Поняття запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній України у ході виконання покарання у виді позбавлення волі.

Загальновідомим для усіх дослідників є висновок про те, що розв’язання будь-якої наукової проблеми потребує наявності адекватного та оптимального інструментарію пізнання дійсності [153, с.

Зазначений висновок у повній мірі стосується й змісту даного підрозділу дисертації, позаяк без його з’ясування неможливо у подальшому розкрити зміст інших питань цього дослідження. Більш того, як у зв’язку з цим вірно зауважив С.І. Нежурбіда, проблема визначення протиправної поведінки є найскладнішою, а тому найбільш дискусійною в кримінології [ 148, с. 6], що є додатковим аргументом необхідності постановки її в якості окремого наукового завдання.

Як показало вивчення нормативно-правових джерел, завдання по запобіганню злочинам, у першу чергу, визначено в ч. 2 ст. 50 КК України «Покарання та його мета» [101], ч. 1 ст. 1 КВК «Мета і завдання кримінально- виконавчого законодавства України» [109], ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» [186] та інших правових актах [198].

В науці під запобіганням розуміють недопущення, заздалегідь відвернення чого-небудь неприємного, небажаного (у контексті змісту запобігати злочинам) [30, с. 211].

У кримінологічній літературі науковці, зокрема В.В. Голіна, переконані, що запобігання злочинності - це соціальна політика держави, спрямована на подолання кримінально небезпечних протиріч у суспільних відносинах з метою їх позитивного вирішення і поступово витиснення (так зване загальносоціальне запобігання), а також спеціально випереджальна практика протидії формуванню і реалізації на різних стадіях злочинних проявів (спеціально-кримінологічне запобігання) [65, с. 16].

У науково-практичних коментарях до КК України їх автори вважають, що запобігання злочинам - це охоронне завдання кримінального закону, що виявляється в забороні вчинення злочинного діяння та в загрозі покарання тих, хто може вчинити таке діяння [146, с.

У підручниках та навчальних посібниках по курсу «Кримінальне право України» мова ведеться не стільки про визначення поняття «запобігання злочинам», скільки про «спеціальне запобігання» (як про окрему превенцію, направлену на те, щоб покарання впливало на засудженого в цілях недопущення ними нових злочинів) та про «загальне запобігання» (тобто про загальну превенцію, яка полягає у впливі кримінального покарання на тих осіб, що не порушували вимог закону про кримінальну відповідальність, з метою утримання їх від можливого вчинення злочинів) [100, с. 147].

У підручниках по курсу «Кримінологія» запобігання злочинності тлумачать як сукупність різноманітних видів діяльності і заходів у державі, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин, з метою усунення негативних явищ та процесів, що породжують злочинність або сприяють їй, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки [119, с. 142].

У науково-довідковій юридичній літературі під запобіганням злочинів розуміють комплекс оперативно-розшукових заходів, спрямованих на виявлення осіб, що замислили та підготували злочини, і справляння стосовно них профілактичного впливу, щоб не допустити продовження й завершення реалізації кримінальних намірів [141, с. 276].

У науково-практичних коментарях до КВК України науковці роз’ясняють, що запобігання вчиненню злочинів полягає в такому впливі покарання під час його виконання-відбування, який забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб і звернений, насамперед, до осіб, схильних до вчинення злочину [108, с. 8].

У той самий час, у вітчизняних підручниках, навчальних посібниках та інших науково-методичних виданнях по курсу «Кримінально-виконавче право України» тлумачення терміну «запобігання злочинам» не дається [105]. Поряд з цим у нормативно-правових актах вживаються різноманітні терміни-аналоги, а саме: «профілактика асоціальної поведінки» (ч. 2 ст. 1 КВК України); попередження злочинів» (ч. 1 ст. 104 КВК); «запобігання злочинам та дисциплінарним проступкам» (п.

У наукових розробках з проблем кримінально-виконавчої діяльності вживається також термін «протидія» [121].

Т аке ж різноманіття термінів-синонімів, що стосується питань запобігання злочинів, можна зустріти як в інших нормативно-правових актах (зокрема, в Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень до 2015 року [198]), так і в кримінологічній літературі. При цьому, як показав аналіз наукових підходів, пов’язаних з визначенням поняття «запобігання злочинів», учені також по-різному тлумачать його зміст. Поряд з цим, як вірно зробив у зв’язку з цим висновок ВВ. Голіна, незважаючи на їх деяку змістовну відмінність, ці визначення за своєю суттю є ідентичні. Мова йде лише про уточнення і пошук більш виразного опису специфіки цієї людської діяльності [65, с. 17].

Аналогічний висновок щодо аналогів цього терміну зробив і А.П. Закалюк, зазначивши, зокрема, що всі зазначені терміни (і це очевидно) мають змістовну діяльнісну основу, яка полягає у вчиненні дій для недопущення якогось явища, події, вчинку [62, с. 319]. Разом із тим, деякі з цих термінів мають різне функціональне та отримали на практиці окреме смислове навантаження. Так, термін «профілактика», а він виник у медицині, технічних науках, екології («профілактика захворювань», «профілактика аварій, техногенних, екологічних катастроф»), означає проведення упереджувальних заходів, які мають здебільшого не індивідуального предметного адресата (щодо захворювання окремої людини, чи конкретної аварії), а загальну спрямованість стосовно тих чи інших небажаних явищ (хвороби, аварійності тощо). У відповідному розумінні термін «профілактика» повинен вживатися і в кримінології як діяльність для недопущення формування, розвитку та реалізації причин і умов злочинності та злочинних проявів загалом [62, с. 319].

У свою чергу, термін «відвернення» найчастіше вживається у сполученні із «загрозою».

«Відвернення загрози» передбачає, що загроза вже існує, а тому вживаються заходи, щоб вона не реалізувалася у ту дію, загроза вчинення якої є реальною. Очевидно, як вірно стверджував А.П. Закалюк, і в кримінології, якщо формування криміногенної мотивації досягло такої індивідуальної визначеності, яка містить загрозу реалізуватися у мотиві конкретного злочину, намірі його вчинити, діяльність щодо зупинення небезпеки цієї загрози, недопущення її реалізації є сенс назвати відверненням злочину [ 62, с. 319]. Коли ж реалізація наміру вже розпочалася та здійснюються підставні й первинні дії щодо недопущення такого розгортання подій за тією ж логікою слід вживати термін «припинення злочину». При цьому варто визнати, що зазначені терміни відрізняються не лише етимологічно, а за змістом, що пов’язано із застосуванням їх для визначення запобіжної діяльності на різних її етапах, а головне - для виконання різних функцій, завдань, різних за спрямованістю за конкретним змістом заходів, через які реалізуються їх завдання [ 62, с. 320].

Як обґрунтовано прийшов до висновку А.П. Закалюк, більш узагальнене упереджувальне значення, яке проявляється незалежно від стадії недопущення та перешкоджання вчиненню злочинів, а, значить, і злочинності в цілому мають такі терміни, як «попередження» та «запобігання». За сутністю вони фактично є синонімами [62, с. 320].

У російській мові та юридичній літературі вживається термін «попереджувати» [207, с. 269], а в українських аналогічних джерелах - «запобігати» [62, с. 318].

Саме тому, розпочинаючи з Конституції України (ст. 34, у якій вжито цей термін, та ст. 8, що закріпив принцип верховенства права, відповідно до якого норми Основного закону мають найвищу юридичну силу) [88], в нормативно- правових актах України (КК, КВК, законах, т. ін.) все частіше вживається термін «запобігання».

Поняття «боротьба», «протидія» злочинності належать, на переконання А.П. Закалюка, до класу узагальнених, які відтворюють загальну сутність, що полягає у чиненні супротиву [62, с.

На думку Л.М. Давиденко, термін «протидія» в етимологічному смислі тлумачиться як дія, що чинить супротив іншій дії або явищу, а кримінологічний аспект протидії створює діяльність з виявлення причин та умов злочинності, їх усунення, послаблення або нейтралізації [ 44, с. 86-87].

Погодитись з такою позицією у цілому не можна, позаяк зазначені дії щодо таких чинників злочинності, як їх виявлення, послаблення, нейтралізація тощо, навряд чи етимологічно адекватно відповідають сутності поняття «супротив» [62, с. 322].

Отже, у цьому контексті слід погодитись з А.П. Закалюком, який обґрунтовано вважав, що термін «протидія» може бути використаний для відтворення загального впливу на злочинність, але він лише однобічно («супротив») відображає останній та не містить однозначного відображення поняття «запобігання злочинності», тобто не може вживатися як такий, що за сутністю тотожний поняттю «запобігання», навіть коли він вживається у широкому значенні [62, с. 322].

Проте реальність як у науковому середовищі, так і в юридичній практиці є дещо іншою, а саме - досі одночасно вживаються як у доктринальних джерелах, так і в нормативно-правових актах різноманітні аналоги терміну «запобігання

злочинності», що не тільки продовжує у певній мірі тривалі дискусії серед учених, але й знижує рівень запобіжної діяльності на всіх рівнях (загальносоціальному, спеціально-кримінологічному, індивідуальному та

віктимологічному).

Такий підхід, крім цього, суперечить принципам побудови правових норм (правомірності), одним із яких є принцип законності (прийняття нормативно - правових актів відповідно до конституційно закріпленого процесу правотворчості) та принцип системності (узгодження приймаємих норм з іншими нормативно-правовими актами) [76, с.

Крім цього, у даному випадку не в повній мірі дотримується зміст та вимоги юридичної техніки, зокрема в частині термінологічної уніфікації, а саме: однозначності, загальновизнаності, стабільності і доступності термінів, що вживаються у тексті нормативно-правового акта [76, с. 510-511]. Так, однозначність передбачає використання терміна в даному законі в тому самому значенні; загальновизнаність - вживання термінів відомих, а не вигаданих законодавцем для даного закону; стабільність - усталеність термінології, а не зміна її з прийняттям нового закону; доступність - простота і адекватність терміна змісту норм права [76, с. 511].

Таким чином, існуючі на даний час нормотворчі підходи щодо терміну «запобігання злочинності» слід визнати такими, що не відповідають зазначеним правилам юридичної техніки і принципам побутових правових норм та мають бути уніфікованими згідно використаних в Конституції України та законах, включаючи КК, КВК, ін., понять, слів та словосполучень, тобто в усіх нормативно-правових актах у сфері боротьби із злочинністю в Україні має вживатись лише один термін - «запобігання злочинам».

Т ака позиція, крім цього, ґрунтується на необхідності вирішення іншої, не менш важливої проблеми - підвищенні ефективності правового регулювання суспільних відносин [75, с. 144-146].

Виходячи з вищевикладеного та враховуючи, що досі в науці відсутнє визначення поняття «запобігання злочинам, що вчиняються персоналом

виправних колоній», під цим видом діяльності слід розуміти систему заходів що здійснюються різноманітними суб’єктами запобігання злочинам та спрямовуються на вдосконалення діяльностіперсоналу кримінально-виконавчих установ закритого типу, що виконують покарання у виді позбавлення волі відносно повнолітніх засуджених, з метою усунення детермінант, що породжують або сприяють вчиненню злочинів, а також недопущення їх вчинення на різних стадіях злочинної поведінки винних осіб.

Т аким чином, системоутворюючими ознаками, що складають зміст даного поняття, є:

1. Це система заходів, а не їх хаотична сукупність.

В науці під «системою» розуміють порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь [29, с. 609]. Як з цього приводу зауважив В.В. Голіна, запобігання злочинності як важливий елемент інтегративної системи організованої протидії злочинності включає в себе безліч різноманітних запобіжних заходів, чітких визначень рівнів і напрямів запобіжної діяльності суб’єктів, їх компетенції, природи самих заходів тощо [65, с. 17].

