Наукові підходи, принципи, мета і завдання громадянського виховання

Аналіз сучасного стану громадянського виховання й освіти у державі дозволяє зазначити, що настав час об’єднати в цілісну систему напрацювання вчених і педагогів-пракгиків з цієї проблеми, реалізувати роботи різних авторських колективів, створити єдину концепцію громадянського виховання й освіти в Україні, яка повніше відповідатиме вітчизняним освітянським традиціям, підкреслюва­тиме єдність і цілеспрямованість навчально-виховного процесу, ба- гатоаспектність підготовки громадянина і формування громадянської культури на кращих демократичних зразках і мснгаліїсіоні уьрп їнського народу.

При формуванні змісту громадянського виховання й освіти в сучасному загальноосвітньому навчальному закладі необхідно вра­ховувати такі підходи:

— особистісно орієнтований, при якому в центр навчаль­но-виховного процесу ставляться інтереси людини;

— особистісно-соціальний, який гармонізує інтереси лю­дини і суспільства та його інституцій;

— конкретно історичний, що допомагає розробити зміст освіти відповідно до конкретних історичних завдань, актуальних на певних етапах розвитку українського суспільства, його демократич­них і державотворчих процесів, формування громадянського суспі­льства, необхідності національного відродження;

— діяльнісний, згідно з яким у людини формуються навич­ки соціальної активності, апробуються на практиці певні громадянські цінності;

— системний, який забезпечує розуміння цілісного, бага­торівневого, ієрархічного, взаємозалежного і взаємообумовленого процесу виховання в його постійному розвитку¹.

Громадянське виховання потребує додержання принципів.

1. Гуманізації та демократизації. Це означає рівно­правність, але й рівнозобов’язаність учасників виховної взаємодії, їх взаємоповагу, діалогічність відносин, відкритість до сприймання гро­мадянських цінностей: щирості, справедливості, доброти, доброзич­ливості, милосердя, толерантності тощо.

2. Самоактивності й саморегуляції. Сприяє розвиткові суб’єктних характеристик вихованця, формує здатність до критич­ності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, вироб­лення почуття відповідальності.

3. Системності. Громадянське виховання буде ефективним лише за наявності системи певних складових, які гармонійно впли­вають на розвиток нових якостей у структурі особистості.

4. Комплексності й міждисциплінарної інтегрованості.

Тараненко L Громадянська освіта в Україні: стан та перспективи розвитку // Історія в школах України. — 2000. — №3. — С. 18.

Передбачає поєднання виховного й навчального процесів, виховних зусиль різних інституцій — сім’ї, дошкільних закладів, школи, гро­мадських спілок, дитячих і молодіжних самодіяльних об’єднань.

5. Наступності та безперервності. Полягає в існуванні цілої низки етапів (ще з дошкільного виховання), на кожному з яких ускладнюються й урізноманітнюються зміст і напрями розвитку утворень, які становлять цілісну систему громадянських чеснот осо­бистості.

6. Культуровідповідності. Передбачає єдність громадян­ського виховання з культурою народу, його традиціями та звичаями, мовою, що забезпечує духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь.

7. Інтеркультурності. В його основі — інтегрованість ук­раїнської та загальнолюдської культури. Передбачається виховання особистості на національному ґрунті, її відкритості для інших куль­тур, ідей та цінностей, усвідомлення нею національної культури як невід’ємної складової культури світової^[61].

У багатьох освітянських документах, концепціях, програмах підкреслюється необхідність формування громадянина України як освіченої, творчої особистості, в якій органічно поєднуються патріо­тизм і високі моральні чесноти, громадянська зрілість і потреба у самовдосконаленні. Під метою громадянського виховання розуміє­мо формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, лю­дини з притаманними їй особистісними якостями (рисами характеру, світоглядом, способом мислення, почуттями, вчинками, поведінкою), спрямованими на розвиток демократичного суспільства в Україні та власний саморозвиток.

На освіту покладається завдання, пов’язане з формуванням соціально-політичної компетентності особистості, розвитку в неї та­ких рис, як соціальна активність, відповідальність, повага до прав людини, до інших культур, підготовка молоді до ролі громадян відкри­того демократичного суспільства. Сьогодні головним завданням має бути переведення цих декларацій у площину конкретних рдзробок і рекомендацій.

Українські педагоги прагнуть виробити методи і засоби ви­ховання громадянина демократичного суспільства, що допоможуть сформувати у молодих людей ціннісні орієнтири, оволодіти 'гимн iimn нями, уміннями, навичками, які допоможуть жити у складному енні політичних явищ і подій. Результатом громадянського виховання мл< стати розуміння своєї відповідальності перед суспільством і май бутніми поколіннями, прагнення захищати свої права і викопувані громадянські обов’язки, усвідомлення і відстоювання власної позиції, визначення форм своєї участі у житті суспільства, дотримання Консти­туції і законів країни, спілкування з демократичними інститутами.

Які вміння потрібні для цього? Український дослідник І. Тараненко на основі аналізу світового педагогічного досвіду виділяє дві загальноприйняті класифікації громадянських умінь особистості^[62].

За першою класифікацією всі необхідні вміння поділяються натри обширні категорії: когнітивні (інтелектуальні), емоційні (афек­тивні), діяльні (прагматичні).

Когнітивні вміння і знання:

— правові і політичні (знання про правила колективного співжиття, про владу на всіх рівнях політичного життя; про демокра­тичні засади процесів державотворення);

— знання про свою національну культуру, історію, традиції, звичаї, мову;

— знання про сучасний світ, які допоможуть застосувати історичні й культурні параметри;

— здатність до переосмислення дій і аргументів, уміння і знання процедури дебатів, передбачення можливих дій, аргументів, конфліктів цінностей або інтересів;

— знання принципів і цінностей прав людини, демократично­го громадянства, які будуються передусім на гідності, повазі, рівності особистості.

Емоційні вміння:

— повага до Батьківщини, держави, її символіки, традицій, мови, народу;

— особистісні якості, від яких залежить вибір цінностей і які визначають сутність індивіда та його ставлення до інших;

— шанування таких цінностей як свобода, рівність, со­лідарність (демократичні засади особистості);

— прагнення до розв’язання або контролю конфліктів; уміння позитивного підходу, толерантність; стримування емоцій, здатність до емпатії;

— здатність слухати.

Діяльні вміння:

— здатність уживатися з іншими, співпрацювати, працюва­ти в команді;

— здатність розробляти й упроваджувати спільні проекти;

' — уміння брати на себе відповідальність;

— уміння розв’язувати конфлікти у відповідності до демократичних принципів;

— здатність брати участь у дебатах, аргументувати думку;

— здатність робити вибір у ситуаціях реального життя.

В основу цієї класифікації покладено праці французького вче­ного Франсуа Одіже.

Інша класифікація виділяє чотири типи вмінь громадянськості для життєдіяльності в суспільстві.

Політичні і правові вміння включають знання прав і обо­в’язків, політичної системи та законів.

Соціальні вміння враховують взаємини між особистостями, а також знання основ особистісних і суспільних стосунків, комуніка­тивні вміння людини.

Економічні вміння виробляються на основі знання сфери виробництва, розподілу товарів і послуг, а також проблем організації праці.

Культурний аспект включає колективні уявлення, загальні цінності, історичні знання й уміння визначати спільну спадщину ба­гатьох народів; розуміння і сприйняття культурної різноманітності, вміння мислити інтеркультурними категоріями, сприймати мислен­ня протилежної сторони; толерантне ставлення до інших культур та традицій.

В основу цієї класифікації покладені наукові погляди нідер­ландського політолога Рууда Вельдхуса.

Українські педагоги (О.В. Сухомлинська, М.Й. Боришевсь- кий, К.І. Чорна, І.Г. Тараненко, С.Г. Рябов та інші) розглядають зав­дання громадянського виховання й освіти не як підготовку готових відповідей на всі життєві проблеми і ситуації, а як спрямованість навчально-виховного процесу на формування критичного, ініціативного мислення учнів, набуття ними знань і вмінь розу­міння реального життя та відповідального до нього ставлення.

7.1.3.