5.4. Ефективність поміщицьких господарств

Головним показником результативності економічної діяльності поміщиків є прибутковість їхнього господарства. Він визначався багатьма факторами, серед яких і масштаби господарства.

Дрібні поміщицькі господарства площею 50-100 дес. за кількістю вироблених продуктів не обмежувалися споживанням. Водночас чистий грошовий прибуток у них був не настільки значним, щоб надавати можливість існувати на нього за звичайних потреб, притаманних середньому класу населення, до якого належали власники цього розряду. Воно було дрібним не лише за розмірами, а й за умовами його існування. Таке землеволодіння давало достатню кількість зернових хлібів для утримання сім’ї й необхідної кількості робітників та прислуги. Окрім зернових хлібів, була можливість мати різноманітну городину та садові рослини. В такому господарстві велике значення мало вироблення молочних продуктів, птахівництво й тваринництво (м’ясо, шкіра, вовна). Давав продукцію й ліс: будівельний матеріал, паливо, гриби, ягоди. Отже, власник такого господарства, окрім приміщення, отримував різні предмети споживання, що дозволяло вести цілком пристойний спосіб життя, не відмовляючи в основних потребах. Подібні маєтки не являли собою господарств комерційного типу, в яких основна ставка робилася на грошові прибутки і для якого ринок мав визначальне значення. Головне значення цих маєтків полягало в можливості задовольняти потреби власника безпосередньо з організованого господарства .

Рівень комерціалізації вищим був у середніх маєтках. “Взагалі відмінність середніх маєтків від великих по розподілу площі посівів – такого ж характеру, тільки в меншій мірі, як і відмінність селянських посівів від власницьких, тобто середні маєтки служили начебто перехідною сходинкою між селянським господарством та великим власницьким”, – пише дослідник Полтавщини [155]. Статистичне обстеження Хорольського повіту Полтавської губернії дає інформацію про місце проживання власників середніх і великих маєтків.

Прикладом такого господарства може бути маєток “Українка” І.К.Грищенка. Площа його становила 186 дес., з яких 119 дес. (63,9 %) перебувало під ріллею. Господарство велось безпосередньо власником, який мав технічну освіту. Йому допомагали сини: один з агрономічною освітою, другий – фахівець з пивоваріння. Маєток являв собою дрібне землеробське господарство з великим промисловим виробництвом – у маєтку функціонував пивоварний завод. Існування його сприяло розвитку тваринництва, оскільки відходи виробництва давали гарний корм худобі. Утримання останньої, в свою чергу, стимулювало розвиток зернового господарства. Отже, в цьому господарстві сформувався замкнений сільськогосподарсько-виробничий цикл. Пивоварний завод на рік виробляв 240 тис. відер пива, яке реалізувалося в Харкові та його околицях. Про прибутковість свідчить зауваження про те, що дане господарство “…у фінансовому відношенні постачає джерело безперервного поточного грошового прибутку, який відкриває власнику його певний простір для будь-яких необхідних затрат на раціональні покращання в господарстві…” [157].

Незалежно від того, якими посівами займалися землі, вирішальне значення мав саме хліб. У чорноземній смузі на кожне з середніх господарств припадало по 104 дес. Орна земля в них займала 65,3 дес. Під власною ріллею залишалося близько 72 %, тобто 47 дес. Звернімося до розподілу посівної площі під окремі культури.

У середніх маєтках на одного робітника припадало 12 дес. ріллі. Якщо прийняти пересічну родину землевласника у 5 осіб, то при зазначеному посіві необхідно в такому маєтку прийняти чотирьох робітників і не менше двох слуг, які брали участь і в польових роботах. Враховуючи споживання на кожного дорослого по 24 пуди й на малих – по 12 пудів, одержимо 288 пудів. У такому маєтку повинно було бути не менше 7-8 коней, на долю яких також необхідно відрахувати частину зерна. В результаті із загальної кількості зернових на продаж залишалося 550-675 пудів різних хлібів. З цієї кількості необхідно також відрахувати на обробку й збирання. В загальному підсумку виходив не надто великий прибуток. Це підтверджується відомостями з Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Власник середнього за розміром маєтку, який засівав свої поля переважно пшеницею, мав приблизно такий прибуток на 1 дес. посівної площі. 1 дес. хліба в середньому вимагала щорічних витрат у 27 руб. Прибуток з цієї площі становив 34 руб. Отже, прибуток з десятини засіяної площі складав 7 руб. Орендна ціна десятини ріллі у цій місцевості також дорівнювала 7 руб. Таким чином, зусилля власника зовсім не винагороджувалися. Згідно з цим розрахунком грошовий прибуток маєтку становив не менше 300 руб., що не надто багато [160]. Прибуток від десятини жита дорівнював 2,58 руб. озимої пшениці – 23, ярої пшениці – 22,25, а по вівсу, ячменю зафіксовані збитки відповідно в 0,78 та 1,53 руб. [161]. У підсумку одержується чистий прибуток, не рахуючи витрат на ренту, 324,29 руб., а при землеволодінні в 200 дес.

Великі господарства мали чітко виражений підприємницький характер, тобто основне їх призначення полягало не в споживанні продуктів всередині господарства, а у відчуженні їх на ринок. Звичайно, і тут значна частина продуктів споживалася всередині господарства, і тут землевласник і сім’я могли жити протягом року чи літнього періоду в маєтку. Але частка прибутку натурального характеру була значно меншою за ту, яка надходила від реалізації продукції за гроші. Причому ця залежність зростала із збільшенням розміру господарства. У великому господарстві навіть при наявності польового господарства натуральний прибуток відігравав другорядне значення, половина таких власників ним навіть не користувалася. За відсутності польового господарства відсоток тих, хто не жив у маєтку, наближався до ста. У матеріалах по виборах до земських установ по Київській, Волинській, Подільській губерніях дана така характеристика великих маєтків: “Найбільші російські господарства, як, наприклад, гр. Бобринських (Смілянське), Балашових (Мошногородищенське), гр.Шувалова (Тальнівське), Черкової (Кагарлицьке), деякі маєтки спадкоємців Терещенка поставлені цілком раціонально, ведуться правильно, з повним знанням справи, причому в оренду земля майже не здається” [162].

Річний прибуток одного поміщицького господарства в Україні в середньому становив близько 5 тис. руб. Прибуток великих поміщиків значно перевищував середні показники, Це були значні суми, особливо у співставленні з середнім річним прибутком на одну особу, який по Російській імперії становив близько 100 руб. [163].

Обстеження Кам’янецького повіту Подільської губернії на предмет становища 177 поміщицьких господарств показує, що найбільша кількість їх мали прибуток в межах 100-1000 руб. (таблиця 3.21). У групі середніх маєтків 30 з обстежених мали прибуток дуже незначний – до 100 руб., в той час як серед великих господарств жодне не відзначилося такими низькими показниками.

При інтенсивних способах землеробства родючість землі відновлювалася в процесі самого виробництва, за екстенсивного способу земля вимагала виключення частини її з виробництва на певний час, протягом якого відбувається відновлення родючості. Але все більше землі позбавлялося необхідного відпочинку, засіваючись щорічно. Наприклад, в Олександрівському повіті в 1905 р. розорано було майже 79 % придатних земель. Повідомляється, що рілля далеко перевищила норму, прийнятну для перелогового господарства [165]. Цією обставиною, а також періодичними посухами пояснюються часті неврожайні роки, чого на той час не знали розвинуті країни Європи. Максимально розорана земля з порушеною структурою, виснаженими запасами природних споживних речовин періодично відмовляла в урожайності. В умовах розвитку ринкових відносин природнім було прагнення розширити виробництво. Обсяги хліба, який вироблявся в регіоні, зростали за рахунок збільшення площі ріллі та переходу від вирощування відносно малоцінних культур як, наприклад, жито, до найдорощого хліба – озимої пшениці. До того ж зростали ціни на зернові продукти. Таким чином, прибутковість землеробства збільшувалась без зростання продуктивності господарства.

Прибутковими галузями Теплицько-Ситківецького маєтку графа К.Потоцького (Подільська й Київська губернії) були хліборобство, продукція якого збувался на млини або через Одеський порт за кордон, та переробна промисловість. Так, у 1896 р. чистий прибуток Пчільнянського заводу склав 14,7 тис. руб. Борошномельна фабрика щороку давала близько 100 тис. пудів. продукції. Окрім цього, діяли 13 водяних млинів та 1 вітряк.

Таблиця 5.12

Прибутковість зерноводства поміщицьких господарств

Харківської губернії наприкінці ХІХ ст. (коп. з пуд) [170]

духовенства та на мирові установи – разом 65,9 тис. руб. Поміщицької землі в повіті було 161 тис. дес. Отже, з кожної десятини збиралося 0,4 руб. податків. Селянської землі було 112 тис. дес., з яких збиралося 329,9 тис. руб., тобто на кожну десятину припадало 2,9 руб. податків [171].

Розрахунки В.Мезенцева відносно прибутковості вирощування зернових культур у Харківській губернії, наведені в таблиці 5.12, показують, що найвищими вони були від виробництва пшениці – 38,7 коп. з пуда для озимої та 32,9 коп. від ярої. Як бачимо, значення мала не тільки вартість виробництва, а й ринкова ціна. Так, вирощування пшениці було досить дорогим, але ціна значно перекривала витрати.

Діаграма 5.2

Валовий прибуток Чаплинського маєтку графині Воронцової

в 1857-1863 рр. (тис. руб.) [172]

З діаграми 5.2 видно, що після скасування кріпацтва валовий прибуток зріс. Незважаючи на великі витрати на обзаведення реманентом, утримання штату службовців, найм робітників і навіть на неврожай 1862 й 1863 рр. і падіння цін на продукти, чистий прибуток коливався на рівні 18-20 тис. руб.

Терновський маєток князів Щербатових (Харківська губернія Лебединський повіт) спеціалізувався на землеробстві, рілля займала 96 % загальної його площі. Головне завдання господарства полягало у виробництві висоякісних буряків, не виснажуючи ґрунту. Прибутковість землеробства у 1880-ті роки склала 43,1 %. Найвищий прибуток дало вирощування бурякових висадків (58,8 %), жито (57,3 %), овес (55,6 %), яра пшениця (55,5 %), найнищий – цукрові буряки (29,1 %). У розрахунку на 1 дес. прибутковість розміститься наступним чином: висадки буряків (213,19 руб.), озима пшениця (51,45), цукровий буряк (33,96). Чистий прибуток за 1881-1890 рр. склав 1115,1 тис. руб., тобто пересічно 111,5 тис. руб. на рік [173].

У великих бурякових господарствах застосовувалося угноєння ґрунту та залучалися ефективні знаряддя праці. Через те прибуток від буряківництва у 10 разів перевищував прибуток від рільництва, оскільки ті поля оброблялися примітивними знаряддями праці й не застосовувалися добрива. Прибуток від вирощування буряків на Чернігівщині становив 100 руб., чистий прибуток – 50 руб. [174]. Порівняння прибутковості виробництва пшениці й цукрових

Таблиця 5.13

Прибутковість виробництва пшениці й цукрових буряків

в окремих маєтках (руб./дес.) [175]

буряків у маєтках, що належали Браницьким, Воронцовим, Балашовим, Кенігам, яке відображене в таблиці 5.13, показує, що виробництво цукрових буряків вимагало більших витрат, але в кінцевому підсумку давало вищий прибуток порівняно з виробництвом пшениці (відповідно 25 проти 10 руб., 21,5 проти 16,7 руб., 80,3 проти 54,3 руб., 51,1 проти 10,1 руб.). Усі показники були помітно вищими, але й розрив між прибутковістю двох культур зріс. Цим пояснюється поширення буряків. Основні складові виробничого процесу стосовно обох культур були однаковими: обробіток землі, посів, копання (жнива), доставка. Водночас при вирощуванні пшениці необхідно було обмолотити, а при виробництві буряків – прополоти та угноїти ґрунт.

Діаграма 5.3

Чистий прибуток цукрового виробництва на заводах

графів Бобринських [176]

Неоднаковою була прибутковість буряківництва в різних регіонах. Це ілюструє порівняння витрат у Харківській і Київській губерніях, в яких ця галузь була поширена, але остання була класичним регіоном. У Київській губернії витрати на вирощування буряків були помітно вищими (59 проти 47,4 руб. на дес.), але й прибутки були теж помітнішими [177]. Діаграма 5.3 показує зміни прибутковості цукрових заводів графів Бобринських у пореформений період. У 1870-ті роки прибутки різко впали, майже утричі. Протягом 80-90-х років відбувалося поступове зростання їх, але на початку ХХ ст. воно знову припинилося. Тільки з 1911 р. зростання прибутків відновилося, що було свідченням загального економічного піднесення.

Обстеження 24 маєтків Київського та Радомишльського повітів Київської губернії комісією по вивченню господарств Південно-Західного краю, утвореною в 1910 р., торкалося й такого делікатного питання, як облік прибутковості господарств, з’ясування якого виявилося дуже непростим. Справа в тім, що господарі побоювалися, що надані відомості можуть бути використані у фіскальних цілях. До цього слід додати неправильність обліку, внаслідок чого прибутковість винокуріння виявилася перебільшеною. Неправильний облік пояснюється тим, що у більшості обстежених маєтків не велось ритмічного рахівництва. Тільки в одному господарстві з обстежених – Бородянському маєтку графа І.О.Шембека – воно поставлено гарно і велося протягом 20 останніх років [178]. Мало місце і приховування частини прибутків від оподаткування. З таким явищем зустрічаємося в документах по маєтку Ю.В.Попова. Значно відрізняються дані управителя і членів податкової комісії з приводу прибутковості економії. Прибуток маєтностей управителем порівняно з даними комісії занижений на 124,8 тис. руб. Сума, що не підлягала оподаткуванню, навпаки, завищена на 24,7 тис. В результаті оподаткована сума управителем знижена на 149,5 тис. руб. [179]. Такі фінансові “помилки” у вотчинній документації не поодинокі. Майже повна самостійність управителів, великий обсяг грошових операцій були сприятливим ґрунтом для махінацій.

Найвищі прибутки приносило цукроваріння. Так, на початку ХХ ст. в Київській губернії цукробурякова промисловість давала 40 млн руб. прибутку, винокурна – 2 млн [180]. Проте значення винокуріння не обмежувалося його прибутковістю. Ця галузь переробляла продукти, які важко було транспортувати в умовах відсутності зручних шляхів сполучення, на продукти, доступніші для перевезення через свою вищу цінність. Винокуріння також надавало можливість використовувати неринкові продукти, зокрема грубі корми, що, в свою чергу сприяло розвитку тваринництва, котре створювало умови для угноєння не надто родючих навколишніх земель. Окрім винокуріння, в цих господарствах прибуток надходив від продажу жита або пшениці; в господарствах, в яких вирощувалась конюшина, – від продажу насіння цієї культури.

Прикладом такого маєтку може бути Миколаївський князя М.І.Трубецького площею 11,8 тис. дес., більша частина якого розташовувалась у Волчанському повіті Харківської губернії. Провідними галузями господарства були вівчарство, хліборобство, винокуріння, а бджільництво та свинарство мало допоміжний характер. З 5,8 тис. дес. ріллі 4 тис. (69,4 %) оброблялися засобами економії, решта здавалася в оренду місцевим селянам з половини. Причому останнім способом оброблялися переважно ярі хліба: овес, ячмінь, просо, гречка, тобто культури, необхідні для продовольства робітників, корму худобі та для винокурного виробництва. Цінні зернові – пшениця та жито, які спрямовувалися на продаж, оброблялися коштом землевласника. Пшениця збувалася на місці, її купували місцеві крупчатки. Пересічний річний прибуток від власної ріллі становив 6,04 руб. з дес., з сінокосів – 3,25 та 8,28 руб. в залежності від якості угідь. Вівчарство було збитковим – до 6,3 тис. руб. на рік. Третя важлива для даного господарства галузь – винокурна. Завод займав 5 дес., розташовувався на правому березі р.Вовчої, займав вигідне розташування, знаходячись на межі трьох губерній – Харківської, Курської й Воронезької. Відомий був у місцевості виробництвом високоякісного вина. Середньорічний прибуток його становив 15,2 тис. руб. У навколишніх селах власнику належали 13 питних закладів, які раніше здавалися в оренду і давали прибуток. Але з відкриттям шинків селянами здача в оренду стала неможливою. Тоді землевласник домовився з товариствами селян, що ті купуватимуть на заводі вино по 5 коп. відро і продаватимуть у цих шинках. Винокурний завод також давав можливість утримувати стадо англійських свиней. Окрім цього, існували і несільськогосподарські статті прибутку: три водяні млини, базарна площа, місце під вітряки, постоялий двір. Вони приносили щороку понад 2 тис. руб. Поряд з винокурним заводом розташовувався цегельний завод потужністю в 150-200 штук. На 287 дес. ріс ліс, чистий прибуток від якого становив 735,33 руб. на рік. Від бджільництва до бюджету маєтку надходило 392 руб. В цілому валовий прибуток маєтку склав 35,9 тис. руб., видатки – 3,6 тис., чистий прибуток – 31,9 тис. [181].

Поміщики сплачували великі суми у вигляді різноманітних податків, які весь час зростали: земські збори, губернські, повітові, станові дворянські, державний земельний та державний прибутковий. Питома вага поступово зростала. Зокрема, в маєтку Ак-Мечеть у 1896 р. вона становила 19,9, у 1904р. – 27,8 % валового прибутку [182].

Маєток графа Д.Ф.Гейдена розташовувався у Вінницькому повіті на Поділлі. Площа його становила 2,2 тис. дес., з яких 1,1 тис. відводилося під ріллю, 0,8 тис. – під ліс, решта розподілялася між вигоном і садибою. Безпосереднє керівництво маєтком здійснював управитель, датчанин О.М.Нільсен, який, до речі, отримав вищу сільськогосподарську освіту у Копенгагені. Як видно з таблиці 5.14, найбільший чистий прибуток у Сутиському маєтку надходив від винокуріння (пересічно 18,8 тис. руб. на рік), рільництва та тваринництва (11,2 тис. у 1898 р. та 70,5 % у 1907 р.), млинарства (16,5 тис.) та лісництва (2,6 тис.). Сільське господарство вимагало і найбільших витрат, але воно залишалося найприбутковішою галуззю господарства, незважаючи на дещо вищі темпи зростання витрат порівняно з прибутками. Всі

Таблиця 5.14

Прибутковість Сутиського маєтку (Вінницький повіт Подільської губернії) графа Д.Ф.Гейдена [183]

галузі у даному маєтку були прибутковими. Привертає увагу і загальне зростання чистого прибутку більше як удвічі. Найвища ж прибутковість у даному маєтку фіксувалася в 1899 (22,9 тис. руб.), 1901 (22,5 тис. руб.) та 1902 (28,2 тис. руб.) роках, найнижча у 1900 (6,9 тис.), 1903 (11,3 тис.) та 1905 (11 тис. руб.) роках. Найстабільнішою була прибутковість винокурного заводу, млинарства та лісництва. Власне сільське господарство розвивалося не ритмічно, що пояснюється як нестабільними природно-кліматичними умовами, ринковою кон’юнктурою та соціальною нестабільністю. Зокрема в 1903 та 1905 рр. прибутки були низькими через хвилю селянських виступів.

Вотчинна документація містить чимало інформації про статті прибутків та видатків. Прикладом може бути баланс Крутянського маєтку С.С.Абамелек-Лазарєва (Подільська губ., Балтський повіт). Прибутки маєтку в 1915 р. склали 22,2 тис. руб. Основними джерелами надходження були: орендна плата (75,6 %), здача в користування торгівельних місць, продаж дров, продаж виноградника, задаток від німецьких колоністів. Найбільша частка витрат припала на сплату податків (24,2 %), платню службовцям (13,9 %), утримання лісу (9,4%). Серед інших статей витрат – будівництво приміщення для інфекційних хворих, посадки молодого лісу, обробка виноградників, утримання будинків і шляхів, судові, канцелярські, поштово-телеграфні витрати тощо. 8 тис. руб. було переведено до Петрограду на рахунок власника і 1,6 тис. залишилося в касі маєтку [184]. Власник маєтку сплачував наступні податки: земський збір (78,3 %), державний (17,8 %) та приватний дворянський (3,9 %) податки. Отже, на особисті потреби землевласника надходило 35,9 % загального прибутку маєтку, основна ж частина коштів спрямовувалася на утримання й розвиток господарства.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. динамічно зростали прибутки маєтків Є.А.Воронцової-Дашкової, розташованих на Півдні України. Протягом 1896-1904 років зросла абсолютна частка валового прибутку за рахунок інтенсифікації, витрати збільшилися неістотно, в результаті чистий прибуток зріс у 3,5 рази. Розширення посівів, застосування сільськогосподарських машин та вдосконалених знарядь, запровадження досягнень агротехніки сприяли цьому. Найприбутковішими в ці роки були зерноводство, вівчарство й промисли. Але надходження від останніх поступово скорочувалися у зв’язку з вичерпністю корисних копалин. Навпаки, зросла прибутковість вівчарства, чому сприяло розширення площ під ці галузі, зростання цін на сільськогосподарську продукцію, інтенсифікація виробництва. Доля оренди весь час знижувалась. У 1904 р., охоплюючи 12,3 % площі маєтку, оренда давала лише 5 % прибутків. Це пояснюється тим, що під оренду віддавалися далеко не кращі землі, переважно пасовиська й садиби. В цілому прибутковість зростала. За 1896-1904 рр. середньорічний прибуток маєтку Ак-Мечеть становив 59,1 тис. руб., в той час як за попереднє десятиліття – лише 30,1 тис. руб. [185]. Але починаючи з 1906 р., прибутки маєтків Воронцової-Дашкової поступово скорочувалися. Наприклад, баланс Нововоронцовського маєтку у названий рік склав від’ємний показник – -43,3 тис. руб. Значною мірою це пов’язано з селянським рухом в 1905 р. Збитки, спричинені селянськими заворушеннями, склали майже 38 тис. руб. [186]. Через деякий час ситуація трохи стабілізувалася і в 1910 р. за рахунок зниження валового прибутку і зростання витрат чистий прибуток склав 3,3 тис. руб. Погіршення становища в розглядуваних господарствах зумовлювались посиленням конкуренції, в якій все частіше вигравали фермерські господарства, зростанням боргу орендарів поміщикам тощо. В даному маєтку в 1910 р. він становив 36,6, а в 1915 – 44,8 тис. руб. [187]. В маєтку Алупка найбільші прибутки надходили від здачі в оренду земельних ділянок і будівель, продажу вина й рослин із парку, квітників, оранжереї. Але утримання палацу та території навколо поглинало значні кошти. Загальні прибутки маєтку в 1908 р. склали 23,5 тис. руб., витрати – 40,1 тис. Тобто даний маєток був збитковим [188].

Отже, ефективність господарювання залежала від багатьох факторів. Найбільші прибутки давали великі, багатогалузеві господарства. Найбагатшими серед них були ті, що мали розвинені переробні галузі: цукроваріння, винокуріння тощо. Визначальною рисою економічного буття поміщиків України межі ХІ-ХХ ст. було поширення підприємницької діяльності. Сільське, промислове, торгівельне підприємництво становило основу їхнього добробуту та політичного впливу. Ф.Бродель звертав увагу на те, що успіхи землеробства до початку промислової революції не варто ототожнювати винятково з механізацією [189]. Вони випливали не стільки із застосування техніки, скільки з нових форм використання грунтів, ретельної оранки, ротації культур, яка одночасно націлювалася і на усунення пару, і на покращання тваринництва – джерела добрива, а, отже, засобу уникнення виснаження грунтів. Досягнення цієї галузі зумовлювались увагою до селекції насіння й порід тварин, що підвищувало продуктивність. Систему, яка характеризувалася цими рисами, в ХІХ ст. назвали “високим сільським господарством”. За збалансованістю воно наближалося до мистецтва, що в своїй основі мало довгий ланцюг спостережень. Віддача земель, розпушених частою оранкою, щедро угноєних і поперемінно засіяних рослинами, які виснажували їх, та такими, що відновлювали родючість без застосування пару, була на порядок вищою. У застосуванні цих досягнень агротехніки перед вели поміщицькі господрства Правобережжя та Півдня України.

Характерною рисою поміщицького господарств періоду, що розглядається, було формування агропромислових комплексів, які включали і виробництво сільськогосподарської продукції, і її переробку. Власне, це ідея, до якої звернулися в Радянському Союзі вже в другій половині ХХ ст., тобто майже через століття. З руйнацією поміщицьких господарств у процесі здійснення “ленінської аграрної політики” був припинений і цей перспективний напрямок розвитку сільського господрства. За влучним висловлюванням М.Вебера, “безсумнівною фундаментальною особливістю капіталістичного приватного господарства є те, що воно раціоналізоване на основі суворогого розрахунку, планомірно й тверезо спрямоване на реалізацію поставленої перед ним мети; цим воно відрізняється від господарства селян, які живуть сьогоднішнім днем…” [190]. Це і було визначальною рисою розвитку поміщицького господарства зразка початку ХХ ст. Але поступальний розвиток його було перервано революцією.