<<
>>

2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі

Як показує вивчення наукових джерел, у такому змісті зазначене питання вивчено поверхово та неповно. У більшій мірі, і лише у загальних рисах, без глибокого наукового аналізу дана проблематика піддається дослідженню у нормативно-правових приписах, вказівках, оглядах тощо ДКВС України [45].

У науковій літературі про детермінанти злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній, або говорять у контексті загальної злочинності в Україні [63, с. 132-136]; або злочинності правоохоронних органів, зокрема ОВС [8, с. 77-85], або злочинності в установах виконання покарань [83, с. 183-210]; ін.

Якщо узагальнити зазначені та інші підходи науковців щодо детермінант злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, то їх можна розділити на чотири взаємозв’язані, взаємообумовлені та взаємодіючі групи:

1) . Загальні детермінанти, що породжують та обумовлюють злочинність в Україні у цілому.

Під такими детермінантами в науці загальновизнано розуміються комплекси причин і умов, спільна дія яких викликає наслідок-злочинність і злочин [98, с. 166]. Зокрема, А.М. Бойко досить ґрунтовно вивів детермінуючий комплекс економічної злочинності в Україні, що є складовим елементом детермінант загальної злочинності та злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарння у виді позбавлення волі, а саме:

а) ті із них, що народились у соціалістичній економічній системі і зберігають вплив упродовж трансформаційного періоду в сучасній Україні;

б) ті, що властиві лише трансформаційному періоду [25, с. 214].

При цьому, як вірно зауважила Є.В. Краснікова, безперечно, від характеру руйнування структури народного господарства залежить глибина і тривалість економічного спаду, а також вибір оптимальних форм і методів для подолання його впливу [93, с. 111].

У свою чергу В.В. Василевич загальні детермінанти злочинності в Україні обґрунтовано поділив на: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні [ 117, с. 62-69].

Інші дослідники зазначеної проблематики (зокрема, А.П. Закалюк) у сучасному українському суспільстві виділяють три основні групи детермінант загальної злочинності, які зокрема, обумовлюють й вчинення злочинів персоналом виправних колоній:

а) детермінанти соціально-економічного, політичного, організаційно- управлінського, нормативно-правового, соціально-психологічного змісту, що обумовлюють злочинність та інші правопорушення у сфері економіки, управління, службової діяльності;

б) детермінанти, в основному, соціально-економічного, а також відповідного йому соціально-психологічного, культурологічного, морально- естетичного змісту, що значною мірою продуковані чинниками першої групи, передусім матеріальними негараздами та соціальними викривленнями, що обумовлюють корисливу мотивацію, у тому числі з метою:

- забезпечення елементарних потреб і умов;

- забезпечення, задоволення за рахунок цього завищених та над високих інтересів побутового комфорту, розваг, моди, прикрас, розкішного життя тощо;

в) детермінанти соціально-та-індивідуально-психологічного характеру, що відображають негативне, нігілістичне, виразно індивідуалістичне ставлення до інших людей, зокрема до засуджених, цінності їхнього життя, здоров’я, честі, гідності, прав та інтересів, включаючи майнові, а також до правових і моральних норм, які мають забезпечувати їхню реалізацію та захист [62, с.

219-220].

Аналогічну класифікацію загальних детермінант злочинності можна знайти й в зарубіжних виданнях. Зокрема, російські вчені з Н.Ф. Кузнєцова та

В.В. Лунєєв у сучасній Росії до таких відносять:

- різке загострення протиріч у суспільстві та державі, деякі з яких набули характеру соціальних антагонізмів;

- кризу системи боротьби зі злочинністю;

- духовну кризу;

- пияцтво;

- нелегальний ринок збуту порнографії, творів з культом насильства;

- економічні протиріччя;

- користь, жорстокість, безвідповідальність та ігнорування кримінально - правовими заборонами, ін. [98, с. 173-185];

2) . Особливі детермінанти злочинності, що пов’язані з діяльністю державних службовців, працівників правоохоронних органів, включаючи й персонал ДКВС України, і суддів.

До таких, зокрема О.А. Мартиненко відніс наступні: економічні, соціальні, ідеологічні, соціально-психологічні, політично-оціночні, організаційно- управлінські та правові фактори [136, с. 229-342];

У свою чергу, А.П. Закалюк звернув увагу на те, що як стосовно злочинності загалом та, зокрема економічної, так і щодо корупції, їх сучасні загальні соціально-економічні політичні та організаційно-управлінські передумови складаються з двох частин: об’єктивних і суб’єктивних [ 63, с. 201].

До першої частини (об’єктивні передумови) відносяться передумови, що пов’язані з суперечностями та труднощами процесів переходу держави від тоталітарної до демократичної, а економіки - від планово-централізованої до ринкової, зміною старого на нове у суспільних, передусім економічних відносинах, системах управління, розстановці політичних сил, кадрів, соціально- психологічних орієнтаціях. Ці перехідні суперечності та закономірності тією чи іншою мірою властиві й іншим країнам, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень.

Серед умов об’єктивного характеру А.П. Закалюк виділив наступні:

1) відсутність тривалий час (фактично й до нині) політичної та економічної стратегії формування нового суспільного ладу, недооцінка ролі державного регулювання у здійсненні цих перетворень, зокрема щодо діяльності управлінського апарату, значне послаблення державного контролю за його роботою;

2) наявність легальних і прихованих політичних сил, які прагнуть відновлення колишнього (тепер можна сказати «перефарбованого») ладу з його державно-управлінською системою та чинять опір запровадженню демократичних засад у всіх сферах суспільства, у тому числі в управлінні ним;

3) наявність значних залишків старої командно-адміністративної системи у вигляді надмірно великого державного управлінського та іншого службово - обслуговуючого апарату з необґрунтовано широкими повноваженнями, зокрема розпорядчо-дозвільного змісту, переускладненням, забюрократизованим та не контрольованим порядком задоволення нагальних потреб населення;

4) процеси зміни форм власності, приватизації та накопичення значних цінностей, що відбулися у перші роки незалежності, здебільшого неофіційно або напівлегально сприяли виникненню і зміцненню корпоративних зв’язків, слугували прикладом наживи з використанням посади, відкривали можливість безболісної зміни службової діяльності на комерційну;

5) масове прагнення нових підприємницьких структур, включаючи кримінальні, розв’язати через державний апарат свої проблеми;

6) масова заміна законодавчих та інших правових норм, послаблення нагляду та контролю за їх виконанням;

7) значне збільшення кількості майже необізнаних з національним законодавством та правопорядком іноземних підприємств та інвесторів, які стали легкою здобиччю корупціонерів [ 63, с.201-202].

До передумов, що мають суб’єктивне походження, АП. Закалюк відніс наступні:

- декларативність багатьох реформаторських намірів та рішень влади; непослідовність проведення реформ щодо демократизації управління суспільством, діяльності державного апарату, дерегуляції та лібералізації економіки, підтримки підприємництва малого і середнього бізнесу;

- безперешкодне створення суб’єктів підприємницької діяльності на базі державного майна та переведення державної власності у приватну в інтересах окремих груп, тіньових структур, кланів;

- криміналізація економічних та інших суспільних відносин через недосконалість грошової та податкової політики, що спричиняє тінізацію, гальмує розвиток цивілізованого підприємництва, переорієнтовує його з виробничої спрямованості на торговельно-фінансову;

- пасивність правоохоронних та інших державних органів щодо притягнення винних у корупційних вчинках та інших незаконних операціях до відповідальності, що, крім інших негативних наслідків, стало для чиновництва стимулом безкарного вчинення корупційних діянь, призвело до моральної деформації, поширення корисливої мотивації службової діяльності;

- поширеність у суспільстві думки про припустимість, ефективність та невідворотність корупційних зв’язків і діянь, про небажання влади боротися з ними і навіть потурання ним, що призвело до зворотного впливу на формування корупційних відносин, сприяння формуванню таких уявлень через засоби масового впливу на населення за відсутності спрямованої антикорупційної протидії [63, с. 202-203].

Таку ж позицію займає М.І. Мельник, поділяючи зокрема детермінанти корупційної злочинності на: політичні, економічні, правові, організаційно- управлінські та соціально-психологічні [139, с. 213-214].

Саме ці підходи й були застсосовані у даній дисертації при визначенні детермінант злочинів, які вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

3) . Специфічні детермінанти злочинності, що виявлені у ході вивчення злочинності в місцях позбавлення волі.

Зокрема, науковці (О.В. Старков) серед них виділяють:

- зовнішні, що пов’язані з джерелами загальної злочинності в цілому;

- внутрішні, так звані «особливі загально-соціальні причини і умови», що детерміновані змістом покарання у виді позбавлення волі та особистісними характеристиками засудженого - рецидивіста [213, с. 328-342].

З огляду змісту предмета даного дослідження заслуговують також уваги й детермінанти злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній та які є результатом прорахунків організації запобігання цим злочинам, а саме:

а) неналежний стан взаємодії оперативних підрозділів цих колоній з іншими правоохоронними органами, особливо в частині обміну інформацією, відсутність координуючих механізмів з цих питань;

б) проблеми відомчої взаємодії ДКВС України, у т.ч. всередині конкретної виправної колонії;

в) відсутність Закону України «Про профілактику злочинів», міжвідомчих інструкцій, положень, т. ін. з цих питань та нескоординованість діяльності суб’єктів профілактики злочинів;

г) розрив між професійним рівнем правоохоронних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, і професіоналізмом організованих злочинних угрупувань, їх матеріально-технічним та іншим забезпеченням;

ґ) завищена самооцінка адміністрації виправних колоній, зокрема оперативних підрозділів, своїх можливостей у протидії рецидивній злочинності;

д) відсутність належних механізмів виконання оперативними підрозділами виправних колоній та іншими суб’єктами запобігання злочинам своїх повноважень; ін.

При цьому, як встановлено у ході даного дослідження, найбільш наближеним до визначення змісту детермінант специфічної злочинності підійшли у своїх роботах А.П. Закалюк [63, с. 602], О.М. Джужа [120, с. 313],

І.М. Даньшин [46, с. 71], С.Ю. Лукашевич [131, с. 93], В.В. Голіна [39, с. 191] та ряд інших науковців.

Причини i умови злочинності в місцях позбавлення волі також досить активно піддаються вивченню й іншими науковцями, враховуючи вибраний курс України на демократизацію суспільно-правових процесів та гуманізацію політики у сфері боротьби зі злочинністю, включаючи кримінально-виконавчу політику. Зокрема, А.П. Закалюк небезпідставно вважає, що злочинність засуджених є підсистемою рецидивної злочинності, а остання - підсистемою ще ширшої системи злочинності загалом. Цим пояснюється те, що до причинно-детермінаційного комплексу злочинності засуджених входять прямо або опосередковано, у тому числі, можливо, у дещо перетвореному опредмеченому вигляді, причини і умови рецидивної злочинності і злочинності загалом, соціальні передумови останньої [ 63, с. 602]. Більш того, детермінанти даного виду злочинності мають, як встановлено у ході цього дослідження, пряме відношення до формування детермінант злочинів, що вчиняються персоналом випарвних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

Аналогічну позицію займає О.М. Джужа, який переконаний, що злочинність серед засуджених є частиною загальної злочинності. Тому вона детермінується як загальними, так і специфічними факторами, які криються в умовах виконання кримінальних покарань. Злочини тут виступають результатом складної взаємодії антисоціальних властивостей особи засуджених та середовища, в якому вони знаходяться [120, с. 313].

