<<
>>

Правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й безпеки в установах виконання покарань

Виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк ст.18 КВК України покладено на виправні і виховні колонії, а також на слідчі ізоляторі у випадках, передбачених частиною третьою даної статті.

Ефективна діяльність цих установ неможлива без забезпечення в них підтримання правопорядку, режиму, безумовної реалізації прав, свобод і законних інтересів засуджених.

Як нами визначено, взаємовідносини між персоналом виправних колоній та засудженими в процесі виконання і відбування покарання регулюються чинним кримінально-виконавчим законодавством. Воно передбачає, що персонал виправних колоній і засуджені мають вживати необхідних заходів щодо виконання покладених на них обов’язків і використання наданих прав. Держава, як орган, що встановлює правила поведінки суб’єктів кримінально-виконавчих відносин, забезпечує судовий, відомчий, громадський контроль і прокурорський нагляд за дотриманням встановлених нею правил виконання і відбування покарання.

Аналіз завдань, покладених на персонал виправних колоній, а також порівняння правового статусу засуджених і персоналу виправних колоній свідчить, що владними повноваженнями щодо виконання вироків держава наділила саме останніх. Тому до персоналу колоній, як до основного суб’єкта кримінально - виконавчих відносин, адресується і переважна більшість вимог КВК України щодо забезпечення законності, підтримання правопорядку, дотримання законних прав і свобод засуджених, сприяння реалізації ними законних інтересів. Натомість на засуджених покладається обов’язок не порушувати встановлені порядок і правила відбування покарання.

Персонал виправних колоній повинен усвідомлювати, що в дотриманні безпечного виконання й відбування покарань його інтереси збігаються з інтересами більшості засуджених. В інших питаннях ці інтереси здебільше протилежні, оскільки як ті, так і інші суб’єкти кримінально-виконавчих відносин при якомога менших власних (фінансових, фізичних, часових, психічних та ін.) затратах хочуть одержати якомога більше один від одного.

Дослідження показало, що досить часто персонал використовує різні підходи і критерії для оцінки одних і тих же явищ (наприклад, до порушення розпорядку дня тощо), які внаслідок цього обертаються для одних учасників правовідносин «прибутками», для інших - втратами. Як нами попередньо зазначалось, ми не конкретизуємо особливості діяльності персоналу конкретних установ («білий лебідь», «чорний дельфін», «червона зона», «сіра зона», «чорна зона» тощо), оскільки це пов’язано з тим, наскільки персонал добровільно (іноді примусово) передає власні повноваження злочинним авторитетам. Проте, це питання ми повинні розглянути в межах встановленні особливостей правовідносин між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань. Нами підтвердженні (а у деяких випадках спростованні - прим. авт. - Павлов В.Г.) висунуті нами гіпотези, що стан режимно-оперативної обстановки та забезпечення виправного впливу на засуджених залежить від взаємовідносин між персоналом і засудженими.

Але перш ніж розглянути вказані питання по суті необхідно хоча б частково визначитись з поняттями «режим», «ізоляція особи», «рівень безпеки». Зрозуміло, що в процесі роботи нами ці питання було вивчено глибоко й висвітлено частково у публікаціях [129; 134; 137; 138; 139], а тому викладення їх можливо в концентрованому виді (1 - як нормативно визначені; 2 - як окремі позиції науковців; 3 - як усталена практика - прим. авт. - Павлов В.Г.).

Слово «режим» походить від французького ге§ішета латинського regimen - що дослівно перекладається як управління, керівництво. Відносно режиму в місцях

позбавлення волі - це встановлений нормами національного законодавства та нормами міжнародного права порядок у суспільних відносинах, у даному випадку, порядок виконання та відбування покарання [250, с. 267].

У главі 16 КВК України «Режим у колоніях та засоби його забезпечення» ст. 102 «Режим у колоніях та його основні вимоги»визначено наступне: Режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно - правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених;постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених [93, с.

5-51].

Режим відповідно до ч. 3 ст. 6 КВК України є одним з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, який застосовується з урахуванням виду покарання, тяжкості і мотивів вчиненого злочину, особи винного. У літературі даються різні визначення поняття режиму, але зазвичай під режимом розуміють сукупність норм кримінально-виконавчого права, які регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, що забезпечують реалізацію кари у відношенні засуджених і умови, що створюють з метою ефективного застосування інших заходів виховного впливу. Зміст режиму позбавлення волі визначається його основними ознаками і функціями, які містять у собі сукупність правил, що забезпечують чи регулюють порядок і умови виконання та відбування покарання.

Як слушно підкреслює Т. А. Денисова, у зміст покарання в якості його структурних елементів входить цілий комплекс правообмежень для засуджених, закріплених у нормах кримінально-виконавчого права, аналіз яких показує, що вони, як правило, становлять правила режиму відбування покарання. У режимі виражається зміст, сутність покарання і властива покаранню (кожному з його видів) кара. Дотримання правил режиму є основою для виконання і відбування кримінального покарання, ефективного використання інших засобів виправлення засуджених. Суворе і неухильне дотримання правил режиму є однаково обов’язковим як для адміністрації виправних установ, так і засуджених. Можна вивести таку формулу: «без режиму немає покарання» [34, с. 162-163].

За визначенням О.Г. Колба, режим виконання покарання, в якому виражені сутність і зміст покарання, багатофункціональний за своєю спрямованістю, він має конкретний зміст, який визначається специфікою покарання [69, с. 48-50].

Повертаючись до поняття режим ми можемо визначити, що саме він повинен забезпечувати ізоляцію засуджених. Початковим етапом забезпечення надійної ізоляції засуджених повинно стати проектування та розвиток територіальних установ ДПтС України. Треба вказати, що досягнення персоналу у цій частині вельми скромні, оскільки проблема досить складна.

По-перше, більшість виправних колоній побудована в радянський період, а частина УВП - ще за часів царської Росії. Так, керівництвом ДПтС України неодноразово підкреслювалось, що частина режимних корпусів у слідчих ізоляторах перебуває у незадовільному технічному або навіть аварійному стані та не придатна для тримання осіб, узятих під варту. Більшість будівель і споруд, інженерних мереж установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, які побудовано та введено в експлуатацію понад 50 або навіть 100 років тому, вичерпали свій ресурс. Незадовільний стан інженерно-технічних засобів охорони та спеціальної техніки, що експлуатуються понад 40 років, негативно впливає на надійність охорони установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Натомість, фінансове забезпечення системи на років незалежності щороку не перевищувало 40% від потреб. Відтак, говорити про проектування й капітальне будівництво установ з урахуванням іноземного досвіду досить складно. Здебільш мова йде про переобладнання колоній «казарменого» зразка.

