<<
>>

Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими, загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання

Як нами зазначалось, виправлення та ресоціалізація засудженого - це один з головних напрямів діяльності УВП. Адже персоналу доводиться не тільки добиватися позитивних змін в особистості засудженого, а й відновлювати його у соціальному статусі повноправного члена суспільства, що означатиме свідоме, самостійне повернення до загальноприйнятого соціально-нормативного життя, відвернення від злочинної діяльності й набуття готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Нами вказувалось, що відповідно до положень КВК України основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально- виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив [94].

Торкаючись проблем організації соціально-виховної роботи із засудженими ми натикаємось на суттєві протиріччя, адже питання, що стоїть перед нами, а саме, забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі є не тільки вельми складним, а й викликає у науковців та практиків гострі дискусії, неоднозначне ставлення до процесу його виконання. Як слушно зауважує у дисертаційній праці С.В. Лучко, у п. 2.3. «Особливості проведення соціальної роботи із засудженими», спостерігається неоднозначне ставлення персоналу до проведення соціальної роботи із засудженими [102].

Нами вивчені думки с приводу доцільності проведення соціально-виховної роботи серед засуджених, але ми вважаємо за потрібне охарактеризувати їх лише в узагальненому виді, оскільки це не складає предмет нашого дослідження. Одночасно ми визначимося із законодавчим та практичним поняттям, заходами і видами соціально-виховної роботи, оскільки це є конче важливим, бо при неправильному розумінні усіх складових частин цієї роботи у персоналу й засуджених може встановитися усталена думка щодо безрезультатності, а значить, недоцільності її проведення.

Найбільш чисельна частина вітчизняних науковців з кримінально-виконавчого права, зокрема, В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, В. В. Голіна, А. В. Градецький, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, О. Г. Колб, С. В. Лучко, В. О.Меркулова, Л. М. Оніка, М. С. Пузирьов, А. А.Рибянцев, О. О. Стулов та ін. підтримують й розвивають положення щодо обов’язковості виправного впливу на засуджених і одним із засобів називають соціально-виховну роботу.

Як слушно констатує В. А. Бадира, «необхідність виправлення особи слід пов’язувати не лише з дегенерацією моральнішої сфери винного, а й оптимізуванням внутрішніх психічних процесів у руслі навчання особи керувати механізмом самооцінки і оцінки власних вчинків з точки зору дотримання паритету індивідуальних і суспільних інтересів в руслі уникнення завдання шкоди останнім. Імперативізація певних моральних норм у свідомості засудженого це одна з важливих і одночасно складних стадій виправного процесу. Якщо ми прагнемо зробити засудженого правослухняним, то маючи на увазі моральне виправлення ми очевидно повинні вести мову про зміну світобачення людини, ставлення її до оточуючих, а найголовніше виправлення передбачає знаходження засудженим того, заради чого він готовий змінити своє ставлення до оточуючих, до світу, який часто, можливо, не заслуговує на поважне ставлення. Засуджений має навчитися переступати через те ставлення у його житті, яке він розцінює як несправедливе і брутальне. Чи може це дати покарання і сама пенітенціарна система? Сумнівно. Ось чому соціально-виховна робота із засудженими є найважливішою справою кожного співробітника КВС» [3, с. 50-51; 4].

Аналогічної думки дотримується й І. Г. Богатирьов, який вказує, що одним з критеріїв виправлення є ставлення засудженого до соціально-виховної роботи і це повинно враховуватись персоналом КВУ [8, с. 29].

Свого часу Б. С. Утєвський [231] і Е. Г. Ширвіндт [247] вказували на більшу перспективність визначення завдань пристосування засудженого до умов трудового співжиття, під яким розумілася відсутність проявів злочинної девіантності в майбутньому незалежно від внутрішніх мотивів особи [247, с.

117]. У 1960-1970-ті рр. подібні думки висловлювали М. Д. Шаргородський, І. А. Бушуєв та інші [14, с. 43, 62-63; 246, с. 111-118]. Виправлення злочинця ототожнювалося з його

ресоціалізацією, тобто перебудовою чи переорієнтацією духовних сил індивіда, його внутрішнього світу.

А. А. Піонтковський [143] і М. О. Стручков [212] процес виправлення та перевиховання засуджених визначали в дещо іншому контексті, а саме через специфіку кримінально-виконавчого права. Під виправленням та перевихованням пропонувалося розуміти сам процес впливу на особу, яка відбуває покарання. Метою такого впливу вбачалося виховання із злочинця корисного члена суспільства і подальше недопущення вчинення ним нового злочину, а також втримання інших осіб від вчинення злочинів. На думку М.А. Бєляєва [7, с. 41, 44-45], попри «комуністичні ідеї» виправлення така мета покарання полягає в тому, щоб шляхом впливу на свідомість злочинця за допомогою заходів переконання й примусу виховати в ньому риси характеру, притаманні свідомим учасникам комуністичного будівництва.

Окрема частина науковців, зокрема, К. А. Автухов, О. В. Ткачова, А.Х.Степанюк, І. С. Яковець та ін., виступають за те, що ДКВС повинна лише виконувати покарання, що призначені за вироком суду, а виправний вплив, у тому числі соціально-виховна робота виходить за межі функцій системи. Нажаль, прибічників вказаної думки останнім часом стає усе більше. Частина науковців вважає, що добитися від засудженого стати законослухняним, високоморальним громадянином - завдання нереальне. Більш того, як наголошує А. Х. Степанюк, ідеї виправлення та перевиховання не належать змістовно до діяльності з виконання покарань, їхній зміст не збігається зі змістом кари, а саме вона має бути головною метою покарання. Автор робить висновок, що здійснення процесу виправлення є нераціональним, а спроби досягти виправлення засуджених у багатьох випадках нереальні [207, с. 43-64]. В подальшому А.Х. Степанюк та В.М. Трубников акцентують увагу на тому, що виправлення було та залишається складовою комуністичної ідеології [208, с.

110-112]. Аналогічної думки дотримується й частина російських науковців, які резюмують: «...хіба незрозуміло, що немає ніяких підстав створювати в колоніях, де містяться злочинці й особливо небезпечні рецидивісти, режим, «наближений до умов нормального життя?». Перебування в таких колоніях не залишило б у свідомості засуджених глибокого сліду і неминуче вело б до того, що такі люди, виходячи на волю, знову ставали на злочинний шлях» [77 , с.86; 205, с. 97-101]. Як зазначає С.Ф. Мілюков, більшість осіб, які не виправдали своєю поведінкою надій суспільства, повинні бути вислані далеко «за межі цивілізації», аж до створення відповідних «резервацій», з чим погодитись категорично не можна.

Дискусію вчених можна було б продовжувати, проте ми вважаємо, що варто підтримати тих науковців, які переконані у важливості соціально-виховної роботи із засудженими для досягнення мети їх виправлення і ресоціалізації. Констатуємо, що особисто дотримуємось позиції за якою соціально-виховна робота із засудженими є необхідною частиною процесу виконання й відбування покарання у виді позбавлення волі, яка проводиться з метою виправлення та ресоціалізації засуджених. Таке переконання нам дають не лише уявлення науковців, а й власний практичний досвід.

Законодавче визначення соціально-виховної роботи міститься у ст. 123 КВК України [92], а саме: ч. 1. Соціально-виховна робота - цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених.

Соціально-виховна робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

Відповідно ч. 3: Розпорядком дня колоній можуть бути передбачені виховні заходи, участь в яких для засуджених є обов’язковою.

Соціально-виховна робота із засудженими організовується в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і методів.

У колоніях проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно - гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності.

Як бачимо, рамки застосування соціально-виховної роботи є доволі широкими. Але як показує практика, сьогодні ми спостерігаємо незацікавленість у проведенні такої роботи персоналом та незацікавленість у цих заходах серед засуджених. Зокрема, у Концепції державної політики у сфері реформування

Державної кримінально-виконавчої служби України зазначається: «Низький рівень організації соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими не забезпечує умов для ефективної індивідуальної корекції їх поведінки, створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, що призводить до непоодиноких випадків суїцидів в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, непідготовленості до життя після звільнення з установ виконання покарань і, як наслідок, до значної кількості випадків пенітенціарного рецидиву [75].

Нами було проаналізовано окремі напрямки соціально-виховної роботи із засудженими та ставлення до них персоналу й осіб, позбавлених волі. Зазначимо, що в УВП в рамках кримінально-виконавчого законодавства по відношенню до засуджених здійснюється каральний і виховний вплив. Таким чином, одночасно повинні застосовуватись правові норми й психолого-педагогічні методики задля соціальної адаптації та ресоціалізації засуджених. Загалом, діяльність персоналу повинна бути направлена на те, щоби засуджений в процесі відбування покарання у виді позбавлення волі, засвоював визначені суспільством стандарти поведінки, опановував необхідні ціннісні орієнтації та свідоме дотримання моральних і правових норм. В кінцевому рахунку персонал повинен здійснити такий комплекс правових та психолого-педагогічних заходів, в результаті засвоєння яких засуджений зміг свідомо відмовитись від подальшої злочинної поведінки, відновити соціально корисні зв’язки та свій статус у суспільстві.

Стимулювання правослухняної поведінки засуджених здійснюється за допомогою програм диференційованого виховного впливу з урахуванням їхньої поведінки, психічного стану і ступеня соціальної занедбаності. Відповідно, програми диференційованого виховного впливу на засуджених повинні враховувати можливості виховної функції режиму відбування покарання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, заходів заохочення і стягнення, які застосовуються до осіб, позбавлених волі, самодіяльних організацій засуджених, громадських, благодійних і релігійних організацій, а також залучення засуджених до самовиховання.

Як визначає законодавець, участь засуджених у виховних заходах, які проводяться в колоніях, повинна бути врахована при визначенні ступеня їхнього виправлення, а також при застосуванні заходів заохочення і стягнення.

Між тим, тотальна регламентація життя засуджених у місцях позбавлення волі, посилена численними обмеженнями зв’язків з рідними, родичами, друзями на волі, примусовий характер праці, а для неповнолітніх фактично і навчання, не можуть не викликати протесту. І одна з таких його форм - утворення субкультури засуджених з суворою ієрархією і зі своїми нормами поведінки. У співтоваристві засуджених, як і у всякім співтоваристві, відбувається самоорганізація, що стимулюється двома основними факторами: інтересом адміністрації залучити частину засуджених на свою сторону й інтересом співтовариства протистояти адміністрації у відстоюванні своїх прав. Адміністрація створює формальні організації, у які входить кількісно невеликий актив («козли»), що співробітничають з адміністрацією і протиставляють тим самим себе основній масі засуджених. Співтовариство ж засуджених диференціюється (особливо чітко в чоловічих установах) на неформальні групи, основними з який є: лідери «авторитети», злодійська еліта («злодії в законі»), «чорна масть» (їхня частка, за даними Г. Хохрякова, складає 5-18 %), нейтральна маса, «мужики» і «знедолені» (включаючи «опущених»), чия частка складає 3-11 %, а життя їх просто нестерпне [30]. В цих умовах досить важко проводити будь які виховні заходи, особливо якщо в УВП починається протистояння між персоналом та засудженими. Нами проведено інтерв’ювання частини персоналу (працівників режимних відділів, начальників відділень, заступників та начальників установ) та засуджених де були поставлені, зокрема, наступні питання:

1. Загальне відношення респондентів до карально-виправних заходів в місцях позбавлення волі.

2. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом суворого дотримання вимог законів, режиму виконання та відбування покарань, інших норм, що регламентують правила поведінки засуджених та персоналу.

3. Відношення до соціально-виховної роботи в цілому та її окремих заходів.

4. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом залучення до суспільно корисної праці.

5. Які служби виправної установи повинні бути задіяні в організації виховних заходів.

6. Чи повинна бути обов’язковою участь засуджених у виховних заходах, які проводить персонал УВП.

7. Ставлення до самодіяльних організацій засуджених до позбавлення волі.

8. Чи достатньо повноважень у співробітників УВП для проведення карально-виправних заходів?

9. Які ще повинні бути надані додаткові повноваження?

10. Чи вважаєте ефективним проведення карально-виправних заходів в

УВП?

В узагальненому вигляді відповіді поділилися наступним чином:

1. Загальне відношення респондентів до карально-виправних заходів в місцях позбавлення волі.

Персонал: - позитивне - 72%; негативне - 2%; нейтральне - 24%; не визначились - 2%.

Засуджені: - позитивне - 67%; негативне - 16%; нейтральне - 12%; не визначились - 5%.

2. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом суворого дотримання вимог законів, режиму виконання та відбування покарань, інших норм, що регламентують правила поведінки засуджених та персоналу.

Персонал: - позитивне - 89%; негативне - 1%; нейтральне - 9%; не визначились - 1%.

Засуджені: - позитивне - 81%; негативне - 8%; нейтральне - 7%; не визначились - 4%.

3. Відношення до соціально-виховної роботи в цілому та її окремих заходів.

Персонал: - позитивне - 52%; негативне - 14%; нейтральне - 29%; не визначились - 5%.

Засуджені: - позитивне - 44%; негативне - 17%; нейтральне - 35%; не визначились - 4%.

4. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом залучення до суспільно корисної праці.

Персонал: - позитивне - 91%; негативне - 1%; нейтральне - 9%; не визначились - 1%.

Засуджені: - позитивне - 79%; негативне - 11 %; нейтральне - 7%; не визначились - 3%.

5. Які служби виправної установи повинні бути задіяні в організації виховних заходів (обрано декілька варіантів відповідей).

Персонал: - всі служби - 46%; вихователі та психологи - 44%; спеціально навчені прийомам і методам виховної роботи - 48%.

Засуджені: - всі служби - 8%; вихователі та психологи - 56%; спеціально навчені прийомам і методам виховної роботи - 82%.

6. Чи повинна бути обов’язковою участь засуджених у виховних заходах, які проводить персонал УВП.

Персонал: - так - 58%; - ні - 24%; не визначились - 18%.

Засуджені: -так - 25%; - ні - 41%; не визначились - 34%.

7. Ставлення до самодіяльних організацій засуджених до позбавлення волі (обрано декілька варіантів відповідей) .

Персонал: - позитивне - 29%; негативне - 35%; нейтральне - 9%; пристосуванці для отримання пільг -32%; пристосуванці для самоутвердження - 14%; помічники адміністрації - 12%; не визначились - 4%.

Засуджені: - позитивне - 8%; негативне - 36%; нейтральне - 14%; пристосуванці для отримання пільг - 31%; пристосуванці для самоутвердження - 6%; помічники адміністрації - 1%; не визначились - 5%.

8. Чи достатньо повноважень у співробітників УВП для проведення карально-виправних заходів?

Персонал: - достатньо - 71%; недостатньо - 26%; не визначились - 3%.

Засуджені: - достатньо - 66%; недостатньо - 12%; не визначились - 22%.

9. Які ще повинні бути надані додаткові повноваження?

Персонал: - достатньо - 56%; недостатньо - 42%; не визначились - 2%.

Засуджені: - непотрібно - 75%; недостатньо - 1%; не визначились - 24%.

10. Чи вважаєте ефективним проведення карально-виправних заходів в

УВП?

Персонал: - так - 54%; - ні - 41%; не визначились - 5%.

Засуджені: - так - 36%; - ні - 32%; не визначились - 32%.

Проведене інтерв’ю показує, що персонал та засуджені як відносно рівноправні суб’єкти кримінально-виконавчих відносин до запровадження карально- виправних заходів в місцях позбавлення волі мають позитивне відношення. Більш того, відповіді на питання 2 показують, що обидві сторони зацікавлені в дотриманні вимог законодавства. Причому засуджені наголошували на тому, що законні вимоги ними підтримуватимуться і дозволять уникнути свавілля з боку працівників. Високий показник позитивного відношення до залучення засуджених до суспільно корисної праці. Хоча у засуджених та персоналу різна мотивація з цього приводу, немає причин стверджувати, що засуджені можуть свідомо без причини відмовлятися від роботи.

Нажаль, відношення до соціально-виховної роботи в цілому та її окремих заходів не завжди позитивне. Персонал дорікає на брак часу, неможливість якісно проводити таку роботу, а деякі вказують, що їм бракує спеціальної фахової підготовки. Як наслідок, засуджені більш позитивно сприймають заходи культурно - масового та фізкультурно-спортивного характеру, ніж інші, які несуть виховний вплив. Також, серед засуджених непоодинокі нарікання на те, що персоналу «ніколи вислухати», «обмежена допомога» тощо. В цьому сенсі логічним виглядає те, що сумнівною є ефективність проведення карально-виправних заходів в УВП. Навіть те, що 54% персоналу та 36% засуджених відповіли «так», є показником невтішним. Ще гірше, що неефективною визнали роботу41% персоналу та 32% засуджених.

Викликає занепокоєння висловлювання обох сторін щодо участі засуджених у роботі самодіяльних організацій. Частина персоналу та засуджених говорила про фікцію, частина відкрито вороже ставилась до такої категорії засуджених. Нами були опитані й ті, хто приймає участь у самодіяльних організаціях. Характерно, що ці засуджені невдоволені відношенням до них як з боку персоналу, так і інших засуджених. Щодо останніх - зрозуміло, але до персоналу претензії були наступні: немає широких заохочень і позитивних стимулів, відсутня захищеність і гарантії безпеки, немає довіри в роботі тощо.

Цікавою є думка персоналу щодо їх повноважень. Якщо проаналізувати розповіді респондентів, то більш ніж 40% із загальної кількості опитаних невдоволені своїми повноваженнями по відношенню до засуджених. Може в цьому криється левова частка того, чому соціально-виховна робота не дає вагомих позитивних результатів. Одночасно, більшість персоналу вказувала на те, що вони не в повному обсязі виконують власні обов’язки, оскільки їх набагато більше, ніж прав. Ставлення громадськості також не ліпше, ніж до засуджених, а подекуди, набагато гірше. При цьому, практично всі опитані дорікали на мізерну оплату праці, особливо лінійному персоналу.

Нами було запропоновано вказати персоналу, щоби вони вважали за потрібне змінити в роботі. Відповіді були наступні:

- розширити повноваження - 14,6%;

- збільшити довіру в роботі - 27%;

- підвищити авторитет - 4,7%;

- збільшити суттєво оплату праці та надання соціальних гарантій і пільг - 89,7%;

- підвищити вимоги до засуджених - 5,5%;

- законодавчо визначити коло повноважень, які на практиці будуть не декларативні, а виконуватись безумовно - 4%.

Наостанок, персонал також як і засуджені вказав на те, що практично немає заохочувальних норм та стимулювання сумлінної власної праці.

Проведене нами дослідження повністю підтверджує висновки інтерв’ювання. В той же час ми спостерігаємо зв’язок певних елементів з особистісними властивостями як засуджених так і персоналу. Разом з тим, нами було визначено питання про можливість цілеспрямованих змін в особі засудженого через постійну участь в соціально-виховній роботі персоналу.

Концепція державної політики у сфері реформування Державної кримінально- виконавчої служби України передбачає підвищення рівня організації соціально- виховної та психологічної роботи із засудженими передбачається досягти шляхом:

- розроблення і впровадження науково обґрунтованих методик та програм психолого-педагогічного вивчення особистості засудженого і засобів корекції його поведінки, а також спеціалізованих методик та рекомендацій щодо форм і методів впливу на засуджених за допомогою програм диференційованого виховного впливу;

- організації обов’язкової соціально-педагогічної підтримки і соціально- психологічного супроводження засуджених і осіб, узятих під варту;

- удосконалення системи стимулювання засуджених до законослухняної поведінки та ресоціалізації шляхом запровадження поетапної зміни умов їх тримання, розроблення та впровадження системи критеріїв оцінки ступенів виправлення засуджених, налагодження дієвої взаємодії органів та установ виконання покарань із суб'єктами соціального патронажу осіб, звільнених із місць позбавлення волі;

- забезпечення засудженим можливості здобуття повної загальної середньої освіти у загальноосвітніх навчальних закладах виправних та виховних колоній, сприяння у здобутті ними вищої освіти;

- забезпечення розмежування функцій режимних підрозділів і підрозділів, які відповідають за проведення соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими [75].

Ми вважаємо необхідним розглядати підвищення рівня організації соціально- виховної роботи із засудженими через стан соціального середовища у якому знаходиться засуджений та можливості його цілеспрямованої зміни. Адже взаємозв’язок середовища та особистісних якостей дає можливість пояснити певні явища, які проходять у середовищі засуджених та співробітників. У наступному розділі нами будуть виділені й обґрунтовані напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених.

В дослідженні ми не торкалися професійної деформації персоналу, але вважаємо, що це тема вельми важлива і вона заслуговує на окрему розробку на монографічному рівні. Нами приділяється увага середовищу засуджених і в якому ступеню воно піддається корегуванню з боку персоналу.

Як визначають фахівці та за нашим власним досвідом, особливу роль у співвідношенні персоналу та засуджених, ставленні останніх до заходів соціально - виховного характеру, відіграє соціальне середовище. Історично склалося, що в місцях позбавлення волі існує власна субкультура, що суттєво відрізняється від загальної культури суспільства, а також від культури різних прошарків населення до яких раніше належали засуджені. Про це свідчать потреби, особистісні цінності, загальні норми поведінки і т.ін. Система поведінки засуджених в УВП суттєво відрізняється від раніше існуючої, оскільки поведінка в місцях позбавлення волі суворо регламентується не тільки нормами законодавства, а й неписаними правилами для засуджених. З перших днів перебування в СІЗО, а потім в УВП, засуджений однозначно повинен обрати лінію поведінки виходячи з об’єктивно заданих умов. Постає цілком слушне запитання, як можна відновити втрачену систему життєзабезпечення, що була до засудження? Очевидним є діяльність персоналу по ослабленню тиску на конкретного засудженого з боку агресивно налаштованого соціального середовища. Тоді постає інше питання: як послабити негативний вплив на особу засудженого, якщо останній знаходиться в місцях позбавлення волі у середовищі собі подібних постійно, а спілкування з персоналом не тільки обмежено, а в деяких випадках носить формальний характер? Відповідь на це питання не така очевидна, оскільки засудженому належить обирати шлях, який повинен бути не тільки привабливим, а й ціннісним, стимулюючим правослухняну поведінку.

Якщо засуджений має стійку позитивну поведінку й прагнення повернутися в соціальному статусі повноправного члена суспільства, він повинен в певній мірі протиставити себе значній групі засуджених з негативною поведінкою (у тому числі й злісних порушників режиму), що може нести загрозу на час його перебування в місцях позбавлення волі. За таких умов обирається, як правило, нейтральна поведінка, що зберігає систему регуляції цінностей, адаптації до умов позбавлення волі, але з чіткими установками якнайшвидше повернутися до вільного життя. Саме на цих особистісних властивостях необхідно зосереджувати роботу персоналу, створити необхідні умови для зміни світогляду засудженого, збільшити вплив позитивного оточення із числи сім’ї, близьких родичів, громадських та релігійних організацій тощо.

Застосування ненав’язливого контролю, аналіз причин відхилів та зривів в поведінці, виваженість ставлення до невдач, окреслення кола проблем, які виникають в процесі відбування покарання дозволять знайти спільну мову між персоналом та засудженим. Згодом засудженому можна давати окремі доручення, залучати його до участі у заходах культурно-масового та спортивного характеру, що дозволить закріпити позитивний результат.

Треба відмітити, що соціальне середовище місць позбавлення волі замкнуте. Однак така ізольованість відносна, оскільки засуджені - це певна частина суспільства, яка на період відбування покарання позбавлена окремих прав чи обмежена в них певним чином. В умовах ізоляції для підтримки соціальних зв’язків засуджені створюють власні групи за окремими ознаками, зокрема, земляцтва, виробничих інтересів, спільної трудової діяльності до засудження, спільного проживання, об’єднаність схожими діями вчинення злочину,в залежності від ролі в тому середовищу до якого засуджений належав раніше тощо. За допомогою таких об’єднань засуджені намагаються знайти свій подальший життєвий шлях, використати їх для досягнення авторитету та матеріального благополуччя серед рівних собі, зайняти високе місце в кримінальному світі або просто зберегти життя. Треба сказати, що життя в неволі виробило різноманітні варіанти поведінки, які обирають засуджені, а саме: від нейтрального відношення до офіційного та неофіційного порядку відбування покарання, позитивного до найрадикальнішого - злісної непокори представникам адміністрації.

Якщо засуджений належить до певної групи, необхідним є визначити його стан, прагнення і надати стимулюючі відправні, що дозволять переглянути власну поведінку в місцях позбавлення волі й знайти можливості повернутися до правослухняної поведінки. Проте, на нашу думку, неможна вимагати у засудженого своєю поведінкою демонструвати нехтування неписаних законів, що існують в УВП. Достатньо того, щоби він їх не підтримував, був психологічно готовим до успішної адаптації до вільного життя й прагнув не тільки відмовитись від вчинення злочинів у майбутньому, а й відмовитись від будь-якої протиправної поведінки. У зв’язку з цим, багато питань і нарікань постає щодо участі засуджених в роботі самодіяльних організацій. Ч. 1 ст. 127 КВК України визначено, що самодіяльні організації засуджених до позбавлення волі створюються в колоніях з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових міжособистісних взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зв’язків [92]. Далі пояснюється, що участь в них є добровільною справою кожного засудженого, його соціально корисна активність заохочується адміністрацією колонії і враховується при визначенні ступеня його виправлення.

Насправді залучення засуджених до участі у самодіяльних організаціях справа непроста, а тому адміністрація досить часто використовує «добровільно-примусові» стимули. Причин тому достатньо, але головне, що коли персонал покидає колонію, засуджені залишаються наодинці в оточенні середовища, яке не завжди адекватно сприймає діяльність на користь адміністрації. У цьому випадку можуть виникати навіть протистояння та конфліктні ситуації. Необхідно використовувати позитивні риси засудженого, навіть якщо своєю поведінкою він демонструє небажання будувати правильні відносини з персоналом установи. Для цього варто детально вивчити життєвий шлях засудженого і давати йому такі завдання, що зможуть спонукати до правослухняної поведінки, набуття позитивних ціннісних змін, відмови від супротиву адміністрації тощо. Одночасно, треба неодмінно здійснювати посилений контроль за взаємодією особи в колі інших засуджених.

Разом із зазначеним необхідно застосовувати виховні прийоми і методи, основані на переконанні, стимулюванні, заохоченнях, вимогливості, довіри. В цьому помічником можуть бути релігійні організації, а також залучення до навчання.

Ст. 128 КВК України передбачає богослужіння і релігійні обряди в колоніях, які проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час [92]. За років незалежності України склалася хороша практика взаємодії між персоналом та священнослужителями. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, бере участь у визначенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Для цього в УВП побудовані каплички, храми, а за їх відсутності виділені спеціальні кімнати.

Не можна оминути конче важливих питань, пов’язаних із загальноосвітнім та професійно-технічним навчанням. Сьогодні не створено достатньо аргументованих програм виправлення засуджених, а сама система, на жаль, не може протистояти небезпечній масі злочинців. Тому залучення до навчання, в першу чергу, до загальноосвітнього, є дієвим засобом розвитку особистості, формування позитивних якостей.

Більш ніж 100 років тому міністр внутрішніх справ Англії Годфрі Лашингтон сказав, що стан засудженого не сприяє його виправленню через руйнування власної гідності, незадоволення всіх моральних інстинктів, які він має, відсутності всілякої можливості робити або отримувати добро й постійного спілкування виключно зі злочинцями [185, с. 9]. Як вбачається, від цього постулату можна відштовхуватись при забезпеченні загальноосвітнього та професійно-технічного навчання.

Нами підтримується й необхідність професійно-технічного навчання засуджених. Як відомо, при кримінально-виконавчій установі закритого типу діють відповідні Центри, які здійснюють за денною, вечірньою (змінною) формами навчання та за індивідуальними навчальними планами професійно-технічне навчання. Відповідно до «Положення про навчальний центр при кримінально- виконавчій установі закритого типу» від 25 грудня 2013 р. за № 2192/24724 Навчальний центр при кримінально-виконавчій установі закритого типу (далі - Центр) є державним професійно-технічним навчальним закладом другого атестаційного рівня, що забезпечує реалізацію потреб засуджених у професійно- технічній освіті, оволодінні робітничими професіями відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, стану здоров’я, а також їх перепідготовці та підвищенні кваліфікації.

Г оловним завданням Центру є формування у засуджених професійних умінь і навичок, необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт.

До основних повноважень і напрямів діяльності Центру належать:

- організація навчально-виховного процесу, вибір форм та методів навчання;

- навчально-виробнича, навчально-виховна, навчально-методична, фінансово-господарська та виробничо-комерційна діяльність;

- розробка робочих навчальних планів з професій та робочих навчальних програм з навчальних предметів на основі типових навчальних планів і типових навчальних програм, визначення регіонального компонента змісту професійно- технічної освіти, які затверджуються в установленому законодавством порядку [147].

Особливо цінним, на нашу думку є те, що слухачі, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно із набуттям професії здобувати повну загальну середню освіту. Також, слухачі, які з певних причин не можуть одночасно з набуттям професії здобувати повну загальну середню освіту або не мають базової загальної середньої освіти, можуть здобувати робітничу кваліфікацію з професій, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Слухачеві Центру, який закінчив повний курс первинної професійної підготовки та успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється освітньо- кваліфікаційний рівень «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного розряду (категорії) та видається диплом встановленого зразка. Таким чином, при звільненні по закінченні строку покарання або достроково, засуджений має бути впевненим, що ним набуто цінний досвід кваліфікованого робітника, що може стати у пригоді при пошуку нового місця роботи. Проте, існують непоодинокі прогалини й вади, що не дають нам впевненості про цінність набутої спеціальності поза межами УВП. Ці вади нами будуть розкриті пізніше, та надані напрямки вдосконалення загальноосвітнього й професійно-технічного навчання.

<< | >>
Источник: ПАВЛОВ Володимир Григорович. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Запоріжжя-2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими, загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими, загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання
  4. 3.1 Кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених