НАУКОВІ НАПРЯМИ ТА ШКОДИ

На різних стадіях розвитку археології та культурної антропології головну роль відігра­вали наукові школи, тому їхній огляд є важли­вим для відтворення історії наукової думки про походження і розвиток людини.

Антикварний підхід. Характеризується по­шуками та колекціонуванням стародавніх ре­чей, головним чином дорогоцінних предметів та зброї. Перші свідчення відносяться ще до пе­ріоду Давньої Греції та Риму. Відомі такі прояви колекціонування і в період середньовіччя аж до

XIX ст., а подекуди і до сьогодні. Окремі авто­ри публікували каталоги своїх колекцій і давали хронологічне визначення знахідок, переважно далеке від дійсності.

Систематизаційний чи культурно-істо­ричний напрямок. З кінця XVIII і до середини

XX ст. науковці приводили в систему методи розвідувальних робіт, польових розкопок, ана­лізу матеріальних решток і методів інтерпрета­ції. Пропонувалися різні способи класифікації знайдених матеріалів. Деякі аматори під час збо­ру старожитностей вели досить детальну польо­ву документацію. Спроби перших узагальнень знаходимо у працях таких великих мислителів, як М. Монтень, Ж.-Ф. Лафіто, Д. Толанд та про­світителів.

Стихійний еволюціонізм та примітивний стадіалізм. Наприкінці XVIII ст. німецький вчений Форстер висловив ідею, що людство пройшло гри ступені розвитку: дикунство (юнацтво), варварство (зрілість) і цивілізацію (сучасний стан Європи). Джон Эванс (1823- 1908) у 1849 р. опублікував метод серіацїі, за допомогою якого визначалося хронологічне місце артефактів в еволюційному ряді (серії чи групі) подібних предметів. Таким шляхом мож­на було одержати дані про їхній відносний вік.

У першій половині XIX ст. однією з най­важливіших в археології стала проблема дату­вання. Геологи, у першу чергу Джеймс Хаттон (1726-1797) і Чарльз Лайель(1797-1875) зібрали багато свідчень, які доводили, що світ набагато давніший, ніж вважалося раніше. Дж. Хаттон розробив концепцію уніформ із му, відповідно до якої геологічні процеси в минулому були по­дібні до сучасних. Вона вимагала визнання того, що формування Землі і її відкладів зайняло на­багато більше часу, ніж допускала “коротка хро­нологія” у біблійному тексті.

У природознавців того часу не було чітко­го уявлення про вік Землі, але вони припускали, що він обчислюється приблизно одним мільйо­ном років. Хоча це набагато менше, ніж визнано тепер, таке припущення колосально розширило хронологічні рамки, збільшивши їх більш, ніж у 150 разів у порівнянні з прийнятими раніше.

Датчанин К. Томсен (1788-1865) вперше застосував хронологічну археологічну періоди­зацію. Виходячи з того, що деякі матеріали до­бувати й обробляти легше, ніж інші, він у 1836 р. розробив “систему трьох віків”. К. Томсен за­пропонував ідею, що людство пройшло через послідовні стадії розвитку - спочатку кам’яний, далі бронзовий і залізний віки.

К. Томсен установив також чіткий зв’язок між формою, структурою, характером матері­альних решток і їхнім віком. Оскільки виділені ним епохи йдуть послідовно одна за одною у часі і кожній з них притаманний великий на­бір артефактів, то з’явилися підстави д ія відне- сення будь-якої пам’ятки до тієї чи іншої ⅛ цих стадій, виходячи з матеріалу виготовлення зна­йдених предметів.

Низку основних принципів стратиграфіч­ного датування розробив його учень І.

Пізніше швед Монтеліус (1843-1921) вдо­сконалив систему трьох віків, розділивши кам’яний вік на палеоліт (давній кам’яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік) і неоліт (новий кам’яний вік) і навіть запропонував детальні­ший поділ. Монтеліус створив хронологічну класифікацію неоліту, бронзового віку, ранньо­го залізного віку в Європі.

Значний вклад у розробку питань кам’яної доби зробив француз Буше-де-Перт 8 середині

XIX ст. В місцевості Аббевіль у Франції він зі­брав колекції грубо оббитих кременів і довів їх­ній дуже давній вік, а головне - що вони були виготовлені людиною. Його опис, визначення та аргументацію застосували під час розкопок пе­чер, де ті ж самі знаряддя знаходили під товстим шаром відкладів разом із кістками викопних тварин - мамонта, носорога, північного оленя, які проживали в Європі багато тисяч років тому.

