<<
>>

Загальносоціальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі

Як свідчить практика, загально-соціальні заходи запобігання злочинам в УВП, зокрема з боку персоналу виправних колоній, входять у систему запобігання злочинам в Україні та органічно зв’язані з діяльністю, що в науці найшла своє обґрунтування у виді загально-соціального запобігання злочинам [114, с.

53], під яким в науці (І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман та ін.) розуміють комплекс перспективних соціально-економічних і культурно- виховних заходів, спрямованих на подальший розвиток та вдосконалення суспільних відносин і усунення або нейтралізацію водночас причин та умов злочинності [116, с. 95-96].

Як встановлено у ході даного дослідження, серед суб’єктів загально соціального запобігання злочинам [ 120, с. 115], включаючи й сферу виконання покарань України, вирішальну роль займають органи та організації, які керують цією діяльністю, організовують її та створюють систему управління нею (органи державної влади та управління, а також органи місцевого самоврядування) [ 62, с. 346]. Зокрема, до таких суб’єктів з числа органів законодавчої влади належить, передусім, Верховна Рада України, її комітети [192] та народні депутати.

Відповідно до вимог ст. 75 Конституції України, Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики та створює правову основу загальносоціального запобігання злочинності. При цьому повноваження парламенту України, як вірно зробив висновок В.В. Голіна, дають йому підстави для розроблення головних напрямів боротьби зі злочинністю, створення законодавчої бази для істотного впливу на кримінологічну політику держави, а взагалі своєю діяльністю сприяти зниженню кількісно-якісних показників злочинності [65, с. 63]. Так, у Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» зазначено, що основними засадами політики у сфері розбудови державності, зокрема є:

а) посилення протидії корупції та тіньовій економній діяльності; забезпечення безумовного дотримання законності; насамперед вищими посадовими особами держави, політиками, суддями, керівниками правоохоронних органів і силових структур;

б) боротьба зі злочинністю шляхом поліпшення координації роботи правоохоронних органів, оптимізації їх структури, належного забезпечення їх діяльності (ст.

3 Закону) [174].

У контексті вирішення задач даного дослідження роль Верховної Ради України як суб’єкта загальносоціального запобігання злочинам є досить значною, позаяк без визначення на рівні держави правових засад запобігання злочинам реалізація їх в умовах діяльності ДКВС України є неможливою.

Таке ж місце у системі цих суб’єктів займає й Президент України (розділ V Конституції України), який на основі та на виконання Конституції і законів України забезпечує наступальну протидію злочинності та досягнення уповільнення темпів її динаміки на підставі чітко визначених пріоритетів, поступового нарощування зусиль держави і громадськості, вдосконалення законодавства та практики його застосування.

Без сумніву, без гарантування забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що є однією з основних функцій Кабінету Міністрів України, ефективність запобігання злочинам з боку персоналу ДКВС України буде невисокою. Кабінет Міністрів України та інші органи державної виконавчої влади (місцеві державні адміністрації) здійснюють заходи щодо забезпечення громадського порядку і боротьби зі злочинністю, відповідно до Конституці України (розділ VI) та Закону України від 7 жовтня 2010 р. «Про Кабінет

Міністрів України» [179] розробляють, контролюють і координують виконання програм запобігання злочинності, організують їх наукове супроводження і ресурсне забезпечення. Виходячи з цього, варто визнати, що роль Кабінету Міністрів України у загальносоціальному запобіганню злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, є визначальною, зокрема, у контексті розробки та забезпечення реалізації відповідних програм з питань боротьби зі злочинністю.

У свою чергу, місцеві держані адміністрації здійснюють державну політику у сфері запобігання злочинності в межах регіону (відповідної адміністративно-територіальної одиниці - саме там, де розміщуються органи та установи виконання покарань ДКВС України), забезпечують виконання Конституції України, державних програм, тощо.

Предметно роль Кабінету Міністрів, як суб’єкта загальносоціального запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, виражається у розробці та реалізації на практиці Комплексних програм профілактики правопорушень [176] та Концепцій реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень [198].

Серед суб’єктів даного виду запобігання злочинам в Україні важливе місце також посідають органи місцевого самоврядування [ 182], які за своїми повноваженнями, як зробив висновок В.В. Голіна, здійснюють організаційно - управлінські функції щодо запобігання злочинності, організують і координують роботу відповідних суб’єктів даного виду суспільної діяльності, т.ін. [65, с. 6566].

У контексті вирішення проблем, пов’язаних з запобіганням злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, особливу увагу привертають до себе Спостережні комісії виконавчих комітетів місцевих рад [ 177], які приймають безпосередню участь у кримінально-виконавчій діяльності [152].

До інших суб’єктів загальносоціального запобігання злочинам, у тому числі й в УВП, належать: суб’єкти господарювання; установи культури та спорту; засоби масової інформації; органи, що регулюють природокористування, міграцію, та здійснюють працевлаштування і пенсійне забезпечення; житлово - комунальні організації державної влади, а також приватного права, які беруть участь у різних сферах життєдіяльності суспільства (в науці зазначені суб’єкти відносять до неспеціалізованих суб’єктів запобігання злочинам [ 114, с. 65]). Як з цього приводу слушно зауважив А.П. Закалюк, у даному випадку суб’єктом діяльності щодо запобігання злочинності та злочинним проявам можуть бути визнані органи, організація, окрема особа, які у цій діяльності виконують хоча б одну з таких функцій щодо заходів запобігання: організація, координація, здійснення або безпосередня причетність до здійснення [ 62, с. 346]. При цьому, як встановив Л.М. Давиденко, суб’єктами запобігання злочинам є тільки ті, які постійно або тимчасово приймають участь у боротьбі зі злочинністю [ 15, с. 100].

Отже, якщо узагальнити зазначені та інші підходи, що висвітлені в науковій літературі [202, с. 19-20], то під загальносоціальним запобіганням злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, слід розуміти комплекс перспективних правових, соціально-економічних, культурно-виховних та інших заходів, що здійснюються постійно або тимчасово органами державної влади і місцевого самоврядування та іншими неспеціалізованими суб’єктами запобігання злочинам, з метою подальшого розвитку та вдосконалення кримінально-виконавчих правовідносин і усунення або нейтралізації причин та умов, що породжують або сприяють вчиненню суспільно небезпечних діянь та настанню суспільно небезпечних наслідків, з боку зазначеної категорії суб’єктів злочинів.

Таким чином, системоутворюючими ознаками змісту даного поняття є:

1. Комплекс перспективних заходів.

В науці під комплексом розуміють сукупність предметіа, пристроїв, програм, явищ, дій, властивостей, що становлять одне ціле [30, с. 290], тобто у даному випадку мова ведеться не про хаотичний набір заходів, а їх систему - взаємодіючі, взаємообумовлені та взаємопов’язані заходи, що спрямовані на запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній.

Перспектива (фр. perspective, від лат. perspicery - бачити наскрізь, проникати поглядом) - це погляд, насамперед, який око охоплює простір [ 27, с. 437], тобто у комплексі заходів їх головне призначення і мета - це наслідки у майбутньому, що носять позитивний (гіпотетично - уявляємий, вірогідний, можливий тощо [27, с. 159]) характер.

Захід - це сукупність дій або засобів для досягнення, здійснення чого- небудь [30, с. 221]. Якщо розглядати зміст заходів у контексті мети і задач даного дослідження, то їх основне призначення полягає у запобіганнні злочинам з боку персоналу виправних колоній.

У більш вузькому значенні зміст комплексу перспективних заходів, спрямованих на запобігання суспільно небезпечних діянь, що вчиняються персоналом виправних колоній, полягає у зменшенні, нейтралізації, блокуванні, усуненні детермінант даного виду злочинів.

2. Це правові, соціально-економічні, культурно-виховні та інші заходи. Зміст правових заходів (основних напрямів та засобів правового регулювання діяльності щодо запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, полягає в тому, щоб забезпечити:

а) пріоритетність законодавства регламентації завдань, функцій і порядку діяльності персоналу ДКВС України і незалежність органів та установ виконання покарань від органів влади, посадових осіб та політичних партій у межах, визначених Конституцією і законами України.

Такий напрямок правових заходів визначений у Концепцції державної політики у сфері реформування ДКВС України, схваленої Указом Президента України від 08.11.2012 р.

.№631/2012 [ 180] та ґрунтується на основних принципах діяльності ДКВС України, що закріплені в ст. 2 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [171].

У цьому контексті, як показали результати даного дослідження, потребують розв’язання наступні проблеми, що пов’язані із:

- закріпленням у КВК України положень, що стосується визначення персоналу КВК України як основного суб’єкта виконання покарань; а також щодо юридичної відповідальності персоналу органів та установ виконання покарань за результатами своєї діяльності;

- визначення у цивільно-процесуальному законодавстві України спеціальної норми, яка була б додатковою гарантією щодо захисту ділової репутації адміністраціях органів та установ виконання покарань у випадку вчинення персоналом ДКВС України протиправних діянь у ході виконання кримінальних покарань;

- удосконаленням правового механізму з питань соціального захисту персоналу ДКВС України;

- реформуванням організаційно-правових засад, пов’язаних з добором, підготовкою та перепідготовкою кадрів для роботи (служби) в ДКВС України, а також проведенням прозорої, об’єктивної та повної люстрації (від лат. lustratio - очищення від державних службовців) [27, с. 329] відповідно до чинного законодавства України [106];

- втіленням у кримінально виконавчу діяльність;

- інших правових заходів, реалізація яких пропонується в наукових джерелах [123].

Зокрема, варто було б главу 3 «Органи і установи виконання покарань» КВК України доповнити ст. 11-1 «Правовий статус персоналу органів та установ виконання покарань України такого змісту:

«Правовий статус персоналу органів і установ виконання покарань визначається Конституцією України та спеціальними законами.

У випадках вчинення персоналом органів і установ виконання покарань протиправних діянь (дій чи бездіяльності ), пов’язаних з виконанням кримінальних покарань, зазначені особи притягуються до передбачених в Україні видів юридичної відповідальності. Питання про подальшу роботу (службу) цих осіб в органах і установах виконання покарань вирішується в установленому законом порядку».

Така видозміна КВК обумовлена наступними обставинами:

- по-перше, змістом кримінально-виконавчих правовідносин, основними суб’єктами яких є персонал органів та установ виконання покарань та засуджені [106, с.13-145]. При цьому, якщо в КВК для останніх присвячена спеціальна глава 2 «Правовий статус засуджених», то щодо персоналу органів та установ виконання покарань у КВК жодної норми права не закріплено, що є нелогічним з огляду вимог систематизації законодавства (приведення нормативно-правових актів у впорядковану систему) [221, с. 221], а також є необхідним елементом кодифікації (такого способу систематизації законодавчих актів (у даному випадку - норм КВК та Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»), який полягає в їх удосконаленні через зміну змісту і об’єднання їх у новий єдиний нормативно-правовий акт [211, с. 256];

- у ВТК України 1970 р. був спеціально закріплений розділ ІХ «Персонал установ і органів виконання покарань» [175], у якому визначались: вимоги до персоналу (ст. 127); відповідальність працівників виправно -трудових установ (ст. 128); інші питання, що давали можливість здійснювати відповідні заходи по запобіганню злочинам з боку персоналу ДКВС України, та свідчили про більш високий рівень правової культури [221, с. 154-156] суб’єктів загально соціального запобігання злочинам;

- змістом принципів застосування норм права (правової визначеності, пропорційності, розумності, ін.) [221, с. 268-269], з одного боку, та принципів правотворчості (системності, науковості, технічно-юридичної досконалості; ін.) [211, с. 295-296], з іншого боку, які зобов’язують усіх правотворців при прийнятті нових правових джерел (у даному випадку - Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України») узгоджувати їх зміст з іншими нормативно-правовими актами з означеної галузі суспільних відносин.

Як показує практика, вчинення злочинів персоналом ДКВС України не тільки вважається аморальним проступком для конкретної винної особи (ст. 16 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України; ін.

норми), але й підриває ділову репутацію органів та установ виконання покарань [127, с. 254-258].

У зв’язку з цим та керуючись роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» [196, с. 120-127], варто було б ст. 16 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» доповнити частиною четвертою наступного змісту:

«У випадках, зазначених у частинах другій та третій цієї статті, орган та установа виконання покарань в порядку, визначеному Цивільним кодексом України, вправі відшкодовувати завдану для них шкоду у результаті неправомірних діянь персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України».

Необхідність такої видозміни закону обумовлена наступними обставинами:

- як свідчить практика, протиправні діяння персоналу ДКВС України нерідко стають однією з детермінант, що породжують та обумовлюють масову непокору засуджених; дії, що дезорганізують діяльність УВП; злочини проти особи (вбивства, нанесення тілесних ушкоджень, т. ін.), а також інші надзвичайні пригоди з боку осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі [89], а це, у свою чергу, призводить до значних матеріальних збитків для конкретної УВП та підриває ділову репутацію адміністрації установ виконання покарань.

Виходячи з цього та керуючись вимогами ЦК України, УВП, як юридична особа, вправі відшкодовувати з винних осіб, у тому числі з персоналу ДКВС України, завдану їй матеріальну та моральну шкоду;

- необхідність захисту ділової репутації адміністрації УВП викликана ще й тим, що як зазначено у п.72.3 Є1111, обов’язки персоналу ширші за обов’язки простих охоронців і повинні врахувати необхідність сприяти поверненню засуджених до суспільства після відбування покарання на основі позитивної мотивації та допомоги, тобто вчинення злочинів у ході виконання кримінальних покарань з боку персоналу УВП фактично знівельовує зусилля адміністрації щодо досягнення цієї мети та підвищує рівень недовіри суспільства до органів і установ виконання покарань, а, в кінцевому результаті, знижує ефективність співпраці адміністрації та громадськості по питаннях виправлення і ре соціалізації засуджених;

- злочини, що вчиняються персоналом УВП, мають, як це зазначено в преамбулі постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2013 р. №3 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», підвищену суспільну небезпеку, позаяк посягають у даному випадку не тільки і не стільки на встановлений порядок виконання та відбування покарань, скільки на авторитет державної влади, а, отже, підривають її основи та збільшують кількість осіб, які не довіряють владі та готові їй протистояти у різних формах, у т.ч. й шляхом вчинення протиправних діянь;

б) слідуючим правовим заходом загально соціального запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, має стати посилення відповідальності як в цілому ДКВС України, так її персоналу за свої рішення, дії чи бездіяльність перед засудженими, права яких були порушені.

Як свідчить практика, у ході протиправних діянь персоналу ДКВС України, об’єктами посягань стає як життя, здоров я, честь і гідність [113], так і особиста безпека [89] та майно осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі [57].

У зв’язку з відсутністю належної юридичної практики захисту прав засуджених, а також незадовільними фінансовими та іншими можливостями останніх, потерпілі від злочинів не в змозі відшкодовувати завдану для них моральну та матеріальну школу, а це, у свою чергу, не дозволяє у повній мірі нейтралізувати, блокувати, усунути тощо детермінанти злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

Виходячи з цього та з метою підвищення рівня ефективності захисту прав засуджених, а також удосконалення правового механізму загальносоціального запобігання злочинам з боку персоналу органів та установ виконання покарань, логічно було б:

1) частину першу ст. 8 КВК України доповнити словосполученням такого змісту:

«Засуджені мають право на відшкодування завданої для них під час відбування покарання моральної та матеріальної шкоди у порядку, визначеному Цивільним кодексом України».

Такий підхід ґрунтується на тому, що:

- як у ст. 8 КВК «Основні права засуджених», так і в с. 107 КВК «Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі» та в інших нормативно-правових актах з питань виконання, а також відбування кримінальних покарань це право засуджених досі не закріплено, хоча й носить загальновизнаний характер, зокрема, закріплено в ст. 1166 ЦК України «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду; ст. 1167 ЦК «Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду»; 1172 ЦК «Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою»; ін.);

- відповідно до вимог ч. 3 ст. 63 Конституції України, засуджений не може бути позбавлений вироком суду зазначеного права, а тому воно має бути поряд з іншими віднесено до основних їхніх прав у КВК України. Як зазначено у зв’язку з цим в ч. 1 ст. 1 ЦК України особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) засновані на юридичній рівності, що у повній мірі кореспондуються з вимогами ст.ст. 21, 24 Конституції України та ст.7 КВК «Основи правового статусу засуджених»;

2) ч. 3 ст. 365 КК України «Перевищення влади або службових повноважень» необхідно доповнити словосполученнями такого змісту: «якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу» і «караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років» та викласти зазначену норму права в наступній редакції:

«Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, якщо вони вчиненні працівником правоохоронного органу або вони спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років».

Така видозміна закону обумовлена наступними обставинами:

- логікою та системністю побудови правових норм [211], а саме - ч. 3 ст.364 «Зловживання владою або службовим становищем» таку кваліфікуючу ознаку передбачає, а тому доповнення ч. 3 ст. 365 КК буде цілком оправданим кроком законодавця;

- по своїх суспільно небезпечних наслідках злочин, мова про який ведеться в ст. 365 КК, є більш тяжким, ніж, зокрема в ст. 364 КК, а тому й адекватною має бути й кримінальна відповідальність за його вчинення, на що орієнтує суди постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 3 «Про судову практику про перевищення влади або службових повноважень» [197];

- статистичними даними про вчинення злочинів персоналом виправних колоній, кількість яких щорічно не зменшується, що свідчить про низьку ефективність дії нині закріплених кримінально-правових засобів впливу на зазначену категорію суб’єктів злочинів;

в) запровадження механізму контролю за функціонуванням ДКВС України з боку суспільства, у тому числі через інститути парламентської і прямої демократії.

У контексті змісту загальносоціального запобігання злочинам та існуючих з означеної тематики дослідження проблем, важливо було б КВК України доповнити главою 26 «Здійснення громадського контролю за дотриманням прав засуджених, законних інтересів та гарантій їх реалізації під час виконання кримінальних покарань» та ст. 160 «Порядок здійснення громадського контролю в органах та установах виконання покарань» наступного змісту:

«Порядок здійснення контролю за дотриманням прав засуджених, законних інтересів та гарантій їх реалізації під час виконання кримінальних покарань встановлюється цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами у сфері виконання та відбування покарань, а також Статутами об’єднань громадян, релігійних та благодійних організацій, які в установленому законом порядку мають право на заняття даним видом діяльності.

Дозвіл на здійснення громадського контролю в органах та установах виконання покарань надається Міністерством юстиції України».

Крім цього главу 26 КВК логічно було б доповнити ст. 161 «Порядок використання результатів громадського контролю за дотримання прав засуджених, законних інтересів та гарантій їх реалізації під час відбування кримінальних покарань» наступного змісту:

«Результати здійснення громадського контролю в органах та установах виконання покарнь оформляються письмово у формі довідки, яка доводиться до їх керівників.

Копії довідок направляються для відома та реагуваннння на виявленні факти порушень прав засуджених, законних інтересів та гарантій їх реалізації у ході виконання кримінальних покарань у вищестоящі органи управління ДКВС України та прокуратуру.

Необхідність доповнення КВК главою 26 обумовлена такими обставинами:

- по-перше, змістом ст. 6 КВК, у якій громадський контроль хоча й визначено як один із основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, але відповідних правових механізмів його реалізації в нормах Особливої частини цього Кодексу законодавець досі не закріпив;

- по-друге, в ст. 25 КВК законодавець тільки концептуально окреслив питання щодо здійснення громадського контролю, ведучи при цьому мову лише про контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань, а не, власне, про здійсненнн громадського контролю в якості змісту основного засобу виправлення та ресоціалізації засуджених;

- по-третє, у ст. 7 КВК зазначено, що держава поважає і охороняє не тільки права засуджених, але й свободи і законні інтереси, а тому зміст громадського контролю має передбачати й ці елементи правовго статусу засуджених.

В науці під законними інтересами розуміється їх прагнення, закріплені в правових нормах конкретної дії щодо володіння тими чи іншими благами, що задовольняються, як правило, за результатами оцінки поведінки засуджених посадовими особами органів та установ виконання покарань, прокуратури, суду та іншими учасниками кримінально-виконавчих правовідносин [145, с. 34]. При цьому, слід зауважити, що зміст законного інтересу традиційно включає три елементи: а) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач; короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову; переведення до дільниці соціальної адаптації засуджених у виправних колоніях, т.ін.); б) можливість клопотати перед адміністрацією органів або установ виконання покарань, прокуратурою чи судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів; в) можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів [145, с. 34-35], - все це, як показали результати даного дослідження, і стає об’єктом протиправних посягань персоналу виправних колоній, що важливо з огляду розробки науково обґрунтованих заходів по удосконаленню правового механізму запобігання злочинам з боку цих осіб.

У контексті вирішення зазначеного завдання важливе місце у цьому механізмі, як свідчить практика, займають соціально-економічні заходи, які, у першу чергу, спрямовані на створення належних умов виконання кримінальних покарань, тобто, власне, для забезпечення ефективної діяльності персоналу виправних колоній (мова,зокрема, ведеться про визначення соціально справедливої заробітної плати для цих осіб, яка, як зазначено в п. 79.1 ЄПП має бути достатньою для засудження і утримання належного персоналу, а також відображати відповідальних характер роботи у цьому правоохоронному органі (п. 79.2 ЄПП)).

Не менш важливими у зв’язку з цим є й кроки щодо створення належних умов відбування покарання засудженими у виправних колоніях, позаяк саме цей аспект виступає однією з детермінант, що обумовлює вчинення злочинів персоналом даних УВП.

Значну роль у механізмі запобігання злочинам, що вчиняються у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, персоналом виправних колоній, відіграють й інші заходи загальносоціального характеру (культурно-виховні; організаційно-управлінські; особистої безпеки та технічної оснащеності персоналу; т.ін.).

3. Зазначені заходи здійснюються постійно або тимчасово.

Як свідчить практика, запобігання злочинам, включаючи й з боку персоналу виправних колоній, носить певні часові межі та пов’язано з прогнозуванням та програмуванням запобіжної діяльності. Зокрема, науковці виділяють короткострокове (1-2 роки), середньострокове (від 2 до 5 років) та довгострокове прогнозування запобігання злочинам (понад 5-ти років) [202, с. 158-159].

Щодо програмування запобігання злочинам з боку персоналу виправних колоній, то рівні здійснення даного виду діяльності можуть бути різноманітними, а саме:

1) виходячи з ідеї групового суб’єкта програмування: а) перший - діяльність на рівні в цілому персоналу ДКВС України; б) другий - на рівні персоналу виправних колоній; в) третій - на рівні окремих виконавців з числа персоналу цих УВП [202, с. 159];

2) за суб’єктивно-функціональним складами у програмуванні: а) на рівні держави та суспільство в цілому - діяльність усіх суб’єктів загально соціального запобігання злочинам у виправних колоніях; б) на рівні регіонів (областей, населених пунктів), у яких дислокуються зазначені УВП; в) на рівні окремих категорій персоналу цих колоній (начальників підрозділів; рядового начальницького складу; вільнонайманих осіб; т.ін.) [202, с. 160];

3) з об’єктивно-функціональної сторони програмування: а) на загальному рівні об’єктом впливу суб’єктів загальносоціального запобігання злочинам в Україні та запобігання злочинам у виправних колоніях має стати їх діяльність у межах своїх повноважень з метою підвищення ефективності зазначеної суспільно-корисної діяльності персоналу виправних колоній в даному напрямку; б) на рівні особливого - запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у співучасті (ст. 26 КК України); в) на рівні окремого - запобігання протиправній злочинній діяльності окремо взятих осіб з числа персоналу цих УВП [202, с. 160];

4) інші програмні підходи з означеної проблематики, що пропонуються в науковій літературі [36].

4. Субєктами загальносоціального запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, виступають органи державної влади та інші неспеціалізовані суб’єкти даної діяльності, а також органи місцевого самоврядування.

Зміст їх діяльності в УВП, на відміну від спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинам, полягає в тому, що вони, з одного боку, не відносяться до суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин [107, с. 7], а, з іншого боку, зазначена діяльність не входить до їх основних (головних, пріоритетних) функціональних напрямків запобіжної діяльності [128, с. 14].

5. Метою загальносоціального запобігання у даному випадку є подальший розвиток та вдосконалення кримінально-виконавчих правовідносин з тим, щоб нейтралізувати, блокувати, усунути тощо детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній, а також подолання суспільно небезпечних наслідків цієї діяльності.

В науці під кримінально-виконавчими правовідносинами розуміють врегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, які виникають між органами й установами виконання покарань і засудженими з приводу виконання та відбування кримінальних покарань [106, с. 140].

Виходячи із змісту даного дослідження, об’єктом кримінально-виконавчих правовідносин є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із вчиненнням злочинів персоналом виправних колоній, а тому саме цей аспект складає процес вдосконалення та подальшого розвитку перших з тим, щоб запобігти зазначеному суспільно небезпечному явищу та його наслідкам. При цьому учасниками даного виду суспільних відносин і, одночасно, суб’єктами загальносоціального запобігання виступають органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також інші неспеціалізовані суб’єкти запобігання злочинам.

Щодо змісту цих правовідносин, то це ті із них, що виникають як наслідок запобігання злочинам з боку персоналу зазначених УВП, та є результатом реалізації суб’єктами запобігання своїх повноважень, прав і обов’язків.

Так в цілому уявляється зміст загально-соціального запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній. Проте, як свідчить практика, її успішній реалізації перешкоджають ряд проблем нормативно-правового, організаційного, фінансового та іншого загальносоціального характеру. Зокрема, як встановлено у ході даного дослідження, не всі правові джерела в Україні, включаючи й ті, що не стосуються кримінально-виконавчої діяльності (закони, що регулюють питання моралі, честі, гідності, соціально-економічного розвитку,

т.ін.), не мають норм, які б були спрямовані на запобігання злочинам, що вчиняються в УВП. Як приклад, можна назвати один з основних нормативно- правових актів в Україні - Закон України «Про основи національної безпеки України», в якому лише у загальних рисах говориться про наявні та потенційні можливості впливу злочинів, що вчиняються в УВП, на життєво важливі інтереси України [189]. Показовою у цьому контексті є ст. 7 даного Закону «Загрози національним інтересам та національній безпеці України», в якій зазначений вид протиправної діяльності не відноситься до джерел посягання на національну безпеку.

Аналогічні прогалини має й Закон України «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України», зокрема ст. 3, в якій також відсутній такий об’єкт правової охорони, як суспільна мораль та не визначена її загроза у виді вчинення злочинів представниками влади (у даному випадку - виконавчої) [169].

У свою чергу, для того, щоб організувати належне запобігання зазначеному суспільно небезпечному явищу в УВП та нейтралізувати, блокувати, ліквідувати тощо його впливи на формування протиправної поведінки персоналу виправних колоній, слід на загальносоціальному рівні створити відповідні правові засади такої діяльності. Зокрема, логічним є доповнення ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки України» такою загрозою, як розповсюдження та негативний вплив злочинів, що вчиняються посадовими особами органів державної влади та місцевого самоврядування на суспільну мораль та інші соціально значущі цінності (культуру, мораль, традиції, правила співжиття тощо).

Відповідні зміни варто внести і в інші закони України, що можуть удосконалити правовий механізм запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, а саме:

1) «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення» від 23 вересня 1997 р. № 538/97-ВР, доповнивши його нормою про те, що зазначений державний орган вправі забороняти розповсюдження через телевізійні засоби та радіо принципи, ідеї та інші норми будь-якої протиправної поведінки, включаючи з боку посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, з метою захисту суспільної моралі, культури та інших соціально значущих цінностей [184];

2) «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 року № 485/97-ВР, в якому зазначити положення про неможливість використання даних комунікативних систем з метою впровадження у суспільство норм, правил, традицій злочинної діяльності [193];

3) «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»: Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782 -ХІІ, в якому визначити, що зазначені ЗМІ не вправі розповсюджувати будь-які елементи злочинної діяльності серед населення як такі, що можуть привести до підриву суспільної моралі та національної безпеки України [172];

4) «Про інформацію»: Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657 -ХІІ, в якому здійснити наступні видозміни:

а) ст. 3 «Державна інформаційна політика» доповнити таким основним напрямом державної інформаційної політики, як забезпечення захисту суспільної моралі та національної безпеки України;

б) ч. 2 ст. 6 «Гарантії права на інформацію» доповнити в кінці речення словосполученням «а також для забезпечення суспільної моралі та інших соціально значущих цінностей» та викласти в наступній редакції:

«Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, а також для забезпечення суспільної моралі та інших соціально значущих цінностей»;

в) друге речення ст. 24 «Заборона цензури та заборона втручання в професійну діяльність журналістів і засобів масової інформації» доповнити словосполученням «визначені у ч. 2 ст. 6 цього Закону та» і викласти її в наступній редакції:

«Ця заборона не поширюється на випадки, визначені у ч. 2 ст. 6 цього Закону та коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі інших законів, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації» [178];

Певні загальносоціальні засади запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, можна визначити й в Законі України від 16 червня 1992 року «Про обєднання громадян» [ 185]. Зокрема, ст. 1 цього Закону «Обєднання громадян» слід доповнити новим абзацом наступного змісту:

«Порядок створення та обєднання працівників правоохоронних органів регулюється спеціальними законами України».

У такому ж контексті варто внести зміни у перше речення ст. 4 Закону «Обмеження на створення і діяльність обєднань громадян», доповнивши її у кінці речення словосполученням «а також нелюдського поводження із засудженими» та викласти в наступній редакції:

«Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих обєднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави, підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства та жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини, а також нелюдського поводження із засудженими».

Для кореспондування норм зазначеного Закону поміж собою та забезпечення принципу системності при їх побудові [ 211, с. 239] перше речення ст. 6 «Принципи створення та діяльності обєднань громадян» у його кінці доповнити словосполученням «за винятком випадків, визначених у ст. 4 цього Закону» та викласти зазначену норму в такій редакції:

«Обєднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників) самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності, за винятком випадків, визначених у статті четвертій цього Закону».

Такими в основному, мають бути загальносоціальні правові заходи запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, на законодавчому рівні. А це, у свою чергу має обумовити необхідність видозміни й спеціально- кримінологічного запобігання у даному напрямку. Зокрема, як встановлено у ході даного дослідження, немаловажне значення в реалізації змісту цього виду запобігання злочинам відіграють заходи соціально-економічного, фінансового та іншого ресурсного забезпечення кримінально-виконавчої діяльності, особливо в контексті існуючих у ДКВС України проблем. Так, згідно даних ДПтС України хронічною стала проблема щорічного недофінансування органів та установ виконання покарань з Державного бюджету України. Зокрема, тільки Законом

України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» для ДКВС України були встановлені видатки в сумі 218,6 млн. грн. або 30,1% від реальних потреб [ 170], що, постійно є однією з детермінант, яка обумовлює вчинення злочинів персоналом виправних колоній. При цьому особливої уваги заслуговують ті напрямки фінансування кримінально-виконавчої діяльності, що пов’язані із забезпеченням життєдіяльності засуджених до позбавлення волі. Так, розпочинаючи з 2006 р. по 2012 р., на продукти харчування з Держбюджету України було виділено від 42% до 70%, а саме: у 2006 р. - 42% від потреб; 2007 р. - 47%; 2008 - 92%%; 2009 р. - 56%; 2010 р. - 70%; 2011 р. - 64%; 2012 р. - 70% [199, с. 58]. Не змінилась ця ситуація й у 2013-2014 р.р. [60]. Небезпечність такого підходу до забезпечення процесу виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі полягає у тому, що для покриття таких «недоїмок» засуджені вимушені вступати у протиправні зв’язки з персоналом колоній та вчиняти з цими особами злочини у співучасті.

Ще гіршою є ситуація із забезпеченням засуджених речовим майном: у 2006 р. - 11% від потреб; у 2007 р. - 30%; 2008 р. - 37%; 2009 р. - 10%; 2010 р. - 22%; 2011 р. - 28%; 2012 р. - 26%; 2013 - 21%; 2014 - 20% [199, с. 59].

Низьким є також рівень фінансування медичних послуг в ДКВС України. Зокрема, тільки 2015 р. на ці потреби заплановано виділити з Державного бюджету України 11 млн. грн. [170], а фактично на даний час профінансовано ці послуги на 16% [61].

Зазначені та інші прогалини в нормативно-правових актах, а також проблеми неналежного забезпечення функціонування УВП стають «живильним» середовищем та детермінантами, що обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній. Без сумніву, що без вирішення питань соціально-економічного, фінансового та іншого ресурсного забезпечення кримінально-виконавчої діяльності УВП на законодавчому рівні, ліквідувати, нейтралізувати, усунути тощо детермінанти, що обумовлюють вчинення зазначених злочинів, досить складно. Саме тому значну роль у цьому контексті мають відігравати й інші суб’єкти загальносоціального запобігання злочинам, зокрема Кабінет Міністрів України. Так, поряд з прийняттям нормативно - правових актів, що забезпечують проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; а також політики у сферах праці й занятості населення, соціального захисту, освіти, науки, і культури (п. 3 ст. 116 Конституції України), Кабінет Міністрів України зобов’язаний здійснювати й заходи щодо забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю (п.7 ст. 116 Основного закону). Проте аналіз одного із основних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України середньострокового прогнозування запобігання злочинності - Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року [198] - показав, що у ній жодного слова (речення, абзаца, розділа тощо) немає про заходи щодо ліквідації, блокування, нейтралізації тощо детермінант, злочинності у місцях позбавлення волі, включаючи й злочинність, яка продукується протиправною діяльністю персоналу ДКВС України. У той самий час, наявність таких заходів у змісті зазначеної Концепції є очевидною з тим, щоб створити відповідні та ефективні загальносоціальні засади запобігання зазначеному виду злочинів. Зокрема, варто було перший абзац розділу Концепції «Проблеми, які потребують розв’язання» у кінці речення доповнити словосполученням «а також до збільшення кількості злочинів, що вчиняються персоналом ДКВС України», та викласти це речення в наступній редакції:

«Кризові процеси, що відбуваються в соціально-економічній сфері, призвели до ускладнення криміногенної ситуації, зміни структури злочинності та зумовили виникнення нових форм і способів учинення протиправних діянь, а також збільшення кількості злочинів, що вчиняються персоналом ДКВС України».

З огляду повноважень, що визначені в ст. 119 Конституції України, а також у Законі України «Про місцеві державні адміністрації, важливою є діяльність останніх, що спрямована на забезпечення законності та правопорядку (п. 2 ст. 119) [183], у тому числі в установах виконання покарань, які дислокуються на територіях їх юрисдикції.

Такі ж можливісті щодо загальносоціального запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі мають, як свідчить практика, й органи місцевого самоврядування (наприклад, діяльність відповідно до вимог «Положення про спостережні комісії»).

Проте і в цих та інших нормативно-правових актах, що визначають їх статус, також відсутні будь-які загальносоціальні засади, які могли б стати підставою для реалізації заходів, спрямованих на усунення детермінант вчинення злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній.

Аналогічні можливості у цому напрямку мають й інші неспеціалізовані суб’єкти запобігання злочинам (релігійні організації, громадські фонди, політичні партії, т.ін.), які поряд з Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України своїми рішеннями та безпосередньою діяльністю створюють відповідні умови для організації заходів спеціально-кримінологічного запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній. Зокрема, як встановлено у ході даного дослідження, не досить ефективно у даний час в УВП використовуються можливості самодіяльних організацій засуджених до позбавлення волі (ст. 127 КВК України).

Виходячи із змісту задач даної наукової розробки та з метою більш раціонального застосування сил і засобів зазначених обєднань громадян, варто було б ч. 1 ст. 127 КВК «Самодіяльні організації засуджених до позбавлення волі» доповнити словосполученням «а також для запобігання злочинам, що вчиняються персоналом колоній» та викласти її в наступній редакції:

«Самодіяльні організації засуджених до позбавлення волі створюються в колоніях з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових міжособових взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку соціальних зв’язків, а також для запобігання злочинам, що вчиняються персоналом колоній».

Такими в цілому є загальносоціальні заходи запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, які мають стати своєрідним «фундаментом» для організації та проведення спеціально-кримінологічного запобігання зазначеному виду злочинам.

3.2.

<< | >>
Источник: ЛОПОХА ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ПЕРСОНАЛОМ ВИПРАВНИХ КОЛОНІЙ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Загальносоціальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Стан наукової розробки питань, що стосуються запобігання злочинам, які вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  4. Поняття запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.
  5. 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  6. Загальносоціальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -