Кримінально-виконавчі напрямки, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої служби України

Як нами вказувалося, особливе місце в системі правоохоронних органів займає кримінально-виконавча система [136], яка, поряд з правоохоронними функціями, реалізує завдання виконання кримінальних покарань, запобігання злочинам, виправлення й виховання засуджених, виробничо-господарську діяльність, матеріально-побутове та медичне забезпечення.

Через багатоаспектність функцій якими наділений персонал, різнорідність кола обов’язків, які покладаються на різні служби [130], виникає необхідність розкрити напрямки, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої системи України та основної її частини - персоналу.

Серед головних завдань реформування ДПтС України, насамперед, виділяються виконання міжнародних зобов’язань України стосовно створення належних умов тримання засуджених, зміни взаємовідносин персоналу та засуджених. Окремі позитивні зрушення в цих напрямках, як нами попередньо вказувалось, є.

Одночасно, КВС характеризується багатьма кризовими явищами, подолання яких є надзвичайно складним завданням. Проте, з іншого боку, найбільш важливі проблеми залишаються невирішеними, починаючи навіть з базового питання щодо відомчого підпорядкування пенітенціарних установ. Багато складнощів виникає при визначенні кола осіб, які проходять службу або працюють в установах виконання покарань: порядку проходження служби, грошового забезпечення, надання соціальної підтримки, встановлення особливостей пенсійного забезпечення тощо. Звісно, що всі питання в межах однієї роботи розкрити досить важно, особливо, якщо вони стосуються інших галузей. Тому наша увага буде зосереджена лише на найбільш гострих, на нашу думку, проблемах.

Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [157], з відповідними змінами та доповненнями, а також реорганізація Державного департаменту України з питань виконання покарань в Державну пенітенціарну службу України згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р.

У п. 45 «Мінімальних стандартних правил поводження із ув’язненими» персоналу установ також приділяється неабияка увага, оскільки від їх сумлінного ставлення залежить кінцевий результат роботи - належне здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Як підкреслюється у правилах «Органи тюремного управління повинні піклуватися про ретельний відбір персоналу всіх категорій, оскільки добра робота в’язничних установ залежить від добросовісності, гуманності, компетентності і особистих якостей цих співробітників» [116].

Кримінально-виконавча система останнім часом переживає складний період, бо виявилася заручницею негараздів, що відбуваються в Україні. Діяльність УВП установ зачіпає широкі верстви населення: від самих засуджених та адміністрації колоній до родичів, потерпілих, свідків. Місця позбавлення волі змінились, на жаль, не на краще: відмічається високий рівень правопорушень серед засуджених, що у свою чергу призводить до критичних ситуацій, бракує коштів на будівництво, медичне забезпечення тощо. Колись самодостатня система зараз не в змозі впоратися з елементарними проблемами.

Крім зазначених, факторами, що негативно впливають на діяльність УВП, на нашу думку, є такі:

- закритість системи і жорсткість в її управлінні, особливо у верхньому ешелоні, а також недостатня фаховість керівної ланки, що призводить до прийняття неправильних відомчих рішень;

- застосування старих адміністративно-командних методів роботи та неспроможність діяти згідно з вимогами міжнародних пенітенціарних стандартів;

- слабка роль науковців у забезпеченні ефективної діяльності УВП і негативне ставлення до них з боку керівного апарату КВС;

- велика кількість відомчих контролюючих служб, але слабкий вплив місцевих органів влади на діяльність установ та застарілі критерії оцінки їх роботи;

- низький професійний рівень персоналу, в тому числі слабке знання законодавства, та відсутність його соціальної захищеності.

У зв’язку із сказаним, нами пропонуються спеціальні кримінально-виконавчі напрямки удосконалення функціонування системи виконання покарань.

По-перше, необхідно переглянути чинне кримінально-виконавче законодавство, окремі закони та відомчу нормативну базу. При цьому не слід забувати, що кримінально-виконавче право є похідним від кримінального права. Воно виконує, так би мовити, допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену у матеріальному праві. Як слушно вказує багато науковців, кримінальне законодавство є базовим по відношенню до кримінально-виконавчого, а визначення у КК поняття, завдань, мети та видів покарань мають вирішальне значення для КВК [84, с. 5; 86; 218, с. 16; 228, с. 18; 231, с. 84].

По-друге, необхідно визначитись з питанням про остаточне, а не уявне, підпорядкування ДПтС України Міністерству юстиції України. Враховуючи значну кількість публікацій з цього приводу, ми не стали розвивати дискусію навколо цього питання. Лише зазначимо, що таке підпорядкування наблизить нас до цивілізованої європейської спільноти, вирішить низку питань організаційного й правового характеру.

По-третє, треба посилити соціальну спрямованість УВП з орієнтацію на каяття засудженого, щоби покарання, що виконується, супроводжувалося загальним прагненням до мінімізації реалізованих у ході виконання покарання заборон і обмежень. Відповідно зміни потребують і співвідношення окремих механізмів державного керування УВП, де в умовах переваги владно-примусового початку ці механізми здебільшого вичерпуються прямою режимною організацією. При орієнтації на ресоціалізацію найбільшого значення повинно набути використання потенціалу карально-виправних заходів і формування на їх основі позитивної поведінки засуджених.

Взагалі орієнтація на репресію або на ресоціалізацію визначають собою два полюси, між якими в дійсності будується пенітенціарна практика, починаючи від її законодавчих основ і закінчуючи організацією і функціонуванням конкретних установ і посадових осіб.

Навпроти, орієнтовані на ресоціалізацію пенітенціарні установи відрізняються відкритістю, а функціонуючі усередині них елементи громадського життя зберігають прямий зв’язок із самим суспільством і власне кажучи з’являються у функціонуванні місць позбавлення волі в якості його власних специфічних компонентів.

Як показує досвід, закриті пенітенціарні системи з вираженою репресивною орієнтацією найчастіше характерні для політичних режимів командно- адміністративного типу. Навпроти, у країнах, де переважають ліберальні моделі політико-державного устрою з характерним для них загостренням уваги до забезпечення прав людини, створюються переважно пенітенціарні установи, що відрізняються прагненням до зближення способу життя осіб, що утримуються в них, з життям в умовах волі, розвитими контактами із громадськими структурами та органами місцевого самоврядування і вираженої націленості на ефективне рішення задач ресоциализации [96]. Нами було досліджено досвід функціонування пенітенціарних установ Голландії, Данії, Німеччини, Польщі, Румунії, Фінляндії, Швеції. Необхідно зазначити, що у пенітенціарній практиці цих держав присутні характерні саме для них державні і суспільні надбання. Так, в основу пенітенціарних установ покладено не знущання й нелюдське поводження із в’язнями, а гуманне ставлення до них, з урахуванням культурно-історичних традицій, економіки, рівня, розвиненості інститутів громадянського суспільства і багатьох інших факторів більш приватного порядку.

Враховуючи зазначене, четвертим спеціальним напрямком удосконалення функціонування системи виконання покарань вважаємо роботу с персоналом виправних колоній. Оскільки це питання входить в предмет нашого дослідження, вважаємо необхідним зупинитися на ньому більш детально.

Співробітник КВУ повинен мати в постійному користуванні законодавчі та нормативні акти, що регламентують його діяльність у найважливіших питаннях. Крім цього, він повинен постійно керуватись наказами та методичними рекомендаціями, що визначають заходи щодо подальшого вдосконалення діяльності УВП, підвищення рівня загальної та професійної культури, службової етики персоналу кримінально-виконавчої системи та ролі співробітників в організації виховної роботи з засудженими.

Для співробітника необхідні такі високі моральні якості, як особиста дисциплінованість, законослухняність, культура, чесність, людяність, доступність. Нарешті, співробітник повинен дбати про власний стан здоров’я, оскільки на нього лягають значні фізичні та психологічні навантаження.

Нами проведено анкетування частини персоналу КВУ та виявлено наступне. Серед основних негативних проявів у поведінці працівника УВП, а саме тих, що перешкоджають виконанню посадових обов’язків респондентами були вказані наступні:

1. Професійна деформація. Зазначимо, що професійна деформація являє собою комплекс специфічних змін окремих рис, структури особистості в цілому. Ці зміни полягають у гіпертрофії і подальшій трансформації в свою протилежність професійно важливих рис (пильність - підозрілість, впевненість - у самовпевненість тощо), актуалізації розвитку соціальне негативних рис (жорстокість, мстивість, цинізм), дисгармонійному, спотвореному співвідношенні окремих рис.

Особливо небезпечним є те, що працівник КВУ, реалізуючи фундаментальну духовну потребу бути визнаним іншими, активно відтворює свою деформовану сутність у найближчому соціальному оточенні.

За результатами анкетування, що збігається із дослідженнями А. В. Градецького [23], імовірність професійної деформації залежить від стажу роботи в УВП і виглядає таким чином:

до 5 років стажу - імовірність незначна, найчастіше спостерігається початковий рівень деформації;

6-10 років - імовірність переважно середня, початковий та середній рівні деформації розповсюджені приблизно однаково;

11-15 років - імовірність деформації висока;

більше 15 років - деформація практично неминуча, якщо їй активно не протистояти.

Крім стажу служби в установі, професійна деформація тісно пов’язана із силою деформуючого впливу, що об’єктивно міститься в конкретній службовій діяльності. Тому персонал КВУ потребує обов’язкового психолого-педагогічного супроводу задля мінімізації наслідків професійної деформації співробітників, необхідності її профілактики та усунення. Така робота має проводитися в трьох напрямках: адміністративно-організаційному, відновлювально-реабілітаційному, психолого-виховному. В рамках вказаних напрямів можливі наступні заходи:

- - закріплення за новоприбулим працівником наставника з числа авторитетних колег впродовж 1 року перебування на посаді;

- - надання короткотермінової (до 10 діб у разі стану фрустрації) та чергової відпустки;

- - періодичних замін та переводів за згодою працівника в межах однієї служби і в інші служби;

- - створення умов для службового просування, професійного зростання (зовнішня ознака необхідності в цьому - знаходження на одній посаді 5 і більше років).

2. Відсутність соціальної захищеності, а також стимулюючих факторів у період проходження служби. Для вирішення цього питання варто вживати таких заходів:

- своєчасне вирішення житлово-побутових питань;

- регулювання оплати праці в залежності від строку служби, виконуваних обов’язків тощо;

- своєчасне надання чергової відпустки;

- якісне медичне забезпечення та санаторно-курортне обслуговування;

- закріплення пільг для працівників пенітенціарних установ та створення інших компенсуючих заходів.

3. Маємо констатувати, що сьогодні управління органами та установами виконання покарань як і поводження з засудженими продовжує здійснюватися архаїчними та консервативними методами, які базуються на тоталітарних і мілітаристських поглядах і не можуть реалізувати єдину державну політику в сфері виконання покарань, оскільки вони не відповідають сподіванням суспільства і вимогам міжнародних стандартів.

Як нами зазначалось, співробітник - це приклад для засуджених. Він повинен виховувати кожним своїм кроком, кожним словом. Багато залежить від того, як він спілкується з засудженими: треба вміти і привітатися, і запросити сісти, уважно вислухати, з повагою поставитися до думки засудженого, навіть коли співробітник вважає її хибною. Помилкою було б обмежувати спілкування з засудженими тільки службовими справами. Співробітник повинен цікавитися їх життям, турботами, дітьми, здоров’ям, побутовими умовами, торкатися інших тем, які становлять інтерес для співрозмовника, коли це доречно. Звичайно, що мілітаристські нахили не дозволяють вільне спілкування із засудженим, як це є, наприклад, у Фінляндії чи Швеції. Саме тому, співробітник повинен постійно працювати над собою, знати більше ніж засуджені, вивчати інформацію, бути добрим знавцем нормативних актів, орієнтуватися у фінансових питаннях, знати технологію вирішення інших питань.

Вимоги до співробітників різних підрозділів не однакові. Зокрема, на рівні оперативного працівника більшою мірою ціняться оперативність, рішучість, комунікабельність, сміливість і навіть (до певної мірки) агресивність, а на рівні начальника відділення на перше місце висуваються організаторські здібності, широта мислення, вміння проявити творчий підхід до роботи, глибина аналізу і оцінки інформації, комплексний підхід при прийнятті рішень.

До основних якостей особистості співробітника КВУ відносяться:

1. Професіонально-педагогічна спрямованість, складовими якої єстійкі та глибокі професіональні інтереси та схильності до педагогічної діяльності;особистісні установки на педагогічну діяльність;педагогічний оптимізм.

2. Тип темпераменту і педагогічна діяльність співробітника.Найбільш сприяють педагогічній діяльності такі властивості темпераменту, як висока сенситивність та активність, високий темп реакції та пластичність нервової системи, помірна реактивність (з перевагою активності над реактивністю), працездатність та комунікативність.

3. Педагогічні здібності. Якщо розглядати педагогічну діяльність як процес, то можна виділити в ній такі основні стадії:

1) вивчення і розуміння (діагностика) особистості та колективу засуджених;

2) вироблення варіантів рішень;

3) здійснення педагогічних впливів та оцінка досягнутих результатів.

4. Характер співробітника повинен відрізнятися повнотою і цілісністю, силою та визначеністю, достатньою стійкістю. Йому повинні бути притаманні такі риси: принциповість, справедливість, тактовність, доброзичливість, витриманість, настирливість тощо.

5. Психічні стани співробітника залежать від особливостей його особистості, типу вищої нервової діяльності і стану здоров’я. Засуджені швидко помічають як працює з ними вихователь і як від формально чи ні виконує свої обов’язки. Пригнічений психічний стан є наслідком впливу багатьох факторів на особистість співробітника. Серед них можна виділити: психологічну непідготовленість до роботи; втрату самоконтролю в конкретній ситуації; підвищену збудливість та дратівливість тощо.

Діяльність співробітника є багатоплановою. Вона полягає у виконанні певних функцій як по відношенню до засуджених, так і колег. У діяльності співробітника можна виділити основні підструктури:

1) соціальну;

2) юридичну;

3) психолого-педагогічну (виховну);

4) організаційно-управлінську.

Соціальна підструктура діяльності передбачає постійний контакт співробітника із засудженими, які є носіями злочинної субкультури, традицій, асоціальних установок та звичок. Все це може призвести до деформації особистості вихователя, неусвідомленого засвоєння ним традицій злочинного середовища. Так, деякі співробітники прагнучи показати свою обізнаність в знанні жаргону, вживають його в своїй мові і сподіваються завоювати таким чином авторитет у засуджених.

Професійний імунітет, внутрішнє неприйняття негативних проявів злочинного середовища - необхідні якості співробітника. При цьому слід враховувати, що засуджені будучи самі у моральному плані небездоганними, дуже вимогливі до моральних якостей співробітника.

Юридична підструктура закликана забезпечити належне виконання кримінального покарання. У співробітника повинно бути сформоване правове мислення та вихована правова культура. Вихователь повинен не тільки знати та виконувати закони, але й вміти здійснювати правове виховання засуджених, долати у них внутрішній опір і небажання сприймати правові знання (інфантилізм або нігілізм - негативне ставлення засуджених до формування своєї індивідуальної правосвідомості).

Психолого-педагогічна підструктура діяльності співробітника передбачає організацію індивідуально-виховного процесу, метою якого є викоренення негативних якостей та рис особистості засуджених, схильностей та звичок, які призвели їх до здійснення злочину. Дійсно, важко оцінити взаємовідносини співробітника і засудженого. Тому, працівникові КВУ важливо відпрацювати такий стиль спілкування і поведінки, при якому він буде сприйматись як відверта, розумна людина, готова завжди допомогти.

Сутність психолого-педагогічної діяльності полягає в тому, що є:

- складність у виправленні та ресоціалізації особистості має негативну основу засудженого. У зв’язку з цим виникають труднощі, що пов’язані з подоланням психологічного опору виховним впливам з боку вихователя;

- існує певна віддаленість результатів діяльності вихователя: результати виявляються не відразу, для цього треба багато часу, що потребує розробки стратегії виховання особистості, передбачення та прогнозування результатів роботи, виявлення при тому оптимізму. Таких якостей часто бракує не тільки персоналу КВУ, а й науковцям, які час від часу запевняють, що виправний процес не належить до кримінально-виконавчих правовідносин, а обов’язок персоналу - сумлінно виконувати вирок суду (А.Х. Степанюк [208], І. С. Яковець [254] та ін.).

- відповідальність за наслідки своєї діяльності;

- швидка зміна педагогічних ситуацій, які потребують миттєвої орієнтації вихователя;

- необхідно постійно удосконалювати свою діяльність відповідно зміни умов виконання покарань (зміна спецконтингенту, динаміки злочинності тощо).

Організаційно-управлінська підструктура діяльності вихователя передбачає вміння управляти поведінкою засуджених, здійснювати управлінські функції, що означає: вміння оцінювати конкретну ситуацію та приймати правильне рішення; чітко та зрозуміло доводити вказівки до відома засуджених; контролювати хід виконання доручень.

У п’ятих, зазначимо, що запорукою успішного функціонування колективу виправної колонії може стати контроль громадськості, відомчих установ та прокурорський нагляд. Зокрема, прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюється Г енеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами відповідно до положень ст.121 Конституції України [74], Закону України «Про прокуратуру» [47] і ст. 22 КВК України [92].

Ст. 26 «Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян» Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв’язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах.

Прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно (за відсутності відповідного судового рішення, рішення адміністративного органу або іншого передбаченого законом документа чи після закінчення передбаченого законом або таким рішенням строку) перебуває у місці тримання затриманих, попереднього ув’язнення, обмеження чи позбавлення волі, установі для виконання заходів примусового характеру, іншому місці, в якому особа примусово тримається згідно з судовим рішенням або рішенням адміністративного органу.

Таким чином, предметом прокурорського нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, в установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Для цього прокурорам надаються досить широкі повноваження. Так, прокурор, який здійснює нагляд, має право:

1) у будь який час відвідувати місця тримання затриманих,попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування,опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

2) перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів,опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень;

3) прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, обмеження чи позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

Згідно ч. 2 ст. 22 КВК України органи і установи виконання покарань зобов’язані виконувати вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання осіб у місцях позбавлення волі.

Відповідно до ст. 23 КВК України за діяльністю органів і установ виконання покарань здійснюється відомчий контроль органами управління і посадовими особами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Аналогічне положення містить і ст. 7 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», яка передбачає, що центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань координує і контролює діяльність цієї служби. З метою забезпечення відомчого контролю за діяльністю підпорядкованих органів і установ виконання покарань на керівництво КВС покладається:

а) забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань;

б) керівництво органами і установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи;

в) правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівниківі члені їх сімей [157; 158].

Територіальні органи управління здійснюють керівництво оперативно - розшуковою та фінансово-господарською діяльністю підпорядкованих органів і установи та виконують функції, передбачені Положеннями про територіальні органи управління. Сьогодні найбільш поширеною і ефективною формою відомчого контролю є інспектування виправних установ, в ході якого окрім інших питань визначається та надається оцінка: ефективності стилю і методів роботи керівних кадрів, ступня їх впливу на стан справ у підвідомчих установах, перевірка знання працівниками законодавства та відомчих нормативних актів, сприяння правильному добору, розстановці, навчанню і вихованню кадрів, підвищенню їх відповідальності за доручену справу, зміцненню дисципліни і законності.

Участь громадськості у контролі за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань передбачена ст. 25 КВК України. Для забезпечення громадського контролю створюються спостережні комісії, які діють на підставі КВК і Положення про спостережні комісії, затвердженого постановою КМ України №1042 від 10.11.2010 р.[155].

Діяльність спостережних комісій базується на принципах гласності, демократичності, добровільності, відкритості та прозорості. Основним завданням спостережних комісій є організація та здійснення громадського контролю за дотриманням прав, основних свобод і законних інтересів засуджених осіб та осіб, звільнених від відбування покарання.

Для виконання своїх повноважень члени спостережних комісії мають широкі повноваження, у тому числі, у будь-який час відвідувати виправні установи; вивчати стан матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених, умови їх праці і навчання; проводити особистий прийом засуджених, розглядати їх звернення та приймати за ними рішення; вносити на розгляд органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань дотримання прав і законних інтересів засуджених, забезпечення правового й соціального захисту персоналу органів і установ виконання покарань. Аналогічні функції мають і Піклувальні ради, які при здійсненні громадського контролю за діяльністю виховних колоній керуються Положенням про піклувальні ради (постанова КМ України від 1 квітня 2004 р. №429 «Про затвердження положень про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах» із змінами, внесеними згідно з постановами КМ№ 1074 від 01.08.2006, № 1042 від 10.11.2010, № 1109 від 20.10.2011, № 383 від 17.05.2012, № 868 від 19.09.2012).

Новими інституціями, покликаними здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань є Г ромадська рада при Державній пенітенціарній службі України і Громадські ради при територіальних управліннях ДПтС України, які діють на підставі Указу Президента України від 31 липня 2004 р. №854/2004 «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» і Постанови КМ України від 15 жовтня 2004 р. «Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Треба зауважити, що рішення Громадської ради мають рекомендаційний характер і надаються керівництву через секретаріат (канцелярію) для врахування під час прийняття рішень.

Найближчим часом слід очікувати створення нової громадської інституції з широкими повноваженнями, яка буде контролювати діяльність органів і установ ДПтС України з метою недопущення катувань і дотримання усіх інших норм Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

По-шосте, ми переконані, що одним з перспективних напрямків поліпшення виправного впливу на засуджених є відповідальне ставлення персоналу до виконання власних повноважень. У зв’язку з цим, вважаємо необхідним акцентувати увагу на проблемах відповідальності персоналу виправних колоній за порушення прав і законних інтересів засуджених до позбавлення волі.

Як відомо, при зарахуванні на посади рядового і начальницького складу ДПтС України громадяни України складають присягу, яка містить обов’язок працівника бути чесним, гуманним, не допускати порушень прав і свобод людини та громадянина, всіляко сприяти зміцненню правопорядку. В ст.16 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» перелічені вимоги до персоналу і його відповідальність. Від персоналу вимагається «додержуватись норм професійної етики, гуманно ставитись до засуджених... Жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в органах, установах виконання покарань...». Зазначено також, що «особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, які виявили жорстоке ставлення до засуджених, або вчинили дії, що принижують їхню людську гідність, притягуються до відповідальності згідно із законом». У разі вчинення подібних дій «особа рядового чи начальницького складу або працівник підлягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення».

Кримінальна відповідальність персоналу за неправомірні дії щодо засуджених передбачена низкою статей, в тому числі ч.ч.3 ст. 364, ст.365 КК України.

Законодавством передбачені й інші підстави для звільнення зі служби в ДПтС України за неналежне поводження з засудженими. На думку законодавця, цинічними і несумісними зі службою в органах державної влади, в тому числі в правоохоронних органах, є прояви корупції у вигляді незаконного одержання від засуджених, їх родичів та інших осіб у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг пільг або інших переваг. У зв’язку з притягненням до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення працівник виправної установи може бути звільнений з УВП за порушення Присяги (за порушення норм професійної етики або за дії, що принижують людську гідність) або за одноразове грубе порушення трудової дисципліни.

Таким чином, персонал виправних колоній, а саме особи рядового і начальницького складу та державні службовці можуть бути звільнені зі служби (роботи) в органах ДПтС України:

1) за порушення Присяги;

2) за вчинення протягом року двох порушень закону щодо належного поводження з засудженими, якщо за перше порушення було застосоване дисциплінарне стягнення;

3) у зв’язку з набранням чинності обвинувальним вироком;

4) на підставі ст. 30 Закону України «Про державну службу» у зв’язку з притягненням до адміністративної відповідальності згідно з Законом України «Про боротьбу з корупцією», тобто, за порушення ст.ст. 5, 16 Закону України «Про державну службу».

Вільнонаймані працівники виправних установ можуть бути звільнені з роботи з підстав і в порядку, передбачених нормами КЗпП України.

Отже, за порушення вимог кримінально-виконавчого та іншого чинного законодавства персонал ДПтС України, зокрема, персонал виправної колонії, за порушення законних прав засуджених, вчинення щодо них інших неправомірних дій може бути притягнутий до дисциплінарної, адміністративної і кримінальної відповідальності.

Наостанок зазначимо, що успішне функціонування колективу установи в цілому, як і успішна діяльність кожного співробітника, вимагають значних зусиль по організації, координації діяльності індивідуумів і груп, створення умов для такої діяльності. Адже від персоналу залежить створення загальної атмосфери в виправній установі, щоб позбавлення волі відповідно до вироку суду не перетворилося в пекло.

Удосконалення кримінально-виконавчої системи, що здійснюється в Україні, передбачає в тому числі, більш глибокого теоретико-правового дослідження профілактично-виховного впливу на засуджених до покарань, пов’язаних з позбавленням волі. Під час реалізації своїх функцій персонал зобов’язаний поєднувати каральні та соціально-виховні особливості впливу на засуджених. Індивідуалізація та диференціація виховного впливу на засуджених з урахуванням різних категорій, специфіки, передбачає застосування різних форм і методів соціально-виховного впливу.

Громадянське суспільство повинно усвідомлювати, що основними в кримінально-виконавчій системі є дві категорії: люди, які в ній працюють і які відбувають покарання. Якщо останнім приділяється постійна увага, здійснюються важливі кроки щодо гуманізації виконання та відбування покарання, поліпшення умов тримання тощо, то персонал, попри необхідність й важливість своєї роботи, не дістав належної уваги ні з боку держави, ні з боку суспільства, ні з боку власного відомства. Тому вважаємо необхідним у подальшому підтримувати й розвивати позитивні напрямки, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої системи України, загалом, та заходи, що підтримують нелегку працю персоналу УВП, зокрема. У даному випадку важливо підкреслити, що з погляду на сьогоднішні перспективи реформування кримінально-виконавчої системи, питання про підтримку персоналу вельми важливе. Збереження й розвинення соціальних функцій держави і суспільства у рамках підтримки персоналу, його переорієнтація у відповідності з умовами новітніх реформ, дозволять уникати деструктивних тенденцій, які збереглися у ДПтС України.