває в епоху інформаційного суспільства. Завдяки інтернет- спілкуванню встановлюється взаємодія між користувачами через сервер, відбувається відправлення та отримання повідомлень, фай­лів, відбуваються бесіди і переговори. Так, популярними програ­мами серед інтернет-пейджерів у службі ICQ (I Seek You) є ICQ Lite і Miranda, у службі IRC (Internet Relay Chat - почергова роз­мова в Інтернеті) - mIRC і Microsoft Chat.

Комунікативно-інформаційний підхід дозволяє унаочнити схему психологічної взаємодії у всьому розмаїтті її ланок (дже­рело, ситуація, канал зв’язку, зворотний зв’язок). Проте такий під­хід не дозволяє розкрити внутрішньої природи цієї взаємодії, ха­рактеру двосторонньої активності її_об’єктів. Для того, щоб розк­рити цю природу, необхідно використовувати такий підхід, який не тільки дозволяє встановити зв’язок комунікатора і реципієнта, 398

але й визначити його психологічні механізми. Це можна зробити тільки проаналізував потреби і мотиви, мету і завдання діяльності, її психологічну структуру, індивідуальні особливості суб’єктів тощо.

Соціально-психологічний підхід до інтерпретації спілку­вання відбувається з позиції інтеракціонізму. У контексті цього підходу наголошується на нерозривності зв’язку комунікації (або спілкування) та інших аспектів взаємодії людей (Б. Д. Паригін, Г. М. Андрєєва). Так, Г. М. Андрєєва виділила у спілкуванні три взаємопов ’язані сторони: 1) перцептивну, - що характеризує про­цес сприйняття партнерами один одного та встановлення на цій основі взаєморозуміння між ними; 2) комунікативну, - для якої притаманним є обмін інформації між партнерами по спілкуванню; 3) інтерактивну - якій властива організація взаємодії між тими, хто спілкується.

Істотним є те, що всі ці сторони проявляються одночасно. Ко­мунікативна сторона реалізується в обміні інформацією, інтерак­тивна - в регуляції взаємодії між партнерами по спілкуванню за умов однозначності кодування та декодування ним знакових (вер­бальних і невербальних) систем спілкування, перцептивна - у “прочитанні” співрозмовника за рахунок таких психологічних ме­ханізмів як ідентифікація, апперцепція, порівняння, рефлексія. За­лежно від ступеня сформованості групи в комунікативній взаємо­дії може бути більш виявленою та чи інша сторона цього процесу. У цьому контексті на увагу заслуговують поширені в індустріаль­них країнах західний (американський) і східний (японський) варі­анти застосування теорії людських стосунків для оволодіння впли­вом на психіку працівника та встановлення позитивного мора­льно-психологічного клімату в організації.

Функції спілкування

Спілкування є поліфункціональним явищем. Детальний ана­ліз функцій спілкування дозволяє В. Г. Крисько диференціювати їх з позицій соціально-психологічного підходу, а саме:

1. Прагматична - відображає потреби особистості й мотива­ційні причини та реалізується в процесі комунікативній взаємодії людей. Саме спілкування виступає основною потребою.

2. Функція формування і розвитку відображає здатність спі­лкування здійснювати вплив на партнерів, розвиваючи і удоскона­люючи їх особистість у всіх відношеннях завдяки передачі дос­віду, норм і цінностей, знань і способів діяльності. З цих позицій спілкування можна визначити як універсальну реальність, в якій виникають, існують і проявляються психічні процеси, стани і по­ведінка людей протягом життя.

3. Функція підтвердження, яка надає людям можливість пізнати, ствердити і підтвердити себе.

4. Функція поєднання-роз 'єднання людей, з одного боку, - засобом встановлення між ними контакту, сприяє передачі необ­хідних повідомлень і настроює партнерів на реалізацію спільних цілей, намірів, завдань, поєднуючи їх тим самим у єдину спіль­ноту, а з іншого - вона може сприяти диференціації та ізоляції осо­бистості в результаті спілкування.

5. Функція організації і підтримки міжособистісних стосун­ків слугує інтересам налагодження і збереження стійких продукти­вних зв’язків, контактів і взаємовідносин в інтересах сумісної дія­льності партнерів.

6. Внутрішньоособистісна функція спілкування реалізується у спілкуванні людини самої з собою (через внутрішню або зовні­шню мову, добудовану за принципом діалогу). Таке спілкування може розглядатися як універсальна форма мислення людини.

