Задать вопрос юристу

Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 р., хоча вже в перші чотири місяці війни вони захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних районів Харківської та Сталінської (Донецької) областей.

"Нова східна територіальна політика" нацистів передбачала ліквідацію радянської державності і знищення 65 % українців. На "звільнені" землі планувалося заселити 20 млн німців. Україну, як і інші загарбані радянські території, окупанти вважали частиною великонімецького "життєвого простору". Вона мала перетворитися на колоніальний аграрно-сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили для "Великої Німеччини".

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Найбільша з них — Рейхскомісаріат "Україна" з центром у м. Рівне була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався із шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврія), які поділялися на округи й райони. На чолі Рейхскомісаріату було поставлено відомого особливою ненавистю до слов'ян нациста Е. Коха. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з лояльних до окупаційної влади місцевих жителів.

Проте ще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт "Галичина" з центром у Львові як п'ятий дистрикт Генерального губернаторства Польщі (генерал-губернатор Г. Франк). Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на більш лояльне ставлення західних українців до німецьких властей, їм звичайно віддавали перевагу перед поляками при призначенні на посади місцевого цивільного управління.

За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєднана до королівства Румунії як губернаторство "Буковина", територія Ізмаїльської області увійшла до губернаторства "Бессарабія". Територія Одеської, південні райони Вінницької і західна частина Миколаївської областей були об'єднані у губернаторство "Трансністрія", яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Румунії мандат на управління й економічне використання цієї території. Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, представників місцевого населення призначали лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) та Луганської областей перебували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних органах управління невдоволених радянською владою представників місцевого населення. Прифронтова зона відмежовувалася від Рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці за спеціальними перепустками.

На території України встановився режим "нового порядку", який передбачав тотальний контроль військової влади та окупаційної адміністрації. Особливі функції щодо підтримання окупаційного режиму покладалися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціальні групи та "зондеркоманди". До співпраці у військово-поліцейських підрозділах гітлерівці залучали й місцеве населення. За даними західних дослідників, серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі у 1944 р. носили німецьку форму, було близько 220 тис. українців. До тих, хто воював на боці Німеччини з політичних міркувань, слід зарахувати сформовану 1943 р. переважно на добровільних засадах дивізію СС "Галичина". Охо- ронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися здебільшого з військовополонених, які йшли на службу до німців з безвиході.

Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізичного і морального терору, грабунку і масового знищення людей. Нацисти утворили на території України понад 180 великих концентраційних таборів, 50 гетто. За кілька місяців вони знищили 850 тис. євреїв. Усього за роки війни на українській землі були закатовані окупантами, вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення та 1,3 млн військовополонених.

Для усього українського населення запроваджувалася трудова повинність і примусова праця. Згорталася система медичного обслуговування й освіти. Планувалося ліквідувати більшу частину української інтелігенції. Міста майже не постачалися продовольством. Так, Київ втратив близько 60 % жителів.

З метою вивезення до рейха устаткування, сировинних ресурсів було створено спеціальний апарат, численні "господарські інспекції" та "команди". У збережених, але дещо змінених за формою колгоспах окупанти нещадно експлуатували селянство. Широко застосовувалася експропріація продовольства. В результаті з України надходило 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій.

Порушуючи елементарні норми міжнародного права, гітлерівці розробили і методично здійснювали програму поневолення населення окупованих територій. Новоявлені колонізатори надзвичайно "оцінили" українців як робочу силу — більшість остар- байтерів (2,5 млн) походили з України.

Закономірною реакцією на тотальний гітлерівський геноцид було поширення партизанського руху. Щоправда, на початку окупації вишколені у боротьбі з рухом опору в попередньо завойованих країнах німецькі каральні підрозділи певною мірою блокували дії поспіхом сформованих загонів радянських партизан і підпільників.

Організованих форм війна у тилу ворога набула із створенням у Москві Центрального (травень 1942 р.) та Українського (червень 1942 р.) штабів партизанського руху. Дії партизанів почали набувати більш скоординованого характеру, налагодилося постачання зброєю і боєприпасами за допомогою авіації.

З кінця 1942 р. радянський рух опору набув масового характеру. В деяких контрольованих партизанами районах Чернігівської, Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей відновлювалися за участю депутатів місцевих рад і партійно-радянських активістів органи радянської влади (виконкоми).

Діяльність цих органів, а також командування партизанських з'єднань, що брало на себе певні функції місцевих радянських органів, мала надзвичайний характер. Вирішуючи в умовах боротьби з окупантами воєнні, адміністративно-господарські питання, вони нерідко чинили суд. У деяких загонах існували спеціальні партизанські суди — "надзвичайні трійки" у складі командира, комісара і начальника штабу загону. Іноді вироки надзвичайного суду затверджувалися загальними зборами загону.

Найбільше відомі партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін. За підрахунками вітчизняних істориків, в Україні діяло 46 партизанських з'єднань і близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких налічувалося майже 500 тис. чоловік. Західні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис. радянських партизанів. Однак беззаперечним є факт вагомого внеску партизанів і підпільників у розгром німецько-фашистських загарбників та їх прибічників. За даними німецького командування, в боротьбі з партизанським рухом було задіяно 10 % військової сили Східного фронту.

Окупацію німцями українських земель намагалась використати для відновлення "Суверенної Соборної Української Держави" Організація українських націоналістів (ОУН).

30 червня 1941 р. у залишеному Червоною Армією Львові похідна група ОУН(б) за підтримки батальйону "Нахтігаль" зібрала представників національного осередку міста і проголосила їх Національними зборами українців. У прийнятому ними Акті відновлення Української держави зазначалося: "На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українсько- муНаціональномуУрядові,щостворитьсяустолиціУкраїни — Києві з волі українського народу." Також було проголошено призначення Я. Стецька головою Українського державного правління. Незважаючи на заявлену готовність "тісно співдіяти з Націонал-Соціаліс- тичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації", реакція німецького керівництва була різко негативною. Коли С. Бандера та інші лідери ОУН(б) відмовилися на вимогу німецької адміністрації відкликати акт про відновлення Української Держави, їх було заарештовано, а згодом відправлено до концтабору.

Без узгодження з німецькими чиновниками українські націоналісти створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку, а також свої органи майже в усіх районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Але сама можливість існування будь-яких владних українських структур суперечила планам окупантів. 15 вересня 1941 р. поліція безпеки і СД Рейхскомісаріату "Україна" доповідала в Берлін: "Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому".

Невдалими були й інші спроби відновлення української державності. Створену у липні 1941 р. у Львові Українську національну раду на чолі з К. Левицьким (колишнім головою уряду ЗУНР) гітлерівці примусили саморозпуститися. У жовтні 1941 р. з ініціативи О. Ольжича (Кандиби) ОУН(м) у Києві утворила Українську національну раду на чолі з М. Величківським. 17 листопада 1941 р. її заборонили, а понад 40 ініціаторів цієї акції, у тому числі поетесу О. Телігу, невдовзі було розстріляно. У середині листопада 1941 р. була розпущена "Українська повстанська армія — Поліська Січ" (Т. Бульби-Боровця).

Після невдалих спроб використати німецько-фашистську окупацію для відновлення української державності радикальні націоналістичні організації перевели основну частину своїх кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи. 14 жовтня 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). На початку 1943 р. відбулися перші збройні виступи її підрозділів. Дії УПА, крім Волині та Полісся, поширилися на Галичину. В деяких місцевостях встановлювалася українська цивільна та військова влада, започатковувалася земельна реформа, проводилася мобілізація в УПА. Для націоналістів партизанська боротьба була формою самооборони українського населення на окупованій території. Метою її було нагромадження сил і ресурсів для збройного повстання в слушний час.

З наближенням лінії фронту до Західної України на рубежі 1943-1944 рр. бойові дії ОУН-УПА, яка налічувала 60-80 тис. вояків, спрямовувалися головним чином проти радянських військ та партизанів. На визволеній Червоною Армією від фашистів українській землі ОУН -УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну проти радянської влади. У 1944-1945 рр. ними було вчинено 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких стали не менш як 30 тис. осіб, з них майже 4 тис. представників органів радянської влади. Водночас з 1943 р. підрозділи УПА вели жорстоку боротьбу проти поляків на змішаних україно-польських землях за територію, зводячи давні рахунки.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору:

  1. Окупаційний режим в Україні. Радянське підпілля і партизанський рух. Створення УПА.
  2. Лекція 21 УКРАЇНА У СКЛАДІ СРСР. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ У 1920-х РОКАХ
  3. Рух Опору в Україні
  4. 10 Повноваження державних органів спеціальної компетенції (Міністерство фінансів України. Державне казначейство України, Державна податкова адміністрації України, Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Державний комітет фінансового моніторингу України) у фінансовій сфері.
  5. Окупаційний режим в Україні
  6. TO BE OR NOT TO BE? УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX CT.
  7. 2. РОЗЧЛЕНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ХАРАКТЕРИСТИКА ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ
  8. Національно-визвольний рух в Україні у роки революції.
  9. Державне будівництво
  10. 25. Національно-визвольний рух в Україні в 60 -90 – ті роки XIXст.
  11. 27. Суспільно-політичний, економічний і національний рух в Україні на початку XX ст.