Природа власності на засоби виробництва

Різні напрями та школи економічної науки, як пра­вило, сутність власності пов’язують із суспільними відноси­нами: одні наголошують на відносинах між людьми, що ви­никають у процесі присвоєння необхідних матеріальних благ, а інші — на відносинах людей до об’єктів власності.

Разом із тим і в сучасних дослідженнях проблем власності сутнісна її характеристика часто пов’язується саме з суспіль­ними відносинами між людьми. Один із сучасних авторів Р. Капелюшников аналізує власність із позиції неоінституціо- налізму. Він підкреслює, що «відносини власності розуміють­ся саме як відносини між людьми, а не відносини «людина — річ»^{4 в} Ці відносини виникають із приводу реалізації права власності на використання рідкісних ресурсів. Обмін правами власності на об’єкти власності стає тут центральним моментом у розумінні її сутності. Даний підхід не тільки пов’язує сут­ність власності із власником, а й відображає роль суспільства у формуванні та реалізації власності. Він має значний пізнава­льний потенціал, хоча і не позбавлений окремих недоліків.

Характеристика власності як сукупності певних суспільних відносин є абстракцією високого рівня, тому її конкретизація через систему понять та доведення до практики викликає зна­чні труднощі. Це призвело до того, що як у традиційному ана­лізі, так і в сучасних неокласичних дослідженнях власність розглядається як передумова розгортання економічних проце­сів, як феномен, на важливості якого постійно наголошується, але не конкретизується його вплив на економічне життя.

Окрім надмірної абстрактності ще одним недоліком харак­теристики власності як сукупності суспільних відносин є відо­браження ними статики економічної системи. Ці обмеженості успішно долаються, та відкриваються нові можливості дослі­дження власності при використанні поняття суспільного зв’язку. Такий підхід передбачає розгляд її в рамках понять і категорій, що характеризують економічну систему, а не в складі категоріального апарату суспільного способу виробни­цтва. Системний аналіз передбачає при дослідженні власності виявлення і всебічний аналіз зв’язків, що об’єктивно виника- ^[40] ють і реалізуються між економічними індивідами та суспіль­ством у цілому, дає змогу вийти на їх взаємозалежність, роз­крити характер та історичні особливості такої залежності. До­слідження власності як сукупності економічних зв'язків, що відображають взаємозалежність економічних індивідів, дає можливість поєднати глибинні (сутнісні) характеристики еко­номічної системи з конкретними формами її функціонування.

Важливо наголосити на тому, що поняття зв'язок і відноси­ни мають спільні та відмінні риси. Відносини між людьми, як зазначають В. І. Свідерський та Р. А. Зобов^[41], є «певним ре­зультатом зв'язку», наслідком реалізації зв'язків суб'єктів. Зв'язки переходять у відносини і є підсумковим результатом певних процесів, без урахування їх особливостей. Саме це є причиною того, що відносини відображають статику економіч­ного життя. Водночас поняття зв'язку передбачає більш повне і точне відображення всіх етапів та аспектів взаємодії людей, допускає розгляд як детерміністського, так і вірогіднісного взаємовпливу суб'єктів, прямих і зворотних взаємозалежнос- тей. Їх використання в науковому аналізі дає змогу глибше і повніше дослідити взаємообумовленість економічних явищ і процесів, характер і тенденції їх розвитку, подолати абстракт­ність наукового розгляду, що має місце при використанні по­няття суспільних відносин.

Суспільні зв'язки економічної системи, як і виробничі відно­сини певної формації, є об'єктивними та історичними. Їх об'єктивність полягає у взаємній необхідності одного індивіда для іншого, у формуванні спільного інтересу, що об'єднує їх (у досягненні тотожності сторін)^[42]. Економічна система та її зв'язки формуються і розвиваються тому, що суб'єкти, які утворюють її елементну структуру, є необхідними один для од­ного. Необхідність є не тільки основою об'єктивності економі­чних зв'язків, а й визначає історичні типи та форми останніх.

Категорію необхідності всебічно розглянув Гегель. Залежно від того, що зводить суб'єктів та робить їх необхідними один для одного, на основі чого формується їх спільний інтерес, він розрізняв зовнішню та внутрішню форми необхідності^[43]. Ге­гель розглядав суспільну залежність індивіда, що спирається на зовнішню необхідність, як таку, що виникає внаслідок тис­ку зовнішніх сил, поза межами власних інтересів індивіда і є результатом суспільного впливу на нього. Водночас внутрішня необхідність виникає на ґрунті власних інтересів людей, коли з'являється усвідомлення суб'єктом власних потреб, забезпе­чення яких залежить від інших індивідів.

Ці характеристики економічних зв'язків дають змогу пока­зати власність у ролі основного зв'язку системи та розкрити її основні типи, що виникають на різних історичних етапах роз­витку суспільства. Власність пов'язана з об'єктивним зв'яз­ком, що виникає в результаті формування суспільної взаємоза­лежності індивідів. Характер цієї взаємозалежності історично змінюється під впливом чинників та умов її формування. Як­що вона виникає під тиском зовнішньої необхідності, то маємо справу з одним типом власності, внутрішня необхідність обу­мовлює якісно інший тип власності. Є всі підстави для виснов­ку про те, що від свого становлення і до нинішнього рівня роз­витку існував лише один тип власності, в основі якого лежить залежність, що формується на засадах зовнішньої необхіднос­ті.

К. Маркс виділяв два основні способи зовнішньої детермі­нації зв'язків, що обумовило формування двох видів відносин індивідів у суспільстві. «Відносини особистої залежності (спо­чатку цілком первісні), — писав він, — такі ті перші форми суспільства, при яких продуктивність людей розвивається ли­ше в незначному обсязі і в ізольованих пунктах. Особиста не­залежність, що ґрунтується на речовій залежності, — така дру­га велика форма...»^[44]. У суспільстві, що ґрунтується на особистій залежності індивідів, економічні зв'язки формують­ся під впливом сили влади. Власність тут формується залежно від місця людини в системі влади та реалізує відносини воло- дарювання-підпорядкування. Таку форму власності доцільно назвати особистою власністю на засоби виробництва, оскільки вона відображає економічні зв'язки, що спираються на особи­сту залежність індивідів та опосередковані силою влади. Цей висновок повною мірою відповідає логіці аналізу суспільства на принципах цивілізаційної парадигми та передбачає критич­не переосмислення відомого марксистського положення про первинність економічного базису відносно політичної та ідео­логічної надбудови^[45].

Особисте звільнення індивідів зумовило і новий характер залежності між ними, інший спосіб формування економічних зв'язків. Зв'язки між особисто незалежними індивідами фор­муються під тиском залежності, що виникла внаслідок існу­вання суспільного поділу праці, необхідності задоволення вла­сних потреб, предмети яких перебувають під контролем різних індивідів. Власність тут являє собою зворотний бік поділу праці. Залежність людей від певних речей (що є предметами потреб) лежить в основі нового типу зв'язків між індивідами. Ці речі набувають суспільної могутності, перебирають на себе силу влади, що з'єднувала людей на попередньому етапі роз­витку суспільства. Вона має об'єктивну природу, діє як неза­лежна суспільна сила.

Даний тип власності відображає статус вільного індивіда в суспільстві, що історично сформувався в Західній Європі у процесі відомих революцій, коли виникло суспільство, органі­зоване на принципах особистої свободи та рівності людей. Примітно, що сам термін «приватний» з'явився для «позна­чення непричетності людини до елементів владних, державних і частково станових структур... що приватна власність виник­ла як протиставлення впливу фактору державної влади, по су­ті, як відношення економічного порядку, що підриває позаеко­номічну реальність»^[47]. Поява приватної власності означала обмеження всесильної ролі влади в економічній сфері суспіль­ства. Відбувся новий крок із відокремлення власності від вла­ди, становлення економічної системи з власними цілями.

Приватна власність у своїй основі містить економічні зв'язки, що опосередковані обміном речами, необхідними для забезпечення власних потреб вільних індивідів. Незалежне іс­нування індивідів на чільне місце в їхній діяльності ставить власні потреби, а не інтереси осіб, яким вони були підвладні. Приватна власність означає утвердження індивідуальних цілей та передбачає появу нових форм їх узгодження з цілями інших людей та суспільства, нових способів суспільної координації дій індивідів. Роль суспільства у функціонуванні приватної власності значно ускладнюється, поряд із владним впливом з'являються нові форми впливу, побудовані на засадах взаєм­ного узгодження інтересів усіх сторін, пов'язаних суспільним поділом праці.

