4.1. Етногенні та культурно-побутові процеси

Розуміння особливостей етнічного розвитку болгарських спільнот Південної України є важливим для комплексного вивчення історії переселенців. Адже, кожний з них, окрім кола соціальних взаємодій, був втягнутим до складних етнічних процесів, що відбувалися внаслідок залюднення досліджуваного реґіону представниками різноманітних етносів та конфесій.

Слід сказати, що процеси асиміляції, чи навпаки, інкорпорації представників іноетнічних спільнот було розпочато задовго до переселення до меж Російської імперії.

При строкатому національному складі балканської колонії у Банаті, стає зрозумілим, що на нові землі потрапляв "матеріал" вже втягнутий до всіляких етногенетичних трансформацій. Як правило, трансформації ці відбувалися у бік не цілковитої втрати, але розмиття чіткого та усталеного уявлення про свою національну належність у носіїв болгарської народності. Цьому сприяла й незавершеність етногенезу більшості балканських націй на початок XVIII ст., коли досить значні субетнічні групи одного з них поповнювали лави іншого (особливо це стосувалося споріднених за мовою та походженням південних слов’ян). Так сталося і у Банаті. Найбільшими за чисельністю тут були вихідці з Сербії, що зумовило їх етнічну та політичну домінанту. Обидві "Границі" досить часто починають фігурувати як "сербські" (принаймні в уявленні австрійського командування). Проте на той час, термін "серб, серби", скоріш фігурує як вказівка на професійну належність, у розумінні "воїн", аніж етнонім. Неважко провести певні аналогії з традицією використання терміна "арнаут" на півдні України у останній чверті XVIII ст., який зовсім не передбачав албанську етнічну належність його носіїв - болгар, греків, сербів та волохів, а лише вказував на те, що вони практикують надання своїх військових здібностей у користування іншим, за умови винагороди, подібно до албанців-мусульман у Туреччині.

Тобто, все більше людей, з числа балканських переселенців у Австрійській імперії на запитання про те, до якої народності вони належать, починали давати відповідь - "Серб." - хоча від цього вони не переставали розмовляти болгарською, чи й взагалі цуратися етноніму "болгарин". У своєму, гра- ничарькому середовищі, етнічна диференціація мала й місце, й сенс. Перед лицем всього іншого світу - ні. Таким чином, впродовж 1690-1710-х рр., на початок переселень до Російської імперії, у середовищі болгарських військових колоністів зростало вже друге покоління осіб з подвійним розумінням своєї "етнічної" належності.

Наявність болгарського елементу серед "сербів" фіксувалася й російським командуванням. Для визначення такої категорії службовців використовується термін "цісарської нації болгарин", тобто підданець Австрійської імперії болгарського походження¹. Переважна більшість їх були нащадками переселенців з Північно-Західної Болгарії та Південно-Західної Македонії².

Стосовно переселенців з власне болгарських етнічних територій вжи-

з

вався термін "турецької області болгари" . На відміну від банатських болгар, поєднаних спільністю походження з одних і тих самих районів метрополії, болгари з Турецької імперії, походили з різних куточків країни, і тому прибували невеличкими групами по 3-4 чоловіка⁴. Щоправда, зони виходу не фіксувалися, але ми можемо простежити це в тому випадку, коли у основу прізвища тієї чи іншої особи було покладено назву рідного міста чи місцевості. Наприклад: Н.Шумлянін (з м. Шумла) та Г.Загорець (мм. Стара чи Нова Загора)⁵; І.Тирновець (м. Тирново)⁶; Н.Рупнічанін (з Рупських гір)⁷; С.Бєлгородець (м. Бєлоградчик)⁸.

До XVIII ст. ми можемо віднести й появу так званої "македонської" проблеми в Україні. Г оловним чином дискусія може точитися, хіба що, про суттєву наповненість та формальну відповідність терміна "нація" конкретному етнічному змісту.

Македонії, як окремій державі - лічені роки. То може словосполучення "македонська нація", все ж таки використовувалось саме у розумінні етнічної належності? Знову ж таки - ні.

Досить звичною була формула "македонської нації з болгарського народу" - саме так ідентифікує себе прибулий з Банату капітан австрійської служби Г.Іванов¹¹. Або ж - "македонської грецької нації міста Костура уродженець Д.Константінов", на користь грецької народності якого свідчить і те, що підписується він саме грецькою мовою¹². Справедливості заради, зазначимо, що у більшості випадків ставилось просто "македонської нації", без зауваження на народ. Але, тоді яскраво свідчити починають прізвища та імена. Є цілком зрозумілим, що "македонці" з команди Шевича - Х.Міокромілі¹³ та Я.Янакі,¹⁴ то греки, а "македонці" К.Ангєлов¹⁵, чи то Н.Вєлічков¹⁶ - болгари. Таким чином, "македонська нація" - то не більш, ніж позначка місця народження та мешкання особи - Македонії. В той же час, сама вона (особа) могла бути й болгарином, і греком, і куцовлахом (арому- ном) чи албанцем, але аж ніяк не македонцем.

Отже, у 1720-х роках в Україну було спрямовано переселенський рух представників багатьох етнографічних груп болгарського народу: фракійців, македонців, рупців, балканджіїв, мешканців Північно-Західної та Північно- Східної Болгарії. Сам характер першого етапу болгарської колонізації не сприяв збереженню характерних рис національної культури та мови.

Впродовж 1720-1740-х рр. балканські іррегулярні військові з’єднання, у яких служила більшість болгар, безперервно використовувались урядом на театрах воєнних дій. У мирний час вони дислокувалися в Україні. У обох випадках службовці їх були втягнені у соціальні, економічні зносини зі східнослов’янським (російським та українським) населенням, що безперечно поз- начилося на структурі мови болгарських переселенців (у бік збільшення запозичених лексем) та ареалі її вживання (у бік звуження).

Підводячи підсумок розгляду першого етапу переселення болгар до України, ми можемо зробити висновок, що болгарському анклаву, який склався впродовж 1723-1740-х рр., притаманні риси найнижчої таксономет- ричної одиниці етносу - консорції. Тобто, групи людей, поєднаних спільною

17

історичною долею . У нашому випадку нею було переселення до Російської імперії та військова служба у ній.

Утворення Нової Сербії та Слов’яносербії знаменувало початок якісно нового етапу болгарських переселень до України, власне болгарської колонізації, оскільки саме з цього часу ми можемо вести мову про оселення сталих болгарських громад, спроможних до самозбереження шляхом репродукції. Нова Сербія та Слов’яносербія носили яскраво висловлений поліетнічний характер, з переважно балканським забарвленням. У одному й тому ж поселенні (роті, шанці) мешкали поруч волохи, болгари, серби, греки та інші. Єдинохарактерний побут, певною мірою, зближав їх, але повної уніфікації не

спостерігалося.

18

"на партії, за походженням та мовою" . Тобто, скрізь, де болгари оселялись спільно з іншими, вони таки утворювали окремі болгарські квартали.

До перших відомих нам, можна віднести болгарські колонії у Новоми- ргороді та Новоархангельську, зони виходу яких, виходячи з особливостей мови їх нащадків, ми можемо локалізувати у Північно-Східній Болгарії - так званні шуменські говірки¹⁹. Оскільки болгари оселювались у окремих районах цих міст, традиційних для болгарських селищ кварталах махалах²⁰, та враховуючи значну кількість родин у самій громаді, їм вдалося зберегти себе як окрему національну групу у іноетнічному оточенні.

Болгари Слов’яносербії, хоча й становили, у кількісному відношенні, групу значно меншу, ніж у тій же Новій Сербії, все ж таки, протягом тривалого часу зберігали свою етнічну окремість, мешкаючи на одних і тих же територіях протягом півтора століття. Принаймні, ще на початку ХХ ст., їх фіксували серед молдован Бахмутського повіту Катеринославської губернії²¹. У етнографічному відношенні вони являли досить строкате видовище, що легко пояснюється наявністю переселенців, які належали фактично до всіх болгарських субетносів, та досить активно взаємодіяли зі східнослов’янським та східнороманським населенням реґіону.

За етнологічними класифікаціями, болгарські спільноти Нової Сербії

та Слов’яносербії можна віднести до конвіксій - груп людей з однохарактер-

22

ним побутом та родинними зв’язками . Якщо остання з них виявилася нестійкою - її розмила екзогамія та різка зміна історичного оточення, і вона, проіснувавши від одного до чотирьох-п’ятьох поколінь, була асимільована молдованами та українцями, то новосербська група мала більш сприятливі умови для нормальної течії етнічного розвитку.

