2.2. Проблема ідентифікації поміщиків пореформеної доби

Відправною точкою будь-якого дослідження є визначення його об’єкта. Об’єктом даного дослідження виступає поміщицтво. В літературі вживається поняття “поміщики”. Вважаємо, що поряд з ним доцільно запровадити узагальнююче поняття “поміщицтво” (за аналогією з “селянством”).

У дореволюційній літературі, статистичних виданнях, як урядових, так і земських, не було чіткого визначення поміщика. Соціологи, статистики, історики, економісти межі ХІХ-ХХ ст. оперували поняттями “приватний власник”, “великий землевласник”. Рамки класу були настільки нечіткими, що навіть під час сільськогосподарського перепису 1916 р. такі господарства відносились до категорії “хозяйств частновладельческого типа”. У виданні кінця ХІХ ст. “Очерки помещичьего хозяйства в уездах Золотоношском и Кременчугском” поміщицькими вважаються господарства, площа яких перевищує 50 дес. [37]. Такий критерій було застосовано і при проведенні Всеросійського сільськогосподарського перепису 1917 р. В “Інструкції” до проведення Всеросійського сільськогосподарського перепису 1917 р. вказувалося, що до поміщицьких господарств належали ті, які мали 50 й більше десятин придатної землі, причому розрізнялося селянське й неселянське землеволодіння [38]. Гетьман Української держави П.Скоропадський, який працював над розробкою аграрної реформи, у спогадах до поміщицького землеволодіння відносить дворянське, купецьке й духовенства [39]. В академічному виданні “Сільське господарство Поділля перед світовою війною” С.Городецький зазначив, що до поміщицького відносилося землеволодіння “різних верств – дворян, купців, “громадян” та міщан” [40]. Сучасні дослідники по-різному підходять до вирішення проблеми.

Для формування уявлення про поміщицтво пореформеної доби ключове значення мають поняття “стан” і “клас”. Становий поділ притаманний аграрним суспільствам. Стан має такі ознаки: 1) специфічні права й соціальні функції, закріплені у традиції й законі; 2) передача станових прав у спадок, тобто набуття з народження; 3) об’єднання в станові організації; 4) право на самоврядування й участь у місцевому управлінні або центральному державному управлінні; 5) специфічний менталітет; 6) зовнішні ознаки станової приналежності (одяг, зачіска, прикраси). У 30-х роках ХІХ ст. були визначені чотири стани в Росії: дворяни, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі. Практично у незмінному вигляді вони зберігались до 1917 р. Але в пореформений час стани стали поступово втрачати специфічні права і в правовому відношенні наближались одне до одного.

На відміну від стану поняття “клас” використовується для позначення великих груп людей в індустріальному суспільстві, які відрізняються одна від одної родом занять, розміром прибутку, владою, впливом у суспільстві. Ці групи формуються спонтанно, вони відкриті для входу й виходу, їхній склад постійно змінюється. Індивіди входять до їхнього складу не за народженням, а залежно від багатьох інших факторів: освіти, здібностей, особистих якостей, випадку тощо. У класовому суспільстві всі громадяни мають рівні права й обов’язки, що закріплюється законодавством. Класи можна розташувати ієрархічно відповідно до ряду критеріїв, серед яких найважливіші: 1) соціально-економічний статус залежно від престижу соціальної функції, професії, освіти, прибутків; 2) самоідентифікація – уявлення людини про місце своє і собі подібних; 3) перехресна ідентифікація – поняття людей одне про одного і одних соціальних груп про інші.

Термін “поміщик” походить від назви господарства “помістя”. Виникнувши як стан у ХV ст., поміщики поступово перетворилися на панівну верству населення Росії. До реформи 1861 р. такими були винятково дворяни. Після скасування кріпацтва земля значно активніше перетворювалася на товар. Найбільшу цінність тепер становили не робочі руки, а сама земля, вартість якої постійно зростала. Хоча монополія дворян на володіння землею була порушена ще на початку ХІХ ст., на практиці вона тривалий час зберігалася, оскільки в умовах кріпосницького господарства земля без робочих рук важила дуже мало. Втрата в другій половині ХІХ ст. поміщиками гарантованої робочої сили у вигляді кріпаків означало також і позбавлення селянського реманенту для обробітку землі. Тому для організації власного господарства необхідно було докладати значно більше зусиль: його необхідно було забезпечити не тільки робочими руками, а й реманентом, робочою худобою тощо. Не всі поміщики з дворян мали для цього капітал (оскільки викупні платежі, як правило, спрямовувалися на погашення боргів кредитним установам), хист, досвід. За таких умов рентабельність дворянських господарств катастрофічно падала і багатьом власникам на той момент виявилося вигідніше продавати землю повністю або частково. Таким чином земля потрапляла до рук “нових багатіїв”, серед яких, окрім дворян, було чимало представників інших станів – купців, міщан, селян. Відбувалася масова втрата земель поміщиками-дворянами. Водночас слід мати на увазі суперечливість процесу руху земельної власності, оскільки з одного боку дворянське землеволодіння катастрофічно скорочувалося, але з іншого – цінність землі, що залишалася в руках дворян, стрімко зростала, на що звернув увагу відомий російський історик-аграрій А.М.Анфімов [42]. Ці перехресні рухи відбивали процес видозміни земельної власності дворян під впливом товарно-грошових відносин. Внаслідок активізації земельного ринку землеволодіння втрачало становий характер. Забігаючи наперед, візьмемо до уваги, що в українських губерніях, особливо на Півдні України ці процеси розгорталися інтенсивніше порівняно з рештою Європейської Росії.

Українські науковці І.К.Рибалка та Ф.Г.Турченко одними з перших звернули увагу на те, що поміщики перехідної доби в різних ситуаціях “поводяться” то як стан, то як клас [43]. Зокрема вони зауважили, що дореволюційна Росія мала специфічну структуру населення, в якій поряд з класами буржуазного суспільства продовжували існувати стани, які залишилися з часів феодалізму – селяни й поміщики. Оскільки пореформений поміщик – не тільки дворянин, а виходець з будь-якого стану, то необхідно окреслити його контури по-іншому, виробити критерії класового поділу населення, визначення меж, які відділяють один клас від іншого. Ці грані надзвичайно рухливі. Очевидно, відносно межі ХІХ-ХХ ст. доцільно говорити про еволюцію поміщицтва в напрямку від стану до класу. Отже, перед дослідником постає завдання ідентифікації поміщика та його господарства.