Про невідповідність умов тримання засуджених нормам національного законодавства та європейським стандартам неодноразово відзначалося в доповідях Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також у доповідях авторитетних міжнародних інституцій - Комітету ООН проти катувань, Комітету ООН з прав людини, Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Зокрема, неодноразово зверталась увага України на переповненість установ виконання покарань, неналежні кількість та якість продуктів харчування, медичну допомогу, умови перевезення, нестачу денного світла та свіжого повітря, невиправдані режимні обмеження тощо. Різні аспекти тримання під вартою були негативно оцінені Європейським судом з прав людини в рішеннях у справах проти України.

Все таки ми наведемо власне бачення цієї проблеми. По-перше, ми вважаємо, що робота повинна починатися з урахування розрахунку чисельності засуджених, яку необхідно прогнозувати мінімум на п’ять років.

Засуджені повинні відбувати покарання в межах своєї області, лише як виключення - в інших установах (наприклад, колишні правоохоронці). Саме тому на місцеві органи виконавчої влади необхідно покласти частину відповідальності та матеріальних витрат на капітальне будівництво чи переобладнання установ. Необхідно провести розрахунки щодо сучасного технічного обладнання установ на період не менш ніж десять років.

Прогнозування та визначення чисельності засуджених повинно бути основою для розрахунку передбаченого кадрового складу та затрат на їх утримання. Для цього потрібно наступне:

1) існуюча загальна чисельність засуджених та персоналу у відповідності з нормами;

2) плинність чисельності засуджених та їх можливі зміни з урахуванням зміни законодавства; амністії, помилування, зміни умов виконання покарань тощо;

3) розрахунок фінансових витрат на утримання територіальної системи.

Модернізація об’єктів інженерної інфраструктури та інженерно-технічних

засобів охорони і нагляду, впровадження сучасних технологій з метою створення багаторівневої системи централізованої охорони і відео- моніторингу, створення автоматизованих інформаційних та телекомунікаційних систем Державної пенітенціарної служби України визначена як пріоритетний напрямок Концепцією державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України [75]. Зазначимо, що необхідна модернізація системи УВП, а також приведення матеріально-технічного забезпечення до сучасних вимог, повністю співвідноситься з міжнародними стандартами. Зважаючи на те, що заходи щодо реформування ДКВС України передбачається здійснити протягом 2012-2017 рр. часу залишилося обмаль. Між тим, саме вони у своїй більшості змогли б забезпечити не тільки ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, а і безпеку засуджених і персоналу, що також є конче важливим.

Загальновизнано, що режим містить у собі правила: 1) до персоналу виправних установ, що регламентують його обов’язки і права в сфері режиму; 2) до засудженого з передбаченням певних правообмежень та заборон [83, с.

172-176].

Ізоляцією особи можна вважати примусове поміщення її у виправну установу на підставі вироку суду, який вступив у законну силу, позбавлення її права вільного пересування та обмеження самостійно реалізовувати частину прав. Таким чином, у разі позбавлення волі відбувається фізичної ізоляції засуджених від суспільства, що полягає в забезпеченні охорони території, де вони перебувають, необхідності пересування під конвоєм тощо. Не допускається спілкування засуджених поза встановленими правилами з особами, які знаходяться на волі. Їм заборонено порушувати межі житлових і виробничих об’єктів, виходити без дозволу адміністрації за межі ізольованих ділянок тощо.

Однак фізична ізоляція засуджених носить відносний характер, бо зберігається їх духовна свобода. Засудженим надається право побачення і можливість телефонних переговорів, короткострокові виїзди за межі місць позбавлення волі, вони мають змогу листуватися. Ступінь ізоляції істотно знижується в зв’язку з використанням засудженими засобів масової комунікації, що забезпечує постійний духовний вплив суспільства на осіб з метою повернення їх до суспільно корисної праці. Проте, режим у більшому обсязі, ніж інші заходи, містить у собі примусові, каральні елементи.

Визначення поняття «рівень безпеки» нас цікавить з декількох причин. По- перше, це пов’язано із кардинальними змінами політики держави у сфері застосування покарань. Не поринаючи в історію зазначимо, що раніше діючі КК УРСР [81] та ВТК УРСР [15] досить чітко визначали, що виправно-трудові установи поділяються в залежності від виду режиму відбування покарань. Зокрема, на суд покладався обов’язок при призначенні покарання визначити відповідну установу до якої необхідно направити засудженого для відбування покарання у виді позбавлення волі. У ст. 13 ВТК УРСР, що мала назву«Види виправно-трудових колоній» зазначалось: Виправно-трудові колонії поділяються на колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини, колонії-поселення для осіб, які твердо встали на шлях виправлення, колонії загального режиму, посиленого режиму, суворого режиму, особливого режиму [54, с. 7]. Залежність виду колоній від режиму збереглася до цього часу в більшості країн колишнього СРСР. Ми вважаємо, що це суттєво негативно вплинуло на кримінально-виконавчі правовідносини між персоналом та засудженими (нами виявлена низка негативних прикладів в процесі дослідження діяльності персоналу в РФ, Республіці Казахстан та ін. - прим. авт. - Павлов В.Г.), але оскільки предмет нашого дослідження не охоплює цього питання, залишимо його поза межами роботи. По-друге, вважаємо за необхідне визначити співпорядкування понять «режим» та «рівень безпеки». Відтак, ми зможемо встановити, що є первинним та підтвердити власну гіпотезу, що при виконанні та відбуванні покарання у виді позбавлення волі головним є фізична, психологічна й моральна безпека як засуджених так і персоналу. Саме безпечність виконання й відбування покарань досягається неухильним виконанням режиму, тобто заборонами, обмеженням, заохоченнями та дозволами.

Поняття «безпека» у загальному значенні цього слова не представляє особливої складності. За визначенням С. І. Ожегова «безпека» - це стан, при якому відсутня загроза комусь або чомусь [124, с. 38]. Точніше «безпека» - це комплекс заходів, а також людські і матеріальні ресурси, які призначені для запобігання будь- якій шкоді життю, здоров’ю та майну громадян [149, с. 40]. Практично аналогічного значення надається «безпеці» в інших вітчизняних та іноземних юридичних та кримінологічних словниках [251, с. 207; 193, с. 65].

Оскільки режим перш за все направлений на забезпечення реалізації кари (мети покарання), він є невід’ємним елементом покарання. Проте кара виражається лише в тих правилах режиму виконання та відбування покарання, у яких проявляються правообмеження й заборони, що передбачає покарання у виді позбавлення волі. В інших випадках вимоги персоналу до засуджених не носять елементів кари, а є лише виховними заходами. До останніх можна віднести, зокрема, більшу частину обов’язків, зазначених у р. ІІІ Правил внутрішнього розпорядку, наприклад: дотримуватися розпорядку дня установи виконання покарань, підтримувати правомірні взаємовідносини з іншими засудженими, персоналом установи виконання покарань та іншими особами;утримувати в чистоті і порядку приміщення, дотримуватися санітарно-гігієнічних норм, мати охайний вигляд тощо [152].

Якщо переглянути зміст режиму, можна встановити, що низка його елементів спрямована на досягнення безпеки - особистішої, загальнолюдської та матеріальної. Такими елементами є: охорона засуджених; ізоляція одних груп засуджених від інших, нагляд за їх поведінкою, організація обшуків, заборона права користування готівкою і деякими іншими предметами, перевірка житлових і виробничих зон з метою виявлення підкопів, приладів та ін. приготувань для вчинення злочинів, своєчасне виявлення й ізоляція осіб, які ведуть паразитичний, навіть в умовах позбавлення волі, спосіб життя, а також злісних порушників режиму, і деякі інші. Вказані заходи в змозі забезпечити спеціальну превенцію, але за умови сумлінного виконання своїх прав та обов’язків усіма суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин. Одночасно, елементи режиму, які заподіюють обмеження, позбавлення і певні страждання засудженому, виконують задачу загальної превенції, тому що страх перед несприятливими наслідками після вчинення злочину впливає на громадян з нестійкою поведінкою. І хоча останнє твердження є вельми спірним, особливо відносно неодноразово судимих осіб, для правопорушників, що засуджуються вперше, а також для деяких інших осіб страх перебування в місцях позбавлення волі дає стримуючий ефект. Зокрема, це пов’язано із чисельними порушеннями прав людини.

У 1997 р. Україна ратифікувала Європейську Конвенцію по запобіганню тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Механізмом перевірки дотримання вимог Конвенції країною є періодичні візити Комітету по запобіганню тортур, які відбуваються до країни раз на чотири роки.

Метою відвідувань кожного з них є виявлення порушень прав людини та допомога в їх усуненні. Щороку під час візиту до України делегація неодноразово фіксує чисельні скарги щодо фізичного глуму над особами позбавленими волі. Головним чином ув’язненні скаржилися на побиття ногами, кулаками та бійки із застосуванням гумових палиць. Проте, низка скарг стосувалася більш жорстоких форм нелюдського поводження, таких як: електричний шок; підпалення запальничкою; асфіксія у результаті надівання протигазу чи пластикового пакету на голову ув’язненого; побиття у наручниках або підвішеного за руки чи ноги (способи відомі як «слон», «ластівка», «папуга»); биття по ступням ніг. У багатьох випадках жорстокість поводження членами Комітету розглядалась як пряме порушення прав людини прирівняне до тортур [187; 188; 189; 202].

Перелік документів можна було б продовжувати, але нас більше цікавлять превентивні механізми проти катувань і жорстокого поводження із засудженими. З цього приводу нами було вивчено досвід пострадянських країн (Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдови, Російської Федерації), частини країн Євросоюзу, зокрема, Естонії, Німеччини, Польщі, Франції, Чехії). Особливої уваги заслуговує також досвід Норвегії, Фінляндії та Швеції. На підставі аналізу міжнародного досвіду можна вказати, що найбільш впливовими в превентивній діяльності проти катувань і жорстокого поводження із засудженими є:

1) забезпечення прозорості діяльності кримінально-виконавчої системи, передбачення обов’язкових візитів представників держави, зокрема, народних обранців, органів місцевого самоврядування, прокуратури тощо;

2) регулярне відвідування УВП різного рівня безпеки уповноваженим з прав людини (омбудсменом), а також його представниками;

3) залучення громадських організацій правозахисного спрямування до моніторингу УВП; виявлення фактів катувань і жорстокого, нелюдського поводження із засудженими; надання правової допомоги засудженим, у тому числі, написання скарг та захист інтересів;

4) залучення представників релігійних організацій;

5) створення окремого спеціального органу при Міністерстві юстиції з повноваженнями контролю за дотриманням законності, право і свобод засуджених та персоналу.

Наші висновки підтверджуються й подібними твердженнями інших дослідників, зокрема, Ю. Л. Бєлоусовим, В. О. Гацелюком, К. Б. Левченко, О. А. Мартиненком [120], Я. Малец [106] та ін. Як видається, такі кроки були б корисними для сучасної кримінально-виконавчої системи України, що в повній мірі відповідає вимогам європейської спільноти та демократичним началам, за якими прагне жити Україна.

Розглядаючи правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань, необхідно зазначити, що низка наукових праць була присвячена виконанню режимних вимог засудженими, на що нами вказувалося у попередньому розділі. Автори побічно торкалися обов’язків персоналу, проте не встановили його визначальну роль та місце в системі кримінально-виконавчих правовідносин. Тому ми зосередимо увагу саме на організаційно-правових питаннях діяльності персоналу. На наш погляд, при виконанні режимних вимог і забезпеченні відповідного рівня безпеки в УВП необхідним є:

1. Суворе дотримання принципу верховенства права, що включає законність, справедливість та гуманне ставлення до засудженого.

2. Точна правова регламентація режиму відбування покарання у виді позбавлення волі.

3. Можливість застосування заходів заохочення для стимулювання правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або недотримання правил засудженими.

4. Реалізація правил безпеки та режиму учасниками кримінально-виконавчих правовідносин, а саме, персоналом УВП та засудженими.

Розглянемо кожну із зазначених ознак.

Згідно ст. 5 КВК України принцип законності є одним із принципів, на яких ґрунтується кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань. До інших принципів ст. 5 КВК відносить такі принципи: невідворотності виконання і відбування покарань, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань. Всі вони між собою взаємозв’язані, тому порушення одного з принципів неминуче призводить до порушення іншого чи навіть кількох інших принципів, а отже і до порушень законних прав та інтересів засуджених.

Положенням про ДПтС України передбачено, що однією з функцій цієї служби є контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту. Згідно ст. 3 цього закону правовою основою діяльності КВС України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента і Кабінету міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Принцип законності проявляється у забезпеченні верховенства закону взагалі і закону, який регулює виконання покарання зокрема, та передбачає його пріоритети перед іншими нормативними актами в цій сфері. Загалом, акцентуємо увагу на такому:

1. Правовою основою діяльності органів і установ виконання покарань є Конституція України, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», КВК України та інші закони України, акти Президента України, Кабінету міністрів України, а також чинні міжнародні договори.

2. Персонал КВС, в т.ч. посадові і службові особи виправних колоній, зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

3. На персонал виправних колоній при виконанні покарань покладається обов’язок забезпечення законності, підтримання правопорядку у КВУ, додержання прав і законних інтересів засуджених.

4. Засуджені зобов’язані неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

5. На засуджених не можуть покладатись правоохоронні функції. Їх обов’язок - не порушувати встановлені порядок і правила відбування покарання.

6. Ніхто (в т.ч. засуджені до позбавлення волі) не можуть бути примушені робити те, що не передбачене законодавством.

