3.1. Оренда на поміщицьких землях

Поміщицьке господарство в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. переживало глибоку кризу, оскільки проявом поширення капіталістичних відносин був перехід до нових методів господарювання, чого не вдалося зробити чималій кількості маєтків.

Здана в оренду земля перебувала під контролем власника або особи, яка очолювала управлінський аппарат. Між власником і орендарем укладалася офіційна угода, в якій зазначалися умови користування землею. Наприклад, селяни с. Василівка (Мелітопольський повіт Таврійської губернії) у місцевого поміщика Ю.В.Попова в 1904 р. взяли в оренду 14 ділянок загальною площею 12,9 тис.

У 1896 р. з Крутянського маєтку С.С.Абамелек-Лазарєва 15 селянам с. Каршанівки Тираспільського та Одеського повітів Херсонської губернії було здано в оренду 871 дес. на 12 років на наступних умовах. Орендна плата встановлювалась у розмірі 5 руб. за дес., загальна вартість повинна була скласти 52,3 тис. руб., з яких на рік припадало 4,4 тис. руб. Поселянам пропонувалося на орендованих землях створити колонію. Поміщиком виділялося приміщення для облаштування училища й молитвеного будинку. Для будівель землевласник виділяв 400 руб., які колоністи повинні були повернути протягом чотирьох років. Орендарі зобов’язувалися вести господарство з 4- або 3-пільною сівозміною.

Поміщики Мощенські (мати й син) у грудні 1910 р. уклали угоду про оренду Красницького маєтку площею 760 дес. (Дубенський повіт Волинської губернії) у графині Шувалової по 11 руб. за дес. придатної землі строком на 6 років. Угода про оренду була досить докладною. Серед інших умов зазначалося, що до 15 вересня на гарно обробленій землі повинні здійснюватися посіви пшениці й жита, відповідно по 10 та 9 пудів на десятину. За кожну необроблену десятину орендарі повинні платити штраф по 50 руб. за десятину пшениці й по 30 руб. – жита. Орендарі щороку зобов’язувалися угноювати не менше 75 дес. ріллі. За кожну неугноєну десятину вони зобов’язувалися платити власниці по 30 руб. у вигляді неустойки [6]. Встановлення таких умов дозволяло піклуватися про родючість ґрунтів, навіть не ведучи власного господарства.

Яким чином здійснювався нагляд за експлуатацією орендованих земель, ілюструє справа князя Станіслава Любомирського. В 1902 р. частина його маєтку була віддана селянам в оренду по 7,3 руб. з дес. Селянин К.Онищук взяв під посів ділянку 6 дес. 705 кв. саж. ^[2] і викопав на ній кар’єр для добування піску, який постачав на сусідній цегляний завод. “Маючи на увазі, що відкриттям кар’єру на вищепоясненому полі відповідач Онищук призвів таке до непридатності і зробив незручним”, – йшлося у поданні до Луцького окружного суду, – від нього вимагалося засипати кар’єр чорноземом, вирівняти поле, “а за невиконання цього добровільно, виконати це примусовими заходами” [7].

Скрупульозність, з якою землевласник підходив до оформлення стосунків з орендарями, відображає текст угоди про оренду частини Теплицько-Ситківецького маєтку К.Потоцького (Київська та Подільська губернії), наведений у додатку Г. Окрім умов, подібних до вищезазначених, тут ішлося навіть про те, що для посіву повинні були застосовувати тільки “здорове зерно”. Управління залишало за собою право надсилати наглядача за польовими роботами. Передбачався навіть випадок смерті орендаря. В тому випадку спадкоємці могли взяти на себе виконання орендної угоди.

Водночас існували випадки, коли орендарям надавалася практично повна свобода дій. Наприклад, у вересні 1911 р. 6 селян с. Андріївки Київської губернії уклали з поміщицею К.М.Запольською угоду про оренду на 2,5 року. При цьому зазначалося, що орендарі могли вести сільське господарство “способом, який знайдуть для себе найвигіднішим” [8]. Але такі випадки траплялися рідко.

Отже, передача землі в оренду не означала повного усунення власника від землі. Перейшовши у користування іншій особі, вона залишалася під суворим контролем з боку поміщика або його представника. Як бачимо, вимоги в основному стосувалися заходів щодо збереження родючості ґрунту та своєчасного надходження платежів.

Гласний Катеринославського земства, землевласник Катеринославської губернії М.А.Каришев на основі земської статистики дійшов висновку, що питома вага відданої в оренду землі на південному сході чорноземної смуги Російської імперії становила 43,7 %, на півдні – 56,9, на південному заході – 50,6 % [9]. Привертає увагу тенденція: із збільшенням розміру володіння зменшувалась частка власників, які експлуатували землю за власний рахунок. Це підтверджують спостереження по Олександрівському повіту тієї ж губернії: в маєтках площею до 100 дес. господарство винятково власним рахунком вели 75,5 % власників, у 7 % частина землі здавалася в оренду; в маєтках площею понад 1 тис. дес. ці цифри складали відповідно 11 і 67 %. Поміщики здавали в оренду 45 % землі.

Способи організації господарства в поміщицьких маєтках України

наприкінці ХІХ ст. [11]

Масштаби застосування оренди поміщиками ілюструють дані таблиці 3.1, складеної за матеріалами Дворянського банку. Для обстеження було взято 3046 маєтків України. З них 1199 – 39,4 % – велися виключно самим власником, 842 (27,6 %) - змішаним способом, а 914 господарств (30 %) віддавалися в оренду. Таким чином, лише третина врахованих господарств повністю використовувалася власником. Найнижчим цей показник був у південноукраїнських губерніях (30 %), найвищим – на Лівобережжі (45 %). 57,6 % обстежених маєтків повністю або частково віддавалися в оренду.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії оренда набувала найбільшого поширення. Так, на Херсонщині 38,8 % приватної землі здавалося в оренду, на Поділлі – 35,1 %. Це найвищі показники по Європейській Росії. Після них слідують Воронезька й Саратовська губернії, за якими розташувалися решта українських губерній [12].

