«СТАРА ГРОМАДА» I ПОЛЬСЬКІ ДЕМОКРАТИЧНІ УГРУПОВАННЯ: НАЛАГОДЖЕННЯ КОНТАКТІВ
Діяльність «Старої Громади» в Галичині тісно перепліталася із змаганнями до угоди з поляками.
Ще під час всеросійського археологічного з’їзду 1874p. в Києві його польські учасники зондували ґрунт для порозуміння з українцями.
Так, представник познанських поляків Зиґмупт Дзяловський розмовляв на цю тему з М.Драгомановим'. Проте наддніпрянці тоді пс надавали великої ваги стосункам з поляками, тому поставилися до їхніх пропозицій без ентузіазму.Як і в випадку з народовцями, поштовх до налагодження контактів з поляками дав візитдо Галичини 1880p. В.Антоновича. У Львові В.Аптонович зустрічався і вів дискусії з польсьскими істориками Казимиром Стадніцьким, Зигмунтом Радзімінським та in., а також зі своїми приятелями з середовища київських хлопоманів Миколою Загурським та Антоном Хамцем[156] [157]. А.Хамцеві, до речі, під час повстання 1863p. він врятував життя[158] [159]. Останньою з європейських країн, які відвідав В.Антонович під час своєї закордонної подорожі 1880p., була Італія. Особливу його увагу притягав, звичайно, Рим, де він мав намір попрацювати в архівах Ватикану. Тут і застала В.Антоновича звістка нро намір монахів змартвихветанців відкрити у Львові інтернат для української молоді*. Релігійні погляди В.Антоновича практично не відрізнялися від поглядів тодішньої російської інтелігенції. В.Антонович був прихильником раціонального світогляду, як говорив він у 1891p. Михайлові Павликові, «я ніяких церков нс признаю, а й то по кілька раз у рік іду до митрополита, цілую його в руку та приймаю благословенство для того, що так мені більше еребреників приходить; мені за те платять»[160]. Ta особливо складним було його ставлення до Грєко-Католицької Церкви. 3 одного боку, сам факт ЇЇ виникнення і існування В.Антонович вважав за замах на релігійну самобутність українців та, врешті, за причину частих конфліктів у власне українському середовищі6. Дізнавшись про намір змартвихветанців відкрити інтернат для греко-католицької молоді, він відвідав їхню колегію. Як свідчить К.Мельник (вона перебувала в Римі разом з ним) внаслідок цих відвідин у В.Антоновича сформувалася думка, «що змартвихветанці справді провадять в життя і виховання своїх учнів, хоч клерикальні, але щиро та міцно національні засади для боротьби з московсько-обрусітсльською течією того часу»7. Сама Греко-Католицька Церква на початку 80-х років переживала далеко не найліпші свої часи. Автор фундаментальної монографії про реформу чину св.Василія 1882p. Макарій Каровець назвав двадцятиліття перед реформою василіяи 1882p. «найтємнішим періодом в історії нашої церкви»6. При цьому він мав иа увазі насамперед москвофільство і православні симпатії греко-католицькогодуховєнства в Галичині. Парадоксально, але іцє наприкінці 80-х років саме сутана греко-католицького священика була своєрідним символом москвофільської партії, тоді як народовської - сурдут службовця. «Становище ... народовців в краю, а особливо у Львові, - згадував про 80-і роки Олександр Барвінський, - було тим трудне, а вплив їх на хід і розвиток народних справ був для нього вельми слабий, бо нередувсім в капітулах не мали вони представників, а через те в деканатах»5. Очевидно, що такий стан справ викликав в Ватикані занепокоєння і спонукав його до контрзаходів. Хоча б частково виправити становище повинен був нововідкритий монахами змартвихветанцями у Львові інтернат для греко-католицької молоді. Орден Божого Воскресіння (Congregatio a Resurectione Domini Nostri Jesu Christi - Zmartwychwstaniec) постав у Римі після невдалого польського повстання 1831p. Спроби папи й поляків втрутитися у внутрішні справи Греко- Католицької Церкви галицькі русини сприйняли вороже, розглядаючи їх як чергові полонізаційні заходи: на їхшо думку, змартвихветанці виховуватимуть нс греко-католиків русинів, а католиків поляків[169]. Особливо агресивно поставилося до змартвихветанців народовськс «Діло». 19 лютого 1881p. в газеті з’явилася публікація «Рим а Галицька Русь», в якій політику Ватикану щодо русинів названо «погубною». Закінчувалася ця стаття так: «Терпеливість руського народа має свої границі. Горе тому, хто її надужиє». Проте погляди народовців на ініціативу змартвихветанців нс знайшли зрозуміння в Києві. Після від’їзду О.ГІоловцова наддніпрянцям нє залишалося нічого, як знову звернути погляд на Галичину. Тоді ж з’являється думка про єдиний польсько- український фронт проти царату. Крім того, наддніпряпці розуміють, що втілити в життя ідею «українського П’ємонту» без згоди на цс поляків практично неможливо, тому вже того року київська «громада» активно дискутує на тему польсько- української угоди[170]. Одним з перших, до кого звернувся В.Антонович, був керівник осередку змартвихветанців у Львові Валсріян Калінка. Очевидно, змартвихветанці, як і їхня львівська ініціатива, викликали в В.Антоновича довіру. По-друге, внаслідок ознайомлення з політичною ситуацією в Галичині в нього зародилися симпатії до сторониицтва польських демократів, які практично співпадали з його власними. Тому їхній програмі він відвів найбільше місця в свому щоденнику[171]. Цьому угрупованню симпатизував і В.Калінка. Крім цього, В.Калінка славився своїми українофільськими переконаннями. Революціонер Валеріян Калінка в другій половині 60-х років під впливом змартвихветанців захопився ідеєю цивілізаційної місії на Сході. Ha його думку, Польща мусила зміцнити католицизм на Русі, аби цією зброєю ослабити свого головного ворога Росію. 3 цією мстою у 1868p. він став змартвихветанцем, а в 1870p. висвятився на свяшсника[172]. Наприкінці 70-х років В.Калінку наблизив до cc6c віденський нунцій кардинал Лодовіко Якобіні. Саме в цей час у Ватикані зародилася ідея інтернату для греко- католиків, де 6 виховувалися українські патріоти, максимально прихильні папі і Греко-Католицькій Церкві. Запальний В.Калінка захопився цією ідеєю: очевидно, щоб реалізувати задум спільного фронту поляків і українців проти Росії, потрібно звернутися до молоді і забезпечити собі таким чином успіх у майбутньому[173]. В.Калінка міркував таким чином: «...виховувати русинів на русинів, з повагою до їх обряду, мови і народності. | Цю програму] продиктувала проста справедливість, її рекомендував інтерес Церкви і краю, атакож внутрішній голос сумління, який застерігав, що Pyci щось та належиться з нашого боку за минуле»[174]; «якщо русинів нема, то дякуючи такій етнографії, [Російська] імперія отримає відразу 15 мільйонів одноплемінної людності... Врешті решт, історик В.Антонович симпатизував історикові В.Калінці і завдяки спільності багатьох поглядів на історичний процес, зокрема на причини занепаду Польщі. Обоє вважали його наслідком не так надмірних апетитів сусідів, як польської шляхти, яка в погоні за вигодами для себе сама прирекла власну державу на знищення. Листування В.Антоновича з В.Калінкою відшукати не вдалося. Відомо лише, що В.Антонович диктував листи до нього К.Мельник, яка підписувала їх псевдонімом «Ignaciusz»[176]. Його сліди можна відшукати в брошурі В.Калінки «Стосунок поляків і русинів до руського інтернату OO. Змартвихветанців у Львові». У ній, зокрема, йдеться про позитивне ставлення до інтернату руської інтелігенції. Автору невідомий жодний її представник, що оприлюднив би такі погляди в 80-х роках. 3 огляду на тс, що В.Калінка активно спілкувався з В.Аіітоновичсм, логічно було б припустити, що викладені нижче міркування належать саме йому. «Як для інших, так і для них інтернат був явищем несподіваним і немилим; на його програму в цілому не звертали уваги, однак і не закривали очі, навпаки, пильно слідкували, старанно приглядалися і після уважного і досить довгого спостереження вони дійшли до переконання, що інтернат ис є настільки шкідливою інституцією, аби з неї не можна було 6 витягнути жодної користі. «Русь, - говорять вони, - потребує людей освічених; завдяки їм хоч частково може вона повернути тс, що давніше втратила і здобути в краї поряд з політичним і соціальне становище. добра руська кров відізветься в них. Отже, нехай собі змартвихвстанці провадять свій заклад; то вода па наш млин. 3 другого боку, не зашкодить, що голосно будуть їх підозрювати, оскаржувати і кричати на них; то ще більше стримає їх від полонізаційних захцянок, а при потребі можиа буде і цей заклад помістити в каталозі наших народних кривд.» Одним словом, триматися пасивно і толерувати, трохи перешкоджати, але не багато, ото погляд цього табору»[177]. Проте галицькі русини сприйняли змартвихветаиців відверто вороже. B газетах раз у раз з’являлися неприязні їм статті, що привело до чергового польсько-українського напруження. Його кульмінацією став виступ у сеймі відомого прихильника польсько- української угоди Степана Качали, який назвав інтернат змартвихветанців «замахом на народовість руську» і ноставив питання руба: або угода або інтернат[178]. Промова мала чималий успіх і дала поштовх до чергового братання народовців з москвофілами. Ha честь промовця було влаштовано два «пири», на котрих С.Качалу гаряче вітали представники обох партій[179]. Коментуючи урочитості, «Діло» писало: «Поважна сердечна розмова о ділах народних оживляла всіх присутніх і відразу надала ссму пирові торжественний і щиропатріотичний настрій»[180]. A наприкінці листопада С.Качала виступив із ссрією статтей «Чи примирення партій у нас можливе?»[181]. Розмову про зближення з москвофілами підтримав В.Барвінський[182]. Нарешті, припинив дискусію невідомий дописувач, висловивши думку про марність сподівань на те, що москвофіли коли-небудь відмовляться від власних переконань[183]. Можна здогадуватися, що дискусії на сторінках «Діла» ще більше збільшували прірву між Галичиною й Наддніпрянщиною, ускладнюючи і без того складні стосунки «Старої Громади» з народовцями. Поруч з В.Калінкою наддніпрянці встановлюють контакти з іншими відомими польськими діячами. Починаючи з 70-х років, із середовищем «Старої Громади*>, з В.Аитоиовичем зокрема, зблизився професор історії Варшавського університету Олександр Яблоновський. О.Яблоновський походив з мазовсцької шляхти, проте починаючи з 1853p., постійно проживав у Києві і приймав участь у хлопоманському русі. Очевидно, тоді він і познайомився з В.Аитоновичсм. Під час повстання 1863p. його було заарештовано і заслано. Через чотири роки повернувся. У 1868p. О.Яблоновський остаточно переїхав до Варшави, дс зайнявся історичнимидосліджєннями, передусім історієюУкраїни. Творча спадщина О.Яблоновського й досі нс втратила своєї наукової ваги і займає почеснс місце в польській історіографії[184]. Крім О.Яблоновського, В.Антонович встановив приязні стосунки з іншими польськими вченими: Антоном Мєжинським, Адольфом Павінським, Ґотфрідом Оссовським та ін. Ареною зустрічей і нарад польських і українських інтелектуалів стали археологічні з’їзди 70-x-80-x років[185]. У цей же період О.Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». Ha знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, нерш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю*>. Під час контрактів, за свідченням К.Мсльник, О.Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Він заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх та галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу»[186]. Деталі контактів з українцями О.Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше всього, К.Мсльник значно перебільшила його повноваження. Існувала й київська група поляків, яка змагала до угоди. Уповноваженими до контактів з В.Антоновичсм та київською «Громадою» були: співробітник «Киевской Старины» правник Цезарій Нейман, поет Володимир Висоцький та ін. Ця група підтримувала зв’язки з подібними польськими гуртками по інших українських містах. B Одесі такий гурток був прийнятий до складу місцевої «громади»31 [187]. Ці гуртки, як і О.Яблоновський і В.Калінка, були тісно зв’язані із сторонництвом польських демократів. Цілком можливо, що їхні дії стосовно українців погоджувалися. Скоріше всього, із сторонництвом польських демократів був зв'язаний також Алойзій Тслєжинський - особа в багатьох відношеннях загадкова. B 80-90-х роки А.Тслєжинський виконував функції зв’язкового між Києвом і Львовом, тому відіграв винятково важливу роль у налагодженні контактів «Старої Громади» з Галичиною. О.Барвінський називає його учасником повстання 1863p. і давнім знайомим В.Антоновича, О.Кониського та А.Хамця. Як і останній, він був змушений рятуватися від розправи в Галичині. У Львові він займав посаду начальника складів залізниці, а крім того, володів маєтком на Самбіріцині[188]. Однак його участь у повстанні, скоріше всього, помічена не була, так як, по-перше, навряд чи колишній повстанець міг легально, постійно й безперешкодно їздити в відрядження до Києва; ио-другє, у 1885p. він офіційно звертався до губернатора Волині з проханням звільнити його з російського підданства[189]. До цього слід додати, що повстанців 1863p. амністовано лише 1896p.[190] Скоріше всього, А.Телєжинський був першим емісаром київської «громади» в Галичині, який, за протекцією польських патріотів Наддніпрянщини й Галичини, влаштувався па вигідну посаду на львівській залізниці і, використовуючи своє службове становище, щонайменше, регулярно постачав киянам свіжу інформацію про події у Львові. B усякому разі, в середовищі політиків демократичного табору він користувався незаперечним авторитетом. B 1881 або 1882p. під час будівництва залізниці в Хирові А.Тслєжинський заприязнився з родиною Гладиловичів, один з яких, Дєм’ян Гладилович, незабаром став адміністратором «Діла». Останній познайомив його з О.Барвінським. Знайомство з часом переросло у приязнь і припинилося лише в зв’язку зі смертю А.Тслєжинського в 1908p.36 Протягом 1881-1885pp. контакти наддніпрянців з поляками розвивалися досить успішно. Ha цс вказує хоча 6 той факт, що у 1885p. В.Антонович звертався до Ю.Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні Т.Мсрунович рекомендував Ю.Романчукові зустрітися з В.Антоновичєм для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через се надати більшу силу за кордоном»37. Про перебіг цієї розмови дізнаємося з листа В.Антоновича до М.Драгоманова від 1 листопада 1885p. В.Антонович спробував переконати співрозмовників у необхідності рішучого й безкомпромісного розриву з москвофілами, обіцяючи при цьому підтримку поляків. Однак, за словами В.Антоновича, не зміг «досягти нічого, страх перед звинуваченням в нігілізмі, з однієї сторони, в підкупі поляками, з іншої, повністю паралізують всі починання, а відсутність ініціативи і суспільна апатія довершують справу»38. Очевидно, після зустрічі з народовцями В.Антонович зустрівся з В.Калінкою. Як повідомляв В.Калінка меценатці інтернату змартвихветанців ки. Ядвізі Сапізі, розмова В.Антоновича з A. Вахняіпіном і Ю.Романчуком тривала вісім годин, але недовела до нічого. Наприкінці В.Антонович закинув співрозмовникам, що вони даремно беруть участь у розв’язаній проти змартвихветанців кампанії. «Як би їх шилом вкололи, - пише B. Калінка,- «Та ж то найбільше нсщастя!» »Для чого? Чи змартвихветанці полонізують...?» «Принаймні, бодай би полячили! 36ІЛ. Φ.135. Cnp.2. C.23. 37 ЦДІАЛ. Φ.382. Оп.1. Cnp.35. Арк.8-9. 38 Листування Київської старої громади... С.43-44. Але виховують їх дійсно но-руському, тому ис можна заперечити, і в тому полягає все зло». -