3.2. Застава землі

Іпотека – кредит під заставу нерухомості, головним чином, землі, – була одним з перших і найістотніших різновидів кредиту, які зіграли важливу роль у становленні й розвитку аграрного капіталізму у всіх країнах.

У 1860 р. основні дореформені кредитні установи були ліквідовані, в ході реалізації викупної операції утримувались поміщицькі борги. Незважаючи на значні розміри отриманих викупних сум, потреба поміщиків у коштах з кожним пореформеним десятиріччям ставала все гострішою, що було пов’язано як з необхідністю перебудови маєтків на основі нових способів господарювання, намаганнями їхніх власників узяти участь у торгівельно-промисловому підприємництві, так і взагалі з потребою в грошах в умовах поширення товарно-грошових відносин. Дореволюційний економіст Ю.Е.Янсон зазначав, що маса маєтків, отримавши викупні платежі від колишніх кріпаків, частково звільнилися від попередніх боргів. Викупні платежі пішли або на погашення цих боргів, або були невміло витрачені на комерціалізацію свого господарства. Помісне дворянство України було значною мірою обтяжене боргами до скасування кріпацтва.

Основу цієї системи становили акціонерні й державні земельні банки. У 1864 р. відкрився Херсонський земський банк, 1866 р. – Товариство взаємного кредиту. До початку 1890-х років налічувалося 10 акціонерних земельних банків, серед яких – Харківський, Полтавський, Київський, Бесарабсько-Таврійський, Петербурзько-Тульський, Московський, Нижньогородсько-Самарський, Віленський, Ярославсько-Костромський, Донський. Банки видавали довгострокові позики – від 10 до 66 років – під заставу сільської й міської нерухомості до 60 % оцінки застави.

Поміщик Херсонської губернії Є.Чикаленко згадував, що з відкриттям Херсонського земського банку чимало поміщиків кинулися позичати гроші, справляти реманент і орати цілину та засівати її високотоварними культурами (льон, пшениця). Хто з них потрапляв на гарний врожай, той швидко багатів, але чимало таких підприємців, навпаки, розорювалися. Якщо виплата відсотків не здійснювалася протягом трьох півріч, земля виставлялася на продаж. Але тоді мало було покупців на землю.

1883 р. був заснований Селянський поземельний банк з метою “сприяти усуненню малоземелля селян, яке становить одну з головних причин розладу селянського господарства, шляхом надання селянам допомоги довгостроковим кредитом для придбання земельних угідь” [78]. Він видавав селянам позики на строк від 13 років до 51 року 9 місяців у розмірі 80-90 % оцінки землі, що купувалася. Спочатку він обмежував свою діяльність тільки видачею позик, але з 1895 р. йому було дозволено купувати маєтки для подальшого перепродажу її селянам. На відміну від інших іпотечних установ, кредит яких був вільним, його позики мали точно визначене призначення – тільки на придбання приватновласницьких земель. А.Корелін та й інші радянські історики стверджували, що операції цього банку сприяли зростанню земельних цін, що й передбачалося за його створення і в цілому відповідало інтересам поміщиків, хоча крайні праві дворянські кола не раз розгортали ворожі кампанії проти банку, звинувачуючи його у сприянні скороченню дворянського землеволодіння й підриві економічної міці вищого стану. Очевидно, це дещо упереджений погляд. Банк дійсно сприяв розширенню селянського землеволодіння, але це стосувалося в першу чергу заможної й середньої частини селянства. Справа в тому, що цей банк не мав коштів на позики, а отримував їх шляхом продажу своїх свідоцтв. Наприклад, у Катеринославській губернії в 1897-1902 рр. видані позики на придбання землі селянами становили 68-76 % купівельної ціни. Отже, покупці з власних коштів сплачували 24-32 % загальної вартості земельної ділянки [79].

Земельний фонд Селянського банку формувався переважно з маєтків, проданих дворянами. Так, із 663,5 тис. дес., які перебували в розпорядженні банку по Україні в 1906-1910 рр., 505,2 тис.

У 1885 р. заснований державний Дворянський земельний банк для “підтримки землеволодіння спадкових дворян” [82]. Він видавав довгострокові позики – від 11 до 67 років – у розмірі 60-75 % оцінки маєтків, причому на максимально пільгових для позичківців умовах: стягування по позиках було на 1,5-2 % нижчим за ринковий. Діяльність банку поширювалась на більшу частину Європейської Росії. Не обслуговував банк поміщиків-поляків західних і південно-західних губерній, виступаючи в цьому відношенні знаряддям урядової політики, метою якої було витіснення їхнього землеволодіння в цьому регіоні і насадження російських поміщиків [83]. Це обмеження було скасоване в 1905 р.

Дворянський банк був створений за Олександра ІІІ всупереч думці міністра фінансів Бунге. Мета його полягала в наданні державного кредиту дворянству, для чого вдалися до більш виграшної позики, яка не відповідала жодним теоретичним засадам фінансової сфери. С.Ю.Вітте з цього приводу писав: “Це ще мала біда, але потім цим не обмежились, і під різними приводами влаштували так, щоб дворяни платили менше того, що коштує кредит (тобто позики) самій державі” [84]. І далі: “Вся історія Дворянського банку являє суцільний ланцюг різноманітних клопотань про пільги Дворянського банку на користь клієнтів-дворян і скарг на керуючих Дворянським банком у тому сенсі, що вони вороги дворянства, тому що не надають пільг, про які просять” [85]. Перший управитель банком Картавцев, учень Бунге, був звільнений за “червоний” спосіб мислення.

С.Вітте дуже критично оцінював сам факт існування й діяльності цього банку: “… неможливо вести політику явно несправедливого заохочення привілейованої меншості за рахунок більшості” [86]. Його діяльність він характеризував як “спроби штучно відновити здоров’я віджилого й ослаблого організму…” і “наміри збагачувати дворянські кишені на рахунок державної скарбниці, тобто на рахунок народних грошей” [87]. Міністр фінансів “…завжди вважав несправедливим і аморальним різні грошові привілеї дворянству за рахунок усіх платників податків, тобто переважно селянства” [88].

Одночасно діяв ряд іпотечних кредитних установ, в основу яких покладався принцип взаємної відповідальності позичальників і на їхні капітали. До них, зокрема, належали Херсонський земський банк, який виник 1864 р. й обслуговував землевласників Бессарабської, Таврійської, Херсонської й Катеринославської губерній. Товариство взаємного поземельного кредиту, засноване в 1866 р. найбільшими дворянами-землевласниками, перейшло під опіку уряду, а з 1890 р. перетворилося на спеціальний відділ державного Дворянського банку. Приблизно з 1906 р. відмінності в діяльності державних та акціонерних банків поступово нівелювалися, що свідчить про вирівнювання умов надання кредиту. Отже, по відношенню до дворян-землевласників уряд, використовуючи банківські установи, проводив політику протекціонізму. По суті іпотека в Росії набула викривлених форм.

З метою визначення розміру банківської позики здійснювалась оцінка маєтку, чому передував його опис для з’ясування умов ведення та ефективності господарства. При цьому зверталась увага на віддаленість його від торговельних, поштово-телеграфних, комунікаційних центрів, якість ґрунту, щільність навколишнього населення, попит на землю у даній місцевості тощо.

Дворянським банком визначалися нормальні й спеціальні оцінки. Нормальні оцінки зумовлювалися родючістю ґрунтів по окремих регіонах, оскільки і продажна, й орендна ціна маєтку повністю залежала від його прибутковості, яка перебувала у безпосередньому зв’язку з продуктивністю ґрунту. Оцінки банку також залежали від прибутковості маєтку. На це впливали такі фактори, як розташування поблизу цукрового заводу, впорядкованість, інтенсивність господарства. Але ці обставини, згідно з циркуляром банку, не бралися до уваги [89].

Таблиця 3.4

Видача позик банківськими установами в українських губерніях на початку ХХ ст. (тис. руб.) [90]

Губернії	Дворянський банк	Селянський банк	Приватні банки	Разом
Київська	43170,6	13366,4	36902,1	93439,1
Волинська	24855,5	7613,2	36325,1	68793,8
Подільська	35207,5	14400,6	42804,5	92412,6
Правобережна Україна	103233,6	35380,2	116031,7	254645,5
Полтавська	47428,8	21394,3	23935,3	92758,4
Чернігівська	16151,1	15161,4	8339,2	39651,7
Харківська	35783,5	12454,9	17981,4	66219,8
Лівобережна Україна	99363,4	49010,6	50255,9	198629,9
Катеринославська	36889,6	22122,8	51539,1	110551,5
Херсонська	39564,4	13378,3	109825,7	162764,4
Таврійська	11017,8	8732,4	54587,0	74337,2
Південна Україна	87471,8	44233,5	215951,8	347653,1
Україна	290068,8	128624,3	382239,4	80092 8,5

Дані таблиці 3.4 показують, що в цілому по Україні найбільше позик під заставу землі надавали приватні банки – 382,2 млн руб. (47,7 %), та Дворянський банк – 290,1 млн руб. (36,2 %). Виняток становили лівобережні губернії. Тут на долю приватних банків припадало лише 50,3 млн руб. (25,3 %), у той час як позики Дворянського банку оцінювалися в 99,4 млн руб. (50 %). Найвищі показники по приватних банках на півдні України – 215, 9 млн руб. Так, у Херсонській губернії 109,8 млн руб., це становило 28,7 % від позик, виданих по всіх українських губерніях. Такий високий показник зумовлений діяльністю Херсонського земського банку. Найбільше позик Дворянського банку – 103,2 млн руб. – отримали дворяни Правобережжя, оскільки тут їхні позиції залишалися найміцнішими.

Землевласники всіх регіонів заставляли землю у Дворянському й Селянському банках. Окрім цього, землі заставлялись у Харківському (Харківська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська губернії), Полтавському (Київська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська); Київському (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська), Бесарабсько-Таврійському (Подільська, Херсонська, Таврійська) та Херсонському земському (Катеринославська, Херсонська, Таврійська) банках. Найчастіше до кредиту зверталися землевласники найродючіших губерній. Так, у 1870 р. в 40 губерніях Європейської Росії було заставлено 1228 маєтків на суму 26,7 млн руб., з яких 14,4 млн (53,9 %) припадало на Херсонську, Київську, Харківську, Катеринославську, Полтавську губернії [91].

Таблиця 3.5

Питома вага заставленої землі в українських губерніях

на межі ХІХ-ХХ ст. (%) [92]

- Питома вага заставлених кріпаків

Таблиця 3.5 показує, як змінювалася питома вага заставленої землі в українських губерніях протягом другої половини ХІХ ст. Оскільки до реформи 1861 р. заставлялася не земля, а кріпаки, то й показник дещо відрізняється. Але це не завадить порівнянню, оскільки в принципі на певну площу припадала певна кількість кріпаків. За кріпацтва заборгованість по губерніях розподілялася рівномірно, оскільки заставляли душі. Після реформи першість посіли найродючіші губернії, оскільки тутешні землі набули найвищої цінності.

Протягом 1885-1894 рр. частка землі, заставленої в банках, по всіх губерніях постійно зростала. Порівняно з передреформеним періодом наприкінці ХІХ ст. у більшості українських губерній цей показник виявився дещо нижчим, а на початку ХХ ст. перевищив показники 1859 р. Виняток становили південноукраїнські губернії, в яких через швидкі темпи розвивалося підприємницьке зернове господарство, що сприяло розширенню іпотеки і вже наприкінці ХІХ ст. заставлено землі було більше, ніж напередодні реформи.

Відповідно до кількості заставленої землі в розрахунку на 100 дес. власної землі на початку ХХ ст. українські губернії розташувалися таким чином: Херсонська (77 дес.), Катеринославська (74), Подільська (73), Волинська (68), Харківська (68), Київська (63), Полтавська (62), Таврійська (52), Чернігівська (44) [94]. В українських губерніях іпотека набула помітно вищого рівня розвитку на тлі решти Європейської Росії. Серед них виділялися губернії Півдня та Правобережжя України. Все це наводить на думку про підприємницький характер іпотеки.

У таблиці 3.6 (додаток А) проілюстрована динаміка застави приватного землеволодіння в українських губерніях [95]. Протягом 1906-1915 рр. в усіх губерніях зросли масштаби застави. Збільшилася як площа заставленої землі (на 5 %), так і її питома вага (з 65 до 69 %). Помітніше зросла сума позик – на 40 %. У 1906 р. тільки у двох губерніях – Чернігівській і Таврійській питома вага заставленої землі була нижчою за середній по Європейській Росії показник (60 %). А найвищою вона була в Херсонській (77 %), Катеринославській (74 %), Подільській губерніях (73 %), у 1916 р. цей перелік виглядав так: Херсонська (83 %), Подільська (77 %), Харківська (76 %) губернії. Отже, в зазначені роки масштаби застави, рівень заборгованості збільшилися пропорційно. Зростання ж суми позик відбулося внаслідок піднесення цін на землю.

Бичем іпотечної системи дореволюційної Росії й України була заборгованість позичальників кредитним установам, яка виникала внаслідок неспроможності вчасно здійснювати платежі по процентах. Показовою в цьому відношенні є справа графа І.В.Канкріна про відстрочку боргу, яка датується лютим 1906 р. У 1903 р. Державний банк відкрив йому кредит у 200 тис. руб. на 3 роки, який забезпечувався маєтками в Олександрівському повіті Катеринославської та Мелітопольському повіті Таврійської губерній загальною площею 18 тис. дес. По закінченню терміну виявилася його неспроможність повернути борг по кредиту. Граф розраховував отримати кошти на його погашення шляхом продажу частини маєтків селянам за сприяння Селянського банку. Його прохання задовольнили, правда термін сплати боргу збільшили не на рік, а на шість місяців. У вересні 1906 р. виявилося, що “припущення позичальника здійснити до осені цього року продаж частинами маєтків, що забезпечують борг, однак, не виправдались через несприятливі обставини для цього часу, коли польові роботи були ще не завершені, що усунуло можливість правильного ведення переговорів по купівлі продажу”. Тому І.Канкрін знову порушив клопотання про продовження терміну повернення боргу. Висновок був таким: “Визнаючи, зі свого боку, клопотання графа Канкріна таким, що заслуговує уваги як з огляду на загальні труднощі, які переживаються нині землевласниками, так і забезпеченість остаточного погашення банківського боргу в 145.000 рублів внаслідок прийнятих графом Канкріним і частково уже виконаних заходів по продажу ділянок з маєтків, що йому належать, просити всемилостивіше ВАШУ ІМПЕРАТОРСЬКУ ВЕЛИЧНІСТЬ дозволу на відстрочку соло-вексельного боргу, який числиться за графом Канкріним…” [96].

Зростання заборгованості поміщицьких маєтків в цілому по Європейській Росії розпочалося з 1872 р.: 1873 – 134,3 млн руб.; 1880 – 386,7; 1886 – 539,6 млн [97]. Головними недоїмниками банків виступали, головним чином, ті, хто з визначеної суми нічого не отримав на руки. Адже 81 % суми, яка належала за позикою, спрямовувалося на компенсацію попередніх боргів. Тобто ці гроші не могли піти на покращення господарства. Важко не погодитися з дореволюційним дослідником Д.І.Ріхтером, який вважав: “Якщо не головною, то однією з найголовніших причин недоїмочності землеволодіння, що розглядається, є надмірна заборгованість цих маєтків” [98].

Як видно з таблиці 3.7, заборгованість приватного землеволодіння протягом другої половини ХІХ ст. в усіх українських губерніях помітно зросла (4,1 рази). Найбільше зростання відбулося на Півдні України (у 10,6 раз), що можна пояснити інтенсивною заставою земель саме в другій половині ХІХ ст. Якщо в 1859 р.обсяг заборгованості південноукраїнських поміщиків у 4,5 раза була нижчою порівняно з правобережними, то в 1894 р. перші навіть трохи перегнали других. У дореформений період найбільша заборгованість лежала на правобережних маєтках (59,2 млн руб.), наприкінці ХІХ ст. цю пальму

Таблиця 3.7

Рух заборгованості приватного землеволодіння

в українських губерніях (за даними Дворянського банку) [99]

першості перебрав південноукраїнський регіон (137,6 млн руб.). У 1859 р. найвища заборгованість по окремих губерніях була зафіксована в Подільській, Київській, Волинській губерніях, а в 1894 р. – в Херсонській, Київській, Полтавській. Очевидно, це є свідченням поширення капіталістичних методів господарювання. Розширення підприємництва вимагало коштів, які могла надати застава у банку.

Порівняння даних таблиць 3.6 та 3.7 показує помітне зростання заборгованості з 1894 по 1915 р. в цілому по Україні – в 3,3 рази. Найвищим воно виявилося в південноукраїнському регіоні – в 3,6 рази, у лівобережному – в 3,1, у правобережному – в 3 рази. Відносна заборгованість протягом 1906-1915 рр. збільшилася з 58 до 62 % і склала 1,2 млрд руб. (таблиця 3.7). На 1 січня 1914 р. заборгованість у 9 західних губерніях Росії (серед яких і три губернії українського Правобережжя) була значно вищою, ніж деінде в імперії: 69,8 % маєтків перебували в заставах [100]. Той факт, що найбільше заборгованість банкам зросла в районах інтенсивного землеробства, очевидно, свідчить про виробничий характер використання позик.