Опосередкованість економічних зв'язків речами, предмета­ми потреб робить вкрай важливим дослідження ролі таких зв'язків у формуванні матеріальної залежності індивідів.

Незважаючи на те, що як марксисти, так і інституціоналісти декларують принципову відмінність між соціально-економіч­ною характеристикою власності, що виражає відносини між людьми, та юридично-правовою її визначеністю, коли влас­ність трактується як відношення людей до речей, фактично ті й інші переводять аналіз власності у площину відношення лю­дини до речей. На нашу думку, тут має місце лише штучне протиставлення цих двох аспектів власності, що гальмує її всебічний розгляд, оскільки розриває взаємопов’язані сторони єдиного процесу. Адже неможливо конкретизувати сутність суспільної залежності індивідів без розкриття засобів, що їх опосередковують, без розгляду предметів, із приводу яких фор­муються відносини.

Розглядаючи відношення людей до речей, важливо виділи­ти три важливі аспекти, що дають можливість розкрити меха­нізм реалізації суспільної залежності. Перший акцентує увагу на причинах та умовах отримання речами суспільної могутно­сті, дає відповідь на питання, чому і як речі перебирають на себе силу влади. Цей аспект аналізу відносин «людина — річ» блискуче виконав К. Маркс у теорії речового фетишизму та всебічного висвітлення проблеми відчуження від індивідів їх уречевленої праці. Одначе набуттям речами магічної сили впливати на індивідів не обмежується суспільна детермінація їх поведінки. Суспільство поряд з цим реалізує і силу влади через створення певних рамок, у яких формується відношення людей до речей. Дія влади проявляється у прийнятті юридич­них норм приватного права, ключовим розділом якого є май­нове право. Приватне право вже своєю назвою відображає від­носини між незалежними індивідами і протиставляється публічному праву, що розкриває систему владних відносин. Сукупність прав власності індивіда на певні об’єкти у своїй основі є характеристикою суспільного статусу, закріплює мо­жливість дій з об’єктами власності у встановлених суспільст­вом формах і межах.

Отже, приватна власність відображає суспільну залежність індивідів від можливостей використання речей, наявні право- чини індивіда щодо об’єктів власності. Сукупність правочинів індивіда стосовно певного об’єкта утворює основу для форму­вання економічних зв’язків між ними та суспільством та відо­бражає суть приватної власності. Особливості поєднання різ­них правочинів у руках окремого індивіда відкривають можливості для появи різних форм приватної власності.

Приватна власність у своєму розвитку набуває різних форм, дослідження яких є предметом розгляду одного з наступних розділів. Тут варто вказати лише на історичну тенденцію ево­люції приватної власності, на її рух до нової якості та до ново­го типу власності, що прийде на зміну приватній власності. Ця тенденція зумовлена саме сутністю власності і пов'язана з на­прямом розвитку економічних зв'язків, що відображають су­спільну залежність людей. Якщо перехід від особистої власно­сті до приватної ґрунтувався на заміні владного опосередку­вання суспільної залежності людей майновою залежністю, то наступний етап розвитку власності пов'язаний з іншим типом залежності людей, в основі якого лежить формування внутрі­шньої суспільної необхідності.

Суть останньої полягає в тому, що індивід діє уже не під впливом влади чи матеріальної залежності, а під тиском внут­рішньої необхідності суспільної реалізації своїх здібностей, необхідності прояву власного потенціалу. У даному разі інди­від залежить від самого себе, від рівня свого суспільного роз­витку. Подолання залежності від матеріальних умов свого іс­нування, коли досягається високий рівень соціального захисту людей, не знімає природних відмінностей у здібностях і талан­тах індивідів. Суспільний статус кожного індивіда в таких умовах дедалі більше визначається не зовнішніми силами, а масштабом особистості індивіда, коли відповідальність за ста­новлення і розвиток власної індивідуальності він несе сам. Тому метою діяльності кожної людини стає всебічний розви­ток її здібностей, досягнення гармонійності особистості. На цьому етапі розвитку суспільства опосередкований характер суспільної залежності замінюється неопосередкованою, внут­рішньою, залежністю, яка знаменує утвердження свободи лю­дини від зовнішніх чинників.

«Вільна індивідуальність, — писав К. Маркс, — що ґрунту­ється на універсальному розвитку індивідів і на перетворенні їх колективної, суспільної продуктивності в їх суспільне на­дбання, — такий третій ступінь. Другий ступінь створює умо­ви для третього»^[49].