Наступною вимогою є точна правова регламентація режиму відбування покарання у виді позбавлення волі. Нами встановлено, що поняття режиму та безпеки визначені у кримінально-виконавчому законодавстві. На цій законодавчій основі Міністерством юстиції розроблені та затверджені Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Загалом, вони відповідають встановленим до такого документу вимогам, проте, мають окремі вади, що провокує правопорушення як з боку персоналу, так і з боку засуджених, а в деяких випадках унеможливлює їх виконання.

На оперативних нарадах, що проводяться керівництвом ДПтС України постійно наголошується на неприпустимості відхилень від вимог законодавства України, правил, що встановлені для персоналу та засуджених в процесі виконання та відбування покарань. Проте, як показує практика, правова регламентація режиму відбування покарання у виді позбавлення волі досить часто порушується обома суб’єктами правовідносин. Такі порушення, з одного боку, викликані неналежним ставленням персоналу до виконання покладених обов’язків, порушенням відповідних керівних документів, приписів та настанов, з іншого - провокуються самими засудженими.

Нами згадувалось, що в залежності від того наскільки власні повноваження знаходяться у адміністрації або у засуджених, настільки можна визначити реальний рівень безпеки виправної установи. Наведемо лише декілька прикладів, зокрема, з життєдіяльності «ФКУ ВК-6», що більш відома за своєю неофіційною назвою «Чорний дельфін», так звана «біла зона»(виправна колонія особливого режиму для засуджених до довічного позбавлення волі у місті Соль-Ілецьку Оренбурзької області РФ); «ФКУ ВК-№2», більш відома за своєю неофіційною назвою «Білий лебідь»(виправна колонія особливого режиму з найбільш суворими умовами тримання, в першу чергу тих, що засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі,розташована у м. Солікамську Пермського краю РФ); «ФКУ ВК- №13», у якій утримуються засуджені, колишні працівники суду та правоохоронних органів (виправна колонія загального режиму, розташована у м. Нижній Тагіл Свердловської області РФ).

«ФКУ ВК-6» або «біла зона» історично формувалася як установа у яку для перевиховання направлялися найбільш небезпечні злочинці. На адміністрацію покладалося суворе виконання усіх приписів, а також жорсткі засоби протидії злочинності. Усі дії засуджених повністю підконтрольні персоналу. Режим тримання засуджених передбачає максимальну ізоляцію від контактів між засудженими та персоналом. Зазвичай засуджені утримуються по 2 - 4 особи, хоча є й такі, що утримуються в одиночних камерах (наприклад, відомий канібал В. Ніколаєв). Розмір камер складає 4,5 квадратних метри, засуджені відгороджені від дверей та вікон масивними стальними ґратами, у зв’язку з чим камера фактично являє собою аналог клітки. З мотивів безпеки, відстань від стіни до ґрат складає приблизно один метр, у зв’язку з чим засуджені не можуть впритул підійти до вікна та дверей. З цією ж метою доволі специфічно спроектовані й вікна у камерах. З них можна бачити лише частину неба. Це зроблено для того, щоб засуджені не могли бачити двір колонії та інші споруди на її території, а, відтак, і не могли чітко розробити план втечі. Для засуджених передбачене носіння спеціального одягу єдиного зразку, вони перебувають під постійним відео наглядом, світло в камерах не вимикається ніколи, а кожних 15 хвилин камери оглядають чергові офіцери. При виході з камери засудженого обов’язково супроводжують не менше трьох конвоїрів та кінолог з собакою. Усі дії засуджених здійснюються лише з дозволу та по команді наглядача (молодшого інспектора), а будь-які інші заходи - під наглядом не менш ніж трьох співробітників. На відміну від інших УВП масові заходи за участю засуджених, наприклад, спортивні змагання або перегляд кінофільмів, не здійснюються загалом [197].

Історія існування «ФКУ ВК-№2»(«Білий лебідь») починається з 1938 р., коли в ній утримувались виключно політичні засуджені, в основному - священнослужителі. У 1955 р. політичних засуджених було переведено у колонію, розташовану у Мордовії, а «Білий лебідь» перетворився на місце тримання кримінальних злочинців[107, с. 19]. Незважаючи на публікації стосовно того, що в установі з 1980 р. успішно підлягають перевихованню«злодії у законі» з території усього колишнього СРСР та активну протидію злочинним авторитетам з боку адміністрації [244; 52], за непоодинокими даними ізоляція «авторитетів» та концентрація в одній установі призвели до того, що зовнішнє керівництво хоча й належить адміністрації, внутрішня влада розподілена між найбільш авторитетними тюремними авторитетами. Вони мають зв’язки із зовнішнім світом, отримують так званий «підігрів», а саме, продукти, наркотики, алкоголь. І хоча Солікамська виправна колонія може вважатись одним з типових зразків пенітенціаріїв з найбільш суворими умовами тримання засуджених, регламентація суворості підпорядковується неписаним тюремним правилам.

Протилежним прикладом може слугувати «ФКУ ВК-№13» Свердловської області (стара назва УЩ-349/13), ліміт наповнення 1921 місце, включаючи дільницю колонії-поселення для засуджених, переведених на покращенні умови тримання на 70 місць [53]. Поведінку засуджених, колишніх працівників суду та правоохоронних органів, які відбувають покарання у виправній колонії загального режиму можна назвати зразковою, оскільки засуджені практично не допускають порушень й навчені бути дисциплінованими. Треба відзначити, що виконання правила розпорядку є обов’язковими для виконання як засудженими так і адміністрацією.

Назву «Червона зона» установа й заслужила тим, що адміністрація повністю підпорядкувала діяльність власним повноваженням.

За свідченнями Т.А. Денисової особливістю цієї установи є й система нагляду, контролю й охорони. Оскільки колишні правоохоронці обізнані в подібних об’єктах, охорону несуть особи, що мають проходити сувору попередню службову перевірку. Зовні установу оточують декілька рядів загорожі з колючою проволокою. Крім того, охорону несуть спеціально навчені собаки, а камери спостереження за живими та неживими об’єктами розташовані по всьому периметру колонії. Персонал установи, який безпосередньо працює із засудженими підбирають з найбільш надійних кандидатів з вищою освітою, як правило, юридичною. Перед прийомом на службу кожен працівник обов’язково проходить ретельну перевірку, яка включає не лише вивчення особистих характеристик та його стану здоров’я, а й перевірку його рідних та близьких. Обов’язковою умовою є співбесіда з психологом. Враховуючи обстановку, в якій доведеться нести службу працівникам установи, з ними постійно працюють особи зі спецвідділу по особовому складу. Начальник установи полковник в/с Магеррамов Аждар Сахиб-огли, неодноразово підкреслював на службових заходах (джерела нами не вказуються, оскільки зберігаються з грифом «таємно»- прим. авт. - Павлов В.Г.), що сьогоднішні засуджені та працівники установи мають усі матеріально-побутові умови й соціальні пільги, які допомагають вирішувати проблемні питання. Зокрема, в установі є високотехнологічна й рентабельна виробнича інфраструктура. Розвинута низка сільськогосподарських підприємств. Увесь персонал забезпечений житлом. Для співробітників та засуджених є власний оздоровчий комплекс, функціонує православний храм, вирішені медико-санітарні проблеми тощо.

В українських установах «розподіл повноважень» між персоналом та спецконтингентом не так яскраво виражений, але тенденція про яку ми зазначали вище, зберігається. Вражаючими є факти беззаконня, що відбувалися в Хмельницькій, Донецькій та Житомирській областях. Незважаючи на те, що ДПтС України постійно звітує про успіхи та досягнення в утриманні засуджених, їх виправлені та ресоціалізації, правозахисники, засуджені, їх родичі та ін. зазначають факти нелюдського поводження з тими хто відбуває покарання.

Так, адміністрація Замкової виправної колонії № 58 (м. Ізяслав Хмельницької області) вказує, що в установі витримані усі вимоги до житлових приміщень, а для проведення психокорекційної роботи, надання психологічної допомоги спецконтингенту функціонує сучасна кімната психоемоційного розвантаження, облаштування та технічне обладнання якої відповідає сучасним вимогам. Натомість, правозахисник Г. Жердев розкриває причини, чому в установі відбуваються постійні масові заворушення: «Оказывается, есть в тюремном аду места особо адские. Пожалуй, самой худшей репутацией в Украине пользуется так называемая «изяславская зона» - Замковая исправительная колония №58, расположенная в городе Изяслав Хмельницкой области. Колония эта расположена в бывшем здании монастыря. В монастырских подвалах оборудован карцер и «одиночки» — помещения камерного типа. Всего 64 камеры. Фактически, это камеры для смертников. В них всегда холодно и сыро, по камерам бродят крысы, света практически нет, потому что напряжение в электросети в колонии всегда ниже нормы. В этих камерах, летом в воде, зимой практически в снегу заключенные, особо ненавидимые администрацией живут месяцами, а иногда и годами. Точнее, не живут, а умирают. В основном от туберкулеза. Иногда от побоев лагерной администрации. Кормят осужденных такими помоями, которые отказываются есть даже свиньи, выход - голодовка.Потому что в Изяславской колонии Законы Украины не действуют. Там действует свой внутренний распорядок и приказы начальника колонии - подполковника Хомякова и его заместителя Василюка.Выход из колонии для заключенного только один - на тюремное кладбище» [43].

Негативним прикладом можуть бути факти з установ Житомирської, Дніпропетровської та Донецької областей, коли фактичне керування колоніями переходило до тюремних авторитетів, що в подальшому призводило до масової непокори діям адміністрації, так званих бунтів («голодних», «виробничих» тощо), а також намагань силоміць покинути установу через втечу.

Зокрема, Бердичівська виправна колонія №70, збудована ще за часів імператриці Катерини ІІ і виконувала функції пересильної тюрми. Колонія максимального рівня безпеки з плановим наповненням 760 осіб, відбувають покарання чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини, а також чоловіки, переведені з колоній середнього рівня безпеки за допущені злісні порушення режиму тримання та засуджені, які скоїли злочини під час відбуття покарання. В окремому секторі тримаються засуджені до довічного позбавлення волі. Адміністрацією до 2014 р. зазначалося, що установа працює в плановому режимі. Для виховання засуджених є всі відповідні умови. Одночасно, через недбалість та невиконання службових обов’язків більша частина повноважень персоналу було передано злочинним авторитетам. Зрештою, при намаганні повернути собі владу, адміністрація почала застосовувати силу. Натомість почався «голодний бунт», а близько 30 в’язнів перерізали собі вени на знак протесту. Влітку масові заворушення призвели до того, що ДПтС України було прийняте єдине правильне рішення про введення на територію колонії спецпідрозділу, а згодом замінено начальника установи [110].

Загальновідомо, що певна частина засуджених страждає тими або іншими видами захворювань (туберкульоз, психічні відхилення, СНІД, венеричні або інші загальні хвороби). Особливу небезпеку представляють засуджені з психічними відхиленнями. Слід враховувати, що неналежні умови утримання, обмеженість побутових, медичних, виробничих умов, сприяють не тільки розповсюдженості захворювань в установах виконання покарань, а й виходу їх за межі даних установ. До того ж, розлади здоров’я відбиваються й на поведінці засуджених, що відрізняється агресивністю, конфліктністю, схильністю до нових протиправних вчинків.

Найбільше інформації про стан справ в УВП правозахисники, родичі та близькі засуджених, отримують через Тюремний портал громадської правозахисної організації «Донецький Меморіал» [224] та Форум Єдиного простора СК України. В них неодноразово піднімались питання про чисельні порушення закону, наприклад, у виправній колонії №26 (м. Жовті Води Дніпропетровської області) тощо.

Таким чином, ще раз можемо наголосити, що необхідна точна й повна регламентація режиму виконання та відбування покарання не тільки для забезпечення безпеки виправної установи, а й для ефективного використання інших засобів виправлення засуджених.

Нами підтримуються думки з приводу того, що суворе і неухильне дотримання правил режиму є однаково обов’язковим як для адміністрації виправних установ, так і засуджених [150; 192]. Закріплені у КВК та в інших нормативно- правових актах права засуджених повинні кореспондуватися з обов’язком персоналу виправної колонії забезпечити або не порушувати права засуджених, а також сприяти їх реалізації в порядку, передбаченому чинними нормативно-правовими актами.

Діючи відповідно до вимог ст. 4, ч. 4 ст. 14, п.п. 1, 2, 3, 8, 15 ч.1 ст.18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», персонал виправних колоній зобов’язаний «забезпечити дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених...». У той же час на персонал виправних колоній покладається обов’язок контролювати належне виконання засудженими їх обов’язків і дотримання передбачених законом заборон. На допомогу цього могла б стати прогресивна система відбування покарання.

На посадових осіб, визначених ст. 135 КВК України, покладається обов’язок в установленому законом порядку застосовувати до засуджених заохочення і стягнення, а також інші заходи для стимулювання правослухняної поведінки засуджених. Таким чином, невід’ємною складовою частиною прогресивної системи відбування покарання є інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї колонії. На нормативному рівні функціонування інституту зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї колонії закріплено у ч.1 ст. 100 КВК України, яка передбачає, що залежно від поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.

Проте, існує низка питань, що стосуються не заохочення засуджених до правослухняної поведінки, а навпаки, пов’язуються з погіршенням статусу засудженого, що безпосередньо пов’язано з погіршенням умов та режиму відбування покарання. Так, прикладом є те, що закріплену у ч. 4 ст. 94 КВК України норму, яка передбачає можливість переведення з дільниці КДіР відразу до дільниці ПК засуджених, які під час перебування у дільниці КДіР виявили високий ступінь соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження протиправної поведінки навряд чи можна назвати обґрунтованою та гуманною. Така зміна умов тримання тягне за собою збільшення обсягу правообмежень для засудженого. Адже детально і об’єктивно вивчити особистість засудженого та його наміри за 14 діб перебування засудженого у дільниці КДіР (навіть з урахуванням даних, отриманих під час попереднього ув’язнення під варту) для того щоб прийняти обґрунтоване та законне рішення практично неможливо, і тому ця норма містить у собі потенційну небезпеку безпідставного погіршення правового становища засудженого. На нашу думку, існування такої норми у КВК України взагалі суперечить змісту та основним принципам прогресивної (висхідної) системи відбування покарання, яка передбачає поступове зменшення (або збільшення) обсягу встановлених правообмежень в залежності від поведінки засудженого і його ставлення до праці. В даному ж випадку, ми лише через 14 діб перебування засудженого у виправній колонії приймаємо рішення про суттєве погіршення його правового становища і минаючи дільницю ресоціалізації одразу переводимо засудженого до дільниці ПК. Крім того, жодної критики не витримує і сформульована у ч. 4ст.94 КВК України підстава для здійснення такого переведення: виявлення засудженим під час перебування у дільниці КДіР високого ступеню соціально-педагогічної занедбаності і потягу до протиправної поведінки. Навряд чи цю громіздку і незрозумілу для пересічного громадянина (а тим більш і для засудженого) психолого-педагогічну конструкцію можна назвати правовою підставою для зміни умов тримання засуджених у бік їх погіршення. Хоча як свідчить практика, ця норма широко використовується адміністрацією виправний колоній й може спонукати останніх до корупційних дій.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 94 КВК України у виправних колоніях мінімального та середнього рівня безпеки створюються дільниці соціальної реабілітації, утримуються засуджені, переведені з дільниць КДіР та ресоціалізації, в порядку, передбаченому КВК України. Ч.1 ст. 99 КВК України уточнює, що у дільницях СР тримаються: а) вперше засуджені до позбавлення волі за злочини вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості; б) засуджені, переведені з дільниці ресоціалізації. Отже засуджені першої категорії направляються до дільниці СР з дільниці КДіР (і це не є зміною умов тримання), а всі інші - переводяться з дільниці ресоціалізації в порядку зміни умов тримання, який закріплений у ч.1 ст.101 КВК України. Обсяг прав, якими користуються засуджені у дільниці СР закріплено у ч. 2 ст. 99 КВК України і їх аналіз свідчить про суттєве зменшення обсягу встановлених правообмежень при переведенні засудженого з дільниці ресоціалізації до дільниці СР. Особливості розміщення засуджених у дільниці СР регулюються п.14 Правил [152,с. 268-269]. Ці дільниці, як правило розташовуються за межами охороняємої зони виправної колонії.

Якщо ми для порівняння проаналізуємо норми ВТК України та Правил 2000р., які регламентували діяльність виправно-трудових колоній-поселень і зокрема регулювали умови та порядок відбування покарання засудженими у виправно - трудових колоніях-поселеннях, підстави і порядок переведення засуджених до установ цього виду (ч. 3 ст. 14, ч. 2 ст. 15, ст. 16, ч. 2 ст. 21, ч. 2 ст. 39, ч. 5 ст. 41, ч. 2 ст. 42, ч. 3 ст. 45, ст.ст. 46-47 ВТК України та п.п. 8, 17, 18.1, 40, 53 Правил 2000р.), то дійдемо висновку, що дільниця СР за КВК України - це прямий аналог виправно- трудової колонії-поселення (або її дільниці при виправно-трудовій колонії загального, посиленого або суворого режиму) за ВТК України. Отже законодавець, ліквідувавши виправно-трудову колонію-поселення як вид установи, натомість передбачив у КВК України створення у виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки дільниць соціальної реабілітації з такими же умовами тримання і аналогічним обсягом прав для засуджених. Враховуючи те, що за КВК України дільниця СР стала структурним підрозділом виправної колонії, законодавець дещо спростив і порядок переведення засудженого в такі умови тримання. Так, якщо за ВТК України переведення засуджених з виправно-трудової колонії до колонії-поселення (або навпаки) в порядку зміни умов тримання здійснювалося за постановою суду і належало до інституту зміни умов тримання шляхом переведення до іншої колонії іншого виду режиму, то за КВК України переведення засудженого з дільниці ресоціалізації до дільниці СР (або з дільниці СР до дільниці ресоціалізації чи дільниці ПК) є елементом інституту зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії і здійснюється в порядку, передбаченому ч.2 ст.100 КВК України - за клопотанням начальника відділення СПС постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією. Отже, ніяких кардинальних змін і принципово нових положень для ефективного стимулювання правомірної поведінки засудженого та його прагнення до виправлення створенням дільниці СР законодавець не запровадив.

Разом з тим, неможна залишити поза увагою той факт, що у свій час із запровадженням КВК України структурної дільниці СР, в окремих виправних колоніях виникли проблеми з можливістю засуджених реалізувати своє право на зміну умов тримання в межах однієї виправної колонії шляхом переведення з дільниці ресоціалізації до дільниці СР. Такі проблеми були характерні для тих окремих виправних колоній, у яких в силу певних причин (у 8 установах і до цього часу) не обладнані дільниці СР (які повинні розташовуватися поза межами охороняємої зони) або взагалі відсутня можливість обладнання такої дільниці. Такий стан справ призводить до численних обґрунтованих скарг засуджених у різні інстанції щодо порушення їх законних прав і інтересів. Вважаємо, що для розв’язання цієї проблеми необхідно таких засуджених переводити до дільниць СР інших виправних колоній того ж рівня безпеки (по можливості - в межах регіону відбування покарання), закріпивши підстави і порядок такого переведення у КВК України та відомчих актах Департаменту, оскільки законодавець виникнення такої ситуації не передбачав.

Аналогічна проблема існує і для засуджених, які згідно з ч.3 ст.18 КВК України залишені у слідчих ізоляторах (СІЗО) для роботи з господарського обслуговування діяльності цих установ, оскільки дільниці СР при СІЗО не обладнуються.

Наступна ізольована дільниця виправної колонії - це дільниця посиленого контролю (ПК). Утворення цієї дільниці та порядок тримання у ній засуджених передбачені у ч.ч. 1, 4 ст. 94, ст. 97 КВК України. Зокрема ст. 97 КВК України передбачає, що у дільниці ПК виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки засудженим встановлюється режим, передбачений у виправній колонії максимального рівня безпеки, а засуджені у дільниці ПК виправних установ максимального рівня безпеки тримаються у приміщеннях камерного типу. Крім того, відповідно до п. 16 Правил у дільниці ПК виправних колоній засуджені тримаються в умовах суворої ізоляції окремо від інших засуджених, у спеціально обладнаних приміщеннях (камерах) [152,c. 270-271]. Як ми вже зазначали вище, у цій структурній дільниці встановлюється найбільший обсяг правообмежень, і тому переведення засудженого до дільниці ПК з будь-якої іншої дільниці обов’язково погіршує його правове становище.

Аналіз ч. 4 ст. 94 КВК України свідчить, що у дільниці ПК можуть триматися: 1) засуджені, які під час перебування у дільниці КДіР виявили високий ступінь соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження злочинної поведінки; 2) засуджені, які не проявили готовності до самокерованої соціально-правомірної поведінки і переведені з інших дільниць у порядку, встановленому КВК України. На основних недоліках законодавчої конструкції першої частини цієї норми, яка надає можливість для переведення засуджених до дільниці ПК безпосередньо з дільниці КДіР ми вже зупинялися вище. Стосовно ж другої частини норми, закріпленої у ч. 4 ст. 94 КВК України необхідно зауважити наступне. По-перше, знову таки, закріплена у ній психолого-педагогічна конструкція «які не проявили готовності до самокерованої соціально-правомірної поведінки» не витримує жодної критики і не може бути визнана правовою підставою для зміни умов тримання засуджених у бік їх погіршення. По-друге, проаналізуємо, з яких саме інших дільниць виправної колонії законодавець дозволяє переводити засуджених до дільниці ПК. Для цього необхідно звернутися до ст. 101 КВК України (Переведення засуджених), ч. 3 якої містить наступну норму: «Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці; з колонії середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення колонії максимального рівня безпеки в приміщення камерного типу колонії максимального рівня безпеки». Тлумачення цієї норми дозволяє дійти висновку, що в порядку зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії за злісне порушення режиму відбування покарання засуджений може бути переведений з дільниці СР до дільниці ПК, або з дільниці СР до дільниці ресоціалізації. Таким чином аналіз ч. 4 ст. 94 та ч. 3 ст. 101 КВК України свідчить, що «іншою дільницею», з якої засуджений може бути переведений до дільниці ПК у встановленому КВК України порядку, законодавець визнає лише дільницю соціальної реабілітації і підставою для цього є злісне порушення режиму відбування покарання, а не «відсутність готовності до самокерованої соціально-правомірної поведінки».

Наведена вище конструкція ч. 3 ст. 101 КВК України виключає на законодавчому рівні можливість переведення до дільниці ПК засуджених, які утримуються у дільниці ресоціалізації і злісно порушують режим відбування покарання. Хоча практика свідчить про протилежне, оскільки більшість засуджених переводяться до дільниці ПК в порядку зміни умов тримання саме з дільниць ресоціалізації виправних колоній. При цьому адміністрація виправних колоній керується лише відомчим підзаконним нормативним актом - Правилами внутрішнього розпорядку, п. 84 яких (Порядок зміни умов тримання засуджених у межах однієї виправної колонії) на відміну від КВК України дійсно містить норму, яка передбачає можливість переведення засуджених з дільниці ресоціалізації до дільниці ПК за злісне порушення режиму відбування покарання. Викладене свідчить, що чинний КВК України потребує негайного внесення відповідних змін, оскільки здійснюючи таке переведення адміністрація виправних колоній фактично порушує закон.

Декілька слів необхідно сказати і з приводу передбаченої у ч. 3 ст. 101 КВК України можливості переведення засудженого за злісне порушення вимог режиму із дільниці СР відразу до дільниці ПК. На нашу думку така зміна умов тримання буде суперечити основним принципам прогресивної системи відбування покарання. Дійсно, у такому випадку ми переводимо засудженого із напіввільних умов тримання у дільниці соціальної реабілітації в умови суворої ізоляції дільниці ПК, минаючи при цьому проміжні між ними умови тримання, які встановлюються у дільниці ресоціалізації. Було б більш доцільним спочатку перевести засудженого з дільниці СР до дільниці ресоціалізації, і лише у випадках подальшого злісного порушення вимог режиму відбування покарання у цій дільниці, переводити його в порядку зміни умов тримання до дільниці ПК.

Також необхідно підкреслити, що зміна умов тримання шляхом переведення до дільниці ПК не може бути застосована до жінок, засуджених до позбавлення волі з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 97 КВК України у дільницях ПК виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та виправних колоній середнього рівня безпеки встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки. Проте

ч. 2 ст. 18 КВК України передбачає, що засуджені жінки можуть відбувати покарання лише у виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки, що виключає можливість їх тримання в умовах, які встановлюються у виправних колоніях максимального рівня безпеки.

Суттєвим недоліком чинного кримінально-виконавчого законодавства є те, що ані КВК України, ані Правила не встановлюють мінімального строку, після відбуття якого засуджений може бути переведений з дільниці ПК до дільниці ресоціалізації. Варто зауважити, що відсутність чіткої законодавчої регламентації такого мінімального терміну створює небезпеку для можливих зловживань з боку адміністрації окремих виправних колоній внаслідок безпідставного тримання засудженого на протязі тривалого строку у дільниці ПК.

Запровадження дільниці ПК у виправних колоніях можна вважати новацією КВК України, оскільки аналогічних умов тримання ВТК України не передбачав. Проте на нашу думку, запровадження окремої дільниці ПК в структурі виправної колонії навряд чи можна визнати достатньо обґрунтованим і необхідним, оскільки адміністрація виправної колонії наділена достатнім арсеналом засобів для здійснення впливу на злісних порушників режиму утримання, який включає в себе можливість застосування заходів стягнення у виді поміщення до дисциплінарного ізолятора або притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України.

З огляду на викладене можна дійти висновку, що запроваджуючи у КВК України систему структурних дільниць та регламентуючи порядок зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії, законодавець обрав для себе найбільш легкий шлях і обмежився лише тим, що дещо трансформував прямо запозичені з ВТК України та Правил 2000р. норми різних інститутів. Новацією КВК України у сфері розглядуваного інституту можна вважати лише створення дільниці ПК, що на нашу думку, погіршує правове становище засудженого. В цілому ж, закріплений у КВК України інститут зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії не передбачає принципово нової системи ефективних стимулів для законослухняної поведінки засуджених, їх сумлінного ставлення до праці та прагнення до виправлення у порівнянні з нормами ВТК України.

Оскільки наведений вище аналіз норм КВК України свідчить, що чинне законодавство, яке регулює інститут зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії потребує подальшого вдосконалення, пропонуємо, з урахуванням викладеного внести до КВК України наступні зміни і доповнення:

1. Ч. 4 ст . 94 КВК України викласти у наступній редакції:

«У дільниці посиленого контролю тримаються засуджені чоловіки, переведені з дільниці ресоціалізації за злісне порушення режиму відбування покарання в порядку, встановленому цим Кодексом».

2. Ч. 4 ст. 97 КВК України викласти у наступній редакції:

«Засуджений переводиться з дільниці посиленого контролю до дільниці ресоціалізації в порядку, встановленому цим Кодексом не раніше ніж через шість місяців перебування у дільниці посиленого контролю за умови відсутності у нього стягнень».

3. Ч. 2 ст. 100 КВК викласти у наступній редакції:

«Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією і полягає в переведенні засуджених: з однієї структурної дільниці колонії до іншої; з приміщень камерного типу у звичайні житлові приміщення, або із звичайних житлових приміщень до приміщень камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки. Не є зміною умов тримання переведення засуджених з дільниці карантину, діагности і розподілу до іншої дільниці колонії».

4. Назву ст.101 КВК України викласти наступним чином: «Підстави та порядок зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі».

5. Доповнити ч. 1 ст.101 КВК України реченням наступного змісту:

«Засуджені, які відповідно до ч.3 ст.18 КВК України залишені для роботи з

господарського обслуговування у слідчих ізоляторах, а також засуджені, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки, в яких відсутні дільниці соціальної реабілітації, в порядку зміни умов тримання переводяться до дільниць соціальної реабілітації інших виправних колоній відповідного рівня безпеки в порядку, встановленому цим Кодексом».

6. Першу частину речення у ч. 3 ст. 101 КВК України викласти у наступній редакції: «Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть бути переведені: з дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого контролю; з дільниці соціальної реабілітації до дільниці ресоціалізації ...».

В цьому аспекті варто ще раз повернутися до основних принципів діяльності персоналу УВП, одним з яких є відкритість для демократичного цивільного контролю. Відповідно до ст. 23 КВК України за діяльністю органів і установ виконання покарань здійснюється відомчий контроль органами управління і посадовими особами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Аналогічне положення містить і ст.7 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», яка передбачає, що центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань координує і контролює діяльність цієї служби. Сьогодні найбільш поширеною і ефективною формою відомчого контролю є інспектування виправних установ, в ході якого окрім інших питань визначається та надається оцінка: ефективності стилю і методів роботи керівних кадрів, ступня їх впливу на стан справ у підвідомчих установах, перевірка знання працівниками законодавства та відомчих нормативних актів, сприяння правильному добору, розстановці, навчанню і вихованню кадрів, підвищенню їх відповідальності за доручену справу, зміцненню дисципліни і законності.

Участь громадськості у контролі за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань передбачена ст. 25 КВК України. Для забезпечення громадського контролю створюються спостережні комісії, які діють на підставі КВК і Положення про спостережні комісії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 (з подальшими змінами та доповненнями). Діяльність спостережних комісій базується на принципах гласності, демократичності, добровільності, відкритості та прозорості. Основним їх завданням є організація та здійснення громадського контролю за дотриманням прав, основних свобод і законних інтересів засуджених осіб та осіб, звільнених від відбування покарання. Для виконання своїх повноважень члени спостережних комісії мають широкі повноваження, в т.ч. у будь-який час відвідувати виправні установи; вивчати стан матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених, умови їх праці і навчання; проводити особистий прийом засуджених, розглядати їх звернення та приймати за ними рішення; вносити на розгляд органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань дотримання прав і законних інтересів засуджених.

Нарешті, одним з видів контролю є прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань, який здійснюється Г енеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами відповідно до положень ст.121 Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» [47] і ст.22 КВК України. Предметом прокурорського нагляду згідно ст. 44 Закону України «Про прокуратуру» є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, в установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків.

Щодо можливості застосування заходів заохочення для стимулювання правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або недотримання правил засудженими можна вказати, що дисциплінарна практика є тим лакмусовим папером, який підтримує баланс між персоналом та засудженим.

Загальновизнано, що реалізація правил безпеки та режиму учасниками кримінально-виконавчих правовідносин, а саме, персоналом УВП та засудженими забезпечується державою. Як слушно наголошують науковці: «режим тримання засуджених у місцях позбавлення волі регламентується нормами права, але забезпечується в результаті цілеспрямованої діяльності адміністрації виправних установ» [68, с. 51-52].

Безсумнівно, основною функцією ДКВС є виконання покарань таким чином, щоби діяльність персоналу в повній мірі відповідала міжнародним стандартам [209]. Як слушно наголошують науковці, реформування ДКВС повинно включати підготовку персоналу нової формації, який може адекватно сприймати міжнародні стандарти поводження із засудженими, професійно навченого та бажаючого працювати у даній галузі [214, с. 154].

Проте, не можна забувати, що реформування системи повинно включати й питання професійної захищеності персоналу та його професійної безпеки. Створення необхідного рівня захисту - процес складний та багатоплановий. За своїм змістом ця діяльність акумулює різнорідні, а не тільки кримінально-виконавчі правовідносини (правовий, соціальний, медичний захист тощо). З іншого боку гостро стоїть питання щодо особистісної безпеки персоналу, оскільки його професійна діяльність постійно пов’язана з ризиком, фізичними й психологічними перевантаженнями. Адже від прийнятих рішень керівництвом пенітенціарної системи і професійного виконання завдань персоналом КВС залежить правопорядок в УВП і, як наслідок, суспільний спокій мільйонів громадян України.

Ми впевнені, що дбаючи про власну безпеку суспільство повинно розуміти, що рано чи пізно засуджений повернеться в суспільство і тому громадяни не можуть бути байдужими до проблем засуджений і персоналу. Це означає, що рівень суспільної свідомості повинен сьогодні стати таким, коли суспільство зможе і захоче адекватно оцінити труд працівників пенітенціарних закладів, їх внесок в суспільну безпеку і суспільне благополуччя.

На вищезазначених питаннях зосереджують увагу не тільки науковці, а й керівництво ДПтС України. Зокрема, В.М. Палагнюк зазначив: «Пріоритетним питанням у політиці керівництва ДПтС України є створення належних умов несення служби, вирішення соціально-побутових питань всіх категорій співробітників відомства та збереження існуючих соціальних гарантій і пільг» [215, с. 4].

2.2.

<< | >>
Источник: ПАВЛОВ Володимир Григорович. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя-2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й безпеки в установах виконання покарань:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Персонал Державної пенітенціарної служби України як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин
  4. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі
  5. Висновки до розділу 1
  6. Правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог режиму й безпеки в установах виконання покарань
  7. Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими, загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання
  8. Висновки до розділу
  9. 3.1 Кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених
  10. ВИСНОВКИ
  11. 2.3 Основні детермінанти, що породжують та обумовлюють вчинення злочинів персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі
  12. Спеціально-кримінологічне та індивідуальне запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі