<<
>>

4.3. Виконавчі структури державних утвореннь 1917 – 1921 рр.

Українці продовжували довготривалу вікову боротьбу з російським самодержавством не для того, щоб при можливості відділитися від інших народів, але щоб разом із ними йти шляхом суспільного прогресу.

Для лідерів Української революції 1917 – 1921 рр. М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, Д. Дорошенка, І. Мазепи, М Шаповала, державних діячів П. Скоропадського, В.Липинського та інших важливе значення мала та обставина, що їхній стратегічний курс органічно продовжував домінування в суспільно-політичній свідомості, починаючи від Кирило-Мефодіївського братства (Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський), орієнтації на федерацію слов’янських народів як можливий оплот європейської і всесвітньої федерації. Вони покликалися на благородні традиції визвольної боротьби, кращі ідейні досягнення видатних мислителів і революціонерів, славних синів і дочок нескореної нації: М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, цілої когорти інших представників демократично зорієнтованої інтелігенції – П. Чубинського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Є. Чикаленка багатьох інших [1077, с .9].

Радянська історіографія зображала Центральну Раду як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну інституцію. Майже нічого не говорилося про склад Центральної Ради. Останніми роками сучасна українська історична наука зробила чимало важливого, щоб спростувати зловісні радянські міфи та проголосити історичну правду. Видано два томи документів Центральної Ради, з’явилися окремі книги, чимало статтей, присвячених історії Української революції, широко вивчається наукова і суспільно-політична спадщина М. Грушевського. Однак й на сьогодні бракує інформації про кількісний та персональний склад Центральної Ради, а зокрема в такій інформації, на думку В. Верстюка, належить шукати ключ до розуміння політики УЦР [131, с. 10].

Дослідниками визнано, що від моменту утворення й до останнього дня існування Центральної Ради в її середовищі тривали гострі суперечки, відбувалися сотні засідань Великої і Малої Ради, Генерального Секретаріату, численних комісій, на яких виявлялися різні, досить протилежні політичні погляди, ухвалювалися найважливіші рішення.

За всім тим багатоголоссям стояли окремі люди і внесок їх у загальну діяльність був неоднаковий, одні відігравали провідну роль в українській справі, інші її підтримували, ще якась частина належала до опонентів, гальмівників національно-визвольного руху.

Відомий дослідник В. Верстюк вважає, що всі найважливіші ініціативи формувалися та відпрацьовувалися в тіснішому політичному ядрі УЦР. Спочатку воно називалося Комітетом Центральної Ради, створеним ухвалою Перших Загальних зборів 8 квітня 1917 р., до яких входили Президія УЦР (голова та два його заступники) і 17 членів. Обов’язки та права Комітету були визначені згаданим вище Наказом Українській Центральній Раді від 23 квітня 1917 р. Комітету доручалося виконувати щоденну роботу «в конкретній, постійно змінній обстановці». Одначе від самого початку Комітет мав набагато ширшу як організаційну, так і політичну свободу. Його повний склад після ухвалення Наказу розширився до 33 членів, з яких лише 20 (беручи голову Ради та двох заступників) обиралися Загальними зборами, решта поповнювалася ухвалами самого Комітету. Він-таки обирав голів комісій, які діяли при УЦР, її секретарів та скарбника. Доволі швидко Комітет став керівним осередком Ради, формував порядок денний Загальних зборів, готував проекти найважливіших політичних документів та навіть, як це сталося, скажімо, з І Універсалом, ухвалював і проголошував їх іменем Центральної Ради. У руках Комітету зосереджувалися фінанси Ради, контролювалася і спрямовувалася вся щоденна робота, здійснювався зв’язок із місцевими установами та організаціями [131, с. 18].

В. Верстюком встановлено, що наприкінці червня після утворення Генерального Секретаріату, до повноважень якого відійшли виконавські функції, сталися принципові зміни в статуті Комітету. Інформуючи П’яті Загальні збори про створення Генерального Секретаріату, М. Грушевський зазначив, що поява нового виконавчого органу Центральної Ради «не усуває Комітету Центральної Ради, котрий має бути Малою Радою», несучи законодавчі функції в проміжках між двома сесіями».

На одному з подальших засідань з ініціативою надати Комітетові в період між Загальними зборами «всі функції, що належить виконувати Центральній Раді» виступив М. Шраг. Ініціативу було підтримано, і постановою П’ятих Загальних зборів Комітет отримав право «вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради». Тією самою постановою його склад розширився до 40 осіб. На початку липня реорганізація тривала далі, Комітет збільшився на 30 % – 918 осіб) за рахунок політичних діячів, що представляли національні меншини. Під час реформування Комітет остаточно змінив свою назву, від липня 1917 р. і надалі він іменувався Малою Радою [131, с.18].

Історичні факти свідчать, що 1 серпня Мала Рада затвердила власний регламент. Щотижня вона мала збиратися на чергові збори, а крім того, голова Ради міг скликати й надзвичайні. Під час винесення важливих законодавчих ухвал кворум встановлювався у дві третини загального числа членів, а в разі винесення менш відповідальних ухвал – 50 відсотків. Ухвали виносилися загалом відкритим, таємним або поіменним голосуванням. Регламент надавав широкі можливості для діяльності голови Ради, який скликав та проводив збори, пропонував порядок денний, керував обговоренням, підбивав його підсумки, встановлював процедуру голосування пропозицій (резолюцій), що надходили від фракцій. Незмінним головою Ради залишався М. Грушевський. Документи свідчать, що йому вдавалося без особливих зусиль тримати Раду під своїм контролем та вести її визначеним курсом. М. Грушевський був дійовим головою, тонким політиком, який за потреби вмів надати засіданням Центральної Ради «деякі парламентські апаранси», – згадував А. Гольденвейзер (див.: [131, с. 18].

Сучасні українські дослідники Ю.Паленко і Ю. Храмов звертають увагу на ту обставину, що національний громадсько-політичний рух у діяльності Центральної Ради мав здебільшого виразний соціалістичний характер. Це підтверджують програмні документи українських політичних партій того часу: соціал-демократичної, соціал-революційної, соціалістів-федералістів і соціалістів-самостійників.

Ідеали національно-адміністративного самовизначення (від автономії до незалежності) у них поєднувалися з соціалістичними уявленнями про соціально-економічне визволення шляхом скасування приватновласницьких відносин. Про соціалістичний характер Центральної Ради свідчать численні матеріали і, найпереконливіше, її ІІІ і ІV Універсали [812, с. 9].

Однак, на думку дослідників, якщо в Росії наприкінці 1917 р. владу захопили найрадикальніші соціалісти – більшовики, то в Центральній Раді переважали соціалісти, які, проголошуючи майже такі гасла, заради втілення їх у життя не вдавалися до кривавих заходів, якими більшовики не нехтували з самого початку свого панування. Помилковість і непослідовність соціально-економічної політики українських керівників-соціалістів, багато грубих політичних прорахунків зумовили незахищеність Української Народної Республіки на початку 1918 р. та її швидку окупацію більшовицькими збройними силами, на боротьбу з якими уряд Центральної Ради змушений був покликати німецькі та австро-угорські війська. Усе це, а особливо червоний терор, що почався в Києві в лютому 1918 р., сприяло дискредитації соціалістичних ідей у свідомості середніх верств населення. Водночас закріплення «влади рад» у переважній більшості власне російських губерній психологічно полегшувало пересічній людині сприйняти ідеї утворення окремої Української держави як осередку порядку, спокою та добробуту. Сучасні дослідники, зокрема О. Реєнт [944] дослідив ставлення пролетаріату до Центральної Ради, а В. Скальський [1028] змалював образ Центральної Ради у свідомості селян/

У новітній історіографії проаналізовані багатовекторні заходи уряду УНР по організізації економічного та соціального життя в процесі революційних перетворень. П. Гай-Нижник [176] подає загальну характеристику політики Центральної Ради. В. Голубко [210] вдається до аналізу ролі армії УНР. Л.Жванко [369] розкриває ставлення ЦР до біженців Першої світової війни. Податкова політика уряду ЦР досліджена В. Іващенком [409]. О. Петрук [844] характеризує діяльність Міністерства земельних справ УНР. І. Шевченко [1306] розкриває роль дипломатії доби УНР. Різноманітні вектори державотворчого процесу Центральної Ради висвітлені у збірнику наукових статей Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (редкол. В. Баран та ін.) [1203].

