Міжнародно-правові вимоги, що пред’являються до персоналу місць позбавлення волі та пов’язані з виконанням кримінальних покарань

Як показали результати даного дослідження, у контексті запобігання злочинам, що вчиняються персоналом місць позбавлення волі (по аналогії в Україні це - СІЗО та КВУ закритого типу), зміст міжнародних нормативно- правових актів у сфері виконання покарань передбачає реалізацію наступних завдань:

1) визначення на нормативному рівні основних принципів поводження із засудженими.

2) Зокрема, як з цього приводу зазначено в п. 8 ч. 1 «Основні принципи» ЄПП, персонал пенітенціарних установ виконує важливу суспільну функцію, і тому порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати їм можливість підтримувати високі стандарти поводження із засудженими [56];

3) встановлення правового статусу та критеріїв оцінки кандидатів на службу в органах та установах виконання покарань.

Так, у ЄНИ зазначеному питанню присвячена ч. 5 «Адміністрація і персонал», у якій визначені:

- умови роботи в пенітенціарній установі; однією з яких є наступна: керування пенітенціарними закладами має здійснюватись в етичному контексті, у рамках якого визначається, що до засуджених необхідно ставитися гуманно та з повагою до невід’ємної гідності людини (п. 72.1);

- порядок підбору персоналу пенітенціарної установи (зокрема, у п. 77 ЄНИ зазначено, що при підборі нового персоналу адміністрація пенітенціарної установи має приділяти підвищену увагу вимогам чесності, гуманності, володінню професійними навичками та особистої здатності до виконання складності роботи, яка від нього вимагається);

- організація підготовки персоналу пенітенціарної установи (так, у п. 81.4 ЄПП визначено, що курс підготовки всіх працівників мав включати вивчення міжнародних і регіональних документів і норм у сфері прав людини, особливо Європейської конвенції з прав людини та Європейської конвенції з попередження катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання, а також вивчення застосування Європейських пенітенціарних правил);

- основи управління пенітенціарною установою, а саме: пенітенціарне керівництво має вводити системи організації та управління, які:

а) гарантують, що робота із засудженими відповідає високим стандартам, які ґрунтуються на міжнародних та регіональних документах у сфері прав людини;

б) полегшують надійний зв'язок між пенітенціарними установами та між різними категоріями персоналу в окремих пенітенціарних установах, а також належну координацію всіх підрозділів як у пенітенціарій установі, так і за її межами, які надають послуги для засуджених, зокрема щодо забезпечення їхнього побуту та соціальної реабілітації (п.83 ЄПП);

- інші елементи цієї системи (залучення до даної діяльності фахівців (п.89); інформування громадськості (п.

4) забезпечення внутрішнього розпорядку в пенітенціарних установах, яке передбачає:

- загальний підхід до організації внутрішнього розпорядку, основу якого складають вимоги режиму, безпеки та дисципліни з одночасним наданням для засуджених умов утримання (п. 49 ЄПП);

- застосування заходів безпеки до засуджених (п.51);

- спеціальні заходи суворого режиму або безпеки (п.53);

- застосування сили до засуджених (п.64), а також заходів стримування (п. 68 ЄПП; ін.);

4) здійснення інспекції та моніторингу в пенітенціарних установах (п. 92 ЄПП);

5) визначення порядку, відповідно до якого діяння яке визнається злочинним та здійснене в пенітенціарній установі, розслідується в такий спосіб, як і на волі, і щодо нього має бути заведена справа відповідно до національного законодавства;

6) інші вимоги, що пред’являються до персоналу місць позбавлення волі, та виступають загальними умовами запобігання вчиненню з їх боку злочинів;

Саме зазначені міжнародно-правові підходи й були використані у цій дисертації як методологічне підґрунтя для розробки науково-обґрунтованих шляхів удосконалення запобіжної діяльності у виправних колоніях та в цілому в ДКВС України, враховуючи об’єктивну необхідність приведення національного законодавства до вимог кращих міжнародних стандартів, а також вирішення невідкладних завдань державної правової політики України у сучасних умовах її життєдіяльності. При цьому, як показує практика, створення ефективного правового механізму у будь-якій сфері суспільної діяльності, включаючи й ту, що пов’язана із запобіганням злочинам, що вчиняються персоналом УВП, передбачає вирішення, принаймі, декілька основних завдань:

1) вивчення досвіду зарубіжних держав та обґрунтування на науковому рівні необхідності його впровадження у національне законодавство та практику;

2) приведення діяльності органів державної влади України до вимог міжнародно-правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України відповідно до ст.

3) удосконалення діючого законодавства України по принципах міжнародного права, особливо тих нормативно-правових актів, які носять універсальний характер;

4) інтегрування національного законодавства і практики у ту правову систему світу, що увібрала в себе найбільш позитивні моменти та механізми регулювання суспільних відносин, а також створила реальні правові гарантії охорони права, свобод і законних інтересів прав людини і громадянина; ін.

Враховуючи зазначене, серед пріоритетних завдань, що стоять сьогодні перед Україно, зокрема перед органами законодавчої влади та науковцями, які супроводжують правотворчий процес, варто виділити те, що пов’язано з визначенням місця української правової системи на правовій карті світу, характеру та мети її трансформації (від лат. transformation - перетворення виду, форми, особливостей чого-небудь) [27, с. 588], що, як правильно зауважують науковці, обумовлено, насамперед, переосмисленням характеру вітчизняного права, його співвідношенням з романо-германською правовою системою; методологічним обґрунтуванням імплементації (від лат. implore - виконувати) [27, с. 226] в українське законодавство принципів права ЄС; порівняльним дослідженням вітчизняного законодавства на предмет його несуперечності нормативно-правовим актам інших міжнародних організацій, членом яких є або збирається стати України [94, с. 58].

Як показало вивчення наукової літератури, у вітчизняних колах правознавців дискусії вчених з цих питань активізувались ще на переломі двох тисячоліть [224, с. 4]. Зокрема, науковці звернули увагу суспільства й наукової громадськості на те, що ми іноді не надаємо належної уваги перевіреному століттями зарубіжному досвіду з тих або інших питань [ 231, с. 23]. Водночас інтеграція (лат. intergration - частина) [27, с. 233] України в ЄС та його структури ставить питання про зближення українського національного і європейського права, яке Ю.С.

Саме через утілення в законодавстві України норм і принципів міжнародного права наша країна, як правильно зробив висновок В.Ф. Опришко, гармонізує (фр. harmonization, від грец. harmonia - гармонія; приведення у стан узгодженості, взаємної відповідності різних предметів, явищ, властивостей) [27, с. 133] свою правову систему не лише з міжнародно-правовою, а й з національними правовими системами окремих держав світу [ 151, с. 14]. Крім того, порівняльне законодавство, на думку М.І. Хавронюка, яку ми поділяємо, дає можливість:

1) оцінити стан розвитку національної правової системи зі світовими тенденціями в розвитку права [224, с. 6];

2) на основі зіставлення відібрати кращі зразки з правового досвіду для удосконалення як національних правових систем, так і міжнародного законодавства [64, с. 264];

3) по-новому інтерпретувати положення законодавства, що зумовлює появу нових смислів, які реалізуються в людській діяльності [226, с. 106];

4) виявити спільні риси та особливості, взаємовпливи, тенденції і закономірності розвитку законодавства різних країн в умовах інтеграційних процесів, які нині відбуваються в Європі та світі [ 124, с. 57].

Зазначені методологічні підходи повною мірою стосуються й кримінології та кримінально-виконавчого права, науки і законодавства України, зокрема й питань щодо запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній. У зв’язку з цим, дослідники І.Г. Богатирьов, І.М. Копотун та М.С. Пузирьов слушно зауважили, що прийняття КВК України свідчить про послідовне та цілеспрямоване виконання нашою державою своїх зобов’язань у сфері реформування кримінально-виконавчої системи з метою максимального наближення умов тримання засуджених до міжнародних пенітенціарних стандартів [20, с. 6].

Водночас, як констатує М.І. Хавронюк, Україна недостатньо виконує свої міжнародно-правові зобов’язання, у тому числі й перед ООН, її інституціями та РЄ [224, с.

Крім цього, системного характеру набуло порушення також вимог ч. 7 ст. 9 зазначеного Закону, у якій встановлено таке: якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якщо потребує нових змін або внесення їх до чинних законів України, проекти таких законів надаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.

У цьому контексті В.О. Навроцький зауважив, що наразі склалася ситуація, за якою вкрай необхідним є здійснення ретельного моніторингу національного законодавства України, під час якого слід визначити, які саме зобов’язання, взяті на себе Україною у зв’язку з ратифікацією відповідних міжнародних договорів або приєднання до них, вона не виконала [ 144, с. 110]. Саме тому, як слушно вважає А.П. Гель, на сучасному етапі перед вітчизняним законодавцем постає складне завдання з вирішення зазначеної проблематики та удосконалення чинного законодавства, у тому числі й у сфері виконання покарань, з метою забезпечення ефективної діяльності органів і УВП та приведення умов тримання засуджених і поводження з ними відповідно до міжнародних стандартів та правил [33, с. 90-91].

Крім того, одним із важливих напрямів діяльності ДПтС України є співробітництво з міжнародними організаціями, пенітенціарними відомствами, неурядовими фундаціями та інституціями зарубіжних країн, що передбачено ст. 5 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».

Однак, як свідчать результати даного дослідження, на цьому шляху виникає низка проблем, без вирішення яких зусилля вчених не матимуть того бажаного результату, на який, у кінцевому підсумку, сподівається законодавець та суспільство загалом. У цьому контексті, як справедливо зазначають деякі науковці, насамперед, важливо зрозуміти, що не існує ідеальних правових систем. Їх ефективність визначається своєчасністю та відповідністю стану держави і права тієї чи іншої країни певному етапу суспільного розвитку [20, с. 9].

Водночас, як обґрунтовано зробив висновок М.Б. Панасюк, в Україні останні два тисячоліття відбувається ідеалізація права західного типу, незважаючи навіть на очевидні суттєві відмінності в історії формування цих правових систем [157, с. 144].

На аналогічні проблеми звертає увагу й В .П. Казимірчук, зазначаючи, що позитвним і принципо важливим слід вважати те , що головні зусилля західних учених спрямовано на виявлення причин у межах демократичного суспільства та на виконання вимог щодо вивчення права у дії, пошуку і створення гарантій реалізації прав [70, с. 151]. Як обґрунтовано з цього приводу вважають І.Г. Богатирьов, І.М. Копотун та М.С. Пузирьов, західні правові моделі також не завжди є досконалими, а тому потребують скрупульозного вивчення та глибокого аналізу, а саме: порівнянню повинні підлягати не тільки закони, а й підзаконні акти, судова практика, колективні договори, звичаї, і, що особливо важливо, практика застосування законодавства. Таким чином, порівняння законів на папері не менш важливо, ніж законів у дії, тобто порівняння «живого права» [20, с. 9-10].

Однак не можна цілком погодитись із зазначеними авторами в тому, що у вирішенні зазначених вище проблем використання зарубіжного досвіду не може й не повинно бути головним шляхом оптимізації кримінально-виконавчого права в сучасний період модернізації органів і УВП, що належать до сфери управління ДПтС України [20, с. 10], оскільки це суперечить як національній сучасній доктрині [237, с. 713-751], так і правовим актам, що регулюють це питання. Звичайно, збереження чинних і створення нових норм чи моделей, які відповідають соціально-економічним умовам, традиціям, національним особливостям тощо, є важливим з огляду на забезпечення національної самобутності, незалежності тощо, але їх удосконалення неможливе без упровадження в чинне законодавство України, у тому числі й у сферу виконання покарань та запобігання злочинам, позитивного, апробованого (лат. approbation - офіційне одобрення) [27, с. 54] на практиці зарубіжного досвіду.

Аналіз міжнародних нормативно-правових актів, пов’язаних з регулюванням питань щодо запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, показав, що ці джерела:

а) мають загальний (універсальний (лат. universalis - різносторонній [27, с. 601]) характер, тобто стосуються діяльності посадових осіб усіх правоохоронних органів у даній сфері (наприклад, Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку [80, с. 77-81]);

б) стосуються тільки галузі кримінально-виконавчої (пенітенціарної) діяльності (Європейські пенітенціарні правила [ 56]);

в) мають національний характер, у яких відображено особливості зазначеної діяльності [20].

В універсальних міжнародно-правових актах визначено головні принципи поводження персоналу виправних колоній та застосування до засуджених у місцях позбавлення волі заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї. Так, у ст. 3 додатку до Кодексу поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, зазначено, що посадові особи в підтриманні правопорядку можуть застосовувати силу тільки у випадку крайньої необхідності і в такій мірі, у якій це вимагається для виконання їх обов’язків [ 80, с. 79].

Цікавими в контексті проблематики, що досліджувалась у цій дисертації, є й положення ст. 8 Кодексу поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, у якій, зокрема, зазначено таке: «Посадові особи у дотриманні правопорядку поважають закон та цей Кодекс. Використовуючи всі свої можливості, вони також запобігають і всемірно перешкоджають усім порушенням їх. Посадові особи у дотриманні правопорядку, які мають підстави вважати, що порушення цього Кодексу мало місце чи буде мати місце, сповіщають про це інші інстанції чи органи, що мають повноваження нагляду чи правового контролю».

У коментарі до даної статті зазначено, що ця правова норма спрямована на забезпечення рівноваги між, з одного боку, необхідністю внутрішньої дисципліни в установі, від якої великою мірою залежить суспільна безпека, а з іншого, - необхідністю боротьби з порушенням основних прав людини. При цьому посадові особи, відповідальні за дотримання правопорядку, повідомляють про порушення до тих чи інших інстанцій і вживають інших правових дій за межами інстанцій лише в тому разі, коли всі інші можливості відсутні чи неефективні [80, с. 81].

Крім цього, у коментарі до ст. 8 зазначеного Кодексу йдеться про те, що поняття «відповідні інспекції або органи, що мають повноваження нагляду чи правового контролю» включає будь-яку установу чи орган, які існують на основі національного права, які в межах установи з дотриманням порядку, так і незалежно від неї, із статутними, звичайними чи іншими повноваженнями мають право розглядати скарги та претензії, що виникають у зв’язку з порушеннями у сфері дії цього Кодексу.

З огляду на необхідність вирішення завдань даного дослідження й удосконалення правових засад та загалом правового механізму запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, певне теоретико- прикладне значення має і такий міжнародно-правовий акт, як Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку [155, с. 40-45]. Зокрема, відповідно до технічних характеристик спеціальних засобів, що застосовуються в Україні до засуджених у місцях позбавлення волі, звертає на себе увагу п. 2 додатку до даних Принципів, у якому зазначено, що уряди та правоохоронні органи розробляють як можна більш широкий арсенал засобів і забезпечують посадових осіб, відповідальних за підтримання правопорядку, різними видами зброї, боєприпасів, що дає змогу диференційовано застосовувати силу та вогнепальну зброю. До них належить, зокрема, розроблення тих видів зброї, що не призводять до смерті, але нейтралізує порушників, що застосовуються у певних ситуаціях, з метою все більшого обмеження сфери застосування засобів, що можуть вбити чи поранити особу. З цією ж метою необхідно також мати можливість забезпечення посадових осіб, відповідальних за підтримання правопорядку, для їх самозахисту таким спорядженням, як щити, каски, куленепробивні засоби, для виключення необхідності використання будь-якої зброї [155, с. 42].

Цінними у цьому контексті є й положення п. 4 додатку до Основних принципів, у якому визначено таке правило: посадові особи з підтримання правопорядку при здійсненні своїх функцій, наскільки це можливо, використовують ненасильницькі засоби до вимушеного застосування сили або вогнепальної зброї. При цьому вони можуть застосовувати силу або вогнепальну зброю тільки у тих випадках, коли інші засоби є неефективними або не дають будь-яких надій на досягнення запланованого результату.

Важливе значення для удосконалення правового механізму застосування в Україні заходів безпеки до засуджених у місцях позбавлення волі мають положення п. 5 Основних принципів. Зокрема, у цій нормі закріплено, що в усіх випадках, коли застосовується сила або вогнепальна зброя, невідворотно посадові особи з підтримання правопорядку забезпечують надання медичної та іншої допомоги будь-яким пораненим чи особам, які постраждали, у самі короткі строки. Крім цього, необхідно взяти до уваги й інші положення, що знайшли своє відображення в п. 5 Принципів, а саме: у всіх випадках застосування сили або вогнепальної зброї посадова особа з підтримання правопорядку має:

а) виявляти стриманість при застосуванні сили та діяти зважаючи на серйозність правопорушення і тієї мети, яка має бути досягнута та витікає із змісту закону;

б) зводити до мінімуму можливість заподіяння шкоди, нанесення тілесних пошкоджень й охороняти людське життя;

в) забезпечувати, щоб родичів або близьких друзів поранених або постраждалих осіб було повідомлено про такі факти в найкоротші строки [ 155, с. 43].

Як показав аналіз положень Основних принципів застосування сили та вогнепальної зброї, безпосередньо стосуються питань запобігання злочинам з боку персоналу виправних установ, п.п. 15-17, а також розділ «Контроль за особами, що знаходяться під вартою або в місцях позбавлення волі». Зокрема, у п. 15 цих Принципів зазначено, що посадові особи з підтримання правопорядку у своїх стосунках з ув’язненими та засудженими, які перебувають під вартою або в місцях позбавлення волі, не застосовують силу, за виключенням випадків, коли це необхідно для підтримання безпеки й порядку у виправних установах або коли створюється загроза для особистої безпеки.

Додатковим аргументом у цьому контексті виступають положення розділу «Кваліфікація, підготовка та консультування» Основних принципів. Так, у п. 18 Принципів зазначено, що уряди та правоохоронні органи забезпечують, щоб усі посадові особи з підтримання правопорядку відбирались за допомогою належних процедур відбору, володіли відповідними моральними, психологічними та фізичними якостями для ефективного виконання своїх функцій та проходили безперервну й ретельну професійну підготовку. При цьому необхідно періодично здійснювати перевірку їх придатності для виконання таких функцій.

У п. 20 Основних принципів, зокрема, визначено й інші процедури, що пов’язані з підвищенням професійної готовності посадових осіб, у тому числі виправних колоній, а саме: при підготовці посадових осіб з підтримання правопорядку уряди та правоохоронні органи звертають особливу увагу на питання поліцейської етики та прав людини, передусім у процесі ведення розслідувань, на альтернативи застосування сили та вогнепальної зброї, включаючи мирне врегулювання конфліктів, розуміння поведінки великих мас людей та методи переконання, ведення переговорів і посердників, а також технічні засоби з метою обмеження застосування сили та вогнепальної зброї.

Такі вимоги, визначено також й в п. 19 Основних принципів, у якому йдеться про те, що уряди та правоохоронні органи забезпечують, щоб усі посадові особи з підтримання правопорядку проходили підготовку та перевірялись відповідно до належної підстави до дій в умовах застосування сили. При цьому посадові особи з підтримання правопорядку, які носять вогнепальну зброю, отримують відповідний дозвіл лише після завершення спеціального курсу навчання щодо їх застосування.

У такому контексті сформульовано й інші загальні міжнародно -правові акти з питань запобігання злочинам з боку персоналу виправних колоній. Так, у додатку п. 35 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі, зазначено, що шкода, яка причиняється внаслідок дій або прорахунків державної посадової особи в порушення прав, про які йдеться в цих Принципах, підлягає відшкодуванню згідно із закріпленими нормами про відповідність, що передбачені внутрішнім законодавством [208, с. 39].

У ч. 1 ст. 1 Конвенції проти катувань та інших жорстких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, визначено, що у зміст терміна «катування» не включають біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково [166, с. 45].

Серед інших міжнародних нормативно-правових актах, що були використані у цій дисертації як методологічне підґрунтя для удосконалення правового механізму запобігання злочинам з боку персоналу виправних колоній, можна виокремити:

1) ст. 3 Загальної декларації прав людини, у якій зазначено, що кожна людина має право на життя, свободу та на особисту недоторканість, та ч. 2 ст. 29 цієї Декларації, яка закріпила наступний принцип: кожна людина, здійснюючи свої права і свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших осіб та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [59];

2) ч. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права , у якій визначено, що право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя; та ст. 7 Пакту, яка закріпила таку вимогу: ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстоких нелюдських або таких, що принижують його гідність, поводження чи покарання [142, с. 14-15];

3) ч. 2 ст. 12 додатку до Декларації «Про права та обов’язки окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини і основні свободи», у якій ідеться про те, що держава вживає всіх необхідних заходів з метою забезпечення захисту за допомогою комплексних органів будь-якої людини, індивідуального і спільно з іншими, від будь-якого насильства, погроз, помсти, негативної дискримінації де-факто або де-юре, тиску або будь-якої іншої дії у зв’язку із законним здійсненням прав держави або людини, закріплених у цій Декларації [47, с. 32];

4) п. 5 додатку «Принципів медичної етики, що стосуються ролі працівників охорони здоров’я, а особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання», у якому зазначено, що участь працівників охорони здоров’я, передусім лікарів, у будь-якій процедурі гамівного характеру стосовно до ув’язненої чи затриманої особи є порушенням медичної етики, якщо тільки вона не продиктована суто медичними критеріями та яка необхідна для охорони фізичного чи психічного здоров’я або безпеки самої ув’язненої чи затриманої особи, інших ув’язнених чи затриманих осіб або персоналу охорони й не створюють загрози його фізичному чи психічному здоров’ю [166, с. 81-83];

5) ч. 2 ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, у якій зазначено, що позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком неминучої потреби застосовувати силу: а) при захисті будь -якої людини від незаконного насильства; б) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, яка законно перебуває під вартою; в) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Крім того, у ст. 5 цієї Конвенції закріплено положення про особисту недоторканість, законне затримання, а також про право особи на компенсацію у випадку незаконного арешту (затримання), що теж стосується вирішення проблем, пов’язаних із запобіганням злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі [55, с. 147-148];

6) ст. 2-1, ст. 5-1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, із поправками, внесеними відповідно до положень протоколу № 1, у якій закріплено ті самі вимоги, що й у ст. 2 та ст. 5 Європейської Конвенції з прав людини [85, с. 175];

7) Декларація щодо незалежності та професійної свободи лікаря, основний лейт-мотив (від нім. Leitmotiv - керівний мотив; головна думка, що повторюється та підкреслюється неодноразово) [ 27, с. 316-317] якої полягає в такому: лікар повинен мати професійну свободу надавати своїм пацієнтам допомогу без зовнішніх впливів [48, с. 291];

8) Мальтійська декларація щодо осіб, які заявили про голодування, у п. 4 преамбули до якої зазначено, що остаточне рішення про втручання або невтручання у цей процес повинен приймати лікар без участі третіх осіб, головні інтереси яких не співвідносяться з благополуччям пацієнта. Проте лікар повинен чітко заявити пацієнту, чи може він погодитись з його рішенням відмовитись від лікування, а в разі коми - від штучного кормління, ризикуючи, таким чином, померти. Якщо лікар не може дати такої згоди, то пацієнт має право на допомогу іншого лікаря [134, с. 292];

9) інші міжнародно-правові акти загального характеру [ 161], що стосуються питань діяльності персоналу виправних колоній.

Серед спеціальних міжнародно-правових джерел, що стосуються питань, пов’язаних із запобіганням злочинам з боку персоналу виправних колоній, можна виділити такі: Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими [143, с. 61-76]; Основні принципи поводження із засудженими [ 154, с. 76-77]; Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі [163, с. 114-125]; Європейські пенітенціарні Правила [ 56]. При цьому загальний підхід з означеної проблематики визначено у п. 1 Попередніх зауважень Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими, а саме: Правила, наведені нижче, не мають на меті детально описати взірцеву систему пенітенціарних установ, а призначені лише для того, щоб на основі загальновизнаних досягнень сучасної думки і з урахуванням найбільш задовільних нині систем викласти те, що звичайно вважається правильним з принципового і практичного поглядів у галузі поводження із засудженими та в управлінні установами [ 143, с. 62].

Крім того, відповідно до змісту п. 2 Попередніх зауважень до цих Правил, у якому зазначено, що з огляду на різноманіття юридичних, соціальних, економічних і географічних умов, зрозуміло, що не всі правила можна застосовувати повсюди та водночас, що досить актуально для сучасної ДКВС України. Вони повинні, однак, покликати до життя постійне прагнення до подолання практичних труднощів, що стоять на шляху до їх здійснення, оскільки загалом відображають ті мінімальні умови, які ООН вважає прийнятими.

Питанням запобігання злочинам з боку персоналу виправних колоній присвячено також розділ «Засоби вгамування» Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими. Зокрема, у пп. 33 цих Правил зазначено, що для покарання ніколи не слід користуватися такими засобами вгамування, як наручники, кайдани, гамівні сорочки або ланцюги. Крім того, кайданами і ланцюгами взагалі не можна користуватись як засобами втихомирювання.

Зазначені засобами можна використовувати лише в таких випадках:

а) для запобігання втечі під час транспортування, за умови, що засуджені звільняються від пут, як тільки вони стануть перед судом або адміністративними органами;

б) з причин медичного характеру або за вказівкою лікаря;

в) за наказом директора, якщо інші засоби виявляються неефективними, коли треба завадити засудженому завдати шкоди собі або іншим особам чи матеріальну шкоду.

У таких випадках директор зобов’язаний негайно проконсультуватися з лікарем і надати звіт вищим адміністративним органам.

У п. 34 цих Правил також встановлено, що методи і способи застосування засобів угамування визначає центральне тюремне управління. При цьому зазначені засоби не можна застосовувати довше, ніж це необхідно.

У цьому контексті цікавим є зміст п. 48 Мінімальних стандартних правил, у якому йдеться про те, що працівники місць позбавлення волі повинні так себе поводити і так виконувати свої обов’язки, щоб бути прикладом для засуджених і завойовувати їх повагу; а також положення, що викладені в п. 54 Правил, а саме: у своїх стосунках із засудженими персонал установ має право вдаватися до насильства тільки для самозахисту або при спробі втечі, а також у випадку активної або пасивної протидії наказам, що ґрунтуються на чинних законах чи правилах. Співробітники, які змушені були вдатися до насильства, повинні захищатися в межах необхідного і негайно повідомляти про такі інциденти директорові закладу (підпункт 1). Співробітникам установ слід забезпечувати особливу фізичну підготовку, що дасть їм змогу приборкувати агресивні наміри засуджених (підпункт 2).

У п. 46 Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими визначено також, що в’язнична адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та громадськості думку про те, що вона виконує роботу важливого суспільного значення (підпункт 2). Для досягнення вищевказаної мети співробітників в’язничної адміністрації слід призначати на повний робочий час як спеціалізованих працівників тюремного управління, які мають статус державних службовців і переконання, що їх посада буде збережена за ними за умови їх належної поведінки, ефективності їх праці та фізичної здатності виконувати покладені на них завдання (підпункт 3).

Певним чином стосується змісту означеної проблематики й ч. 2 Мінімальних стандартних правил, у якій встановлено правила, що застосовуються до особливих категорій засуджених. Зокрема, у п. 58 Правил зазначено таке: метою і виправданням присуду до ув’язнення або взагалі до позбавлення волі є в кінцевому підсумку захист суспільства і попередження злочинів, що загрожують йому. Цієї мети можна досягти лише тоді, коли після відбуття терміну ув’язненими і повернення до нормального життя в суспільстві правопорушник виявляється не тільки готовим, а й здатним підкоритися закону та забезпечити своє існування.

Для цього, як зазначено в п. 59 Правил, установа мусить використовувати всі виправні, виховні моральні й духовні сили та види допомоги, якими вона володіє і які вважає придатними, застосовуючи їх з урахуванням потреб перевиховання кожного засудженого.

У п. 65 Правил стосовно цього зазначено, що в поводженні з особами, засудженими до позбавлення волі чи іншої подібної міри покарання, слід прагнути, враховуючи тривалість терміну, який вони відбувають, прищеплювати їм бажання підкорятися законам і забезпечувати своє існування після звільнення. Поводження з ними повинно зміцнювати в них відчуття власної гідності та усвідомлення своєї відповідальності.

У п. 82 Правил визначено також особливості поводження з душевнохворими та розумово відсталими ув’язненими під варту, а саме: особи, визнані душевнохворими, не підлягають тюремному ув’язненню. Тому слід вживати заходів для якнайшвидшого переведення їх до закладів для душевнохворих.

У п. 84 стосовно осіб, які перебувають під арештом або чекають суду, зазначено: ув’язнені під варту, які перебувають під слідством, вважаються невинними, і з ними слід поводитися належним чином.

У підпункті 3 п. 82 Правил це положення викладено більш детально: за умови дотримання законоположень, що стосуються свободи особистості чи передбачають процедуру поводження з ув’язненими під варту, які перебувають під слідством, до цих осіб слід застосовувати особливий режим.

Зазначені та інші змістові елементи Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими були використані у цій дисертації як методологічне підґрунтя для удосконалення правового механізму запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній в Україні у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

Деякі прикладні засади з означеної проблематики дослідження закріплено й у додатку до Основних принципів поводження із засудженими. Так, у п. 4 цього додатку зазначено, що тюрми несуть відповідальність за утримання засуджених, позбавлених волі, і захист від правопорушень відповідно до інших соціальних завдань будь-якої держави і її основних обов’язків у сприянні добробутові й розвитку всіх членів суспільства [179, с. 77].

Важливе теоретико-прикладне значення має зміст п. 74 ЄВП, у якому зазначено, що особлива увага повинна приділятися стосункам між засудженими та персоналом пенітенціарної установи, який працює в безпосередньому контакті з ними, а також п. 75 Правил, у якому визначено, що персонал має своїм поводженням і виконанням своїх обов’язків завжди позитивно впливати на

засуджених та викликати в них повагу.

Серед інших положень ЄВП, що стосуються змісту даної проблематики, варто виділити ті із них, що закріпили відповідні правові перешкоди для запобігання зловживанням і перевищенню меж службових повноважень персоналом колоній, тобто носять по змісту елементи запобігання злочинам, а саме:

- підпункт 81.3 Правил, у якому закріплено положення про те, що персонал, який працює з особливими групами засуджених, наприклад, з іноземними громадянами, жінками, малолітніми або психічно хворими особами, має проходити спеціалізовану підготовку, яка відповідає особливому характеру роботи (розділ «Підготовка персоналу пенітенціарної установи»);

- підпункт 95.1 Правил, у якому зазначено, що режим для ув’язнених під варту, справи щодо яких ще не розглянуті в суді, не повинен визначатися, зважаючи на можливість того, що в подальшому вони лише можуть бути засуджені за вчинення злочину (розділ «Режим для ув’язнених, справи яких ще не розглянуті в суді»);

- підпункт 102.1 Правил, у якому визначено, що поза правилами, які застосовуються до всіх осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, режим для засуджених до цього виду покарання має бути спрямовано на те, щоб вони вели відповідальний спосіб життя без вчинення злочинів (розділ «Мета режиму для засуджених до позбавлення волі») [56].

Усі зазначені вище та інші положення ЄВП було використано в цій дисертації для розроблення та обґрунтування пропозицій щодо удосконалення правового механізму запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній України, у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

Крім цього, з цією метою було використано й конкретний позитивний досвід із вищезазначених питань, що знайшов своє відображення в нормативно- правових актах зарубіжних держав. Так, у КВК Республіки Польща його автори здійснили повне відтворення тих підходів, що визначені у спеціальних міжнародно-правових актах, які регулюють питання застосування сили до засуджених у колоніях [110].

Так само зробили й законодавці Республіки Білорусь [223]. Зокрема, норми, що стосуються означеної проблематики, закріплено в главі 3 КВК Республіки Білорусь «Органи та установи, що виконують покарання та інші заходи кримінальної відповідальності, контроль за їх діяльністю», та безпосередньо - в ст. 14-19 цього Кодексу. Проте окремого розділу глави тощо, присвяченому персоналу органів та установ виконання покарань, у КВК Білорусь теж не має.

У Російській Федерації законодавець пішов таким самим шляхом, приділивши у КВК Російської Федерації увагу питанням застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї лише одну ст. 86 «Заходи безпеки та підстави їх застосування» [ 125]. При цьому застосовано формальний метод викладення цієї норми, що лише загально описує приводи та підстави застосування заходів безпеки до засуджених, позбавлених волі (ч. 1 ст. 86 КВК Російської Федерації), а також відсильну диспозицію, а саме: порядок застосування вказаних у частині першій ст. 86 Кодексу заходів безпеки визначається законодавством Російської Федерації.

В Англії особливості правової природи запобігання злочинам з боку персоналу виправних установ обумовлено змістом прогресивної системи відбування покарання, а також кваліфікаційними вимогами щодо утримання цих осіб в УВП - від одиночних камер до загальних камер. При цьому режим виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі поділяється на три ступені, в основі яких лежить рівень безпеки всіх суб’єктів пенітенціарної діяльності.

Відповідно до цього, в Англії для кожної категорії персоналу місць позбавлення волі передбачено відмінні і, залежно від рівня безпеки, правові та фактичні підстави реалізації своїх службових повноважень. Поряд з цим, незмінним є той самий принцип, що й у США, та який пов’язаний із змістом попереджувальних заходів щодо засуджених.

Іншою особливістю дій персоналу УВП у таких умовах в Англії є те, що головною дійовою особою при застосуванні будь-яких засобів і заходів безпеки є начальник виправної установи, який і несе у подальшому відповідальність за видання наказу та правомірність дій у зазначених ситуаціях.

Показовим у цьому контексті є пенітенціарне законодавство Швеції, основним лейтмотивом якого виступає збереження життя, здоров’я та гідності засуджених [125, с. 100]. Враховуючи зазначене, застосування заходів впливу та безпеки до засуджених, позбавлених волі, дозволяється персоналу виправних установ лише у виняткових випадках, щодо кожного з яких проводить ретельну перевірку Служба тюрем і пробації на предмет виявлення причин конфлікту сторін (засудженого та особи з числа персоналу УВП) і розроблення психологічної допомоги для учасників конфлікту в подальшому [126, с. 114].

Позитивні моменти з означених питань закріплено й в інших зарубіжних державах (Франції, Фінляндії, Японії, ФРН та ін.) [20, с. 89-102], які мають стати теоретико-прикладним підґрунтям для удосконалення правових засад запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній. При цьому, як зазначено в Пояснювальній записці до ЄВП, застосування до осіб, позбавлених волі, заходів впливу, у тому числі заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї є тим засобом забезпечення режиму, якого слід уникати, оскільки це суперечить цивілізованій поведінці. Водночас ЄВП та інші міжнародно-правові акти, у тому числі й національного характеру, визнають, що в діяльності УВП іноді неминуче виникають ситуації, які вимагають використання фізичного приборкання за допомогою спеціальних засобів для попередження завдання фізичної шкоди засудженим чи персоналу, втечі або пошкодження майна. При цьому під час застосування заходів і засобів безпеки до засуджених у місцях позбавлення волі необхідно дотримуватися вимог закону, а не виконувати рішення адміністрації колоній, що має стати головним принципом при удосконаленні правового механізму з цих питань в Україні та при вирішенні тих проблем, що становлять зміст предмета цього дисертаційного дослідження, а саме: питань, пов’язаних із запобіганням злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній.

Для вирішення існуючих проблем варто:

1. Привести у відповідність до вимог ст. 1 Конвенції проти катувань термінологічний апарат нормативно-правових актів, пов'язаних з діяльністю України - держави, спрямованої на протидію зазначеним суспільно небезпечним діянням. Зокрема, слід внести зміни у ст. КВК, ст. 50 та ст. 127 КК України, в яких викласти положення правових норм у відповідності з назвою Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Це обумовлено правовою природою міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною (ст. 9 Конституції України).

2. Викласти у новій редакції ст. 16 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України", привівши її термінологію до вимог Конвенції проти катувань та КК і КВК України, та доповнивши її частиною четвертою такого змісту: „У разі притягнення посадової особи органу чи УВП до відповідальності за вчинення діянь, зазначених у частинах 1 -3 цієї статті, вона відстороняється від посади уповноваженою на це законом особою на час проведення розслідування, досудового слідства або до винесення вироку суду, допоки це рішення не вступить у законну силу".

3. Частину першу ст. 104 КВК «Оперативно-розшукова діяльність в колоніях» доповнити реченням такого змісту: «Крім цього, ОРД здійснюється з метою запобігання катувань та іншого нелюдського поводження із засудженими» та викласти її у новій редакції.