Особливий період розвитку виборчого права України
становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою.
У її розвитку простежуються такі періоди: перший - з 1917 до 1936-1937 рр., другий - з 1936 до 1985 рр., третій - із 1985 до 1990 рр.Основними характерними ознаками першого періоду становлення так званої «пролетарської» виборчої системи були: перше - запровадження виборів на принципах незагального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні; друге - існування в законодавстві відкритого переліку політичних, соціальних, економічних, релігійних цензів щодо виборчих прав; третє - відсутність встановленої законом системи проведення виборів і підрахунків голосів; вибори проводились аналогічно з виборами до партійних органів; четверте - відсутність систематизованого законодавства; п’яте - на початку періоду - відсутність системи виборчих комісій, а потім тимчасове їх існування при відповідних виконавчих державних органах, що закладало основи для широких повноважень останніх по організації і проведенню виборів; шосте - відсутність судового захисту прав громадян; сьоме - заснування специфічних форм контролю за проведенням виборів, непередбачених законодавством, з боку партійних і репресивних державних органів.
Започаткування другого періоду розвитку радянської виборчої системи пов’язане з Конституцією СРСР 1936 р. Виборчій системі цього періоду властиві наступні ознаки: 1) вибори проводились на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; 2) підрахунок результатів виборів здійснювався фактично за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості; 3) законом встановлювались умови дійсності виборів; 4) ліквідовувалися виборчі цензи, що існували раніше, окрім передбачених в законі; 5) встановлювалось коло суб’єктів висунення депутатів; 6) існувала система виборчих комісій на чолі з Центральною, проте надзвичайно широку компетенцію по організації і проведенні виборів мали виконавчі органи рад народних депутатів; 7) з 1936 р. до 1977-1978 рр.
загальне правове регулювання виборів вищих представницьких органів України здійснювалось на основі Конституції СРСР, Конституції УРСР і підзаконних актів: «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР» від 21.02.1938 р., «Положення про вибори до УРСР» від 26.10.1946 р., «Положення про вибори до Верховної Ради» від 12.12. 1950 р., а після прийняття Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. - відповідними нормами цих Конституцій і Законом «Про вибори до Верховної Ради Української РСР» від 19.12.1978 р.».Із 1936 р. у радянській виборчій системі запроваджується своєрідна «подвійна стандартизація» для оцінки виборчого права і практики проведення виборів: одна шкала - декларована соціалістична демократія, побудована на принципах загальних, рівних, прямих і таємних виборів; інша - для внутрішнього користування, спрямована на забезпечення керівної ролі партії в суспільстві й державі. Це давало можливість протягом довгих років існувати режимові, при якому народ фактично був усунутий від реальної участі у встановленні влади, вибори були нічим іншим, як перевіркою виборців на благонадійність і лояльність по відношенню до партії й держави, а роль виборчого права і, власне, самого виборчого законодавства (як сукупності матеріальних і процесуальних норм) зводилася майже нанівець.