Аналогічний висновок у зв’язку з цим зробив і А.П. Закалюк, вважаючи, зокрема, що запобігання злочинності як різновид суспільної діяльності належить до таких, важливих напрямів останньої, як соціальний контроль та соціальної профілактики. На рівні ще більш високого узагальнення та абстракції суспільної організації та у вигляді соціальної системи в цілому, що має певну досконалість, яку порушують злочинність і будь-яка інша деструктивність, запобігання цим порушенням, їх профілактика має розглядатися як частина збереження досконалості та стабільності цієї системи, а недосконалість запобіжної діяльності, зниження її ефективності певною мірою примітивізує суспільство в цілому через що система починає деградувати, і, якщо не вжити необхідних заходів, вона взагалі може соціально зруйнуватися [ 62, с. 323].

Систему заходів запобігання злочинам, включаючи й ті, що вчиняють особи з числа персоналу виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, входять наступні: а) соціально-економічні; б) організаційно- управлінські; в) ідеологічні; г) соціально-психологічні; ґ) медичні та психолого- педагогічні; д) технічні; е) правові; є) інші [114, с. 60].

Як встановлено в ході даного дослідження, до запобіжних заходів соціально-економічного характеру, що спрямовані на недопущення вчинення злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній України, належать:

1) заходи із соціального захисту цих осіб, зокрема, та персоналу ДКВС України в цілому (наприклад ті із них, що визначені в ст. 23 «Соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України» Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України [171]);

2) заходи по боротьбі з безвідповідальністю та іншими проступками і правопорушеннями, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі (зокрема, як зазначено в ч. 2 ст. 16 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, які виявили жорстке ставлення до засуджених і осіб, взятих під варту, або вчинили дії, що принижують їхню людську гідність, притягуються до відповідальності згідно із законом);

3) заходи щодо підбору, навчання та перепідготовки кадрів ДКВС України (відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про Державну кримінально- виконавчу службу України», підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації і персоналу ДКВС України проводяться згідно до законодавства про освіту. З цією метою ДКВС України може створювати відповідні навчальні заклади, а також організовувати підготовку фахівців в інших навчальних закладах на договірній основі);

4) заходи, що стосуються фінансування персоналу ДКВС України (так, як це витікає із змісту ст. 24 Закону України «Про Державну кримінально- виконавчу службу України», фінансування ДКВС України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, передбачених законом);

5) заходи, що стосуються контролю і нагляду за діяльністю персоналу ДКВС України (відповідно до ч. 2 ст. 27 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», безпосередній контроль за діяльністю органів, УВП та СІЗО здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання покарань, та його територіальні органи управління. Контроль за фінансово-господарською діяльністю ДКВС України здійснюються в порядку, визначеному законами України, а нагляду за дотриманням законності в діяльності ДКВС України - ще й Конституцією України (ст. ст. 28, 29 зазначеного вище закону);

6) інші заходи соціально-економічного характеру [114, с. 60-61].

Як показали результати даного дослідження, до організаційно - управлінських заходів запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, відносяться також ті заходи, що пов’язані з удосконаленням державного і громадського соціального контролю за роботою персоналу, який забезпечує діяльність різноманітних структур управління всередині ДКВС України (від начальників відділень соціально-психологічної роботи та інших структурних підрозділів виправних колоній до аналогічних структур ДПтС України). При цьому під організаційно-управлінською діяльністю в системі ДКВС України розуміється організаційний процес (динаміка) запобігання злочинам в органах та установах виконання покарань, що передбачає:

а) інформаційне забезпечення зазначеної діяльності )як гласного, так і негласного характеру, що здійснюються відповідно до чинного законодавства України з питань інформаційного діяльності, а також згідно з вимогами Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);

б) виявлення і аналіз проблем (як встановлено в ході даного дослідження, в органах та установах виконання покарань щоденно здійснюється аналіз кримінологічної ситуації (на практиці це називається оперативною обстановкою) на всіх рівнях управлінської діяльності - від виправної колонії до відповідних структур ДПтС України;

в) формулювання мети і постановку завдань (основу даного елемента організаційного процесу складають визначені в ст. 1 КВК України мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства (як стратегія діяльності), а безпосередня мета і завдання запобігання злочинам і правопорушенням, що вчиняються персоналом виправних колоній, визначаються у залежності від вирішення питань інформаційного забезпечення та наявності проблем у цьому напрямі (тактичні методи і прийоми, що спрямовані на реалізацію стратегії запобігання суспільно небезпечним явищам і процесам у зазначених УВП);

г) безпосереднє організаційне забезпечення конкретних завдань і реалізацію запланованих заходів (ця діяльність, як аргументовано довів А.П. Закалюк, як окремий різновид управління загалом та соціального управління, зокрема, знаходяться з двома останніми у співвідношенні, що визначається діалектним зв’язком філософських категорій «загальною», «особливою», «окремого» [62, с. 371]. Цим обумовлюється відтворення в управлінні діяльністю по запобіганню злочинам і правопорушенням у ДКВС України (де загальним виступає запобігання злочинам і правопорушенням у цілому в Україні; особливим запобіганням цим суспільно-небезпечним діянням (діям чи бездіяльності), а також їх суспільно небезпечним наслідкам з участю персоналу ДКВС України, а окремим - запобігання злочинам і правопорушенням, що вчиняються персоналом виправних колоній. При цьому «окреме» управління даним видом запобіганням діяльності має суттєві особливості, що в першу чергу, пов’язано з особливостями виконання та відбування покарань у виді позбавлення волі у виправних колоніях).

Як встановлено у ході даного дослідження, крім цього, особливостями діяльності по запобіганню злочинам і правопорушенням з боку персоналу виправних колоній на рівні окремого управлінського процесу, є наступне:

- зазначена діяльність полягає не у сприянні, підтримці, стимулюванні відповідних соціальних процесів у цих УВП, як це характерно для переважної більшості різновидів соціальної діяльності, а у кримінальній профілактиці, відверненні та припиненні злочинів, що вчиняються персоналом виправних колоній [65, с. 22];

- велика шкода для суспільства (правосуддя, у цілому для ДКВС України, сфері службової діяльності, т. ін..) кримінальної активності персоналу виправних колоній, що посягає на основи його життєдіяльності, а звідси й цінність діяльності по запобіганню злочинам і правопорушенням з боку цих осіб, значно зростають через те, що злочинність обумовлюється на загально-соціальному рівні багатьма прогалинами щодо забезпечення нормального функціонування системами органів та установ виконання покарань України, а також суперечностями і навіть кризовими явищами у вирішені низки корінних соціальних проблем, у тому числі персоналу виправних колоній, на їх вирішення у суспільстві відсутні необхідні можливості, насамперед кошти, а також значною мірою і політична воля, тому запобіжна діяльність відчуває постійний брак уваги і коштів, вимушена обмежуватися в основному стратегіями стримування злочинності, включаючи й ДКВС України (як приклад, можна назвати Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України [180]), а не її упередження та обмеження обумовлюючих її впливів [62, с. 371];

- незважаючи на обмежені можливості, запобіжна діяльність у виправних колоніях потребує оптимізації, у тому числі вдосконалення організаційно - управлінських засад (зокрема, створення в ДПтС України та її територіальних управліннях підрозділів по запобіганню злочинам і правопорушенням замість існуючих нині підрозділів внутрішньої безпеки, що займаються лише протиправною діяльністю персоналу ДКВС України, залишаючи осторонь проблеми запобігання злочинам з боку засуджених та інших осіб), що не потребує будь-яких фінансових асигнувань та залежить від уваги і інтенсивності (ефективності) запровадження наукових основ управління, передусім інформаційно-аналітичних, прогностичних, обґрунтування управлінських діянь, їх планування, контроль за виконанням тощо;

- діяльність по запобіганню злочинам і правопорушенням з боку персоналу ДКВС України є переважно унормованою, в тому числі нормативно-правовими актами на рівні законодавства (Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»; ст. 104 КВК «Оперативно-розшукова діяльність у колоніях»; Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень [198]; ін.);

- запобіжна діяльність є винятково вагомою суспільною діяльністю, яка пов’язана із задоволенням глибинних інтересів суспільства, і тому вона сама, а також управління нею, потребують закріплення на рівні окремого спеціального закону (наприклад, Закон України «Про запобігання злочинам в Україні»), а це, в свою чергу, обумовлює потребу розроблення її науково обґрунтованої доктрини (концепції), що має охоплювати не лише стратегії та основи тактики здійснення цієї діяльності та управління нею, а й передбачати всіляке ресурсне (правове, інформаційне, кадрове, матеріальне, науково-методичне, включаючи кримінологічне, тощо) забезпечення, в тому числі формування морально - психологічної підтримки її діяльності з боку громадянського суспільства;

ґ) організаційно-управлінська діяльність по запобіганню злочинам і правопорушенням, що вчиняються персоналом виправних колоній, передбачає також взаємодію і координацію суб’єктів зазначеної діяльності (у даному випадку - це відповідність планів і роботи різних ланок ДКВС України, її органів і установ виконання покарання загальнодержавними планами запобігання злочинності цих суб’єктів запобігання злочинам з іншими суб’єктами зазначеним виду діяльності) [65, с. 84-85]);

д) внесення коректив та змін на основі оцінки ефективності результатів і нових потреб практики (прикладом у цьому контексті може слугувати Закон України «Про пробацію» [191]); ін..

2. Слідчою системоутворюючою ознакою зазначеного поняття є запобіганням злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній, яким займаються різноманітні суб’єкти, а саме - органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи (службовці) та окремі громадяни, на яких законом покладені завдання та функції з виявлення, усунення, послаблення, нейтралізації причин та умов, які сприяють існуванню і поширенню злочинності в цілому, її окремих видів і конкретних злочинів, а також з утримання від переходу на злочинний шлях і забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву) [27, с. 63].

В кримінології їх класифікація здійснюється за різними критеріями. Зокрема, взявши за основу наукові висновки А.П. Закалюка ці суб’єкти можна поділити за функціональним призначенням на декілька груп:

а) органи та організації, які керують цією діяльністю, організовують її, створюють систему управління нею (органи державної влади та управління (Верховна Рада України, її комітети та народні депутати; Президент України; Кабінет Міністрів України; інші центральні та місцеві органи виконавчої влади) та органи місцевого самоврядування (Закон України «Про місцеве самоврядування» [182]);

б) органи та організації, стосовно яких запобігання злочинності та злочинних проявів віднесено або має бути віднесено до основних завдань і функцій (МВС, СБУ, ДКВС, прокуратура, ін..);

в) органи, установи, організації, функції та повноваження яких не мають цільового спрямування на запобігання злочинності та злочинним проявам, але їхня діяльність лише опосередковано впливає на запобіжні процеси щодо детермінантів злочинності та окремих злочинів (заклади освіти, культури, охорони здоров’я, соціальної допомоги, адміністрація підприємств, установ, організацій тощо) [62, с. 346].

У свою чергу, Н.В. Кулакова за місцем у державній і суспільній системі суб’єкти запобігання злочинам класифікувала на: 1) державні; 2) недержавні (неурядові), у тому числі підприємства, установи і організації, громадські об’єднання та спеціалізовані формування; 3) окремі громадяни [ 114, с. 64].

Крім цього, зазначена дослідниця доводить, що за завданнями, компетенцією і змістом запобіжної діяльності суб’єкти запобігання злочинам можна поділити на:

- органи влади загальної компетенції (їх установи, організації, підприємства);

- неспеціалізовані (суб’єкти господарювання, засоби масової інформації; органи, що здійснюють працевлаштування; ін..);

- частково спеціалізовані (установи соціального забезпечення; природоохоронні органи; контрольно-ревізійні органи; ін..);

- спеціалізовані (правоохоронні органи ОВС; прокуратура; СБУ; ін.) [ 114,

с. 64-65].

Саме зазначені наукові підходи й були використані у цій дисертації при виведенні поняття запобіганння злочинам.

3. Запобігання злочинам з боку персоналу виправних колоній спрямовується на вдосконалення суспільних відносин, пов’язаних з їх службовою діяльністю (так званою в науці кримінально-виконавчою діяльністю) [51, с. 36-37]. Тобто протиправні діяння персоналу ДКВС України у побуті, сім’ї та в інших суспільних відносинах (цивільно-правових, господарсько-правових, релігійних, т. ін.) не складають зміст предмета даного дисертаційного дослідження.

4. Об’єктом запобігання виступає лише персонал виправних колоній, який, відповідно до вимог ч. 3 ст. 11 КВК, відноситься до кримінально-виконавчих установ закритого типу.

Як це витікає із змісту ст. 18 КВК, виправні колонії виконують покарання стосовно повнолітніх засуджених у виді позбавлення волі на певний строк, а також довічного позбавлення волі.

5. Предметом службової діяльності персоналу виправних колоній є лише виконання покарання, під яким розуміється діяльність органів та установ виконання покарань та їх посадових осіб по реалізації обвинувальних вироків судів та правообмежень щодо засуджених, які витікають із змісту кримінальних покарань та інших нормативно-правових актів у сфері виконання покарань [105, с. 11].

6. Основним видом покарання, яке виконується персоналом виправних колоній, виступає покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 63 КК України, зміст зазначеного покарання полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

Поряд з цим, слід зазначити, що при виконанні даного покарання персонал виправних колоній взаємодіє з іншими учасниками кримінально-виконавчих правовідносин (суддями, прокурорами, слідчими ОВС, близькими родичами засуджених, ін..), що нерідко призводить до вчинення злочинів у співучасті з цими особами у сфері їх службової діяльності та що слід враховувати при здійсненні заходів по запобіганню цим суспільно небезпечним діянням і їх наслідкам у зазначених КВУ.

7. Метою даної запобіжної діяльності є усунення детермінант, що породжують або сприяють вчиненню злочинів, а також недопущення їх вчинення на різних стадіях злочинної поведінки винних осіб.

Під усуненням в кримінології розуміється така діяльність суб’єктів запобігання злочинам, яка послабляє або ліквідує негативні явища та процеси, що активізують злочинні прояви злочинності [65, с. 27].

Детермінанти злочинності - це вся сукупність явищ, процесів, фактів, проявів, з якими вона взаємопов’язана та якими вона обумовлена [ 62, с. 184]. При цьому ті явища, що породжують злочинність, називають її причинами [62, с. 187], а ті, що їй сприяють, - умовами злочинності [62, с. 188].

Діяльність по недопущенню злочинів передбачає такі дії суб’єктів запобігання злочинам, що спрямовані на випередження вчинення суспільно небезпечних діянь з боку винних осіб (своєчасне внесення змін і доповнень у нормативно-правові акти; проведення кримінологічних експертиз; проектів законів та інших правових джерел тощо) [65, с. 24-25].

Відповідно до вимог ст. ст. 13-15 КК України, стадіями вчинення злочину є:

1) готування до злочину (ст. 14);

2) замах на злочин (закінчений та незакінчений (ст. 15));

3) закінчений злочин (ч. 1 ст. 13 КК).

Виходячи з цього, запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній у ході виконання покарання у виді позбавлення волі, має охоплювати всі визначені в КК України стадії вчинення злочинів.

Таким у цілому є зміст терміну «запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній», при умові дотримання на практиці усіх без винятку системо утворюючих ознак.

Зазначений підхід до формулювання даного теоретичного поняття, у зв’язку з його відсутністю в науці на теперішній час, дозволить, крім цього, удосконалити й правовий механізм по запобіганню злочинам і правопорушенням з боку персоналу ДКВС України в цілому, а також дасть можливість підвищити ефективність практичної діяльності відповідних суб’єктів запобігання злочинам.

Отже, виведення змісту терміну «запобігання злочинам, що вчиняються персоналом виправних колоній» є, з одного боку, об’єктивно обумовленою науковою потребою, - аз іншого, - одним із засобів вирішення конкретних практичних проблем у сфері виконання кримінальних покарань.

1.3.