У періодизації кам’яної доби, зокрема па­леоліту, велике значення мають розробки фран­цуза Габріеля-де-Мортільє (1821-1898). Він застосував міждисциплінарний комплексний метод - використав дані палеозоології, геології, антропології і створив свою власну класифіка­цію палеоліту, поділивши його на епохи дошель, ашель, мустьє, оріньяк, солютре, мадлен. Ця класифікація (з деякими змінами) застосовуєть­ся дотепер.

Зазначені починання й пошуки внесли іс­тотні зміни в археологічну практику початку

XX ст. Тепер дослідники під час професійних розкопок ретельно враховували дані страти­графії, які добре документувалися записами, малюнками і фотографіями. Разом з цією до­кументацією всебічно вивчалися артефакти, що залягали в культурному шарі пам’ятки.

Безсистемні пошуки скарбів відійшли в ми­нуле. У цих умовах склався єдиний підхід, який полягав у виділенні археологічних культур.

Швейцарський історик і юрист Якоб Бахо- фен (1815-1887) у 1861 р. написав книгу '"Мате­ринське право”, у якій стверджував, що у ранню історію людство мало невпорядковані статеві стосунки - “гетеризм” (від слова “гетера” - про­дажна жінка), потім перейшло до материнської Стадії і нарешті до батьківської лінії розвитку роду. Власне він ввів термін “матріархат”, вва­жаючи, що усі народи світу пройшли ці стадії розвитку.

Льюіс Генрі Морган (1818-1881) створив одну з найвідоміших еволюціоністських теорій, що опублікована в 1871 р. Згідно з нею, існува­ло три стадії: дикості (полювання і збиральни­цтва), варварства (землеробства і скотарства) і цивілізації.

Кожна з них характеризувалася комплек­сом інших рис культури - типом поселення, характером економіки, релігією і т. д. У своїй головній праці “Стародавнє суспільство”, напи­саній у 1877 р. на основі власних спостережень над північноамериканськими індіанцями-іроке­зами, він створив історичну періодизацію істо­рії первісного суспільства, у якій доводив, що в центрі суспільних відносин у первісних народів стоїть не сім’я, а рід - група кровних родичів, які усвідомлюють свою рідню і походження від одного далекого предка. Рід завжди екзогам­ний (представники одного роду не мають права вступати у шлюб поміж собою). Жінок завжди шукають поза межами роду, а їхні жінки перехо­дять у інший рід. Помічена була складна система шлюбних відносин, а не просто обмін жінками між двома родами.

Усі ці ідеї Г. Моргана були розвинуті у пра­ці Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, опублікованої у 1884 р., що ознаменувало марксизм в історії первісного суспільства. Ф. Енгельс чіткіше показав: що пер­ша формація - первіснообщинна - кардинально відрізняється від інших відсутністю антагоніс­тичних класів і експлуатації людини людиною.

Видатними представниками еволюційної школи були англійці Джон Леббок (1834-1913) і особливо етнограф Едуард Тайлор (1832-1917).

Теорія еволюціонізму (безумовно, прогре­сивна на той час) відображала провідну наукову ідею того часу, яка полягала в розумінні людини і природи як розвитку від нижчого до вищого, від простішого до складнішого у всіх без винят­ку складових історичного процесу. Ж. Ламарк, К. Лінней і нарешті Ч. Дарвін стояли в основі цього вчення з біологічної точки зору. В гумані­тарних науках еволюціонізм розвивався в соціо­логічних теоріях О. Конта, його послідовників Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля, Ш. Летурно.

Ще одним важливим напрямом культуро­логічних досліджень того часу був дифузіонізм поширення елементів культури в просторі (фізичний термін “дифузія” означає розповсю­дження газів в різних напрямках від центру). Дифузія може приймати форму передачі ідей чи предметів від одного народу до іншого або пере­міщення групи людей з одного місця в інше.

