<<
>>

Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ виконання покарань

Вирішення організаційно-правових питань, пов’язаних із процесом виконання покарань у виді позбавлення волі на певний строк - одне із найважливіших та відповідальних завдань персоналу Державної пенітенціарної служби України.

Від того наскільки законним, справедливим та обґрунтованим буде виконано призначене судом покарання особі, яка вчинила злочин, значною мірою залежить досягнення мети покарання. У цьому зв’язку питання вивчення еволюції виконання покарань у виді позбавлення волі набуває особливого змісту, адже з відміною смертної кари цей вид покарання став чи не єдиним головним запобіжним засобом. Це питання не суто юридичне, а комплексне, бо передбачає настання політичних, соціальних та економічних змін, які знайшли закріплення в своєму законодавчому втіленні. Адже тюрма - це дзеркало суспільства, а по ставленню до в’язнів можна визначити обличчя держави взагалі.

Зазначимо, що термін «тюрма», незважаючи на суттєві відмінності від «лагерна система», «установа виконання покарань», «колонія», «зона», нами вживається не як синонім, а як узагальнююче поняття, щодо відповідних установ, які існували протягом декількох століть на українських територіях. Таким чином, ми намагаємось провести певні аналогії та узагальнення еволюції діяльності персоналу, знайти позитивний досвід, який можливо запровадити в сучасних пенітенціарних установах України.

Нами не ставиться за мету надання характеристики такого виду покарань як позбавлення волі на етапах розвитку української держави, оскільки це не є предметом нашого дослідження. Ми також не конкретизуємо особливості діяльності персоналу конкретних установ («червона зона», «чорна зона» тощо), оскільки це пов’язано по-перше, із субкультурою, а по-друге, з тим, наскільки персонал добровільно (іноді примусово) передає власні повноваження злочинним авторитетам. Проте, цього питання ми будемо торкатися при встановленні особливостей правовідносин між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань.

У цьому підрозділі ми піддаємо висвітленню питання ставлення персоналу УВП до виконання посадових інструкцій щодо здійснення карально-виправного впливу на засуджених зсередини ХУШ - кінець ХХ ст.ст. Хоча, як відомо, у формуванні української кримінально-виконавчої системи значну роль відігравали такі пам’ятки історії, зокрема, як артикули 31 та 32 розділу IV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. [206], Магдебурзьке право [235], «судові обрядки» Запорізької Січі [99], «Права, за якими судиться малоросійський народ» [257], Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. [203] тощо.

Треба відзначити, що перші окремі відомості про застосування покарань містить Руська Правда. Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга - як компенсація за заподіяний злочином збиток - надходила потерпілій стороні [48]. Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання, ув’язнення не були притаманні найдавнішим системам руського права, проте, був так званий «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої, конокрадство, підпал будинку й гумна. Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у становище рабів. За таких умов погреби та поруби (земляні тюрми) використовувалися головним чином як місця досудового утримання і лише в окремих випадках за своїм дійсним призначенням. Багато свідчень цього можна знайти не тільки в пам’ятках звичаєвого права та нормативних джерелах доби Київської Русі, а й у пізніші часи, коли Україна входила до складу Литви та Польщі. Але від цього допенітенціарний період не втрачає свого значення, оскільки, як можна судити з документів, що дійшли до нас у вихідному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби поділу тюрем на державні та муніципальні, а також на нижні та верхні, з урахуванням соціальної небезпеки осіб, які в них утримуються.

Викристалізовуються, хоча й у примітивному вигляді, права, обов’язки й відповідальність посадових осіб та охорони, контрольні функції суспільства стосовно нагляду за дотриманням закону тощо. Тобто з’являються всі ознаки системного виконання вироку суду і взагалі зародження тюремної системи в сучасному розумінні цього терміна.

Ми приєднуємось до позицій О. М. Джужі, В. М. Прусса, В.М. Трубникова, Д.В. Ягунова та ін. щодо визначення етапів розвитку пенітенціарної системи України у дорадянський період. Загалом, як зазначає колектив науковців під керівництвом О.М. Джужі у розвитку кримінально-виконавчої системи України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний. Перший, найтриваліший, період - каральний - охоплює майже весь час від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам’ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. Визначальною рисою цього періоду була повна відсутність зацікавленості держави й суспільства у виправлені злочинців. Цей період характеризувався превалюванням жорстоких видів покарань і залякуванням в’язнів [86]. Аналогічної думки дотримуються й інші науковці [222, с. 14-15; 83, с. 279-280]. На відміну від російських фахівців [228], які приділяють значну увагу Соборному Уложенню царя Олексія Михайловича 1649 р., українські дослідники наголошують на тому, що ця пам’ятка історії на українських землях практично не діяла. І хоча в ній побічно вказується на обов’язки персоналу, це не ілюструє їх організаційно-правові функції [141, с. 116-117]. Також В.М. Пальченковою підкреслюється, що після Визвольної війни середини XVII ст. значна частина України поступово була інтегрована до складу Росії на правах автономії. Однак дія російського права на територію України не поширювалася, а залишались чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство, магдебурзьке право тощо.

На підтвердження цього 27 березня 1654 р. Жалуваною грамотою московського царя Олексія Михайловича було встановлено, щоби Малоросія управлялась і судилась за своїми стародавніми правилами і законами.

Хоча широкомасштабного впровадження російського законодавства, у тому числі й стосовно діяльності тюремного персоналу, на українських землях не було, однак деяка інтервенція здійснювалася через поширення актів загальноросійського значення. Так, О.І. Гуржій стверджує, що в період Гетьманщини мали значення петровські укази від 12 і 19 листопада 1721 р. [27 , с. 34]. У подальшому виникла необхідність удосконалення та кодифікації правових норм, які діяли на території України і перейшли в спадщину населенню з часів Речі Посполитої. Поступово відбувається піднесення ролі покарань, спрямованих на позбавлення волі.

Тенденція до посилення каральної політики характерна для епохи діяльності Петра I. В його законодавстві подальший розвиток отримала система покарань. Указом 1703 р. він закріпив новий вид покарання - заслання на каторгу, яка була введена їм у 1699 р. На той час заслання здійснювалося до Сибіру, а також в «украинные городы, где государь укажет». Вперше у вітчизняній історії виконання покарань в широких масштабах використовують працю арештантів на будівництві фортець, фортів, інших оборонних споруд. Заслання на каторгу полягало в суворих жорстких умовах тримання та виснажливій праці. Термін відбування каторги визначався: «ссылка на каторгу до Указу» и «ссылка на вечные лета» [108].

28 серпня 1728 р. указом Петра ІІ було створено відповідну комісію, яка працювала протягом 15 років і в 1743 р. створила збірник під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ» [235, с. 208-210]. Починаючи з другої половини XVIII ст. значно поширився вид покарання - заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. Значного поширення набули й ганебні покарання.

Одним з них було прив’язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний охочий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2-3 дні.

Подальший розвиток правового регулювання виконання кримінальних покарань здійснюється в період царювання Катерини II. В законі від 7 листопада 1775 р. «Учреждения для управления губерній» згадуються нові види установ виконання кримінальних покарань - «работные и смирительные дома» [142, с. 76].

Як зазначають В. М. Прусс, Д. В. Ягунов та ін. другий етап починається наприкінці XVIII ст. і закінчується серединою ХІХ ст. Діяльність персоналу формується під впливом пенітенціарних ідей щодо побудови і функціонування кримінально-виконавчої системи [179, с. 10]. Як відомо, цим питанням були присвячені роботи багатьох вітчизняних та закордонних вчених: серед дореволюційних найбільш яскравими є: А. К. Вульферт, О. О. Жижиленко, О. Ф. Кістяковський, С. П. Мокринський, М. Д. Сергієвський, В. Д. Спасович, М.С.Таганцев, І. Я. Фойницький, М. П. Чубинський та ін.

Багато уваги приділялось тюремній реформі 1877 р., що проводилась під керівництвом К.К. Грота. Її результатом став Закон Державної Думи від 27 лютого 1879 р. «Об учреждении в составе Министерства внутренних дел Главного тюремного управления». Відповідно до цього закону Головне тюремне управління було визнано вищим керівним, контролюючим та розпорядчим органом в сфері виконання покарань. В його відомстві створюється тюремна інспекція, обов’язком якої було проведення ревізій місцевих тюремних установ і головне, розробка законодавчих пропозицій.

Наступним кроком (що для сьогодення є вельми важливим - прим. авт. - Павлов В.Г.) стала передача усієї тюремної системи у ведення Міністерства юстиції згідно з Указом Сенату від 13 грудня 1895 р. Така реформа певним чином відбилася на діяльності персоналу та його соціальному становищі. Однак, незважаючи на позитивні зрушення, тюремна система не позбавилась функцій «жандармерії», що були притаманні МВС.

Основною ланкою, як і до проведення реформи, була служба охорони яка забезпечувала виконання покарань у виді позбавлення волі. Ця служба складалася з старших та молодших наглядачів, внутрішнього нагляду та конвойної стражі. Що стосувалося інших функцій, у тому числі й виправлення засуджених, вони покладались на громадські організації, релігійні конфесії та невелику частину персоналу. В.М. Пальченкова вказує, що в цей період відбувається прагнення різних благодійних товариств та окремих осіб полегшити й покращити матеріальне становище в’язнів, захистити їхні права, привернути увагу урядів до проблем тюремної системи. Серед відвідувачів тюрем того часу можна було зустріти не тільки осіб з гучними аристократичними прізвищами, а й навіть «освічених монархів». І хоча вона підкреслює, що діяльність просвітників і філантропів другої половини XVIII сторіччя та їхні ідеї практично не були реалізовані, не слід забувати, що йшлося про перехід від найжорстокішої з епох, коли людей четвертували, спалювали, здирали з них шкіру живцем, рвали тіло кліщами, коли офіційно згідно із законодавством багатьох країн застосовувалися тортури до суду, коли кожен, хто виступав проти цього, міг дуже швидко опинитися на місці самого злочинця [142, с. 84-92]. Крім того, значна частина можновладних осіб не тільки не сприймала нового, а й відкрито виступала проти нього.

Як і сьогодні, повинен був сплинути значний час, доки суспільна свідомість, так би мовити, дозріє до сприйняття високих ідеалів добра та справедливості.

Ознайомлення з такими документами як «Звід установ і статутів про що сторожити і про засланців», що складався з двох книг, а саме, Звід установ та статутів про тих, які тримаються під вартою (ред. 1832, 1857, 1890 рр.) та «Звід установ і статутів про засланців» дозволяє науковцям критично поставитись до роботи персоналу в цей час. Перераховані в Зводі місця позбавлення волі оголошувалися (ст. 9) підпорядкованими відомству двох міністерств - внутрішніх справ та юстиції, в окремих же губерніях - цивільним губернаторам, губернським прокурорам, губернським стряпчим, губернським правлінням, наказам громадського піклування і піклувальним про в’язниці товариствам. Якщо в острог поміщалися військовослужбовці, то військове начальство в особі корпусних і дивізійних начальників і начальників головних штабів також було задіяне в роботі тюремного відомства. Як зазначає М. М. Гернет, фактичними господарями місць ув’язнення були у тюремному замку доглядач з числа поліцейських чинів і наглядачі з солдатів - інвалідів, а в гамівну будинку - наглядач. Такий склад керівників в’язниць, на його думку, сам по собі зумовлював той фактичний безлад і свавілля, які були нерозлучні з кожним місцем позбавлення волі в царській Росії. «Окарауливание» в’язниць покладалося на військові команди або так звану внутрішню варту[21, с. 152-159].

1 травня 1846 р. набуло чинності одне з основних джерел загальноросійського масштабу, яке було поширене і на території України - Уложення про покарання кримінальні і виправні (далі - Уложення) від 15 серпня 1845 р. У 1857 р. в Уложення були внесені деякі редакційні зміни, але більш суттєва модифікація відбулась у 1866 та 1885 рр. Інституту покарання в Уложенні безпосередньо присвячені три глави першого розділу: «Про покарання», «Про визначення покарань за злочини» та «Про пом’якшення і скасування покарань», про що більш детально буде йти мова у окремому підрозділі[230].

За підтримки широкого загалу суспільства, окремих високопосадовців та суспільних формувань персонал намагався покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України другий період майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі. Висвітленню окремих питань виконання та відбування покарань були присвячені праці просвітителів Ч. Беккаріа, І. Бентама, Г. Гегеля, Ф. Ліста, Ш.-Л. Монтеск’є, Г. Тарда, Л. Фейєрбаха, Ад. Франка. Проте, окремих робіт, що стосувалися б виключно діяльності працівників системи ув’язнення, нажаль, не було, хоча фахівці побічно торкалися цієї проблематики при висвітлені функціонування тюремної (пенітенціарної, лагерної) систем. Зокрема, як відомо, попередницею сучасних світових кримінально - виконавчих систем, як і української, можна вважати систему одиночного (індивідуального) ув’язнення. Перша за часом пенітенціарна система (Пенсільванська або Філадельфійська) була створена в США. В 1776 р. в

Філадельфії (штат Пенсільванія) було засновано тюремне товариство, яке в 1833 р. отримало назву «Philadelphia Prison Society». Крім філадельфійської

(пенсільванської) системи відомі були й інші, зокрема, келійна та обурнська (система мовчання). Основні обов’язки персоналу зводились до наступного: філадельфійська(пенсільванська) система (члени належали до секти квакерів), виходячи з ідеї про досконалість людини в, так званому, природному стані ставила за мету усунути від ув’язненого все те, що могло б відвернути його від шляху перевиховання, заважало б його самоспогляданню й порушувало спокій [90]. Келійна система ставила за мету повну ізоляцію засудженого від навколишнього світу. Арештант поміщався в келію, звідки не випускався ніколи на весь час ув’язнення. Обов’язкових арештантських робіт не було передбачено. На тюремну адміністрацію не покладалося жодних обов’язків морального виховання засуджених. Келійна система як засіб повної ізоляції осіб, особливо небезпечних для суспільства, застосовувалася з великим розмахом з середніх віків до кінця ХУШ ст. Обурнська система відповідала цілі «приборкання злочинної волі» шляхом особливого режиму відбуття покарання, головні риси якого - обов’язкове мовчання засуджених і роз’єднання їх на ніч. Виправлення злочинців намагались досягти шляхом залучення до праці та дисципліни, а тому вимагали, щоб тюрма була робочим будинком. Вдень арештанти працювали в загальних майстернях, а щоб попередити шкідливий вплив одних в’язнів на інших, їм під загрозою тілесного покарання суворо заборонялися усі розмови. На ніч арештанти розташовувалися в окремих одиночних келіях. Роботи стали загальнообов’язковими, їх припиняли лише під час прогулянки та відпочинку. Була встановлена певна кількість часів на тиждень, присвячених шкільній освіті. На персонал покладалися головні обов’язки, що полягали в наступному: зранку арештантів випускати з камер і проваджувати до загальних майстерень. В процесі праці ув’язнених здійснювати за ними суворий нагляд в суцільному мовчанні, яке продовжувалося і під час вечері за столом. Для зменшення спокуси розмовляти з сусідами, всіх їдоків розсаджували лицем в один бік. Весь день проходив у гнітючому мовчанні. За будь яку провину (промовлене слово, неуважність під час роботи)наглядачі ув’язнених піддавали покаранню, а саме, лупцювали батогом. Ввечері арештантів знов усамітнювали в камерах, де вони слухали молитву, яку читав священик в коридорі, та лягали спати.

На відміну одиночному утриманню при загальному ув’язненні тюремна адміністрація змушена була рахуватися не тільки з індивідуальною протидією кожного злочинця окремо карально-виправним заходам, але й з новим несприятливим чинником - психологічним настроєм натовпу, який підпорядкований іншим законам ніж ті, які керують психікою окремої людини. Також, при спільному ув’язненні індивід хоча й надійно ізолюється від згубного впливу зовні, але потрапляє під не менш шкідливий, викликаний спільним ув’язненням багатьох засуджених. Тюремний світ з його власними поза суспільними законами, які державна влада сама ж ініціювала, та до яких змушена ганебно пристосовуватися, можна визначити гаслом з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі: «Lasciate ogni speranza» - облиште всяку надію ті, хто входить сюди, кожна людина носить в собі пекло і рай. Пекло - це духовна смерть, панування гріха, відображення зла та пороку, а Рай - це добро, доброчинність, внутрішня гармонія та щастя. В свою чергу, Чистилище - перехід від одного стану до другого [28]. Дійсно, в тюрмах, як в пеклі панують сувора реальність життя та драматизм ситуації, в якій опиняються як засуджені, так і персонал.

За час існування тюрма створила власний світ своїх поза суспільних «злочинних» законів, зіткнувшись з якими кожен бачить, що чим значущий злочинець (за визнанням засуджених), тим більше він цінується і займає більшу щабель тюремних рангів. За таких умов потяг до виправлення душі викликав однакове глузування, як збоку засуджених, так і з боку тюремників. Як слушно зазначив П. О. Кропоткін, - наша тюрма ніколи не буде реалізовувати мети покарання - покаяння та виправлення злочинців, а так назавжди і залишиться «університетом злочинності, утримуваним за рахунок держави» [97, с.10].

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої системи (початок від кінця ХІХ ст.) складається з трьох умовних етапів: 1) коли органи і установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської імперії; 2) «виправно-трудовий», коли під впливом виправно-трудової політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;3) «кримінально-виконавчий», коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу [86].

Як слушно наголошує О.М. Джужа, перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій - Міжнародної пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кримінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження передових методів роботи із засудженими. Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби, кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в’язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після низки актів вандалізму у в’язницях, численних озброєних нападів на представників центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів заборонених предметів і вибухівки ситуація погіршилася [86].

Урядом та тюремним керівництвом здійснювалися заходи щодо збільшення чисельності співробітників, а також підвищенню їх благонадійності. Зокрема, підвищувалась заробітна платня, збільшився розмір пенсій, буле введені медалі за вислугу років, суттєво покращилися соціальні гарантії. Все вказане дозволило проводити якісний відбір на службу осіб-професіоналів, благонадійних та готових захищати закон і правопорядок.

Проте, у весь цей тривалий час інформованість населення про умови відбування покарань черпалася, в основному, з розповідей тих, хто повертався з місць позбавлення волі. Такі вразливі розповіді показували, що існує низка проблем, які вимагають негайного законодавчого врегулювання, бо сучасний інститут покарання, як і взагалі пенітенціарна система, не відповідають своєму призначенню у повному об’ємі. Можливості зміни тюремного світу - це можливості докорінної зміни засад побудови кримінально-виконавчої системи, найголовніша з яких, - таке утримання, за умов якого арештант якомога менше спілкувався з іншими в’язнями та більше спілкувався із зовнішнім світом - рідними, знайомими, членами різних релігійних та благодійних товариств, які можуть відвідувати арештанта. Як зазначали вчені, чим скоріше відбудеться практичне впровадження тюремної реформи - тим більше людей держава врятує від злочинного шляху [233]. Такі ідеї, висловлені ще у ХІХ ст. І. Я. Фойницьким, актуальній сьогодні.

В усі часи кращі науковці, прогресивні політичні діячі, письменники віддавали голос на підтримку нагальної необхідності реформування, зміни існуючої тюремної системи з тим, щоб вона виправляла людину покаранням, а не знівечувала її, заганяючи в тваринний стан. Але попри все, тюрма залишилася такою самою, як була здавна, як «той камінь при дорозі», що завжди заважав вільному руху, а всі спроби зсунути його потопали за галасом порожніх розмов, та суперечок тих, хто ладив, в який бік його краще посунути. Недоліки та нестерпні умови царської каторги, знущання наглядачів, змальовані ще Ф. М. Достоєвським [40], А. Ф. Коні [72], з часом знову повторюються в описі радянських таборів Д. С. Лихачовим [101], О. І. Солженициним [204]. Сьогодні також постає низка питань, пов’язаних із розуміння відповідальності людини [26; 139], пошук відповідей на які дав би змогу виявити й усунути прогалини в процесі виконання та відбування покарань, особливо у виді позбавлення волі.

Для того, щоби зрозуміти сутність діяльності персоналу КВС системи таборів, а згодом виправно-трудових установ, на наш погляд варто порівняти мету покарання, визначену у кримінальному законодавстві тих часів та завдання щодо її досягнення, що відображені у кримінально-виконавчому законодавстві. Зокрема, потрібно вказати, що в кримінальному законодавстві за радянських часів визначення поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР», прийнятих у грудні 1919 р. У ст. 10 зазначалось: «...це ті заходи примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останнього (злочинців)»[186]. «Керівні начала», на наш погляд, правильно підкреслювали, що покарання не є відплатою за провину, що воно має бути доцільним. У цій пам’ятці права ми бачимо й інше, цікаве, але вельми спірне положення, пов’язане з цілями покарання, а саме, що «Керівні начала» не ставили перед покаранням завдання виправлення злочинця, бо вважали, що практично воно не може бути вирішене. Відтак, перед персоналом головним завданням стало забезпечення належної охорони та нагляду за засудженими в період доправлення до установи та відбування покарання.

У КК УСРР 1922 та 1927 р. поняття покарання чітко не було визначено [82], хоча певні спроби мали місце. Саме кару як сутність покарання було визначено в ч. 1 ст. 20 Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958р. та у відповідних статтях Кримінальних кодексів союзних республік (1958— 1961 рр.). Проте, поряд з репресією вказувалось на загальносоціальні заходи запобігання вчиненню злочинів і виправлення й перевиховання злочинців. Відповідно їх критеріями для проведення відповідної роботи з боку персоналу стали вважати: точне виконання умов утримання, сумлінне дотримання законів засудженими, підпорядкування владі та сумлінну суспільно корисну працю.

На початку 20-х рр. XX ст. учені починають висловлювати міркування, які були предтечею появи категорії так званого «юридичного виправлення», тобто закладались основи поділу виправлення на моральне і юридичне, позаяк вважалося, що моральне виправлення злочинця саме по собі є утопічним і не може визнаватися метою покарання. Зазначалось, що, оскільки злочинець є продуктом соціального середовища, то його дії і мотиви не залежать від його чи іншої волі, а отже, можливі успіхи у виправленні злочинця виглядають нікчемними. За таких умов необхідно зосереджувати роботу на самозахисті й охороні умов співжиття [63, с. 27-32].

Й. С. Ной [122], Б. С. Утєвський [231], М. Д. Шаргородський [245] та ін. вказували на більшу перспективність визначення завдань пристосування засудженого до умов трудового співжиття, під яким розумілася відсутність проявів злочинної девіантності в майбутньому незалежно від внутрішніх мотивів особи. Карально-виправний вплив на засудженого розглядався в контексті завдання спеціальної превенції. Такий погляд закріпився в подальших дослідженнях радянського періоду. Саме в цей період реалізуються ідеї щодо всебічної «перековки» та перевиховання злочинців. Украй тяжкі умови утримання, непосильна праця в таборах, неможливість спілкування з близькими родичами - все це мало пристосовувати засудженого до «нового» життя. Виправлення злочинця ототожнювалося з його ресоціалізацією, тобто перебудовою чи переорієнтацією духовних сил індивіда, його внутрішнього світу.

Пізніше у виправно-трудовому законодавстві вказувалося, що основним завданням має стати виправлення і перевиховання особи в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття [15, с. 3]. Розуміння виправлення засуджених пропонувалося розуміти як процес впливу на особу, яка відбуває покарання. Метою такого впливу вбачалося виховання із злочинця корисного члена суспільства і подальше недопущення вчинення ним нового злочину, а також втримання інших осіб від вчинення злочинів. Таке розуміння перебувало в певному дисонансі з чинними тоді нормами КК, бо останній, хоча й не визначав зміст виправлення засудженого, однак тлумачив його не як процес, а як результат, що має базуватися на поведінці засуджених. Очевидно, що цей дисонанс був зумовлений різним розумінням ролі виправно -трудової політики при розробці проблемних питань змісту та цілей покарання наукою кримінального та кримінально-виконавчого права. Отже, для адміністрації колоній виправлення як процес передбачало певну переорієнтацію засуджених. Як слушно зазначають В. А. Бадира та Т. А. Денисова мета такого впливу могла бути й не досягнута, однак через те, що сам процес виправного впливу щодо особи відбувався, можна було говорити про специфічне кримінально-виконавче поняття «виправлення засудженого», яке знаходило своє відображення у виконанні засудженим вимог режиму утримання, дотриманні правил внутрішнього розпорядку, сумлінному ставленні до праці, участі в роботі самодіяльних організацій тощо. Ці критерії викладалися персоналом ВТК при наданні характеристики щодо умовно - дострокового звільнення засуджених, заміні покарання більш м’яким, переведення на поліпшені умови утримання [6].

У ч. 1 ст. 22 КК УРСР 1960 р. законодавець, формулюючи мету покарання, визначив, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення, перевиховання засуджених та забезпечення загальної і спеціальної превенції [226]. Засобами виправлення засудженого за ВТК УРСР були: режим виконання і відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, загальноосвітня та професійна освіта [15]. Підсумком застосування адміністрацією виправно-трудових установ карально-виховного впливу на засуджених вважалися наступні критерії: довів своє виправлення; твердо встав на шлях виправлення; встав на шлях виправлення; стає на шлях виправлення; не встав на шлях виправлення; злісний порушник режиму відбування покарання [248].

Треба відзначити, що в період 70-х - 90-х років ХХ ст. науковці та практики приділяли неабияку увагу виправно-трудовій системі. Оригінальні погляди висловлювали М. І. Бажанов, Л. В. Багрій-Шахматов, В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, В. В. Голіна, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. Г. Колб, О. М. Костенко, М. П. Мелентьєв, В. О. Меркулова, О. С. Міхлін, Й. С. Ной, Л. М. Оніка, Г. О. Радов, А. Х. Степанюк, М. О. Стручков, В. М. Трубников, І. С. Шмаров та ін. Більшість з названих вчених намагалися не тільки і не скільки піддавати критиці виправно-трудове законодавство й практику його застосування, а змінити загальну парадигму існування системи місць позбавлення волі. Зокрема, концентрація прогресивних ідей знайшла відображення в роботі Г. О. Радова [184] та багатьох інших працях.

Нами буде відзначено про взаємопов’язаність життєдіяльності персоналу КВС та засуджених. Проте, якщо про проблеми утримання засуджених можна знайти чисельні публікації, то стосовно діяльності персоналу у вищезазначений період ми спираємось лише на накази МВС (пізніше ДДУПВП) про затвердження Посадових кваліфікаційних вимог до основних категорій персоналу та відповідні інструкції (враховуючи, що більшість посадових інструкцій та наказів стосовно персоналу до 2000 р. мали гриф «таємно» або «для службового використання», нами не наводяться повні назви, дата та номер - прим. авт. - Павлов В.Г.).

Нами опрацьовано 18 документів на основі яких можна узагальнити наступне:

1) формування штатної структури проводилось в залежності від ліміту наповненості виправно-трудових (згодом, виправних) колоній;

2) на керівні посади (начальника, заступників) призначалися особи які мають повну вищу юридичну освіту, відповідний стаж роботи не менш 10 років, обов’язково кандидати або члени КПРС; на інші посади начальницького складу (начальники відділів, начальники загонів, інженери по організації праці тощо) призначалися особи які мають повну вищу юридичну / неюридичну освіту або середню спеціальну юридичну освіту, віком старше 21 року (для чоловіків обов’язковою була служба в збройних силах СРСР), стаж роботи не менш 3-х років після закінчення навчального закладу;

3) вищий, середній та молодший начальницький склад мав обов’язково пройти медичне обстеження, а згодом і психологічне;

4) обов’язковою вимогою є високі морально-політичні якості, чесність, принциповість, відданість справі;

5) при вступі на службу була обов’язковою спеціальна перевірка на наявність судимості особи або його близьких родичів.

Оскільки робота у виправно-трудових (виправних) колоніях була пов’язана з ризиком, постійною перенапругою фізичних й моральних ресурсів людини, вимагала високих здібностей щодо виконання організаційно-розпорядчих функцій і т.ін., професійний набір проводився дуже ретельно. За виконання посадових обов’язків щодо нагляду за засудженими, здійснення карально-виховного (згодом, карально-виправного) впливу, офіцерам нараховувалась висока заробітна платня, надавалися чисельні пільги, спеціальне медичне обслуговування тощо.

Як приклад підтвердження високого професіоналізму начальницького складу, якісного підбору співробітників, можуть слугувати доповіді начальника ГУ ВТУ МВС СРСР генерал-лейтенанта в/с Б. І. Коновалова на союзному засіданні керівних органів МВС СРСР та міністра МВС СРСР генерала армії М. А. Щелокова на заключній нараді керівних працівників органів та установ МВС у квітні 1982 р. (доповіді мають гриф «таємно», тому нами не наводиться повна назва, дата та номер збірника - прим. авт. - Павлов В.Г.). Зокрема, Б. І. Коновалов зазначив, що 90% середнього начальницького складу ВТУ мають вищу освіту, а серед вищого начальницького складу - 100%. На початок 1982 р. 87% особового складу ГУ ВТУ були членами КПРС, а в ГУ ЛВТУ - 69%. М. А. Щелоков наголосив на тому, що в обстановці підвищених вимог співробітники не тільки успішно справляються із завданнями по виправленню й перевихованню засуджених, організацією профілактики правопорушень і злочинів, а й активно залучають нові методи роботи в цьому напрямку. В своїй більшості ВТУ повністю укомплектовані відповідними спеціалістами, що дозволяє надійно забезпечити ізоляцію засуджених, підтримувати внутрішній порядок в місцях позбавлення волі.

Треба відмітити статті науковців, що частково характеризують діяльність персоналу та надають їм певні методичні рекомендації з проблем кримінально- виконавчого права, організації карально-виправного впливу тощо за часів 70-х - кінця 80-х рр. ХХ ст. Нами проведено контент-аналіз публікацій з 726 збірників. Нажаль, всі без виключення збірники наукових праць того часу мають гриф «таємно» чи «для службового використання», а тому нами в якості приклада наведено лише назви журналів (дата, номер не наводяться - прим. авт. - Павлов В.Г.), які дають навіть візуальні уявлення як розвивалася пенітенціарна наука і практика. Всі журнали регулярно випускались ВНДТ МВС СРСР та надсилались до кожної виправно-трудової установи. Серед них (наводяться мовою оригінала - прим. авт. - Павлов В.Г.) : Психолого-педагогические проблемы исправления и перевоспитания осужденных; Исправительно-трудовые учреждения; Проблемы совершенствования законодательства об исполнении уголовного наказания; Личность осужденных и вопросы исправления и перевоспитания; Проблемы применения лишения свободы; Проблемы ответственности и применения уголовного наказания. Публікації фахівців торкалися не лише наукових розробок, близько 25% матеріалу було присвячено практичним рекомендаціям (як скласти план; написання характеристики на засудженого; проблеми застосування УДЗ тощо). Окремою рубрикою висвітлювались кадрові питання. Наприклад: «Як забезпечити наставництво»; «Рада профілактики для співробітників»; «Один день на учбовому пункті»; «Навчаються керівники» тощо. Треба відзначити високий рівень наукових і практичних публікацій, зокрема, залучення до такої роботи видатних вчених, професорів Ю. М. Антоняна, В. П. Артамонова, М. О. Бєляєва, М. П.

Мелентьєва, П. П. Михайленка, О. С. Міхліна, А. В. Наумова, Й. С. Ноя, М. О. Стручкова, Ю. М. Ткачевського, І. С. Шмарова та ін. Зміст переважної більшості публікацій не залишає сумнівів в позитивних зрушеннях у роботі із засудженими, запровадженні гуманістичних ідей, втіленні передового досвіду.

Незважаючи безумовно позитивних напрямках в роботі співробітників ВТУ, треба критично ставитися до правовідносин між персоналом та засудженими, звернути увагу на прорахунки виправно-трудової системи. Як слушно зазначила Т.А. Денисова, держава постійно слідкувала за діяльністю тюремної системи і фінансування її діяльності не відбувалося по залишковому принципу, як це має місце сьогодні. Найбільші проекти століття - будівництво БАМу (в тридцяті та сімдесяті роки), Біломорсько-Балтійський і Волго-Донський канали, спорудження тунелю між материком і островом Сахалін - це «заслуги» тюремного відомства. Всім відомо, що успіхи ракето- та літакобудування, конструювання найкращого середнього танку Т-34 конструктором Кашкіним також відбувалися в тюремних стінах. Майже 20% національного валового продукту створювалось кримінально - виконавчою системою. Пишатися цим, напевно, не варто, але підприємства системи виробляли п’яту частину всіх благ, якими користувалося суспільство [35, с. 29-30].

Аналіз нормативної бази того часу показує, що роботою по вивченню особи засудженого, координацією її поведінки в бік правослухняної, повинні були займатися всі частини і служби колоній. Проте, важливим завданням ВТУ було направлення основних зусиль на зміцнення й розвиток виробничо-технічної бази установ. В гонитві за прибутком зменшувалась роль персоналу у виховній роботі, виконання норми виробітки було домінуючим критерієм при умовно-достроковому звільненні тощо. Такий підхід до організації виправного впливу, відсутність підтримки і навичок соціальної адаптації після звільнення, відбився на збільшенні рецидиву повернення до ВТУ з 26% до 39% на кінець 1989 р.

Нарешті, останній етап, з умовною назвою «кримінально-виконавчий», коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу, характеризується намаганнями демілітаризації кримінально-виконавчої системи.

Початком цього процесу стало відділення її від частини МВС України. На вимогу Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись загальних обов’язків згідно зі статутом Ради Європи, а також погодилась виконати в зазначені терміни ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190, в тому числі щодо демілітаризації кримінально- виконавчої системи та передачі її у відання Міністерства юстиції [16]. На виконання своїх зобов’язань, що випливали із членства у Раді Європи та прагнення до вдосконалення управління системою виконання покарань, створення передумов для її реформування та наступного виведення зі складу МВС України, 22 квітня 1998 р. Президентом України було видано Указ № 344/98, відповідно до якого на базі Г оловного Управління з питань виконання покарань МВС України, яке ліквідовувалось, було створено Державний департамент України з питань виконання покарань. Цим Указом Президент доручав Кабінету Міністрів України в 3-місячний строк розробити і подати пропозиції щодо реформування системи виконання покарань. Із змісту п. 3 Указу Президента вбачалося, що до 1 липня 1998 р. повинні бути розроблені і внесені на розгляд ВР України проекти основних законів, які регламентують діяльність органів і установ виконання покарань, насамперед, проекти КВК України, Закони України «Про кримінально-виконавчу службу», «Про дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби», «Про статус ветеранів кримінально-виконавчої служби та їх соціальний захист» та інші. Кабінет Міністрів України повинен був розробити та затвердити Положення «Про порядок проходження служби рядовим та начальницьким складом кримінально-виконавчої служби» тощо.

Якщо у 90-х роках ХХ ст. існування ДДПВП, як самостійного органу, могло бути виправданим необхідністю поступової підготовки до нового підпорядкування Міністерству юстиції України, то з часом почали з’являтись заяви, починаючи від керівника комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Уповноваженого ВРУ з прав людини до керівництва Департаменту про те, що вже самим фактом виведення кримінально-виконавчої служби із структури МВС виконані зобов’язання України перед Радою Європи, що не відповідає реальному стану речей. Свідченням цього є п. 8 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1346 (2003), де однозначно зазначено, що «Асамблея закликає органи влади України завершити переведення всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції».

Треба вказати, що лише на початку 2007 р. був підготовлений законопроект, який передбачав підпорядкованість Департаменту Міністерству юстиції, але складні політичні події та розпуск парламенту не дали можливості розглянути даний документ и прийняти відповідне рішення. На протязі всього 2007 р. передача кримінально-виконавчої служби у ведення Мінюсту носила непослідовний і суперечливий характер. 11 липня 2007 р. Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова № 916, якою було затверджено нове Положення про Департамент, але своїм Указом № 667/2007 Президент України призупинив дію цієї Постанови.

11 липня 2003 р. був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., а 23 червня 2005 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про державну кримінально- виконавчу службу» [157].

Протягом наступних п’яти років було прийнято низку законів, постанов, розпоряджень які стосуються роботи із засудженими [165; 167], проте питання роботи персоналу свого відображення на законодавчому рівні не знайшли.

Останні зміни пов’язані із перетворенням державної кримінально-виконавчої служби України на Державну пенітенціарну службу України [158]. Сьогодні, незважаючи на тяжкий криміногенний стан, на значну кількість осіб, які засуджуються до позбавлення волі, держава та суспільство постійно розраховують на те, що в процесі відбування покарання засуджені зможуть переосмислити власне життя і за певних умов відмовляться від вчинення в подальшому протиправних дій. Змінилася системи виконання покарань та її установи. Проте, зміна назви «кримінально-виконавча система» на «пенітенціарну» - це далеко не вирішення проблеми, оскільки нові підходи до виконання і відбування покарання потребуватимуть нових перетворень і вдосконалення набутого досвіду, як вітчизняного, так світовою спільнотою.

Не дивлячись на чималий обсяг праць українських вчених, присвячених різним аспектам кримінально-виконавчих правовідносин, вітчизняним фахівцям явно бракує свіжих підходів до вивчення питань, що на перший погляд є усталеними й до кінця розробленими, які б ґрунтувалися на новій методологічній базі та сучасних досягненнях науки. Вважаємо доцільним це питання розкрити в рамках наступного підрозділу в площині кримінально-виконавчих правових відносин.

1.2.

<< | >>
Источник: ПАВЛОВ Володимир Григорович. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя-2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ виконання покарань:

  1. ЗМІСТ
  2. Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ виконання покарань
  3. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  4. Висновки до розділу 1
  5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