Утвердження свободи зовсім не означає подолання суспі­льної залежності людей, відсутності економічних зв'язків між ними, відмирання власності. На цій стадії виникає принципо­во інший тип залежності і зв'язків між індивідами, коли сво­бода «з'єднує людей внутрішнім чином, тоді як, навпаки, по­треби і нужда зводять разом лише ззовні»^[50]. Природа таких неопосередкованих зовнішнім впливом економічних зв'язків зумовлена високим суспільним розвитком індивідів, коли ді­яльність одного стає умовою для реалізації здібностей іншо­го. Цей тип зв'язків проявляється в освітній та творчій діяль­ності людей, де знання (інформація), створені одним індивідом, є безпосередньою умовою для творчої праці іншо­го, де немає потреби втручання зовнішніх сил у цей процес. Адже йдеться про людей, для яких праця стала потребою, і діяльність таких людей виникає як необхідність прояву їхніх власних здібностей, тобто здійснюється вона не під тиском зовнішніх стимулів.

Важливою формою свободи є пізнання людьми реальності, яка їх оточує, прийняття свідомих рішень. Усвідомлення лю­дьми всіх обставин свого суспільного становища, своїх цілей та інтересів, подолання на цій основі фетишизму речей та сти­хії суспільних сил стають важливими характеристиками не- опосередкованого типу економічних зв'язків. К.Маркс по­в'язував свободу в умовах суспільної залежності з «контролем і свідомим пануванням над силами, які, будучи породжені впливом людей один на одного, досі здавалися їм цілком чу­жими силами і як такі панували на ними»^[51]. Свідома діяльність означає не тільки підкорення людиною стихії природних і су­спільних сил, а й найвищий рівень прояву духовної активнос­ті, засвідчує появу нового фактору, що творить дійсність. Дія цього фактору полягає у формуванні цілей і шляхів діяльності людей, орієнтації її на органічну єдність із суспільними ціля­ми, у пізнанні і раціональному використанні природних сил через створення таких засобів виробництва, що вивільняють людину від рутинної і нетворчої праці та ін.

Найбільш глибокою якісною ознакою, що має прийти на змі­ну приватній власності, є всебічна індивідуалізація економічних зв'язків, які відображають суспільну залежність людей. Даний тип власності, що виростає з приватної власності, правомірно на­звати індивідуальною власністю. Її сутність полягає в тому, що вона відображає економічні зв'язки, які реалізують суспільну за­лежність вільних і всебічно розвинених індивідів. Загальні кон­тури даного типу власності проглядаються в постіндустріально- му (позаекономічному) суспільстві, де основним ресурсом су­спільного виробництва стають знання та інформація, а діяльність із передання знань, створення інформації стає пріоритетною.

Аналізуючи тенденції розвитку особистої, приватної та ін­дивідуальної власності, варто зазначити два важливі моменти, що відображають природу власності з інших сторін. Перший пов'язаний зі спільною для названих типів власності рисою, яка полягає в постійному розширенні кола зв'язків людей, їх суспільної залежності та збільшенні кількості суспільних чин­ників і форм впливу на людей. У результаті цього постійно розвивається суспільна природа індивідів, дедалі повніше утверджуються в них соціальні якості. Даний аспект розвитку власності, що об'єктивно утверджує в індивідах суспільні ри­си, веде до нарощування людського в людині та зменшення дикості, егоїзму власної природи і проявів інстинктів, відо­бражає соціалізацію життя людей. Ця сторона власності дає можливість зрозуміти роль власності на засоби виробництва у поглибленні соціалізації життя індивідів, посиленні та розши­ренні їхніх соціокультурних зв'язків із суспільством.

Інший момент розвитку названих вище типів власності пов'язаний із особливостями побудови зв'язків, що лежать в їх основі. Особистій, приватній та індивідуальній власності на засоби виробництва притаманні різні способи побудови (орга­нізації) суспільних зв'язків. Для особистої власності характер­ним є ієрархічний спосіб формування економічних зв'язків між індивідами, для приватної — конкурентний і для індиві­дуальної власності — когерентний. Особиста власність відо­бражає залежність людей, які перебувають на різних сходин­ках суспільної ієрархії і належать до різних суспільних станів. Відомі кілька форм ієрархій: домінантні (у формі піраміди),

холарії (домінантні ієрархії, що мають зворотний зв'язок) та модулярні ієрархії (гілки яких розходяться від центру в кіль­кох незалежних напрямах). Такі типи ієрархій, або окремі їх елементи, проявляються в історичних формах ієрархічних су­спільств та характеризують специфіку організації власності на засоби виробництва, притаманну певним суспільствам.

Конкурентний тип зв'язків, притаманний приватній власності, виникає між індивідами, які є особисто вільними і мають одна­ковий суспільний статус. Такі зв'язки відображають орієнтацію дій індивідів на досягнення власних цілей, підпорядкування їх досягненню певного результату в господарській діяльності. Ко­ординація таких зв'язків здійснюється стихійно, в процесі змага­льності щодо досягнення власних цілей кожним власником.

Когерентні зв'язки лежать в основі індивідуальної власнос­ті, формуються свідомо і спрямовані на досягнення узгодже­них цілей, мають елементи модулярних залежностей, де моду­лем є кожний індивід.

Важливими характеристиками історичного розвитку влас­ності є характер суспільної залежності та розгортання спону­кальних сил активізації дій людей. Особиста залежність ґрун­тується на силі влади, яка на першому етапі свого існування реалізувалася через фізичний примус індивідів та проявлялася в існуванні рабства. Раб прирівнювався до звичайних знарядь праці і був об'єктом власності, а тому зв'язки між рабовласни­ком і рабом розглядаються в межах відносин «людина — річ». Не випадково рабство спочатку існувало лише у формі при­слуги, а не виробничої діяльності. Згодом раб замінив власни­ка засобів виробництва у процесі виробництва, набув статусу його важливого ресурсу. У зв'язку з тим, що раб не мав стату­су члена суспільства, він не міг стати суб'єктом відносин вла­сності. Тому дискусійним є положення про існування «рабо­власницької» форми власності.

Розуміння сутності власності на засоби виробництва як ві­дображення суспільної залежності відносно відокремлених ін­дивідів відрізняється від поширеного в економічній літературі її аналізу під кутом зору участі людей у процесі виробництва. Людина тут розглядається поряд із засобами виробництва як носій робочої сили. При цьому класики марксизму наголошу­ють, що індивід є безпосереднім виробником, і переносять увагу на дослідження особливостей поєднання робочої сили і засобів виробництва. З характером такого поєднання (безпосе­реднім чи опосередкованим) пов’язуються особливості істо­ричних типів власності на засоби виробництва. Відчуження від безпосереднього виробника результатів його праці розгляда­ється як найбільш глибока основа експлуатації людини люди­ною, сутнісна характеристика власності. Неокласична теорія всебічно аналізує робочу силу як фактор процесу виробництва, досліджує ринок праці та зайнятість.

Не відкидаючи таких аспектів аналізу власності на засоби виробництва, слід зазначити, що вони відображають уже окремі форми прояву власності в процесі виробництва. Остан­ньому передують формування суспільних зв’язків індивідів, що вирішальною мірою впливають на участь людини в процесі виробництва, на використання її робочої сили, експлуатацію тощо. Не слід забувати, що глибинною характеристикою влас­ності як основи ефективного використання ресурсів виробниц­тва є механізм спонукальних сил як власників засобів вироб­ництва, так і безпосередніх виробників. Інтереси, мотиви, стимули стають засобами формування активних дій людей у сфері виробництва, які спираються на суспільну залежність, що відображена в певній історичній формі власності.

Приміром, вичерпання потенціалу фізичного примусу раба, де були повністю пригнічені особисті інтереси і мотиви його діяль­ності, обумовило появу колонату. Від нього бере свій початок процес становлення і розвитку рушійних сил, що спирається не на фізичний, а на економічний примус. Так, у надрах особистої власності і владного способу реалізації суспільної залежності по­чали складатися елементи майбутньої форми власності. На більш пізніх етапах розвитку особистої власності ми знаходимо дедалі більше таких форм господарств, у яких постійно посилюються елементи економічного інтересу, де суспільна залежність реалі­зується з використанням інтересів, мотивів та стимулів.