Сучасні дослідники, зокрема Ю. Паленко і Ю. Храмов зауважують, що виклик з боку лівих сил, як своїх соціалістів з Центральної Ради, так і російських більшовиків сприяв консолідації поміркованих власницьких сил правоцентристської орієнтації в Україні, безвідносно до їхнього національного походження. Вони погоджувалися підтримати незалежну, тільки не соціалістичну, не більшовицьку Українську державу. У зв’язку з цим, сучасна історіографія, зокрема П. Мірчук [731], порушує питання причин загибелі УНР

За умов очевидної нездатності Центральної Ради та її уряду контролювати ситуацію в країні було встановлено Гетьманат П. Скоропадського. Історичне значення цієї події, як і взагалі факт існування Гетьманської держави слід оцінити, ураховуючи рух народів (зокрема українського) до утворення незалежних держав на дилему встановлення радикально-соціалістичної або військово-власницької диктатур [812, с. 10].

Більшість дослідників переконані в тому, що системне, продумане, послідовне і багатопланове державобудівництво в Україні розпочалося в останні дні квітня – на початку травня 1918 р. Велося воно, по-перше, на ґрунті визнання права приватної власності, ринкової економіки та недоторканості особи та її майна, і, по-друге, цілеспрямованої реорганізації українських губерній колишньої Російської імперії в самостійний державний організм з усіма необхідними для його функціонування інституціями та атрибутами [812, с. 10].

Сучасна українська історіографія узагальнила досвід функціонування виконавчої влади в період Гетьманату П. Скоропадського. Програмою державного будівництва можна вважати «Грамоту...» Гетьмана, оприлюднену 29 квітня 1918 року. О. Реєт зауважує, що констатуючи зростання анархії, економічної руїни та безробіття, гетьман наголошував, що саме таке становище в країні змусило його вийти на політичну арену. Єдиним його бажанням при цьому було «негайно збудувати таку державу, яка б була здатна забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці» [939, с. 86]. Серед позачергових заходів автор документа вказував на необхідність ухвалення закону про вибори до Установчого Сейму. До того часу гетьман перебрав на себе відповідальність за виконання всіх державних розпоряджень та підтримання авторитету влади.

Дослідники Гетьманату Павла Скоропадського, зокрема Ж. Дзейко, зазначає, що принцип поділу влади не застосовувався. Так, ст. 1 Законів про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 року зазначено, що «влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української держави». І в реальному житті вся повнота влади була зосереджена в руках однієї особи – Гетьмана. Органи державної влади були залежні від установчої та адміністративної влади голови держави – Гетьмана, якому належало право «затвердження і скасування Кабінету у повному його складі (термін «Кабінет Міністрів» використовується в Грамоті до всього українського народу), Законах про тимчасовий державний устрій від 29 квітня 1918 р., Законі про тимчасову організацію Державного контролю від 30 серпня 1918 р., в інших нормативних актах використовуеться термін «Рада Міністрів». Фінансова Рада складається з представників і членів, яких призначає Гетьман [313, с. 48].

Підтвердженням поєднання контрольної й законодавчої влади, на думку дослідників, служить положення Закону про тимчасову організацію Державного Контролю від 30 серпня 1918 р., наприклад, ст. 1 розділу VІІ зазначено, що «контрольні установи в їх ревізійній діяльності зовсім не залежать від інших установ, за винятком законодавчих», а в ст. 1 розділу 1 наголошується, що Державний контролер, який очолює вищу контрольну владу, на тому «входить на загальних підставах в Кабінет Міністрів».

