Соціальна структура болгарської громади на півдні України.

Вивчення внутрішнього устрою болгарських переселенських громад, соціальних процесів, які відбувалися у їх середовищі, є принципово важливим для розуміння специфіки колонізаційного процесу, ролі внеску емігрантів до соціальної інфраструктури України XVIII ст.

Проблема формування спеціалізованих категорій у громадах балкансь- ких військових поселенців вже довгий час залишається не тільки не дослідженою, а навіть й не порушеною; незважаючи на те, що вона лежить на поверхні будь-якого з досліджень по історії Південної України XVIII ст.

Вже на момент початку переселень болгар до Російської імперії можна було вести розмову про диференційованість болгарських спільнот як у метрополії, так і у балканських колоніях Банату. Твердження болгарських науковців доби національного Відродження (кінець XVIII - початок ХІХ ст.) про егалітарність суспільства часів османського поневолення, не мали відповідного обґрунтування і можуть розглядатися скоріш як данина певній історичній традиції, що мала місце серед частини інтелігенції слов’янських народів, які на той час не мали своєї державності¹.

Існування привілейованих, у порівнянні з райя, верств населення, таких як войніки та соколари, у середньовічних болгарських землях, може розглядатися як факт наявності передумов для подальшої градації структури соціуму. Відмінність у правовому (можливість безперешкодного просування по території імперії) та економічному (звільнення від сплати державних податків) становищі надавали, у очах спостерігачів-іноземців, деякий відблиск шляхетності цьому прошарку². Саме войніки виступають керуючою та спрямовуючою силою антитурецьких виступів (звичайно ж, у ті часи, коли зовнішньо- та внутрішньополітичне становище Турецької імперії сприяло таким виступам). Засади, на яких існували войніки у Османській імперії, було взято на озброєння й генералітетом Відня.

Окрім власне войників до колоній у Банаті переселилися й прості селяни. Вони також були задіяними у системі організованих ландміліцій: віднині вони становили економічну, господарчу базу цих військово- землеробських поселень. За право користуватися землею вони мали або виставити певну кількість чоловіків у службу, або забезпечувати надходження продукції сільського господарства, яка йшла на сплату граничарам натураль-

з

ного жалування (порцій та рацій) .

Проте, чіткого розмежування, розподілу на суто військових та тих, що займалися виключно землеробством, не відбулося. Учорашній граничар міг піти у відставку та перетворитися на селянина, а замість нього в службу прямував хтось з його рідних. Подібна "спеціалізація", відбилася й у термінах, які використовувалися для позначення роду занять: військовослужбовець - "граничар", всі інші, ті що не служать - "фаміліа(-н)ти".

Командири войників стали офіцерами. Однак їх офіцерство було "дійсним" лише у своїй, балканській общині, та окрім вищого жалування, інших дивідендів не приносило. У очах австріяків вони залишилися найманцями, до того ж схизматиками. Ні про яке зближення з австрійським чи угорським дворянством мови не йшло. Отже, градація у середовищі професійних військових, в цей час була суто номінальною.

Таким чином, на момент переселення на південь Російської імперії, у самих загальних рисах окреслилась лише професійна спеціалізація всередині граничарської спільноти; розподілу на сталі соціальні групи не сталося.

У 1720-х рр., коли стало зрозуміло, що еміграція балканців до південноукраїнського реґіону буде проходити, насамперед, у контексті військової колонізації, постало питання про створення оптимальної моделі громадського устрою нових поселень. За умови постійної служби частини дорослого чоловічого населення у гусарських полках, виникла необхідність якомога краще зорганізувати побут їх родин. Вже універсалом Петра І від 31 жовтня 1723 р. декларувалося, що тим, "хто з них приїде з фаміліями, тобто з жінками та дітьми, тим відведуть землі"⁴.

Більш захищеним у дворянській Російській імперії, відчувало себе гра- ничарське офіцерство. У другій чверті XVIII століття Росія могла претендувати на звання держави, у якій було впроваджено найбільш гнучку та сприятливу для отримання дворянства талановитими вихідцями з нижчих верств, в тому числі й з іноземців, систему.

Згідно прийнятої 24 січня 1722 р. "Табелі про ранги", кожен військовий, який дослужився до обер-офіцерського чину (тобто до найнижчого, 14го рангу, якому відповідало звання прапорщика) - "той є дворянин", а також всі його діти, які народжувалися після цього та один з синів, народжених до того часу (15-ий з пунктів, доданих до "Табелі")⁶.

Така процедура отримання російського дворянства ідеально влаштовувала граничарське офіцерство, оскільки їм, за універсалом Петра І від 23 жовтня 1723 р., надавалися чини "без будь-якої різниці" (тобто, тотожні цісар-

7

ським) . Вже станом на літо 1724 р. ми можемо констатувати появу перших

о

російських дворян болгарського походження . Якщо до цього вони відрізнялися від своїх рядових співвітчизників лише рівнем отримуваної платні, то відтепер розрив починає збільшуватися, однак не настільки, як у традиційному російському суспільстві - "болгарське (балканське)" дворянство не могло похвалитися наявністю господарств (з душами, чи без них).

Помилки попередніх років у питанні щодо засад на яких влаштовувалися балканські переселенці було критично переосмислено та виправлено під час організації Нової Сербії та Слов’яносербії. Першим кроком у цьому напрямку став розподіл військовослужбовців на дві категорії - тих, що несуть дійсну службу, і тих, що мешкають по своїх домівках та "можуть вдовольняти свої потреби за рахунок землі" (пункт 8-ий імператорської грамоти з переліком умов оселення у Російській імперії, даної генерал-майору Хорвату)⁹. Передбачалося, що співвідношення цих двох категорій дорівнюватиме 1 : 3. Власне кажучи, йшлося про польову та гарнізону службу; пізніше ці дві категорії буде офіційно визначено термінами "служилі" та "заступаючі". Аналіз документів дає підстави стверджувати, що за умови постійного допливу нових людей до військових поселень, до "заступаючих" залічували, насамперед, військовослужбовців-новачків. Тим самим їм давали час на розбудову власного господарства, а шанці отримували гарнізон. Розподіл цей був досить умовним, при потребі обидві категорії взаємно замінялися: у червні 1762 р., коли постала загроза татарського нападу на Нову Сербію, польову команду, що складалася з 300 вояків, без жодних вагань відпустили в роти, аби шанці не залишалися без людей, а відтак й без захисту¹⁰. То були власне військові.

Оформлення, або, краще сказати реанімація, ще одного, третього, прошарку, власне селянства - "фаміліатів" відбулося у середині XVIII ст. Перші письмові свідоцтва про те, що у Новій Сербії існували служилі, заступаючі та фаміліати, відносяться до початку 1780-х років. В.Зуєв у своїх "Подорожніх записках" занотував, що головною особливістю, притаманною фа- міліатам, було те, що вони були "нерухомі" і мусили обробляти землі за перших та за других, коли їм не вистачало часу на це заняття¹¹.

Хоча у викладенні Зуєва історія Нової Сербії постає досить туманною та плутаною, - на неї він накладає події 1764-1776 рр., та подає через це не вірні назви полків, кількість рот у них і таке інше, - ми не маємо підстав для того, щоб не вірити йому саме у тій частині повідомлення, яка стосується спеціального розподілу військових поселенців.

Разом з тим, в історичній літературі немає усталеної точки зору на походження фаміліатів. О.Посунько зазначає, що існування селянської верстви, лише передбачалося планами Сенату. Дійсно, документи канцелярії Новосе- рбського корпусу та Слов’яносербської комісії не доносять жодних згадок про існування фаміліатів. Як вважає дослідниця, це було зумовлено тим, що "лише офіцери перейшли в Росію зі своїми родинами, більшість же сербських вояків була неодруженою"¹². Таке твердження не є коректним, оскільки смислове навантаження терміну "фаміліати" та розуміння становища групи людей, яка за ним переховувалася, низводиться до рівня членів сім’ї, "фамілії". Це не відповідає дійсності. За свідченнями обер-офіцерського складу Новосербського корпусу, станом на 1762 р., видно, що "тих з фамілій військовослужбовців, які залишаються у поселенні та у разі необхідності можуть

13

взяти зброю та дати ворогу відсіч - достатня кількість" . Отже, фаміліати це не просто жінки та неповнолітні діти військовослужбовців. Ми маємо справу з вже досить потужним прошарком людності.

Матеріали комісії з розслідування зловживань І.Хорвата, керованої полковником Спічинським, дають змогу визначити характер цієї верстви. Коли постало питання про те, що робити з 5.000 українців, які без дозволу мешкали по хуторах у офіцерів корпусу, то на розгляд імператриці було запропоновано проект, згідно якого передбачалося їх розподілити таким чином: гідних до служби у полки або ж залишити на поселенні, але на тих же підставах, на яких "перебувають іноземні фаміліати, що виїхали до цього часу"¹⁴.

Що ж стосується Слов’яносербії, то фаміліати існували і там, на користь чого свідчать повідомлення генерал-майора Прерадовича до Військової колегії за 1758 р. про те, що у його команді, окрім штатних військовослужбовців, існує й кількадесят таких, які не служать, але на поселенні знаходяться, до того ж, активно ведуть господарство¹⁵.

"План" заселення Новоросійської губернії 1764 р., у якому також йдеться про фаміліатів, не вніс докорінних змін у той стан речей, який мав місце, а тому за допомогою цього документу можна зробити ретроспективний аналіз. За "Планом" орієнтація фаміліатської верстви - чітко сільськогосподарська. Поруч з терміном "фаміліати" скрізь фігурує така величина, як "земельна ділянка". У другому розділі "Плану" - "Про розподіл земель, та засади на яких ними можна володіти", ділянка визначається як частка землі, яка не дробиться, а назавжди залишається у однаковій пропорції (30 дес.), для того, щоб завжди зручно було за неї служити (для військового), або сплачувати поземельне (для цивільного)¹⁶. Відзначимо, що нічого принципово нового не відбулося - у Новій Сербії порядок був аналогічним. Кожна родина, "фамілія" мала володіти ділянкою, до того ж без сплати поземельного, лише за умови того, що один з її членів завжди мав знаходитися у військовій службі. Якщо ж такого не знаходилося, то ділянка заносилася до

17

розряду поселенських (цивільних) . У тому разі, якщо хтось з військових вчинив втечу, то замість нього у службу брали іншого з придатних членів його фамілії. Більш того, саме "фамілія" мала "спостерігати за поряднім життям військовослужбовця".

На кожну ділянку мало припадати, як мінімум, два фаміліата. Причому, не обов’язково вони мали бути родичами - з метою примноження "фамілії" рекомендувалося зводити у один двір сторонніх людей.

Височайше затверджена доповідь князя Потьомкіна від 24 грудня 1776

р. про поселення та штат гусарських полків у Новоросійській та Азовській

18

губерніях, не змінила існуючого стану речей . Низкою додаткових законодавчих актів, зокрема від 12 серпня 1777 р., лише закріплювався реґламент, за яким на кожних двох фаміліатів, мали припадати гусар або заступаючий¹⁹.

Фаміліати були економічно-активною частиною населення військових

20

колоній: вони володіли значними ділянками землі (до 120 дес.) . Попри певні твердження про меншу вартість, другорядність фаміліатів, у порівнянні з військовими; попри зображення їх мало не прикріпленими до землі, саме вони, а не військовослужбовці, складали основу життєдіяльності військово- землеробських колоній.

Військові, заступаючі та фаміліати співіснували у рамках однієї громади, забезпечуючи її нормальне функціонування. Г ромада військових поселенців становила нижчу одиницю колонії - роту. Найбільший вплив на всі сфери громадського життя мав головний офіцер - ротний командир. Для більшості своїх підлеглих він був патроном у прямому розумінні: завербував їх

за кордоном та сприяв їх переселенню, інколи допомагав матеріально у обза-

21

веденні господарством . Найбільш впливові члени громади - офіцери, відстоювали інтереси її рядових членів, репрезентуючи їх у зносинах з центральною владою²². Тобто, попри всю мілітарізацію, громада балканських поселенців на півдні України не втратила архаїчних рис звичайної сільської грома-

23

ди

Таким чином, у поселеннях Нової Сербії та Слов’яносербії було впроваджено модель громадського устрою, яка мала місце у балканських військово-землеробських колоніях Австрійської імперії. Населення у них розподілялося на військових та фаміліатів. Фаміліатська верства являла собою юридично вільне селянство, яке за користування державною землею мало надавати чоловіків до полків та економічно допомагати їм нести службу. У середовищі власне військових окрім номінального розподілу на службовців та заступаючих, відбулося відокремлення офіцерства, чому сприяла гнучка система його отримання, впроваджена у Російській імперії. Подальшій кристалізації дворянства з балканських військових поселенців сприяли земельні роздачі другої половини XVIII ст. У період 1764-1783 рр. подібний устрій було поширено на всі, в тому числі й не балканські, іррегулярні військові одиниці Південної України. Чергова військова реформа, яку було розпочато 28 червня 1783 р., скасувала іррегулярні поселенні війська. Всі категорії рядових мешканців колишніх гусарських полків перетворилися на звичайних казен-

24

них поселян . Відмінності було ліквідовано. Подібна структуризація, розподіл військових поселенців на спеціалізовані верстви мав місце та сенс лише за умови збереження воєнізованого устрою у південнослов’янських колоніях; за відсутності такого відпала й потреба у подібному розподілі.

3.1.