Одначе не слід забувати, що основу феодального суспільст­ва становить особиста залежність, дія сили влади, і не варто перебільшувати роль економічних чинників поведінки людей. Водночас головною проблемою для людей було фізичне ви­живання, військовий захист з боку феодала від розбійницьких нападів та грабунків. Особиста залежність від феодала ґрунту­валася саме на цих позаекономічних інтересах людей. Лише розвиток системи влади, формування централізованої держа­ви, що перебрала на себе функції військового захисту і забез­печення порядку, відкрили шлях до розвитку економічних ін­тересів та стимулів діяльності людей.

Впадає в очі, що реалізація особистої залежності, владна форма впливу на діяльність людей були опосередковані таким об'єктом власності, як земля. Місце будь-якої людини у влад­ній ієрархії, причетність до влади ґрунтувалися на певних фор­мах власності на землю. Саме тому феодальне суспільство, з притаманною йому формою особистої залежності, ґрунтувало­ся на тому, що вся земля була власністю монарха.

Феодали, які брали участь у реалізації влади, отримували земе­льні наділи, набуваючи статусу васала перед сюзереном. Так ви­будовувалася ієрархія сеньйорально-васальної залежності, в осно­ві якої було наділення кожним сеньйором власного васала землею, утверджувався принцип «немає землі без сеньйора». Така роль зе­млі в реалізації особистої залежності відносно відокремлених ін­дивідів дала підстави для віднесення феодального суспільства до «аграрної цивілізації». Під аграрним ми розуміємо таке суспільст­во, у якому засобом реалізації особистої залежності людей є земля. Вона являє собою головний ресурс виробництва, і суспільні фор­ми використання людьми цього ресурсу стають основою для фор­мування відповідних інтересів, мотивів і стимулів. Центральною проблемою дослідження аграрного суспільства є виявлення форм землеволодіння та землекористування, механізму дії та сили їх спонукального впливу на активність людей, які пов'язані між со­бою економічними зв'язками особистої залежності.

Під тиском зростаючого впливу економічних чинників у мо­тивації діяльності людей рухнула система особистої залежності, відбулися політичні революції, що докорінно змінили становий характер суспільства. Особиста незалежність людей ґрунтуєть­ся на торжестві приватної власності. Відбулися зміни статусу людей у суспільному виробництві, коли всі його учасники ста­ли власниками різних ресурсів. Засоби виробництва та робоча сила, що є об'єктами приватної власності та використовуються у процесі виробництва, становлять ресурси виробництва. Їх об­меженість зумовлена тим, що вони завжди є об'єктом приватної власності, яка закриває доступ до них інших індивідів.

На відміну від попереднього історичного етапу розвитку суспільства кожний індивід стає приватним власником певно­го ресурсу, використання якого є головною рушійною силою економічних процесів. Створення суспільних умов для якомо­га ефективнішого використання наявних ресурсів веде до без­межного зростання багатства, стає законом приватної власнос­ті на ресурси. Суспільна могутність індивіда, його місце і роль у суспільному виробництві залежать від величини багатства, яким він володіє, тобто опосередковані його залежністю від матеріального багатства.

Серед різноманітних форм багатства — предметів спожи­вання, землі, коштовностей, знарядь праці, будівель, грошей тощо — економічна наука виділяє й ті, що беруть участь у су­спільному виробництві, є засобом досягнення головної мети кожного власника — безмежного накопичення багатства. К. Маркс об'єднав їх містким поняттям капіталу, у якому сут- нісна риса пов'язується з його властивістю примножувати ба­гатство, і розкрив механізм функціонування капіталу. Остан­ній становить основу рушійних сил приватної власності, стає засобом, що опосередковує суспільні зв'язки індивідів, причи­ною їх формування та реалізації. Капітал — це основний ре­сурс виробництва, найбільш глибока його ознака, він замінює в цій якості землю. Тому суспільство, побудоване на засадах приватної власності, і дістало назву капіталістичного.

У літературі таке суспільство часто називається індустріаль­ним, для чого є певні підстави. Звільнення людей від особистої залежності відкрило їм шлях до статусу власника як єдиного для переважної більшості людей ресурсу — власної робочої си­ли, а основною формою реалізації власності на особисту робочу силу став найм. Обмеженість придатних для обробітку земель­них угідь та зменшення потреби в робочій силі для роботи на землі обумовили спрямування переважної більшості власників робочої сили в промисловість. При цьому слід урахувати бурх­ливий розвиток суспільного поділу праці, який класики маркси­зму називали зворотною стороною приватної власності. Тобто промисловість стала головною ареною реалізації свого статусу приватного власника робочої сили кожним вільним індивідом. Подібна тенденція спостерігається і в наш час, коли зменшення ролі реального сектору економіки і підвищення значимості сфери освіти, науки, культури, послуг розглядається як одна з основних ознак переходу до постіндустріального суспільства, у якому вже не робоча сила, а знання (інформація) стають го­ловним ресурсом суспільного виробництва.

Особливості реалізації спонукальних сил активної діяльно­сті та розвитку здібностей індивідів, на нашу думку, є ключем до розуміння природи постіндустріального суспільства. Його основу становить індивідуальна власність, взаємозв’язки між людьми, спрямовані на реалізацію потенціалу кожного з них, оскільки лише це дає змогу їм забезпечити подальший розви­ток власних здібностей. Головна мета — всебічний розвиток індивідуальності кожної людини — забезпечується лише в творчій діяльності, і тому ключового значення набувають ті ділянки суспільного виробництва, де існують можливості для такої діяльності. Продукт творчості — знання, інформація, ду­ховність — стають головним ресурсом суспільства, об’єктами індивідуальної власності. Суспільство можна назвати інфор­маційним, якщо в ньому інтелект є основним засобом сприй­няття та генерації знань, інформації та духовності, основою для комунікації між людьми. Поряд з майновим правом, що було основним засобом регулювання відносин приватної влас­ності, формується право на об’єкти інтелектуальної власності як засіб унормування індивідуальної власності.

Аграрне, індустріальне (капіталістичне) та постіндустріаль- не (інформаційне) суспільство дає змогу простежити за зміна­ми у власності з погляду цілей виробництва, створення благ для забезпечення суспільних потреб. Тому центральним тут є дослідження ролі різних типів власності в забезпеченні ефек­тивності виробництва. Зовні вплив на людей забезпечує зале­жність їх від головного ресурсу, що є об’єктом власності. Істо­рично головним ресурсом і, відповідно, засобом формування зв’язків між людьми були земля, капітал, знання (інформація).

Механізм дії спонукальних сил як однієї з ключових харак­теристик власності на ресурси передбачає проведення її інсти- туційного аналізу і є предметом окремого дослідження. При розгляді історичних етапів розвитку власності на ресурси не­обхідно підкреслити дві важливі обставини. По-перше, розви­ток власності на ресурси передбачає урахування впливу різних її типів і форм на розвиток самих індивідів та їхніх здібностей. Динаміка потреб і здібностей залежить від установленої в су­спільстві власності на ресурси. К. Маркс звернув увагу на те, що в стародавніх народів власність розглядається не у зв'язку з багатством, а «досліджується завжди питання: яка форма власності забезпечує державі найкращих громадян?»^[52]. Метою виробництва стає «розвиток всіх людських сил як таких, без­відносно до якого б там не було заздалегідь установленого мас- штабу»^[53], що забезпечується розвитком потреб та здібностей.

По-друге, в дії спонукальних сил відбивається історичний рівень зрілості як суспільства в цілому, так і окремих людей. Особливості форм суспільної залежності — особистої, майно­вої чи інформаційної — відображають специфіку рушійних сил. Зміст економічних зв'язків, що характеризують названі вище форми суспільної залежності, обумовлений рівнем роз­витку індивідів. Зміст цих зв'язків полягає у взаємообміні між людьми суспільно значущими для них речами, які є предмета­ми їхніх потреб та які засвідчують ступінь суспільної зрілості індивідів як власників.

Отже, власність на ресурси необхідно розглядати як багато­гранне соціологічне поняття, що може бути розкрите в єдності всіх його сторін. Воно вбирає в себе всю гаму характеристик лю­дини, у якій органічно поєднані суспільні та природні начала, ві­дображена головна тенденція її розвитку на шляху соціалізації всіх сторін її життя. Вище була викладена лише одна частина су­спільних характеристик людини, що проявляються в економічній сфері її життя. До них слід додати вплив інших (окрім влади) ци- вілізаційних факторів, пов'язаних із функціонуванням соціальної та духовно-культурної підсистем суспільства. Тому викладене вище слід розглядати лише як першу спробу дослідження влас­ності на методологічних засадах цивілізаційної парадигми.

2.2.