Істориками доведено, що українські діячі, більшість яких були соціалістами й членами Центральної Ради, рішуче та негативно поставилися до гетьманської держави, тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором Лизогубом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч – міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів [1123, с. 439].

Відомий історик О. Субтельний зауважує, що за декілька місяців в Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілялися між професійними чиновниками – переважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда, труднощі виникали при формуванні діючої армії оскільки німці не підтримували створення великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, увійшло багато колишніх царських офіцерів [1123, с .439 – 440]. Дослідник П. Гай-Нижник [178] вивчив історію функціонування головної квартири гетьмана України, розкрив діяльність особистих ад’юнтантів та секретарів П. Скоропадського, а історик О. Тимощук [1145] подає діяльність охоронного апарату Гетьманату.

Дослідник О. Реєнт, спираючись на документи, зауважує, що квінтесенцією соціально-економічного блоку державної програми став наступний фрагмент «Грамоти...»: «Права приватної власності, як фундаменту культури й цивілізації, відбуваються в повній мірі і всі розпорядки бувшого українського уряду, а так само й тимчасового російського уряду – відміняються і скасовуються. Відбудовується повна свобода з розробки купчих по купівлі-продажу землі. Поруч з цим будуть прийняті міри по привласненню земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними частками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо безпечні права робітничого класу. Особливу увагу звернуто на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не покидали своєї відповідальної праці. На економічному і фінансовому полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір для приватного підприємництва й ініціативи [939, с. 87]. Дослідик Т. Осташко [800] окреслює пріоритети соціально- економічної політики Гетьманату, а Ф. Проданюк [900] вдається до харатеристики внутрішньої політики Української Держави П. Скоропадського. Фінансова політика Української держави стала об’єктом дослідження П. Гай-Нижника [179; 180]. В. Іващенко [409] вивчає податкову політику Гетьманату. Земельна реформа П. Скоропадського досліджена Р. Пирогом [856]. Діяльність дипломатичної служби Української Держави висвітлена у дослідженні І. Мацьків [288]. Етнонацієтворча діяльність П. Скоропадського викликала інтерес Ю. Фігурного [1229].

З історичної літератури відомо, що одночасно з «Грамотою..» за підписом П. Скоропадського та голови уряду М. Устимовича видано «Закони про тимчасовий державний устрій», які мали діяти до часу скликання Установчого Сойму. У них знайшли втілення модель державного устрою й організації управління, права населення, законодавча й судова системи. Квазімонархічний характер режиму виявився в тому, що гетьманові надавалися вищі владні повноваження: верховне управління всією державою; затвердження законів, їх санкціонування, без чого жоден юридичний акт не міг вступити в дію; призначення голови уряду та затвердження за його поданням членів Ради Міністрів, а також скасування Кабінету міністрів у повному складі; призначення та звільнення інших державних службовців вищого порядку. До виняткової компетенції голови держави належали також: право вважатися верховним воєводою збройних сил, оголошувати окремі райони і країну загалом на військовому, особливому або надзвичайному становищі; здійснення керівництва зовнішньою політикою; помилування засуджених, пом’якшенням їм покарання або повне прощення злочинних дій, що супроводжувалося звільненням від кримінальної відповідальності, переслідування й суду; складення казенних виїмок; дарування милостей та привілеїв окремим особам, коли цим не порушуються законні інтереси й права інших громадян [939, с. 88].

Сучасна українська історіографія концентрує увагу на тих урядових нормативних актах, які покликані були забезпечити реальне функціонування виконавчої влади та реалізацію її програмних завдань. Згідно з законом «Про віру» державною релігією в Україні проголошувалося православ’я, а за віруючими та служителями інших культів закріплювалося право вільно відправляти богослужіння та здійснювати власні обряди. У законі «Права й обов’язки українських козаків та громадян» наголошувалося, що їхнім найпершим обов’язком є захист рідного краю і всі громадяни Української Держави мали сплачувати встановлені податки й мита, відбувати визначені повинності. Водночас законом передбачався захист особи, її житла й власності. Демократичною рисою даного юридичного акта стало задеклароване в ньому право створювати в межах існуючого правового поля об’єднання та спілки, висловлювати свої думки в письмовій формі. Нормативний документ – «Про закони» – регламентував порядок вироблення, затвердження й упровадження в дію законодавчих актів. Після підготовки законопроектів міністерствами вони вносилися для обговорення в Кабінет міністрів, а потім подавалися на затвердження гетьманові.

Більшість істориків звертають увагу та те, що повноваження й компетенцію уряду визначав закон «Про Раду міністрів». На урядовий кабінет покладався обов’язок виробляти основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Української держави. Отаман-міністр (голова уряду) й члени кабінету були підзвітні голові держави за конкретну ділянку роботи зокрема й загальних справ загалом. Керівництво справами голови уряду покладалося на генерального секретаря та очолювану ним державну Генеральну канцелярію. Згодом ці посади стали називатися інакше: голова Ради Міністрів та державний секретар. Історичні факти та документи засвідчили, що 25 травня 1918 р. було затверджено «Положення про Малу Раду Міністрів», до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих та адміністративних пропозицій міністрів, що «через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі», а також різні проекти, кошториси міністерств тощо. Сучасні дослідники, зокрема В. Музієнко [745] звертається до проблеми українізації органів державної влади, а О. Яременко [1351] розкриває систему органів державного управління.

Історики привертають увагу до того, що 1 серпня 1918 р. за ініціативою Гетьмана П. Скоропадського було ухвалено «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У вказаних випадках владні повноваження переходили до колегії верховних правителів держави. З трьох її членів одного мав визначити гетьман, ще по одному ― Державний Сенат і Рада Міністрів. Голову колегії призначав гетьман, а її рішення приймалися більшістю голосів. Цей закон застосований лише одного разу – під час візиту П. Скоропадського до Берліна у вересні 1918 р., коли колегію очолив тодішній голова уряду Ф. Лизогуб [939, с. 92].

Сучасний дослідник О. Реєт вдався до порівняльної характеристики діяльності законодавчої влади Гетьманату з періодом Центральної Ради. Звертається увага на той факт, що в гетьманському уряді з’явилися два нові міністерства – народного здоров’я та віросповідань. Водночас удосконалювалася внутрішня структура міністерства. Загалом вони поділялися на департаменти (так, Міністерство сповідань мала департаменти православної Церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; Міністерство народної освіти – департаменти вищої, середньої, нижчої й професійної освіти). Ряд міністерств мав складнішу структуру. Наприклад, Міністерство внутрішніх справ, поряд з департаментами міського самоврядування, державної варти, страхування та біженців, мало у своєму складі також Головне управління військового обов’язку та Управління у справах преси. При ньому діяли УТА (Українське телеграфне агенство) й Позавідомча реквізиційна комісія. Подальше структурування вищих органів влади привело до створення у складі деяких міністерств досить самостійних управлінь: Головного управління мистецтв і національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтв, Головного управління місцями ув’язнення при міністерстві юстиції [939, с. 93].

Істориками доведено, що за часів Гетьманату П. Скоропадського виконавчою владою значну увагу приділялося розвитку і функціонуванню інституту державної служби. Дослідники помітили, що залишивши на попередніх посадах усіх спеціалістів (крім міністрів та їхніх заступників), спостерігається намагання поповнити кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з периферії. Усі державні службовці складали урочисту обітницю, у якій присягалися «вірно служити державі Українській, визнавати державну владу, виконуючи її закони, і всіма силами охороняти інтереси і добробут громадян». Свій текст обітниці мали також судді та військові. Спеціальний закон «Про порядок призначення на державну службу» регламентував категорії чиновництва, які призначалися гетьманом або міністром (залежно від посади). До часу розроблення нормативного акту про державну службу проголошувалася чинність усіх законів Російської держави про цю службу [939, с. 94].

Дослідниками з’ясовано, що ще перед приходом до влади П. Скоропадський розумів, що однією з найскладніших проблем, які йому доведеться розв’язувати, стане кадрова. У своїх споминах він багато місця відводить характеристиці своїх найближчих соратників, членів уряду. Перший отаман – Голова Ради Міністрів М. Устимович сформувати уряд не зміг. Призначений замість нього тимчасово М. Василенко був відомим науковцем (професором права) й громадським діячем поміркованої орієнтації (членом Українського наукового товариства, Старої громади, ТУПу та кадетської партії). Представники соціалістичних партій відмовилися ввійти до складу гетьманського уряду. З членів УПСР лише Д. Дорошенко обійняв посаду міністра закордонних справ. Він, як і голова кабінету, вважав, що нові форми Української держави повинні бути заповнені національним змістом [939, с. 95].

Автори мемуарної літератури іноді докоряли гетьманові за те, що склад його уряду був неукраїнський. Ці звинувачення перекочували до деяких наукових праць. Насправді ж національний склад Ради Міністрів був таким: дванадцять міністрів українського походження й лише четверо – представники інших національностей (поляк А. Ржепецький – міністр фінансів, єврей С. Гутник – міністр торгівлі, росіяни Ю.Вагнер – міністр праці, Г.Афанасьєв – державний контролер). 2 травня 1918 р. до Києва прибув на особисте запрошення П. Скоропадського Ф. Лизогуб, який став постійним головою Ради Міністрів. До складу уряду входили загалом представники консервативного та ліберального політичних спектрів. Ліберальні погляди, окрім Ф. Лизогуба, сповідували міністр народного здоров’я Любинський, міністр шляхів сполучення Бутенко, міністр землеробства Колокольцев, виконувач обов’язків міністра закордонних справ Д.Дорошенко, міністр віросповідань В.Зіньковський, міністр юстиції М.Чубинський [939, с. 95].

Дослідник О. Реєнт, зауважує, що, розглядаючи на ту чи іншу державну посаду, П. Скоропадський брав до уваги не лише фахові й суто людські якості претендентів. Цікаво читати його характеристики, такі собі експрес-замальовки портретів тих, з ким йому доводилося працювати відразу після приходу до влади. Найбільше місця у спогадах гетьмана відведено міністрові внутрішніх справ, а потім і голові уряду Ф. Лизогубу: «Невеликого зросту, з досить коротко обстриженою борідкою, дуже вихований, з м’якими манерами, він залишив дуже приємне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре говорив по-французьки й тим самим він легко входив із ними в безпосередній контакт, а не користувався перекладачами... Я вважав його безумно чесною людиною й вірив його, що він свідомо ніяких дій, що йдуть урозріз із моїми бажаннями, таємно від мене не чинитиме. Але й у нього були вади, й головними з них були його велика самооцінка, а також уразливість. Коли він на когось ображався, то вже об’єктивно міркувати не міг, а ображався він часто. Лизогуб надзвичайно ласий до лестощів. Цим його можна було відразу забрати в руки й попихати, як хотілось. На жаль, деякі люди цим користувалися»(цит. за: [939, с. 101]

Високо оцінюючи потенціал колишніх земських діячів, П.Скоропадський сподівався, що вони без особливих труднощів опанують науку державного управління. Однак із часом йому довелося змінити свою думку. Як і решта земських діячів, Ф. Лизогуб не вивільнився від звички оглядатися на колективно прийняті рішення, не володів державницькою широтою мислення: «У Лизогуба також розмаху, вільної творчості, сміливості не було, і в цьому розумінні він, за всього свого бажання бути мені корисним, не перебував на необхідній висоті... Він усе хотів зробити сам. Справ же було безліч, він не встигав. Важливі рішення не приймалися ним своєчасно, час минав даремно... Він був надзвичайно сумлінним, дуже багато працював, але справам не завжди давав раду, оскільки не мав здібності відрізняти істотне, широкого державного значення від другорядного, що могло б зачекати ... Де він був цілком на висоті, так це під час засідань ради міністрів. Головуючи на зборах, він був на своєму конику, це було його середовище...Він справді був прибічником проведення демократичних реформ, але провадив їх повільно... Я вважав, що потрібно з першого дня взятися за аграрну реформу, за закон про земські та міські вибори, з одного боку, й за утворення Державної Варти, з другого. Слід було малювати картину широкими мазками ― ескізно, а вже потім ударятися в деталі. А він кожну справу, навіть другорядну, обговорювану в раді, вирішував начисто, присвячуючи їй значно більше часу, ніж ця справа по суті мала значення в ту перехідну епоху» (цит. за: [939, с. 101 – 102]. Повільність, неквапливість та розважливість у діях Ф. Лизогуба гетьман пояснював тим, що той вважав революцію з приходом німецько-автрійських військ завершеною, хоча насправді це було не так. Поєднання двох посад було не на користь справі, незважаючи на заперечення прем’єра, П.Скоропадський настояв на передачі Міністерства внутрішніх справ іншому керівникові.

Історики, зокрема О. Субтельний, акцентують увагу на тому факті, якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами. Його зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною стосовно питання про анексію східногалицьких земель та Холмщини [1123, с. 440].

Дослідники звертають увагу на вражаючі досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, зокрема в сільських районах. У жовтні в Кам’янці-Подільському відкрився новий український університет. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук [1123, с. 440].

Водночас, як зауважують сучасні дослідники, якщо режим П.Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також певними конкретними досягненнями, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Усі вони випливали, насамперед, із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов’язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни. П. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, які рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що П.Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували свого невдоволення до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів [1123, с. 440].

Третя в ХХ ст. спроба досягти самостійності України після повалення гетьманату у грудні 1918 р. зреалізована в Українській Народній Республіці доби Директорії. Як орган державної влади Директорія з 13 листопада 1918 р. до 22 січня 1919 р. діяла одноосібно і зосереджувала у своїх руках усю повноту законодавчої і виконавчої влади. Отримавши на Конгресі трудового народу України доручення на «владу і оборону краю», Директорія здобула право на легітимну, нічим не обмежену державну діяльність, тобто диктаторське владування. Але, як зауважують сучасні дослідники, з часом, після відставки в лютому голови Директорії В. Винниченка, відбулося фактично її розвалення і зосередження одноосібних диктаторських повноважень у руках С. Петлюри. Існував і уряд УНР – Рада народних міністрів, але його компетенція, взаємовідносини з Директорією і її новим головою законодавчо не регулювалися. Директорія призначала склад уряду, який змінювався досить часто. Історики мають факти, що очоювали його один за одним В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, а у сфері його повноважень перебували військові, морські, внутрішні, фінансові, судові, продовольчі, земельні, закордонні, освітні, шляхові, мистецькі, релігійні, єврейські, торговельні, промислові, поштові й телеграфні справи [876, с. 359]. Cучасні дослідники, зокрема О. Бойко [68] присвятив свою публікацію про зміну урядів та урядової політики Директорії, діяльність місцевих органів влади висвітлена П. Корнієнком [513], аграрна політика вичена В. Лозовим [626]. Етнополітичний фактор в політиці Директорії досліджено В. Устименко [1217].

Дослідниками з’ясовано, що влада на місцях повинна була належати Трудовим радам, але в силу обставин її також одноосібно здійснювали губернські, повітові, волосні, міські комісари та коменданти, а особливо безліч отаманів і отаманичів, що чинили погроми і свавілля проти мирних жителів України. Збройні сили УНР комплектувалися як за обов’язковими призовами, так і на добровільній основі. Вони то одержували блискучі перемоги, то зазнавали нищівної поразки, і залежно від цього то зростали до кількох десятків тисяч вояків, то зменшувалися до кількох тисяч [876, с. 359].

Відомий історик О. Субтельний зазначив, що на адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також сумлінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Уперше на території Директорії з’явилася система права, порядку і стабільності. Піднесення ефективності в управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що населення з дедалі більшою готовністю включалося в мобілізацію, яку Директорія проводила на Правобережжі [1123, с. 459].

Проте, як зауважує О. Субтельний, незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськми урядами більші, ніж їхня здатність розв’язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктаторством Петрушевича існували досить не певні стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці саме західноукраїнський уряд мав сильнішу армію, ефективний апарат управління й тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася переважно з лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Унаслідок цього східняки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом на комплімент, називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на організаційну рохлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схильність до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провінційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні в ширшому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі культурні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й західними українцями протягом століть [1123, с. 460].

Дослідниками зазначається, що останню спробу зберегти УНР на території України С. Петлюра вчинив шляхом зрадництва щодо ЗУНР і ще чималої частини українців, тобто через Варшавську угоду з Ю. Пілсудським, та й цей відчайдушний крок виявився невдалим і недалекоглядним. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а її уряд утік за кордон [876. с. 359].

Отже, якщо радянська історіографія зображала Центральну Раду як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну інституцію, то за останні роки сучасна українська історична наука зробила чимало важливого, щоб спростувати зловісні радянські міфи та проголосити історичну правду. Історики оцінили вагому діяльність голови ЦР М. Грушевського, якому вдалося тримати Раду під своїм контролем та вести її обраним курсом. Сучасні дослідники звернули увагу на ту обставину, що національний громадсько-політичний рух у діяльності Центральної Ради мав здебільшого виразний соціалістичний характер. Ідеали національно-адміністративного самовизначення (від автономії до незалежності) у програмних документах політичних партій поєднувалися з соціалістичними уявленнями про соціально-економічне визволення шляхом скасування приватновласницьких відносин. Учені зробили висновок, що помилковість і непослідовність соціально-економічної політики українських керівників-соціалістів, багато грубих політичних прорахунків зумовили незахищеність УНР на початку 1918 р. та її швидку окупацію більшовицькими збройними силами, на боротьбу з якими уряд ЦР змушений був покликати німецькі та австро-угорські війська. Усе це, а особливо червоний терор, що почався в Києві в лютому 1918 р., сприяло дискредитації соціалістичних ідей у свідомості середніх верств населення. Водночас закріплення «влади рад» у переважній більшості власне російських губерній психологічно полегшувало пересічній людині сприйняття ідеї утворення окремої Української держави як осередку порядку, спокою та добробуту.

Істориками доведено, що хоча правління П. Скоропадського й спиралося ззовні на німецьку військову присутність, а зсередини – на підтримку традиційної наддніпрянсько-українського суспільства, та період Гетьманату мав і позитивний вплив на український національний розвиток. Вже те, що Скоропадський підписав на вимогу Центральних держав Брест-Литовський договір, засвідчувало, що він представляє визнану міжнародною спільнотою державу під назвою «Україна».

Сучасна українська історіографія переконливо довела, що поряд з втратами українська революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність змінювати уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності, а за цим прийшло прагнення того, що до його мови та культури виявилося більше поваги та визнання. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями, тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед, у цьому розумінні події 1917 – 1921 років були революцією не лише соціально-економічною, а й національною.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 4.3. Виконавчі структури державних утвореннь 1917 – 1921 рр.:

  1. 66. Правовий статус державної виконавчої служби.
  2. VII. Российское государство в революции (1917 - 1921 гг.)
  3. Особливості стабілізації 20-х років. Розвиток країн Європи та Америки.
  4. Класифікація органів державної влади
  5. § 1. Центральне державне управління Російською імперією
  6. § 1. Центральне та місцеве управління 20 - 30-х років
  7. § 2. Державне управління України в роки Великої Вітчизняної війни
  8. ЛІТЕРАТУРА
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. 1. 2. Джерельний комплекс дисертації
  12. Державність часів Української революції (1917 – 1921 рр.):
  13. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  14. 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.
  15. 4.3. Виконавчі структури державних утвореннь 1917 – 1921 рр.
  16. ВИСНОВКИ
  17. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  18. НАЦЫЯНАЛЬНА-ДЗЯРЖАЎНАЕ БУДАЎНІЦТВА HA БЕЛАРУСІ (1917 - 1921 гг.)
  19. 2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ЗУНР
  20. Адвокатура в период становления советского политического режима (1917- 1921 гг.)
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -