1. ЗВ’ЯЗКИ НАДДНІПРЯНСЬКИХ УКРАЇНЦІВ 3 ГАЛИЧИНОЮ B 70-80-Х РОКАХ XIX СТ. ГЕНЕЗА ІДЕЇ «УКРАЇНСЬКОГО П’ЄМОНТУ»
Протягом 60-70-х років зв’язки українських патріотів Наддніпрянщини й Галичини мали радше епізодичний характер. Лише двоє осіб - Пантелеймон Куліш та Михайло Драгоманов регулярно спілкувалися та підтримували галичан, иасампсрсд інтелектуально.
П.Куліш захопився ідеєю створення «українофільського куріня» в Галичині, здається, першим серед наддніпрянців1. У М.Драгоманова подібна думка визріла під час закордонного відрядження 1871-1873pp., коли він отримав змогу познайомитися з галичанами безпосередньо2. Ще 1871p. він посилав у Київ свої думки про необхідність включення Галичини у сферу діяльності наддніпрянських українофілів. Дещо «громада» схвалила (забезпечення Галичини літературою), адещо - відкинула. «Ідею Вашу зрозуміли у всій її діловитості, - відписував йому Павло Житенький у вересні 1871p., - але просвічувати галичан, що стоять на докарамзіновському ступені розвитку, просвічувати на наші майже відсутні засоби - не можемо3». Проте М.Драгоманов продовжував доводити колегам важливість зв’язків з Галичиною, за що отримав жартівливе прізвисько «Михайло Галицький»4.Погляди М.Драгоманова й П.Куліша поділяли також член Кирило-Мсфодіївського братства Дмитро Пильчиков та літератор Олекеандр Кониський. B усякому разі, маємо певні відомості про те, що ініціатива створення у Львові українського наукового товариства належала саме їм5. До речі, О.Кониський першим з членів «громад» побував у Галичині (в листопаді 1865p.).6
1 Листування І.Франка і М.Драгоманова. Київ, 1928. C.83.
2 Скакѵн О. М.П.Драгоманов как политический мыслитель. Харьков, 1993. C.24-25.
3 Листування Київської старої громади з М.Драгомановим (1870- 1895pp.). Варшава, 1938. C.111.
4 Драгоманов M. Австро-руські спомини. Частина третя й четверта. Львів, 1890. C.258.
5 Грушевський M. Пам’яті Олександра Кониського // ЗНТШ.
Том ХХХІХ.Львів, 1901.C.3.6 Студинський K. Зв’язки Олександра Кониського з Галичиною в pp. 1862-1865 // ЗНТШ. Том CL. Львів, 1929. С.312-338.
3g^KR_Hfi2HM|^agMyi_^Eggfegifi_i^^^U^g^_^^^^_^^__^L
Каталізатором галицько-наддніпрянських стосунків став Емський указ 1876p. Основна маса українських патріотів нс бажала коритися: «у всіх на думці помста . . Загальний настрій жс покладає надії на Галичину, і тому Ваші пропозиції, наскільки я їх пам’ятаю, зустрінуть повне співчуття», - писав Вільям Бсрснштам М.Драгоманову у ссрпні 1876p.[84] Про пропозиції М.Драгоманова дізнаємося з його листа до «Старої Громади» з кінця 1876p. «Живе ткання, значить, вже підросло між нами і галицьк[ою] молодіжжю у самій Галичині, - пише він киянам, - а псрснссіння наших ідей з Відня у Львів [спочатку М.Драгоманов намірявся осісти в Відні, а нс в Женеві - І.Ч.] то саме, що перехід українофільства з Петсрбурґа в Київ. Збільшити цю живу сітку в Галичині і заосновувати в Угорщині, це було головним ділом, котрим я з вірою і енергією оддавсь цими часами»; «иаше діло тоді тільки рівно піде, коли галичани і угорці піднімуться в ровінь з нашими ідеями; а тоді вони зроблять дещо лучче нас, 6o вони ростуть в нормальнішім елементі, що до народності, а до того ycc- таки серед політичної волі. Але для цього треба щс возні - і грошей!»[85] [86]. Сам М.Драгоманов щс 1874p. розпочав активну «галицьку» діяльність, «перехрестивши» з москвофілів в українофілів львівський «Академічний кружок», в т.ч. найздібніших у майбутньому своїх послідовників Михайла Павлика й Івана Франка5. Змушений у 1876p. покинути Україну під загрозою репресій, М.Драгоманов оселився в Швейцарії, де в порозумінні з киянами започаткував українську політичну еміграцію. Проте щс під час перебування закордоном у 1871-1873pp. М.Драгоманов підпав під вплив надзвичайно популярних тоді в Європі соціалістичних ідей. Вже після повернення до Києва у 1873p. він доводив колегам, що «радикал, котрий на Україні нс признає українства, єсть нс додумавшийся радикал, так само, як українофіл, котрий нс додумавсьдо радикалізму, тільки плохий українофіл»[87]. Однак намагання М.Драгоманова пропагувати соціалістичні ідеї в Галичині викликали невдоволення в народовському серсдовищі. Невдоволення посилилося під час судових процесів проти соціалістів 1876-1880pp. Під час слідства виявилося, що практично кожне відоме поліції соціалістичне угруповання Галичини та Росії зв’язане з М.Драгомановим. Особливо дошкульними для української справи були судові процеси в березні 1877 та січні 1878pp. До відповідальності тоді притягалися також російські піддані (українці і поляки). Крім цього, австрійській поліції стали відомі зв’язки заарештованих не тільки з М.