ПОЛЯКИ B РОСІЇ TA АВСТРО-УГОРЩИНІ: ВТРАТИ ПОВСТАНЬ
За хронологічну точку відліку ІІОДІЙ, логічний розвиток яких привів поляків у 1890p. до угоди з українцями, умовно беремо 1795p. - рік остаточної ліквідації польськоїдержавності.
Наступне століття польські мислителі характеризували водночас по- мистецьки чудовими й жахливими метафорами. 3 їхньої точки зору, це був період «вавілонського рабства*·, «час на хрссті», «мандрівки по пеклу», «покладення до гробу» і т.п.' Дійсно, якщо порівнювати поляків з імперськими народами Європи XIX ст., то їхня доля виглядатиме досить сумною. Але якщо взяти до уваги історію інших слов’янських народів, то виявиться, що ситуація була вже й не така прикра.1. Поляки втратили державність досить пізно, вже на порозі століття «націоналізмів» і «великої емансипації». Тому їм пс довелося в такій мірі, як іншим слов’янським народам, тратити свою енергію на «національне відродження». Більше того, поляки нс були позбавлені власної національної еліти, а це вже було доброю запорукою на майбутнє.
2. Починаючи з тридцятилітньої війни, європейська політика все більше інтсрнаціолізується, внаслідок чого кожний локальний конфлікт має всеєвропсйськс відлуння. Цей фактор також працював на польську ідею - у боротьбі за незалежність можна було використати інші держави, безпосередньо не зацікавлені в вирішенні польської проблеми. Інакше кажучи, все ХІХст. поляки очікували світової війни, під час якої їхні претензії могли прозвучати досить серйозно. A очікуючи її, вони, починаючи з Італії 1797p., воювали на просторах ледь не всього Старого і навіть у Новому Світі, віддаючи життя за володарів, котрі обіцяли підтримати їхшо визвольну боротьбу.
3. Нарешті, занепад польської держави співпав із сяйвом зірки Наполеона. Як відомо, сусідство завжди є джерелом труднощів між державами. Два сусідні народи рідко бувають добрими приятелями[29] [30]. Цією сумною закономірністю треба пояснювати часту напруженість польсько-шмсцьких, польсько-російських, польсько-українських і т.д. стосунків. Але цим же можна пояснити добрі стосуики і з «сусідом мого сусіда», бо, як відомо, «ворог мого ворога є моїм другом». Тому особливо ссрдсчиі стосунки склалися в поляків з французами. Польські історики взагалі полюбляють вживати у стосунку до Франції термін «природний союзник» і з цим не погодитись не можна. Наполеон так само надавав польським союзникам значення неабияке, так що навіть свій похід на Росію називав «польською війною»[31]. Ha захоплених ним польських етнічних територіях у 1807p. було утворене Велике Князівство Варшавське - держава залежна, проте із власною конституцією, ссймом і урядом. I навіть після поразки Наполсона аристократична Європа змушена була рахуватися з польським питанням. «Утворення Князівства Варшавського перекреслило факт поділу; в лавах польської армії дссятки тисяч поляків з усіх станів знайшли можливість боротьби за незалежність,- писав Степан Кєнєвич.- Підняття Наполеоном польської справи змусило також Олександра I утворити Королівство Польське, що в результаті дало Польщі чвертьвіковий розвиток державного життя, принаймні в одній частині»[32]. 3 травня 1815р. європейські монархи погодилися на нові кордони в Європі. Було утворено дві польські державні одиниці: Королівство Польське в Росії і Вільне місто Краків (шодо останнього сторони нс могли погодитися, кому воно має належати). Вирішено також, що Королівство Польське матиме свою конституцію і окрему адміністрацію. Олександр I дотримав слова. У березні 1818p. у Варшаві відкрився сейм, у роботі якого брав участь й імператор. Схоже на те, що Олександр I задумав опсртися па Полыцу в спробі реалізації програми ліберальних реформ[33]. С.Кєнєвич називає конституцію 1815p. найліберальпішою в Європі[34]. I цс в країні, залежній від Російської імперії, найреакційнішого державоутворення цивілізованого світу, корінні мешканці якої нс мали нічого подібного щс майже століття! Проте поляки не вважали своє становище за привілейоване. Непорозуміння між Варшавою і Санкт-Петербургом особливо поглибилися після повстання декабристів, коли стали відомі зв’язки останніх з польськими конспіративними організаціями, а царський прсстол посів переконаний реакціонер Микола I. Листопадове повстання, незважаючи иа свій хаотичний початок, вилилося в потужну військову демонстрацію польського національного руху завдяки вже існуючій державній організації, передусім створеній ще Олександром I національній армії. Схоже на те, що це повстання, як жодне інше, мало шанси на успіх. Воно зазнало поразки не так через переважаючі сили противника, як через нерішучість і брак віри в перемогу в польських генералів, що після падіння Варшави відвели свої іцс досить чиссльні військові загони (60 тис. чол.[36] [37]) поза межі Королівства Польського. Наслідки були катастрофічні. Микола I розв’язав собі руки у «польській політиці». Про колишні привілеї нс могло бути й мови: армію, сейм ліквідовано, автономна адміністрація перетворилася у виконавчий орган намісника. У 1833p. у Польщі запроваджено військовий стан, що утримувався чверть століття. Закрито також Віденський та Варшавський університети та Крсм’янецький ліцей (що своїм освітнім рівнем міг змагатися з університетом). Тільки в Білорусі, Україні і Литві конфісковано 3 тис. мастків учасників повстання, 50 тис. міщанських родин переселено в російську «глубинку», піддано сумніву також походження частини дрібної шляхти5. Це далеко не повний перелік репресій Миколи 1. Здається, поляки вперше зіткнулися з такою сумною перспективою свого майбутнього. Репресії штовхають їх на боротьбу. «Романтичний час повстань», - так назвав період 1830- 1864pp. За допомогою репресій Микола I зумів подолати конспіративний рух. Але в 1855p. до влади прийшов цар- реформатор Олександр II. Напередодні його коронації імперія очікувала змін і за таких обставин Польща мовчати не могла: починаючи з літа 1860p., Варшава маніфестувала. Через три роки вуличні маніфестації переросли в повстання. Повстання розпочалося несподівано. Воно відбулося в ніч на 22 січня і було реакцією на оголошений рекрутський набір. С.Кєнєвич вдало охарактеризував його початок як «хаотичну імпровізацію»": у повстанців не тільки не було запасів зброї, а й вождів та плану дій. «3 повстання було зроблено збройну демонстрацію: «білі» [патріотична правиця - І.Ч.] в такий спосіб хотіли викликати інтервенцію великих держав, а «червоні» [лівиця - І.Ч.] - народне повстання, в результаті використали власні сили без завдання ворогові шкоди. Завдяки своїй цивільній організації повсташш протривало 15 місяців, але врешті народ стомився і піддався ворогові»[39] [40]. Після поразки повстання були ліквідовані останні залишки польської автономії. Дошкулила польській шляхті також селянська реформа, особливо в Білорусі, Литві, Україні. Нарешті, з’явилися проекти заборони польської мови та надання їй кириличної абетки[41]. I хоча до цього не дійшло, брутальне російщеня стало буденним явищем. Після поразки 1863p. польський рух втратив наступальний характер. Останньою подією, що остаточно охолодила революціонерів, була поразка їх «природного союзника» в війні 1870-1871pp. з Прусією. Надіятися тепер залишалося лише на власні сили. Розчарувавшись у збройній боротьбі, поляки майже повністю згорнули конспіративну діяльність. Настав час так званої «органічної праці», праці над внутрішнім вдосконаленням польського суспільства. Але від самостійницьких ідей польські політики не відмовилися. Відродження державності переносилося на майбутнє і відійшло на другий план. До царату поляки й надалі ставилися вороже, а нечисельиий табір польських угодовців популярністю не користувався ніколи. Іншим шляхом розвивався польський національний рух у Галичині. Ha початку ХІХст. і економічно і політично це була найвідсталіша частина колишньої Речі Посполитої. I тоді, коли Королівство Польське облаштовувало власну автономію, їхні співвітчизники в Австрії мовчали, практично змирившись зі своїм становищем. Чимало з них охоче піддавалося асиміляції, про що і сьогодні свідчать епітафії німецькою мовою на могилах з польськими прізвищами Личаківського цвинтаря у Львові. Ситуація змінилася лише під час повстання 1831p., особливо після його поразки, коли в Галичині опинилося близько 10 тис. колишніх повстанців[43]. У 30-х роках тут шириться конспіративний рух, що охопив насамперед студентську молодь та інтелігенцію. Саме тоді відбулося політичне пробудження Галичини. До 1846 p. існує формально незалежна Краківська республіка, плід незгод всередині «Свящсного Союзу». Однак спроби польських патріотів Західної Галичини позбутися контролю чужоземців та визволити Польщу мали катастрофічні наслідки. Завдяки інспіраціям австрійських чиновників повстання 1846p. було придушене селянами, що по-звірському розправилися з панами-повстанцями. Було вбито близько 800 чол.[44], Краків же увійшов до складу Австрії. Ще одна спроба нагадати Відневі про свої права мала місце в 1848p. Вона закінчилася 1 листопада сутичкою з урядовими військами у Львові, бомбардуванням міста та знищенням університету. B 40-х роках у польському національному русі на противагу самостійницькій формується консервативна течія, представники якої пропагують лоялізм щодо Австрії. Великий вплив на політичний рух в Галичині мало повстання 1863p. Багато галичан особисто взяли участь у боротьбі з російським військом, поразка повстання в Росії справила на них велике враження. Ідея лоялізму щодо Австрії здобуває собі все більше прихильників, особливо після того, як Відень став на шлях реформ. TTTe більший вплив на посилення консервативних тенденцій мала поразка Австрії в війні 1866p. з Прусією. Вперше тоді польський національний рух в особі своїх сеймових представників погодився на ультралояльну заяву, яка закінчувалася відомими словами «Przy tobie, Panie, stoimy і stac chcemy». У 1869p. з’являється відома «Тека станьчика» - карикатура на польський націоналізм, його політичну незрілість і дилетанство. Автори цього твору, блискучі краківські інтелектуали граф Людвік Водзіцький, Станіслав Козьмян, граф Станіслав Тарновський та Йосип Шуйський вимагали викорінення «польської анархії», влаштування внутрішнього життя в Галичині, безумовної лояльності щодо Австрії, доводили необхідність ліберальних реформ. Наступного року Й.Шуйський рішуче засудив звичай «liberum conspiro», так само згубний для поляків, як «liberum veto». Спочатку «станьчики» й консерватори трималися одне від одного на відстані. Однак згодом порозумілися і об’єдналися в єдине консервативне угруповання. Останній акт польського сепаратизму в Галичині був розіграний у 1868-1873pp. Тоді сейм ухвалив резолюцію, котра перетворила б Галичину в край з досить широкою автономією. Повністю вимоги поляків Відень так і не виконав. Але тим не менше пішов їм на поступки, і влада в Галичині набула польського характеру. ГЦе 186tp. у Львові відкрився сейм, протягом 60-х Відень схвалив низку заходів, спрямованих на впровадження в адмініструваніш польської мови, погодився на полонізацію системи освіти. Крім того, розпочинаючи з графа Альфреда Потоцького, котрий у 1870-1871 pp. був прем’єр-міністром, поляки систематично допускаються у вищі ешелони влади, а з 1871p. до складу уряду входить поляк як міністр без портфеля. Як і на поляків у Росії, так і на їхніх співвітчизників в Австрії, вражаюче подіяла поразка Франції в війні з Прусією. Конспіративний рух припинився повністю, табір самостійників ослаб остаточно, натомість лоялісти надовго здобули першість у політичному житті. Граф Аґенор Ґолуховський, намісник Галичини в 1849p. і предмет особливого презирства в середовищі своїх співвітчизників в той час, став символом політичної мудрості та ледь не національним героєм. Флоріян Зємялковський, триразовий політичний в’язеньі «патріарх» польськогосамостійництва, вже в 1867p. заявив: «Галичина є аркою, під якою сховалася Польща і під якою вона при допомозі уряду і нашій праці перебуде бурі варварської повені»[45]. Як і в Росії, поляки в Австрії після 1863p. з головою поринули в «органічну працю». Щоправда, можливостей займатися нею в Австро-Угорщині зразка 1867p. булонабагатобільшс, ніжу Росії, тому на цьому полі в Галичині вони домоглися значних успіхів. Остання поступово перетворюється в зразок польського «П’ємонту» і відіграє все більшу роль у польському національному русі. 2.