Платформою, на якій розпочалася генеза субетнічної групи так званих вільшанських, чи то Єлизаветградських болгар, стало населення Північно- Східної Болгарії, першопочатково оселене у Новомиргороді та Новоархан- гельську, на початку 1750-х рр.

23

рафічної групи гребінців .

Повідомлення про етнічну належність переселенців 1773 р. часто виключають одне друге. У одному випадку вказується, що то були болгари,

24

мешканці м. Алфатар (Флатарь) . Інші називають їх мешканцями с.Черетовце, напроти Рені на Дунаї (тобто з Добруджі), але вказують, що се-

25

ред них присутні не тільки болгари, а й волохи . Можна припустити, що присутніми були переселенці з обох місцевостей, просто добрудзькі болгари приєдналися до валки переселенців пізніше, вже у дорозі, під час переправи на маршруті Ісакча - Рені, але, той же Шишмарєв, вказує, що мешканці с.Черетовце явилися у Сілістру, до російського командування²⁶.

Це пояснюється тим, що вони практикували сезонне меридіанне скотарство, тобто були кочівниками. Для Балкан, то була не новина, але, до того ж, вони були не болгарами, чи то волохами, а гагаузами. Але, у XVIII ст. до цього нікому не було аніякої справи - гагаузів, ще й у ХІХ ст. продовжували

27

вважати ніким іншим, як потуреченими болгарами .

У різних районах Балканського півострова у XVIII ст. мешкали мало-

чисельні групи тюркського (але не турецького) населення: сургучі, гаджали,

28

герловці, кизилбаші, юруки, караманли та інші . Але всі вони були мусульманами. Всі, окрім православних гагаузів - нащадків печенігів-огузів. На користь "гагаузької" версії свідчать і данні антропологічних обстежень віль- шанських болгар, які зафіксували найвищий, серед болгар України, рівень

29

показників монголоїдності (власне кажучи, то є одиничний випадок) . Окрім того, лексичний склад говірки вільшанських болгар показує нам майже повну відсутність запозичень зі східнороманських мов (не більше десятка лексем, переважно у галузі кулінарії, появу яких можна віднести до початку більш тісних (шлюбних) контактів з молдаванами сусідніх сіл - середина ХІХ ст.). Тюркський же мовний пласт, навпаки, потужний, і пов’язаний, головним чином, із заняттям скотарством: мака (родове означення домашньої

30

худоби), кантарма (вуздечка), чумбур (вожжі), бренки (стреміна) та інші .

Таким чином, у зоні локального міжетнічного контакту опинилися представники двох субетнічних груп болгар (шуменці та мізійці) та гагаузи, яких теж вважали болгарами, через місце їх попереднього мешкання та православну віру. До цього додався невеликий відсоток осіб з усіх куточків Болгарії та Македонії.

Усна традиція донесла до нас відлуння нібито неприязних, по перших

31

роках сумісного життя, стосунків між "білими" та "чорними" болгарами . Вірогідно, йдеться про ворожнечу болгар та гагаузів. Останніх, часто іменували саме "чорними болгарами". Слід зазначити, що у ХІХ ст., навіть оселені спільно у одних і тих самих селищах Південної Бессарабії, представники обох етнічних груп вкрай неохоче вступали до контактів не тільки міжособо-

32

вих, а й економічних .

Але так було тільки у перші часи ознайомлення випадкових сусідів одне з одним: спільна історична доля, єдина конфесійна належність та вичерпаний ліміт можливих шлюбних комбінацій дали поштовх до. Як наслідок - досить швидка асиміляція тюркомовних гагаузів. Останнє покоління, для якого гагаузька була рідною, було народженим наприкінці ХѴШ-початку

33

ХІХ століть .

Таким чином, протягом останньої чверті XVIII ст. відбулася консолідація у єдиний життєздатний організм болгарського населення колишньої Нової Сербії, та переселенців часів російсько-турецької війни 1768-1774 рр.: болгар та гагаузів. Саме тоді було покладено початок новій субетнічній групі болгарського народу - вільшанській, яка мала низку відмінностей від всіх вже існуючих не тільки у особливостях побуту, а й у антропологічному та ді-

•34

алектологічному відношенні .