Драгомановим, а й з київською «громадою»[90]. Внаслідок влада стала дивитися на М.Драгоманова як на «керівника малоруської секції нігілістів» та лідера широкої міжнародної змови соціалістів ^^ЩИ_ШЙ^Ш£йй£6КШІЖ£ЙШЩ2=іЙ=ШШШ=_____^_______£2 з метою «повалення законності і правопорядку у всій Європі»11. У зв’язку з такою інформацією в австрійських владних структурах виробився погляд иа українофільство як на різновид соціалістичного руху. Це бачили та розуміли народовці. Тому вони поспішили однозначно засудити український соціалізм та всіляко відхрещувалися як від М.Драгоманова, так і від тих, хто притягався до судової відповідальності. B свою чергу це викликало незадоволення в Наддніпрянщині. Проблему порозуміння галицьких і наддніпрянських українофілів значно ускладнював «москвофільський фактор». B. Барвінський з досить незначним числом однодумців вирішив вивести народовців поза межі інтелектуальних дискусій та збільшити їх силу і вплив за рахунок насамперед простого люду. До народовського руху В.Барвінський прагнув залучити особливо тих, котрі не ідентифікували себе з українцями, проте й нс визнавали себе росіянами. 3 огляду на це він друкував «Діло» не фонетичним, а етимологічним правописом (останній включав у собі літери «фу> і «Ъ», котрі були характерні для російського алфавіту, фонетичний, тобто власне український правопис, обходився без них). «Заснований ним орган «Діло», - свідчив І.Франко, - зробився органом par excllencc галицьким: місцеві галицькі справи освічувані в місцевім галицьким дусі. Ніщо тут не повинно було вибігати за обрій галицько-руського думання: оборона інтересів духовенства на першім плані, ... божий супокій супроти москвофільства, з яким аж до процесу Ольги Грабар Барвінський ис допускав ніякої полеміки. Українці дуже рідко забирали тут голос, та й загалом часопись була це цікава для них»[94]. Насамперед наддніпрянців вразив етимологічний правопис «Діла». B ньому вони вбачали відступ від українства. Отже, при якомусь довшому утриманні такої політики нсчиссльний народовський рух міг повністю опинитися у фарватері москвофільства та кінець кінцем розчинитися в ньому. Крім того, характер стосунків наддніпрянських і галицьких українофілів випадав зовсім не на користь їхньому порозумінню, а отже, і намаганням перших створити в Галичині власний осередок. Наддніпрянців відштовхувала від народовців насамперед їхня провінційність, мислсння виключно галицькими категоріями, заради чого вони були готові відмовитися навіть від фонетичного (тобто власне українського) правопису, та орієнтація на спілку з москвофілами. Галичани були невдоволені намаганням М.Драгоманова ширити соціалізм серед галицької молоді та особливо тим, що ця його діяльність привела до формування у владних структурах погляду на українофільство як на різновид соціалістичного руху, що в свою чергу вело до настороженого відношення австро-угорського уряду до українофільства взагалі. Крига непорозуміння між галичанами й наддніпрянцями почала скресати лише в 1880p., коли до Галичини прибув лідер «Старої Громади» Володимир Антонович. Приїзд В.Антоновича не був запланованою акцією. Після розпочатої в 1876p. нової хвилі переслідування українства в Росії особливо тяжким для наддніпрянців виявився 1878p. Toro року під плащиком боротьби із соціалістами-народниками київський генерал-губернатор Михайло Чертков вирішив розправитися заодно з лібералами всіх відтінків, в тому числі з українофілами. Тоді планувалося усунення з київського університету дванадцяти професорів, в тому числі В.Аігтоновича. Само собою зрозуміло, що під час поїздки в Європу, зокрема до Галичини, В.Антонович нс міг обійти увагою політику. У Львові він підтримував контакти насамперед з старшим поколінням народовців: як свідчить його щоденник, найчастіше він зустрічався з Корнилом Сушксвичсм, Василем Ільницьким та Олсксавдром і Омеляном Огоновськими. Приязні контакти підтримував він також з істориками Іваном Гушалсвнчсм та Ісидором Шараневичем. Натомість до молодшого покоління народовців він поставивися байдуже, скоріше всього нс годячись із друкуванням «Діла» етимологічним правописом та їх тяжінням до спілки з москвофілами. Так, ім’я редактора «Діла» В.Барвінського зустрічаємо в його щоденнику лише раз, двічі - імена А. Вахиянина і Ю.Романчука[98]. 25 травня 1880p. В.Антонович вирушив далі, і об’їхавши ледь не всю Європу, додому повернувся 10 січня 1881p.[99] Виявилося, що під час його відсутності ситуація в Києві змінилася кардинально. М.