<<
>>

3.3 Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб формування правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі

Політика нульової терпимості стає все більш популярною у більшості західноєвропейських країн. З середини 90-х років ХХ століття поступово скорочується кількість засуджених до позбавлення волі за рахунок декриміналізації окремих діянь та застосування альтернативних видів покарань [98].

Так, наприклад Фінляндія цілеспрямовано скоротила кількість ув’язнених за п’ятдесят років на 70% (із 180 до 60 осіб на 100 тис. населення), Данія, Швеція і Норвегія зберегли постійну кількість тюремного населення в межах 60-70 осіб на 100 тис. населення. Цілком очевидно, що скорочення злочинності можливо добитися без збільшення застосування кримінальних репресій. Як правильно зазначає Н. Крісті, не дивлячись на сучасне ускладнення кримінологічної ситуації у суспільстві, необхідно переборювати репресивну свідомість населення, розвінчувати міфи про всесильність тюремного ув’язнення [95; 96]. Дійсно, якщо це потрібно, необхідно ще раз переглянути перелік діянь, що визнаються злочинами і, по можливості, перенести їх в площину адміністративних чи цивільно-правових відносин.

Незважаючи на загальне позитивне ставлення суспільства до покарання, коли ключовим напрямом вважається посилення репресій, існують серйозні протиріччя

між статистикою вчинених злочинів і кількістю покараних, а також між інформованістю населення про види і форми вчинення злочинів, ступінь їх суспільної небезпеки та реальним станом злочинності. Це підштовхує до пошуків шляху неупередженого інформування суспільства, аргументів на користь зменшення застосування суворих видів покарань, що призведе до скорочення кількості засуджених, особливо тих, хто відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі.

На сьогоднішній день, прагнення держави до дотримання верховенства права, тобто гуманізму, справедливості й законності, об’єктивно обумовлюють розширення дії заохочувальних норм у кримінально-виконавчому праві.

Як нами зазначалось радикальні зміни, які відбуваються в політичній, соціальній, духовній сферах життя українського суспільства, супроводжуються зростанням злочинності. Зростає кількість насильницьких, корисливо -

насильницьких злочинів, при чому спостерігається яскраво виражена тенденція до «омолодження» категорії тих, хто вчиняє такі злочини. Одночасно злочинні дії супроводжуються фоновими явищами, такими як алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, проституція, венеричні захворювання та інше.

Незважаючи на складний криміногенний стан, на значну кількість осіб які засуджуються до позбавлення волі, держава та суспільство постійно розраховують на те, що в процесі відбування покарання засуджені зможуть переосмислити власне життя і за певних умов відмовляться від вчинення в подальшому протиправних дій. Задля стимулювання правомірної поведінки засуджених законодавцем розроблена низка заохочувальних норм, що покликані стимулювати їх позитивну поведінку. Вони знайшли своє відображення у кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві, інших нормативно-правових актах.

Заохочення як стимул до правомірної поведінки, постійно привертають увагу фахівців-правників, психологів, соціологів та педагогів. Останнім часом значні дослідження цього питання були проведені П.

П. Андрушко, Ю. В. Бауліним, В. В. Голіною, О. О. Житним, В. Т. Маляренком, М. І. Мельником, В. І. Тютюгіним, П. В. Хряпінським та ін. Однак, більшість проблем розглядатись під кутом зору кримінального чи кримінального процесуального права, а саме, стосовно поняття, сутності та механізму застосування добровільної відмови від доведення злочину до кінця, обставин, що виключають суспільну небезпечність діяння, поняття та характеристики звільнення від кримінальної відповідальності тощо. Стосовно кримінально-виконавчих питань, пов’язаних із заохочувальними нормами, такі дослідження практично відсутні. Можна вказати лише на фрагментарне висвітлення окремих позицій В. А. Бадирою, І. Г. Богатирьовим, Т. А. Денисовою, О. Г. Колбом, А. Х. Степанюком, І. С. Яковець.

Характеризуючи стан розробки цього питання необхідно зазначити внесок, що був здійснений П. В. Хряпінським. Зокрема, він вказував, що правники, які розглядають кримінальну відповідальність як «обов’язок особи, яка вчинила злочин, підлягати дії кримінального закону за наявності в діях винного передбаченого цим законом складу злочину», або «реальне застосування кримінально-правової норми, застосування і реалізація санкції», або «вимушене перетерпіння негативних наслідків в формі засудження (державного осуду) та примушення з боку уповноважених державних органів», вочевидь, бачать у санкції виключно державно- примусовий засіб впливу на особу, яка вчинила злочин Натомість, усе більше дослідників виокремлюють у реалізації кримінальної відповідальності два протилежні аспекти: негативний, - пов’язаний із порушенням кримінально-правових заборон та позитивний, - що полягає у виконанні кримінально-правових приписів [238, с. 9-10; 240]. Ми приєднуємось до думки науковця, який підкреслював, що позитивний аспект кримінальної відповідальності у якості правової передумови має виключно заохочувальні норми законодавства. Прихильники позитивної відповідальності у праві, насамперед, пов’язують її прояв з практичною поведінкою суб’єктів по виконанню норм кримінального законодавства. Видається, що позитивна відповідальність реалізується виключно у заохочувальних нормах, основною рисою яких є чітка взаємозалежність між характером поведінки, що схвалюється законом, й кримінально-правовим заохоченням [239, с. 69].

У 2009 р. П. В. Хряпінським в окремій монографії розглянув питання виникнення, розвитку, юридичної природи заохочувальних кримінально-правових норм та їх різновиди у Загальній та Особливій частинах КК України [237]. В своїй праці він зазначав, що кримінально-правове заохочення позитивної пенітенціарної та постпенітенціарної поведінки осіб при призначенні, відбуванні, а також після відбуття покарання здійснюється шляхом звільнення чи пом’якшення покарання, звільнення від подальшого відбування чи заміни покарання більш м’яким, а також достроковим зняттям судимості. Зокрема, він вказував: «Специфіка даного різновиду заохочувальних кримінально-правових норм полягає у тому, що вони: а) застосовуються в період призначення або відбування кримінального покарання, а також після його відбуття; б) спрямовані на досягнення цілей покарання виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; в) розповсюджуються на правомірну, соціально-корисну поведінку всіх засуджених і звільнених, починаючи з моменту призначення покарання та завершуються зняттям судимості; передбачають зміну правового статусу засудженого або звільненого, що безпосередньо відображається у вироку чи постанові (ухвалі) суду [237, с. 217-218].

Більшість науковців, визначають чотири різновиди звільнення від кримінального покарання [35, с. 145-147; 78, с. 281-282; 79, 408-408].

У ст. 65 КК України зазначено, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання у відповідності з чинним КК, з урахуванням ступеню тяжкості злочину, пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, а головне достатнє для її виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів . У пошуках справедливого, адекватного та достатнього покарання наша держава, що знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, здійснює кроки до самовдосконалення, починає реформування законодавства: його зміну, внесення доповнень, уточнень, розробку нових концепцій та моделей тощо. У такий час дуже важливо, щоби ці реформи набули правильного напрямку, були враховані найсучасніші наукові дослідження та набутий практичний досвід, особливості, притаманні нашій державі та міжнародні розробки, багатовіковий досвід минулого та прогнози майбутнього.

Поряд з реформуванням кримінального законодавства у частині призначення покарання, варто незабути й про можливості позитивного стимулу, схвалення та заохочення правослухняної поведінки засудженого. Оскільки реформа [від лат. reformare] - це зміна, перебудова, перетворення, що проводиться системно, а система [від гр. systema] - це ціле, складене з частин. Отже, реформуючи законодавство в частині призначення покарань, слід подумати про його реформування в частині виконання і відбування, а також в частині звільнення від відбування покарання (у даному випадку ми будемо вести мову про умовно - дострокове звільнення від відбування покарання та заміну невідбутої частини покарання більш м’яким). Також ми вважаємо, що для оптимального виконання завдання виправлення та ресоціалізації засуджених, на перше місце мають бути поставлені вимоги сьогодення: дотримання законності при виконанні покарань та звільненні від його відбування, а також гуманізація та справедливість по відношенню як до засудженого, так і до потерпілої особи.

Водночас, відштовхуючись від принципу невідворотності покарання, законодавець повинен знайти шляхи впливу на засуджених, завдяки чому у особи повинна змінитися не тільки реальна поведінка, а й погляди та внутрішня свідомість. Слід також змінювати традиції суспільства, вчитися проявляти терпимість, визнавати, що засуджені - такі ж люди, як і ми, піднімати правову культуру і моральність. Тоді заходи держави по скороченню та лібералізації кримінально-правового примусу будуть сприйняті пересічними громадянами як такі, що мають відбуватися. На жаль, зараз суспільство практично не приймає ніякої участі у виправному процесі. Таке ставлення унеможливлює ресоціалізацію засуджених та сприяє їх вторинній криміналізації.

Незважаючи на те, що за своєю юридичною природою заохочувальні кримінально-правові норми безумовно належать до Загальної частини кримінального права, механізм їх реалізації лежить в площині кримінально- виконавчих відносин.

Так, порядок застосування ст.ст. 80, 81, 83, 107 КК України та інших, передбачений у КВК України. Наприклад, у ч. 2 ст. 130 КВК вказується «2. Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою довели своє виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни невідбутої частини покарання більш м’яким або до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання» [92, с. 55-56].

Можна вказати, що у класифікації заохочувальних кримінально-виконавчих норм перше місце посідають законодавчі норми. За сумлінну поведінку й ставлення до праці і навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій до засуджених можуть застосовуватися наступні заохочення: подяка, нагородження похвальною грамотою, грошова премія, нагородження подарунком, надання дострокового короткочасного або тривалого побачення, дострокове зняття раніше накладеного стягнення, дозвіл додатково витрачати гроші для придбання харчування і предметів першої потреби в сумі до 50% мінімального розміру заробітної плати; збільшення тривалості прогулянки засудженим, які тримаються в дільницях посиленого контролю колоній і приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки до двох годин, УДЗ, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким.

Надаючи широкі права адміністрації колоній, засоби заохочення повинні стимулювати засуджених до правомірної поведінки, а стягнення - утримувати від вчинення подальших протиправних дій. Одночасно, ми вважаємо, що соціальне відновлення особи, яка відбуває покарання в установах КВС, можливо лише за підтримки суспільства (сім’ї, колективу тощо), допомоги держави та власного прагнення засудженого. Нинішня система - одна з самих жорстких та неефективних у світі. Це сукупність державних органів та установ, які здійснюють діяльність з виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та перебувають у взаємовідносинах між собою. Як відомо, засуджені після відбуття там покарання повинні ставати кращими, більш прилаштованими до правослухняного життя у суспільстві. Натомість, злочинна поведінка, тюремна субкультура, протиправний спосіб життя для значної кількості засуджених стають нормою. Той, хто хоча б одного разу відбував покарання в місцях позбавлення волі, не відчуває страху перед майбутнім засудженням, бо йому знайоме і оточуюче середовище, і традиції, і загальна система відбування покарання. Переміщення в специфічне антисуспільне середовище, негативно впливає на формування особистості та її поведінку.

Специфічна субкультура, тісне спілкування в мікрогрупах сприяє розвитку агресії, культу насильства та жорстокості як до собі подібних, так і по відношенню до влади, до суспільства, підвищує злочинний професіоналізм та інтенсивність криміналізації. Це істотно впливає на живучість тюремних традицій, згуртованість злочинного середовища, розповсюдженість відповідних негативних відносин через осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Крім того, негативні наслідки покарання (особливо у виді позбавлення волі на певний строк) характеризуються значними соціальними, матеріальними і духовними витратами суспільства, нераціональним використанням трудових ресурсів, негативним впливом на демографічні процеси, ускладненням кримінологічної ситуації, а також соціальною, психологічною, моральною та фізичною деформацією засуджених, що постійно збільшує їх дистанцію із суспільством. І якщо хтось із засуджених схиляється до правослухняної поведінки, прагне змінитися на краще - то це скоріш у протиріч системі, а не завдяки їй. Тож необхідно підтримувати і стимулювати позитивні кроки засуджених.