Заборгованість поміщиків-дворян виросла настільки, що правління Дворянського банку змушене було розпочати публікацію оголошень про продаж маєтків злісних недоїмників. Наприклад, “Херсонские губернские ведомости” 15 жовтня 1914 р. опублікували повідомлення ради Дворянського банку про продаж за борги 93 маєтків Херсонської губернії, з яких 11 мали площу до 100 дес., 71 – від 100 до 500 дес., 11 – понад 1 тис. дес. Тобто продажу за борги підлягали, в першу чергу, середні маєтки як найменш стійкі. З цієї кількості 3 поміщики володіли по 2 маєтки (М.І.Шпаковський – 166 та 302 дес.; Сталіон-Добржанський – 73 та 73 дес., Г.Г.Гейєр – 419 та 1081 дес.), виставленими на продаж, один (Значко-Яворський) – трьома (437, 700, 724 дес.) [101]. 3 листопада того ж року до продажу оголосили 305 маєтків по Херсонській губернії, 114 – по Катеринославській, 27 – по Таврійській [102]. Подібні повідомлення публікувалися регулярно, що свідчило про масовість цього явища. Однак цей захід не справив бажаного впливу – з торгів з кількох сотень маєтків-боржників були продані кілька десятків. Ілюстрація цьому – дані таблиці 3.8. На межі ХІХ-ХХ ст. кількість маєтків, виставлених на продаж за борги, була не лише мізерною, але вона постійно скорочувалась – з 0,27 у

Таблиця 3.8

Продаж маєтків за борги на межі ХІХ-ХХ ст. [103]

1898 р. до 0,09 % у 1902 р. по Дворянському банку і з 0,2 до 0,03 % по Селянському. Отже, на початку ХХ ст. ці показники стали майже непомітними.Внаслідок мобілізації, що тривала, незважаючи на всі перепони, до 1 січня 1914 р. з загальної кількості 29 038 маєтків Росії, заставлених у Дворянському банку, лише 17350 (61,3 %) залишалися формально у власності спадкових дворян [104]. До цього слід додати, що в практиці Дворянського банку нерідко публічні торги, які виступали примусовими тільки за формою, насправді ж служили власникам способом ліквідації тих чи інших майнових відносин і були взаємовигідними. Так, на торгах 1902 р. з 20 виставлених на продаж маєтків 9 перейшли до нових власників згідно з бажанням колишніх власників [105].

У такій ситуації з метою забезпечення повернення позик банкам на допомогу поміщикам-дворянам прийшов уряд. За законом 1903 р. за допомогою казенних асигнувань на кошти дворянських товариств виник ряд дворянських кас взаємодопомоги, метою яких було сприяння боржникам Дворянського банку у сплаті недоїмок шляхом надання нових позик [106]. Та й сам банк ішов назустріч маєткам-боржникам. Так, у 1892 р. особливим відділом Дворянського банку розглядалися 43 клопотання відносно розстрочки термінових платежів у зв’язку з надзвичайно низьким урожаєм 1891 р., а також стихійними лихами (повінню, градом). Залежно від масштабів збитків ці маєтки були розподілені на три групи, для кожної з яких встановлювався свій термін сплати заборгованих платежів – від двох до шести півріч. Про рівень заборгованості свідчать дані про ці маєтки, з яких в українських губерніях розташовувалося 27. Так, поміщик Чернігівської губернії В.Д.Дунін-Барковський двічі отримував розстрочку: весною і взимку 1892 р. Причому перший раз недоїмка становила два обов’язкових платежі, а вдруге – 2,3 необхідної суми. Князь Рєпнін за заставу маєтку, розташованого в Пирятинському повіті, повинен був сплачувати кожні півроку 2516 руб., у лютому 1893 р. недоїмка становили 5121 руб. По маєтку в Переяславському повіті – 993 руб. при недоїмці 2026 руб. Борг був розосереджений на 6 півріч [107].

