4.2. Церковне життя переселенських громад

Релігійне питання протягом всього XVIII ст. фігурувало у якості чи не найголовнішого фактора, за яким проводилась урядова політика Російської імперії по відношенні до представників православних народів Балканського півострова, в тому числі і до болгар.

Окремої національної церковної структури не існувало не тільки у середовищі болгарської діаспори у Банаті, а й у самій метрополії. Не існувало її і у інших народів Балканського півострова.

У церковному житті вони підкорялись єдиній константинопольській патріархії. Все це накладалося на базис своєрідного господарчо-культурного типу, спільного, через топографічні та кліматичні умови, для всіх народів, що мешкають у Балкано-Дунайському реґіоні. Тобто, православний балка- нець, незалежно, від походження відчував весь реґіон своєю великою домівкою, у якій всі володіють офіційною мовою імперії - турецькою, відправляють свої релігійні потреби у строго окреслених мусульманською державою рамках, за єдиним для всіх зразком та під єдиним духовним началом. Багато в чому саме завдяки османському пануванню склалася унікальна культурна спільнота народів Балканського півострова⁶⁴.

Не можна відповісти однозначно на питання про те, чи був балкансь- кий варіант православ’я більш наближений до якоїсь з східнослов’янських моделей - російської та української. З одного боку, лише з фанатичною відданістю дотримуючись всіх догм та канонів, болгарським підданцям Порти та Г абсбургів вдалося зберегти незмінним своє етнічне та конфесійне обличчя, з іншого - не минулося безслідно багатовікове гноблення ісламом; стійкими виявилися пережитки давніх поганських вірувань, які знайшли сприятливі для консервації умови у, переважно, гірських районах.

Протягом першого періоду болгарських переселень у XVIII ст. розвиненої церковної структури у емігрантських громадах не існувало. Прийдешнє балканське населення зазвичай було приписаним до того чи іншого українського приходу, що вело до запозичення ними елементів духовної культури місцевого населення.

Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до російського полону потрапила значна кількість православних християн - підданців Порти, в тому числі і болгар. Після підписання мирної угоди між обома імперіями 18 вересня 1739 р. почалося вироблення механізму повернення їх додому. 21 вересня 1741 р. було опубліковано наказ Правлячого Сенату "Про неутри- мання волохів та інших християн, захоплених під час війни з турками у неволю "⁶⁶. Через деякий час, немовби схаменувшись, додатково видається ще один законодавчий акт - "Про відпущення з Росії турецьких полонених християнської віри у їх вітчизну, окрім тих, що прийняли віру грецького сповідання" (3 серпня 1742 р.)⁶⁷. Все це вказує на те, що уряд та підконтрольне йому синодальне духовенство вже на першому етапі болгарських міграцій до Російської імперії усвідомили наявність розбіжностей між тою формою православ’я, яку сповідували переселенці та тою, яка була, за їх думкою, єдино гідною для того щоб мати право на існування. Треба було терміново ліквідувати ці розбіжності та призвести обидві величини під спільний знаменник.

Реалізацію цієї програми було ускладнено зовнішньополітичними обставинами - загостренням на релігійному ґрунті відносин між австрійським урядом та балканською колонією у Банаті у 1740-х рр. Чашу терпіння переповнив арешт групи з 6 депутатів від православного населення, які приїхали до Відня з надією отримати монарший захист від утисків та сваволі місцевих католицьких ієрархів.

Відразу ж було порушено й проблеми церковного устрою новостворе- них поселень. Зокрема під Нову Сербію відібрано частину правобережних земель Полтавського та Миргородського козацьких полків де з початку століття мешкало численне українське населення. За повідомленнями інженер- полковника Д.Дебоскета, який ревізував цю місцевість у 1745 р. там, у 14 населених пунктах вже існувало 15 церков. Після депортації місцевого населення всі вони переходили у розпорядження емігрантів. Переселення українців тривало до 1754 р. і протягом 2 років до складу перелічених парафій входили й нові й старі поселенці. За церковно-адміністративним розподілом во-

69

ни входили до єпархії київського митрополита .

Оскільки ж у двох новосербських полках налічувалося 40 населених пунктів, то цілком зрозуміло, що церковних споруд було недостатньо. 12-им пунктом жалуваної грамоти Єлизавети Петрівни командиру новосербського корпусу І.Хорвату, дозволялося за свій кошт будувати церкви та школи при

70

них . За побудовою церков, за наказом Правлячого Сенату, спостерігати мав київський митрополит Тимофій. Головну увагу приділялося будівництву їх згідно канонів Російської православної церкви та заліченню до побудованих

71

церков священиків з церковним причтом .

З новопобудованих церков у числі найперших слід назвати Свято- Миколаївську (Новомиргород) та Великомучениці Варвари (Ново-

72

Архангельськ), початок яких ведеться з 1752 р.

73

кам’янщика . Зведення перших церковних споруд саме у цих шанцях можна пояснити тим, що вони відносилися до найбільших, та саме у Новомиргороді знаходилась штаб-квартира корпусу, його канцелярія та всі інші установи.

Церковна структура Нової Сербії копіювала військово- адміністративний розподіл: було утворено дві протопопії - Новомиргородсь- ку та Крилівську, які відповідно охоплювали територію поселень гусарського та пандурського полків. За розпорядженням Синоду від 27 серпня 1757 р. обидві вони були передані з відання Київської до Переяславської єпархії, на тій підставі, що до складу першої входило старе, українське населення, яке

74

вже виселилося . Нова Сербія навіть цим різнилася від сусідніх адміністративних одиниць (всі козацькі полки залишилися у складі Київської єпархії).

Церковне будівництво у Новій Сербії йшло швидкими темпами, та не завжди так, як хотілось би офіційній церкві. Так, близько 1757 р. ротний командир шанця Федвар (гусарський полк) "через незнання місцевих законів" заложив і за рекордно короткий термін побудував у цьому селищі церкву в

75

ім’я Святих апостолів Петра та Павла . Подібний ентузіазм у справах віри навпаки не зустрів схвалення російського духовенства. 12 серпня 1758 р. Синод ще раз нагадував генерал-поручнику Хорвату та його підлеглим про те, що будувати церкви без архієрейського благословення є справою "противною Богу та правилам святим"⁷⁶. Отже, мало місце непорозуміння представників місцевої церковної адміністрації та прийдешніх православних. Як видно, для одних найголовнішим була зовнішня форма, для других - внутрішня наповненість, а не наявність чи відсутність митрополичого антимінсу.

Як би там не було, а на початок 1760 р. у Новій Сербії налічувалось церков: "доновосербських" - 15; побудованих балканцями - 12 (з них одна, згадувана "неофіційна" у Федварі).

Звичайно, для обслуговування всієї кількості споруд необхідно було духовенство та церковники. Для потреб служителів та їх родин, наказом від 2 липня 1752 р. відводились земельні ділянки: священикам по 30 чвертей (до-

78

рівнено до вахмістрів); церковникам по 25 (як рядовим) . Комплектацію церковного штату, з самого початку, було покладено на митрополита Київського (згодом Переяславського). Присланих у 1751 р. митрополитом Тимофієм (Щербацьким) попів, парафіяни-балканці не полюбляли, та не одноразово

звертались до Київської духовної консисторії з проханням відізвати їх та прийняти у відання митрополії священиків-вихідців. Окрім необізнаності їх зі звичаями парафіян, головною вадою була погане володіння прихожанами російською чи українською мовами, через що виникали певні труднощі (на-

79

приклад, під час сповіді) . Оскільки ми можемо зробити висновок про невідповідність місцевого духовенства потребам прихожан Нової Сербії, постає питання - яке місце займали служителі-співвітчизники ?

Протопопії, зазвичай, очолювали балканці - новомиргородським про-

80

топопом був серб Петро (Булич) , але на місцях заправляли місцеві священики . Навіть у тих шанцях, де церкви було побудовано переселенцями, як,

наприклад, у пандурському шанці Вілгош, служби правив піп, призначений

81

місцевою духовною владою, з росіян або українців . Духовенство, яке входило, за штатом, до польових новосербських полків - Македонського та Болгарського, хоча й було родом з Балкан, як священик Македонського полку

Філофей (Владевич), але не могло якоюсь мірою вплинути на кількісне спів-

82

відношення (за штатом - 1 піп на полк) .

Великою була кількість ченців - вихідців з Туреччини та Австрії. В Україну споконвіку приїздила велика кількість духовенства з монастирів Афона, Крушедола та інших місцевостей. Деякі з них прагнули просто дожи-

83

ти у спокійних умовах свій вік .

84

неволі . Треті ж, приїхали до Нової Сербії з метою започаткування у ній монастиря.

Ідея побудови монастиря виникла у головного командира новосербсь- кого корпусу ще в перші роки по переселенні. Зробити це він визвався власним коштом. З метою очолити проектовану обитель, до Російської імперії у 1755 р. прибув крушедольський монах, банатський серб Софроній (Добра- шевич), атестований настоятелем крушедольського монастиря болгарином Афанасієм (Вєлічковим)⁸⁵. Він жваво підтримав ідею будівництва. Спочатку зведення будівлі планувалося у безпосередній близькості від Новомиргорода (у 3-х верстах). Під господарство мало бути відведено 370 дес. пашні та сінокісної землі та 200 дес. лісу для пасіки⁸⁶. Уряд начебто схвально поставився до благочестивого прагнення новосербців. 5 листопада 1757 р. Сенатом було затверджено штатний розклад монастиря: з щорічної суми у 1.000 карбованців архімандрит (С.Добрашевич) мав отримувати 300 крб.; 4 ієромонахи - по 35; 3 диякони - по 26, та 15 служителів - по 14 крб. на рік. Залишок у 232 крб. міг бути використаний для потреб будівництва та закупівлі продоволь-

• 87 т-

чого запасу для монастирських служителів . Було покладено й початок монастирю. Щоправда, змінено місце його розташування (Добрашевич переконав Хорвата в тому, що інокам не личить сусідити з мирянами) - у дачах 17

роти гусарського полку, шанця Дмитровського, які розкинулися на території

88

Чорного лісу . Саме там у 1757 р. ієромонахом Ісаакієм та 3-ма іншими було закладено скит та церкву в ім’я Преображення Спаса. Проте, будучи натурою імпульсивною, І.Хорват так же само швидко, й поклав край ідеї монастирського будівництва - полаявшись з Софронієм, який звинуватив його у надмірних амбіціях та зловживанні владою, новосербський командир звелів зруй-

89

нувати розпочате будівництво, а монахів розпустити, що й сталося у 1759 р. Як нам бачиться, конфронтація мала відбуватись на рівні саме міжособових відносин. Та, бажаючи помститися, Хорват переступив межу дозволеного. Софроній знайшов притулок у переяславського єпископа Г ервасія (Линцев- ського), з яким у керівництва Нової Сербії відносини не лагодилися з самого початку передачі новосербських протопопій під його опіку. І тим нажив собі двох запеклих ворогів - Гервасій ще 1758 р. відкрито виступав проти надмірної церковної автономії, якої прагнув досягти для ввіреного йому поселення Хорват: не давав дозволу на побудову церков, та утримання необхідної кількості священнослужителів; намагався обложити, подібно до українського, новосербське духовенство грошовим збором на утримання семінарії та при- казних служителів, від чого його було звільнено дарованими під час пересе-

90

лення привілеями .

На місце вибулого Добрашевича мав заступити дехто Геннадій (Ва- сич), екзарх з Славонії, який виїхав у 1759 р. до Нової Сербії. Саме для нього Хорват просив Сенат асигнувати додаткову суму у 1.000 крб., дати винагороду за виїзд та призначити архімандритом єпархіального Новосербського

91

монастиря .

На 1760 р. припала одна з найбільш неординарних акцій командування Нової Сербії. 28 лютого 1760 р. у Новомиргороді відбулось засідання офіцерів корпуса, внаслідок якого з’явився "Формальний вирок штаб і обер- офіцерів Хорватового гусарського, новомиргородського гарнізону та пан- дурського піхотного полків ". За підписом 17 прапорщиків, 14 поручників, 10 капітанів, 3 майорів та 1 підполковника (троє з штаб-офіцерів - болгари) було складено прохання на ім’я її імператорської величності з проханням сприяти установленню окремої Новосербської єпархії з єпископом "з національних"⁹².

Не буде перебільшенням сказати, що у Санкт-Петербурзі здивувались такому "нахабству". Хорвату могли подарувати багато чого: і розкрадання казенних коштів, і нестерпну поведінку, але замаху на святе святих - "перетягування" на місця функцій центральної влади, - йому простити не змогли. 22 вересня 1760 р. відповіддю Сенату йому у досить ввічливій формі було пояснено, що потреби у створенні Новосербської єпархії та єпархіального монастиря не існує, через невеликі розміри Нової Сербії та те, що переяславський єпископ Гервасій не гірше за Васича знає свою справу. Тоді ж йому було запропоновано прийняти назад архімандрита Софронія та вислати Ген-

93

надія, аби він "не підбурював своїм лукавством людей" .

Здавалось би, інцидент вичерпано, Хорват має підкоритися та забути про ідею створення єпархії. Але, його аж занадто кипуча та діяльна натура не могла заспокоїтись. 22 лютого 1762 р. єпископ Гервасій доповідав членам Правлячого Сенату про те, що, попри попередні накази, Геннадій, як і раніше, мешкає у Новомиргороді, править служби та величає себе архімандритом Нової Сербії, а Хорват і не гадає виконувати накази центральної влади. Доповідь Гервасія пролежала під канцелярським сукном все правління Петра ІІІ, з яким Хорват знайшов спільну мову завдяки щедрим дарункам.

Коли ж на престол заступила Катерина ІІ, одними з перших її діянь стала ревізія Новосербського корпусу. І першим кроком у цьому напрямку став наказ І.Хорвату про вислання Геннадія за кордон (15 липня 1762 р.)⁹⁴. Саме Катерина ІІ роздивилась, у що може вилитись надмірна ініціативність І.Хорвата та його підлеглих, та в якому напрямку слід проводити внутрішню політику імперії.

При створенні Слов’яносербії два гусарські полки - генерал-майорів Шевича та Прерадовича, - не утворили кожен окремої протопопії, а увійшли до складу вже існуючої Бахмутської, що було затверджено розпорядженням Синоду від 4 листопада 1754 р.⁹⁵ Рішення це було цілком логічним з огляду на слабкий характер заселеності Бахмутської провінції. Майже рік комплектація команд велась у Києві. Тоді ж до Російської імперії виїхали 3 священики, про що Військова колегія 24 квітня 1754 р. доповідала генерал-майору Шевичу, з пропозицією зарахувати їх до його полка, у додаток до вже наявного полкового попа⁹⁶. Оскільки м. Бахмут, яке було призначене за головну фортецю поселення, входило до складу Воронезької єпархії, то й уся Слов’яносербія була під духовним началом Воронезького архієрея.

Мало місце спорудження храмів: вже наприкінці 1754 р. у поселенців виникла потреба у отриманні 3-х антимінсів, на додаток до 2-х, вже отриманих від київського митрополита⁹⁷. Тобто, було закладено будівництво 5 церков. До однієї з перших слід віднести церкву у шанці Серебрянському (штаб- квартира полку Прерадовича), головною відзнакою якої була чудодійна ікона

98

вивезена генералом Прерадовичем з Банату .

Справжнім духовним пастирем цієї групи переселенців став ченець одного з банатських монастирів Михайло (Вані). Він виїхав до російської імперії у 1752 р. за рекомендацією російського посла у Відні Бєстужева- Рюміна та, спочатку, планував оселитись у Новій Сербії⁹⁹. З 1756 р. його було призначено правителем духовних справ Слов’яносербії. Згодом, після 1764 р., він став єпархіальним намісником Катерининської провінції¹⁰⁰.

Недоцільність входження церков Слов’яносербії до Воронезької єпархії була швидко осягнута її генералітетом (до Воронежа - 500 верст), та, на їх прохання, наказом Синоду від 3 жовтня 1756 р. духовні справи обох гусарських полків було передано до ведення Бєлгородського архієрея (до Бєлгорода 250 верст)¹⁰¹. Бахмут та його церкви відігравали важливу роль протягом всього часу існування Слов’яносербії - адже саме у цьому місті знаходилась Слов’яносербська комісія, орган нагляду за балканськими поселенцями на місцях. У Троїцькому соборі та Покровській церкві міста місцеве російське духовенство приймало присяги болгарських гусар на вірність новій батьків-

•102

щині

У Слов’яносербії не спостерігалося того потягу до церковної автономії, який мав місце у Новій Сербії. Аналіз документів дає підстави визначити причини цього явища: по-перше, це менша кількість балканських поселенців, як наслідок віддаленості Слов’яносербії від зон виходу у Банаті та на Балканах; по-друге, розпорошеність їх на величезних степових просторах; по- третє, більший ступінь контролю з боку російських державних структур та відсутність лідера подібного І.Хорвату.

Перші роки правління Катерини ІІ відкрили якісно новий етап болгарської еміграції та церковного життя балканських громад Південної України.

За нашими підрахунками протягом 1762-1768 рр. до Південної України прибуло, щонайбільше 500 болгар. Вони становили незначну та дисперсну групу населення реґіону, що їх оселення не могло викликати до життя суттєвих змін у релігійній структурі вже існуючих церковних громад. У церковному житті протягом цих 7 років жодного руху не спостерігається: останній рецидив автономізму, як ми вже казали, мав місце у 1760 р. Від того часу уряд міцно стояв на сторожі єдності канонів православної віри (звичайно, за російським зразком). Проте, навіть знаючи про малу чисельність нових переселенців, синодальним наказом від 1 червня 1767 р., ще раз нагадувалося про те, що їм заборонено розпочинати побудову монастирів. Всі їх священно- та церковнослужителі мали бути висвячені безпосередньо київським митрополитом, у веденні якого й будуть знаходитись. З огляду на їх єдиновір’я місцеві духовні ієрархи мали уникати побудови ними окремих церков, а припи-

103

сувати їх колонії до вже існуючих місцевих парафій .

Дві російсько-турецькі війни, які відбулися протягом царювання Катерини ІІ значною мірою стимулювали переселенський рух з Балканського півострова до Степової України. Як і всі війни, вони ознаменувалися спалахами релігійного фанатизму та проявами нетерпимості до мусульман у Росії та християн у Туреччині. Релігійна ворожнеча була чи не найголовнішим фактором, який спричинив еміграцію православних.

У числі перших були перебіжчики та військовополонені. Значну частину турецького війська складали допоміжні команди з християн. У 1773 р., під час вступу російських військ до Болгарії, до Південної України виїхали мешканці кількох селищ.

Значна кількість мігрантів потребувала зведення церковних споруд у заснованих ними населених пунктах. Поселенці самі, без дозволу начальства розпочали їх будівництво. Узаконюючи вже існуючий стан речей, наказом Сенату від 7 травня 1772 р. єпархіальним преосвященним, у полкових селищах Новоросійської губернії дозволялось зводити церкви без зносин з Синодом¹⁰⁴. Храми зводились надзвичайно швидкими темпами. Так, за переказами, болгарські переселенці у Вільшанці влітку 1774 р. купили у Польській Україні розібраний дерев’яний храм, перевезли та встановили його на новому місці всього за один тиждень¹⁰⁵.

Час від 1775 р. характеризується розбудовою церковної структури. Насамперед це знайшло прояв у збільшені обсягів будівництва у зв’язку зі швидкими темпами колонізації. Цей аспект прояву релігійної діяльності балкан- ського населення легко простежується у загальному русі.

Численні гусарські поселені полки, більшість з яких вже мали оформлену церковну систему, також збільшували кількість храмів - велось розмежування земель їх служителям¹⁰⁶. Офіцерство сербського, болгарського, молдавського походження, отримавши землі під заселення та зробившись власниками селищ з досить строкатим, у етнічному плані, населенням також вносили свій вклад у возвеличення віри Христової - справою честі вважалося якнайшвидше звести церкву для задоволення духовних потреб своїх підлег- лих¹⁰⁷.

Тобто, не враховуючи не дуже важливих адміністративних перетворень (у 1787 р. Слов’янська та Херсонська єпархія перейменовано на Катеринославську), церковна історія болгарських громад, які було створено протягом попередніх десятиліть, мало чим різнилась від церковної історії сусідніх народів. Тим більше, що на цей час переселенські церковні громади вже стали органічною часткою загальної структури та були поставлені під невсипущий контроль Синоду та місцевих установ Російської православної церкви.

Так би все й тривало, якби не трапились події, які порушили звичний плин часу. Ними стали російсько-турецька війна 1787-1791 рр. та приєднання, за її результатами до Російської імперії Очаківського степу - величезної території між Дністром та Південним Бугом.

На цій території існувало численне християнське населення: молдавське, українське, болгарське. Сконцентровано воно було, головним чином, у басейні Дністра. Духовним пастирем цих людей став митрополит Данило, чия кафедра знаходилась у Ізмаїлі. Саме за його благословенням у 1760-х рр.

побудовано 6 церков . Серед них храми у болгарсько-молдавських селах Дороцьке, Перерита та Кошніца¹⁰⁹. Коли ця область увійшла до Новоросійського краю, то за відомством духовним, її було зараховано до Катеринославської єпархії. За розпорядженням Синоду установлювалось окреме духовне правління у м.Дубосари, яке, ще за часів турецького панування в цьому краї, було місцезнаходженням духовної православної влади, а його Успенська церква звалась соборною¹¹⁰. Наказом від 21 жовтня 1793 р. всю область було розподілено на 4 благочиння¹¹¹.

Слід зазначити, що болгари згадуються як ініціатори зведення церков не тільки у тих населених пунктах Очаківського степу де вони складали більшість населення, а навіть у тих де мешкали лише одинокі родини, чи навіть особи. Так, у молдавсько-українській Незавертайлівці (Тираспольський

повіт), першу церкву, самої невибагливої архітектури (плетневі стіни та оче-

112

ретяний дах), побудував болгарин Чоно у 1792 р.

Недовгі 5 років у духовне життя старого православного населення ніхто не втручався. Саме такий термін знадобився російській владі для того, щоб остаточно закріпити свої позиції у реґіоні та розпочати його уніфікацію згідно з загально імперськими канонами. У 1796 р. балканським священикам, які до цього правили служби у церквах Едісану, було відмовлено у продов-

113

женні їх діяльності та вислано за кордон (тобто до Туреччини) . Церковну структуру реґіону було остаточно інкорпоровано до єдиної Російської православної церкви: відтепер всі релігійні відправи відбувалися за російськими канонами. Останні відмінності стерто.

Таким чином, ми можемо зробити висновки про те, що переселення болгар до Російської імперії у період з 1724 до початку ХІХ ст. відбувалося під гаслом захисту православної віри від утисків католицизму та ісламу. В той же час, той варіант православ’я який сповідали південні слов’яни не зовсім відповідав уявленням російського кліру про канони віри. Тому російська мирська та церковна влада розпочинають уніфікацію та інкорпорацію переселенських церковних громад: їм забороняють будувати храми без дозволу, намагаються виключити відправу служб болгарським, сербським та грецьким духовенством, не дають змоги утворити власні єпархії. Вже на кінець XVIII ст. церковне життя болгарських переселенців поставлено під цілковитий контроль держави.

Разом з тим, подібне "поглинення" не залишилося безслідним. Болгари привнесли нові риси у особливості православної традиції Південної України.

З їх числа вийшла плеяда церковних діячів, в тому разі й високого рангу; було надано поштовх будівництву храмів (зі збереженням особливостей національної архітектури). Тобто, є всі підстави стверджувати, що вплив балкан- ського варіанту православної віри на всі сторони церковного життя був відчутним, а також значно вплинув на міжетнічні та міжконфесійні процеси у реґіоні.