Чсрткова було усунуто, а всіма справами керував вищий імперський чиновник сенатор Олександр Половцов. О.Половцов дав зрозуміти киянам, що імператор остаточно схилився до рішення проголосити в Росії конституцію[100]. B таких умовах, звичайно, вільніше б дихнули й українці. Крім того, О.Половцов спеціально шукав контактів з українським патріотичним серсдовищем з метою представити українські проблеми на найвищому рівні. Ha здогад К.Мельник, на його замовлення В.Антонович навіть готував меморіал про українське питанія. Але всьому перешкодило безглузде вбивство імператора народовольцями. Вже наступного дня після вбивства Олександра II, 2 березня, О.ІІоловцов покинув Київ, а «прощаючись з українцями, які прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція»21. Отже, такі, здавалося, близькі надії па порозуміння з урядом знову розбилися вщент: в умовах реакції, яка запанувала в Російській імперії після замаху на Олександра II, наддніпрянським патріотам не приходилося сподіватися на покращення свого становища. Врешті, про це вони почули з уст наближеного до вищих імперських салонів сенатора О.Половцова. Це спонукало наддніпрянців шукати іншого шляху для вирішення своїх проблем і вони знову звертають свої погляди до Львова, тим більше під враженням свіжих розповідей В.Антоновича. Мабуть, саме тоді з’явився термін «український П’ємонт», па що не могло не вплинути недавнє перебування В.Антоновича в Італії та Галичині. Тим часом над проблемою всеукраїнської єдності замислюються львівські послідовники М.Драгоманова. Як наслідок, протягом 1881 -1882pp. виходитьчасопис «Світ», котрий видають Іван Белей та І.Франко. «Світ» був розрахований насамперед на Наддніпрянську Україну, тому загальноукраїнська тематика в ньому переважала. Проте народовці в основному презирливо ставились до чергової ініціативи «землстрясців» драгоманівців, а кияни, скоріше всього, нс сприйняли серйозно організоване двадцятилітніми молодиками видання, незважаючи на тс, що В.Аіггонович особисто обіцяв !.Франкові підтримку[101] [102]. B результаті часопис швидко занепав. Однак короткочасне видавництво «Світу» відіграло важливу роль у зближенні галичан і наддніпрянців - на той час це був єдиний соборний часопис у всій Україні. Реакція поч. 80-х викликала подальшу еволюцію поглядів наддніпрянців на українську справу. У 1883p. у Києві та Одесі побував молодий галицький адвокат Тсофіл Окуневський (з ним зблизився В.Антонович під час свого перебування в Галичині в 1880p.[103]). У листі до М.Драгоманова від 1 листопада 1883p. він повідомляв, що «громада» знову вирішує активізувати зв’язки з Галичиною. Плануються поїздки наддніпрянців до Львова і галичан до Києва. «Дивно мене вразила одна думка громадян - особливо одеських, - продовжує Т.Окуневський. - Вони не надіються жадного важнійшого хісна із органічної внутренної праці, а усю надію свою на поліпшення своєї долі і на більшу свободу покладають в стовкновсння більших держав, котрі вони уважають за нспремішіі. Кажуть, що ніяк слабому народові боротися з таким кольосом, як є руске правительство»[104]. B середині червня 1884p. до Львова прибув представник «Старої Громади» Єлиссй Трсгубів. Після зустрічі з львівськими народовцями він вирушив на побачення з М.Драгомановим до Швейцарії[105]. UIo говорив Є.Трсгубів галичанам і М.Драгоманову - невідомо, проте відлуння цієї зустрічі вчувається в листі М.Драгоманова до І.Франка від 26 вересня 1884p. «Теперішній момент, - писав він, - я вважаю за благопріятний до того, щоб коло чого-небудь зорганізувати солідарність рос[ійських] укрІаїнців] й галичан, - та тілько за це діло треба взятись уміючи ... Я Вам скажу отверто: нс кладіть надії на ініціативу й навіть на перших порах на енергічну підмогу росіян, - а знайте, що найбільша праця ляже на Вас, галичанах»[106]. Одночасно з Є.Трегубовим (в останніх днях червня) доЛьвова прибувають О.Кониський та І.Нсчуй-Лсвннький[107]. Тут вони вели розмови про «заходи щодо морального і матеріального піднесення руського народу»[108]. Скоріше всього, цей візит не переслідував якоїсь конкретної мстн, а мав лише інформативний характер. Проте під час зустрічей О.Кониського і ГНечуя-Лсвицького з І.Франком, у котрого проповідувані ними ідеї знайшли особливе співчуття, з’явився задум відновити в Галичині орієнтоване на всю Україну видавництво. Причому І.Франкові вдалося переконати наддніпрянських гостей у доцільності його друку етимологічним правописом - адже, стверджував він, «Світ» нс мав успіху завдяки тому, що друкувався фонетикою[109]. І.Нсчуй-Лсвицький пробув у Львові всього декілька днів, а О.Кониський відвідав ще Коломию, Станіславів (дс зустрічався з Т.Окуневським), Косів (тут він бачився з професором Гімназії Тсофілем Грушкевичем та Д.Гладиловичсм)[110] та Чернівці (дс зійшовся з членами студентського гуртка «Союз»)[111]. 19 липня О.Кониський повернувся додому[112]. Ha початку жовтня збори «Старої Громади» розглянули справу видавання журналу в Галичині, в якому б, як писав О.Кониський І.Франкові, «усі белетристичні і наукові твори були пронизані націоналізмом в широкому «погляді». Було дві пропозиції: новий журнал або ж реформа народовського літературного часопису «Зоря». Однозначне рішення не було прийняте, проте ініціатива О.Кониського знайшла повне зрозуміння. Тим часом наспів лист І.Франка з повідомленням про те, що власник і редактор «Зорі» Омелян Партицький пропонує йому обняти її редакцію[113]. 3 цього приводу знову збиралася «громада»: повідомлення І.Франка було сприйняте з великим ентузіазмом[114]. Радість наддніпрянців була цілком зрозумілою. Очевидно, ця акція означала ніщо інше, як примирення старшого покоління народовців з молодшим - стосунки між ними залишалися напруженими щс з часів соціалістичних процесів. Можна здогадуватися, що до цього змагали також О.Кониський, І.Нечуй- Лсвицький та Є.Трсгубів, і рішення О.Партицького в якійсь мірі було спонукане саме ними. Врешті, сам час вимагав порозуміння між правим і лівим крилом ослабленого внутрішніми протиріччями народовського руху. Потрібно зауважити, що самі учасники соціалістичних процесів 1876-1880pp., насамперед І.Франко, в першій половині 80-х все більше уваги приділяли національно-політичній проблематиці і поступово еволюціонували від соціалізму до націоналізму. I навіть найелухияніший послідовник М.Драгоманова М.Павлик писав своєму вчителеві у жовтні 1884p. про своє рішення «не відділятися різко від загального теперішнього укр[аїнського] руху в Галичині, а напротів того, працювати серед того гурту»[115]. 3 метою поставити крапку в конфлікті між «старими» і «молодими», вказавши при 3g^a^;^3aig^ggaffli_^^yMiig;jJiM^gflgm_______^______42 цьому на Їхнього спільного ворога москвофільство, М.Павлик вирішив використати публікацію своєї статті «Москвофільство і українофільство серед руського люду Галичини й Буковини»35. М.Павлик підійшов до проблеми національної ідентичності галицьких і буковинських русинів об’єктивно і спробував пояснити її складністю історичного розвитку цих земель, вказавши при цьому й на вади політики народовців. Проте в останніх стаття викликала обурення. Як пояснював М.Павлик М.Драгоманову, його причиною було тс, що він «признав за Наумовичем заслуги коло нар[одної] освіти й талант; що м не дуже високо поставив [Володимира] Барв[інського], піднісши натомість Франка, а пайважнішс, що сказав, шо рух гал[ицької] молодіжи 1875-1880 мав рішучий вплив й на реорганізацію тут українофілів»10. Очевидно, що й тоді ще народовці не бажали трактувати «молодших» І.Франка й М.Павлика за рівних собі. Основний же закид полягав у тому, що стаття виходить на користь москвофілів. Масла в вогонь долив влаштований наприкінці листопада похорон однодумця «молодих» Адольфа Нарольського. «Молоді» перетворили похорон в своєрідну акцію протесту проти прийнятих в ссредовищі старшого покоління норм поведінки. Цій меті було підпорядковано і заповіт А.Нарольського ховати його без хреста і священика, крім цього, ховали його з сигарами в устах, а над могилою заспівали «Ще не вмерла Україна»11. Здавалося б, зовсім незначна подія мала чималий розголос: обуреншо народовців не було меж. B довершення до всього І.Франко спробував взяти під оборону статтю М.Павлика «Москвофільство і українофільство серед руського люду Галичини й Буковини» і народовці поширили свій гнів і на його особу (у похороні А.Нарольського він участі не брав)12. Через цс М.Павлик та І.Франко змушені були вийти зі складу всіх існуючих тоді народовських інституцій13. Звичайно, в таких умовах не могло бути й мови про обняття І.Франком редакції «Зорі». «От глядіть, [116] [117] [118] [119] [120] ^^____________^_^g^iKKMsSbi^>wibEM^j^^nw^s^La^^jhow^ як «вони» пишуть тепер уже! - говорилося в народовських гуртках. - A що ж то «вони» будуть писати, коли дістануть «Зорю» в свої руки!» «Ми їх з болота підняли, пригріли і прокормили, а «вони» ось як нам відплачуються»[121]. Ta все ж повністю відмовитися від послуг І.Франка народовці не змогли: реформа «Зорі» зайшла надто далеко і обійтися без його особи було просто неможливо. Тому вирішено таки залишити І.Фрапка в редакції «Зорі». Однак обурений такою бурхливою реакцією народовців проти своїх і чужих вчинків, І.Франко відмовився. Про конфлікт з народовцями він детально розповів у листі О.Кониському від 13 грудня 1884p.[122] Стривожений О.Кониський знову завзято кинувся мирити «старших» з «молодшими». Одразу ж після отриманім листа І.Франка він звернувся до лідерів народовців редактора «Діла» Івана Белся (що вже повністю інтегрувався в народовське середовище), Д.Гладиловича та професора Львівського університету Омеляна Огоновського з вимогою відмовитися від цькувашія «молодих» і таки довершити реформу «Зорі», бо в іншому випадку «цс була б велика шкода на всю Русь-Україну». Адресати О.Кониського запропонували такий вихід: в даній ситуації не може бути й мови про провідництво в редакції І.Франка, проте потрібно вмовити його погодитися на членство в ній. І.Фраико, однак, вперто відмовлявся, а врешті попросив О.Кониського пітримати його намір видавати новий журнал. У відповідь О.Кониський запросив його до Києва[123]. У другій половині лютого І.Франко відвідав Київ, дс справив чудове враженння на членів «Старої Громади». Кияни погодилися з його думкою видавати новий часопис та обіцяли взяти на себе його фінансування. Однак разом з тим І.Франкові раджено не зривати з народовцями, і більше того, шукати з ними порозуміння. Після свого повернення до Львова І.Франко відвідав Д.Гладиловича і О.Партицького, які знову запропонували йому ввійти до редакиії «Зорі». І.Франко спочатку вагався, але згодом галичани почали напирати й на О.Кониського, що І.Франкові ліпше б не розпочинати видавництво иового часопису, а ввійти в редакцію «Зорі». «Нам треба єдиості», - писав О.Кониському Юліяи Целевич[124]. Врешті, 24 червня 1885p. до Львова прибув О.Кониський. За його прямої участі і наполяганні остаточно завершилося порозуміння «молодших» із «старшими». 1 липня «молоді» вручили Ю.Романчуку меморіал з пропозицією закласти часопис всеукраїнського спрямування із редакцією наполовину із «старших» і «молодших» або ж переформувати таким чином «Зорю». Ю.Романчук скликав нараду народовців. Виявилося, що лише двоє - Михайло Подолинський і Анатоль Вахиянин виступили проти реформи «Зорі». А.Вахшшин, щоправда, заявив, що нс має нічого проти участі І.Франка в редакції «Зорі», алені в якому разі не як редактор-провідиика, бо він «переписується з Драгомановим »4S. Того ж року «Стара Громада» урізноманітнила свою галицьку діяльність і пробує вплинути на галичан іншим шляхом. У серпні 1885p. Київ відвідав О.Барвінський. О.Барвінський нс входив тоді до керівного ядра народовців і не справляв якогось особливого впливу на їхню політику. Його громадська діяльність обмежувалася Тернополем, дс він займав посаду професора учительської семінарії. Проте як ніхто інший, він, починаючи з 60-х років, стало підтримував контакти з наддніпрянськими українцями і постійно цікавився їхніми проблемами. Для киян О.Барвінський виявився коштовною знахідкою, набагато коштовнішою, ніж амбітний і імпульсивний І.Фрапко. Замолоду О.Барвінський брав активну участь у перших народовських гуртках львівської молоді і його снтузіастичне українофільство молодих років з часом переросло в міцні патріотичні переконання. Тоді ж, у 1865p., він познайомився з приїжджим О.Кониським45. Цс був один з перших патріотів соборної України в Галичині, з точки зору якого узгодження дій українців Галичини й Наддніпрянщини повиннобуловідбутися завсяку ціиу. У 1884p. О.Коїшський знову зустрівся з О.Барвінським, і з цього часу між ними налагоджуються щирі й дружні стосунки, які обірвала лише смерть О.Кониського в 1900p. Багато що зближувало цих людей: практично ідентичні переконаня, люта ненависть до москвофілів, разом з тим спокійний і врівноважений характер, пунктуальність, врешті цілеспрямованість і виняткова працездатність. Ix співпраця відігравала дуже важливу роль в розвитку галицько-наддніпрянських стосунків принаймні, протягом наступного десятиліття: саме на тандем Барвінський- Кониський опиралася тодішня галицька політика «Старої Громади». [125] [126] Тоді, в 1885p., «громадяни» узгодили з О.Барвіиським справу видаиня в Галичині історичної літератури українською мовою. Варто зауважити, що цсй задум иаддніпрянців мав не тільки академічне, а й виразне антимосквофільське спрямування: публікація серйозних історичних праць повинна б на науковому рівні довссти соборність усіх українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян історичного досвіду. При цьому обговорювалися проблеми історичної термінології - до цього її практично не існувало. Особливо важко було з терміном «Україна». B Галичині були розповсюдждені терміни «Русь» і «руський», аназва «Україна» популярністю не користувалася. Тоді В.Антонович запропонував об’єднати дві назви в одну, і таким чином з’явилася згодом дуже популярна формула «Русь-Україиа». B результаті цих переговорів вже наступного року О.Барвіиський видав перший том «Руської історичної бібліотеки» - першого фахового історичного україномовного видання, яке продовжувало виходити до t897p.[127] Тим часом національно-політичні концепції «Старої Громади» знову зазнають змін. Саме в 1885p. остаточно кристалізується ідея «українського П’ємонту»: ідея перетворення Львова в центр українського громадського життя розвивається в ідею перетворення його в центр політично-державний. 14 липня до Львова знову прибув В.Антонович. Того ж дня відбулася його нарада з народовцями. Окрім проблеми порозуміння з «молодими», обговорювалася справа додатку до популярної газети «Батьківщина» для Наддніпрянщини. В.Антонович приїжджав не сам, а з своїми учнями Констянтином Арабажином, Оленою Доброграєвою та Катериною Мельник (що згодом стала його дружиною). Додаток до «Батьківщини» був ідеєю не «громади», а київського жіночого гуртка, до котрого належала О.Доброграєва[128]. Щоправда, ця ідея реалізована не була. Цікаву нотатку М.Павлика надибуємо в його листі до М.Драгоманова від 5 липня 1885p. М.Павлик радить йому неодмінно зустрітися з В.Антоиовичем, бо на Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, - пише він у примітці, - що тоді українці - прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, - як радив Др[агомано1в»[129]. Повідомлення М.Павлика підтверджує лист В.Аитоновичадо М.Драгоманова від 8 вересня 1885p. «...я і більшість знайомих моїх, - писав він, - маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західно-слов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б більш бажаною»52 [130]. Наполегливі намагання «Старої Громади» примирити «старих» з «молодими» викликали невдоволення в М.Драгоманова. «Драгоманов мріяв створити соціалістичне радикальне українофільство, - писав у 1884p. член «Старої Громади» професор університету св. Володимира Олександр Кістяківський, - я ж думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом повинен бути практично кожен житель Малоросії... Українофільство повинно бути практичним, кожен, працюючи у своїй галузі на своєму терені, на який поставила його доля, повинен бути національним, - це так звана мала політика на відміну від великої так званої драгоманівської політики»[131]. Однак гасло «практичного українофільства», якому симпатизувала вся «Стара Громада», М.Драгомановим сприйняте не було. Націоналізм був для нього ідеологією вчорашнього дня. Ha його думку, передові європейські погляди полягали в різноманітних проявах соціалістичної ідеології і, щонайменше, в радикальному лібералізмі. 3 такої ж точки зору він розглядав галицькі руські партії, в значній мірі видаючи бажане за дійсне. Співвідношення «москвофіли-народовці» було для нього скоріше співвідношенням чисто політичним (на кшталт «консерватизм-лібералізм»), а не національно-політичним («москвофіли-україиофіли»). Він вважав, що галицька громада «поступовців» ні в якому разі не повинна погоджуватися на поступки націоналізмові «неуків і пустоголових мертвеців» «песиголовців» народовців. Тому угода лівиці з правицею, иа думку М.Драгоманова, на 2-3 роки відтягує справу виходу в Галичині «справді прогресивного органу і прогресивної партії в Галичині, а вмісті з тим і підняття пошани до українофільства в Росії» [тобто серед російських соціалістів - І.Ч.][132]. Саме в такому світлі бачив М.Драгоманов українську справу в Галичині, що згодом привело його до конфлікту із «Старою Громадою». 3 цієї причини у датованих 1885-1886pp. листах до І.Франка він жорстоко картав його за співробітництво з народовцями, з «Зорею» зокрема, і раз у раз погрожував йому припиненням будь-яких стосунків[133]. Розрив із М.Драгомановим «Старої Громади» розпочався листовною полемікою В.Антоновича з М.Драгомановим у 1885p. М.Драгоманов висловив своє невдоволення його спробою погодити «молодих» із «старими» і звинуватив його в агітації проти своєї особи. В.Антонович заперечив будь-яку участь в інтригах проти М.Драгомаиова, натомість піддав нищівній критиці його иаціонально-політичиі концепції, а саме його надії на російських соціалістів («все они, как мне кажутея огулом, - держиморды под красным знаменем и столоначальники от революции»), російський федералізм (якому він протиставив півдепно-західну слов’янську федерацію) і навіть російську літературу («я утверждал, что самый большой вред в культурном отношении приносит украинской интеллигенции то, что она воспитывается исключительно па российской литературе, вместо того, чтобы искать источника света в любой литературе западноевропейской»). Стосовно Галичини він написав, що порозуміння між українофільськими угрупованнями було необхідне насамперед для протистояння щедро спонсорованому царатом москвофільству, яке до того ж тішиться симпатіями національно «малоразвитой» галицької публіки[134]. Виявилося, що М.Драгоманов не погоджується з жодним вказаним вище висновком В.Антоновича. Щодо російських революціонерів, то «они во всяком случае хороши по намерениям», федералізм, інший, ніж російський, нереальний, російська література українцям просто необхідна, так як є найдоступнішим для них джерелом прогресивних ідей, а стосовно Галичини, то боротьба з москвофільством не є необхідністю (потрібно боротися не з москвофілами, а з їхніми впливами на селянство і розширювати таким чином соціальну базу українського національного руху). Врешті, він звинуватив В.Антоновича, що підтримкою угоди народовців із поступовцями він зупинив «внутреннее развитие» галицької молоді, зокрема І.Франка. Кінцівка листа зовсім нетактовна: «Вы заключаете згоду без меня и против меня,» - і приписав В.Аптоновичу «безпринципность H безнравственность»[135]. Останній відповів коротеньким і стриманим листом, з якого зрозуміло, що В.Антоіювич всс ж не бажав доводити справу до розриву[136] [137] [138] [139]. Проте на початку 1886p. він змінив думку. Прикро вражені опозицією М.Драгоманова до їхніх намагань ліквідувати конфлікт поколінь у Галичині, члени «Старої Громади» повідомили його, що грошові субсидії у 1886p. будуть для нього останніми. Цс рішення обгрунтовувалося думкою про те, що місія М.Драгоманова не осягнула своєї мстн. Йому пропонувалося самому подумати про своє матеріальне забезпечення®0. М.Драгоманов був надзвичайно вражений рішенням киян: очевидно, такий поворот був для нього прикрою несподіванкою. Тому відповів різким і нетактовним листом, у якому безжалісно облаяв своїх колишніх однодумців®1. У відповідь отримав короткого листа про те, що «Стара Громада» не згідна з його поглядами на українську справу®2. Однак через деякий час М.Драгоманов дещо охолов і спробував пояснити суть своїх поглядів. 3 його точки зору, Європа стоїть на порозі великих народних рухів. Це стосується й України, тому з метою забезпечити собі симпатії широких народних мас необхідно виразно поставити програму «політичної волі (прав чоловіка і самовправи)» та «соціяльні програми, середні між програмами європейських соціялістів (комуністів) і радикалів, напр. англійських і французських, швейцарської народної партії і т.і.» Найкраще б, коли б така програма з’явилася в Галичині. Проте реакційне народовство стоїть на заваді цьому, а отже, й на заваді українському рухові взагалі. Боротьбу народовців з москвофілами він трактує як «боротьбу цсрковію-славяпсько-малоруського схоластизму й консерватизму з пробами реалізму й демократизму літературного й іншого». Тепер, вважає він, українська справа в Галичині стоїть так високо, як ніколи, між іншим тому, що москвофіли також еволюціонують в поступовому та українському руслі. B зв’язку з цим М.Драгоманов вимагав від киян розриву з «народовськими реакціонерами» й «радикально-прогресивної програми» в Галичині[140] [141] [142]. Цього разу відповідь «Старої Громади» була довшою. У ній стверджувалося, що М.Драгоманов отримує надто спотворену інформацію. Між іншим, раджено йому нс зривати зв’язки з Києвом®4. М.Драгоманов не погодився і відписав уже в лютому t887p., більш-менш повторивши те ж, що писав «Старій Громаді» й В.Антоновичу раніше®5. Цього разу відповіді нс було. ш ГІолсмізуючи з М.Драгомановим, ііаддиіпряиці не випускають із свого поля зору Галичину. У лютому 1886p. Львів знову відвідав Є.Трегубів, що приїжджав у товаристві якогось «Прихильного» (особу останнього встановити нс вдалося)[143]. B травні 1886p. Київ вдруге відвідав І.Франко. Він знову справив чудове враження на місцеву громаду: думки І.Франка про необхідність уважнішого ставлення до галицьких проблем і його заклики до розширення їхнього впливу в Галичині не могли їм не сподобатися [144]. І.Франко повернувся додому одруженим. Його шлюб з наддніпрянкою Ольгою Хоружинською мав символічне значення, ставши своєрідним показником єднання Наддніпрянщини з Галичиною[145]. Проте восени 1886p. єдність галицьких українофілів знову дала тріщину. Народовці нс перестали скоса дивитися на І.Франка, раз у раз у редакції «Зорі» виникали конфлікти. Один з таких конфліктів завершився рішенням І.Франка залишити журнал[146]. У вересні 1886p. 'він повернувся до задуму видавати власний часопис і відновив контакти з М.Драгомановим[147]. Відштовхнутий народовцями, І.Франко з цього часу перетворився в його слухняного послідовника і зберігав вірність його поглядам аж до 1895p. (тобто до його смерті). B складеній під чітким наставництвом М.Драгоманова програмі «Поступу» (так мало називатися нове видання) на першому місці стояли «інтереси робучого люду», натомість проблема всеукраїнської єдності практично була проігнорована[148]. Програма «Поступу» вийшла з друку 15 листопада 1886p., проте одразу була конфіскована[149]. Вихід І.Франка з редакції «Зорі» практично зводив нанівець єдиний конкретний наслідок намагань наддніпрянців примирити «старих» з «молодими». Тому 8 травня до Галичини знову прибули О.Кониський і К.Арабажин (останній представляв молодь Наддніпрянщини). Цього разу О.Кониський вів переговори про свою особисту участь у редакціях «Зорі» та «Діла» з тим, шоб перетворити їх у загальноукраїнські органи. B разі їх успішного завершення він мав намір осісти в Галичині. Проте зрозуміння нс знайшов. Член редакції «Зорі» Григорій Цеглинський заявив йому в вічі, що «Зоря» вже «зовсімдобра», тому не потребує підтримки О.Кониського. Редактор «Діла» І.Бслсй не був проти того, щоб О.Кониський працював у «Ділі», але вимагав від нього згоди писати галицьким діалектом[150] [151]. Крім того, народовці не спішили погоджуватися на пропозицію О.Кониського розв’язати нещадну боротьбу з москвофільством та відстоювати політичні проблеми наддніпрянських українців. B результаті О.Кониський не знайшов спільної мови з галичанами. Врешті решт йому довелося почути слова про те, що наддніпрянцям слід залишити Галичину в спокої, бо вона так чи інакше відійде до Росії (!) і зайнятися Буковиною, «що галицька публіка нічого українського читати нс хоче» і т.п. Вражений О.Кониський писав О.Барвінському: «Коли б розповів Вам свою бссіду ще де з якими «проводирями», що кермують тепер поміж діячами народ[ної] партії, то й Ви б згодилися на те, в чому я за 2 1/2 м[іся]ці запевнився, себто що в Галичині умісне цураються України, її слова і зв’язку з нею, та тілько ще нема відваги порвати всякі традиції, прямо, голосно відректися і прямо виступити проти українофільства... Мимо волі вбачаю чимало основанія з роками 1865-6 і з «Словом». Здається, коли і далі так щс кілька років йтиме так, як іде останні 1 1 /2 року, то отея «мудра» (мудра така, що аж дурна!) політика приведе якраз до «разъединения», а се ж буде те саме «объединение», до якого прямує і «Слово» і «Пролом». Далі він повідомляє, що Іван Белей згодився включити його до складу редакції, платити 700 крб., але й «за них, - пише О.Кониський, - треба б щс поступитися і поглядами і «галицизовати» свою мову. Hi на те, ні на друге я не піду»71. B такій ситуації О.Кониський в порозумінні з «молодими» вирішив організувати новий часопис[152]. Ця ідея знайшла співчуття в Станіславові, куди їздили О.Кониський і К.Арабажин. Місцева молодь навіть пропонувала видавати часопис у своєму місті[153]. Проте О.Кониський все ж зупинив вибір на Львові і повідомив ГБелеєві і І.Франкові, що «Правда» (так мало називатися нове видання) виходитиме за редакцією О.Барвінського і Євгена 58 Зв'язки надніпоянських икоаїниів з Галичиною Олесницького[154]. Додому О.Кониський повернувся 15 ссрпня[155]. Отже, протягом 1880-1887pp. «Старій Громаді» придіяльній участі насамперед В.Антоновича й О.Кониеького вдалося налагодити постійний зв'язок з галицькими народовцями. Наполегливі намагання наддніпрянців встановити контакт з Галичиною були наслідком появи у їхньому середовищі думки про перенесення центру українського руху з Києва до Львова. Причому вже в середині 80-х вона тісно переплелася з ідеєю відірвання України від Росії та організацією на противагу останній південно-західної слов’янської федерації. Проте приступивши до реалізації ідеї «українського П’ємонту» в життя, кияни зіткнулися із значними труднощами. Перш за все, нс вдалося ліквідувати конфлікт «старших» і «молодших» народовців, що було так важливо для організації міцного проукраїнського угруповання в Галичині. По-друге, галицька політика «Старої Громади» викликала протест М.Драгоманова, а в кінці привела до розриву з ішм. Однак найзначнішими перепонами виявилися байдужість до політичних проблем Наддніпрянщини галицьких народовців, їхнє небажання розривати з москвофілами та псспівпадіння поглядів на проблему нормування української мови. B зв’язку з цим галичани погодилися лише заступати культурні проблеми останніх - до узгодження політичної діяльності, однак, тоді не дійшло. 2.