Поширення оренди ілюструють дані про російських поміщиків деяких повітів Подільської губернії. Так, у Кам’янецькому повіті з 16 маєтків 5 перебували в оренді, один маєток – у частковій оренді, з 7 маєтків Проскурівського повіту – 5 в оренді, у Летичівському – 4 з 10, Звенигородському повіті – 13 з 65. У Кременчуцькому повіті Полтавської губернії маєтки з власною ріллею становили 39,9 % їхньої загальної кількості, у Миргородському повіті тієї ж губернії – 44,7, у Золотоніському – 37,4 % тощо [13]. Решта повністю або частково також здавалися в оренду.

У Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії в оренду здавалися переважно дворянські маєтки, вони становили 87,8 % всіх зданих в оренду маєтків. Причому, найвищий відсоток припадав на маєтки площею 250-1000 дес. – їхня питома вага перевищувала 50 % всіх зданих маєтків і майже 60 % дворянських. У Бахмутському повіті маєтки за способом експлуатації землі розподілялися на три типи: ті, в яких велося власне господарство – 56 % маєтків та 28,3 % землі; ті, що частково здавалися в оренду – 26,4 % господарств та 53,8 % землі; повністю віддані в оренду – 17,6 % господарств та 18 % землі [14]. З цього видно, що у винятковому користуванні самих землевласників перебували переважно дрібні вотчини. Особливо мало землі у власному користуванні перебувало у дворянських господарствах. Основна їх кількість частково здавалася в оренду. Серед дворянських маєтків таких, що повністю здавалися в оренду, було навіть більше, ніж перебувало у власному користуванні.

У Золотоніському повіті з 211 обстежених маєтків в оренді перебували 49 та ще 32 – частково. Разом в оренді перебувало 35,7 тис. дес. (39,6 %) придатної землі. Для порівняння – у Лубенському – 26,2, Полтавському – 27,5, Гадяцькому – 34,9 %. У Кременчуцькому повіті 62 поміщицькі маєтки з 167 здавалися в оренду, становлячи, таким чином, 37,1 % [15]. Наприкінці ХІХ ст. у Богодухівському повіті Харківської губернії 50 % господарств здавали в оренду 42,5 % ріллі. У Пирятинському повіті у 1893 р. 20,3 % орендарських господарств у свою чергу здавалися в оренду. Причому, господарства, які велися власниками, віддавали в оренду не набагато більше – 25,4 % [16]. У Костянтиноградському повіті в оренду здавалося 22,1 % поміщицьких земель. Дані по цьому повіту показують, що домінуючою її формою була половинна – 16,6 %. Найбільшого поширення оренда набула у дрібних маєтках – 30,7 %, 23,2 % землі здавали в оренду великі господарства, середні маєтки – 14,9 % [17].

Існувало немало маєтків, які здавалися майже повністю. Наприклад, П.М.Савельєв (Слов’яносербський повіт Катеринославської губернії) з 899 здавав 814 дес. землі на 4 роки по 3 руб. Орендарем виступило селянське товариство. В останні три роки вони зобов’язувалися засіяти 15 дес. на користь власника. За недотримання умов селяни повинні були сплатити штраф у розмірі 800 руб. За свідченням самого власника “селянам надто важкі такі умови і… йому доводиться дуже багато морочитись з селянами”. Ще один приклад. Поміщиця Македонська з 792 дес. здавала в оренду 712 дес. по 3 руб. До того ж селяни зобов’язувалися виконувати дрібні роботи (вивезення хліба, сіна тощо) [18]. В Голованівському маєтку князя Кудашева (Балтський повіт Подільської губернії) рілля й сінокоси (3177 дес.) у повному складі віддавалися в оренду [19].

Проте не завжди здача землі в оренду свідчила про відсутність підприємництва в господарстві. Адже за межами певного розміру землеволодіння фізично неможливо освоїти площі тільки зусиллями власника. У таких випадках вигідніше здати частину землі в оренду і виручити кошти для організації виробництва на решті території, оскільки підприємницьке господарство передбачає одержання максимально високого прибутку від продажу продуктів виробництва. Поширенню оренди сприяло зростання цін на землю.

Прикладом таких підприємницьких господарств можуть бути південноукраїнські маєтки Є.Воронцової-Дашкової, в яких широко практикувалася здача частини землі в оренду. Чаплі та економія Кашкари (Катеринославська губернія та Перекопський повіт Таврійської губернії) повністю здавалися в довгострокову оренду. Маєтки Нововоронцовка (Херсонського повіту й губернії), Ак-Мечеть і Алупка (Євпаторійський повіт Таврійської губернії) – частково.

Застосування оренди свідчило про глибоке проникнення капіталістичних елементів у сільське господарство. З одного боку, оренда була проявом відлучення поміщиків-дворян від земельної власності, фактичного скорочення поміщицького дворянського землекористування. Так, валківський ісправник (Харківська губернія) поширення оренди пояснював непристосованістю землевласників до нових економічних умов, відзначивши, що “в оренду бралися різні за площею ділянки – від 1 до 100 дес. і більше” [20]. Перерозподіл землі відбувався на користь буржуазних власників, якими нерідко й виступали орендарі. З іншого – поміщики вдавалися до оренди, прагнучи одержувати додаткові дивіденди, які використовувалися для розширення господарства. Це суперечить твердженню А.М.Анфімова про те, що “насправді справа обстояла якраз навпаки – саме вилучення ренти за допомогою здачі землі в оренду було основою благополуччя власників латифундій” [21].

Склад орендарів був різноманітний, але переважали селяни й колоністи, за якими слідували дворяни, міщани й купці. Таблиця 3.2. показує, хто орендував землю в Золотоніському повіті Полтавської губернії. За кількістю орендованих маєтків вони розташувалися наступним чином: козаки, селяни, товариства селян, козаки й селяни разом, дворяни, міщани, купці, інші. Отже, за цим показником домінувала козацько-селянська оренда. За площею орендованої землі теж переважали сільські стани (23,4 тис. дес. або 70,4 %). Що ж стосується середнього розміру орендованої ділянки, то тут вели першість купці та козаки й селяни разом. Отже, у даному повіті домінувала селянська оренда.

Таблиця 3.2

Становий склад орендарів Золотоніського повіту

Полтавської губернії у 80-ті роки ХІХ ст. [22]

Оренда поміщицької землі заможними та незаможними селянами розрізнялася. З боку перших вона мала підприємницький характер, тобто організоване господарство мало інтенсивніший характер, а отже, зберігало родючість ґрунту. Попит на оренду з боку сердніх і бідних селян зумовлювався недостатнім забезпеченням надільною землею та прагненням розширити виробництво продукції для власних потреб або на продаж. “Енциклопедія українознавства” визначила цей тип оренди як “харчова оренда” [23]. У зверненні жителів села Лабушного (Балтський повіт Подільської губернії) в раду Селянського банку, зокрема, йшлося: “…багато вже є таких домогосподарів, які мають не більше однієї десятини, від прибутковості яких не мають можливості прогодувати свою сім’ю, яка складається з нездатних душ, чому доводиться багатьом орендувати землю на стороні по 12 руб. за десятину на один посів, і брати за обробіток з половини врожаю і то з великими труднощами через малоземелля” [24]. Селянське господарство за умов розвитку товарно-грошових відносин втрачало натуральний характер і все більше орієнтувалося на ринок. За відсутності вільних капіталів родючість місцевого ґрунту дозволяла вести господарство з одержанням найбільшого продукту з найменшими затратами, тобто розширювати виробництво за рахунок включення до господарського обігу нових площ. Але незмога купити землю зумовлювала поширення оренди. Отже, непідготовленість до самостійного ведення господарства, відсутність оборотних коштів, майнова незабезпеченість, прагнення засівати по можливості більше землі через низьку інтенсивність господарства – основні мотиви, які визначали характер дрібної селянської оренди на поміщицьких землях.

Вказані обставини зумовлювали помітно нижчу врожайність на поміщицьких землях, орендованих селянами. Наприклад, у Крутянському маєтку С.С.Абамелек-Лазарєва (Балтський повіт Подільської губернії) з 1896 р. 871 дес. здана селянам в оренду. У серпні 1909 р. управитель О.А.Беренс повідомляв своєму господарю: “…земля, яка віддається селянам, ніколи не відпочиває. Щорічно вона ореться, рослини не чергуються в правильній послідовності, що, звичайно, не може бути гарним для сил ґрунту.” Управитель знайшов вихід з цієї ситуації. Він запропонував розділити землю, яка здавалася в оренду, на чотири поля: три з них віддавати під посів, одну – залишати під толоку і здавати її як пасовисько. Але чимало селян зустріли це нововведення з незадоволенням, оскільки площа ріллі неминуче скорочувалася [25]. З кінця 1880-х років у Дмитрівському маєтку графа М.М.Толстого (Лебединський повіт Харківської губернії) з 1083 дес. понад 800 здавалося в оренду місцевим селянам: за гроші і частково – з половини. Переважала короткострокова річна оренда або на 3-6 років. Управитель маєтку пояснив це в тому числі і прагненням підтримати навколишніх селян в умовах малоземелля, дати можливість селянам зміцнити власне господарство. Але основна мета такого кроку полягала в досягненні стійкої прибутковості. Захід виявився невдалим. За висловом агронома, “від селянської експлуатації землі припинили родити”. Селяни застосовували звичні примітивні прийоми обробітку землі: пізній пар, мілка недбала оранка, посів засміченим насінням. Через те врожайність була низькою, і селяни не могли сплачувати за оренду. Тому поступово відмовилися від селянської оренди [26].

На Півдні України, в Херсонській губернії, значну групу орендарів становили так звані “десятинники”, які орендували у поміщика не тільки землю, а й двір, житло, угіддя. Херсонський губернатор доповідав у 1905 р. міністрові внутрішніх справ, що кількість “десятинників” досягла 200 тис. осіб, або 40 тис. дворів [27].

Серед орендарів було чимало, особливо у Волинській губернії, німецьких і чеських поселенців. Ці колоністи охоче брали землю в оренду навіть за високу ціну, тому часто їм віддавалася земля, відібрана у “чиншової шляхти”. Коли відносини з Німеччиною й Австрією погіршилися, царська влада припинила наплив цих іноземців в імперію. Їхня доля стала особливо важкою на початку Першої світової війни, під час наступу Брусилова, коли були анульовані угоди про оренду, укладені з особами німецького походження. Так, з 1915 по 1919 р. 500 дес. Сулицько-Лиманського маєтку графа Є.А.Брунетто-Д’Уссо були здані в оренду німецьким колоністам. Згідно з височайше затвердженим 2 лютого й 13 грудня 1915 р. положенням Ради міністрів про землеволодіння і землекористування в Російській імперії відносно іноземних підданих угоди про оренду підлягали розриву [28].

На Правобережжі помітною групою, що оберталася на поміщицькій орбіті, були єврейські орендарі. Ними орендувалася чверть поміщицьких земель. Згідно з переписом 1897 р. ця група охоплювала 2,3 % з 395,8 тис. євреїв Волині, 1,9 % з 370,6 тис. євреїв Поділля та 1,6 % з 433,7 тис. євреїв Київщини, тобто налічувала близько 20 тис. осіб, пов’язаних наполовину з польським, наполовину з російським землеволодінням. Вони були достатньо багатими й могутніми. Д.Бовуа, скориставшись статистичними даними, опублікованими в 1884 р., встановив площу орендованих ними земель: на Волині – 304,9 тис. дес., на Поділлі – 240,1 тис. дес., на Київщині – 261,5 тис. дес. Євреї орендували землю в 424 маєтках, охоплюючи 20 % орних приватних земель. Із 130 винокурень цієї ж губернії 113 перебувало у власності або в оренді євреїв [29]. Майже всі угоди з ними мали неофіційний характер, що було дуже прибутково для поміщиків і рятувало їх від примусового продажу, на яку так розраховував російський уряд [30].

Зростання цін на землю зумовлювало розширення суборенди, до якої вдавалися великі орендарі. Беручи в користування великі ділянки землі, вони “перездавали” їх. Валківський ісправник повідомляв: “Середня орендна плата землі зараз у повіті коштує 15-20 руб., під озимі – 30-35 руб. Спекулянти уже від себе здають звичайно на рублі три і п’ять дорожче цю землю” [31]. Так, маєток Є.Д.Зайченка, що в Херсонській губернії, площею 2,2 тис. дес. з 1898 р. здавався в оренду строком на 5 років по ціні 5 руб. за десятину. Орендар у свою чергу, частину землі, а саме 1 тис. дес., також здавав у річну оренду, вже по ціні 7 крб. за дес. [32]. Таким чином, тільки на перездачі орендованої землі він одержував по 2 руб. з кожної десятини, тобто за всю ділянку – 2 тис. руб. В Ананіївському повіті Херсонської губернії поміщики орендувади близько 76 тис. дес. землі. З цієї кількості під ріллею було 37 тис. дес., в тому числі під власною ріллею орендарів лише 9 тис. Отже, 17 тис. дес. землі орендарі перездавали селянам на один посів за скопщину та 11 тис. – за гроші [33].

У записці ротмістру окремого корпусу жандармів стосовно виступів селян весною 1902 р. в Полтавській та Харківській губерніях наголошувалося на тому, що все частіше селянам доводилося мати справу не з поміщиками, а з куркулями-орендарями, які походили з заможних селян, міщан тощо і які вдавалися до суборенди. Тому й гнів селян під час масових заворушень спрямовувався переважно на оцих спекулянтів землею. Наприклад, поміщиця Олексієнко здала землю в оренду дворянину Старицькому по 5-6 руб. за дес. Останній, у свою чергу, здавав селянам с.Лисиче вже по 10-15 руб. Земля навколо с. Максимівки Костянтиноградського повіту належала поміщику Трегубову, у якого орендували унтер-офіцер Водяницький і козак Коломієць по 5 руб. дес. Вони перездавали цю землю селянам по 12-15 і навіть 18 руб. [34]. У Старобільському повіті Харківської губернії з 43 приватновласницьких господарств, які орендували землю, 13 господарств запобігали до суборенди землі. Вони перездавали 3 тис. дес. тобто 40,4 % [35].

У 1888 р. міністр фінансів з метою контролю за діяльністю Дворянського банку доручив оглянути заставлені маєтки. Одним з таких був маєток Чорноглазова у Луцькому повіті площею 355 дес. Купивши маєток, Чорноглазов продав увесь ліс на зруб єврею. Земля здана в оренду німецьким колоністам по 3,5 руб. за дес., які, в свою чергу, здавали її в оренду селянам по 8 руб. з дес. Отже, тільки на суборенді колоністи мали прибутку по 4,5 руб. з дес. При цьому суборендарі вели низькоінтенсивне господарство, прибутку ці землі не давали. “Бідність – безвихідна”, – відзначив член ради банку С.М.Неклюдов. Вивчивши становище маєтку, він дійшов висновку, що маєток може давати прибуток тільки в разі нового насадження лісу. Представник банку висловив сумніви відносно можливості продати даний маєток у разі неплатежів за відсотками [36].

Отже, орендована земля відігравала помітну роль у формуванні великого підприємницького господарства. Водночас вона була предметом земельної спекуляції. Адже таким чином із сільськогосподарського виробництва вилучалися величезні кошти, штучно наганялися ціни на землю, посилювався тиск на дрібних орендарів.

Проти високих орендних цін, особливо проти суборенди, виступали селяни в революційні 1905-1907 рр. Наприклад, у квітні 1905 р. близько 100 чиншовиків м. Крути прийшли до управителя Крутянського маєтку князя С.С.Абамелек-Лазарєва (Балтський повіт Подільської губернії) з вимогою скасувати укладені економією контракти з трьома заможними чиншовиками, відібрати у них землю, якою вони користувалися на основі суборенди, й передати її їм на м’якших умовах. Управитель відмовив, “оскільки економія не може знищити укладені нею угоди”. Через два тижні селяни напали на лісничого, який у відповідь вистрелив, один з нападників виявився смертельно пораненим. Ці події стали поштовхом до руйнування садиби власника [37].

Деякі поміщики не тільки самі хазяйнували на власній землі, а й виступали орендарями чужої землі. Достатньо велика кількість поміщиків орендувала великі ділянким землі, засновуючи на них велике господарство, нерідко з застосуванням високої техніки, новітніх досягнень агротехніки. Як правило, на таких ділянках організовувалося експериметальне господарство або ж започатковувалися нові галузі. В першу чергу це були господарства з цукровобуряковим, винокурним, крохмальними заводами. Особливо широко була розвинена оренда землі великими підприємцями на Правобережній Україні, які брали в користування цілі маєтки й хутори. В Подільській губернії до 1/4 всіх поміщицьких господарств велися на орендованих землях [38]. Наведемо кілька прикладів. Поміщик Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії Е.К.Бродський до 5,2 тис. дес. власної землі орендував 60 дес. для вирощування інтенсивних культур [39]. У маєтку “Велика Чечелівка” Херсонської губернії братів Здориків до 711 дес. власної землі додавалося 4 тис. дес. орендованої у сусідніх власників [40]. Слід зазначити, що на подібних орендованих землях велося найбільш інтенсивне, справді підприємницьке господарство. В останньому маєтку 2 тис. дес. відводилося під ріллю. Решта землі використовувалась для тваринництва. Тут розводили верхових коней, велику рогату худобу в основному для продажу. Причому не тільки в межах країни, а й за кордоном.

Оренда мала не лише сільськогосподарське призначення. Наприклад, поміщик Ізюмського повіту Харківської губернії А.А.Шпакеншнейдер у 1897 р. уклав угоду з Петровським сільським товариством про здачу йому в оренду 10 тис. дес. “для здійснення розвідок та експлуатації мінеральних багатств”. Згідно з угодою орендареві на 30 років надавалося право розвідувати й розробляти надра, зводити будівлі, фабрики, заводи. Перші два роки призначалися власне для геологічної розвідки. Якщо корисні копалини не були б знайдені, орендар міг відмовитися від угоди, але зобов’язаний передати геологічні карти. Щорічна орендна плата становила 30 руб. за дес. За умови відкриття покладів корисних копалин встановлювалася орендна плата: 1/4 коп. з пуду кам’яного вугілля, 1/2 коп. з пуду залізної руди, по 1\10 коп. з пуду солі й мідної руди. Власникам надавалося право безкоштовного користування піском, глиною, камінням [41]. У тому ж році А.А.Шпакеншнейдер виступив одним із засновників Ізюмського гірничопромислового товариства [42]. Отже, поміщицька оренда мала підприємницький характер і спрямовувалася на розвиток господарства, опанування нових галузей, проведення експериментів агротехнічного плану.

Обстеження поміщицьких маєтків Київської й Подільської губерній, проведене Умансько-Липовицьким сільськогосподарським товариством, показало, що більшість їх велося як самостійне капіталістичне підприємство [43]. Домінували дві форми господарювання: власник безпосередньо або через найману адміністрацію вів господарство “на власний страх і ризик”, власним коштом, реманентом і найманими робітниками; власник здавав маєток в оренду на тривалий термін особі або заводу по переробці сільгосппродукції. Друга форма була досить поширена на Правобережжі. Рівнем організації господарства вона не поступалася тим господарствам, де хазяйнували самі власники. Швидше, навіть, бувало навпаки – орендарі, маючи більше вільних капіталів і досвіду, організовували інтенсивніше господарство, яке давало вищі прибутки. У незначних масштабах тут зустрічалася короткострокова селянська оренда: у Липовецькому та Звенигородському повітах Київської губернії вона охоплювала менше 1% поміщицьких земель, у Гайсинському повіті Подільської губернії та Таращанському й Уманському – від 1,16 до 5,86 %.

Основними формами оренди були натуральна й грошова. Аналіз даних таблиці 3.3. показує, що в усіх українських губерніях, як і в цілому по

Таблиця 3.3

Форми оренди землі селянами (тис.дес.) [44]

Європейській Росії, домінувала грошова оренда. До того ж її питома вага була вищою в Україні – 91,8 проти 83,3 %. Отже, в Україні вищою була питома вага грошової оренди, дещо нижчою – з долі врожаю, відробіткова та змішана, що свідчить про вищий рівень розвитку капіталістичних відносин тут. Найпоширенішою грошова оренда була у Волинській, Київській, Подільській губерніях (98,9, 98,8 та 94,4 %), які відносилися до району інтенсивного розвитку великого підприємницького господарства. За ними розташувалися південноукраїнські губернії (від 89,1 до 93,8 %) і нарешті Лівобережжя, де даний різновид оренди також переважав (від 75,2 до 93,2 %).

Оренда з долі врожаю, так звана “скопщина” (половинщина), поширена була на Півдні України, зокрема в Таврійській (8,1 %) та Херсонській (7,1 %) губерніях. Вона являла собою один із видів натуральної оренди. Порівняно з відробітковою системою це був крок уперед до капіталістичного методу ведення господарства. Ця форма оренди передбачала збереження власного господарства, забезпечення селян реманентом, худобою, насінням тощо. За виконану роботу селянам надавалася певна частина врожаю. Тобто поміщик фактично наймав сільськогосподарського робітника, але платню надавав у натуральному вигляді. Ведення господарства на основі скопщини відображало процес переходу від відробітків до капіталістичної системи. В умовах нестачі вільних капіталів, нестабільності й нерозвиненості ринку поміщики вдавалися до такого способу організації господарства, що було ознакою перехідної доби.

Інформації про такий спосіб оренди чимало в описах заставлених у Дворянському банку маєтків. Так, в економії Н.Л.Давидова Олександрівського повіту Катеринославської губернії сінокоси здавалися здольно, переважно з 1/2 врожаю. Н.В.Родзянко (Новомосковський повіт) здавала в оренду ріллю під посіви з 1/3 копи, сіножаті – з 1/2 укосу [45]. У Слов’яносербському повіті скопщина охоплювала понад половину орендних земель, у Бахмутському повіті – 70 % [46]. У маєтку “Перешори” Є.Х.Чикаленка (Ананіївський повіт Херсонської губернії) зі 1890 дес. 690 дес. віддавалися на умовах скопщини (кожна третя копа належала власнику землі), але господарство орендарів мало підпорядковуватися загальній сівозміні [47]. За даними А.М.Анфімова, селяни Кримського півострова в 1917 р. орендували 266,5 тис. дес., з яких за гроші – 33 %, за скопщину – 67 % [48].

Оренда за відробітки становила незначний відсоток (найвищий – 7,3 % – у Полтавській губернії), а в Подільській, Волинській, Херсонській, Таврійській губерніях вона була відсутня зовсім (таблиця 3.3). Найчастіше в господарствах частка землі здавалася за відробітки, а частина оброблялася власником. Так, з 1,2 тис. дес., які належали С.К.Деконському, половина надавалася селянам за збирання та перевезення збіжжя, а на решті коштом власника вирощувалися зернові, велося тваринництво [49]. Відробітки й скопщина поширювались там, де особливо відчутним було малоземелля селян. У маєтку В. і Ф.Бантишів (Слов’яносербський повіт Катеринославської губернії) застосовувалися і відробітки, і скопщина. В документі зазначено, що населення сусідніх сіл потребувало землі, оскільки за реформою одержали лише по 2-4 дес. на душу [50]. У листуванні з ротмістром окремого корпусу жандармів стосовно виступів селян весною 1902 р. в Полтавській та Харківській губерніях зазначалося, що селянським малоземеллям користувалися поміщики, отримуючи як дармову робочу силу цілі села, висуваючи при цьому надзвичайно тяжкі умови оренди, “спосіб важкий і найменш продуктивний”. Однак селяни змушені були приймати такі умови. Далі відзначається, що головна проблема полягала “у звичаї особистого відробітку... Цей спосіб оренди прямо руйнівний для населення і не дає йому ніякого заробітку” [51]. Отже, не останнє значення мав і “звичай”. За користування 1 дес. орендар збирав урожай з 3 дес., за оренду 3 дес. – 6-7 дес. За умови відробітків у жнива селянам необхідно було зібрати і власний урожай, і поміщицький, внаслідок чого нерідко умови відносно поміщицьких економій не виконувалися, адже через втрату часу хліб міг перестигнути чи, навпаки, вимокнути.

За терміном дії угоди оренда могла бути довгостроковою (понад 3 роки) чи короткостроковою (1-3 роки). Київський, подільський, волинський генерал-губернатор повідомляв: “Приватновласницькі великі господарства ведуться, за малим винятком, як самостійні капіталістичні підприємства. Існують дві форми такого господарства: 1) власник сам безпосередньо або за посередництва найманої адміністрації веде господарство особисто на свій страх і ризик за власний рахунок; 2) господарство здається в довгострокову оренду особі або заводському підприємству. Остання форма орендарських господарств дуже поширена у Південно-Західному краї і високим рівнем культури ніскільки не поступається господарствам, які ведуться самими власниками” [52]. Отже, довгострокова оренда великими підприємцями віднесена до висококультурної.

Орендні угоди визначали не тільки плату за користування землею, але й схему надходження орендних платежів. Як правило, їх належало вносити двічі на рік. Наприклад, в Андріївському маєтку К.М.Запольської (Київський повіт і губернія) цей термін припадав на 15 березня та 15 вересня. У Сулицько-Лиманському маєтку графа Є.А.Брунетто-Д’Уссо (Катеринославський повіт і губернія) такими термінами визначалися 1 червня та 1 вересня [53].

Незабезпеченість регулярного надходження платежів за орендними угодами з селян штовхала поміщиків компенсувати ризик скороченням строку оренди, підвищенням орендних цін, віддачею в оренду гірших земельних ділянок. Селяни, в свою чергу, вдавалися до цього виду оренди через неспроможність купити чи орендувати землю на довгий строк. Короткострокова оренда була особливо обтяжливою внаслідок безперервного зростання орендних цін. Так, на Півдні України на 1905 р. вони в середньому становили: на 1 рік – 7,0-7,8 руб., на 3 роки – 5,4-6,4, понад три роки – 6,5 –

Діаграма 3.1

Динаміка орендних цін в 1907-1911 рр. в українських губерніях

(руб. за дес.) [55]

6,7 руб. [54]. Отже, чим коротшим був термін угоди, тим вищою була орендна плата. За даними О.Погребінського, ціни по Україні за довогострокової та однорічної оренди співвідносилися, як показано на діаграмі 3.1.

Таким чином, ціни за однострокову оренду були не тільки вищі, але й зростали помітніше порівняно з орендою на довгий строк. У дійсності поширення короткострокової оренди було ще більшим, ніж зафіксовано статистикою, тому що довгострокова оренда супроводжувалась перездачею землі на більш короткі строки, часто на один посів. Земські переписи показали, що в Маріупольському повіті Катеринославської губернії на порічну оренду припадало понад 70 %, у Слов’яносербському повіті – 90 %, у Бердянському повіті Таврійської губернії – понад 75 % [56]. Висока орендна плата при короткостроковій оренді мала тенденцію до безперервного, непомірного росту внаслідок селянського малоземелля. Поміщики були змушені переходити від здачі своєї землі в оренду на довгі строки до здачі на один посів.

А.М.Анфімов усю однорічну оренду відніс до “кріпосницької” на тій підставі, що вона була дорожчою за дво- та багаторічну. Він навів приклад по комплексу маєтків графів Орлових-Давидових, які, на його думку, протягом 1900-1910 рр. різко збільшили “грабіжницьку” однорічну оренду за рахунок скорочення вигіднішої для селян довгострокової. Але наведені цифри свідчать дещо про інше. За ці роки здача на один посів виросла з 50 до 74 тис. дес., здача на довгий строк зменшилась з 17 до 15 тис. дес., а половинщинна оренда була майже зовсім викоренена – з 7 тис. до 700 дес. [57]. Тобто збільшення однорічної оренди відбулося в основному за рахунок скорочення половинщини та загального збільшення обсягів оренди. На основі переважання однорічної оренди, яка оголошена “кріпосницькою”, Анфімов дійшов висновку про панування кріпацтва. Але такий висновок абсолютно недоцільний. На початку ХХ ст. ціни на землю швидко зростали, і однорічна оренда була дорожчою за багаторічну, оскільки вона швидко реагувала на ситуацію на ринку. Отже, не слід дивуватися, що поміщики схилялися саме до однорічної. Це була своєрідна “гра інтересів”.

Орендні ціни залежали від співвідношення попиту й пропозиції, тобто від того, наскільки сторони зацікавлені в тому, щоб здати й отримати в користування землю. Оскільки протягом періоду, що розглядається, ця потреба постійно загострювалася, то й орендні ціни зростали. У повідомленні київському, подільському і волинському генерал-губернатору відзначається: “З роками орендні ціни на землю підвищуються, оскільки більше з’являється вимога на оренду із збільшенням населення та господарств і зменшенням наділів… Найбільше орендують ріллю, городи – рідко, оскільки вищий попит на хліб” [58]. Зростання зумовлювалося потребою в землі селян та підприємців. Наприклад, у Крутянському маєтку С.Абамелек-Лазарєва (Балтський повіт Подільської губернії) 871 дес. у 1897–1909 рр. здавалися в оренду по 5 руб. за дес., у 1909–1912 рр. – вже по 9 руб., тобто зростання склало 1,8 рази [59].

Наприклад, у Херсонській губернії в 1881-1891 рр. вони становили 3,47 за оренду 1 дес., а в 1892-1900 рр. – 5,36 руб. [60]. На початку ХХ ст. продовжувалося підвищення орендних цін, яке було перерване революційним рухом 1905-1907 рр., після чого зростання цін відновилося. Названі тенденції можна простежити на прикладі Херсонського повіту однойменної губернії: 1901 р. – 5,63; 1903 – 8,04; 1905 – 8,66; 1907 – 7,96. З 1908 р. зростання цін відновилося і з неістотними коливаннями тривало до 1913 р.: 1909 – 9,94; 1911 – 15,77; 1913 – 13,91 руб. [61]. Дописувач “Записок Императорского общества сельского хозяйства Южной России” П.Карабинович повідомляв: “Аграрний рух нинішнього літа, викликаний високими цінами на землю, як можна судити з вимог, що ставилися власникам селянами, які хвилювалися, слабко відбився на зниженні цін знятої в серпні землі” [62]. У березні 1913 р. присяжний повірений полковник Критський розіслав по повітах Катеринославської губернії завдання з’ясувати, чи дійсно помічене бродіння селян, яке виражалося у відмові від оренди землі у поміщиків. Протягом квітня-травня такі повідомлення надійшли. Більшість помічників начальників Катеринославського губернського жандармського управління по повітах не підтвердили інформацію. У Слов’яносербському повіті зафіксований випадок, коли у поміщика не взято в оренду 300 дес. через високу орендну плату – 15 руб. У Новомосковському повіті в маєтку князя М.П.Урусова селяни відмовилися від оренди з огляду на те, що до 1912 р. вони платили по 16 руб., після чого власник підняв орендну ціну до 25 руб., причому на тлі неврожайного 1912 р. У повідомленні відзначається: “Бували й інші випадки відмови… і в інших місцях внаслідок піднесення орендних цін і неврожайного року” [63]. Управитель маєтку Дар’їне поле (Бахмутський повіт Катеринославської губернії), який належав поміщику Лейкфельди, у серпні 1914 і 1915 рр. звертався до землевласника з проханням знизити розцінки на здану в оренду селянам землю наступним чином: з 25 руб. до 6, з 22 – до 5 руб., з 16 – до 2 руб. за дес. Клопотання було продиктоване низьким урожаєм та незначним попитом на землю [64].

На зростання орендних цін великий вплив справив не тільки попит на неї з боку селян, а й різке зменшення пропозиції землі з боку поміщиків. За даними А.М.Анфімова, наприкінці ХІХ ст. в Росії селяни орендували у приватних власників 24 млн дес. ріллі й сінокосів, а в 1913 р. – лише 13 млн дес. [65]. Таке зменшення можна пояснити різким скороченням дворянського землеволодіння: тільки селяни до 1915 р. придбали 34 млн дес. або понад третину поміщицьких земель. Слід також мати на увазі, що цьому сприяв розвиток різного роду технічних виробництв у сільському господарстві, особливо виробництво цукру. Великі капіталістичні економії, особливо якщо виробництво сільськогосподарських продуктів поєднувалося з їхньою промисловю переробкою, розширяли власне господарство. Господарі таких маєтків з кожним роком все менше здавали землі в оренду селянам, ставлячи їх у безвихідь. На цьому грунті розгорялося гостре протиріччя між селянами й поміщиками, яке на початку ХХ ст. вилилося у відкрите протистояння.

Широкий розвиток оренди з метою виробництва зерна на ринок, у свою чергу, істотно підіймав орендні ціни, через що більша частина землевласників вважала за краще віддавати землю в оренду. Серед інших умов, які сприяли здачі землі в оренду: зниження врожайності, що було наслідком виснаження землі; коливання чи зниження цін на сільськогосподарську продукцію; зростання заробітної плати та інших витрат по виробництву. Крім того, деякі землевласники, обіймаючи різні громадські та адміністративні посади, не в змозі були безпосередньо займатися організацією господарства, а тому нерідко вдавалися до оренди.

Водночас немало свідчень про негативний вплив оренди на господарство. У Теплицько-Ситківецькому маєтку графа К.К.Потоцького (Київська й Подільська губернії) до 1895 р. з 20 тис. дес. ріллі 74 % здавалося в оренду. В загальній площі маєтку це становило 57 %. Термін оренди різних економій був неоднаковим – від 5 до 12 років. Орендна плата за 1 дес. коливалася від 6,5 до 10,5 руб. На орендарів накладалися певні обмеження: на бурякових плантаціях певна площа обов’язково відводилася під буряки, які по визначеній ціні продавалися цукровому заводу, власником якого був власник маєтку. На ділянках без буряків орендареві надавалася повна свобода, але заборонялося висівати соняшники чи інші культури, що виснажують ґрунт. Але землевласники відзначали значно нижчу прибутковість орендованих земель. У матеріалах обстеження економій Теплицько-Ситківецького маєтку, які вийшли з оренди в 1896 р., відзначається: “Коли ці економії були прийняті адміністрацією від орендатора, господарство в них перебувало в повному занедбанні. Будівлі мали жалюгідний, занехаяний вигляд; поля буйно поросли пирієм та бур’яном. Обов’язкова оранка й посіви були здійснені недбалим способом” [66]. Прибутковість орендних земель була нижчою (майже на 35 %) від землі, яка перебувала у користуванні власника. З 1 дес. землі власницької частини в 1908 р. озимої пшениці зібрано 37 пудів, з десятини, яка здавалася в оренду з половини, – 27,1, жита – відповідно 68,2 та 56,4, ячменю – 39,2 та 28,3, гречки – 12,1 та 4,4 тощо [67].

Чернятинський маєток М.М.Львової (Подільська губернія) до 1 березня 1887 р. перебував в оренді у товариства Носковецького цукрового заводу, а потім Северинівського. Останнє перездавало його у суборенду. 2,3 тис. дес. здавалися по 5,6 руб. на загальну суму 12,9 тис. руб. З цієї суми здійснювалися витрати на утримання управителя з помічником, контори, всього на 3,5 тис. руб. Під час оренди сільське господарство маєтку серйозно постраждало, оскільки орендарі не дотримувалися укладених угод відносно сівозміни та угноєння ґрунту. В результаті ґрунт виявився настільки виснаженим, що самі орендарі відмовилися продовжувати термін угоди [68].

Шпиківський маєток М.Б.Балашова у тій же губернії спочатку вівся за рахунок власника. Але через невпорядкованість маєтку господарство частинами віддане в оренду на 15-18 років. Обов’язковою умовою стало вирощування цукрових буряків. Орендарями виступили колишні завідувачі цими економіями. Вони одержали в користування реманент, худобу, насіння. Худобу орендарі викупили, а майном користувалися до закінчення строку оренди. Їм дозволялося зводити необхідні будівлі, але тільки на короткий термін, до завершення строку оренди. Тому потім потрібні були значні кошти на їх відновлення. Відзначаються негативні наслідки оренди: реманент зносився або застарів; цукрові буряки вирощувалися недостатньої якості. 1892 р. всі економії перейшли в особисте користування [69].

Дмитрівський маєток М.М.Толстого (Харківська губернія) з кінця 1880-х років перебував в оренді. “Малося на увазі головним чином допомогти селянам у їхньому малоземеллі; надати можливість селянам розвинути й зміцнити своє господарство, а прибутковість маєтку зробити постійною, стійкою, хоча б і невисокою” [70]. Але селяни не виправдали очікувань. Вони застосовували примітивні прийоми обробітку землі: пізній пар, мілка недбала оранка, низька якість очищення насіння; невчасна оранка під ярові культури. Через низькі врожаї селяни не мали змоги сплачувати орендну плату, тому маєток поступово змушений був відмовитися від віддачі землі в оренду. Оціночний опис Єлизаветівського маєтку О.О.Де-Волан (Бахмутський повіт Катеринославської губернії) також містить інформацію про господарську недбалість орендарів: “Власник сам не займається хліборобством, через що маєток приносить найнезначніший прибуток” [71].

Орендні ціни були не стабільними і змінювалися в залежності від загальної економічної кон’юнктури. Управитель Нововоронцовського й Чаплинського маєтків М.О.Воронцова у 1871 р. повідомляв: “Орендна плата за землю піднімається з кожним роком, коли вона сягне 2х руб. за дес., вести господарство за нинішньою системою буде неможливо, доведеться найбільшу частину здати в оренду, а малу залишити для власного хліборобства…” [72]. А в цьому маєтку в оренду здавалося 11,2 тис. дес.

У пореформені десятиліття оренда виступала способом розв’язання проблем землекористування як поміщиків, так і селян. Значна частина перших, будучи не в змозі пристосувати своє господарство до нових економічних умов, але не бажаючи втрачати прибутки, здавали значну частину своєї землі в оренду. Цьому сприяло стійке зростання цін на землю. Для землевласника, який самостійно вів господарство, величезне значення мала ситуація на ринку. Дещо іншим було становище землевласників, які здавали маєтки у довгострокову оренду. Зниження цін на сільськогосподарську продукцію не відбивалося в даний рік і могло справити свій вплив тільки по завершенні строку оренди чи за умови неспроможності орендаря. За умови низьких цін на хліб землевласник, який здавав землю в оренду, міг іноді навіть виграти. Орендар-підприємець, який виробляв продукцію на продаж, меншою мірою схилявся орендувати землю за низьких цін на хліб, і такого орендаря власник міг втратити. Але селянин, який орендував землю з метою поповнення власного продовольства, в роки низьких цін прагнув орендувати більше землі. Більше того, він намагався більшу частку врожаю віддати при оренді з половини і виконати більший обсяг робіт за відробіткової системи, оскільки буде розраховувати на вищу винагороду за свою працю високим урожаєм. При цьому сама можливість орендувати для нього збільшувалася, оскільки міцні орендарі-підприємці відступали. На місце одного такого орендаря з’являлися кілька дрібних, які вдавалися до оренди з метою забезпечення власного продовольства. Отже, попит на оренду зростав, що й надавало можливість землевласникам підвищувати орендні ціни. Таким чином, низькі ціни на сільськогосподарську продукцію знижували грошовий прибуток власника, який мав власну ріллю, і, навпаки, підвищував вигоди землевласника, який здавав землю в оренду.

Вплив на поміщицьке господарство оренди неоднозначний. Дрібна селянська оренда, якій була властива хижацька експлуатація землі, оскільки з неї намагалися взяти побільше, мало турбуючись про відновлення її родючості, безумовно шкідлива. Така оренда обмежувала прогрес сільського господарства. Шляхом вилучення високих орендних цін із сфери сільськогосподарського виробництва штучно забиралися великі кошти у вигляді орендної плати, які часто спрямовувалися на невиробничі витрати. Підприємницька оренда, навпаки, відрізнялася вищою інтенсивністю господарства, сприяла розширенню сільськогосподарського виробництва.

Через здачу землі в оренду експлуатувалася значна частина поміщицьких маєтків. Таким чином поповнювалася нестача обігових коштів і робочої сили (наприклад, у випадку здачі землі в оренду за відробітки), необхідних для ведення господарства на частині землі, що залишалася в безпосередньому віданні власника. Отже, здача землі в оренду підпорядковувалась інтересам організації власного господарства поміщика.