Попередником цієї школи був географ і ет­нограф Фрідріх Ратцель (1844-1904), який ви­сунув антропогеографічне вчення - поєднання розвитку культури з конкретним географічним середовищем. Різні типи культури він пояс­нив різними природно-економічними умовами (степ, тайга, тундра тощо). Він же висловив дум­ку, що будь-яке нове в культурі виникає спочат­ку в одних народів чи народу, а потім способом дифузії розповсюджується до інших народів ме­тодом культурних запозичень.

Грефтон Елліот Сміт (1871-1937) в Англії і його послідовники дотримувались крайнього різновиду дифузіонізму в археології, названого її прихильниками “геліоцентризмом”, а крити­ками - “наддифузіонізмом”. Елліот Сміт дово­див, що людина - істота лінива і не надто вина­хідлива, тому всі найважливіші відкриття варто зводити до єдиного джерела.

Фріц Гребнер (1877-1934) вважається іні­ціатором створення школи “культурних кіл”. Він доводив, що будь-яка культурна інновація створюється лише раз в якомусь конкретному культурному колі, а потім “гуляє” поміж інших народів способом передачі типу естафети.

Ці ідеї знайшли подальший розвиток у т. зв. віденській культурно-історичній школі, засно­вником якої був Вільгельм Шмідт (1868-1954). Він розмістив культурні кола за еволюціоніст­ським методом - від примітивних до прогре­сивних. Сконструював дві лінії розвитку - ма­тріархальну (нижчу расу) і патріархальну (вищу расу).

Згідно з висновками сучасної науки, куль­турна дифузія, безсумнівно, мала вплив на деякі особливості історії людства, однак вчені почат­ку XX ст. переоцінювали її роль і значення.

На початку XX ст. з'явився напрям міграціо- нізму. Він в своїй основі мав конкретні факти ве­ликих міграцій народів і племен в доісторичний та історичний час. Починаючи з римської доби і впродовж всього середньовіччя на території Європи засвідчені послідовні хвилі масових пе­реселень. Після навали гунів (бл. 370 р. н.е.), що прийшли з Азії, відбулися вторгнення німець ких і слов’янських племен, що просувалися в східному і південному напрямках.

Ці міграції, добре висвітлені в письмових джерелах, породили в європейців уявлення, що такі масові переселення були звичайним яви­щем впродовж усієї стародавньої історії Євразії. Насправді ж переселення народів у Європі є у світовій практиці подіями винятковими. Між тим, австрійський археолог Освальд Мен гін у своїй “Всесвітній історії кам’яного віку” (1930)

використав ідею міграцій у Європіі дійшов крайнього висновку, що первісна -? це

лише міграції одних і тих же племе^А

Соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) був засновником соціологічної течії в етнографії.

Він вважається одним із засновників соціо­логії як науки з власною методикою та інстру­ментарієм. Вчений наголошував, що головним у первісному суспільстві є розвиток суспільної свідомості. Е. Дюркгейм е класиком соціоло­гічного методу - т. зв. "соціального реалізму”. Основою його теорії були ідеї, що суспільство - це частина об’єктивної реальності зі своїми специфічними законами, що суспільство ви­ступає первинним по відношенню до людей, з яких складається, що факти соціології як науки незалежні від людського впливу і оцінки. Уся іс­торія - це колективні уявлення, догми, традиції (нічого індивідуального). Він обґрунтовував, що єдиним джерелом релігії, мистецтва тощо є со­ціальне середовище - громада. Конкретна люди­на усього цього не потребує.

Послідовником соціологічної школи був ві­домий французький філософ та психолог Леві- Брюль (1857-1939). Він сповідував постулат, що люди усіх народів однаково мислили в усі часи, однак для різних типів суспільства характерні різні типи мислення. У книзі “Первісне мислен­ня"(1930) він виступив з ідеєю про існування первісного дологічного мислення, яке корінним чином відрізняється від сьогоднішнього логіч­ного. Первісна людина мислить себе не як “Я”, а як “МИ”. Дологічне мислення містичне і міфо­логічне, на нього не впливає життєвий досвід (який існує ніби паралельно). Людина персоні­фікує і одухотворяє усі явища природи, звірів, речі тощо. Ці речі є самі по собі, але й ще чимось іншим (закон патриціпації).

Після Другої світової війни в Англії виникла функціональна школа в етнографії, засновником якої став поляк Броніслав Маліновський (1884- 1942). За ним, культура розглядається як інте­гральна єдність, не сукупність частинок-явищ, а як єдине ціле, у якому кожна частка поєднана з іншими і має свою соціальну функцію. Він на­водив приклад живого організму, в якому ко­жен орган має свою дуже важливу функцію. Так само в традиційній культурі не можна нехтува­ти жодними складовими - звичаями, обрядами, піснями, танцями, міфами і легендами, матері­альною культурою тощо. Б. Маліновський жив серед туземного населення, наочно спостерігав різні форми і прояви первісної культури.

У США склалася американська школа істо­ричної етнології, заснована відомим антрополо­гом і етнографом Францом Боасом (1858-1942). Головний предмет етнології, за його уявленнями

- культура людських груп. Етнолог повинен ви­вчати кожен народ окремо, конкретно і всебічно

- мову, культуру, антропологічний тип. Головне його поняття - “культурний ареал” - розповсю­дження цілих серій культурних явищ (у кожно­му конкретному випадку - інший культурний ареал). Усе це знайшло продовження у його по­слідовників, які заперечували єдину культуру історії людства. Сама ж культура тлумачилася як сукупність моделей поведінки.

У 1960-х роках виник напрямок, який одер­жав назву “нова археологія”. Він відбивав праг­нення окремих дослідників до революційних змін у підході і трактуванні археологічних явищ, об’єктів, артефактів. Виникла необхідність за­стосування детальніших, конкретніших і точні­ших методик. З роками цей напрямок дістав на­зву “процесуальна археологія”. Найвідомішими представниками були Льюіс Бінфорд і Ренфрю у СИІА та Девід Кларк в Англії. Вони і їхні по­слідовники запропонували низку нововведень, що торкалися не тільки повсякденної практики, але й методологічних основ археології як науки.

Теоретиками структуралізму були Мі- шель Фуко і Жан Лакан. Засновником сучасно­го структуралізму в етнології вважається Клод Леві-Строс (1908-2009). Структуралізм - це підхід в методології гуманітарних наук, який аналізує певну галузь як складну структуру взаємопов'язаних частин. Це напрямок у до­слідженні форм людської діяльності, що знай­шов широке застосування в літературознавстві, культурній антропології й історії мистецтв. В археологічному матеріалі структураліст шукає повторювані моделі, які відбивають ключові структури мислення людей, що творили дослі­джувані речі та об’єкти. Головним і первинним в людській поведінці є наявність формальних структур. На поведінку людини найбільший вплив мають символічні форми, традиції і ри­туали. Наприклад, Андре Леруа-Гург$^і^чж>- ному мистецтві епохи палеоліту. (30-10 тис. р. до н. е.) вбачав особливий структурний зміст. Він вважав, що ці зображення складали цілісні

композиції і що розміщення фігур різних тварин відбиває уявлення древніх художників про їхнє значення в різних аспектах традиційної культу­ри. Відношення до археології як до точної науки зумовило застосування нових методів» у пер­шу чергу, математичних, таких, як статистична перевірка чи аналіз репрезентативної вибірки. З’явилися найрізноманітніші методи, засновані на даних фізики, хімії й інших точних наук. За­стосування цих методів уможливило одержан­ня такої раніше недоступної інформації, як час і місце виготовлення того чи іншого артефакту, вік тварини в момент її смерті, характер харчо­вих продуктів, що містилися в посудині перед тим, як вона потрапила в культурний шар.

Нарешті, такий напрям як символічна ар­хеологія - вивчає символічне значення архео­логічного контексту, артефактів та інших куль­турних об’єктів. Застосування різноманітних високотехнологічних способів аналізу виклика­ло в багатьох представників сучасної археології прагнення до проведення міждисциплінарних досліджень. Вчені все більше схиляються до комплексних досліджень екологічної, економіч­ної і політичної тематики, до ідеології й загалом духовної культури.

Кінець 1990-х років - початок XXI ст. озна­менований успіхами на шляху пошуку нових напрямків і методик дослідження. Сьогодні ви­ділилося кілька самостійних течій, однак для їх­ньої фактичної оцінки і характеристики ще не наступив час.

Отже, впродовж усієї історії розвитку культурної антропології вчені різних наукових напрямків і дисциплін - геологи, палеоантро­пологи, етнологи, археологи прагнули вдоско­налювати свої методи і підходи, шукали нових форм вираження, які б дозволили глибше зрозу­міти і змістовніше показати велику епопею ста­новлення і раннього розвитку людства.