ПЕРЕДМОВА
B контексті успішного розвитку польсько-українського діалогу, що має місце нині, значно зросло зацікавлення його ретроспективою, особливо - минулими проектами польсько- українського порозуміння.
I тут виявився брак інформації, оскільки, розпочинаючи з з кіиця ХІХст., досліджувалося й пропагувалося передусім тс, що поділяло, а не зближувало наші народи[1].Імідж «одвічного ворога>> поляка та «різуна-гайдамаки>> українця почали плекатися ще в XIX ст. Однак піку своєї популярності ці аксіоми досягли в період торжества комуністичної ідеології, коли отримали відповідну ідеологічну обробку і класове підгрунтя. Аргумент «одвічного ворога» поляка Став одним із основних атрибутів міфу про «новий Переяслав» і вперто експлуатувався протягом цього часу істориками й літераторами[2].
Щось подібне спостерігається і в Польщі. Імідж біологічного людиноненависника українця, що народжується і вмирає з єдиною думкою про «зарізанпя» ще якоїсь кількості поляків, (ютаточно сформувався лише в комуністичні часи. Серед деякої частини польських істориків досі існує тенденція до його утримання і на майбутнє, не кажучи вже про ті суспільні сили, серед яких подібні настрої знаходять співчуття[3].
Очевидно, що внаслідок домінації саме таких світоглядних настанов не могла дочекатися позитивної оцінки й одна з найвідоміших спроб польсько-українського порозуміня - угода 1890-1894pp. (так звана «нова ера»). Вже в 1912p. Людвік Кульчицький, аналізуючи громадську думку стосовно політики «нової ери», зауважив: «Від певного часу буденною справою стало осмішувати цю угоду, представляти її як щось зовсім невдале, позбавлене підстав і доброї волі. Така оцінка здається мені помилковою, в усякому разі, цс перебільшення». «Значення тих поступків полягало, можливо, не так у тому, що вони давали русинам відразу, а швидше в тому, що вони були заповіддю нового напрямку в польсько-українських стосунках, що торували дорогу новим національним, культурним і навіть політичним концесіям».
«Русини належно використали ті концесії, проте не мали на думці на них зупинитися, що зовсім природно і слушно... Поляки HC могли цього зрозуміти, вважаючи, що русини зобов'язані, на кілька десятиліть, принаймні, задовільнитися тим, що отримали в 1890р.»[4]У процесі погіршення польсько-українських стосунків оцінки «нової ери» набували всс нсгативнішого присмаку. Відомий ідеолог польської націонал-демократії Ян Поплавський назвав політику графа Казимира Бадсні стосовно українців «легковажною, справді шляхетською політикою, в якій широка фантазія йшла в парі з буденністю, навіть тривіальністю засобів і способів діяльності»[5]. A Боґуслав Лоншам де Беріє взагалі приписав братам Казимирові й Станіславові Бадені романтизм[6]. Мар’ян Роско-Боґданович твердив, що до угоди 1890p. «Апі о Ukrainie ani о Ukraincach si? nie mowilo, ani slyszalo». «Партія українська», каже він далі, повстала завдяки зусиллям деяких «krotkowidzow politycznych», серед яких на перше місце він ставить гр. Станіслава Бадені[7].
Натомість українська громадська думка була схильна оцінювати угоду 1890p. як «приниження», ба навіть «зраду». Парадоксально, але найважчий осуд політики «нової ери» прозвучав аж у 1997p. з уст відомого белетриста Романа Горака. Критикуючи урочистості, що мали місце того року у Львові з нагоди 150-річчя від дня народження Олексаіщра Барвінського, він кваліфікував політику «нової ери» як «одну з найганебніших сторінок нашої історії, політику запроданства і зради інтересів українського народу заради кількох приватних вигод для себе»[8]. Щоправда, найтверезіші критики політики «нової ери» визнавали певну користь за її конкретними наслідками, на їхню думку, всс ж незначними, як наприклад, призначення на новостворену у Львівському університеті кафедру історії Східної Європи Михайла Грушевського, відкриття ще однієї української Гімназії, страхового товариства «Дністер»[9].
3 усіх українських істориків чи не єдиним винятком був Дмитро Дорошенко, котрий розглядав угоду 1890p.
як явище повністю позитивне і виправдане. «Як би не маловажити результати «нової ери», - писав він, - але ті практичні досягнення, які були її наслідками, мали своє значення для українського життя в Галичині й саме вони були початками тих реальних успіхів, які в кінці вибороли для українського народу перед початком світової війни становище народности державної»[10]. A з усіх польських оцінок політики «нової ери», мабуть, найближчою до істини є думка Генрика Версшицького: «Бадснівська угода мала короткочасне життя, тим нс менше її роль дуже важлива. Вона зламала перевагу москвофільства в середовищі' української інтелігенції і завдяки правописній реформі полегшила розвиток української культури на галицьких теренах в умовах незрівнянно більшої свободи, ніж за царським кордоном»[11].Перед тим, як перейти до безпосереднього викладу змісту пропонованої читачеві книги, хотілося б сказати про сам методологічний підхід до вирішення поставленого завдання. Поставивши собі за мсту бути максимально об’єктивним, автор уникав закликів до «торжества історичної справедливості», національної неповноцінності й мегаломанії, пропаганди найрізноманітніших партикуляризмів (і пропагандистської риторики взагалі), моралізування та стереотипів. Зміст книги є наслідком не політичної кон’юктури, а наявності величезного фактографічного матеріалу, що подається без спотворень і перекручень.
Дослідник польсько-українських стосунків XIX ст. змушений поборювати додаткові труднощі, пов’язані з проблемами суто української історіографії. Мабуть, її найістотнішою вадою взагалі є намагання вивчати історію України як би саму з себе, не беручи до уваги загальносвітового історичного процесу. Ha думку автора, неможливо взагалі говорити про Україну XIX ст., нс беручи до уваги трикутник «Росія - Австро-Угорщина - поляки», до котрого інколи слід долучати ще й німецький «кут». I лише з’ясувавши міжнародне становище наприкінці XIX ст., можна обґрунтувати ґспезу політики «нової ери» і зрозуміти її причини.
Щс одна істотна вада української історіографії - погляд на XIX ст. як на час «занепаду», «застою», «поражснчества» і т.п. Ha нашу думку, така оцінка дуже мало має спільного з дійсністю. XIX ст. - це час напруженої інтелектуальної праці, час повсюдних якісних змін і перебудови, у які було втягнуте все без винятку українське суспільство. «Хоч як цс нс дивно, - читаємо у відомого знавця нової історії України Івана Лисяка-Рудницького, - але найменш відомою добою української історії є 19 століття... Якщо шукати за причинами недостатнього розроблення історії 19 століття, то ие можна забувати, що аж до першої світової війни ця доба була живою «сучасністю*>. Отже, в підході до неї щс нс могло бути належної відстані часу, «історичної перспективи?>. До цього прилучувалися в Наддніпрянській Україні щс цензурні перешкоди та той факт, що велика частина джерельного матеріалу залишалася неприступною для дослідників»[12]. Ha жаль, процитоване твердження І.Лисяка-Рудницького, за винятком сказаного про джерельпі матеріали, залишається актуальним і досі. Демонстрація й аналіз тих змін, що відбулися на Україні в останній третині XIX ст. - одне з основних завдань цієї книги. Крім того, здебільшого український національний рух у Галичині інтерпретується як процес становлення і розвитку політичних уіруповань, особливо тих, що піднімали гасло самостійної України, та польсько-українського протистояння. Інші аспекти політичної історії Галичини, в тому числі такі важливі, як атрибутика громадянського суспільства, знаходяться на маргінесі досліджень. Насправді ж центр політичних змагань галицьких українців знаходився в галицькому сеймі. Ба навіть польський історик Станіслав Ґродзіський зауважив, що «як крайовий галицький сейм нс в одному випадку репрезентував прагнення всього польського народу, так був ареною презентації прагнень українського народу, лише частина котрого замешкувала Галичину»[13]. Ha жаль, більшість українських дослідників цей факт не усвідомлює, а термін «сейм» здебільшого супроводжується словом «польський». Саме тому в підручниках згадки про цю установу дуже скупі, а в історії Галични авторства Миколи Кугутяка їй відведено аж одну сторінку тексту[14]. Зрозуміло, що в цьому контексті не зверталася й увага на угоду 1890p. - угоду української фракції сейму з його польською більшістю, котра сама по собі, незалежно від трактування, є однією з найяскравіших сторінок українського парламентаризму.Хронологічні рамки дослідження охоплюють період, починаючи з другої половини 70-х років ХІХст., коли відбулися перші події, що привели в 1890p. до угоди, і закінчуючи 1894p., коли народовська більшість відмовилася від угодової політики.
Література предмету дослідження невелика. Єдина книга, присвячена їй повністю, належить перу безпосереднього учасника подій українського політика Анатоля (Наталя) Вахпяиина[15]. Однак її характер не стільки пізнавальний, скільки пропагандистський, тому її аж ніяк нс можна вважати науковою розвідкою.
Досить близько до пояснення подій «нової ери» підійшов польський історик Степан Кєнєвич, подавши загалом вірну картину маловідомих сторінок польсько-українських контактів напередодні угоди 1890p.'[16]. Самсввсдсні С.Кєнєвичсм внауковий обіг матеріали послужили автору своєрідною «точкою опори», завдяки якій і стала можливою дана праця. Bce ж С.Кєнєвич не ставив собі за мету повністю висвітлити проблему політики «нової ери», тому багато шоансів, що стосувалися її, залишилися поза його увагою.
B той момсігт, коли робота над книгою підходила до завершення, автор ознайомився з цінною монографією Яна Ґрухали[17]. Написана на найвищому науковому рівні, ця праця, без сумніву, повинна стати в ряд з ключовою літературою з історії Галичини. Я.Ґрухала вперше підійшов до проблеми польсько-української угоди комплексно: саму угоду він розглянув у контексті зовнішньої політики Австро-Угоршини і вважає її за наслідок австро-російського напруження в середині 80-х років. Такий погляд опирається на широку джерельну базу, передусім на документи з віденських архівів.
Bce ж події, пов’язані з угодою 1890-1894pp., Я.Ґрухала подав в більш конспективному викладі, ніж події останніх років перед вибухом першої світової війни: очевидно, автор спеціалізувався на цьому періоді.Зовсім недавно з’явилася праця Чеслава Партача «Від Ба- дсні до Потоцького. Польсько-українські стосунки в 1888-1908 роках»[18]. Незважаючи на певну схематичність викладу подій (так, у тексті книги майже відсутні посилання на вказані вище монографії Я.Ґрухали й С.Кєнєвича), Ч.Партач все ж зауважив вплив па ґенезу політики «нової ери» міжнародних чинників та її антимосквофільське спрямування.
Чимало важливих відомостей почерпнуто також з праці Ельжбсти Горнової про співпрацю польської й української лівиці
в 70-90-х роках XIX ст.18
3 українських науковців найближче до проблематики «нової сри» стояв Михайло Возняк. М.Возняк відомий насамперед своїми розвідками про життя й діяльність І.Франка, тому матеріали, з якими він мав справу, часто стосувалися польсько-української угоди 1890p. Однак «новою ерою» він спеціально зацікавився лише на схилі своїх років, уже в радянські часи, наслідком чого була його стаття «Нова ера» в оцінці Івана Франка»[19] [20]. Написана згідно ідеологічних вимог того часу, вона, однак, вмістила чимало інформації, яка б змусила істориків по-новому глянути на цю проблему. Ha жаль, ця праця опублікована не була. 3 окремих аспектів політики «нової сри» найбільшу історіографію має проблема заснування кафедри історії України на Львівському університеті та призначення її керівником М.Грушевського, шо, як відомо, було одним із основних наслідків польсько-української угоди 1890-1894 pp. Наукове вивчення цїєї проблеми започаткував американський вчений Любомир Винар. Велике зацікавлення сторінками біографії М.Грушевського спостерігається особливо після здобуття Україною незалежності. У 1994p. з нагоди 100-річчя від початку його діяльності у Львівському університеті відбулися дві конференції. Частина доповідей їх учасників прямо торкалася обставин прибуття М.Грушевського до Львова у 1894 p.[21] Існує й інша література, що якоюсь мірою торкається польсько- української угоди 1890p. Проте її чисельність не вирішує проблеми: більшість авторів взагалі не ставили перед собою завдання спеціально дослідити політику «нової ери», тому не заглиблювалися в цю проблему. Коли робота над книгою вже практично завершилася, з’явилася ннзка публікацій Олеші Аркуші й Мар’яна Мудрого, що певното мірою перекликаються із її змістом. Роботи цих авторів свідчать про їх незвичайну ерудицію, тверезість підходу до аналізу подій і небажання підлягати стереотипам. Проте О.Аркушай М.Мудрнй лише частково торкнулися проблеми ґенези н наслідків політики «нової ери>>, все ж увівши в науковий обіг чимало невідомих архівних документів, а також вдало відтворивши атмосферу тієї доби. Роботи подружжя О.Аркуші й М.Мудрого < свідченням значних зрушень, що відбулися в українській історіографії за останні роки. Самі но собі вони демонструють стремління моло- шого покоління українських істориків до нових пошуків і їх небажання миритися із звичкою культивування у фахових працях «примітивної агітаційністі «на користь>> свого народу - наймуд- рішого, найсправедливішого, найрозумнішого, найскривджені- шого»[22]. Концептуальна новизна дослідження полягає в наступному: польсько-українське порозуміння 1890-1894pp. було наслідком зацікавлення українцями з боку австрійських, німецьких і польських політиків, які вбачали в них потенційного союзника на випадок збройного конфлікту з Росією. Ці тенденції співпали з бажанням иаддніпрянців знайти собі нову опору в нерівній боротьбі з російським панславізмом. Результатом співпраці цих трьох політичних сил з галицькими народовцями і була угода 1890p.; політику «нової ери>> слід трактувати як союз австрійського уряду, польських політиків і народовців проти російського панславізму й галицького москвофільства; наслідки польсько-українського порозуміння мали всеукраїнське значення, оскільки сприяли утвердженню в Галичині ідеї соборності всіх українських земель і знаменували собою початок перетворення Львова в національний центр всієї України. Використані джерела можна класифікувати так: 1) документи державних установ Австро-Угорщини; 2) приватне листування; 3) преса; 4) автобіографії і мемуари. До першої групи слід віднести матеріали фонду Львівської дирекції поліції (фонд 350) Державного архіву Львівської області (далі - ДАЛО), серед яких виділяється збірка копій документів міністерства закордонних справ Австро-Угорщини про український рух (справи 4912, 4913, 1916, 4917, 4920), матеріалифонду «Галицькенамісництво» (ф.146) Центрального державного історичного архіву України у м.Львові (далі - ЦДІАЛ), зокрема слідчі справи на О.Барвінського (опис 4, справа 7614) та О.Кониського (on.7, спр.4339), документи крайової шкільної ради (ф.178). Другу групу складають в основному матеріали фонду Барвінських (ф. 11) та Сапіг (ф.ЮЗ) Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника HAH України (далі - ЛНБ), а також особисті фонди редактора москвофільських видань Йосипа Маркова (фЛ68) і народовського діяча Тита Реваковича (ф.93) в цій же бібліотеці і фонд відомого лідера народовців Юліяна Романчука (ф.382) у ЦД1АЛ. Важливу роль у написанні книги відіграли неопубліковані томи мемуарів О.Барвінського, що зберігаються в відділі рукописів Інституті літератури ім. Т.Шевченка HAH України (далі - ІЛ, фЛ35, спр.1-53). 3 опублікованих документів слід виділити насамперед стенографічні протоколи засідань галицького сейму. Чимало інформації автор почерпнув також з виданого листування M. Драгоманова. Цінну інформацію про події «нової ери» містить галицька преса. Автор подбав про те, щоб використана ним періодика представляла всі наявні в Галичині політичні угруповання. 3 руських видань основну увагу приділено повідомленням найвпливовішої народовської газети «Діло» та угодового (щодо поляків) часопису «Правда», органу Русько-української радикальної партії «Народ», урядового щоденника «Народна часопись» та центральних москвофільських органів «Слово» та «Червоная Русь» (так він називався в 1888-1891 pp., у 1880-1882pp. - «Пролом», у 1883-1887pp. 0- «Новый пролом», у 1891-1893 - «Галицкая Русь», у 1893-1894pp. - «Галичанин»). 3 польської - повідомленням краківського «Часу», що представляв інтереси «станьчиків», урядової «ҐазетиЛьвовської», «Газети Народової», що наприкінці 80-х років відбивала політичну лінію «подоляків», органу людовців «Кур’єр Львовський» та демократів «Нова Реформа» (у 1882p. - «Реформа»). Картину політичних подій 80-90-х років ХІХст. суттєво доповнює мемуарна література. Особливо в пригоді автору стали «Матеріали до політики русинів від часу так званої «нової ери» А.Вахнянина, надруковані в 4.175-200 газети «Руслан» за 1908p., які, крім особистих заміток автора, містять стенограми різноманітних зборів та інші важливі документи, що стосуються подій 1890-1895 pp. Відтворення подій, пов’язаних з початком угодових контактів, в основному стало можливим завдяки вступній статті Катерини Мельник-Антонович до першого тому творів В.Антоновича[23]. Авторка була другою дружиною лідера київської «Старої Громади», тому знала чимало, а подекуди й виконувала доручення свого чоловіка. Тому її інформація особливо цінна, а часто й взагалі унікальна, оскільки не прослідковується в інших публікаціях та відомих автору документах (цс стосується, зокрема, контактів В.Антоповича з О.Яблоновським). Дуже важливими для зрозуміння польсько-українських стосунків 80-90x pp. є праці москвофілів професора псрсмнської Гімназії Миколи Антоневича[24] [25] та колишнього редактора «Слова» Богдана Дідицького23. Що стосується окремих аспектів «нової ери», то тут слід відзначити спогади Степана Смаль-Стоцького[26] - одного з небагатьох діячів того часу, які розуміли значення заміни в галицьких і буковинських школах етимологічного правопису української мови на фонетичний, та ініціатора цієї реформи. Важливу інформацію щодо призначення на посаду керівника новоствореної кафедри історії Cx. Європи М.Грушевського подають дві публікації О.Барвінського та полеміку з цього приводу між ним і М.Грушевським[27]. Потребують спеціального пояснення також окремі вживані автором терміни. Декілька слів про сам термін «нова сра». Важко сьогодні сказати, хто скористався ним вперше: вже в грудні t890p. його охоче вживала вся галицька періодика. Взагалі, ментальність європейця 80-90pp. ХІХст. часто схилялася до того, іцоб певні політичні зміпи трактувати як щось кардинально иове, тому «нових ер» в Європі тоді не бракувало. «Новою ерою», наприклад, було названо політику прем’єр-міністра Австро-Угорщини Е.Таффс (1879-1893), німецького канцлера Л.Капріві (1890-1894) і навіть російсько-французські угоди 1891 1893pp. Час ішов, і широко рекламовані сподівання на щось абсолютно нове часто розвіювалися, алс назва в багатьох випадках приживалася. Так сталося і з галицькою «новою ерою»: як згодом почали вважати галичани, ніякої «нової ери» не було, термін натомість зберігся. 3 другого боку, не можна заперечитн того, що галицька «нова сра» була дійсно чимось новим у політиці народовців. Варто зауважити, що, називаючи так свою політику, народовці мали на увазі ис полагодження стосунків з поляками, а розрив з москвофілами, спілки з якими до цього вони традиційно дотримувалися. I самс в такому значенні вперше вжив цей термін Володимир Барвінський, а було цс іцс в 1883p. Найвразливішим місцсм дослідження є, звичайно, вживання термінів «русини» і «руський» та «українці» й «український». Щс наприкінці XIX ст. останні два терміни вживалися рідко, а Україна іменувалася звичайно Руссю. Проблема була б набагато простішою, коли б у Буковині, Галичині та Закарпатті не існувало москвофілів, а значить, і необхідності якимось чином відділити їх від прихильників проукраїнської орієнтації. 3. цих міркувань автор спробував вирішити цю проблему таким чином: терміни «українці» н «український» вживаються в випадках, коли йдеться про Україну в інтегральному розумінні, тобто про Буковину, Галичину, Закарпаття й Наддніпрянщину разом. Стосовно буковинців і галичан використовуються терміни «москвофіли» й «народовці» («українофіли»), залежно від їхніх національних упододобань. Тоді, коли йдеться про москвофілів і народовців разом, вживаються терміни «русини» й «руський». Вступного пояснення потребує також структура книги. Розпочинаючи розповідь розділом «Спадщина поразок», автор не ставив перед собою завдання відтворити повну картину історичного розвитку в даний проміжок часу. Мета цього розділу - продемонструвати історичне підґрунтя угоди 1890-1894 pp. і відвести їй належне у часі і просторі місце. 3 цих міркувань автор нс вважав за необхідне влазити в нетрі польської й української історіографії, а також старався уникати «гострих кутів», не відмовляючись, однак, від власної думки. Перший параграф другого розділу «Зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною в 70-80-х роках XIX ст. Ґенеза ідеї «українського П’ємонту» прямо нс торкається польсько-українських стосунків. Проте автор не міг обійтися без нього з двох причин: по-перше, тому, що вже в 80-х роках проблема польсько-української угоди й перетворення Галичини в «український П’ємонт» злилися в одне ціле; по-друге, тому, що автору ие відома жодна серйозна наукова розвідка про ґенезу цієї ідеї, котра, як виявилося, була незмінним супутником польсько-українських контактів у 80-х роках. Наступні параграфи другого розділу присвячені безпосередньо польсько-українським стосункам у 80-х роках. Проте ставлячи собі за мсту насамперед виклад історії політики «нової ери», автор зосередив свою увагу лише на тих контактах, що мали до неї пряме відношення: як виявилося, мали місце й інші угодові контакти, котрі, однак, не дали результату. 3 них у книзі розглядаються лише спроби порозуміння з поляками В.Барвінського і П.Куліша, котрі були яскравим свідченням міцніння угодових тенденцій. Докладний хронологічний виклад польсько-українських стосунків розпочинається лише з шостого параграфу - з 1888p. Hc охоплює всієї палітри угоди 1890-1894pp. і третій розділ. Автор змушений був вилучити з нього інформацію, що стосувалася греко-католицької церкви. Як виявилося, цей напрямок польсько- українського співробітництва надто складний і об’ємний, тому потребує розгляду в окремій праці. He надто прояснила справу й найсвіжіша монографія Івана-Павла Химки[28]. Тому участь в угоді греко-католицького духовенства демонструється лише при необхідності, а підпараграф «Церковна політика» другого параграфу має за мету лише вказати на наявність церковного аспскту угоди з поляками і зовсім не претендує на повноту інформації. Хтось із мислителів епохи Відродження зауважив, що плідна інтелектуальна праця може бути наслідком лише таких обставин: 1) наявність і доступність інформаці; 2) інтелектуальна підтримка; 3) матеріальна підтримка; 4) душевний спокій (хоча працю може спонукати й його відсутність). 3 цих міркувань висловлюю подяку всім тим, хто забезпечив мені ці умови. Дослідження польських архівних збірок неодноразово фінансували Фонд Степана Баторія і Kaca ім. Мяновського (Варшава). Витрати на написання кандидатської дисертації на цю ж тему покрив Центр українознавчих досліджень ім. Петра Яцика (Едмонтон). Розпочинаючи з 1999p., мої наукові пошуки фінансує Фонд підтрнмки відкритого суспільства (Прага). Кошти на друк монографії покриваються з Гранту Американської ради вчених товариств. Задум концепції роботи належить доцентові Національного університету у Львові світлої пам’яті Василеві Гордіснкові, котрий захоплювався темою «нової ери» нс менше, ніж я сам, і проводив у гарячих дискусіях зі мною іноді цілі години. Під час захисту кандидатської дисертації відчувалася максимальна підтримка з боку керівника відділу нової історії Інституту українознавства ім. І.Крип’яксвича HAH України Феодосія Стеблія і старшого наукового співробітника цього ж відділу Богдана Якимовича. Б.Якимович, крім того, був літературним редактором чорнової версії монографії. Перетворити текст дисертації в киигу мене спонукав директор Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі Станіслав Стемпєнь. Протягом ледь не всієї наукової кар’єри я відчував дружшо підтримку від завідувача кафедри історії слов’янських країн Національного університету у Львові професора Леоніда Зашкільняка. Ґрант Американської ради вчених товариств допоміг мені здобути директор Інституту іторичних досліджень Національного університету у Львові професор Ярослав Грицак. Як педагогом, останні роки мною опікувався завідувач кафедри гуманітарних наук Львівської академії мистецтв професор Володимир Бадяк. Редактором резюме польською мовою є Казимир Карольчак (Педагогічна академія у Кракові). Оригінал-макет виготовив Олег Петровський. Книга виходить з друку у сто п’ятдесяті роковини від дня народження Володимира Барвінського.