I.M. Даньшин прийшов до висновку, що безпосередньою причиною конкретного злочину є ті негативні явища і процеси, під впливом яких у свідомості винної особи виникають глибокі та стійкі погляди, уявлення, звички і властивості, що зумовлюють його внутрішню готовність здійснити дане суспільно небезпечне діяння [46, с. 71].

С.Ю. Лукашевич обґрунтовано констатує, що "поряд із загально- кримінологічними причинами злочинності як об’єктивного (соціально- економічні, матеріально-побутові та інші протиріччя і складності в суспільному бутті), так i суб’єктивного (соціально-психологічні особливості особи, перекручення нормативно-ціннісної орієнтації і т. ін.) характеру, злочинність в місцях позбавлення волі детермінує ще ряд специфічних причин [131, с. 93] (у даному випадку - злочинність з боку персоналу виправних колоній).

На думку О.Г. Колба, детермінанти злочинності в місцях позбавлення волі - це сукупність взаємопов'язаних взаємоспричинених і взаємодіючих явищ, процесів, станів і протиріч зовнішнього (загальносоціального), внутрішнього (особливого кримінально-виконавчого) та особистісного (на рівні суб’єкта злочину) характеру, що породжують злочинність в УВП та сприяють засудженим у вчиненні нових злочинів [82, с. 176].

Більш того, зазначені детермінанти виступають рушійними силами при вчиненні злочинів персоналом виправних колоній України.

Звертаючи увагу на пріоритетність особистісного серед детермінант злочинності, А.Ф. Зелінський вважав, що злочинність - це масове проявлення деструктивності в поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальними законами діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або якої -небудь його частини [95, с. 24] (у даному випадку - персоналу випарвних колоній).

Такої ж думки притримується В.В. Голіна: «Злочинність - це сформульований і усвідомлений людьми в ході історичного розвитку шкідливий різновид людської поведінки, заборонений кримінальним законом, що відбивається в пролонгованій множинності злочинів і пов’язаних з нею інших негативних наслідків» [ 35, с. 324].

О.В. Старков переконаний, що причини і умови злочинів як на загально-соціальному, так і на особистісно-мікро-середовищному рівнях можна розділити на зовнішні та внутрішні. При цьому особливі причини і умови типів злочинності та злочинної поведінки також на двох цих рівнях варто поділити на зовнішні та внутрішні [ 213, с. 328-329].

В.Л. Ортинський, В.П. Захаров, В.Я. Тльницький та ін. обґрунтовано вважають, що детермінанти злочинності в місцях позбавлення волі - це діалектично взаємодіючі та взаємообумовленні явища, процеси і стани зовнішнього (загально соціального) характеру, що спричиняють та обумовлюють нову злочинну поведінку засуджених в установах виконання покарань і СТЗО під час їх ізоляції від суспільства згідно вироку суду [200, с. 28], а якщо виходячи із змісту результатів даного дослідження, то ці детермінанти мають пряме відношення та взаємодіють з детермінантами злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній України.

Такий висновок, зокрема ґрунтується на сьогоденних реаліях виконання покарань [11, с. 188-196].

Зазначені та інші наукові підходи й були використані у цій дисертації як методологічне підґрунтя для визначення детермінант вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

Зокрема, однією з детермінант злочинності у виправних колоніях виступає непослідовність та суперечливість реформування ДКВС України, а також проблеми, щодо визначення статусу та соціальної захищеності персоналу виправних колоній [53, с. 339-359].

При цьому причинами кризових явищ в кримінально-виконавчій системі України є:

- по-перше, невиконання державою зобов'язань щодо демілітаризації системи і передачі її до Міністерства юстиції України;

- по-друге, небажання центрального органу виконавчої влади - ДПтС України - вирішувати проблеми дотримання прав і законних інтересів засуджених через призму забезпечення прав і законних інтересів персоналу ДКВС України.

Суть цих проблем полягає в наступному:

11 липня 2003 року був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, а 23 червня 2005 року Верховною

Радою України був прийнятий Закон України «Про Державну кримінально - виконавчу службу» [171]. Відповідно до цих та інших нормативно-правових актів з питань виконання покарань посадові і службові особи ДКВС України зобов'язані своєю поведінкою і виконанням покладених на них обов'язків позитивно впливати на засуджених, викликати в них повагу до себе. При цьому, вся діяльність персоналу має бути спрямована на повернення цих осіб до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами. Саме тому адміністрація виправних колоній повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вони виконують роботу великої суспільної значимості.

Проте, як свідчить практика, суспільні відносини, які виникають під час, зокрема, проходження служби рядовим і начальницьким складом, не наповнені змістом, який випливає із завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, а також, специфіки прав та обов'язків персоналу органів і установ виконання покарань. Зокрема, не зважаючи на те, що в ст. 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» визначений правовий статус посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань, і те, що їх права і обов'язки безпосередньо випливають із кримінально-виконавчих правовідносин і тих завдань, які покладаються на кримінально-виконавчу службу, не зрозумілою видається тенденція як законодавця, так і центрального виконавчого органу з питань виконання покарань, поширити на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби дію великої кількості нормативно-правових актів, які регламентують окремі питання діяльності ОВС.

Виходячи з того, що на ДКВС України покладено завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання покарань, то і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом Державної кримінально-виконавчої служби України повинно бути розроблене відповідно до специфіки цієї служби на зразок Положення про порядок проходження служби в митних органах, так як згідно з п. 14 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань. Виходячи із змісту даної конституційної норми, необхідність прийняття Закону України «Про Дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби України» є очевидною.

Ним повинно бути визначено суть службової дисципліни, права та обов'язки посадових осіб ДКВС України, яким присвоєно спеціальні звання; обов'язки начальника; види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок їх застосування та оскарження рішень про застосування, т. ін.

У той самий час, п. 5 ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально- виконавчу службу» передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється дія ст.ст. 22 і 23 Закону України «Про міліцію» щодо соціального захисту персоналу.

Водночас, в Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», в розділі 5 «Правовий та соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» ні слова не сказано про джерела фінансування, забезпечення пільг та компенсацій, які передбачені ст. 22 Закону України «Про міліцію». Відсутність механізму реалізації права на соціальний захист персоналу ДКВС України залишає це право лише декларацією про наміри і не більше, та обумовлює, як встановлено в ході даного дослідження вчинення злочинів персоналом виправних колоній.

Законом України від 24.12.2007 р. №2 328-V (328-16) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань соціального захисту військовослужбовців і деяких інших осіб» змінено назву ст. 23 Закону України «Про міліцію» із «Державного страхування та відшкодування шкоди в разі загибелі або каліцтва працівників міліції» на «Виплату одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції», частиною першою якою передбачалось обов'язкове державне страхування працівників міліції у тому числі персоналу ДКВС України, на суму 10-річного грошового утримання за останньою посадою, яку він займав, за рахунок коштів відповідних бюджетів і частину 2, якою передбачалося, що порядок і умови страхування працівників цих категорій осіб встановлюються Кабінетом Міністрів України, виключено із ст. 23 зазначеного Закону.

За формою викладу норма ст. 23 Закону України «Про міліцію» є бланкетною. В статті міститься посилання на те, що порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника міліції визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про міліцію», 12 травня 2007 року Кабінетом Міністрів України було видано Постанову № 707, якою був затверджений порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції, яка мала розповсюджуватись і на персонал ДКВС України. При цьому, постановою були чітко визначені випадки, коли ця допомога виплачується, визначені розміри виплат та міститься вичерпний перелік службових обов'язків, пов'язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю, під час виконання яких працівник міліції загинув, отримав інвалідність, поранення (контузію, травму або каліцтво).

Проте, до цього часу залишаються невирішеними питання забезпечення зазначених категорій осіб безоплатною медичною допомогою, санаторно- курортним лікуванням та відпочинком для оздоровлення, надання житлового приміщення або виплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, безоплатного проїзду.

Не вирішила питання гідної заробітної плати за роботу, пов'язану з особливостями виконання професійних обов'язків, які пов'язані з ризиком для життя і здоров'я, певними обмеженнями конституційних прав і свобод й Постанова Кабінету Міністрів України № 1294 від 07 листопада 2007 року «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу».

Постановою, крім основних видів грошового забезпечення була, встановлена надбавка за виконання особливо важливих завдань в розмірі 50% посадового окладу та окладу за спеціальне звання та надбавки за вислугу років.

При цьому самого поняття «виконання особливо важливих завдань» в ній не містилось, а відповідно до п. 5 підпункту 1 абзацу 3 ця надбавка може скасовуватися, або її розмір зменшуватися, що суттєво впливає на розмір грошового забезпечення. Як встановлено у ході даного дослідження, встановлення такої надбавки нерідко залежить від «доброї волі начальника» та розміру фінансування ДКВС України.

Як свідчить практика, діяльність персоналу виправних колоній постійно пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Саме цим зумовлена необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після звільнення. У той самий час, в законодавчому порядку запроваджені певні обмеження окремих конституційних прав і свобод рядового і начальницького складу та інших працівників органів та установ виконання покарань. Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» вони не можуть бути членами політичних партій, громадських організацій, які мають політичну мету, їм заборонено організацію страйків, участь в їх проведенні та заняття підприємницькою діяльністю. Все це також повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності та комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту цієї категорії працівників, що на даний час відсутнє та виступає однією з детермінант вчинення злочинів персоналом виправних колоній.

Оскільки суспільство є замовником того соціального продукту, який дають йому зазначені КВУ, а від його якості залежить суспільна безпека, то його громадяни повинні бути найбільше зацікавленими в тому, щоб персонал ДКВС України якісно впливав на засудженого, а відповідно і на суспільне благополуччя, адже вся діяльність колоній повинна бути спрямована на повернення засуджених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами. При цьому соціально незахищений, з невисокою заробітною платою, без перспективи кар'єрного росту персонал ДКВС України не здатний сформувати із злочинця таку особистість, яка б вела правослухняний спосіб життя, дотримувалась правових та інших соціальних норм держави і суспільства, що й детермінує вчинення злочинів персоналом виправних колоній.

Метою і виправданням вироку суду до позбавлення волі в кінцевому рахунку є захист суспільства запобігання злочинам. І цієї мети можна досягти тільки в тому випадку, коли засуджені після звільнення з місць позбавлення волі і повернення до нормального життя в суспільстві виявляться не тільки готовими, але й здатними до реінтеграції в суспільство, самокерованої правослухняної поведінки, самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя.

Констатуючи, що позбавлення волі є виключною мірою, яку слід застосовувати у випадках, коли державі і суспільству загрожує реальна небезпека, то відповідно персонал органів і установ виконання покарань повинен прагнути забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й для досягнення виправлення і ресоціалізації, а також запобігання вчиненню засудженими та іншими особами злочинів.

Як показали результати даного дослідження, обмеження пільг, компенсацій та гарантій персоналу ДКВС України, як комплексу організаційно - правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення його соціального захисту, в тому числі, незабезпечення безоплатною медичною допомогою, ненадання санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення, не надання житлового приміщення або виплати грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, знижки плати за користування житлом, паливом, телефоном та плати за комунальні послуги, що визначаються особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя, певним обмеженням права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі та своїй сім'ї достойного рівня життя, мають наслідком як відтік професійного ядра практичних працівників виправних колоній, які організують і здійснюють виправлення і ресоціалізацію засуджених, - все це виступає однією із ключових детермінант вчинення злочинів персоналом цих КВУ.

Крім цього, як встановлено в ході даного дослідження, однією із обставин зазначеного існуючого стану щодо правового і соціального захисту рядового і начальницького складу ДКВС України, є те, що органи та УВП перестали бути для державної влади пріоритетними. За радянських часів ця система використовувала працю засуджених і була суттєвою складовою радянської економіки. Найбільші проекти століття - Байкало-Амурської магістралі (в тридцяті та сімдесяті роки), Біломорсько-Балтійського і Волго-Донського каналів, спорудження тунелю між материком та островом Сахалін були дітищем своєрідним тюремного відомства. Більш того, майже 20% національного валового продукту в СРСР створювалось кримінально-виконавчою системою: підприємства системи виробляли п'яту частину всіх благ, якими користувалося суспільство [33].

У пострадянський період одразу виявилося, що результати такої примусової праці не витримують конкуренції на ринку. Крім цього, в сучасній ринковій економіці України не знайшлося місця підприємствам ДКВС України. Саме тому стан ДКВС України вимагає якнайскорішого реформування. Такі реформи пройшли в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в країнах Балтії ще в 90-ті роки. В Україні залишився старий радянський кримінально- виконавчий мехіназм, а реформи не відбулися. Більш того, держава в цілому втратила інтерес до функціонування ДКВС України, залишивши за собою функцію виконання вироків до позбавлення волі. Про систему згадують тільки тоді, коли засуджені протестують проти нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, вчиняють масові членоушкодження, оголошують голодування. Крім цього, втративши інтерес до системи, держава почала забувати і про персонал, який там працює. Зокрема, як показує практика, ДПтС України нерідко не тільки не забезпечує належного правового захисту персоналу, а, й навпаки, обумовлює вчинення ними порушень положень чинного законодавства України, а подекуди, - і злочинів.

У зв’язку з цим, особливої уваги заслуговує така детермінанта злочинності у виправних колоніях як нормотворча діяльність ДПтС України.

Як свідчить практика, відомчі нормативні акти видаються у випадках, коли в межах сфери відання ДПтС України, міністерств та інших органів державної виконавчої влади не чітко, лише в загальних рисах, визначені права і обов'язки суб'єктів, а також є прогалини в певних аспектах взаємовідносин суб'єктів, або це прямо передбачено законом.

Прикладом такої діяльності є ПВР УВП, в якому мають конкретизуватися та отримувати подальшу деталізацію норми КВК України. Цей акт є одним з основних в роботі органів та установ виконання покарань, оскільки встановлює «правила гри» як для персоналу УВП, так і для засуджених. І тому цей акт не може бути сформульованим та прийнятим однією з сторін процесу виконання- відбування покарань, бо в такому разі неминучі є зловживання. Саме тому доцільним є прийняття ПВР УВП Кабінетом Міністрів України, а не Міністерстві юстиції чи ДПтС України, позаяк тільки нормативно -правові акти першого відносяться до переліку тих джерел, що складають зміст терміну «кримінально - виконавче законодавство України».

Саме тому, як встановлено в ході даного дослідження, персонал ДКВС України, що безпосередньо реалізує нормативно-правові акти досить часто, є розгубленим і не впевненим у своїх діях, а саме: якщо вчора від них вимагалось одне, то через деякий час - діаметрально протилежне. Такі вимоги призводять до деформації правосвідомості персоналу органів та устанво виконання покарань, яка починає базуватися на виборі альтернативної поведінки: і з маси соціальних регуляторів, якими є правові норми співробітник вибирає такі, які найбільше підходять для нього за принципом «і вовки ситі, і кози цілі», при цьому правові регулятори відсуваються на другий план, що виступає однією з детермінант вчинення злочинів персоналом виправних колоній.

Недосконалість нормативно-правових актів, їх невідповідність

Конституції і Законам України віддзеркалюють реальну якість нормотворчої діяльності органу, що їх видав. Зокрема, важко назвати правовим наказ Міністерства юстиції України № 222/5 від 08.02.2012 року «Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про Апеляційну комісію Державної пенітенціарної служби України з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі», позаяк в самій назві інструкції міститься не відповідність п. 11-12 ст. 51 КК України, а Положення Інструкції в цілому протирічать ч. 3 ст. 63 Конституції України.

Як свідчить практика, аналогічні проблеми створив у цьому контексті й наказ ДДУПВП № 167 від 10.10.2005 року «Про затвердження Положення про підрозділ спеціального призначення», особливо в п.п. 3.5., 3.6, 3.9, в яких передбачений порядок проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, взятих під варту, а також огляд інших осіб та їх речей, що знаходяться на території установи. Зокрема, п. 3.9 Положення на підрозділ спеціального призначення покладено функції забезпечення правопорядку і дотримання вимог режиму та ПВР УВП і на прилеглих до них територіях, що, є безпосередньою функцією адміністрації УВП.

Не правовий характер цього наказу спровокував, як встановлено у ході даного дослідження, акти непокори засуджених в ряді виправних колоній України. Причиною протестів стало введення на територію колоній особового складу спецпідрозділів в спеціальному обмундируванні для проведення оглядів і обшуків засуджених та їх речей, приміщень, де вони проживають і працюють; застосування цими підрозділами надмірної фізичної сили та спеціальних засобів, ін. [156].

Ще однією з детермінант вчинення злочинів персоналом виправних колоній є недоліки понятійного апарату чинного законодавства України [53, с. 345-360].

Зміст цієї проблеми полягає в наступному.

Сьогодні правова доктрина України має певну прогресивну тенденцію до значної лібералізації. Вона фактично допускає проникнення у вітчизняне законодавство деяких регулюючих факторів європейських інституцій. Мова ведеться про безпосереднє регулювання правовідносин міжнародними нормативними актами. Так, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і вони застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Отже, міжнародні акти, ратифіковані Верховною Радою, є частиною національного законодавства і повинні застосовуватися навіть з пріоритетом відносно вітчизняних нормативних актів. Зокрема, для правових конструкцій, пов'язаних з визначеннями поганого поводження персоналу виправних колоній із засудженими та його «ступенів», ці положення є дуже важливими, оскільки нормативні акти, прийняті національними нормотворчими органами, не мають «власного бачення» цих категорій. Тим самим шляхом йде і практика застосування відповідних норм при розгляді справ, які мають ознаки «поганого поводження», тобто українські суди не розрізняють «ступенів» поганого поводження та не звертаються до існуючої практики правозастосування, напрацьованої Європейським судом з прав людини. І така ситуація існує поряд з вимогами ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка називає джерелами права Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини для судів України [168].

Деякі фахівці пояснюють незастосування названих джерел тим, що система права України не визнає в якості джерела судові прецеденти та нормативні акти, норми яких не визначені як норми прямої дії. [74, с. 116]. Тобто суд може врахувати положення Конвенції, але у «системному» зв'язку з іншими нормативними актами. Таке «застосування» у деяких випадках зводить нанівець всі положення Конвенції.

Все це є незрозумілим з огляду на те, що країни Західної Європи (до речі, їх правові системи є аналогічними до української) вже напрацювали певний досвід у визначенні поняття «поганого поводження», і цей досвід є дійсно надбанням цивілізації.

Важливим заходом у контексті усунення, блокування, нейтралізації тощо детермінант злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній мав би стати міжнародний контроль за діяльністю кримінально-виконавчих установ та національні превентивні механізми. Зокрема, враховуючи зобов'язання, які прийняла на себе Україна під час вступу до численних міжнародних організацій, необхідним стало введення інституту міжнародного контролю за виконанням цих зобов'язань державою та встановлення механізму реалізації такого контролю шляхом створення відповідного підрозділу в апараті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у 2014 році.

На сьогодні існує небагато органів міжнародного контролю, які здійснюють вплив на ДКВС України. Найбільш авторитетними та впливовими організаціями, які здатні проводити такий контроль - є Комітет ООН проти катувань та Європейський Комітет із запобігання катуванням та поганому поводженню [216, с. 135]. Ці організації здійснюють відвідування місць, де утримуються особи (як засуджені, так і ті, що взяті під варту, а також ті, щодо яких застосовані інші заходи впливу), досліджують умови тримання, вивчають факти, які можуть свідчити про застосування тортур до осіб та інформують широку громадськість і органи держави про стан дотримання прав людини, а також про виявлені факти катувань. Відповідно, наприклад, до ст. 2 Європейської конвенції по запобіганню катуванням, члени Європейського комітету мають право відвідувати будь-які місця, де утримуються особи, позбавлені волі державною владою. Причому, відповідно до Конвенції ООН проти катувань, жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання та Факультативного протоколу до неї, а також

Європейської Конвенції із запобігання катувань та нелюдського або принижуючого поводження або покарання, держави, в яких проведено подібні перевірки мають надати відповідь Комітету з питань та фактів, які він виявляє під час перевірок.

Як свідчить практика, діяльність цих органів демонструє певну ефективність, оскільки виявлені порушення та факти застосування катувань вдається оприлюднити та запобігти їх проявам у майбутньому (а це, власне, одним із завдань запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній). Тому міжнародний контроль і застосування національних превентивних механізмів є необхідними у сфері виконання кримінальних покарань і забезпеченні прав осіб, які тримаються в місцях обмеження або позбавлення волі, та засуджених. У цій діяльності Комітету найчастіше допомагають громадські організації.

У той самий час, з огляду законодавчо визначених завдань по запобіганню вчиненню злочинів як засудженими, так і персоналом виправних колоній, потрібно забезпечити максимальну ефективність такого контролю, шляхом підвищення ефективності діяльності національних превентивних механізмів, встановлення можливості обов’язкового та безперешкодного відвідування службовими особами органів міжнародного контролю та національних превентивних механізмів УВП, а також наявність відповідальності (як органів і установ виконання покарань, так і держави) за невиконання законних вимог таких органів контролю. При цьому, діяльність цих інституцій повинна бути відкритою, що може бути досягнуто за допомогою оприлюднення звітів про результати перевірок ДКВС України. Міжнародний контроль і контроль національних превентивних механізмів повинен стати складовою контрольних та наглядових інститутів в кримінально-виконавчій діяльності. Більш того, його здійснення необхідно зробити регулярним і обов’язковим [ 53, с. 351-352].

4) Важливу роль у механізмі злочинної поведінки персоналу відіграють безпосередні причини і умови злочинності, що детермінуються протиправною та віктимологічною поведінкою персоналу виправних колоній.

Враховуючи, що ні в науковій літературі, ні в інших навчальних методичних і практичних виданнях не дано чіткого визначення зазначених детермінант злочинності, а також взявши за методологічну основу доктринальні підходи щодо змісту понять детермінант загальної, особливої та специфічної злочинності, можна сформулювати наступне поняття детермінант злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, - це комплекс взаємозв’язаних, взаємообумовлених і взаємодіючих причин, що породжують, та умов, які сприяють вчиненню злочинів, зазначеною категорією осібу ході виконання даного покарання, що склались на загальному, особливому, специфічному та безпосередньому рівнях, та які формують їх злочинні наміри, установки та поведінку з урахуванням стану запобігання злочинності як в Україні в цілому, так і в конкретно визначеній виправній колоній.

Таким чином, до системоутворюючих структурних елементів, що складають зміст даного поняття, відносяться:

1. Це комплекс (система) загальних, особливих, специфічних та безпосередніх детермінант злочинності, що використовуються суб’єктами цих злочинів - персоналом виправних колоній.

Як з цього приводу зробив висновок В.Д. Малков, говорячи про причинні зв’язки, варто мати на увазі, що самі по собі вони не викликають усіх різновидностей явищ природи та суспільства. У рівній мірі це відноситься до явищ і процесів, що вивчається кримінологією [ 96, с. 56].

2. Зазначені детермінанти взаємозв’язані, взаємообумовлені та взаємодіючі.

Як правильно зазначили у зв’язку з цим Н.Ф. Кузнєцова та В.В. Лунєєв, у механізмі причинності злочинності причина породжує наслідок, умова цьому сприяє. Проте мова, завжди іде про спільність їх дії та необхідний зв'язок, як елементів єдиної діючої системи [ 98 с. 166].

3. Структурно детермінанти даного виду злочинів складаються з сукупності його причин і умов.

В науці під причиною розуміють явище, що володіє генетичними властивостями, тобто властивостями породжувати те, що називається наслідком, а умови - явище, що сприяє дії причини [7, с. 62]. При цьому всередині цієї системи знаходяться:

- бінарні (дволанкові) детермінанти «причина-наслідок»;

- причинні ланки, що складаються з бінарних ланок, де попередня причина по мірі ретроспективного аналізу стає наслідком;

- причинні сітки, які складаються з причинних ланок по вертикалі та горизонталі [98, с. 168].

4. Персонал виправних колоній.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про Державну кримінально- виконавчу службу України», до персоналу виправних колоній належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в ДКВС України.

З цього випливає, що інші особи, які залучаються чи мають відношення до процесу виконання покарань (прокурори, громадськість, представники міжнародних організацій, т. ін.), до персоналу ДКВС України не відносяться, за винятком тих випадків, коли вони є співучасниками (ст. 27 КК України) злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній.

5. Злочинні наміри, установки та поведінка, що мають матеріальне вираження у виді вчинення злочинів на індивідуальному рівні.

Як з цього приводу обґрунтовано прийшли до висновку Н.Ф. Кузнєцова та В.В. Лунєєв, по мірі формування особистості з соціально негативною позицією, вона все активніше здійснює інтеріоризацію (присвоєння) кримінологічних цінностей, прискорюючи тим самим та поглиблюючи соціальну дезадаптацію [98, с. 136]. При цьому об’єктивна можливість для цього існує навіть в суспільстві з високою цивілізованістю (хоча вірогідність, звичайно звужується), так як структура суспільних відносин є багатогранною - від визначальних до таких, які обмежені лише певною вузькою сферою спілкування та які нерідко взагалі є випадковими для особистості [225, с. 16].

6. Запобігання злочинності, що здійснюється як в цілому в державі, так і на рівні конкретно взятої виправної колонії.

Хоча є й інший підхід. Так, Л.М. Давиденко та О.О. Бандурка, виходячи з того, що в етимологічному змісті «протидія» тлумачиться як дія, що йде всупереч іншій дії чи явищу [203, с. 446], а в комплекті заходів, спрямованих на злочинність, переважають заходи кримінального характеру вважають, що цей термін найбільш точно відображає сутність даного феномена.

Як встановлено у ході даного дослідження, до основних безпосередніх детермінант, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній, можна віднести:

1. Однією з обставин, що детермінує зазначені суспільно небезпечні явища серед персоналу УВП, є, як зазначила Н. Корпачова, відсутність у ДКВС України належної організації виховної роботи з персоналом, що вимагає термінового перегляду моральних та матеріальних стимулів його зацікавленості у результатах своєї роботи, підвищення рівня компетенції та поінформованості особового складу органів та установ виконання покарань про міжнародні стандарти в галузі практичного забезпечення прав людини [58, с. 284].

У той самий час, як вірно прийшов до висновку В.М. Синьов, унікальність пенітенціарної справи потребує таких фахівців, які б ефективно вирішували головне завдання системи - ресоціалізацію засуджених [209, с. 19].

2. Підвищення ефективності роботи персоналу виправних колоній потребує капіталовкладень. Без них, за умови використання тільки «методу батога», особовий склад ДКВС України не рідко переходить до швидкого, ефективного, мало витратного, але негуманного методу виконання кримінальних покарань - протизаконного насильства до засуджених - i це тільки один із наслідків його соціальної незахищеності.

Зокрема, результати певних моніторингів діяльності персоналу ДКВС України викликають занепокоєння та потребують більш активного дослідження науковцями проблем, пов'язаних з добором, навчанням та використанням o^6, які задіються до роботи (служби) в органах і установах виконання покарань. Такими є, зокрема, підсумки опитування, проведеного шляхом анкетування, колишніх засуджених, що було проведено громадською організацією «Донецький Меморіал» у листопаді-грудні 2005 року в Україні. В результаті проведеного анкетування було опитано 92 особи, у тому числі:

- для 19 oci6 (21% від загальної кількості респондентів) з моменту звільнення пройшло не більше місяця;

- для 10 oci6 (11%) - від одного до 3-х місяців;

- для 22 осіб (24%) - від 3-х місяців до півроку;

- для 29 осіб (32%) - перебували на волі більше 6 місяців;

- для 10 осіб (11%) дали відповіді на питання запропонованої анкети, очікуючи звільнення.

На питання, як часто з боку персоналу ДКВС України застосовувалась сила або були погрози її застосування до опитуваних, половина - 4б осіб (50%) — відповіли «іноді».

Самі особисто ніколи не піддавалися необґрунтованому застосуванню сили та не отримували погроз її застосування 28 респондентів (30%).

Майже таке ж співвідношення спостерігалось й у відповідях на питання, чи були опитані особи свідками необґрунтованого застосування сили до інших засуджених: час від часу це траплялося з 48 опитуваними особами (52%) і 20 осіб (22%) ніколи не були свідками таких протиправних дій персоналу. Проте, 18 осіб (20%) з опитуваних відчували на собі необґрунтоване застосування сили «дуже часто» та 23 респонденти (25%) були свідками настільки ж частого її застосування щодо інших засуджених [ 54, с.20].

Враховуючи, що більшість респондентів (близько 90%) під час опитування вже звільнилась з УВП, слід визнати результати проведеного опитування максимально близькими до об'єктивних, так як колишні засуджені мали можливість давати відповіді на поставлені питання без оглядки, тиску тощо з боку персоналу ДКВС України. Більш того, цю інформацію варто враховувати при організації та здійснені діяльності по запобіганню правопорушенням i злочинам щодо засуджених.

Аналогічні результати отриманні при опитуванні засуджених у ході й даного дослідження.

4. Серед інших обставин, що негативно впливають на формування кількісно-якісного складу персоналу ДКВС України та виступають детермінантами їх злочинності, необхідно виділити неналежне фінансування opгaнів i установ виконання покарань з Державного бюджету України. Зокрема, тільки у 2005-2007 pp. ДКВС фінансувалась у межах тільки 25 -45% від нормативних потреб [ 54, с. 23].

Суттєво не змінилась ситуація i у 2008-2014 pp., враховуючи наслідки світової та вітчизняної фінансової кризи [60].

Як результат, pізко погіршився стан укомплектування посад у ДКВС України та кількісно-якісні показники персоналу. Зокрема, Законом України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру i чисельність кримінально-виконавчої служби України» визначена загальна чисельність персоналу ДКВС у poзмipi 33% від загальної кількості осіб, які утримуються в установах виконання покарань [173]. Крім цього, згідно даного Закону штатна чисельність персоналу мала складати 61 тис. 735 посад, у той самий час, як цей показник становить на сьогодні лише 46 тис. 555 осіб (75,4% від потреб). При цьому реально укомплектованість ДКВС України персоналом виправних колоній складає щорічно лише від 72 до 75% від штатної потреби [60].

5. За фахом і кваліфікацією персонал, який безпосередньо має виконувати і здатний виконувати зазначені у ст. 1 КВК України завдання (виправлення та ресоціалізацію засуджених), складає лише 41,7% (юристи - 27,6%; педагоги - 11,8%; психологи - 2,3%), іншу категорію задіяного до процесу виконання покарань персоналу цих УВП можна віднести до допоміжного складу (інженери, економісти, медики, т. ін.).

Отже, проблема є очевидною, що постійно підтверджувало у свій час керівництво ДПтС України: «...Дотримання конституційних прав і свобод людини в місцях позбавлення волі може забезпечувати лише спеціально підготовлений та соціально захищений персонал, про що неодноразово наголошували експерти Ради Європи» [ 92, с. 5].

У Європейських в'язничних правилах з цього приводу, зокрема, зазначено, що в'язнична адміністрація ретельно підбирає кадри під час найняття або подальших призначень вcix співробітників. Особлива увага приділяється їхній сумлінності, людяності, професійному рівню підготовки та особистій придатності до роботи (п. 77).

Варто у зв'язку з цим погодитись з Г.П. Щедровицьким, який небезпідставно вважає, що для того, щоб вести практичну виховну роботу, або будувати нову систему виховання та навчання, необхідно мати проект майбутнього продукту цієї системи - коректний та багатосторонній опис людини [234, с. 90].

Саме тому, як зауважив М. В. Клімов, в ситуаціях навчання та виховання суб'єктів таких особливих сфер діяльності, як пенітенціарна та правоохоронна, актуальність визначення науково обґрунтованого педагогічного проекту підвищується. При цьому педагогічний продукт відомчої системи освіти та виховання обумовлює якість майбутнього проектованого персоналу [79, с. 345].

Таким чином, якщо узагальнити запропоновані науковцями та практиками погляди щодо змісту запобігання злочинам щодо персоналу виправних колоній, то останній можна диференціювати на три категорії:

а) особи, які безпосередньо виконують службово-оперативні завдання, з чітко визначеними функціями (операціями) (охорона, нагляд, т. ін. - при відсутності керівних і координаційних функцій); тобто це інтруктивно-виконавський тип діяльності на рівні кваліфікованого робітника;

б) особи, які виконують такі ж функції, але пов'язані із організацією та координацією дій підлеглого низового персоналу, тобто кваліфікованих робітників - це репродуктивний тип діяльності на рівні молодшого спеціаліста;

в) особи, які виконують функції старшого і вищого керівного персоналу, на рівні продуктивного творчого виду діяльності [210, с. 81].

Як видається, зазначений підхід, принаймні, дасть можливість:

- підвищити рівень індивідуального запобігання злочинам з боку персоналу виправних колоній, а також спеціально-кримінологічного запобігання злочинам;

- більш ефективно використовувати сили та засоби ОРД, особливо в частині спеціально-кримінологічного запобігання, на стадіях готування (ст. 14 КК України) i замаху на злочини (ст. 15 КК України) та у ході розслідування вчинених персоналом виправних колоній злочинів;

- удосконалити практику, включаючи судову, запобігання злочинам у виправних колоніях [195].

Отже, основані детермінанти, що породжують і обумовлюють вчинення злочинів у ході виконання покарання у виді позбавлення волі персоналом виправних колоній України, можна класифікувати на: ) зовнішні, що пов’язані з джерелами загальної злочинності в цілому; б) внутрішній що детермінований змістом виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі.

<< | >>
Источник: ЛОПОХА ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ПЕРСОНАЛОМ ВИПРАВНИХ КОЛОНІЙ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Стан наукової розробки питань, що стосуються запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  4. 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  5. Загальносоціальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  6. Спеціально-кримінологічне та індивідуальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  7. ВИСНОВКИ
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -