Поземельні відносини.

Одним з стимулів, який значною мірою підштовхував болгар емігрувати до південних районів Російської імперії, були обіцяні урядом значні земельні ділянки для нових поселенців. Втягнення балканських поселенців до поземельних відносин в Україні відбувалося лише після закінчення російсько- турецької війни 1735-1739 рр., коли сенатським наказом від 3 листопада 1740 р.

Штаб- та обер-офіцерам гусарських полків наприкінці 30-х - початку 40-х рр. XVIII ст. вдалося придбати землі на території українських козацьких полків. Саме цим можна пояснити їх перебування у відпустках в Україні протягом "остзейського квартирування", зокрема під час подорожі Єлизавети

27

Петрівни до Києва у січні 1744 р. На залишених у куплених маєтках жінок та дітей лягав основний тягар господарчої діяльності: про купівлю та переведення кріпаків з великоросійських губерній не могло йти й розмови, оскільки практика ця, на той час, залишалася незнаною, та й недозволеною для них; для широкого використання найманої праці також не було можливості через фінансові негаразди про які йшлося вище.

Переведення гусарських полків в Україну та їх остаточне оселення, у 1749 р. не вирішило головної проблеми - прагнення офіцерства до влаштування їх на засадах ландміліції, обіцяного ще Петром І. Саме такий шлях мав наблизити балканське офіцерство до ідеалу "великоросійського помісного дворянина".

Мріям цим судилося здійснитися досить швидко. Вже у грамоті Єлизавети Петрівни, наданої І.Хорвату для підтвердження отриманих привілеїв від 11 січня 1752 р., у пункті 5-му зазначалося: "...під будівлю їх домів, також під город та пашні відведені будуть у зручних місцях достатні і зручні для

життя землі кожному чину по пропорції, і ті землі особливо їм затверджені

28

будуть від нас у вічне й спадкове володіння" . На подібних засадах отримували землю і чини слов’яносербських ескадронів.

Всі рядові поселенці отримували по 15 дес. землі. Проте, наділення землею нижніх чинів не супроводжувалося будь-яким юридичним оформленням їх прав на власність. Як результат - повна відсутність документів за допомогою яких можна було б висвітлити цей процес. Очевидно, за наявності значних земельних фондів кожен військовослужбовець обирав собі ту ділянку у ротних дачах, яка впала йому до вподоби.

Кількість землі, наданої обер-офіцерам та їх родинам не була особливо значною, у порівняні з загально імперськими нормами поміщицького землеволодіння наступних десятиріч: прапорщику 25; підпоручику 35; поручнику

29

40 та капітану 50 десятин землі .

У порівнянні з земельними роздачами останньої чверті XVIII ст., такий обсяг землеволодіння балканського офіцерства був мізерним. Але у згадуваний час навіть така ділянка була мало не латифундією, оскільки катастрофічно не вистачало робочих рук.

Несення військової служби вимагало часу. Самим членам родин, було проблематично впоратися. Залишалося одне - використання найманої праці.

Для забезпечення потреб господарства робочими руками щойно "висвячені" поміщики вдавалися до вживання різних методів. Найпростішим був той, про який повідав у своїх спогадах С.Пішчевич: коли під час спроби налагодження ним власного господарства у Слов’яносербії (1756-1757 рр.), гусари його роти косили йому сіно та заорали незначну ділянку землі "за на-

30

пування горілкою" . Як бачимо, засіб вигідний для обох з сторін. Більш оригінальні, але менш гуманні методи впровадив тимчасовий командир 6-ої роти (шанець Вілгош) Пандурського полку Новосербського корпусу, поручник І.Карачон (Карачонов), який проголосив цілину, підняту службовцями роти (очищену від лісу та каміння), тією самою ділянкою, яка мала належати йому за його службу, і відібрав на свою користь, внаслідок чого пандури та їх ро-

31

дини залишилися без посівів .

Однак, примусове чи договірне, залучення нижчих чинів до роботи у господарстві офіцерів не мало жодних перспектив. Хоча рядові й мусили підкорятися їм як військовому начальству, працювати на них вони не були зобов’язані. Конче необхідним стало запровадження інституції селян- підданців. Незначну кількість прислуги, таких собі пахолків-підсусідків, деякі офіцери-граничари вивели з Банату, але по приїзді вони, зазвичай, вписувалися до служби. Показовим є випадок з болгарином Н.Нагорським, котрий 5 років жив у маєтку генерала Прерадовича у Серебрянському шанці, за його власним висловом "за хлопца", і лише у липні 1762 р. став військовослужбо-

32

вцем . Не останню роль у прийнятті такого рішення відігравав той факт, що належали вони до гостродефіцитних "дозволених націй", і їх патронам було легше зарахувати їх у полк, а в найми взяти когось з місцевих жителів.

Використання праці місцевих, українських робітників, балканським офіцерством дало підстави для тверджень про загарбницький, реакційний характер південнослов’янської, зокрема болгарської військової колонізації в Україні у XVIII ст. Особливо плідно розроблено це питання було ще на початковому етапі існування радянської історичної науки, коли будь-яке явище розглядалося крізь призму класової боротьби та теорії існування суспільно- економічних формацій.

33

Слов’яносербії базувалося на експлуатації українського населення .

Насправді ж, праця місцевих мешканців на території південнослов’янських адміністративно-територіальних одиниць не носила примусового характеру. У кожній з рот (щанців) була сільськогосподарська округа, яка знаходилася у веденні всіх чинів, і прибутки з якої мали йти на поповнення ротних складів (магазинів), закупівлю ліків і таке інше. Оскільки населення шанців мало й свої землі для обробки, і не могло приділяти значної уваги рекультивації громадських ланів, то поширення набула здача цих земель у оренду під луки, пасовиська, посів злакових культур. За випас худоби бралася

34 n

грошова платня . За сінокосіння та вирощування сільськогосподарської продукції - натуральна: як зауважила та ж Полонська-Василенко, третина від

35

зібраного залишалася робітникам, решта йшла у полковий прибуток . Такий стан речей був цілком узаконений не тільки державою, але й громадською думкою. Службовці та посполиті (члени їх родин) Новослобідського козачого (сусіди новосербців) та Бахмутського козачого (біля Слов’яносербії) полків традиційно виступали у ролі орендарів. Казати про менш привілейоване становище місцевого населення у порівнянні з балканськими переселенцями, не доводиться. Просто на території цих козачих формувань був значно вищим ступінь розвитку продуктивних сил (більше населення), а через це гостріше поставала проблема залучення додаткових площ, які оброблювались. Будь які примусові дії окремих представників прийдешнього населення були не генеральною лінією, а відхиленнями від неї. Коли вже згадуваний, поручник Карачон спробував, з власної ініціативи, брати з новослобідців окрім натуральної продукції, ще й грошову платню - ті просто припинили орендувати землі саме в дачах цього шанця, і звернулися до більш порядних ротних командирів³⁶.

Навіть менші прогрішення ставали предметом розгляду з боку російсь-

37

кої центральної влади .

• . 38

українських козаків для оранки ланів .

Немає жодних підстав для створення образу чужинця-гнобителя, коли мова йде про переселенців з Балкан. Справа є значно простішою, ні про яке покріпачення українського населення не могло йти й мови. На території Нової Сербії та Слов’яносербії не існувало юридично невільного населення. Праця найманих робітників у господарстві будь-якого офіцера чи на громадських землях обов’язково оплачувалась.

Серед українського населення Слобідських, Українських козачих полків та Польської України не відчувалося нестачі на бажаючих оселитися у якості підсусідків на офіцерських землях у Новій Сербії (слов’яносербське офіцерство було менш схильне приймати втікачів). Гетьман К.Г.Розумовський неодноразово звертався до Сенату з проханням про заборону підлеглим генерал-лейтенанта Хорвата приймати таких переселенців³⁹. Уряд не залишив без уваги ці зауваження: 4 квітня 1760 р. було видано сенатський наказ, згідно з яким заборонялося приймати "російських" українців на поселення до Нової Сербії ⁴⁰. Однак залишити представників південноукраїнського дворянства без альтернативи, було неможливо. З почуття корпоративності, члени Правлячого Сенату видають "навздогін" ще один законодавчий акт, про дозвіл І.Хорвату та всім офіцерам Новосербського корпусу приймати до себе мешканців Польської України у якості денщиків: полковникам - 12 дворів; підполковникам - 8; прем’єр-майорам - 6; капітанам - 4, а всім іншим обер-офіцерам (прапорщики, підпоручики та поручики) по 2 двора (10 травня 1760 р.)⁴¹. На Слов’яносербію, вірогідно, це положення не поширювалося через її віддаленість від західного державного кордону та відсутність тих виключних привілеїв, якими було обдаровано Нову Сербію.

Про те, що встановлений урядом ліміт оселення представників цієї категорії селян не дотримувався ні до, ні після прийняття закону від 10 травня 1760 р., свідчать матеріали ревізії Спічинського, згідно яких "денщиків" спільної статі, станом на першу половину 1762 р., налічувалося трохи більше

42

5.000 . Враховуючи, що за даними тієї ж комісії, командний (штаб- та обер-

офіцерський) склад Новосербського корпусу налічував 134 особи, можна встановити середні показники підданців, що мешкали по офіцерських хуторах⁴³. Цифра ця становитиме приблизно 40 осіб на маєток. Зрозуміло, що то є середнє арифметичне і не показує реального співвідношення. Враховуючи, що офіцерство болгарського походження у Новій Сербії займало, переважно, нижчу та середню ланки, можна припустити, що їх маєтки, та кількість селян, що мешкали у них , не були великими. Очевидно, переважна частина підданців припадала на генерал-лейтенанта Хорвата та його найближче оточення. З цього можна зробити ще один висновок - для оселення "денщиків" використовувалися не тільки рангові, але й казенні землі. Фактично, використання земельного фонду Новосербського поселення вийшло з-під юрисдикції російського уряду.

Внаслідок виявлених зловживань, було проведено реформування Но- восербського корпусу та інших військово-територіальних одиниць на півдні України. 22 березня 1764 р. імператриця затвердила доповідь сенаторів М.І. та П.І. Паніних - "Про найменування Новосербського поселення Новоросійською губернією; про оселення в ній полків, двох гусарських і пікінерського; про план роздачі земель для їх заселення"⁴⁴. Новий план роздачі земель мав покращити засади, насамперед, офіцерського землеволодіння та землекористування. Для нижніх чинів мало що змінилося: як і раніше, землею вони володіли тимчасово, лише за умови несення військової служби; земля відводилася не кожному окремому поселенцю, а громаді. Взагалі ж то, губернські установи Південної України (перш за все, Межові експедиції) у період з 1764 до 1800 рр., не залишили документів, які б дали змогу розкрити принципи землеволодіння фаміліатів та військових нижчої ланки. Очевидно, їх просто не існувало, оскільки умовний характер їх власності на землю, не викликав потреби у створенні подібного комплексу посвідчувально-інформаційної документації. Через це картину поземельних відносин у середовищі військових поселенців у другій половині XVIII ст. ми можемо відтворити лише на прикладі балканського офіцерства (дворянства) .

Згідно 2-го пункту І-го розділу "Плану" ("Про привілеї"), кожен офіцер отримував певну частку землі у довічне спадкове володіння⁴⁵. Фактично, цим пунктом підтверджувалися права офіцерства на вже отриману ними землю "по чинам". Трохи пізніше вони отримають назву "рангові землі". Податки з цієї землі, як і до цього часу, не сплачувалися. А.В.Бойко цілком слушно зауважив, що надання землі в довічне спадкове володіння залишилося пустим звуком, і офіцер користувався земельною ділянкою лише за умови несення військової служби (дійсної, чи попередньої, якщо його апшитували). Якісно нового статусу ці землі не отримали. Так само, як і за часів Нової Сербії та Слов’яносербії, якщо службовець помирав, один з членів родини мав заступити у службу в тому самому чині, або ж, в противному випадку, через 10- річний термін за землю необхідно було сплачувати податки⁴⁶. Платня стано-

47

вила 2,5 коп. за 1 дес. землі .

Проте кількісні зміни відбулися, і зміни досить помітні. Якщо раніше служиле офіцерство володіло порівняно невеликими ділянками землі, то тепер норму було значно збільшено: поручник, прапорщик, полковий аудитор та квартермістр отримували 4 ділянки (104-120 дес.); капітан (ротмістр) - 6 ділянок (156-180 дес.); секунд-майор - 7 ділянок (182-210 дес.); прем’єр- майор - 8 (208-240 дес.); підполковник - 10 (260-300 дес.); полковник - 16 (416-480 дес.). Коливання у розмірі рангових земель пояснювалися тим, що у

48

лісистих місцевостях 1 ділянка становила 26, а у безлісих - 30 дес. землі .

Таким чином, обсяги наданих офіцерам у користування земель, у порівнянні з новосербськими та слов’яносербськими, збільшилися у 3,5-4 рази.

Окрім земель "по чину", або рангових, "Планом" передбачалося існування ще однієї категорії, створеної спеціально для офіцерства - поміщицької землі. Кожен бажаючий міг отримати ділянку порожньої землі для заселення її вільними людьми, виведеними з-за кордону на власний кошт. Максимальний розмір майбутньої садиби мав становити 48 ділянок (48x26(30) дес.). На заселення землі відводилося 3 роки, і на кожну ділянку мав припадати 1 двір (родина). Зовсім не заселена земля відбиралася назад, до казни,

•49

так само, як і надлишок з частково залюдненої дачі .

Протягом перших 10 років по введені таких засад отримання офіцерами додаткових земель, ажіотажу навколо "поміщицьких дач" не відбувалося. Очевидно, переважній частині офіцерства гусарських полків цілком вистачило збільшення розміру рангових земель. Першим документом, що дає нам змогу проаналізувати хід поміщицької колонізації, є зведена "Відомість розданих від колишніх генерал-губернатора, губернаторів і губернських канцелярій, під заселення поміщикам Новоросійської губернії землях ..", 1795-го року⁵⁰. Незважаючи на те, що від опублікування "Плану" цей документ відділяє 30 років, особливості формуляру дозволяють відтворити процес роздачі земель болгарському офіцерству. Більш ранніх відомостей не збереглося.

Найбільш ранньою датою отримання офіцерами землі, згідно цього документу, стало 12 березня 1764 р. (відзначимо курйозність датування - "План" було прийнято лише 22 березня, до того ж мав пройти відповідний термін між його опублікуванням та набуттям чинності на місцях). Володарем села Нижнє Кам’янувате (на 1795 р. - Новоросійського повіту) став прапорщик І.Себов. Ділянка була відносно невеликою - 750 дес. (30 дворів). Очевидно, можливості заселити більшу кількість землі, у володаря, не існувало. Паралельно, зауважимо, що на 1760-ті роки це був майже поодинокий випадок отримання земель не на території колишніх Нової Сербії та Слов’яносербії (населений пункт знаходився у межах Української лінії). Ймовірно, згадуваний Себов був відставником одного з польових гусарських полків, розквартированих на Лінії у 1763-1764 рр.⁵¹

Впродовж 1764-1776 рр. майже ніяк не проявило себе у заселенні додаткових земель болгарське дворянство Бахмутського повіту - мабуть через те, що у віддаленій від державних кордонів Катерининській провінції було

52

набагато менше прийдешнього вільного населення, аніж у Єлизаветинській .

Значно швидшими темпами просувалася приватновласницька колонізація офіцерів-болгар та членів їх родин на землях колишньої Нової Сербії. Всі селища знаходилися на території майбутнього Єлизаветградського повіту (у кордонах 1775-1783 рр.): д.Срібна, прапорщика Радойчева (104 дес.; 1772 р.); с.Петрове, генерал-майора І.Стойкова (1.242 дес.; 1769 та 1771 рр.); д.Чичевка, майора Пандаурова (104 дес.; 1764 р.); с.Кам’янка, капітана М.Донєва (1.200 дес.; 1764 р.); д.Спасова, майорші Мажарової (1.352 дес.; 1772 р.); д.Мала Северинівка, майорші Пандаурової (1.248 дес.; 1774 р.); д.Олександрівка, поручниці Донєвої (832 дес.; 1772 р.); д.Станішевка, майора Станішева (1.952 дес.; 1772 р.); д.Мартінська, майора М.Станкова (936 дес.; 1773 р.); сс.Браїлове та Пєткове, підполковника Пєткова (2.500 та 500 дес.; 1764-1765 рр.); сс.Верхня Лозоватка та Омельник, поручника Турунжі (1.800 та 1.600 дес.; 1764 та 1770 рр.); с.Мавродіївка, прапорщиці Челебієвої (880 дес.; 1768 р.); с.Світле, підполковника М.Трандофілова (2.182 дес.; 1776 р.); д.Бондарівка, поручника В.Нєдєлкова (200 дес.; 1774 р.); с.Кобзарівка та

53

д.Черніковка, майора Ангелова (1.780 дес.; 1771 р.) .

Південніше, на землях, що були безпосередньо наближені до басейну Південного Бугу (територія Ольвіопольського повіту у кордонах 1775-1783

рр.), помішицьких слобід у цей час виникло значно менше - д.Водина, підполковника Карачонова (1.440 дес.; 1774 р.); д.Копановка, майора К.Палалова (1.352 дес.; 1770-1774 рр.); с.Кагарлик, генерал-лейтенанта І.Пєпєріци (4.864 дес.; 1772-1774 рр.); д.Івановка, майора Гіржева (1.404 дес.; 1768-1774 рр.); д.Оніловка, поручника І.Онілова (208 дес.; 1774 р.); д.Даміанівка, поручника Сабова (728 дес.; 1774 р.) та д.Маткова, майора І.Маткова (1.404 дес.; 1768 р.)⁵⁴.

Причини уповільнених темпів та менших масштабів поміщицької колонізації у останньому з районів слід шукати у конфронтації, яка особливо гостро точилася у першій половині 1770-х рр., між мешканцями Новоросійської губернії та запорожцями. Територія Бугогардової паланки (за запорозьким визнанням) та Молдавського гусарського полку (за урядовим розподілом), була не найкращим, з огляду на міркування про безпеку, місцем для обзаведення господарством. Офіцер, що отримував ділянку, запрошував до оселення селян з Польської України, чимало витрачав на обзаведення їх худобою та реманентом, міг у одну мить залишитися не тільки без підданців, але й без майна. Наприклад, 23 серпня 1773 р. з канцелярії Новоросійської губернії у Кіш Війська Запорозького Низового було надіслано промеморію з проханням сприяти висланню до слободи Кобзарівки, яка належала прем’єр- майору Жовтого гусарського полку Ангелову, восьми родин його підданців. Останні, прихопивши із собою все рухоме майно, перебралися до заснованої на р.Верблюжці, слободи кошового отамана П.І.Калнишевського⁵⁵.

Випадки такі далеко не поодинокі. Обуренню офіцерства не було меж. І їх можна зрозуміти. Підданці не становили юридично залежної категорії селянства. За ними зберігалося право переходу, але ж за умови повернення ними грошей, які було вкладено володарем землі у розбудову їх господарства. Перехід з майном на запорозькі землі, у слободи старшини, в очах офіційної влади, був нічим іншим, як крадіжкою. В свою чергу, старшина чудово розуміла, чим саме вона займається, і чому потакає. Підтвердженням цього є ордер, наданий з Коша полковому осавулу Г.Письменному, яким йому наказувалося всіляко опікати 11 родин підданців майора Чорного гусарсько- го полку Палалова, які до цього мешкали у його слободі Копанки, а відтепер мали оселитися на військових землях, у слободі Вукакаровій⁵⁶.

Все це не додавало популярності запорозькій старшині серед офіцерів гусарських полків. Справедливості заради, однак, відзначимо, що не скрізь вони виступали як антагоністи. Як приклад можна навести й факти добросусідських відносин: восени 1774 р. на територію Вольностей, за дозволом Коша, прибули на зимівлю гурти худоби, що належали офіцерам Чорного полку - капітану О.Лутковському та майору Д.Михайлову. Того літа у дачах гусарських полків не вродили трави, і, за відповідну платню, підданцям згадуваних офіцерів було дозволено накосити сіна та зазимувати з товаром на

57

запорозьких землях . Більш того, майор Михайлов просив Калнишевського відвести йому землі під хутір у запорозьких дачах, оскільки його власну ділянку на р.Сугаклеї губернська канцелярія відібрала під оселення арнаутсь- ких команд, і він тепер не мав де подітися зі всім своїм господарством. За це

58

він обіцяв щорічно сплачувати у Кіш по 100 крб. (!) . Як не схоже це на поведінку капітана І.Карачонова, який у середині серпня того ж року без дозволу в’їхав на береги р.Корабельної, накосив та вивіз більше 700 копиць сі-

.59

на

Однак, навіть такі, нечисленні, випадки добросусідських відносин мали коріння скоріш у виключно прагматичних мотивах, а не у відчутті компліментарності. Тому знищення Запорожжя, з одного боку, позбавило новоросійське дворянство зайвого клопоту, а з іншого - прислужилося сигналом для початку перерозподілу земельного фонду колишньої Січі.

Пік роздачі ділянок під заселення слобод, у запорозьких дачах, при- йшовся на 1776-1777 рр. Офіцерство гусарських полків та арнаутських команд навипередки поспішало отримати грунти. Першими, як це не дивовижно, почали брати землі новоспечені офіцери - арнаутські байрактари, а не старожили-"новосербці". Пояснення цьому слід шукати у незабезпеченості перших, у порівнянні з останніми, землею. Хоча, при вселенні арнаутів у міжріччі Буга та Дніпра, наказами новоросійського губернатора датованими липнем 1775 р., арнаутським офіцерам мали відвести рангові землі, згідно штату пікінерських полків⁶⁰, землі ці так і не було отримано. Сталося це через більшу зацікавленість уряду у роздачі земель під слободи поміщикам, зі сплатою до казни по скінченні терміну пільгових років. Вже з 1776 р. наділення служилого офіцерства ранговою землею було припинено⁶¹.

Найраніші факти отримання арнаутськими прапорщиками (байракта- рами) - болгарами за походженням, ділянок на території Вольностей, які було виявлено нами, датовано квітнем-травнем 1776 р. Хоча вони й відчували себе ображеними через неотримання "беззаплатних земель", але альтернативи не існувало - треба було брати хоч би те, що давали. Всього збереглося близько 40 донесень арнаутських офіцерів до Новоросійської губернської канцелярії, з проханням відвести землю під заселення. Третину прохачів нами ідентифіковано як болгар (див. Додаток Р).

Закріпилися на отриманих землях лише одиниці. Справа в тім, що більшість заявок на одержання землі подавалися навмання, за принципом лотереї, без найменших реальних уявлень про те, що то за землі, які там ґрунти, чи є вода. Досить часто на нового володаря, при ближчому знайомстві з землею, очікувало розчарування. Так, 11 листопада 1776 р. службовці Сербського гусарського полку - секунд-майор Матков та його сини, - прапорщик І. та кадет Т.Маткови стали власниками (звичайно умовними) трьох ділянок у запорозьких дачах по р.Корабельній. Роком пізніше - 30 червня 1777 р., поблизу отримали землі Палалови. Вже навесні 1778 р. обидві родини повертали білети на право володіння до губернської канцелярії, оскільки, як з’ясувалося, "землі ці до заселення незручні"⁶². У окремих випадках час між фактичним отриманням та ознайомленням з становищем ділянки, був досить тривалим. Очевидно, просто не доходили руки: поручник Донєв, отримавши 50 дес. на р.Боковенці ще у 1777 р., лише у 1780 р. повернув їх за непридатністю⁶³.

Та навіть задовільний стан отриманих угідь не міг гарантувати того, що вони залишаться у володінні тієї особи, якій були призначенні. Не встиг капітан І.Пєпєріца зрадіти якісним родючим ґрунтам на берегах тихої Коми- шенки, як її було відібрано казною для "арнаутських" поселень⁶⁴. Як спостережливо зауважив А.В.Бойко, "біда новоросійського офіцерства полягала в тому, що вони для держави не являли собою потенційної загрози внутрішній ситуації на півдні України. Тому у відношеннях з офіцерами для держави на першому місті була власна вигода"⁶⁵. Та й взагалі, історія того часу майорить прикладами, коли на вівтар державних інтересів приносилися і більш значущі особи: наприклад, коли з’ясувалося, що 3.000 дес. землі на березі Дніпра, у Херсонському повіті, є зручними для заснування там селищ іноземних військових поселенців, серед яких були й болгари, то земельну дачу негайно, без жодних зволікань, відібрали у володаря, генерал-поручика Ржевського⁶⁶.

Отже, можна констатувати, що протягом 1776-1783 рр. на землях колишніх Вольностей землеволодіння болгарського офіцерства, через низку несприятливих обставин, поширення не набуло. Чого не можна сказати про територію власне поселених гусарських полків.

Оскільки Болгарський гусарський полк (1776-1783), за особистим побажанням Г.О.Потьомкіна, намагалися організувати за етнічним принципом (про що йшлося вище), то саме у дачах цього полку отримали переважну кількість земель офіцери-болгари у 1777-1778 рр. (див. Додаток П).

Не тільки заселення, а й юридичне оформлення власності на отриману землю було пов’язане з чималим клопотом. Інколи воно перетворювалося на довгі роки бюрократичної тяганини. Формальною підставою для вступу поміщика у володіння землею ставало відмежування землі офіцером- геодезістом, зняття з неї плану (з наданням копії власнику) та занесення відповідних записів до генеральних межових книг. Зокрема, прапорщик Сербського гусарського полку І.Семіонов ще у березні 1777 р. донесенням до Новоросійської губернської канцелярії просив про відведення йому земельної ділянки. Відповідний наказ канцелярії у Межову експедицію з’явився через 5 років - 29 квітня 1782 р., та й то зовсім не означав, що офіцери-межовики відразу кинуться його виконувати⁶⁷.

Середній термін часу у який, для більшості обер-офіцерів, вміщувалася процедура легітимізації володіння землею, становив від 3 до 5 років (прем’єр-майор Войков; шанець Липняжий; 1777-1781 рр.)⁶⁸.

Звістка про те, що роздачу рангових земель припинено, а фонди полкових дач активно розподіляються між офіцерами дійсної служби та відставни- ками (зрозуміло, що фонди ці були швидко вичерпаними, бо 10.000 дес. вільної землі на 5-6 ротних офіцерів то не так вже й багато), не на жарт стурбувала ще одну категорію військовослужбовців - унтер-офіцерів. Вже у 1774 р. роздачу земель унтерам було уповільнено⁶⁹. Найбільш спритні з унтер- офіцерів намагаються у будь-яку ціну отримати бодай найменший обер-

70

офіцерський чин . Результат - дворянство та можливість отримати землю. Процеси перерозподілу земельного фонду у Новоросійській губернії у другій половині 1770-х рр. сприяли кристалізації дворянства й остаточному його відриву від своїх рядових співвітчизників. Розкол між соціальним та майновим становищем з одного боку - обер-, а з іншого - унтер-офіцерства та рядових військових поселенців-болгар став практично нездоланним.

Швидка вичерпність земельного фонду, виділеного під заселення поміщицьких слобод, призвела до певних поступок на користь офіцерства за рахунок ротних земель (тих, що призначалися для потреб громад військових поселян). 8 вересня 1777 р. Новоросійською губернською канцелярією було видано наказ, за пропозицією, отриманою ще у листопаді 1776 р. від новоросійського губернатора М.В.Муромцева: оскільки значна кількість землі рот поселених гусарських полків, через їх некомплектність, залишалися пустими, то межовій експедиції дозволяли роздачу таких земель у тимчасове користування поміщикам, за сплату, з умовою, щоб "поселення на них не відбувало-

71

ся, а вдовольнялися сінокосінням та хліборобством" .

Розглянемо конкретний приклад. Загальна площа ротних земель Болгарського полку (йдеться про землі відведені під шанці, без врахування рангових та поміщицьких) складала 73.200 дес. При цьому, на них мали бути вселені 2.600 дворів. Реально вселилося 1.034. Отже, комплектність складала 40%. Близько 40.000 дес. землі у полкових дачах могли бути надані у тимчасове користування поміщикам⁷². Зрозуміло, що найбільші шанси стати предметом поміщицьких зазіхань мали дачі некомплектних рот (покажчик 40% є усередненим); у дачах шанців Вільшанського та Добрянського (комплект - 99 та 95% відповідно) їм було нічого робити.

Подібне ж становище спостерігаємо й у інших полках - Сербському, Угорському, Македонському... Ось чому ми маємо численні прохання про відведення земель, за сплату, у одних ротних округах, і жодних згадок про

подібні процеси в інших. Хоча ніякої усталеної форми таких земельних роздач не існувало (як то служба у тому ж полку, у дачах якого просили ділянки), але ж певні закономірності мали місце - землі намагалися отримати поблизу до своїх рангових та слобідських, у тих же місцях, де мешкав сам та родина. На сьогодні виявлено кілька документів, що розкривають механізм цього, додаткового, способу отримання земель офіцерами: накази про відведення земель підпоручику Гіржеву (шанець Семлек; 620 дес.; 4 листопада

73

1778 р.) та прем’єр-майору Вєлічковському (шанець Коропчинський; 200

74

дес.; 20 квітня 1778 р.) "до рангової його дачі" .

У обох випадках надано розписки від мешканців згадуваних шанців про те, що потреби у цих землях вони не відчувають. Оскільки головною метою для нас є показати джерела та засоби формування земельної власності у новоросійського дворянства болгарського походження, ми не будемо детально розбирати механізм отримання подібних свідоцтв від громад, тим

75

більш, що це вже зроблено . Зауважимо лише, що внаслідок подібних маніпуляцій ротні землі майже завжди переходили у споконвічну власність поміщиків.

Випадки, коли "орендовані" землі дійсно поверталися за вимогами громади, поодинокі та нехарактерні і були скоріш виключенням⁷⁶.

В цілому ж, на початок 1780-х рр. темпи роздачі земель уповільнюються, мало що не зовсім припиняються - наявні фонди вичерпано. Частина офіцерства, невдоволена результатом розподілу, намагається розширити свої володіння за рахунок земель інших поміщиків. Формально це було зробити не важко, оскільки головною умовою, за якої земля перетворювалася на приватний маєток, являлося її залюднення. За таких обставин достатньо було звернути увагу органів місцевої влади у особі губернської канцелярії на землі, які попри їх відведення залишалися незаселеними. Так, у липні 1782 р. новоросійський губернатор М.Д.Язиков отримав донесення підпоручика Сербського гусарського полку І.Новаковича, яким той просив віддати йому ділянку під слободу з 48 дворів, отриману прапорщиком Болгарського полку Войновим, але й досі порожню (у окрузі шанця Добрянського). При цьому прохачем головний наголос робився на те, що "виведені мною з Польщі де- сять родин, через не відведення землі перебувають у страшній скруті та мо-

77

жуть втекти" . Землі у Войнова відібрали та передали Новаковичу, оскільки перший "невідомо де знаходиться". Привертає увагу той факт, що чиновники канцелярії досить слабко орієнтувалися у питаннях леґітимності того, чи іншого володіння землею, ідентифікації особи їх власника - згідно документації все тієї ж Новоросійської губернської канцелярії, Войнова (очевидно за наказом Військової колегії) було переведено з Болгарського до Сербського гусарського полку, і він, навіть, отримав ґрунти у дачах Новомиргородського

78

шанця .

Якщо у справі "Новакович проти Войнова" зовнішнього боку законності дотримались, цього не можна сказати стосовно справи наступної. У тих випадках, коли на отримання ділянки, яка сподобалась, але належить іншому, законним шляхом, не було жодного шансу, у хід вступала груба сила: сильніший пожирав слабшого. У лютому 1782 р. вахмістр Сербського гусарського полку Апостолов скаржився губернатору Язикову на майора того ж полку Лутковського, який силоміць відібрав у його матері рангові землі по-

79

кійного батька, поблизу Новомиргороду .

Не менш гостро стояла проблема з переманюванням один у одного підданців. Уходили до того поміщика, який міг запропонувати кращі умови поселення. Типовою є скарга поміщика Новоросійської губернії Бурцева на капітана Д.Сабова (1783 р.). У слободі останнього мешкали втікачі першого.

Незважаючи ні на які прохання, зауваження та застереження, Сабов не допу-

• 80 скав повернення їх на попереднє місце проживання .

Земельні ділянки, рангові й слобідські, досить швидко перетворилися на об’єкт купівлі-продажу. З рук у руки переходили землі отримані за "Планом", починаючи з 1764 р. Переважно, то були рангові землі площею від 18 до 260 дес. Продаж значних масивів "слобідських" земель ще не набув поширення: продавалися лише ті ділянки, які належали поміщику юридично,

тобто, були заселеними. Таких було не багато і значними розмірами вони не

81

відрізнялися - як правило, не більше 720 дес. (24 двора) .

У більшості випадків земельні володіння поміщиків-болгар, які склалися протягом 1760-х - на початку 1790-х рр. було розпорошено по різних повітах Новоросійської губернії (Катеринославського намісництва). Незважаючи на такий характер поміщицького землеволодіння існувала одна риса, яка робила його мало що не монолітним - "клановість" болгарського офіцерства, гіпертрофоване відчуття "на своя родък". Хоча у межах однієї родини можна зустріти і прапорщика, і генерал-лейтенанта, чітко простежується збереження традиційного, патріархального устрою, коли рід виступає єдиним цілим у просторі не тільки духовному, а й матеріальному: чийся маєток

то дійсно його маєток, але він входить і до вищого ієрархічного ступеня -

82

"землі Палалових", чи "володіння Карачонових" . У руках окремих родів, таким чином, було сконцентровано значні площі сільськогосподарських земель, від 5.000 до 20.000 дес. (див. Додаток С).

То були найбільші, численні роди, які переселилися на південь України у середині XVIII ст., а то й раніше, встигли укорінитися на нових місцях, причому географія їх розселення була досить представницькою. Так, слов’яносербські Сабови, переважна більшість яких, як і раніше, мешкала на берегах Дінця, Лугані та Бахмуту, "випустили" й правобережну "гілку" у

83

особі Д.Сабова . Надзвичайно розгалуженими були й Карачонови (Ка- рачони) та Гіржеви. З середовища останніх, під час російсько-турецьких війн

84

за правління Катерини ІІ, вийшла плеяда блискучих талановитих офіцерів .

Зазначимо, що хоча успіхи на поприщу військової кар’єри і сприяли отриманню великих земельних ділянок, та все ж таки не були вирішальними у справі розбудови матеріального добробуту родини. Так, хоча Донєви й не могли похвалитися наявністю штаб-офіцерів серед родичів (патріарх роду - М.Донєв, був капітаном, і ніхто з синів не спромігся піднятися вище), однак це не завадило їм отримати, протягом 1764-1780-х рр., майже 11.000 дес. на землях Єлизаветградської провінції. І не просто отримати, а й обзавестися господарством у вигляді млинів, садків, вівчарних заводів. Головним було мати господарську вдачу, працелюбність, ініціативність.

Переліченими родинами-"латифундістами" не обмежувалось коло новоросійського дворянства болгарського походження. Були ще й Мажарови, Самбулови, Мішкови (Мішковські), Войнови, Войкови, Нєдєлкови, Ангєло- ви, Станчулови-Болгарови, Станкови, Апостолови, Маркови, Манойлови,

Долманови, Онілови, Семіонови, Станішеви, Пєпєріци... - володарі невели-

85

ких слобод з ділянками землі у розмірі 500-1.500 дес.

Підводячи підсумок, зазначимо, що переселившися до південних регіонів Російської імперії, болгарські мігранти мали пристосовуватися до нових умов повсякденного життя, яке протікало, частіш за все, у складі створених урядом іррегулярних військових формувань. Протягом першої половини XVIII ст. держава не приділила уваги проблемі земельного забезпечення переселенців. Певні зрушення намітилися за часів існування Нової Сербії та Слов’яносербії, коли офіцерство почало отримувати "рангові" землі. "План" про заселення Новоросійської губернії 1764 р. та подальші земельні роздачі поклали початок процесу розшарування військових поселенців. Від цього часу у середовищі військових поселенців мала місце не тільки соціальна, а й майнова диференціація. Рядові поселенці, становили напівпривілейовану групу населення російської держави, яка за своїм статусом була наближена до козаків та однодворців. Уряд не поширив на цю категорію права приватного володіння землею, штучно законсервувавши архаїчні форми землекористування, притаманні болгарській сільській громаді. Наприкінці XVIII ст. саме "общиний" спосіб володіння землею нижніх чинів прислужився прецедентом до уніфікації військових поселенців з казенними селянами. Офіцерство болгарського походження, відійшовши від свого етнічного середовища, поповнило лави південноукраїнських поміщиків. У основу їх земельних володінь лягли рангові ділянки та землі надані казною для заселення вільними селянами. На кінець століття окремі дворянські роди болгарського походження володіли значними маєтками. Політика російського уряду стосовно болгарських переселенців у аграрному питанні сприяла соціальному розшаруванню діаспори та поклала початок етнічній асиміляції.

3.3.