Персонал Державної пенітенціарної служби України як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин

Сучасні тенденції розвитку й реформування кримінально-виконавчої системи свідчать про безсумнівний пріоритет людського фактору й довели, що поряд з удосконаленням кримінально-виконавчого законодавства, створенням сучасної бази для організації соціально-виховної роботи, покращенням матеріально-технічного й медичного забезпечення, все більша увага повинна приділятися особистості, у тому числі соціальним зв’язкам між людьми, що виникають на основі права.

Перш ніж визначитись з юридичними правами та обов’язками персоналу Державної пенітенціарної служби України, як суб’єкту кримінально-виконавчих правовідносин, вважаємо доцільним приділити увагу поняттю «правовідносини» та визначитись з особливостями поняття «персонал» відносно категорій осіб, які працюють у виправних колоніях та безпосередньо виконують обов’язки по здійсненню карально-виправного впливу на засуджених.

В сучасній довідковій літературі та підручниках з теорії права практично немає суперечностей щодо визначення правовідносин, а саме як особливої форми вольових суспільних відносин, учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків [149, с. 372].

Як відомо з теорії держави та права правовідносини - це врегульоване нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й обов’язками, гарантованими державою. Суб’єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості - бути правоздатними, дієздатними і деліктоздатними [123, с. 83-84; 1, с. 329-330]. Ми приєднуємось до твердження П.М. Рабіновича, який вказував, що «соціальне призначення правовідносин - створювати суб’єктам права конкретні соціальні можливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб’єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням суспільних зв’язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов’язків відповідних суб’єктів» [183, с.

Зрозуміло, що складовими елементами кримінально-виконавчих правовідносин є: суб’єкти між якими встановлюються вказані правовідносини; зміст правовідносин, а саме права і обов’язки суб’єктів; об’єкти на які правовідносини направлені.

Нами зазначалось, що суб’єктами правовідносин прийнято вважати людей (фізичних осіб) та визначені державою організації на які покладаються певні функції (в нашому випадку - це установи виконання покарань у виді позбавлення волі, а саме - виправні колонії - прим. авт. - Павлов В.Г.).

Як слушно підкреслив В.М. Трубников, в правовідносинах повинні приймати участь не менш як два суб’єкти, адже лише тоді воно буде виступати як співвідношення одного суб’єкта до другого. Зі змісту норм кримінально - виконавчого права, а також з мети та характеру їх застосування випливає склад інших, так би мовити, другорядних суб’єктів (учасників) кримінально-виконавчих правовідносин [221, с. 159-160]. Виходячи з такого твердження, зрозуміло, що одним (обов’язковим) суб’єктом вказаних правовідносин завжди виступає особа, засуджена за вчинення злочину та направлена для відбування покарання в місця позбавлення волі. Сутність та зміст прав і обов’язків засуджених нами будуть розглядатися в підрозділах, що стосуються основних засобів карально-виправного впливу та заохочувальних норм.

Другим суб’єктом кримінально-правових правовідносин є відповідні установи виконання покарань (виправні колонії). Вказані установи від імені держави, яка наділила їх певними повноваженнями, вступають із засудженими у правовідносини через свої адміністрації (посадові особи), а також персонал, який наділений відповідними повноваженнями. Обсяг і характер таких повноважень залежить від сукупності прав і обов’язків по виконанню й відбуванню покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Не вдаючись до детального висвітлення граматичного, логічного та семантичного визначення понять «суб’єкти» та «учасники», все ж необхідно зазначити, що це питання викликає певні дискусії. У загальному розумінні суб’єкт правовідносин - це учасник правових відносин, який має суб’єктивні права та здатний виконувати юридичні обов’язки (за визначенням П. М. Рабіновича, О. Ф. Скакун, В. М. Трубникова та ін.). В свою чергу, учасники правовідносин - це особи (фізичні чи юридичні), які пов’язані між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками (юридичною мовою - це суб’єкти права). Особисто нами підтримується позиція за якою існують основні та другорядні суб’єкти кримінально - виконавчих правовідносин. Основними, безумовно, є, з одного боку, установи та органи, які виконують покарання, з іншого - засуджені. З урахуванням об’єкту та змісту кримінально-виконавчих правовідносин, можливо, класифікувати й другорядні суб’єкти, до яких відноситься суд, виконавчі органи, наглядові ради, прокуратура тощо. Але вони, як вбачається, не мають широкого кола взаємозалежних прав і обов’язків, а тому цілком справедливо було б називати їх другорядними суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин. Проте, в цій роботі ми приділяємо основну увагу саме основним суб’єктам, персоналу виправних колоній та засудженим.

Слід відмітити, що сьогодні як ніколи, проблеми кадрового забезпечення є одними з найскладніших щодо свого вирішення. Загальновідомо, що кадри (персонал) є найбільшою цінністю КВС. Персонал є важливою складовою ресурсного забезпечення, яка дозволяє досягати цілей, що ставляться перед кримінально-виконавчою системою. Джеймс Мак-Манус дуже влучно, з цього приводу, зазначив: «Ми ніколи не навчимось поважати права ув’язнених, якщо ми не почнемо по справжньому поважати права в’язничного персоналу. Якщо хтось розраховує на те, що персонал ставитиметься до в’язнів, як годиться, коли в той же час до нього не ставляться порядно, то він дуже помиляється. Ми повинні захищати права в’язнів, але й потрібно дбати про права персоналу...

Термін «персонал» від лат. «persona» перекладається як - особа. Використання такого поняття відображає реальне підвищення ролі людського фактору у забезпеченні ефективного функціонування органів та УВП, зростання залежності результатів їх діяльності від якості розвитку, мотивації та характеру використання всього персоналу та кожного працівника окремо. Слід зазначити, що після прийняття у 2003 р. нового КВК України поняття «персонал» знайшло своє закріплення на законодавчому рівні [94] у 2005 р., у Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [157]. Зокрема, у ст.14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» зазначено, що до персоналу ДКВС України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в ДКВС України [157]. Таким чином, розподіл персоналу відбувається, перш за все, по участі в основних видах діяльності структурного підрозділу, а саме, весь персонал кримінально-виконавчої служби можна поділити на декілька умовних груп:

- керівний склад, який здійснює функції загального управління, володіє юридичним правом прийняття рішень і має у підпорядкуванні інших працівників. До керівників відносяться начальники, їх заступники та начальники управлінь й відділів, які у сукупності утворюють адміністрацію пенітенціарної служби (до керівного складу персоналу ДПтС України відносяться: Г олова ДПтС України, який призначається на посаду Президентом України за поданням Прем’єр міністра України, заступників Голови, які призначаються також Президентом України за поданням Голови, начальників управлінь у структурі ДПтС України та територіальних управлінь ДПтС України в областях, які призначаються на посади Головою ДПтС України, заступники начальників управлінь та начальники самостійних відділів, начальники органів та установ виконання покарань);

- спеціалісти.

- технічні виконавці. Ця категорія осіб приймає участь в здійсненні управлінського процесу, до якого входять: створення, тиражування, передача, перетворення та зберігання інформації необхідної для функціонування кримінально - виконавчої служби;

- виробничий персонал - це виконавці, які зайняті створенням матеріальних цінностей або наданням інших виробничих послуг.

Приведена вище класифікація персоналу ДПтС України дозволяє диференційовано, з урахуванням особливостей правового статусу конкретних категорій персоналу органів та УВП, підійти до їх підбору, розстановки, підвищення кваліфікації та просування по службі, а отже зробити роботу персоналу більш продуктивною та ефективною.

Оскільки для аналізу персоналу ДКВС України ми обрали функціональний підхід, то відзначимо, що й вимоги до нього, які мають нормативний характер, відрізняються залежно від функцій, що притаманні тій або іншій посаді чи виконуваній роботі або службовій функції. Так, серед персоналу ДКВС України можна виділити функціональні групи (підрозділи): оперативні; відділи нагляду і безпеки; відділи (групи) виховної роботи; виробничо-технічні групи (підрозділи), медичні частини тощо. Відповідно до кожної такої групи ставляться різні вимоги (професійні, особисті якості, соціально-демографічні показники тощо). Сьогодні персонал КВС України нараховує близько 45 тисяч осіб, із яких майже 35 тисяч -це особи рядового і начальницького складу.

Якщо аналізувати правове регулювання у вигляді структури нормативно - правових актів, що регулюють ту чи іншу сферу діяльності персоналу ДПтС України, така структура буде мати наступний вигляд:

1) . Конституція України [74];

2) . Закони України (Кодекс законів про працю України [67], Кримінальний кодекс України [80], Кримінально-виконавчий кодекс України [94]; Закони України: «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»[157], «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» [160], «Про чисельність ДКВС України» [177], «Про міліцію» [170], «Про зайнятість населення» [162], «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [156] тощо).

3) . Підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента України («Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань» [176], «Про Положення про Державну пенітенціарну службу» [173] та інші; Постанови Кабінету Міністрів України, зокрема: «Про додаткові заходи щодо фінансування видатків на утримання кримінально-виконавчої системи» [161], «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» [175]; «Про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції, податкової міліції» [169] та інші).

4) . Відомчі та міжвідомчі підзаконні нормативно-правові акти. У даному випадку мова йде про комплекс відомчих нормативно-правових актів, які деталізують та визначають організаційні засади виконання концептуальних завдань: накази Міністерства юстиції, накази та інструкції ДПтС України, наприклад, «Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» [152], «Про затвердження планування діяльності в Державній кримінально-виконавчій службі України» від 21 грудня 2011 року № 615 [166], «Про затвердження Порядку проведення атестації осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України» [168] та інші).

5) . Міжнародні нормативно-правові акти, які визначають стандарти діяльності пенітенціарних служб міжнародного співтовариства. До них можна віднести: Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод людини [41], Загальну декларацію прав людини [46], Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями [116], Європейські пенітенціарні правила [42] та інші міжнародні акти.

Як бачимо, в процесі виконання покарань у виді позбавлення волі персонал виправних колоній керується низкою нормативних документів, що визначають коло правовідносин. Виходячи з цього можна виділити дві групи кримінально - виконавчих правовідносин: 1) державно-службові та 2) службово-трудові.

На думку О. Ю. Синявської, під державно-службовими відносинами розуміються ті відносини (зв’язки), що складаються у державних службовців під час здійснення ними діяльності, передбаченої державними посадами держслужби, та спрямованої на забезпечення та виконання повноважень державних органів [199, с. 55]. Службово-трудові правовідносини в органах та УВП можуть виникати у зв’язку з визначенням способів заміщення посад, встановленням порядку та правил вступу на службу, встановленням правового статусу посади, проходженням служби, просуванням і переміщенням співробітників по службі, оцінкою їхньої праці, підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації, заохоченням і відповідальністю, припиненням державної служби, а також з приводу відновлення в спеціальному званні та на службі тощо. Проте, як слушно наголошують науковці, вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства правослухняними громадянами після відбування ними покарань. Саме тому адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вони виконують роботу великої суспільності значимості [37, с. 109].

Із змісту ч. 2 ст. 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» вбачається, що для осіб рядового і начальницького складу служба в державній кримінально-виконавчій системі є державною службою особливого характеру, на яку зараховуються громадяни України, які за станом здоров’я, віком та професійною підготовкою здатні забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й досягнення виправлення і ресоціалізації засуджених [157].

Діяльність частини персоналу, до яких належать спеціалісти, які мають статус державного службовця, врегульовано на законодавчому рівні і на них поширюється дія Закону України «Про державну службу». Нормами цього закону регулюють право громадян України на державну службу, визначають правовий статус цієї категорії спеціалістів, наділяють їх відповідними службовими повноваженнями. Відповідно до ст. 3 Закону діяльність ґрунтується на принципах служіння народу України, демократизму, законності, гуманізму і соціальної справедливості, пріоритету прав людини і громадянина і т.п., а також визначені етичні аспекти діяльності державних службовців. В ст. 9 цього Закону визначений правовий статус державного службовця, його особливості, основні права і обов’язки, а також їх обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу. Ст. 14 вище вказаного Закону передбачені особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців [159].

Треба констатувати, якщо у засуджених КВК України [94] та Правилами внутрішнього розпорядку [152] чітко визначено коло прав і обов’язків, то коло прав і обов’язків персоналу КВУ немає чітко окреслених законодавчих рамок. Керуючись Конституцією України, Законами України, відомчими нормативними документами, керівництво ДПтС України розробляє власноруч відповідні посадові інструкції. До того ж, в існуючих документах, зокрема, Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, формування взаємовідносин між персоналом та засудженими носить суто декларативний характер. Наприклад, у розділі ІУ «Взаємовідносини засуджених із персоналом установ виконання покарань та іншими особами» вказується:

1. Взаємовідносини персоналу установ виконання покарань із засудженими ґрунтуються на суворому дотриманні законності. У своїй роботі персонал мусить дотримуватися високих професійних та особистих стандартів. Персонал мусить своєю поведінкою і виконанням своїх обов’язків позитивно впливати на засуджених та викликати в них повагу.

2. Персоналу установ виконання покарань категорично забороняється встановлювати із засудженими та їхніми родичами будь-які стосунки, що не регламентовані кримінально-виконавчим законодавством та цими Правилами [152].

Не можна забувати про те, що об’єктом кримінально-виконавчих правовідносин є суспільні відносини, що виникають при виконанні й відбуванні покарань та інших заходів кримінально-правового характеру. Хоча засуджені і співробітники перебувають в стані постійної взаємозалежності, проте її ніяким чином не можна розглядати як рівність партнерських стосунків, оскільки існує нерівність правового статусу, бо засуджені майже не мають права голосу, вони є залежними від інших засуджених, а ще в більшій мірі від працівників колонії, тому що проблеми харчування, медичного обслуговування, праці та всіх інших сторін життя в місцях позбавлення волі залежать саме від персоналу [4, с. 82].

Навіть візуально можна побачити, що права і обов’язки засуджених у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань висвітлюються на чотирьох сторінках, а обов’язки персоналу вміщені всього у два абзаци. До того ж, частина з них сформована таким чином, що дає підстави для ігнорування певних положень учасниками кримінально-виконавчих правовідносин. Наприклад, той самий розділ ІУ «Взаємовідносини засуджених із персоналом установ виконання покарань та іншими особами». Зазначається, що засуджені повинні звертатися до персоналу установ виконання покарань на «ви», називати їх по імені та по батькові або «громадянин», «громадянка» і далі за званням чи займаною посадою. В свою чергу, персонал установ виконання покарань звертається до засуджених на «ви» і називає їх «засуджений», «засуджена», «громадянин», «громадянка» та прізвище. У виховних колоніях персонал звертається до засуджених на «ви» i може звертатись до них словами «вихованець», «вихованка» та називати їх по імені [152]. Насправді, з практики застосування та власного досвіду, такі вимоги здебільш ігноруються, оскільки між засудженими й персоналом за довгі роки перебування в УВП встановлюються більш людяні, ніж казенні взаємовідносини. Але якщо формально підходити до таких випадків то порушення прав та невиконання обов’язків кожним з суб’єктів правовідносин можна розглядати як порушення вимог закону.

В процесі розв’язання проблем, пов’язаних із об’єктом регулювання кримінально-виконавчих правовідносин, далі нами буде розкрито яким чином персонал виконує свої обов’язки щодо забезпечення виконання цілей покарання (кара, виправлення, превенція) та завдань, визначених кримінально-виконавчим законодавством, а саме, забезпечення безпеки засуджених, вимог режиму виконання та відбування покарань, порядку залучення засуджених до праці, проведення виховної, ресоціалізаційної роботи й інших виправних заходів, що покликані сприяти виправленню засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Чимало дискусій виникає с приводу того, з якого моменту виникають кримінально-виконавчі правовідносини та коли їх можна вважати закінченими. Для з’ясування загальних підходів нами були досліджені погляди фахівців з теорії держави та права, зокрема, С. С. Алексєєва [1], В. К. Грищука [26], П. М. Рабіновича [183], С. І. Максимова [105], О. Ф. Скакун [200] та ін. Стосовно безпосередньо моменту виникнення кримінально-виконавчих правовідносин ми спиралися на праці науковців, спеціалістів в галузі кримінально-виконавчого права, зокрема, В. А. Бадири [5], А. В. Градецького [24], Т. А. Денисової [36], М. П. Мелентьєва [111], В.О. Меркулової [113], О. Г. Колба [69], А. Х. Степанюка [207], В. М. Трубникова[223], В. Д. Філімонова [232], О. Г. Фролової [234] та ін.

Як слушно зазначає С. С. Алексєєв, моменти виникнення певних правовідносин є динамічними, оскільки залежать від змісту, об’єкту, прав та обов’язків суб’єктів та ін. Він наводить окремі приклади початку та закінчення правовідносин по авторському праву, податковому і т.ін. [1, с. 340-341]. Досить чітко дає відповідь на це питання О. Ф. Скакун, яка вказує, що правовідносини виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів. Вони виступають як спосіб реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб’єктів і реальних ситуацій. Одночасно вона підкреслює, що «не можна вважати, що наявність правових норм автоматично призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко, наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії права [200, с. 423-425].

Виходячи із загальних підходів, А. В. Градецький зазначає, що кримінально- виконавчі правовідносини притягують до себе значну увагу правознавців через специфічність їх суб’єктів. Можна говорити про права і обов’язки засуджених та персоналу не тільки в економічному, культурному та соціальному вимірі, а й моральному та ідеологічному. Далі науковець розмірковує, що зміст правових норм дозволяє зрозуміти сутність кримінально-виконавчих відносин, а також ті об’єкти на які ці правовідносини направлені в процесі виконання й відбування покарань [24, с. 112; 118-119].

В. М. Трубников, В. П. Філонов та О. І. Фролов досліджуючи поняття та структуру кримінально-виконавчих правовідносин ключовим моментом вважають процес відбування покарання. Зокрема, вони вказують, що підставою виникнення кримінально-виконавчих правовідносин є юридичні факти, а саме вчинення особою злочину та винесення судом вироку. Закінчення строку призначеного покарання одночасно припиняє весь комплекс кримінально-правових правовідносин і засуджений знову набуває статус громадянина, вільного від право обмежень, пов’язаних з виконанням покарання [221, с. 161-162]. З таким твердженням науковців можна погодитись частково з декількох причин. По-перше, стосовно виникнення кримінально-виконавчих правовідносин, варто наголосити, що вони виникають не просто після винесення судом вироку, а такого, що вступив в силу і визначив конкретний вид та розмір покарання. Таке уточнення є суттєвим на чому свого часу наголошували О. С. Міхлін, П. Г. Пономарьов, В. І. Селиверстов, І. В. Шмаров та ін. [228]. По-друге, необхідно зважати й на тісний взаємозв’язок кримінально-правових та кримінально-виконавчих правовідносин. Ми приєднуємось до позиції Д. В. Філімонова та О. В. Філімонова, які вказують, що процес виконання покарання та інших заходів кримінально-правового характеру регулюється як кримінально-правовими так і кримінально-виконавчими правовідносинами [232, с. 245]. Для нашого дослідження це є конче важливим, оскільки персонал ініціює застосування заохочувальних норм, зокрема, умовно- дострокового звільнення, заміну покарання більш м’яким тощо. По-третє, не можна забувати про те, що процес виконання покарань не завжди завершується закінченням строку покарання визначеного судом у винесеному вироку. Попередньо нами визначався факт дострокового звільнення (УДЗ, заміна покарання більш м’яким, амністія, помилування, звільнення через хворобу тощо). Ці питання будуть досліджені у розділі 3, оскільки вони нами вважаються перспективними заохочувальними нормами, що можуть стимулювати засудженого до правослухняної поведінки і є дієвими важелями для персоналу КВУ.

Таким чином, виходячи з сучасних позицій науковців ми можемо вказати, що кримінально-виконавчі правовідносини виникають після вступу в силу вироку суду, що встановлює особі яка вчинила злочин, конкретний вид та розмір покарання. Припиняються вказані правовідносини із завершенням процесу виконання і відбування покарання, а також інших засобів кримінально-правового характеру.

Для нашого дослідження важливим є дослідження такого питання як особа співробітника кримінально-виконавчої установи. Зазначимо, що зазвичай у своїх дослідницьких роботах з кримінально-правового, кримінально-виконавчого права та кримінології науковці надають характеристику особі злочинця (кримінально- правову та кримінологічну), в деяких випадках - особі засудженого (кримінально- виконавчу). Нами була зроблена спроба розглянути характеристику особи на яку покладено виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк. В її основу покладені дані, отримані протягом 2009-2014 рр., що проводились як у складі групи дослідників, так і особисто. Ми вважаємо, що характеристика персоналу логічно повинна бути представлена пізніше, оскільки проблеми персоналу одночасно переплітаються та є частиною правовідносин між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань, діяльності по виправленню та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі, а також при забезпечення ефективного праце використання осіб які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. На наше переконання така характеристика зможе частково дати відповідь на питання взаємовідносин між персоналом та засудженими та розв’язати питання про спроможність нинішнього персоналу УВП у достатній мірі виконувати покладені на співробітників обов’язки.

1.3.