На увагу заслуговує функціональний аналіз Б. Ф. Ломова, який вирізняє такі функції спілкування, як:

1) інформаційно-комунікативна, яка передбачає обмін інфо­рмацією і охоплює процеси формування, передавання та прийому інформації. Реалізація цієї функції здійснюється на трьох основ­них рівнях. На першому рівні відбувається вирівнювання відмін­ностей щодо інформованості людей, які вступають у психологіч­ний контакт. Другий рівень передбачає передачу інформації та прийняття рішень і реалізує цілі інформування, пізнання й нав­чання. Третій рівень пов’язаний із прагненням особистості зрозу­міти інших людей і зорієнтований на формування оцінок досягну­тих результатів;

2) регулятивно-комунікативна, покликана здійснювати регу­ляцію поведінки, спільної діяльності людей у процесі комунікати­вної взаємодії. Завдяки цій функції спілкування особистість здатна регулювати не тільки власну поведінку, а й поведінку інших лю­дей і реагувати на їхні дії;

3) афективно-комунікативна, що покликана регулювати емоційно-чуттєву сферу особистості та передбачає врівноваження її проявів. Завдяки дії цієї функції виявляється ставлення особис­тості до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Зважаючи на мету спілкування, Л. Карпенко розрізняє функ­ції, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії та забезпечу­ють досягнення в ній таких цілей:

контактна, що зорієнтована на встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому та передавання повідом­лення, а також підтримання взаємозв’язку під час взаємодії;

інформаційна, яка полягає в обміні інформацією (повідом­леннями, думками, судженнями, рішеннями, задумами);

спонукальна, котра призвана здійснювати стимулювання ак­тивності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на вико­нання певних дій;

координаційна, що покликана досягти взаємного орієнту­вання та узгодження дій для організації спільної діяльності людей;

розуміння, яка призначена для адекватного сприймання та ро­зуміння сутності повідомлення, а також партнерами один одного;

емотивна, що реалізується через стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, а також змінення за його допомогою власних переживань і станів;

встановлення відносин, функція, що полягає в усвідомленні та фіксуванні індивідом свого місця в системі рольових, статус- них, ділових, міжособистісних та інших зв’язків;

здійснення впливу, наслідками якого є змінення стану, поведі­нки, особистісно-змістових утворень партнера.

На підставі викладеного доцільно підкреслити поліфункціо- нальність і багатоаспектність спілкування, які виявляються в тому, що цей феномен: 1) є потребою людини та умовою її виживання; 2) має інформаційно-комунікативне та інтерактивне наванта­ження; 3) передбачає процес обміну цінностями та соціальним досвідом; 4) є специфічною знаковою системою та посередником у функціонуванні різних знакових систем (семіотичний аспект спілкування); 5) виступає засобом нормативного регулювання поведінки людей; є) формує ставлення людей один до одного та суспільства до навколишнього світу в цілому.

Структурні компоненти спілкування

Психологічна структура спілкування включає чотири компо­нента.

Мотиваційно-цільовий компонент спілкування розкриває систему мотивів і цілей цього процесу.

Мотивами спілкування можуть бути: а) потреби та інтереси однієї людини, яка проявляє ініціативу у спілкуванні; б) потреби та інтереси партнерів спілкування, які спонукають їх до сумісної діяльності; в) потреби та інтереси, що виникають із сумісної діяльності. Відповідно до цього спілкування може носити дружній або конфліктний характер.

Цілями спілкування виступають: набуття або передача здобу­тої інформації, активізація діяльності партнерів, зняття напруги та управління сумісною діяльністю, надання допомоги і вплив на ін­ших людей. Цілі учасників комунікативної взаємодії можуть збі­гатися та суперечити, виключати цілі один одного, що, у свою чергу, зумовлює певний характер спілкування.

Комунікативно-інформаційний компонент спілкування означає приймання реципієнтом і передавання комунікатором по­відомлень, а також встановлення психологічного контакту в про­цесі комунікативної взаємодії.

На увагу заслуговує порівняння особливостей процесу об­міну інформацією при спілкуванні людей та властивостей передачі інформації завдяки технічним пристроям, а саме :

- якщо у кібернетичних пристроях інформація тільки пере­дається, то в умовах людського спілкування вона, крім того, фор­мується, уточнюється, розвивається;

- на відміну від простого обміну інформацією між двома пристроями вона сполучається з відношеннями людей один до одного;

- характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть впливати на поведінку та емоційний стан один на одного;

- комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, яка спрямовує інформацію (ко- мунікатор), і людини, яка приймає її (реципієнт), володіють поді­бною системою кодифікації або декодування. У щоденному спіл­куванні це означає, що люди “говорять однією мовою”.

Перцептивний компонент спілкування виявляється у сприйнятті партнерами один одного, їх взаємному вивченні та оцінці. Цей компонент характеризується особливостями сприйняттям реципієнтом зовнішнього вигляду, вчинків і дій ін­шої людини та їх тлумаченням. Взаємна перцепція при спілкуванні досить суб’єктивна, що проявляється у не завжди вірному тлума­ченні цілей партнера, його мотивів, ставлень, установок на кому­нікативну взаємодію та взаєморозуміння. Серед психологічних ме­ханізмів досягнення взаєморозуміння в процесі перцепції слід ви­різнити такі: а) ідентифікація - спосіб розуміння іншої особистості через усвідомлення або несвідоме уподібнення її самій собі; б) сте- реотипізація - класифікація форм поведінки та інтерпретація їх причин за допомогою віднесення їх до вже відомих стереотипів, явищ, категорій; в) рефлексія - осмислення суб’єктом того вра­ження, яке він здійснює на партнера по спілкуванню: г) зворотний зв’язок - здобуття адресатом інформації про те, який вплив він здійснив на партнера, а також коригування на цій основі подаль­шої стратегії поведінки.

Зауважимо, що у кожного з нас є свої упередження, і най­краще, що ми можемо зробити, це знати про ці упередження: які люди викликають у нас почуття роздратування і до яких людей ми відчуваємо симпатію.

Інтерактивний компонент спілкування виражається у взаємодії партнерів при організації та здійсненні сумісної діяльності й пов’язаний з процесом впливу на поведінку один одного, взаєм­ними спонуканнями та діями. Успішність реалізації цього компо­нента спілкування значною мірою зумовлюється мотивами та ці­лями кожної зі сторін взаємодії та видами взаємодії (співдруж­ність, згода або конфлікт, кооперація або конкуренція, пристосу­вання або опозиція, асоціація або дисоціація). Так, у процесі міжо- собистісної взаємодії варто дати зрозуміти партнерові, що контакт призведе до позитивних змін. При цьому доцільно висловлювати: а) підбадьорюючі фрази: “Я бачу, про що йдеться” або “Це дуже цікаво”; б) відкриті запитання типу: “Розкажіть мені про себе”, “Як ви потрапили в таку ситуацію?”. Такі запитання допоможуть отри­мати значно корисніші відповіді, аніж запитання типу: “Що, про­довжуєш випивати?”.

Однак, відомо, що люди прислухаються до ваших порад тільки тоді, коли вони співпадають з їхніми бажаннями. Якщо клі­єнт запитує: “Що, на вашу думку, я повинен робити?”, поверніть його запитання до нього, запитавши: “А що, на вашу думку, ви по­винні робити”. Пораду доцільно давати тільки тоді, коли ви пере­конається в тому, що реципієнт готовий прийняти її та взаємодіяти у напрямі самовдосконалення.

Класифікація видів спілкування

Здійснюючи спробу класифікувати спілкування за видами, варто зазначити, що в психологічній науці єдиного підходу з цього питання не досягнуто. Спілкування необхідне для взаємодії, але так само спілкування може бути різної спрямованості, різного ха­рактеру, різним за предметом і за обсягом.

1. За критерієм просторового існування

Безпосереднє спілкування - це вид спілкування, при якому відбувається прямий контакт між суб’єктами спілкування. Наприклад, студенти, слухаючи лекцію викладача, спілкуються з ним безпосередньо, при прямому контакті (бачачи його, слухаючи “живу” мову).

Опосередковане спілкування - це вид спілкування, протилеж­ний до безпосереднього спілкування, і є таким, при якому суб’єкти спілкування не контактують один з одним, але одночасно вступають у комунікативні зв’язки. Наприклад, читаючи книгу, ви опосеред­ковано спілкуєтеся з автором цієї книги; не знаючи його, не бачачи його, не контактуючи з ним ви отримуєте певну інформацію в ін­терпретації автора.

2. За критерієм мотивації до спілкування

Бажане спілкування - це вид спілкування, до якого ми праг­немо, якого бажаємо. Наприклад, в анонсі телепрограм ви знайшли цікаву для себе програму чи фільм і в певний час вмикаєте телеві­зор, тобто ви прагнете до такого спілкування.

Небажане спілкування - це вид спілкування, від якого лю­дина уникає, ухиляється, втікає. Наприклад, ви заходите в громад­ський транспорт у “час пік”; багато людей, тісно, люди стоять близько один до одного, тримають малу дистанцію між собою, безумовно, що це для людей є певним дискомфортом. Дехто від­хиляється, відвертається в інший бік, дивиться постійно у вікно, інший читає газету, книгу, хтось слухає музику - все це задля того, щоб уникнути прямого небажаного контакту.

3. За критерієм орієнтації на співрозмовника

Міжособистісне спілкування - вид спілкування найбільше поширений у житті людини, а конкретно - це безпосередні суспільні зв’язки людей у контексті “суб’єкт-об’єктних” та “суб’єкт-суб’єктних” відносин.

Масове спілкування - вид спілкування, яке спрямоване не на конкретну людину, а на велику кількість осіб. Таке спілкування здійснюється через телебачення, засоби масової комунікації. Завдяки застосуванню масового виду спілкування відбувається обмін інформацією від покоління до покоління, від однієї нації до іншої.

4. За критерієм часового обмеження

1. Короткотривале спілкування - цей вид спілкування обме­жений у часі. Наприклад, є люди, для яких спілкування є не­обов’язковий у цьому житті, основна функція їх спілкування поля­гає в чіткому обміні інформацією. Вони намагаються не допустити того, щоб спілкування їх поглинуло.

2. Довготривале спілкування - це вид спілкування, при якому люди відчувають дискомфорт у стосунках, якщо не отримають задоволення від спілкування як безпосереднього, так опосередко­ваного. Для таких людей спілкування є самоціллю в житті, вони схильні до довготривалих контактів, їм постійно потрібно блоку­вати свою потребу в отриманні певної інформації від партнера по спілкуванню.

5. За критерієм кількості учасників

1. Монологічне спілкування - це вид спілкування, яке перед­бачає одностороннє спрямування інформації, коли лише один із учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, тобто від­сутній зворотний зв’язок. За таких умов відбувається суб’єкт- об’єктне спілкування.

2. Діалогічне спілкування - це вид спілкування, основою якого є гуманне ставлення до іншої людини, з якою спілкуються. При такому спілкуванні обоє є активними учасниками процесу спілкування і відбувається зворотний зв’язок між ними.

6. За критерієм результативності

Конфліктне спілкування - це особливий вид спілкування, для якого характерне зіткнення поглядів людей, їх інтересів і дій. Таке спілкування негативне, оскільки супроводжується негативними емоціями, стресами, переживаннями, розчаруваннями.

Маніпулятивне спілкування - це вид спілкування, при якому один із партнерів взаємодії хоче “переважати”, мати домінуючу позицію, пригнічуючи інтереси, бажання та потреби іншого учас­ника комунікативного процесу.

Імперативне спілкування - авторитарна, директивна форма взаємодії з метою досягнення контролю над поведінкою партнера, його установками та думками, примус його до певних дій або рішень. Партнер у цьому випадку виступає пасивною стороною. Кінцева мета імперативного спілкування - примус партнера. Як за­соби впливу використовують накази, вимоги, приписання. Виріз­няють наступні сфери діяльності, де використовується імператив­ний вид спілкування: відносини “начальник-підлеглий”, воїнські статутні стосунки, робота в екстремальних і надзвичайних ситуа­ціях, а також контакти між батьками та дітьми, система педагогіч­ного спілкування.

Крім того, види спілкування в психологічній літературі поді­ляються також на підставі різних ознак:

• за змістом спілкування може бути матеріальним, когніти- вним, кондиційним, мотиваційним, діяльнісним;

• за метою - біологічне, соціальне;

• залежно від засобів спілкування - безпосереднім, опосере­дкованим, прямим та непрямим;

• за спрямуванням - діловим, особистісним, інструменталь­ним, цільовим;

• за знаковими системи: вербальне та невербальне;

• залежно від суб 'єктів спілкування - міжіндивідним, інди- відно-груповим, міжгруповим;

• за тривалістю: короткочасне та тривале, закінчене та не- закінчене.

20.2.