За визначальну ознаку поміщика І.Рибалка й Ф.Турченко взяли землеволодіння або землекористування не менше 50 дес. або ж істотні капіталовкладення в інші галузі сільського господарства. При цьому вони спиралися на підрахунки В.Леніна. “Це – інтегрований показник, який характеризує загальну господарську спроможність господарства, що, як правило, базувалося на праці найманих робітників чи обплутаних напівкріпосницькою залежністю селян. Таким землевласникам не був властивий традиційний селянський життєвий уклад”, – зазначили автори [44]. Вони наголошували, що не можна під поняття “поміщик” підводити лише дворян-землевласників, оскільки на селі з’явилась нова постать – “новий поміщик”.

Оскільки цей показник показує “господарську спроможність”, яка базується на землеволодінні певного розміру, спробуємо виділити з загальної маси приватних землеволодінь поміщицькі. “Статистика землевладения 1905 года” дає можливість простежити розподіл землі між господарствами різних розмірів, чим ми й скористаємося. Відзначивши, що поміщицьке землеволодіння – це велике приватне неселянське землеволодіння, нам залишається визначитися з тим, наскільки воно було великим.

За ділянками менше 1 дес. не можна визнати сільськогосподарського призначення. Тут сільське господарство, якщо й розвивалося, то лише у вигляді садової або городньої культури. Наступна група – ділянки площею від 1 до 10 дес. – налічувала 138,9 тис. осіб або 64,9 % землевласників. Їм належало 441,1 тис. дес. (2,1 % приватного землеволодіння). Ділянки таких розмірів уже могли використовуватися для зернових посівів. Але якщо взяти до уваги, що у всій кількості землі рілля становила 71 % (313,2 тис. дес.) її площі, то ми одержимо 7,1 дес. ріллі для найбільшої ділянки у цій групі. При звичайному трипіллі під посівами залишиться не більше 4,7 дес. У цьому випадку збір хліба навряд чи перевищував потреби родини. Тобто вирощений хліб споживався самим господарством, не надходячи на ринок. У дворянському землеволодінні маєтки розміром до 10 дес. становили 12 %, а земля, яка належала їм, – 0,1 %. Серед купецьких на долю таких господарств припадало 18,5 %, а за площею також 0,1 %. І лише в землеволодінні міщан і селян кількість власників цієї групи підіймалася до 58,2 % та 67,4 % відповідно, а в землеволодінні – до 6,6 та 14,3 % [45]. Звідси видно, що категорія землеволодіння від 1 до 10 дес. являла собою майже винятково міщансько-селянське землеволодіння і такого розміру, який, у кращому випадку дозволяв обійтися без купівлі хліба.

Такі висновки підтверджуються й даними земської статистики. Так, у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії з 304 власників, які мали не більше як 10 дес., дворян налічувалося 6, селян – 221, з яких 208 володіли не більше як 0,5 дес., решта належала міщанам. Шість володінь мали площу від 5 до 10 дес., три з яких належали дворянам. Вони мали 9 дес. сінокосу, решту 17,5 дес. здавали в оренду. Селяни ж, навпаки, приорендовували землю [46]. У Гадяцькому повіті Полтавської губернії з 152 власників, які мали менше 10 дес. і належали до дворян, купців і духовних осіб, лише 58 осіб мали ріллю, приорендовуючи до своєї землі.

Господарства площею від 10 до 50 дес. становили близько 21 % приватних господарств. Середній розмір такого господарства становив 23,6 дес. Рілля в них займала близько 70 % - 16 дес., що при трипіллі давало 10,5 дес. посіву. Відчуження зерна в них було дуже обмеженим. Ось як описуються такі господарства у Лубенському повіті Полтавської губернії: “Дрібні господарства в маєтках, які не перевищували за розміром своїм 50 дес., відрізняючись у багатьох відношеннях від господарств більших маєтків, являють надто мало різниці з господарствами козацькими й селянськими… Дрібні власники займають не багато землі, й кількість їх, хоча й перевищує майже вдвічі кількість більших власників, зовсім, однак, неістотно порівняно з масою сільського населення. Середня ділянка землі, яка припадала на 1 дрібний маєток (16,3 дес.), дуже близька до ділянки, яку приймали за нормальну робочу ділянку, що відповідає робочій силі середньої сім’ї. Така ділянка не дає можливості існувати однією рентою (100 руб. на рік) і значною мірою забезпечувати сім’ю, яка докладала до неї свою працю… Вона служить ідеалом для більшості сільського (селянського) населення” [48]. У Слов’яносербському повіті з 327 власників господарств площею до 50 дес. лише 14 мали господарства площею 30-50 дес., у тому числі 4 дворянини, 8 селян та 2 міщан. Усіх же володінь розміром до 50 дес., які належали селянам, – 246, з яких 220 обіймали не більше 1 дес. [49]. Причому вивчення земської статистики показує, що в групі господарств площею від 10 до 50 дес. переважали ті, які обіймали до 20 дес. Більшість власників становили селяни. Основна частка землевласників інших станів цієї групи здавали свої ділянки в оренду селянам. У господарствах площею не більше як 20 дес. неможливе виробництво зерна в обсягах, які б допускали відчуження його на ринок після покриття власної потреби у продовольстві. Вони, як і попередня група, за своїм характером або були селянськими, або наближалися до таких. Навіть у тому випадку, коли ділянка належала не селянину, вона, як правило, здавалася в оренду селянину. Власники господарств площею понад 50 дес. становили 22,4 % загальної кількості землевласників у межах дев’яти українських губерній [50].

Це землеволодіння виходило за межі селянського як за станом власників, так і за своїми розмірами. В цій групі селяни зустрічалися швидше як виняток. Ще одна характерна риса цієї групи – організація власного господарства з відчуженням зерна на сторону після покриття власного продовольства. З загальної кількості приватних господарств цієї групи необхідно відкинути селянські, оскільки, незважаючи на розширення матеріальних можливостей шляхом придбання землі, попередній спосіб життя справляв вплив на господарювання. Йдеться передусім про безпосередню участь у виробничих процесах на землі. Таким чином, приватне землеволодіння площею до 50 дес. не слід відносити до поміщицького через його обмежені розміри, слабкий зв’язок з ринком, а отже, й незначну “господарську спроможність“. Це, в свою чергу, накладало відбиток і на спосіб життя власника такого господарства.

Отже, основним критерієм належності до поміщицтва була наявність землеволодіння не менше ніж 50 дес. Адже саме при такому розмірі землеволодіння безпосередня участь власника і членів його родини у виробничих процесах була необов’язковою. Земля оброблялася із залученням робочих рук ззовні. Саме неучасть землевласника в обробітку землі була визначальною рисою поміщика. Отже, поміщицьке землеволодіння є неселянським і початковий його розмір – 50 дес. Зрозуміло, що це досить умовна характеристика, в реальному житті було чимало відхилень від запропонованої формули. Але автор свідомо йде на цю штучність для того, щоб хоча б приблизно кількісно окреслити предмет свого дослідження.

Найповнішим джерелом до визначення чисельності поміщиків служить “Статистика землевладения 1905 года”, оскільки це видання містить інформацію не тільки про кількість господарств, а й про станову належність їхніх власників. Водночас слід наголосити на тому, що в ньому зафіксовані не володіння, а господарства. Це створює проблему, оскільки володіння могло включати більше одного господарства. Нерідко один поміщик володів кількома маєтками, або ж навпаки – кілька осіб були власниками однієї економії. Більше того, якщо один маєток розташовувався в кількох повітах, то він реєструвався двічі – в кожному повіті. В такій ситуації лишається припустити, що кількість володінь дорівнювала кількості господарств. Оскільки поміщицьке господарство – господарство приватне, визначимо обсяг останнього в українських губерніях. Усіх приватних власників у 49 губерніях Європейської Росії налічувалося 487,7 тис., що становило 0,7 % населення означеної території. В дев’яти українських губерніях площа приватного землеволодіння в 1905 р. налічувалось 14,2 тис. дворянських та 7,4 тис. маєтків недворян, тобто 21,6 тис. володінь [51]. Загальна ж кількість землевласників менша, адже наведена цифра свідчить про кількість землеволодінь, але це єдино можливий спосіб визначення кількісних характеристик.

При обліку загальної чисельності поміщиків в Україні слід мати на увазі, що представники різних станів мали неоднакові за розміром сім’ї. Так, за підрахунками І.Рибалки й Ф.Турченка, здійсненими на основі опублікованих матеріалів Всеросійського сільськогосподарського перепису 1917 р., пересічна дворянська родина складалася з 5,5 осіб, а землевласників інших станів – з 9,4 [52]. Враховуючи, що в 1905 р. території підросійської України налічувалось 14,2 тис. дворян та 7,4 тис. землевласників недворянського походження, одержуємо 147,7 тис. чол., що становило 0,6 % загальної кількості населення України. Оскільки Ф.Турченко до поміщиків зараховував і землевласників селянського походження, то цей показник виростав до 35,2 тис. (землевласників недворянського походження – 21 тис.), а загальна чисельність поміщиків з членами сімей – до 274,9 тис. чол. [53]. Але вище вже зазначено про недоцільність включення до складу поміщицтва селян.

Протягом усього пореформеного періоду змінювався склад поміщицтва. Внаслідок перетворення землі на товар поглиблювався процес втрати поміщицьким землеволодінням становості. На початку ХХ ст. серед поміщиків найвищу питому вагу, як і раніше, становили дворяни. На Правобережжі їхні земельні володіння обіймали 90,3 % поміщицького землеволодіння, на Лівобережжі – 79,4, на Півдні України – 60,1 %. Проте їхні позиції помітно похитнулися. Так, купцям правобережних губерній належало 5,3, лівобережних – 12,4, південних – 20,3 % поміщицьких земель. За рахунок перерозподілу землі зміцніли позиції міщанства (відповідно 2,5; 5,4; 9,0 % поміщицьких земель). Але найбільше дворянських земель перейшло в руки селян. “Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили…” – з сумом констатує поміщик Золотницький, одна з дійових осіб комедії І.Карпенка-Карого “Хазяїн” [54].

Регіональні відмінності пояснюються особливостями попереднього історичного розвитку. На Правобережжі маєтки польських чи спольщених українських магнатів у ХІХ ст. перетворилися на потужні сільськогосподарські підприємства. Завдяки своєму економічному потенціалу вони продовжували розвиватися і виявили життєздатність. На Лівобережжі козацько-старшинське землеволодіння також згодом переросло у великі господарства, хоча саме тут капіталізація сільськогосподарського виробництва відбувалася найнижчими темпами. Найактивніше втрачали землі дворяни Півдня України, що зумовлювалося дефіцитом робочої сили, нестачею вільних капіталів, пізнім розвитком тут поміщицького землеволодіння. Значну роль у перерозподілі великого землеволодіння у південноукраїнському регіоні відіграв Земельний взаємний банк, який видавав гроші під заставу землі. Чимало місцевих поміщиків кинулись позичати гроші й розширювати виробництво, але у неврожайні роки чимало з них банкрутували і їхні маєтки ставали власністю банку. Отут-то й з’являлися купці, які викуповували землі у банку і здавали їх в оренду або ж самі займалися скотарством [55].

Колишній предводитель дворянства Єлисаветградського повіту Херсонської губернії Костянтин Олександрович Рощаховський так оцінював станові зрушення в середовищі поміщиків: “…друг людства не повинен шкодувати про долю нинішніх поміщиків. Що значна їх частина повністю розориться і що дворянство, як рабовласники, як утискувачі іншого стану, разом з тим втратять таке своє значення, тим краще. Місце їх займуть землевласники різних станів, які освітньою працею знайдуть для себе нові джерела прибутків” [56].

Національний склад поміщиків був неоднорідним. Серед них - українці, росіяни, німці, поляки, молдавани, представники інших націй. Поміщики-українці здебільшого були нащадками козацької старшини, яка наприкінці ХVІІІ ст. одержала права дворянства. Найвищою питома вага українців серед великих землевласників зберігалась на Лівобережжі (Кочубеї, Галагани, Миклашевські). На Півдні переважали поміщики російського (Попови, Воронцови-Дашкови, Мордвінови, Трубецькі) та німецького походження (Фальц-Фейни, Вассаль, Лінке та інші). Національний склад поміщиків визначався як історичними умовами формування регіонів України, так і соціально-економічними процесами в аграрному секторі в розглядуваний період. Велике значення мала і політика царського уряду, який всіляко намагався зміцнити землеволодіння росіян та іноземних колоністів.

Особливо яскраво це простежувалося на Правобережній Україні відносно польського землеволодіння. Тут сформувалося найдавніше велике поміщицьке землеволодіння. Серед найбільших магнатів були Потоцькі, Браницькі, Замойські. Маючи міцні економічні позиції, землевласники польського походження претендували і на відповідну роль у політичному житті країни. Відносно Правобережжя можна говорити про польський сепаратизм, який намагалася обмежити офіційна влада. Особливо активним тиск на польське став після придушення повстання 1863 р., після чого уряд узяв курс “на обрусение Юго-Западного края”, тобто на обмеження польського і насадження російського землеволодіння.

Відповідно до затвердженого 5 березня 1864 р. положення особи польського та єврейського походження не допускались до торгів на купівлю маєтків у “західному краї”, призначених для продажу з метою утворення капіталу для видачі позик на купівлю казенних і приватних маєтків уродженцями непольського походження з інших губерній (окрім євреїв). До купівлі маєтків в інших регіонах ці особи допускались. Також встановлювалось, що покупцям таких маєтків заборонялося продавати, заставляти чи іншим способом передавати ці маєтки особам польського походження та євреям, не дозволялось їм віддавати ці маєтки в оренду чи управління особам польського походження і євреям. Останні мали право в таких маєтках бути винокурами або орендарями корчм. Таким чином, уряд цими заходами переслідував мету “посилення в Західному Краї між землевласниками російського елементу, адже, при продажу маєтків, євреї стануть небезпечними змагальниками, з якими росіянам, незважаючи на надані їм від Уряду пільги й позики, буде досить важко суперничати…” [57].

Уряд сподівався викликати переселення російських землевласників до “Західного краю”, що суперечило загальній тенденції до поширення міграції з заходу на схід, з більш населеної місцевості у менш населену, з більш культурної в сільськогосподарському сенсі до менш культурної. Оскільки Правобережжя виступало якраз таким розвиненішим регіоном, то марно було сподіватись, що лише через обмеження позицій поляків тут розгорнеться переселення росіян. Тому уряд став з 1864 р. шукати кошти для того, щоб викликати рух російських землеробів у “західний край” і насадити тут “російський елемент”. Заходи ці зводились до того, щоб полегшити в матеріальному відношенні особам російського походження можливості придбання нерухомості у Правобережжі. Для заохочення передбачалося надати переселенцям певні пільги. З цією метою в 1864 р. був запроваджений фонд для видачі позик росіянам, який формувався з сум, виручених від продажу казенних земель. Оскільки цих коштів виявилось недостатньо, створили Особливе товариство з самих покупців польських маєтків. Але з огляду на його недієвість воно 1867 р. припинило існування, його кошти були передані Товариству взаємного поземельного кредиту, яке 1890 р. перейшло під егіду Дворянського банку [58].

У 1865 р. київський генерал-губернатор Безак повелів конфіскувати майно всіх польських землевласників, які взяли участь у повстанні. Таких знайшли 144 особи. Очолюючи в Петербурзі “Комісію про пошуки коштів для запровадження російського елемента в Західних губерніях”, він підготував текст іншого указу “Про заборону особам польського походження знову здобувати нові землі в Західних губерніях”. Комісія дійшла висновку про те, що в дев’яти Західних губерніях на 10-мільйонне населення, “переважно Малоросійське, Білоруське і частково Литовсько-Жмудське”, є порівняно досить незначне за чисельністю населення польського походження, яке складається здебільшого з поміщиків і міщан. Воно “дає всьому краю характер польський і заважає решті, ніскільки не польському населенню, правильно розвиватися”. Сила цього стану, на думку членів комісії, полягала в корпоративній замкненості володіння нерухомою власністю, яка не допускає проникати до себе ніяку іншу національність і особливо російську. За таких обставин, на думку комісії, уряд повинен удатися до такого заходу, “який через усунення осіб польського походження від права отримувати заново маєтки в Західному краї, не обмежуючи законні права володіння нинішніх польських поміщиків, остаточно перешкодив би посиленню цього класу”. З огляду на це 10 грудня 1865 р. імператор підписав указ про заборону особам польського походження купувати поміщицькі маєтки в “західних губерніях” [59]. Цей документ, вперше зафіксувавши поділ за національною ознакою, став наріжним каменем подальших обмежень у правах осіб польського походження. Ці заходи були визнані самими членами комісії такими, що “хоча не узгоджуються з загальними юридичними засадами, але цілком виправдовуються вищими інтересами державного ладу, спокою і самозбереження” [60]. Особи польського походження були позбавлені права купувати поміщицькі маєтки в “західному краї” будь-яким іншим шляхом, окрім наслідування за законом. Особи ж російського походження, навпаки, набули певних пільг і переваг. Але оскільки значна частина осіб польського походження не мала ніякого відношення до польського повстання 1863 р., зразу після прийняття закону 1865 р. почали надходити звернення з проханням переглянути його відносно конкретних осіб. Перше таке звернення надійшло від генерал-ад’ютанта графа Ржевуського, після чого були розглянуті подання князя Любомирського, Понятовського та інших [61].

Законом від 10 грудня 1865 р. також запроваджувався обов’язковий продаж секвестрованих маєтків власників, висланих за межі західного регіону за сприяння польському повстанню, протягом двох років особам російського походження. Допускався також обмін таких маєтків на розташовані в інших місцевостях. Для полегшення операцій їхні учасники звільнялися від мита. Якщо ж протягом двох років маєтки не продавалися, то вони повинні бути оцінені тим же способом, як і казенні маєтки, і потім продані на користь власників. В разі неуспіху вільної торгівлі передбачалося купувати маєтки по оціночній сумі з призначенням з неї на користь колишніх власників щорічних 5 %. Полякам заборонялося купувати нові землі, чим створювалася ситуація, яка змушувала їх продавати землю росіянам. Проте вона спричиняла й інші наслідки: фіктивні й фактичні оренди та заставні акти, продаж землі іноземцям, довічні заповіти або, врешті, хабарі [62].

Одночасно на сплату державних видатків, спричинених польським повстанням, запроваджувався спеціальний податок, що дорівнював 10 % чистого прибутку кожного польського маєтку. Ці кошти необхідно було внести за надзвичайно короткий термін. В іншому випадку загрожував опис майна. Зокрема, на Білоцерківський маєток Браницьких було накладено близько 50 тис. руб. названого податку. Управитель маєтку писав про те, що це невиправдано велика сума, оскільки до неї зараховані і суміжні селянські землі. Крім того, нереальною виглядала можливість внесення вказаної суми за короткий строк. Виставлення ж маєтку на аукціон, на думку управителя, лише зруйнує господарство, а сама операція буде невигідною через надзвичайно високу вартість господарства. В свою чергу управитель прохав про допомогу: або дозволити позику в державному банку, або розкласти борг на три місяці [63]. Пряме втручання царського уряду в процес перерозподілу земельної власності зумовлювалося його зацікавленістю з політичних мотивів у зміцненні на Правобережжі землеволодінь російського дворянства – так званого “обрусения Юго-Западного края”.

Закон 1865 р. був економічно шкідливим, оскільки тутешнім польським власникам заборонялася купівля землі, а за короткий термін виникнути нове російське землеволодіння не могло. Економічні закони реалізуються через попит-пропозицію, а не політичним рішенням. Великі землевласники з центральних російських губерній практично не переселялись на Правобережжя. Більшість нових господарів з’являлися з числа чиновників або ж осіб, які мали віддалене уявлення про способи господарювання. Знову ж таки цьому сприяла урядова політика. Зокрема визначалося, що купувати ділянки площею понад 600 дес. могли чиновники, від яких очікували користі; особи, удостоєні права придбати землю в нагороду (їм дозволялося купувати ділянки без внеску задатку і з розстрочкою платежу на 20 років без сплати відсотків); представники усіх чинів із внеском 1/5 оціночної суми з надбавкою 10 % і розстрочкою решти грошей на 37 років і погашенням щорічно 6 %. внеском. Згідно з законом від 23 березня 1867 р. продаж ділянок площею 50-300 дес. дозволяв винятково чиновникам, які служили в “західному регіоні”. Ще через рік документ доповнили положенням про роздачу землі на Правобережжі чиновникам, які служили в цьому регіоні [64].

Єдиною метою усіх цих законодавчих актів було утвердження на Правобережжі російського землеволодіння. Причому задля досягнення її нехтувались економічні інтереси і принципи рівноправ’я. Всі заходи спрямовувались на обмеження прав на землеволодіння поляків і євреїв, з одного боку, а з іншого – на надання росіянам різноманітних пільг. У 1860-1880-ті рр. прийняття обмежувальних законів співпало з кризовим становищем поміщицьких господарств. Тому протягом другої половини ХІХ ст. близько третини польських маєтків перейшли у власність російських поміщиків. Але із зникненням секвестрованих маєтків, із поступовим виходом з кризи земельна власність на Правобережжі зосереджувалась переважно у великих землевласників польського походження, які, уміло ведучи своє господарство, скорочували можливість подібного переходу.

Повільність переходу польських маєтків до росіян пояснюється також тим, що на 1860-1870-ті роки припав час інтенсивного будівництва залізниць, в які надзвичайно вигідно було вкладати кошти, оскільки швидко отримувався прибуток. “Коли є можливість за один день заробити ті проценти, яких слід очікувати від маєтку у вигляді підсумку господарства за цілий рік, чи можна очікувати нестачу капіталів на будь-яке підприємство, яке не мало шансів залізничної справи чи біржової гри?” – задаються риторичним питанням дореволюційні дослідники Д.Воєйков і В.Загоскін [65].

Про інтенсивність переходу землі до російських землевласників свідчать дані про липневі торги 1869 р. З виставлених 120 правобережних маєтків було придбано лише 43: по 7 – у Київській та Подільській губерніях і 29 – у Волинській. Соціальний склад покупців виявився таким: поміщики –10, службовці – 18, священики – 3, селяни – 4, купці й колоністи – по одному. З грудня 1867 по липень 1869 рр. у трьох правобережних губерніях було продано 271 маєток [66].

Таблиця 2.1

Місце польського землеволодіння Правобережної України наприкінці 1860-х років [67]

Наприкінці 1860-х рр., як показують дані таблиці 2.1, у трьох правобережних губерніях домінувало польське землеволодіння, питома вага якого становила 82,6 %. Найміцніші позиції воно мало у Волинській губернії (90,7 %), найслабші – у Київській (69,5 %), що можна пояснити відмінностями в розташуванні цих губерній. У Київській губернії середній розмір непольського землеволодіння дещо перевищував польське (1590,2 та 1362,1 дес.). У Подільській і Волинській губерніях, навпаки, більшим було польське землеволодіння (1078,1 проти 899,3 дес. та 1395,0 проти 778,4 дес.). Отже, найміцнішими позиції польських землевласників були на Поділлі та Волині.

Ходом операції по зміцненню російського землеволодіння на Правобережжі цікавився сам цар. Починаючи з 1875 р. губернатори були зобов’язані присвячувати значну частину своїх щорічних звітів успіхам змушених переходів польського майна в руки російських покупців. З боку польських землевласників боротьба за землю набирала “священного” характеру. Польська газета “Край”, заснована в 1881 р. на кошти великих польських поміщиків на Україні, часто писала, що захист “польської землі” є обов’язком кожного і справою великого патріотичного значення [68].

З боку польських землевласників російським покупцям на Правобережжі чинилося чимало штучних перепон на шляху придбання ними маєтків. Перш за все це звичайна необізнаність відносно маєтків, що продавалися. Пошук таких маєтків здійснювався власноруч, ознайомлення з маєтком проводив власник чи управитель, не надто зацікавлені в реалізації маєтку. У губернському правлінні також немало було людей, які прагнули затруднити купівлю маєтку росіянами. Досягали цього залякуванням потенційних покупців неминучим руйнуванням маєтків, небажанням інформувати про борги, накладені на маєток тощо. Особливий опір чинився покупцям, які планували займатися господарством особисто: непомірно підвищувалася ціна або влаштовувалися перешкоди адміністративного характеру. Якщо ж покупець виявляв бажання придбаний маєток віддати в оренду, то він міг розраховувати навіть на протекцію з боку поляків та євреїв. Найменше утруднень надавала купівля великих маєтків. Вони, як правило, мали достатній кредит, тому власники їхні виступали без посередників, і ціни на землю в таких маєтках були дещо нижчими. Ще однією обставиною, яка відвертала потенційних покупців, було черезсмужжя. “Страх бути обдуреним, страх бути пограбованим, страх купити маєток і не отримати його, страх усіх можливих небезпек і бід, з яких найголовніша – не тільки не зустріти в губернському правлінні охорони іменем закону, але навіть бути жертвою усього того, що в його канцелярському світі робиться з волі євреїв і поляків-поміщиків, усе це цілком зрозуміло утримує від бажання купувати маєтки”, - зробили висновок дореволюційні дослідники питання Д.Воєйков і В.Загоскін [69].

Коли з’ясувалося, що польські поміщики для захисту власних земель усе частіше стали віддавати свої землі в довгострокову оренду, що сягала 99 років, генерал-губернатор А.Р.Дрентельн попросив Олександра III, щоб він припинив ці “виверти” (27 грудня 1884 р.). За його ініціативою була створена “Комісія з перевірки зловживань”, якій надавалося право анулювати раніше підписані угоди. Цей указ ударив одночасно і по євреях, які найчастіше орендували землю не тільки в поляків, але й у росіян.

У 1884 р. генерал-губернатор Ігнатьєв у записці міністру внутрішніх справ Росії повідомляв, що через 20 років після прийняття вказаних законів землевласники польського походження “не втратили свого шкідливого й пануючого в краї значення”, оскільки були знайдені способи обминання цього закону. До їх числа відносилась передача полякам нерухомості через здійснення різних довгострокових угод [70]. У такому вигляді обмежувальні закони щодо землеволодіння на Правобережжі проіснували до кінця 1884 р., коли були затверджені правила відносно придбання у власність, застави й оренди в регіоні земельних маєтностей, які підтвердили положення закону двадцятирічної давності. Проте надавалося право орендувати маєтки особам польського походження в разі облаштування ними промислового закладу. Причому, якщо протягом найближчих 12 років фабрика чи завод не були облаштовані, то угода про оренду втрачала сенс. Маєтки ж, продані, заставлені чи віддані в оренду або управління особам польського походження чи євреям, відбиралися на користь казни [71].

Кожен з наведених законів переслідував дві мети. Обмежуючи в землеволодінні певну категорію, він заохочував іншу. У доповіді Миколі ІІ з приводу селянських заворушень на Правобережжі відзначалося: “Вжиті у цих виглядах заходи були спрямовані, з одного боку, на послаблення у Західних губерніях чисельного спадкового класу, який складався з польських землевласників, а з іншого, – на залучення у край російських уродженців і до утворення з них міцно укоріненого, благонадійного в політичному відношенні землевласницького стану” [72]. Таким чином, для польських землевласників залишився лише один спосіб придбання нерухомих маєтків шляхом наслідування. За таких умов поляки намагалися зосередити великі земельні ділянки в одних руках шляхом поступок на користь одного з кількох спадкоємців, що призводило до посилення ролі великого польського землеволодіння.

Цілеспрямовані і наполегливі зусилля царизму проти польського землеволодіння завершились доволі незначними результатами. Згідно з підсумковою відомістю про польське землеволодіння в Україні станом на 1890 р., складеною на доручення генерал-губернатора О.П.Ігнатьєва трьома правобережними губернаторами, на Київщині нараховувалося 837 польських маєтків (24,72 %), на Поділлі – 1257 (37,13 %), на Волині – 1292 (38,15 %). Разом – 3386 маєтків [73].

У 1893 р. Ігнатьєв запропонував міністру внутрішніх справ заборонити полякам інакше успадкування, ніж по прямій лінії та між подружжям, зобов’язавши всіх спадкоємців, які не підпадали під положення, продати землі впродовж двох років [74]. Генерал-губернатор виправдовував новий захід статистикою, яка свідчила про невиграшне для росіян співвідношення з поляками. Але уряд не затвердив пропозиції стосовно обмежень успадкування. Ігнатьєв намагався довести, що позиція Петербурга необґрунтована. Він показував, що неофіційне застосування проекту про обмеження дало росіянам змогу скупити за три роки (1890-1893 рр.) майже стільки, скільки протягом 13 попередніх років, а саме 367,1 тис. дес.

Таблиця 2.2 показує, що через 30 років після початку здійснення заходів, спрямованих на обмеження польського землеволодіння, незважаючи на помітне зростання російського землеволодіння (у 3,7 рази), росіяни володіли 48,9 % приватних земель регіону. Дещо успішнішою була подібна політика в Київській

Таблиця 2.2

Співвідношення польського й російського землеволодіння в правобережних губерніях України наприкінці ХІХ ст. [75]

губернії (55,5 %). У Подільській губернії єдиній земельний баланс зберігав перевагу поляків (51,9 %). Ігнатьєв вважав, що зростання російської частки за 30 років більш як на 2 млн дес., внаслідок чого російська частка стала складати 3,3 млн дес., все ще недостатнє. Причому в 1890-ті роки цей процес уповільнився, через що Ігнатьєв вбачав потребу прискорити події. Зростання російських площ у 1896-1898 рр. проходило повільніше, особливо після “прикручення” заходів Ігнатьєва: за ці два роки лише 71,1 тис. дес. стали російськими [76]. Але наміри Миколи ІІ виявилися цілком протилежними. Вважаючи, що продаж маєтків поляками збігався з кривою аналогічних продажів на внутрішніх теренах Росії і що рівновага в Україні є задовільною, цар 1 січня 1896 р. схвалив нове зниження спеціального податку, накладеного на поляків. Віднині його мало сплачувати і польське, і російське дворянство, а одержані кошти призначалися на потреби дворянських інституцій: шкіл, канцелярій, їхні будівлі, платню службовцям тощо. Розміри податку коливалися залежно від потреб і від губернії, складаючи від 2 до 3 % прибутку з земель та лісів [77].

Землеволодіння, і взагалі сільське господарство, не може успішно розвиватися без дешевого кредиту, джерелом якого були земельні банки. Однак особи польського походження не допускалися до користування їхніми кредитами. Тобто поляки могли бути тільки продавцями. Лише указ 1 травня 1905 р. дозволив особам польського походження орендувати на загальних підставах землю, купувати її у власність, також приймати в заставу землю від поляків. Це подавалося таким чином: “У безперестанних турботах про благо народностей, які населяють обширну Нашу Імперію, Ми велимо здійснити перегляд діючих постанов, що обмежують права інородців та уродженців окремих її місцевостей” [78].

1909 р. подільський губернатор Ейлер інформував генерал-губернатора Ф.Ф.Трепова про тривожне падіння частки російського дворянства: “Польське землеволодіння знову стало пропорційно посилюватися в губернії на шкоду російському землеволодінню, тим самим паралізована мета попереднього закону, яка мала державне значення, – поступове обрусіння Подільської губернії через перехід польських маєтків до російських рук”. Йшлося про поступову русифікацію Поділля шляхом переходу польських маєтків до рук росіян. “Поляки нині не ховаючись говорять, що не поступляться ні п’яддю землі в Подільській губернії російському землеволодінню”, – повідомлялося генерал-губернатору. Протягом 1904-1909 рр. російське землеволодіння в регіоні скоротилося в 6 разів і жодне польське володіння не перейшло до рук росіян. З 1905 р. до 1 жовтня 1910 р. селяни за допомогою Селянського банку придбали 150 тис. дес. поміщицьких земель, тільки 50 тис. з яких належали польським панам. Причому в більшості випадків банком скуповувалися невеликі частки польських володінь, тоді як російські маєтки продавалися повністю, і надалі їхні власники втрачали зв’язок з губернією. І жодне польське володіння не перейшло до рук росіян. Відзначалися випадки, коли польські землі продавалися навіть за нижчу ціну, але особі польського походження. Подільський губернатор висловив думку: “Повернення до попереднього порядку заборони полякам зовсім купувати землі в Подільській губернії вкрай бажане і це єдиний захід на дієвість якого в сенсі обрусіння краю можна розраховувати” [79].

Скорочення російського дворянського землеволодіння, пов’язане насамперед з “природними” банкрутствами внаслідок змін, спричинених скасуванням кріпацтва, виявилося значно серйознішим навіть попри спроби його стримати, аніж втрати польських власників, навіть усупереч царським указам, спрямованим на їхнє розорення і на примусовий продаж маєтків. Хоча росіянам і перейшл протягом сорока років майже половина української поміщицької землі, загальне багатство поляків помітно збільшилося, оскільки ціна землі на початку XX ст. в цілому по імперії підвищилася на 615 % у порівнянні з ціною 1860 р. Отже, ті, хто зберіг свої володіння, стали набагато багатшими напередодні Першої світової війни [80].

На межі ХІХ-ХХ ст. відбувалася соціальна еволюція поміщиків. У першу чергу це стосувалося поміщиків з дворян. У пореформений час дворянство втрачало станові привілеї, зближаючись у правовому відношенні з іншими станами. Зокрема внаслідок проведення реформ 1860-70-х років дворяни втратили право формувати повітову поліцію, монопольне право на створення органів місцевого самоврядування; дворяни потрапили під юрисдикцію загальних судів, вони стали залучатись до військової повинності на загальних підставах. Ще на початку ХІХ ст. дворяни також втратили монопольне право на земельну власність, коли було дозволено і недворянам купувати й продавати незаселені землі, проте ця монополія ще мала місце, оскільки за кріпацтва земля без робочих рук мало що важила. Реформа 1861 р. підірвала остаточно й цю монополію.

До середини ХІХ ст. дворянство мало податковий імунітет, тобто не сплачувало прямих податків. Після 1861 р. запровадження будь-яких нових податків поширювалось на всі стани в однаковій мірі. З 1872 р. дворяни стали платити новий державний податок з міської нерухомості, – державні земські повинності, з 1875 – державний поземельний податок у сільській місцевості тощо. З початку 1860-х рр. російська податкова система переходила з подушного принципу на прибутковий, тобто податковий тягар переміщався з найбідніших шарів населення на найзаможніші. У 1859 р. за розрахунками Міністерства фінансів дворянство й купецтво забезпечувало надходження до казни 17 % прибутків, нижчі стани – 76 %; у 1887 р. – відповідно 37,9 та 55,1 %. З загальної суми податків на вищі класи у 1859 р. припадало 18 %, на нижчі – 82 %, у 1887 – 41 та 59 % [81]. Таким чином, тягар податків для поміщиків зростав. Отже, до 1917 р. дворянство втратило більшість станових привілеїв.

У пореформений період фундаментом соціального статусу й основним показником заможності поміщиків була земельна власність. У землю був переведений і ценз на право брати участь у дворянських зборах. В цілому по Росії з 1861 по 1895 рр. кількість дворян-поміщиків виросла на 15 %, у наступні 10 років майже на стільки ж скоротилася і знову тривало скорочення [82]. Це свідчить про переміщення дворян-землевласників до інших соціальних і професійних груп. Збуваючи маєтки, вони нерідко переходили до занять іншими справами – ставали чиновниками, лікарями, художниками, письменниками тощо – тобто поповнювали лави інтелігенції. Тому є немало прикладів. М.М.Аркас у Херсонській губернії володів двома маєтками загальною площею майже 13,5 тис. дес. За фахом військовослужбовець, він після відставки написав оперу “Катерина”, котра свого часу мала широкий резонанс. Іншою справою життя стала історія. Його “Історія України-Русі” не втратила свого значення й сьогодні.

Усі чоловіки родини Попових, які мали маєтності на Півдні України, дослужилися до генеральського чину: генерал-поручиком був В.С.Попов, його син Павло й онук Василь Павлович – генералами. Останній же власник Василівського замку Юрій Попов не став військовим. Він багато уваги приділяв мистецтву, музиці [83].

Показовим є рід лівобережних поміщиків Вишневських, який заснував виходець із Сербії. Вони мали маєтності в Полтавській, Київській, Орловській губерніях. Серед них було немало державних службовців. Серед найвідоміших Вишневських – Федір Гаврилович (1801-1863 рр.). Він служив на воїнському поприщі. В 1825 р. нагороджений орденом св.Володимира. Визнаний винним у декабристській справі, за що посаджений у Петропавлівську фортецю. Розжалуваний у солдати і направлений в окремий кавказький корпус. За відмінну службу вже у 1832 р. зроблений лейтенантом. Однак у наступному році вийшов у відставку і служив чиновником особливих доручень при головному начальникові Уральських гірничих заводів. На цьому поприщі проявив себе старанним трудівником.

Гаврило Іванович Вишневський, дійсний статський радник, камергер двора його імператорської величності, близько 20 років був київським повітовим предводителем дворянства. Почесний мировий суддя і довічний член багатьох доброчинних установ. Його син Іван Гаврилович – перший представник мистецтва в роду Вишневських. Він закінчив курси Імператорського театрального училища, був вільним художником і артистом Малого театру. Його дочка Олена, яка народилася в 1907 р. пройшла курси драматичного мистецтва в Києві [84].

Володимир Давидович Жевахов – представник старовинного грузинського роду – володів маєтностями в Полтавській губернії. Він закінчив колегію П.Галагана, потім юридичний факультет Київського університету. Обіймав різні посади, остання з яких – старший радник київського губернського правління. Був членом Київського товариства охорони пам’яток старовини й мистецтва, Церковно-історичного й археологічного товариства при Київській духовній академії; брав участь у діяльності комісії по розбору справ Київського губернського архіву та в дослідженнях Зверинецьких печер у Києві.

Рід Миклашевських веде початок з першої чверті ХVІІІ ст. Найвідоміші представники його – Михайло Андрійович, генеральний осавул, чернігівський полковник; Михайло Павлович – наприкінці ХVІІІ ст. малоросійський генерал-губернатор, сенатор. А от Іван та Олександр Миколайовичі наприкінці ХІХ ст. були відомими економістами, професорами відповідно Харківського та Юр’ївського університетів [85].

На початку ХVІІІ ст. молдавський боярин Юрій Степанович Мечников, прибувши до Росії у почті князя Кантемира, від Петра І отримав у Куп’янському повіті 10 тис. дес. Наприкінці ХІХ ст. маєток відрізнявся інтенсивними формами ведення господарства. Один з представників цієї родини Ілля Ілліч Мечников – всесвітньо відомий біолог [86].

Масове розорення землевласників зумовило приплив їх до міст. Особливо значні зміни, зумовлені капіталістичними перетвореннями, відбулися в Києві. Якщо в 1881 р. тут нараховувалось 127,3 тис. жителів, то у 1886 р. їх було 175 тис. (в тому числі 19 тис. поляків), у 1909 – 293,7 тис. (з них 44,4 тис. поляків). Щодо інших міст України, то вони були менш залюдненими. У Житомирі, де більше третини складали поляки, на 1900 р. було 80,7 тис. мешканців, в Кам’янці у 1913 – 49,3 тис. [87]. Незначна чисельність міського населення, окрім Києва, свідчить, що більшість згаданої шляхти, опановуючи нові сфери діяльності, пов’язані з розвитком капіталізму, осідала неподалік, на службах у сільських маєтках як технічні кадри середнього й вищого рівня, задіяні в маєтковому господарстві та споживчому сільськогосподарському виробництві. Ті, хто через обставини життя обирав місто, не мали нічого спільного з багатими поміщиками, які повністю передавали свої сільські маєтки в оренду і споруджували в містах прекрасні палаци з гербами на брамах.

Скасування кріпацтва зумовило серйозні зміни в усіх сферах життя. Для поміщицтва вони означали розширення соціального складу внаслідок втрати землеволодінням станового характеру. Змінювався зміст поняття “поміщик”: тепер під ним розуміли, окрім дворян, і представників інших соціальних груп – купців, міщан, іноземних колоністів. Формування поміщицького землеволодіння, розпочавшись в епоху пізнього середньовіччя, не припинялося і на межі ХІХ-ХХ ст. На відміну від попереднього, дореформеного періоду, коли основними шляхами здобуття земельних володінь були пожалування за службу на користь держави й імператора, успадкування й виконання шлюбних контрактів, у розглядуваний час на перше місце виходить купівля земельних ділянок або цілих маєтків, хоча зберігалося й успадкування, й отримання земель внаслідок укладання шлюбу. Саме через купівлю-продаж землі порушувалася станова замкненість поміщицтва. Тому поміщиків пореформеної доби не можна визначати як стан. Відносно них доцільніше вживати поняття “клас”, оскільки, включаючи представників різних станових груп, поміщики займали визначене становище в суспільстві, відігравали помітну роль у суспільному виробництві, отримували певну частку прибутку. У свою чергу, частина поміщицтва, пориваючи з землею, поповнювала лави інших соціальних верств, зокрема інтелігенції.

Особливості національного складу поміщицтва зумовлювалися специфікою історичного розвитку кожного з трьох регіонів України. Так, на Лівобережжі домінувало російсько-українське землеволодіння, оскільки це територія колишньої Гетьманщини й тут осіли нащадки козацької старшини, котрі свого часу отримали тут земельні володіння. На Півдні України поміщики з’явилися лише в другій половині ХVІІІ ст. Поряд з поміщиками з центральних російських губерній тут осідали іноземні колоністи, в першу чергу німецького походження. Землі в цьому регіоні отримали немало сановних осіб. Тому в південноукраїнських губерніях переважали поміщики-росіяни. Найпомітніші зміни в національному складі поміщиків відбувалися на Правобережжі. Проте насильне насадження російського та економічний тиск на польське землеволодіння бажаних результатів не дало і поміщицьке землеволодіння залишалося в регіоні домінуючим.

Підбиваючи підсумки, варто наголосити на зміні сутності поміщицького господарства в пореформені десятиліття під впливом ринкових відносин. Основною ознакою була втрата ним станової замкненості. Як зазначив соціолог М.Вебер, “капіталізм, який досяг панування в сучасному господарському житті, виховує й створює необхідні йому господарські суб’єкти – підприємців і робітників – через економічний відбір” [88]. Отже, поміщиком доцільно вважати великого землевласника неселянського походження. В масі поміщицьких господарств виділялися дрібні, середні та великі. Рівень товарності напряму залежав від розмірів господарства через його потенційні можливості. Стан поміщиків змінювався “на очах”. Поміщики пореформеного періоду відрізнялися від дворян правовими, побутовими, психологічними рисами. Але всі вони повинні розглядатися як єдиний соціально-економічний тип.