Болгари міжріччя Дніпра та Південного Бугу, зконцентровані у селах Дімовичеве та Щербанове, належали до споконвічного болгарського населення Північної Добруджі. Місце їх виходу у документах 1790-х рр. вказується досить розпливчасто - ".. з різних місць по Дунаю", - ми можемо дійти висновку про локалізацію зони еміграції, саме у цій місцевості, оскільки ро-

35

сійські війська у кампанію 1790-1791 рр. не просувалися південніше .

Будь-яких етнографічних спостережень цієї частини болгарської діаспори ніколи не проводилось, і практично неможливо створити вірогідну картину тих процесів, які відбувалися в їх середовищі. Та, враховуючи той факт, що загальні тенденції були тотожними для всіх груп південноукраїнських болгар: уніфікація та запозичення у сусідів, слід вважати, що етнічний розвиток згадуваних спільнот проходів за загальними закономірностями.

Говорячи про фактори, які зумовили можливість збереження чи то втрати національної самобутності окремими групами болгарської діаспори, слід звернутися до проблеми змішаних шлюбів.

Як вже йшлося, лише частина болгар приїздила до Росії з родинами (жінками та дітьми). Решту складали молоді неодружені чоловіки, що пов’язали долю з військовою службою. Ті з них, кому вдавалося щасливо уникнути смерті під час однієї з воєн, по відставці та апшитуванню мали два шляхи. Перший вів до монастирських келій³⁶. Другий до одруження та оселення. Обидва були, з огляду на збереження болгарського етнічного обличчя у цих осіб та їх нащадків, шляхом в нікуди.

У Південній Україні XVIII ст., особливо у другій половині, з утворенням системи поселених гусарських полків, спостерігалася певна диспропорція у співвідношенні осіб чоловічої та жіночої статі: за відомостями 17641765 рр. про кількість іноземців, що оселилися у Новоросійській губернії на 5 чоловік-болгар приходилася лише 1 жінка тієї ж національності . І це при тому, що болгари вкрай неохоче поєднували свою долю з жінками не своєї нації. Такий стереотип колективної поведінки пояснюється деякими рисами ментальності болгарського етносу, що мали місце й у досліджуваній локальній його групі - консервативність, кастова замкненість, особлива система сі-

• 38

мейних цінностей .

Потяг до самоізоляції, шляхом уникнення біетнічних шлюбів, був притаманний не тільки рядовим поселянам, а й більш привілейованій та освіченій верстві болгарського населення - офіцерству: навіть удова швидко знаходили собі нове щастя у особі другого чоловіка. Спостерігаємо показовий випадок, коли новим чоловіком жінки померлого гусарського поручника

39

І.Семіонова, став майор гусарських полків, також болгарин, М.Мажаров .

Окрім цілковито прагматичних спонукальних мотивів моноетнічних шлюбів - бажання бачити поруч з собою жінку, виховану у східних, отриманих у спадок від поневолювачів-турок, традиціях, були й інші - прагнення виховати нове покоління болгарами. Зрозуміло, що не могло йти мови про збереження "болгарськості" нащадків у випадках, подібних до родинної ситуації у гусара команди І.Шевича - болгарина О.Божкова, син якого вихову-

• , .. · 40

вався матір ю-украінкою у одному з селищ козацьких полків .

Не викликає сумніву, що саме змішані шлюби слугували каталізаторами етнічних процесів у болгарських анклавах України, і те, в якому напрямку вони підуть - асиміляції болгар, чи навпаки - поглинення ними інших дрібних етнічних груп та їх окремих представників, головним чином залежало від того, чи буде дитина вихована матір’ю-болгаркою, що за умови майже постійної військової служби чоловічої частини населення, визначало, зрештою, національне обличчя та самосвідомість нових поколінь поселенців.

Ще одним з проявів культурно-побутових процесів у діаспоріантсько- му середовищі були зміни у мовному просторі. Переважна більшість балкан- ського населення, в тому числі і болгари, являлися, як мінімум, двомовними, а, зазвичай, знали три-чотири мови. Першою з них була рідна (в нашому випадку болгарська). Друге місце посідала загальновживана турецька⁴¹. За часів османського поневолення все чоловіче християнське населення Балкан- ського півострова володіло турецькою мовою (класичною, чи місцевими діа- лектами) . В перші роки переселення до Російської імперії турецька продовжувала відігравати роль мови "міжнаціонального спілкування", у тих випадках, коли південні слов’яни опинялись у змішаних колективах, та мали взаємодіяти спільно із східними романцями, греками, албанцями та іншими. Офіцерству, яке й саме не досить впевнено володіло російською, було нелегко привчити своїх підлеглих до повсякденного вжитку російської мови, чого вимагало й вище (російське) командування⁴³.

Між собою південні слов’яни (болгари й серби), спілкувались за допомогою штучно утвореного, всім зрозумілого койне (еквівалентом може слугувати українсько-російський мовний гібрид), чому сприяла генетична спорідненість мов.

У багатьох випадках, окрім обов’язкового лінгвістичного набору (болгарська і турецька) знаними були й мови найближчих етнічних сусідів болгар - греків та романців⁴⁴. Для банатських болгар, які у більшості проходили військову службу у лавах австрійської армії, додавалось знання німецької. Такий полілінгвізм болгарських поселенців однозначно сприймався схвально представниками російської влади, оскільки давав змогу використовувати військовослужбовців-поліглотів у якості товмачів, розвідників та агітато- рів⁴⁵. Виходячи з цього, можна признати вірогідним твердження про те, що хоча турецька, німецька та інші мови й були витісненими з широкого повсякденного вжитку, але володіння ними передавалося з покоління у покоління, оскільки будь-коли могло статися у нагоді, та допомогти зробити кар’єру.

Згадувана багатомовність більшості болгар-поселенців зовсім не означала наявність тотожної грамотності. Можемо констатувати факт абсолютної неграмотності жіночої частини населення⁴⁶. Громадська думка вважала, що освіта жінкам не потрібна. Стосовно ж чоловіків - навпаки: вміння читати та писати було їм конче необхідне для вдалого просування щаблями "Табелі про ранги". Оригінальні джерела дають змогу простежити рівень освіченості болгарських військових колоністів лише починаючи з середини XVIII ст., коли Військова колегія виробила та ухвалила до загального вжитку єдиний зразок формулярних списків. Стосовно попереднього періоду - з 1723 р., можна впевнено стверджувати лише одне - офіцери болгарського походження володіли грамотою. Що до освіченості рядового складу, то можна зробити припущення про існування прошарку писемних у середовищі банатських болгар-граничар, оскільки, у Границях було непогано налагоджено систему

47

початкової освіти .

Першими пам’ятками, за якими можна простежити кількісні показники осіб, які володіли грамотою, є "Іменні списки" команд генерал-майорів Ше- вича та Прерадовича (Слов’яносербія) 1756 р.

Так, у команді Шевича, ситуація була наступною: серед болгар обер- офіцерів (3) грамотних - 100% ; унтер-офіцерів (10) - 80% ; рядових (50) - 18% ⁴⁸.

У команді Прерадовича, відповідно: унтер-офіцери (6) - 50%; рядові (20) - 15% ⁴⁹.

Тобто, можна простежити певну відповідність між посадою, чи то військовим чином особи та вмінням читати й писати. Перспективи щодо отримання обер-офіцерського чина, а відтак і російського дворянства, напряму залежали від здібностей претендента, в тому числі й від засвоєння ним елементарних знань.

Більшість грамотних болгар засвоювали церковно-слов’янське письмо ще на батьківщині. Володіючи ним не було проблемою писати й спрощеним "громадянським" шрифтом, введеним у Росії за часів Петра І. Однак, через те, що болгари у Румелії використовували для письма грецькі, а у Добруджі - волоські літери⁵⁰, нерідким було й володіння зазначеними грамотами⁵¹.

Централізованої системи освіти у військових поселеннях на півдні України того часу, як і взагалі у Російській імперії, не існувало. Як одиничне виключення, можемо згадати про гарнізонну школу у Новомиргороді, засно-

52

вану І.С.Хорватом при полковій канцелярії . Враховуючи наявність саме у цьому місті найбільш численної, на Півдні, болгарської колонії, вважаємо, що показники освіченості у новосербських болгар були не меншими, ніж відповідні по Слов’яносербії.

В інших же випадках, головна роль по розповсюдженню грамотності відводилась священикам, чи то просто освіченим членам громади.

Зрозуміло, що за такого стану речей, переважну більшість болгар України важко назвати високо освіченою та культурною частиною її насе- лення. Духовна культура болгарської діаспори, зокрема її повсякденні уявлення про оточуючий світ, переховувала у собі безліч архаїчних рис, у вигляді поганських вірувань у існування духів, відьом та упирів. Як свідчать перекази старожилів Вільшанки та навколишніх болгарських сіл, записані у середині ХІХ ст., у перші десятиріччя по оселенню їх предків на нових місцях, призначене до болгарських парафій російське духовенство, розпочало відчайдушний наступ на низку звичаїв, які суперечили християнським нормам. Одним з таких був своєрідний "екзорцизм" - практика нівечення трупів людей, котрі, на думку громади, були у змові з нечистою та могли завдати

•53

шкоди 11 членам і після своєї смерті .

Цикл календарних свят у груп болгарських переселенців на півдні України тотожний традиційним для всієї болгарської етнічної території. Він включав пов’язані з обрядами викликання дощу Пеперуду (свято Вознесіння Господнього) та Драгайку (Різдво Предтечі)⁵⁴. Показовим є факт пристосування цих двох болгарських народних свят до кліматичної зони лісостепової України, що зумовило розбіжність дат їх святкування, у порівнянні з метро-

полією⁵⁵.

До числа особливо шанованих відносились, також, дні Св. Георгія та Св. Дмитра⁵⁶. Для більшості субетнічних груп болгар України ці свята знаменували собою початок літа та зими і, фактично, розподіляли традиційний

O 57 n

народний календар на 2 частини . З огляду на те чільне місце, яке посідало тваринництво у господарствах "вільшанців", ці два свята були й початком сезону їх традиційної діяльності - віхами відгону худоби на сезонні пасовиська та переведення її на стаціонарну зимівлю.

Будь-яких трансформацій матеріальної культури та відхилень її від загальноєвропейської традиції не спостерігалося.

Житло мало форму напівземлянок⁵⁸, розповсюджених, до речі, серед населення всієї Північної Болгарії того часу. Зведення житлових споруд подібного типу було продиктовано природно географічними умовами: холодними вітряними зимами, які вимагали добре утепленого помешкання⁵⁹. Тотожній клімат Дунайської рівнини, звідки походила більшість болгар Південної України, та лісостепової зони Новоросійської губернії, не вимагали різкої зміни типу та засобу будівництва домівок. Наявність значних лісових масивів зумовила перевагу дерев’яних споруд у болгарських поселенців басейну рр. Висі та Синюхи⁶⁰. У болгарських селах Очаківського степу набула вжитку каркасна техніка зведення будівель⁶¹. Це, однак, не суперечило техніці будівництва у населення зон виходу діаспоріантів: у дерев’яні рами, з яких утворено каркас хати, вміщувалося різноманітне заповнення - від плетень, обмазаних глиною, до саману чи цегли⁶².

Садиби у селах розташовувались вільно. Вулиці не планувались і являли собою, власне проходи між безпорядково побудованими домівками, утворюючи, часто, окремі райони селища, населені родинами, які вели своє походження від спільного кореня⁶³.

Отже, як зовнішній вигляд, так і внутрішній зміст болгарського села на Півдні України залишався відповідним традиційній структурі болгарської сільської громади метрополії, що, зрештою, слугувало запорукою збереження її суто болгарської етнічної наповненості у іноетнічному оточенні протягом тривалого часу.

Підводячи підсумки, зауважимо наступне. Протягом всього XVIII ст. до південних районів України переселялися представники різних субетносів болгарського народу як з метрополії, так і з болгарських колоній у Банаті. Ці переселенці часто вже по перших десятиліттях розчинялися серед місцевого населення. Причиною цього, як правило ставала практика змішаних шлюбів. Лише найбільш численній групі болгарських колоністів, що оселилися у басейні річок Вись та Синюха вдалося зберегти своє етнічне обличчя протягом тривалого часу. Поглинувши значну частину гагаузів та молдован, вони поклали початок існуванню локальної групи болгарського етносу - вільшансь- ких болгар. Було закладено підвалини для виокремлення субетносу.

Продовженням уніфікації культури болгарської діаспори та початку взаємодії з представниками інших етносів, слід вважати й процеси, що відбувалися у культурно-побутовому середовищі. Серед таких слід назвати процес розширення та звуження ареалу мов, які використовувались болгарськими переселенцями (як наслідок зміни ними історичного оточення); поширення освіти серед чоловічої частини населення; запозиченнями у сфері матеріальної культури.

Складання болгарської діаспори на півдні України стало складовою процесу утворення у реґіоні зони міжетнічних та міжконфесійних контактів, що позитивно позначилося на його подальшому розвитку.