Незважаючи на максимально сприятливі умови кредиту, дворяни періодично виявляли незадоволення своїм становищем. Зокрема з Катеринославської губернії в 1904 р. звернулися з рядом пропозицій, спрямованих на підтримку дворянського землеволодіння. Серед них, зокрема, надання можливості не вносити протягом трьох років належних платежів по заставлених маєтках, причому обсяги цих платежів планувалося причислити до капітального боргу, а термін позики продовжити настільки, щоб “не збільшувати щорічних термінових платежів, порівняно зі сплатою нині по кожній позиці” [108]. Зрозуміло, ні міністр фінансів, ні керівництво Дворянського банку на це не пристали.

Одне з найскладніших питань – питання про вплив земельного кредиту на поміщицьке землеволодіння і господарство, оскільки кредит мав вільний, нецільовий характер. На це звертав увагу ще дореволюційний дослідник В.Морачевський. Він негативно оцінював вплив іпотечного кредиту на сільське господарство [109]. Інша думка сформувалась у Вільному економічному товаристві в 70-ті роки ХІХ ст. при обговоренні питання про поземельний кредит. Один з найкомпетентніших економістів І.Кауфман відзначав три мети поземельного кредиту: заміна тяжких боргів, споживчі цілі, вдосконалення господарства. До цього слід також додати четвертий напрямок – використання позик на промислові цілі, зокрема, лісові промисли, винокуріння, цукрові заводи, гірничі промисли тощо.

Радянські дослідники, зокрема А.М.Анфімов, А.П.Корелін вважали, що значна частка отриманих позичківцями коштів спрямовувалася на невиробничі витрати або використовувалась поза межами сільського господарства. Немала частина отриманих коштів була витрачена винятково на споживчі потреби. На їхню думку, паразитизм і непристосованість недавніх кріпосників до нових умов призводили до того, що вони промотували величезні капітали. Ледве встигнувши розплатитися з дореформеною заборгованістю, чимало з них швидко виявлялися обтяжені новими боргами. На думку іншого радянського науковця С.С.Хрульова, понад половину виданих у 1870-80-ті роки позик спрямовувалися на сплату приватних боргів. А.Корелін зробив акцент на тому, що іпотека сприяла капіталістичній мобілізації земельної власності, прискорюючи тим самим процес капіталістичної перебудови сільського господарства [110]. Ю.Райський зосередив увагу на діяльності акціонерних земельних банків. Що ж до впливу іпотечного кредиту на поміщицьке землеволодіння, то його висвітлення зводиться до відтворення різних точок зору сучасників. Але він дуже обережно висловив думку про виробничий характер використання частини іпотечних позик [111]. Таким чином, радянська історіографія акцентувала увагу на нецільових формах іпотеки, сподіваючись на ідеологічні дивіденди, і неохоче говорила про цільові її форми, які мали не менший обсяг і значення яких невпинно зростало. Тому характер використання позичкових сум залишається серед нерозв’язаних питань. Проблема полягає у відсутності узагальнюючих або періодичних відомостей з цього приводу, через що необхідно вдатися до загальних міркувань. Фактичні дані свідчать про розмаїття використання поземельних позик у різних типах поміщицьких господарств.

Конкретна інформація про використання банківських позик у нашому розпорядженні є лише по окремих господарствах. Так, у 1889 р. Петровський маєток Г.П.Галагана був заставлений у Дворянському банку, в результаті чого була отримана позика в розмірі 228,6 тис. руб. З цієї суми 178,1 тис. руб. спрямовувалося на погашення вексельних боргів (Державному, Комерційному, Промисловому банкам, Полтавському відділенню Дворянського банку, Товариству взаємного поземельного кредиту, 5 приватним особам), 8 тис. надходило безпосередньо власнику маєтку, 24,8 тис. витрачалося на утримання Петровського маєтку та 17,6 тис. – Свидовецького маєтку. По першому маєтку витрати були такими: поземельні платежі – 4,2 тис. руб., сплата відсотків Дворянському банку – 6,7 тис. руб., відсотки товариству поземельного кредиту – 6,7 тис., управління маєтком – 3,7 тис. руб. По Свидовецькому маєтку визначалися наступні статті витрат: на управління – 9,1 тис. руб., дворецькому – 1 тис., головній конторі – 0,9 тис. руб., Київському міському товариству взаємного кредиту – 2,6 тис., на утримання колегії ім. П.Галагана – 4 тис. руб. [112]. Отже, більша частина банківської позики – 194,1 тис. руб. – спрямовувалася на обслуговування банківських кредитів та сплату боргів, безпосередньо на організацію виробництва – 14,7 тис. руб. Водночас слід зазначити, що виділення кредиту надавало можливість існувати даному господарству.

Траплялися випадки абсолютного марнотратства. Колезький секретар М.М.Комстадіус після виходу у відставку оселився в родовому маєтку (Лебединський повіт Харківської губернії), який займав 700 дес. Він мало знався у господарських справах, управитель його був нечистий на руку. Харківський віце-губернатор повідомляв предводителю дворянства, що Комстадіус думає перезаставити свій маєток, щоб отримати 10-15 тис. руб. і податися в мандри. Через певні дивацтва щодо способу життя та схильність до марнотратства пропонувалося встановити опіку над майном Комстадіуса [113].

Серед основних способів використання позик слід назвати заміну тяжких боргів, вдосконалення господарства, торгівельно-промислове виробництво (лісові промисли, винокуріння, цукрові заводи, гірничі промисли тощо), сплату приватних боргів, споживання. Великі кошти, одержані від застави земель, використовувались поміщиками у сфері торговельно-промислового підприємництва. Якщо в 1860-1870-ті роки найбільш характерною була участь землевласників у будівництві залізниць, будівельних концесіях, то з кінця ХІХ ст. все більше коштів вкладалося ними в реконструкцію старих і будівництво нових підприємств, придбання цінних паперів тощо. Для багатьох землевласників вигідною була застава своїх маєтків заради отримання вищого прибутку через розміщення капіталу отриманої позики у різні підприємства.

З капіталів, що залишалися у сфері сільського господарства, найбільша частина спрямовувалась на купівлю землі. Угодам по продажу передували заставні операції. Іпотека значно полегшувала для покупця придбання землі, оскільки з укладанням угоди на нього переходив борг продавця кредитору, але безпосередні грошові затрати спочатку зводилися до сплати різниці між заборгованістю, що залишалася на землі, і її продажною ціною. Таким чином, у нового власника залишалися вільні кошти, які він міг використовувати для організації виробництва.

Привертає увагу та обставина, що найвищий відсоток заставлених маєтків – від 50 до 90 % – припадав на райони з домінуванням капіталістичної системи землеволодіння, серед яких і Південь України та Правобережжя. Приклад такого господаря наводить Є.Чикаленко, розповідаючи про свого батька. Він намірився викупити 900 дес. землі у сусідніх поміщиків, які він орендував, за 30 тис. руб. Частину цієї суми довелося позичити у родичів, після чого він заставив отриману землю до Херсонського земського банку, розплатився з боргами, а іпотеку сплачував ще й сам Євген Харлампійович аж до 1917 р. [114]. На них припадала й більша частина клієнтури акціонерних земельних банків, які орієнтувалися перш за все на економічно самостійних господарів. Найбільше розширення обсягів операцій цих банків припало на 1907-1914 рр., період найсприятливішої сільськогосподарської кон’юнктури, коли найінтенсивніше відбувався процес капіталістичної переорієнтації села. Простежується ще одна закономірність: заборгованість була вища в тих місцевостях, де дворянське землеволодіння залишалося найстійкішим. Отже, кредити допомагали маєткам вистояти і навіть зміцніти. “Оскудение” відчули не всі поміщики. Значна частина їх зуміла пристосуватися до нових економічних умов. Саме вони стали основними позичальниками банків.

Банківські кредити давали можливість розширювати підприємницьку діяльність. Наприклад, усі маєтки Георгія Оттоновича Рауха (Ананіївський і Тираспільський повіти Херсонської губернії, Овруцький повіт Волинської губернії, Орловська губернія) перебували в заставі в Дворянському банку. При цьому він був пайовиком Сувундуцько-Орської золотопромислової компанії, мав вклади в Лондонському відділенні Російського для зовнішньої торгівлі банку, Петроградському товаристві взаємного кредиту тощо. Окрім цього, він займався підприємницькою діяльністю (вивіз за кордон залізної руди з Волинської губернії, лісорозробки, торгівля лісом) [115]. При цьому слід мати на увазі, що збільшення площі заставлених земель по губерніях, де раніше переважала відробіткова система (таблиця 3.5), могло бути пов’язане і з інтенсивнішою мобілізацією земельної власності господарів, які меншою мірою пристосувалися до нових умов.