Одним з таких стимулів, як ми вказали, вбачається умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким. Свого часу ст. 52 КК України 1960 р. «Умовно-дострокове звільнення від покарання та заміна покарання більш м’яким» передбачалися категорія осіб та порядок умовно-дострокового звільнення від покарання та заміни покарання більш м’яким. Зокрема, підкреслювалось, що окрім формальних ознак, зазначені звільнення та заміна застосовувались лише до тих засуджених, які сумлінною поведінкою та чесним ставленням до праці доказали своє виправлення. Такий захід застосовувався судом за місцем відбування засудженим покарання за сумісним поданням органу, що виконує покарання та спостережної комісії [229]. Не тільки науковці, але й практичні працівники колишнього СРСР відмічали хиби такого закону, особливо у тлумаченні оціночних понять, таких як «сумлінна поведінка», «чесне ставлення до праці», «доказування виправлення». Ці виміри могли провокувати зловживання персоналом КВС своїми обов’язками, а формальне ставлення представників спостережної комісії підштовхувало до таких зловживань.

Саме тому, при обговоренні відповідних статей у нових Кримінальному та Кримінально-виконавчому кодексах законодавець намагався врахувати попередні недоліки та уникнути їх. Проте, ст. 81 КК «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання» концептуально не змінилась і у ч. 2 зазначено, що «умовно - дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення». Такі ж застарілі підходи, такі ж усталені оціночні поняття. Більш того, незважаючи на те, що статтею не передбачене обов’язкове узгодження даного питання із спостережною комісією, практично кожен науково-практичний коментар до КК зазначає про необхідність такого спільного з УВП подання [118]. Такої ж помилки припускається законодавець і у КВК України, де у ст. 154 КВК «Порядок дострокового звільнення від відбування покарання» передбачає обов’язкове узгодження даного питання із спостережною комісією (посилаючись на застарілі положення КПК України, що іноді мають неузгодженість із положеннями нового КК 2001 р.). До того ж, зазначено, що при підготовці і поданні матеріалів до суду адміністрація установи «має право» розглянути це питання по суті. На наше переконання щодо дій адміністрації установи вживається невдалий термін, який також поряд з оціночними термінами дає підстави до зловживань та корупції.

Ще більш незрозумілим є те, що ч. 2 ст. 130 КВК «Заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким передбачається, як заохочення засуджених. Якщо це так, то виходячи з букви закону право надавати заохочення згідно з КВК може бути делеговане начальнику установи, що насправді не відповідає основним міжнародним вимогам. Таким чином, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким не можуть в повній мірі належати до заходів заохочення і відповідно до їх специфічного статусу вони повинні бути відображені в окремій нормі закону.

На нашу думку, позитивні зміни та новації частково вдалися російському законодавцю у тексті КК РФ, що вступив в дію з 1 липня 1997 р. та особливо в КВК

РФ [71, с. 517]. Так, ст. 175 КВК РФ «Порядок звернення із клопотанням про звільнення від покарання та поданням про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання» передбачає, що до суду з клопотанням по вказаним питанням звертається безпосередньо або сам засуджений, або його адвокат. Адміністрація установи, у якій засуджений відбуває покарання, не пізніше десяти днів повинна направити на засудженого характеристику. Суд також бере до уваги думку потерпілої від злочину особи та висновок про доцільність звільнення чи заміни покарання, що поданий за вимогою суду від установи виконання покарань [71, с. 517]. Такий порядок, на нашу є більш цивілізованим і мінімізує можливості адміністрації установ щодо різного роду зловживань і інших порушень закону.

Не можна обійти проблеми, пов’язані із заміною невідбутої частини покарання більш м’яким, що передбачене ст. 82 КК України. Так, у ч.1 ст. 82 КК передбачено, що особам, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м’яким покаранням, яке призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. Відповідно до ч. 2 ст. 82 КК «У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким засудженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю» [80].

За даними нашого дослідження встановлено, що досить часто заміна невідбутої частини покарання більш м’яким судом, за поданням адміністрації установи, що узгоджена із спостережною комісією, відбувається шляхом заміни позбавлення волі на покарання у виді виправних робіт. На нашу думку, це не зовсім правильно і ось чому. Відповідно до ч. 1 ст. 57 КК України покарання у виді виправних робіт встановлено строком від 6 місяців до 2-х років і його відбування призначається судом за місцем роботи засудженого. Із змісту ст. 57 КК України «Виправні роботи» також вбачається, що місцем роботи є підприємство, організація, установа, незалежно від форм власності, де особа прийнята на роботу у передбаченому законом порядку і виконує покладені на неї, у зв’язку з цим, трудові та службові обов’язки, за що одержує заробітну платню. Дане покарання може бути призначене тільки тим особам, які перебувають у трудових відносинах із підприємством, організацією, установою за місцем проживання. Виходячи із вищезазначених положень ст. 57 КК України, при вирішенні питання про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, позбавлення волі на певний строк не може бути замінене на виправні роботи, оскільки засуджений, який відбуває покарання є ізольованим і одночасно не може бути прийнятий на роботу, в передбаченому законом порядку на підприємство, організацію чи установу, що знаходиться за межами місця позбавлення волі. Таким чином, такі ухвали суду не можуть бути звернені до виконання, оскільки вони прямо протирічять закону.

Ці та інші прикрі помилки законодавця можуть стати на заваді соціальному відновленню особистості з правомірною поведінкою. Зневіра в дію закону може відвернути засудженого від суспільного життя та спровокувати рецидив злочинів.

Заохочувальні норми також передбачені відомчими нормативними актами. Наприклад, у розділі ХХХІ «Правил внутрішнього розпорядку» передбачено можливість проживання засуджених жінок за межами виправної колонії. Адміністрація виправних колоній направляє засуджених жінок з вагітністю понад чотири місяці або жінок, які мають при собі дітей віком до трьох років, для відбування покарання у виправну колонію, де є будинок дитини. При цьому на кожну засуджену, достатньо вивчену адміністрацією, складається детальна характеристика, у якій робиться висновок про можливість надання їй надалі права проживання за межами колонії. Дозвіл на проживання за межами колонії засудженим жінкам, звільненим від роботи у зв’язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку, оформляється мотивованою постановою начальника колонії, узгодженою із спостережною комісією [152, с. 3637].

Треба вказати, що науковцями виявлено низку протиріч у застосуванні заохочувальних норм, про що нами зазначено в окремій статті [131]. Більш того, в деяких випадках сумніву піддається сама можливість виправлення та ресоціалізації засуджених в умовах позбавлення волі. Так, А. Х. Степанюк з цього приводу зауважує, що свідомість засудженої особи підлягає примусовому коригуванню, результатом якого має бути виправлення та ресоціалізація. Водночас, він зазначає, що примусове виправлення не здатне привести до очікуваних результатів, бо воно зустрічає якщо не опір, то щонайменше неприйняття з боку засуджених. Крім того, коли мотив злочину вивчений недостатньо або неправильно, то засуджений буде всіляко протистояти виховному процесу, навіть якщо в цілому його поведінка є законослухняною[208, с. 36].

Існують й інші думки, які нами повністю сприймаються й підтримуються. Так, В. А. Бадира та Т. А. Денисова вказують, що заохочення є не тільки своєрідною підтримкою, а й закріпленням правослухняної поведінки засудженої особи. Вони покликані корегувати антисуспільну спрямованість особи, підвищувати її правосвідомість, що в подальшому може утримати особу від злочинної поведінки. Багатовікова практика свідчить, що виховний процес в місцях позбавлення волі не може бути ефективним, якщо сам засуджений не проявляє ініціативи і не бажає свого виправлення [6, с. 112].

Таким чином, в цілому, заохочувальні норми дійсно є стимулюючими.

Як нами попередньо зазначалось, дисциплінарна практика є тим лакмусовим папером, який підтримує баланс між персоналом та засудженим. Адже надаючи широкі права адміністрації колоній, засоби заохочення повинні стимулювати засуджених до правомірної поведінки, а стягнення - утримувати від вчинення подальших протиправних дій.

Щодо можливості застосування заходів заохочення для стимулювання правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або недотримання правил засудженими нами вносяться пропозиції щодо внесення змін та доповнень до КВК України, а саме, ст. 131 КВК України викласти у такій редакції:

Стаття 131. Порядок застосування заходів заохочення до осіб, позбавлених

волі

1. Застосування заходів заохочення має на меті здійснення виховного впливу як на тих осіб, до яких ці заходи застосовуються на основі об'єктивної оцінки поведінки засуджених, їхнього ставлення до праці і навчання, так і на інших засуджених.

2. При заохоченні до засудженого застосовується один захід заохочення.

3. Грошова премія приєднується до заробітку і зараховується на особовий рахунок засудженого, подарунок передається на зберігання до звільнення засудженого або за його проханням надсилається родичам.

4. У порядку заохочення засудженим протягом року може бути надано додатково одне короткострокове чи тривале побачення.

5. До засуджених, які тримаються в дільницях посиленого контролю колоній і приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, заохочення у виді збільшення тривалості прогулянки застосовується на строк до одного місяця.

6. Із засудженого може бути достроково знято, як правило, лише одне раніше накладене стягнення.

7. Заохочення у виді подяки і дострокового зняття раніше накладеного стягнення застосовуються усно або письмово, інші заохочення - тільки письмово.

8. Адміністрація колонії зобов’язана щомісячно проводити оцінку поведінки особи, її ставлення до праці, навчання, участі у роботі самодіяльних організацій та мотивовано приймати рішення про доцільність або недоцільність застосування до особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів заохочення. Прийняте рішення відображається в індивідуальній програмі соціально-виховної роботи та доводиться до відома особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, під розпис.

9. Інформація про осіб, до яких застосовано заохочення повідомляється у місцевій стінгазеті, радіо, на зібраннях засуджених, доповідях, родичам. Інші засуджені додатково інформуються про це під час проведення щоденної перевірки наявності засуджених.

Заохочення безумовно є потужним стимулом, прагненням засудженого набути позитивної поведінки. Однак їх застосування пов’язане із суб’єктивними ознаками, а саме бездоганною поведінкою. Під останньою законодавець розуміє виконання вимог режиму відбування покарання, сумлінну поведінку, ставлення до праці і навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій.

Відтак, можна припустити, що механізм застосування заохочувальних норм в місцях відбування покарання не простий. По-перше, він залежить від самого засудженого, який повинен проявити усі зазначені заходи (підкорятися режимним вимогам, у тому числі й висунутим персоналом, виконувати норму виробітку на виробництві, проявляти активність у культурно-спортивній роботи й у самодіяльних організаціях тощо). По-друге, надання характеристики засудженому залежить від суб’єктивного ставлення персоналу, який не завжди буде визнавати поведінку бездоганною.

Підсумовуючи викладене необхідно зазначити, ми вважаємо, що кримінально - виконавчі правовідносини в цій частині повинні бути чітко регламентовані законодавством, відомчими інструкціями з тим, щоби виключити корупційні дії з боку персоналу та необгрунтовану відмову від надання заходів заохочення засудженому, якщо він дійсно заслужив передбачений стимул своєю позитивною поведінкою.

<< | >>
Источник: ПАВЛОВ Володимир Григорович. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя-2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.3 Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб формування правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  4. 3.3 Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб формування правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі
  5. ВИСНОВКИ