Напрямки розвитку та внесок господарств болгарських переселенців у аграрну інфраструктуру Південної України.

Навколо питання про внесок балканських, а, зокрема й болгарських переселенців у господарче освоєння причорноморського реґіону, вже протягом століття не згасають дискусії. Точки зору, яких дотримувалися і продовжують дотримуватися дослідники часто є полярними.

87

другої половини XVIII ст.

Прихильники першої й другої точок зору, відстоюючи свою позицію, оперують досить компактним, традиційним набором фактів з історії нашого краю, часто на свій смак та уподобання інтерпретуючи той чи інший момент.

До середини XVIII ст. дійсно, вести розмову про будь-який внесок болгарської діаспори до економічної, господарчої інфраструктури не видається можливим. Як вже йшлося, через ряд негативних обставин, болгари змушені були виступати у ролі не донорів, а реципієнтів. Обставини змінилися з заснуванням сталих військово-землеробських поселень.

Головним напрямком господарчої діяльності було обрано традиційне для реґіону скотарство, оскільки через геокліматичні чинники, землеробство

становило допоміжну галузь. Такий стан речей вважався природнім і зали-

88

шався незмінним .

Не змінили такого співвідношення двох гілок сільського господарства і прийдешні мешканці Балканського півострова. Тим більш, що вони й не були схильні будь що змінювати; попри всі досягнення балканських народів у городництві, садівництві і такому іншому, тваринництво складало основу їх

. 89

господарської традиції . Наявність великих площ земель, придатних під пасовища також сприяла орієнтації господарств на розведення худоби.

В силу необхідності кожному військовому поселенцю мати коней (насамперед для несення служби), однією з головних турбот стає розвиток конярства.

Одним з перших документів, за яким ми можемо простежити стан забезпеченості рядового та унтер-офіцерського складу кіньми, є відомість, датована груднем 1758 р., що збереглася у двох варіантах, надісланих генерал- майором Прерадовичем: один до Слов’яносербскої комісії, другий - до Військової колегії. Вони взаємодоповнюють одна іншу, оскільки у текстах існують розбіжності). У більшості з гусар у приватному володінні знаходилася один, рідко двоє, коней⁹⁰. При цьому чин - рядовий, чи то капрал, або квар- термейстр, не мав особливого значення, - то був той мінімум, який необхідно було мати. Займатися розведенням коней кожен міг за власним бажанням. Наприклад, у вахмістра 6-ої роти полку Прерадовича (розташовувалася на р. Нижній Біленькій), болгарина І.Сербула, коней було 12 голів⁹¹. Тримали їх у

92

якості робочої худоби і фаміліати, оселені у цьому полку .

По Новій Сербії та полку Шевича подібних відомостей не збереглося (можливо, вони й не існували): як бачиться нам, Прерадович, чий полк у кількісному відношенні був значно меншим аніж у того ж Шевича, навмисне акцентував увагу на успішній розбудові господарств своїми підлеглими та, з власної ініціативи, включив до стандартної відомості додатковий пункт "Заводить чи ні господарство".

Невеликі обсяги розведення коней можна пояснити тим, що військові мали самі їх купувати на початкове обзаведення. Враховуючи ті обставини,

93

що річна платня рядового становила 18 крб., це було досить обтяжливо . Ціни на коней не фігурують, але існують відомості завдяки яким їх можна встановити. Навесні 1760 р. чугуївський калмик К.Аюкін перегнав через Дніпро, на продаж службовцям Новосербського корпусу (а саме - Македонського гусарського полку) 1.500 коней, за які з нього було взято податку до казни 1.125 крб., з розрахунку 5 коп.

Не набагато кращими обстояли справи з розведенням дрібної та великої рогатої худоби. За тими ж відомостями по полку Прерадовича, стандартом було мати у гусарському господарстві від 1 до 5 корів та близько 10 овець⁹⁶. Хоча, знову ж, і тут, як і у конярстві були свої лідери та фаворити: у

97

господарстві вже згадуваного І.Сербула - 18 голів . Хоча такі обсяги тваринництва у господарствах болгарських переселенців й не йдуть ні у яке порівняння з обсягами, що мали місце у запорожців (їх найближчих сусідів), не слід забувати, що у балканців тваринництво не носило ринкової спрямованості, а мало вдовольняти внутрішньородинні потреби, а тому, навіть у такому вигляді, було самодостатнім.

На перешкоді розвитку тваринництва стояло кілька негативних факторів, як об’єктивних, так і суб’єктивних.

До об’єктивних слід віднести постійну загрозу епізоотій та посухи, які призводили до падежу худоби; обидва вони дамокловим мечем нависали над добробутом переселенця та його родини. Наведемо кілька, досить характерних, прикладів. Роки 1756 та 1757-ий видалися особливо неврожайними не тільки на злаки, а й на трави - Південна Україна потерпала від нестачі продовольства та фуражу. Рік 1758-ий був не набагато кращим; зима 1758-1759 рр. призвела до падежу та масового забою худоби у поселеннях Нової Сербії та Слов’яносербії. Вже 24 лютого 1759 р. генерал-майор Шевич був змушений клопотатися у Слов’яносербській комісії про видачу фуражних грошей службовцям його команди (без повернення), за зразком того, як вони були

98

надані гусарам та пандурам Нової Сербії, за наказом Правлячого Сенату .

Несприятливим суб’єктивним фактором була "складна криміногенна ситуація" у реґіоні.

Постає питання - чи варто було вкладати гроші, до того ж, отримувані вкрай нерегулярно, у збільшення поголів’я доместикатів, якщо всі труди могло бути зведено нанівець першою ж пошестю чи шайкою розбишак? Очевидно, що більшість з колоністів вирішували для себе - "Ні!" Тому скотарство й не носило комерційного забарвлення; його продукція йшла лише на забезпечення власних потреб. Не слід, однак, й недооцінювати ступінь його розвитку. Про це свідчить, хоч би, той факт, що під час зимового нападу татар на землі колишньої Нової Сербії, взимку 1769 р., звідти було угнано 32.000 голів худоби та спалено близько 10.000 пудів сіна¹⁰¹.

Анексія північно-західної частини Вольностей у 1768 р. збільшила землі, що було занято балканськими колоніями. Вже у 1773-1774 рр. ми можемо спостерігати збільшення поголів’я худоби у колоністських господарствах, причому за рахунок саме фаміліатських отар. Зокрема, реєстр коней мешканців 15-ої роти Молдавського гусарського полку свідчить нам про те, що їх

кількість у фаміліатів зросла, сягаючи інколи десятка та й більше голів на

102

одне господарство: А.Ілієв - 11 .

Болгари, які переселилися до Південної України влітку 1773 р., на землі по р.Синюсі, привнесли нові риси до методики розведення домашньої худоби.

103

цької армії . Населення багатьох районів Добруджі спеціалізувалося на поставці вовни до мануфактур, що передбачало існування високорозвиненого вівчарства.

Значну кількість худоби, незважаючи на майже півтори тисячі кілометрів, що відділяли нову колонію від метрополії, болгари привели з собою. Відомості про його точну кількість, навіть з одних й тих же джерел, часто не співпадають, а інколи навіть й суперечать одне одному. Так, посилаючись на вже не існуючі документи Новоросійської губернської канцелярії, По- лонська-Василенко повідомляє, що загальна кількість худоби, яку пригнала одна з оселених у Вільшанці груп, становила 1.115 голів¹⁰⁴. Дані, які навів Шишмарев, можна вважати більш повними, не висмикнутими з головного контексту (при цьому обидва дослідники опрацьовували одну й ту ж саму архівну працю). Згідно них, лише прем’єр-майор І.Штерич відібрав у переселенців 1.614 овець, 9 буйволиць, 5 телят та 4 коней¹⁰⁵. І то була лише незначна частина від загальної кількості. Реальна ж цифра мала бути більшою у 4-5 разів, адже за повідомленнями тієї ж Полонської-Василенко, одних лише возів у переселенців налічувалося 320, а це, як мінімум, 600 коней чи буйволів¹⁰⁶. Про те, що отари худоби у мігрантів сягали досить солідних розмірів, свідчать й масштаби заготівлі ними кормів - на початку серпня 1774 р. отаман Калниболоцького куреню А.Білий рапортував Калнишевському, що болгари, які оселилися на ріках Ташлик, Синюха та Мазниця "не тільки сіно але

107

й очерет по річках скосили" .

Ще за часів Нової Сербії балканськими емігрантами було завезено

108

тонкорунних мериносів .

Для мериносів необхідно було будувати спеціальні приміщення, які б захищали від холоду, спеки, пилових бур. Саме практику їх зведення привнесли болгари. То були так звані "ізби" - напівзаглиблені у землю вівчарні з низьким дахом. Хоча лексема "ізба" й притаманна більшості слов’янських мов, використання її у такому значенні зустрічається лише у болгарській¹¹⁰. Саме з таким смисловим навантаженням проходить воно й у документах останньої чверті XVIII ст. Наприклад, капітан Болгарського гусарського полку П.Апостолов тримав на р.Мазниці "для випасу худоби овечий завод з п’яти ізб"¹¹¹. Пріоритет утримання таких заводів належав, звичайно ж, не лише офіцерству, а, насамперед, найбільш масовій категорії діаспоріантів - рядовим військовим поселенцям. Отримана від тонкорунних овець вовна поліпшеної якості, в першу чергу, використовувалася у власних господарствах

- комплекс чоловічого вбрання, так звана "абічка" на 100% складався з сук-

112

на . Залишок (досить значний) продукції вівчарства йшов на продаж. Вівці з господарств болгарських поселенців Новоросійської губернії вважалися

113

найкращими , а раціональні елементи болгарської традиції у цій галузі, з цього часу поширилися серед інших етнічних груп реґіону.

Ще до одної новації слід віднести завезення балканських буйволів, перша згадка про яких відноситься до вже згадуваних подій 1773 р.¹¹⁴ У порівнянні з іншими породами великої рогатої худоби, для болгар, буйволи стояли на першому місці. За спостереженнями, що зроблені на початку ХІХ ст., за побутом болгар у Бессарабії (теж переселенці з Північної Болгарії), болгари надавали перевагу саме цьому різновиду тому, що буйволиці давали молока більше аніж корови, й воно було більш жирним¹¹⁵. Крім того, буйволів використовували для верхової їзди. Звичайно, буйволи програвали у порівнянні з сірою українською породою великої рогатої худоби, коли йшлося про використання їх у якості тяглової сили¹¹⁶. Програвали, але все ж таки були придатні й для такого роду діяльності. З огляду ж на м’ясо-молочний характер цієї худоби, кредит популярності її, особливо у балканців, перевищував подібний у ставленні до волів. Стосовно внеску буйволів до загальної популяції великої рогатої худоби на півдні України, існує дві точки зору. Перша - негативна: у ґрунтовному дослідженні із статистики сільського господарства середини ХІХ ст. (тобто по скінченні саме такого відрізка часу, який дає можливість критично проаналізувати те, чи інше явище) зазначається, що бал- канська худоба є сама дрібна та немічна порода рогатої худоби і метисація балканських буйволів з українською сірою породою мала самий поганий

вплив на останню . Друга - позитивна, але разом з тим це, так би мовити,

реквієм нереалізованим можливостям. Дружиніна зауважує, що населення

118

утримувало буйволів, але через поганий догляд вони були мало корисні .

Очевидно, буйволи таки розповсюдились по господарствах місцевих жителів. Поштовхом цьому прислужився широкий спектр можливостей їх використання. Але ж присутність цих позитивних рис була помітною лише там, де спостерігався досвід їх утримання та не практикувалася метисація з іншими породами. Невдалим досвід їх розведення можна назвати лише стосовно місцевого населення, яке віддавало перевагу сірій українській породі. У болгарських поселенців буйволи, як і раніше, перебували у фаворі.

Отже, хоча питома вага поголів’я худоби та продукції тваринництва болгарських поселенців й не була значною у порівнянні з аналогічними у місцевого, старожитнього населення, але привнесення ними нових порід худоби та методик її вирощування значною мірою збагатило господарчу традицію південноукраїнського реґіону.

Заняття хліборобством у болгарських поселенців цілковито вміщувалося у рамки традиційної для реґіону схеми та не несло у собі принципово нових рис - воно узгоджувалося з вже існуючими доробками тубільного українського населення. В той же час, твердження про те, що всі нові переселенці запозичували весь комплекс раціональних елементів української землеробської традиції , є некоректним, особливо коли йдеться про вихідців з Балкано-Дунайського реґіону¹¹⁹, оскільки землеробські навички у болгар були на високому рівні.

Помірковано континентальний клімат Дунайської пагорбкуватої рівнини, звідки походила абсолютна більшість болгарських емігрантів XVIII ст., її тучні чорноземи та густа система водної мережі, сприяли культивації злаків, хоча хліборобство й носило другорядний, допоміжний характер у порівнянні з тваринництвом¹²⁰. Тобто, як геокліматичні умови, так і напрямки господарської діяльності населення цього реґіону та Південної України були майже тотожними. Територія степової України, де розселилися болгарські колоністи не є цілковито однорідною ландшафтно. Певні відмінності існували. Зокрема, землі по рр. Вись, Синюха, Ташлик, Тясмин розташовано на кордоні степового та лісостепового поясів; річний рівень опадів тут дещо вищий, аніж на територіях, що тягнуться на Лівобережжі по Бахмуту, Лугані та Сіверському Дінцю й у місцевостях, що прилягають до нижньої течії Дністра і Південного Бугу, та являють собою взірець "класичного" Степу.

Саме з цими обставинами було пов’язано районування злакових культур та їх сортів. Найбільшого поширення, відразу ж, серед населення балкан- ських військово-землеробських колоній, набули посіви жита та вівса. Така їх популярність пояснювалася, по-перше, більшою, у порівнянні з пшеницею, невибагливістю цих культур, які давали чудові врожаї навіть на глинистих

ґрунтах, при недостатньому зволоженні¹²¹. Також вони були значно стійкі-

122

шими до морозу .

Кавалерійська орієнтація іррегулярних команд південної України також вимагала збільшення площ, які засівалися саме житом та вівсом, необ-

123

хідними для прогодування кінського поголів’я . Кожному з військовослужбовців, які заступали до гусарських полків Нової Сербії та Слов’яносербії, казна надавала, без зворотно, посівний матеріал: 1 чверть жита та 2 чверті

. 124 . .

вівсу . Всі інші злаки, очевидно, вирощувалися вже за приватною ініціативою поселенців; це, однак, було більш притаманним саме населенню Нової Сербії, через вже згадувані кліматичні фактори. Так, серед культур, які були присутні у посівах мешканців шанця Вілгош Пандурського полку, додатково

125

до вівса та жита, згадуються пшениця, ячмінь та гречка . Остання культура була незнаною балканцям на попередніх місцях мешкання, а запозичена від українців. Проте значного поширення вона не набула¹²⁶.

Таким був набір сортів у болгарського населення сконцентрованого на території, яка відповідала адміністративним кордонам Нової Сербії та Слов’яносербії.

Розширення ареалу болгарських колоній на південь, у зв’язку з територіальними надбаннями Російської імперії, внаслідок успішних воєн 17681774 та 1787-1791 рр., збагатило та поліпшило спектр вирощуваних сортів. Ґрунти навколо майже всіх селищ цього району - міжріччя Дніпра та Дністра (нижня течія) були одноманітні, глинкувато-чорноземні, які у літо багате на дощі могли дати гарні врожаї, а у посушливе - майже нічого, хіба що вдавалося повернути посіяне . Використання традиційних українських сортів, у даному випадку, було справою вкрай ризикованою. Тому й поширюються тут балканські, посухостійкі культури та сорти: з пшениці - арнаутка (Triticum spicis longissimus) - довгостеблинна пшениця з великим насінням жовтого кольору; просо (бор; Panicum millaceum spicis) та чорний аравійський ячмінь з жовтими, червоними та синіми плодами (суданка; Hordeum 128

nigrum) . Якщо останні два види досить швидко було зведено до рівня ен

деміків, то арнаутка, завдяки своїй нечутливості до морозів, посухи та степових вітрів, розпочала свою тріумфальну ходу просторами Північного Причорномор’я. Якщо додати сюди високий зміст клейковини у її насінні та чудові смакові якості, то стає зрозумілим, чому площі, які відводилися під посів са-

129

ме цього сорту, зростали рік за роком .

Стосовно агротехніки рекультивації злаків, то вона була однаковою для всіх етнічних груп на півдні України у XVIII ст. На перших порах поселенці, користуючись значними розмірами земельних ділянок, обробляли найближчі до поселень лани. Поселення, традиційно, розташовувалося поблизу до водоймищ. По мірі виснаження ґрунту, оранку робили все далі від селищ, залишаючи старі землі під сінокоси, а потім поверталися (переложна система). У перші роки по освоєнні земель хліб знімався з одного місця не більше 2-х разів, а потім перебиралися далі. Поступово дійшли усвідомлення того, що культивовані злаки демінералізують лише верхній шар ґрунту, і її

130

родючість легко поновити шляхом глибокої оранки . Потрібну глибину орання досягали шляхом використання важких плугів. При цьому важкий болгарський плуг нічим не різнився від аналогічного українського сабана з

131

залізним ралом . Отже, апріорне твердження О.І.Дружиніної про те, що всі нові переселенці у реґіоні переходили на використання українських знарядь

132

праці, потребує цілого ряду обмовлень коли йдеться про болгар . Стосовно ж використання тяглової сили в таких плугах, то болгари традиційно використовували коней та буйволів. Знову ж таки, твердження Дружиніної про те, що лише воли були у змозі підняти цілину, є безпідставними. Якщо провести аналогії з колонізацією росіянами степових районів Поволж’я, Південного Сибіру, колонізацією землеробською у своїй основі, то стане зрозумі- лим, що воли не є такою вже універсальною робочою худобою - якщо коней у один плуг впрягали пару, то волів 3 пари. Більш правильно було б вести розмову про традиціоналізм у галузі використання порід, який склався саме на території українського Степу; до того ж, кінь в уяві українців взагалі, а козацтва зокрема, тварина шляхетна, якій не місце у ярмі.

Стосовно внеску болгар у розвиток виноградарства, городництва та садівництва на півдні України, то він є беззаперечним, і часто, у якості аксіо-

129 *^*

ми, констатується багатьма дослідниками . И дійсно, початок масової культивації винограду в Україні, відноситься до часів заснування Нової Сербії; саме її мешканці - вихідці з країн Балканського півострова, були тямущими у цій справі¹³⁴. Очевидно, Україна мала завдячити появі цієї ягоди гастрономічним уподобанням переселенців, оскільки вжиток вин складав давню традицію всіх балканських етносів. Вже перші переселенці, почувши про відсутність улюбленої лози на нових місцях, привозили з собою дорогоцінні для них саджанці, та дбайливо зрощували їх навколо зведених осель. Академік І.А.Гільденштедт, описуючи свою подорож теренами Жовтого та Чорного гусарських полків (колишня Нова Сербія), занотував, що "у багатьох місцях в цій провінції вирощують, у невеликій кількості, виноград" (рапорт № 37 до Академії наук з Кам’янського шанця від 22 квітня 1774 рр.)¹³⁵ Траплялися виноградники й більші - належали вони представникам вищого новосербсь- кого офіцерства. Зокрема, у Хорвата існував цілий виноградний розплідник. Це видно з того, що у 1762 р. він на прохання гетьмана Розумовського надіслав останньому 30.000 саджанців та свого садівника, аби той допоміг їх посадити у маєтках гетьмана (під саджанцями, вірогідно, мались на увазі чубуки, а не вже укоріненні рослини - В.М.)¹³⁶.

З метою залучення до розведення цієї культури найширших верств населення Південної України, протягом всього царювання Катерини ІІ видавалися різноманітні циркуляри та вказівки. Показовим у цьому відношенні є ордер правителя південного краю Г.О.Потьомкіна, згідно якого наказувалося "всіх поміщиків і казенних поселян, що живуть на узбережжях морів, та на берегах Дніпра від Хортиці до Лиману й по Бугу, зобов’язати, розводити ви-

137

ноград" (15 червня 1790 р.) . Болгарське населення краю не треба було зо- бов’язувати до цього, оскільки це була частини їх культури, за яку вони стійко трималися, що, в свою чергу, автоматично заносило їх до розряду "корисних" етносоціальних груп.

Стосовно техніки вирощування винограду болгарами, відзначимо, що лоза висаджувалася на терасах, утворених на схилах придатних для цього балок (при виборі тієї чи іншої балки обов’язково враховувалася пануюча

138

роза вітрів) . З одного боку це припиняло подальшу ерозію ґрунту, а з іншого - захищало лозу від морозних вітрів, за рахунок заглибленості плантації та затримання лозою на схилах значної кількості снігу.

Ідентифікація сортів винограду, який вирощувався у господарствах болгарських поселенців дає змогу зробити висновок про те, що сортова гама була досить широкою, від суто винних до вишуканих столових сортів з маленькою кількістю, чи цілковитою відсутністю кісточок у ягоді, який йшов

139

на виготовлення родзинок .

Стосовно городницької діяльності у господарствах болгарських поселенців, зазначимо, що воно, яке і все їх сільське господарство, було на достатньо високому рівні. Окрім вирощування культур, спільних як для Балкан, так і для України квасоля, огірки, дині та ін., болгари завезли й кілька нових (відомості надано по шанцю Новоархангельському)¹⁴⁰. Такими безперечно є солодкий (болгарський) перець та баклажани¹⁴¹. Їх вегетаційний період цілком спокійно вміщувався у рамки південноукраїнського кліматичного літа (травень-вересень), але спекотні, бездощові тижні протягом нього, вимагали особливо дбайливого догляду: постійного поливу та рихлення. Тому городи розташовувалися по берегах невеликих степових річок; для їх зволоження тут же будували зрошувальні машини, які приводилися у дію за допомогою тяглової сили і являли собою дерев’яні барабани з підчепленими до них цебрами (за звичай шкіряними), які подавали воду до жолоба, що йшов до горо-

142

дів . Продукція болгарських городників досить швидко набула популярності на теренах всієї України, а методи культивування нових сортів овочів почали запозичуватися місцевим населенням.

Починаючи з другої половини XVIII ст., внаслідок переселень балкан- ських етнічних груп, у реґіоні, насамперед у господарствах болгар, з’являються нові сорти злаків, фруктів, овочів та ягід; незнані до цього часу породи худоби та методи її утримання. Особливо помітним був внесок болгар у розвиток виноградарства та городництва, у практику вівчарства та рільництва. Ці новації у короткий проміжок часу поширилися на всі етнічні групи краю. Завдяки новим сортам злаків, завезеним та акліматизованим, цими переселенцями Південна Україна швидко перетворилася на найбільшого у Європі товарного виробника хлібу. В свою чергу, болгари запозичили деякі, найбільш раціональні, елементи з української сільськогосподарської традиції, органічно вписалися до регіональної економічної інфраструктури та зайняли у ній відповідну нишу. Починаючи з другої половини XVIII ст. болгарські колоністи спеціалізувалися на постачанні сільгосппродукції у найбільші торгівельні центри Північного Причорномор’я, як для внутрішнього вжитку, так і на експорт. Таким чином, заснування болгарських поселень значно стимулювало розвиток сільського господарства на півдні України.