<<
>>

Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі

З часів проголошення незалежності України, в умовах, коли йде з одного боку, розвиток процесів гуманізації соціально-правових інститутів суспільства, розширення правових гарантій прав громадян, а з іншого - спостерігається зростання негативних явищ в стані правопорядку в країні, важливості набуває проблема забезпечення належного захисту суспільства від злочинності. Як відомо, саме з другої половини ХХ століття злочинність набула характеру гострої соціальної проблеми, що потягло за собою посилення покарання та більш жорсткий підхід до осіб, які вчинили злочин.

Нами вказувалось, що до сьогодні позбавлення волі на певний строк займає значне місце серед покарань, що застосовуються до засуджених в Україні.

Розгляд стану наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі умовно можна поділити на п’ять складових частин, які включають наукові праці, що присвячені: 1) загальним проблемам виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк; 2) видам та характеристиці суб’єктів виконання окремих видів покарань; 3) здійснення карально-виправного впливу на засуджених та його наслідки; 4) застосування кримінально-виконавчих заохочувальних норм; 5) проблемам персоналу, що розглядалися іншими галузями.

Нами вказувалось, що проблемам персоналу Державної пенітенціарної служби України, який забезпечує виконання покарань у виді позбавлення волі окремої уваги дослідниками практично не приділялося. І це незважаючи на те, що саме персонал є одним з основних суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Дослідження проблем виконання та відбування покарань, в основному, торкалися засуджених у тій чи іншій площині (правовий статус засуджених, забезпечення їх безпеки, релігійний вплив на засуджених, їх соціальна адаптація та ресоціалізація тощо). Звісно, що в цих роботах неможливо було обійти певним чином діяльність персоналу, але вона розглядалась лише побічно.

Необхідно зазначити, що хоча сучасний стан ми розглядаємо починаючи з років незалежності України, у своїй більшості нами приділяється увага дослідженням, що виконані після прийняття КВК України, а саме після 2003 р. Такий акцент зроблено через те, що змінилось не тільки кримінально-виконавче законодавство (з виправно-трудового - прим. авт. - Павлов В.Г.), а кардинально змінилися підходи до виконання та відбування покарань. Зокрема, це відсутність розподілу колоній за видами режиму. Натомість, визначено рівні безпеки відбування покарань, що є відмінним не тільки від радянського підходу, але й серед діючої системи виконання покарань колишніх республік СРСР, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, РФ та ін. Також суттєву роль відіграють розподільчі комісії до функцій яких належить визначення ступеню занедбаності засудженого і після призначення йому вироку, що набрав законної сили, направлення до конкретної установи для відбування покарання (на відміну раніше існуючої прерогативи суду з цього питання). Переорієнтація карально-виправних заходів з акцентом на виправлення та ресоціалізацію, а не виховання та перевиховання засуджених. Цей перелік можна продовжувати, але загальний висновок буде незмінним: кримінально- виконавче законодавство України та практика його застосування має суттєві відмінності від законодавства держав колишнього радянського табору, що дають перспективи на позитивні зрушення в процесі його застосування.

Повертаючись до праць науковців необхідно вказати, загальним проблемам виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк було присвячено низку цікавих робіт, серед яких, праці Ю. О. Александрова, Л. В. Багрія- ШахматоваД. Г. Богатирьова, В. В. Василевича, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, І. М. Даньшина, Т. А. Денисової, О. Г. Джужи, В. М. Дьоміна, А. П. Закалюка, А.Ф. Зеленецького, О. Г. Кальмана, О. Г. Колба, О. М. Костенка, О. М. Литвака, А. Х. Степанюка, В. М. Трубникова та ін.). В них розглядалися фундаментальні проблеми кримінально-виконавчої теорії і практики, виконання певних видів покарань, різні аспекти карально-виправного впливу на засуджених тощо. Характерно, що частина питань є актуальною й сьогодні.

Зокрема, найбільш гостро постала дискусія між В. А. Бадирою, І. Г. Богатирьовим,О. Г. Джужою, Т. А. Денисовою, з одного боку та А. Х. Степанюком, В. М. Трубниковим, І. С. Яковець, з іншого, з проблем карально-виправних засобів, а особливо, виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі. Гучні дискусії відбувалися стосовно участі релігійних установ в діяльності КВС. Нарешті, проблеми пенітенціарного рецидиву та запобігання злочинам в місцях позбавлення волі, до яких зверталися В. В. Голіна, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк.

Окремо виділяються наукові праці, що демонструють прагнення до кардинальних змін в кримінально-виконавчих правовідносинах, зокрема, В. А. Льовочкіна [103] та О. Б. Пташинського [181], які присвячені проблемам забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених до позбавлення волі та загальним проблемам реформування пенітенціарної системи в Україні. Особливостями цих робіт було те, що автори займали головні посади в КВС (голова та перший заступник). Це відіграло ключову роль, оскільки по-перше, діяльність ДДУПВП була спрямована на реалізацію міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених, по-друге було розпочато реформування усієї КВС. Доречи, дисертаційна робота О. Б. Пташинського набагато випередила час, оскільки вже з 2002 р. було обґрунтовано необхідність зміни виправно-трудової системи на пенітенціарну з урахуванням завдань, що стоять перед УВП. Проте, в цих працях не було акцентовано уваги на роботі персоналу. Загальною тезою було лише задекларовано: «залучити до роботи в установах КВС висококваліфікованих фахівців».

Заслуговують уваги вітчизняні підручники та навчальні посібники цього періоду, а саме: Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини) - підручник за ред. проф. О.М. Джужи, 2002 р. [86]; Кримінально- виконавче право України - підручник за ред. проф. А.Х. Степанюка, 2005р. [87]; Кримінально-виконавче право - навчальний посібник за ред. проф. Т.А. Денисової, 2008 р. [83]; Кримінально-виконавче право - підручник за ред. проф. В.М. Трубникова, 2003р. [88]. В кожному з них певним чином проглядаються реформаторські ідеї, що стосуються виконання покарань, застосування карально- виправних заходів, необхідності реформування КВС та її територіальних установ. Однак, більша частина матеріалу присвячена відбуванню покарання засудженими, а персонал УВП розглядався лише у контексті забезпечення тих чи інших потреб засуджених.

Наступна низка досліджень науковців присвячена суб’єктам виконання окремих видів покарань. До цієї групи належать праці О. І. Богатирьової [13], В. А. Кирилюк [64], О. Г. Колба [70], В.В. Маковій [104]. Проте, варто підкреслити, що лише дослідження О. Г. Колба та В. А. Кирилюка стосуються покарання у виді позбавлення волі.

Але оскільки за теоретичну основу вивчення суб’єкта науковцями взято установи (УВП та СІЗО - прим. авт. - Павлов В.Г.), то цілком правильним є те, що в роботах акцентується увага не на правах та обов’язках персоналу, а на загальній діяльності установ та органів, що виконують покарання у виді позбавлення волі. У зв’язку з цим всебічно аналізується поведінка засуджених в процесі застосування до них заходів виправного впливу, розв’язання протиріч, що виникають в процесі виконання покарань тощо.

Доволі цікавим є дослідження О.В. Романенка [191], в якому він висвітлює пенітенціарну функцію громадянського суспільства як суб’єкту кримінально- виконавчих правовідносин, показує роль держави та суспільства в виправлені та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі, а також їх можливості надавати допомогу як засудженим так і співробітниками установ виконання покарань. В ході дослідження автор проводить опитування співробітників на предмет розв’язання проблем взаємодії громадських організацій та співробітників УВП, доказує необхідність та корисність такої співпраці, надає рекомендації щодо залучення співробітниками УВП засобів масової інформації, релігійних та благодійних організацій, різних фондів до надання психолого-педагогічної, медичної, правової, соціальної та матеріальної допомоги.

Частково до цієї групи можна віднести роботу В.О. Меркулової [113] і хоча ця праця здебільш стосується проблем кримінального права, авторка розглядає й кримінально-виконавчі аспекти, а саме, особливості покарання жінок позбавленням волі (розділ 3) та особливості дострокового звільнення від подальшого відбування позбавлення волі (розділ 4). Авторка наголошує, що визнання актуальності проблеми особливостей виконання позбавлення волі щодо жінок, які вчинили злочин, має зайняти належне місце в кримінально-виконавчій політиці, законодавстві, передбачати спеціальний аналіз стану у цій сфері за основними напрямами кримінально-виконавчого процесу. За цих умов вона пропонує розглядати діяльність соціально-психологічних служб в жіночих установах з виконання позбавлення волі як специфічну, що потребує спеціальної особливої професійної підготовки (перепідготовки) кадрів на базі юридичних закладів різних регіонів України у межах науково-практичних комплексів. На монографічному рівні В.О. Меркуловою стверджується, що за сучасних умов прогресивна система виконання позбавлення волі використовується неефективно, не справляє того заохочувального впливу, який має справляти, а тому не має належного впливу на виправлення засуджених жінок. Необхідно внести суттєві зміни у правовий статус засуджених жінок відповідно до їхньої поведінки, ставлення до праці, терміну перебування в ізоляції. Тому, необхідно наповнити іншим змістом існуючі за чинним законодавством поліпшені умови утримання позбавлених волі, переглянути формальні й матеріальні умови застосування цього кримінально-виконавчого інституту. Він має стимулювати засуджених жінок до виправлення у оптимальніші терміни, справляти стабілізуючий вплив на загальну обстановку у виправній установі, визначати більш доброзичливі, засновані на вза’ємопорозумінні, стосунки між адміністрацією й засудженими жінками. Також науковцем наголошується на особливому значенні поширення сфери застосування заходів скорочення терміну перебування засуджених жінок в ізоляції, а отже удосконалення законодавства щодо умов та порядку дострокового їх звільнення з КВУ [112, с. 194-195].

Третя частина питань наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі присвячена здійсненню карально-виправного впливу на засуджених та його наслідки. Нами умисно опускається застосування позбавлення волі, оскільки ми будемо вказувати не тільки цей вид покарання,а й на альтернативні види.

У ч. 3 ст. 6 КВК України зазначено, що основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив [94, с. 4]. Відповідно до завдань КВК та визначених засобів досягнення мети покарання, фахівці в галузі кримінально-виконавчого права розробили низку науко-прикладних тем та надали пропозиції щодо окреслених напрямків.

В першу чергу, варто зупинитися на тих розробках, в яких характеризуються загальні підходи до класифікації засуджених та реалізації принципів при виконанні окремих видів покарань, у тому числі й позбавлення волі на певний строк. Це, зокрема, праці А. І. Марчук [109], Т. В. Рудник [194], М. С. Пузирьова [182], О. О. Стулова [213], Ю. А. Чеботарьової [242], І. С. Яковець [255; 256]. Так, Т. В. Рудник, М. С. Пузирьов, О. А. Чеботарьова та І. С. Яковець підкреслюють вплив суб’єктивного фактору на процес розподілу засуджених, прийняття рішення щодо ступеню їх виправлення, дотримання принципу індивідуалізації при виконанні покарання. Акцентується увага на закритості ДКВС від суспільства, зокрема, громадських організацій.

М. С. Пузирьов зробив вдалу спробу аналізу зарубіжного досвіду диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Побічно ним відмічається робота персоналу, яка є важливою та значущою. Але автор залишив без розгляду низку цікавих питань, зокрема, застосування персоналом такого елемента як складання програми виконання та відбування кримінального покарання, що ефективно застосовується у розвинених країнах Європи. Автор, висвітлюючи удосконалення правового регулювання диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вдається до аналізу лише зміни умов тримання засуджених як форми диференціації та індивідуалізації виконання покарання, випускаючи з поля зору такі інститути як заміну невідбутої частини покарання більш м’яким та умовно - дострокове звільнення від відбування покарання. Ми не поділяємо думку автора [182, с. 11], що зміна умов тримання засуджених шляхом переведення до колонії іншого рівня безпеки певним чином впливає на його стійкі зміни в поведінці. Як і завдяки чому чи кому проходять такі зміни? Крім того, як і інші дослідники автор робить висновок, що однією з ефективних форм індивідуалізації соціально -виховної роботи із засудженими у виправних колоніях є оцінка ступеня виправлення. Нажаль, М. С. Пузирьов порядок даного оцінювання не наводить, хоча ці поняття є оціночними, суб’єктивними й доволі спірними.

О. О. Стуловим наведено непоодинокі факти порушення законності в процесі дотримання режимних вимог та залучення засуджених до праці. У підрозділі 2.3. «Реалізація принципу законності в забезпеченні правового статусу персоналу виправної установи» автор пропонує низку практичних заходів щодо забезпечення якісного і неупередженого виконання обов’язків персоналом виправних установ [213]. Проте, він залишає поза увагою питання, прокурорського нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства (як суб’єкту кримінально- виконавчих правовідносин), зокрема, в частині напрямів діяльності та компетенції. Як вбачається, це питання є вельми цікавим і потребувало б окремої уваги.

Відносно основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених існує низка наукових праць, що стосуються режиму виконання і відбування покарання, соціально-виховної роботи, залучення засуджених до суспільно корисної праці, загальноосвітнього та професійно-технічного навчання. Зокрема, це наукові розробки присвячені: режиму виконання та відбування покарання І. В. Саленкова [196], О. В. Щербини [249]; соціально-виховній роботі із засудженими - В. А. Бадири [3], С. В. Лучко [102], О. В. Таволжанського [216]; залученню засуджених до суспільно корисної праці - С. О. Стефанова [210], О. М. Неживець [121]; загальноосвітньому та професійно-технічному навчанню -С. В. Хуторної [241].

Опрацювання авторефератів дозволило зробити висновок, що у вказаних працях науковці акцентують основну увагу на ставленні засуджених до основних карально-виправних засобів, характеристиці особи засудженого через сприйняття та психологічні установки, можливостей виправлення в місцях позбавлення волі тощо. Незважаючи на те, що персонал на рівні із засудженими є суб’єктом кримінально - виконавчих правовідносин, більша частина проблем, пов’язаних з процесом їх застосування співробітниками УВП залишилася поза увагою. Наприклад, І. В. Саленков в роботі «Режим виконання і відбування кримінального покарання у виді позбавлення волі» надає загальну характеристику режиму, показує його каральне і виховне значення, розглядає основні засоби забезпечення через ставлення засуджених до певних елементів режиму тощо. Аналогічний підхід демонструють С.В. Лучко, О. В. Щербина, С. О. Стефанов та С. В. Хуторна. Хоча варто зазначити, що для досягнення результатів та підкріплення висновків, науковці проводили опитування й анкетування персоналу на предмет встановлення їхньої думки щодо дієвості карально-виправних заходів, покращення діяльності ДКВС, проблем реформування відомства, критеріїв виправлення тощо. Це ще раз підтверджує тезу, що персонал і засуджені нерозривні для процесу виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі. Такі надбання представляють цінність для нашого дослідження, оскільки вони підтверджують (або спростовують) частину наших висновків.

Окремо можна відмітити роботи дослідників, які в розділах наукової праці приділяють увагу роботі персоналу та показали особливу роль певних служб УВП. Зокрема, Т. А. Денисова в розділі 5, підрозділі 5.1. «Кримінально-виконавчі напрямки вдосконалення системи виконання покарань» досить детально розглядає роботу режимних та оперативних відділів установ, вихователів та психологічної служби, наводить приклади, яким чином персонал може змінити поведінку засуджених на правослухняну, торкається позитивних можливостей застосування заохочувальних заходів [33].

В. А. Бадира присвятила окремий підрозділ дослідженню ролі, яку виконує персонал виправних колоній. У п. 2.3. «Персонал установи виконання покарань та деетатизація кримінально-виконавчої системи як засіб ефективного виправного процесу засуджених жінок» нею вперше аргументується необхідність вироблення нової концепції служби в УВП. Авторка категорично наполягає на роздержавленні ДКВС, повному підпорядкуванню її Міністерству юстиції України, в чому ми також її підтримуємо. Крім цього, в роботі науковцем розкрито шляхи покращення карально-виправного впливу на засуджених шляхом залучення громадських, релігійних та благодійних організацій. Оскільки її робота стосувалася жінок, більша частина пропозицій щодо застосування заходів заохочення була визначена саме для цієї категорії, проте, загальні напрями щодо застосування заходів заохочення та стягнення нами підтримуються й враховані при розкритті змісту підрозділу, що стосується режиму відбування покарання у виді позбавлення волі.

На особливу увагу заслуговує робота О.В.Таволжанського, який відзначив, що кінцевим результатом соціально-виховної роботи із засудженими є створення за допомогою засобів зовнішнього впливу необхідних умов для формування у засуджених основних компетенцій соціально адаптованої людини у сферах самостійної пізнавальної, цивільно-громадської, соціально-трудової, культурно- дозвільної діяльності та побутовій сфері. Автором аргументовано, що своєю суттю соціально-виховна робота є діяльністю, яка повинна здійснюватись визначеними суб’єктами на користь суспільства, без відриву від суспільства і провідна роль має відводитись не представникам органів і установ виконання покарань, а громадським та іншим соціальним інституціям. Однак, низка питань, що стосуються персоналу УВП залишилася поза увагою автора. Так, О.В. Таволжанський на с. 4 автореферату у п. 1 наукової новизни зазначає, що «професійність діяльності зі здійснення соціально-виховної роботи необхідно визначати через пред’явлення до суб’єкта її надання спеціальних вимог: складання кваліфікаційного іспиту, наявність певного стажу роботи у сфері виховання, вищої психолого-педагогічної освіти, а також визнання соціально-виховної діяльності єдиним напрямом роботи цього суб’єкта». Одночасно він не уточнює наступне: 1) який орган буде уповноважений приймати кваліфікаційний іспит у особи, яка вже має відповідну фахову вищу освіту? 2) Яка мінімальна тривалість стажу роботи у сфері виховання, на думку автора, необхідна для здійснення цієї діяльності; 3) психолого-педагогічна освіта - це дві вищі освіти? 4) отримання спеціальності «Психологія», на думку автора, достатньо для здійснення цієї діяльності? І чому саме спеціальність «Психологія», а не, наприклад, «Соціальна робота»? Адже праця персоналу є роботою соціально-виховною, а не психологічною. Крім того, автор на с. 10 автореферату зазначає, що в інших країнах відповідний вплив на засуджених здійснюють співробітники соціальних служб. Також, на с. 14 автореферату у висновках автор зазначає, що у результаті дослідження ним встановлено, що «персонал не спроможний реалізувати поставлені перед ним завдання соціально-виховної роботи із засудженими». Запропоновано основну роль відвести не представникам органів та установ виконання покарань, а громадським і іншим соціальним інститутуціям. Однак, О.В. Таволжанський не намагається піти далі й навести заходи, спрямовані на покращення роботи штатного персоналу.

Четверта, одна з ключових, група досліджень стосується застосування кримінально-виконавчих заохочувальних норм. Нами вона розподілена на три умовні підгрупи, а саме: 1) загальнотеоретичні підходи до проблеми застосування заохочувальних норм; 2) застосування заходів заохочення в процесі виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі; 3) застосування певних видів заохочувальних норм щодо засуджених до позбавлення волі.

На нашу думку, першочергово необхідно відмітити у цьому напрямку праці В.О. Корчинського [76] та П.В. Хряпінського [236; 237]. Стосовно дисертаційної роботи В. О. Корчинського хотілось би відмітити, що незважаючи на її підготовку за радянських часів, протягом двадцяти п’яти років вона не втрачає своєї актуальності, оскільки принцип соціальної справедливості за сучасних умов є одним з головних для побудови демократичної держави. Більш того, міжнародна спільнота чекає від ДПтС України реалізації принципу справедливості в правозастосовній діяльності, як того вимагають Європейська конвенція з прав людини, Загальна декларація прав людини та Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями. Незважаючи на те, що робота перевантажена використанням матеріалів з’їздів КПРС, партійних конференцій тощо, її не можна вважати занадто ідеологізованою з урахуванням данини того часу. Основна частина роботи присвячена безпосередньо закріпленню принципу справедливості в кримінально-виконавчих (за часів написання, виправно- трудових - прим. авт. - Павлов В.Г.) правовідносинах, що відображає направленість політики держави у сфері виконання покарань. Автор досить чітко відстоює власну позицію, яка на час написання роботи була досить сміливою і зазначає: дослідження законодавства, що побудовано на принципі: «заборонено все, що не дозволено законом» не відповідає вимогам законності, моральним основам та меті покарання. Більш того, він виступає бар’єром на шляху реалізації принципу соціальної справедливості [76, с. 7-8].

Фундаментальна праця П.В. Хряпінського присвячена заохочувальним нормам у кримінальному законодавстві України. Нами вона взята за основу з декількох причин, але основною є те, що процес виконання покарання регулюється не тільки кримінально-виконавчими, а й кримінально-правовими нормами. Адже кримінально-правові відносини, як нами зазначалось, виникають після вчинення злочину й регулюють не тільки притягнення до кримінальної відповідальності й призначення покарання, а з застосування одночасно заохочувальних норм до особи винної у вчиненні злочину (наприклад, заміну одного виду покарання іншим, більш м’яким). По-друге, в період відбування засудженим покарання, коли діють кримінально-виконавчі правовідносини, процес його виконання може бути перерваний як дією заохочувальних норм кримінально-виконавчого характеру (наприклад, зміна умов відбування покарання), також дією заохочувальних норм, що містяться як в кримінально-виконавчому, так і в кримінальному законодавстві (наприклад, УДЗ, заміна покарання більш м’яким тощо). П.В. Хряпінський слушно зазначає, що позитивна відповідальність реалізується виключно у заохочувальних нормах, а також детально розкриває структуру заохочувальних кримінально- правових норм, про що нами буде зазначено окремо.

Не можна оминути увагою дисертаційну роботу російського дослідника А. Ф. Сизого [198]. Незважаючи на те, що нами розглядаються сучасні напрацювання вітчизняних науковців, ця робота має безпосереднє значення для обраної нами теми. На фундаментальному рівні в ній розглянуті питання поняття, загальної характеристики заохочувальних норм кримінально-виконавчого права РФ, а саме зміст юридичного стимулювання, його різновиди й структура. Також автор здійснив класифікацію заохочувальних кримінально-виконавчих норм виходячи зі змісту стимулів. Нарешті, досить вдалим і таким, що заслуговує на підтримку, є виклад матеріалу про ефективність заохочувальних норм.

Наступна визначена нами підгрупа досліджень стосується застосування заходів заохочення в процесі виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі. На нашу думку, це праці В.В. Кареліна [62], І. С. Михалко [115] та А. А. Рибянцева [190]. Аналіз досліджень науковців дозволив виявити підходи до встановлення законодавцем окремих кримінально-виконавчих заохочувальних норм та показати механізм їх реалізації в процесі виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі. Зокрема, розкрити специфіку, підстави та порядок зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі в межах однієї виправної колонії, з’ясувати правові підстави та порядок зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки, а також продемонструвати порядок застосування заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і умовно-дострокового звільнення від відбування покарання відповідно до чинного законодавства України. На підставі власних розробок науковцями розроблені пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства України з питань правового регулювання зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі. Проте, як і в попередніх роботах, дослідники практично не включають у цей механізм персонал УВП, надаючи переваги характеристиці засуджених. Наприклад, на нашу думку вельми цікавою є наукова праця А. А. Рибянцева у якій він послідовно обґрунтовує необхідність зміни умов відбування покарання у виді позбавлення волі в межах однієї виправної колонії шляхом переведення до іншої структурної дільниці установи виконання покарань, переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки, застосування заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і умовно - дострокового звільнення від відбування покарання тощо. Проте, автор розглядає позиції науковців у теорії кримінального та кримінально-виконавчого права, де розрізняються три ступеня позитивної оцінки результатів виправного впливу на засудженого - коли засуджений: а) став на шлях виправлення; б) твердо став на шлях виправлення та в) довів своє виправлення. Хоча у науковій літературі відзначається, що загальновизнаним показником виправлення є усвідомлення засудженим своєї вини, щире каяття у скоєному, намагання порвати зі злочинним минулим, скупити свою провину. Але у той же час необхідно відмітити, що було б невірно ототожнювати каяття та словесне визнання засудженим справедливості вироку та призначеного покарання. Каяття та визнання вини можуть враховуватися як ознаки виправлення тільки у разі, коли самозасудження та муки сумління є адекватними позитивному сприйняттю акту правосуддя. У цьому зв’язку можливо треба було б показати роль персоналу у досягненні позитивного результату щодо виправлення засудженого, вказати механізми і напрямки такої діяльності. Нарешті, постає питання, чому попри зусилля персоналу, частина засуджених розцінює таку роботу як втручання в його особисте життя?

Від інших робіт цієї підгрупи кардинальним чином відрізняється праця В.В. Кареліна, який намагається кардинально змінити погляди науковців на заохочувальні норми та їх застосування. Зокрема, розглядаючи правове регулювання застосування заходів заохочення та заходів стягнень в процесі відбування покарання у виді позбавлення волі автор доходить висновку, що власне заходи заохочення, які містяться у КВК України, а також УДЗ та заміна покарання більш м’яким не можна відносити до заходів заохочення через суб’єктивність і залежність від розсуду працівників колонії. Він підкреслює, що їх необхідно визнавати заходами відповідальності юридичного характеру [62, с. 11]. На наш погляд, така думка є вельми спірною. Можна частково погодитись, що вказані заходи зараз дійсно частково залежать від суб’єктивізму персоналу. Проте, наше завдання полягає саме в тому як, яким чином усунути суб’єктивне ставлення до засудженого. В цьому напрямку нами проведена певна робота і, як вбачається, знайдено оптимальний варіант застосування заохочувальних норм. В подальшому нами будуть висунуті відповідні пропозиції, що підкріплені теоретичним надбанням науковців, практичним випробуванням фахівців - співробітників (нинішніх та колишніх) КВУ, міркуваннями суддів та думкою засуджених.

Нами також були опрацьовані наукові розробки, що стосуються безпосередньо конкретних видів заохочувальних норм,зокрема, О. В.Дащенко [29], Д. В. Казначеєвої [61], О. О. Книженко [65], М. І.Скригонюк [201].

Необхідно відзначити, що дослідження О. О. Книженко хоча й відноситься до проблематики з кримінального права, однак воно розкриває по-перше, юридичні й практичні підходи та механізм застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням, а по-друге, дає можливість уяснити, що при невиконання засудженим умов, визначених законом та вироком суду, покарання може бути змінено реальним позбавленням волі з відбуванням покарання в установі виконання покарань певного рівня безпеки.

В роботі О. В. Дащенко підкреслюється, що в практиці здійснення умовно- дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітнього важливого значення набуває психологічна, кримінологічна та педагогічна характеристика кожного кандидата на звільнення, що дає змогу обґрунтовано та компетентно робити висновки щодо системи ціннісних орієнтацій засудженого, рівня його правосвідомості, характеру інтересів тощо. Зокрема, авторка зазначає, що «критерії виправлення неповнолітнього кандидата на умовно-дострокове звільнення експлікуються таким чином: ставлення до навчання та сумлінна поведінка. Важливе місце в процесі оцінювання підстав для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітнього має займати психолого-педагогічна характеристика відповідного кандидата». Нею звернено увагу на потреби вдосконалення методів збирання та систематизації інформації про особистість і поведінку неповнолітнього правопорушника. Підтримано пропозиції інших науковців щодо організації систематизованого накопичення відомостей про таких неповнолітніх в єдиному органі, до якого б в обов’язковому порядку надавалася інформація кожним суб’єктом, причетним до розгляду вчиненого неповнолітнім злочину. Проте, як вбачається, автором не приділено уваги такому важливому питанню як робота персоналу з неповнолітніми. Зокрема, їх фах, практичний досвід за спеціальністю, можливості та бажання працювати з неповнолітніми засудженими тощо.

Наукова праця Д. В. Казначеєвої також присвячена УДЗ, проте вона носить суто теоретичне спрямування: розглядається зміст, сутність та мета умовно- дострокового звільнення від відбування покарання, його співвідношення з іншими кримінально-правовими категоріями. В подальшому надається юридичний аналіз інституту УДЗ, а саме звертається увага на формальні, матеріальні підстави та правові наслідки застосування дострокового звільнення. Як і в попередній роботі автором оминаються питання діяльності персоналу. Натомість, цінним є звернення автора до судового, відомчого, громадського контролю та прокурорського нагляду за дотриманням порядку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Ми вважаємо це питання вельми важливим з тих позицій, що контролюючі органи, й особливо громадський контроль спроможні вплинути на упереджене ставлення адміністрації установи при підготовці документів щодо УДЗ.

Підкріплює наше переконання й наступна робота М. І. Скригонюка «Прокурорський нагляд за додержанням законів України при умовно-достроковому звільненні засуджених від кримінального покарання» в якій досліджено: суть і значення нагляду прокуратури за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах; становлення і правову природу УДЗ засуджених від кримінального покарання та його правове регулювання за чинним законодавством; проблеми підвищення ефективності прокурорського нагляду. Автором запропоновано правовий механізм підвищення ефективності прокурорського нагляду при УДЗ засуджених від кримінального покарання, висунуто і обґрунтовано ідею необхідності прийняття норми права, спрямованої на те, щоб не зняте і не погашене у встановленому законом порядку стягнення, застосоване за діяння, що формально містять ознаки порушення засудженим режиму, не були підставою для відмови в застосуванні УДЗ, а також норми права, яка б надавала суду можливість остаточно вирішувати питання застосування чи не застосування цього виду звільнення.

Наукове дослідження І. І. Журової з самої назви «Виконання органами і установами державної пенітенціарної служби України звільнення від відбування покарання» [45], вказує на те, що в ньому буде висвітлена діяльність персоналу як учасника кримінально-виконавчих правовідносин відносно звільнення засуджених від відбування покарання. Нажаль, у ньому розглядаються питання соціально - правової характеристики звільнення від відбування покарання, поняття звільнення, характеристика осіб, звільнених від відбування покарання, законодавчий порядок і умови звільнення від відбування покарання. Запропоновані у висновку пропозиції також стосуються засуджених, а зміни до чинного законодавства внесені до ст. 81 КК України.

Остання п’ята група робіт присвячена проблемам персоналу, що розглядалися іншими галузями.

Більш ніж двадцять робіт присвячено запобіганню злочинам в процесі виконання покарань та проблемам соціальної адаптації й ресоціалізації (кримінологічний напрям). Це праці З. В. Журавської [44], Д. О. Зубова [51], В. О. Лисенко [100], Л. П. Оніки [125], О. М. Павлик [126], Е. Г. Стоматова [211], В. Є. Ткачука[219], Д. В. Ягунова [253] та ін.

Декілька наукових праць стосуються громадського контролю та організації ДПтС України взаємодії з державними органами та недержавними організаціями (напрями з теорії та історії держави та права, адміністративного права та державного управління). Серед них можна вказати дослідження С. К. Гречанюка [25],А. П. Мукшименко [117] та В. М. Пальченкової [140].

Як слушно зазначає В.М. Пальченкова, хоча держава не виписала чіткого механізму контролю з боку громадських організацій, в тому числі за пенітенціарною системою, але такий стан можуть сприймати негативно лише жорсткі формалісти, які бачать соціальні закономірності лише крізь призму параграфів та статей. Цілком природно, що громадські організації формують свою діяльність самостійно й впливають на державу тими засобами, які можуть вибороти через еволюційні механізми соціально-політичної динаміки суспільства [141, с. 84]. Підтримуючи цю тезу ми розраховуємо на те, що громадський контроль може позитивно впливати на персонал УВП. До цих праць ми повернемось згодом, оскільки вважаємо напрямки контролю та взаємодії перспективними при реформуванні ДКВС та її демілітаризації.

Наостанок необхідно зупинитись на двох роботах, які можуть слугувати поштовхом до розробки нашої проблематики, а саме, наукових дослідженнях С. В. Зливко [49] та В.В. Кобзар [66]. Незважаючи на те, що вони розроблені за напрямом адміністративного права, автори торкаються наступних проблем: правового статусу персоналу ДКВС, класифікації основних прав і обов’язків, морально-психологічних вимог, що ставляться перед персоналом КВУ, меж відповідальності персоналу тощо. Окремо варто вказати, що в цих двох працях розглянуті питання соціально- правового захисту персоналу ДКВС. Крім того, науковці хоча й фрагментарно, але розглянули зарубіжний досвід побудови та функціонування ДКВС. Ними окреслені й інші проблеми, зокрема, основні засади взаємодії з державними та недержавними інституціями, функціонування ДКВС в сучасних умовах тощо. Підсумком досліджено стало формулювання висновків, рекомендацій і пропозицій, спрямованих на удосконалення системи функціонування установ і органів ДПтС України.

<< | >>
Источник: ПАВЛОВ Володимир Григорович. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя-2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ виконання покарань
  4. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  5. Висновки до розділу 1
  6. ВСТУП
  7. Стан наукової розробки питань, що стосуються запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  8. Міжнародно-правові вимоги, що пред’являються до персоналу місць позбавлення волі та пов’язані з виконанням кримінальних покарань
  9. Спеціально-кримінологічне та індивідуальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  10. ВИСНОВКИ