Той факт, що частина позик використовувалась для капіталістичної перебудови маєтків, підтверджується й тим, що більшість виданих на початку ХХ ст. позик припадала на перезастави маєтків у зв’язку з ростом їхньої вартості. Поряд з ростом цін на землю мала місце й та обставина, що збільшення їхньої прибутковості зумовлювалося капіталістичною перебудовою. Міністерство фінансів неодноразово спеціальними циркулярами попереджало правління акціонерних земельних банків про необхідність звертати увагу на прибутковість маєтків, які підлягали заставі, їхній рівень товарності, а не на надмірно високі орендні й продажні ціни, які мали спекулятивний характер [116]. Якщо основна маса перезастав у Дворянському банку в 1890-ті роки припадала на райони з домінуючою відробітковою системою, то на початку ХХ ст., особливо після 1905 р. на перший план вийшли Південь України й Правобережжя, в яких переважали перезастави з підвищеною оцінкою маєтків у зв’язку зі швидким розвитком торгівельного землеробства. Так, у 1905–1913 рр. оцінка одних і тих же маєтків виросла на 37 % [117].

Аналіз взаємозв’язків показників, які характеризують стан поміщицького господарства на початку ХХ ст. і заставу приватновласницьких земель в іпотечних кредитних установах, показав, що до застави маєтків більше зверталися ті з поміщиків, хто сам вів господарство на основі найму. Цей висновок має принципове значення, оскільки заперечує застарілий стереотип відносно поміщицьких господарств та іпотеки, згідно з яким остання була формою “рятування” відсталих поміщицьких господарств, які використовували одержані під заставу земель позики непродуктивно. Яскраво виражений підприємницький характер поміщицьких господарств, більше за інших втягнутих в іпотеку (чим вищим був рівень розвитку капіталістичних відносин – чим більше робітників припадало на маєток – тим більше була поширена застава), високий рівень позик, зумовлений наявністю виробничо-технічної бази у приватновласницьких маєтках, є опосередкованим доказом виробничого використання іпотечних позик у значній частині заставлених маєтків.

Ніколи не вдасться встановити, в якій саме частині отримана землевласниками довгострокова позика була обернена на потреби сільського господарства. Однак вочевидь – свідчення про виробничий характер використання позик. Високий рівень репрезентативності даних змушує відмовитись від погляду на іпотеку як основне джерело засобів для задоволення споживчих потреб поміщиків Росії в умовах перманентної пореформеної кризи поміщицького господарства. “Оскудєние” відчули не всі поміщики. Значна частина їх зуміла пристосуватися до нових економічних умов. Саме вони стали основними позичальниками банків.

Іпотечний кредит прискорював мобілізацію земельної власності, сприяючи певною мірою концентрації сільськогосподарського виробництва в руках економічно найсильніших господарів. Це, в свою чергу, призводило до певних змін у соціальній структурі землеволодіння і перш за все до підриву в ньому станового начала. Цей процес протікав надзвичайно суперечливо, оскільки в Росії іпотека мала викривлені форми, бо її намагалися використати як засіб підтримки дворянського стану. Завдяки відповідній урядовій політиці переважна частина іпотечних кредитних установ аж до революції зберігали становий характер. До кінця ХІХ ст. понад половину усіх позик і близько 2/3 всієї суми кредитів були видані дворянам [118]. Отже, поземельний кредит, особливо на початковій стадії функціонування іпотечних кредитних установ, з активного сприяння самодержавства певною мірою гальмував процес капіталістичної мобілізації земельної власності, дозволяючи дворянам притримувати землю позаекономічними засобами.

В кінцевому підсумку всі зусилля влади зберегти винятково становий принцип у землеволодінні і в кредитній справі були марними. Навіть спеціально заснований для підтримки дворянського землеволодіння Дворянський банк виявився в цьому безсилим. В умовах розвитку капіталістичних відносин він не міг стати повністю доброчинною установою, будучи змушений скорочувати кредити злісним недоїмникам і навіть публікувати оголошення про продаж їхніх маєтків з торгів. Значна частина заставлених у ньому маєтків перейшла до Селянського банку і відповідно до закону від 26 квітня 1906 р. звільнялася від початкової застави. В умовах зростаючого капіталізму кредит неминуче втрачав становий характер, відбиваючи загальний процес витіснення феодальних пережитків. Іпотека, сприяючи капіталістичній мобілізації земель, концентрації її в руках найміцніших в економічному відношенні хазяїв, прискорювала процес капіталістичної перебудови сільського господарства.