<<
>>

Особливості адміністрування ВЗН і окремих запорозьких громад у державах Центрально-Східної Європи та їх вплив на рух документообігу

Здійснення аналітико-синтетичного джерелознавчого дослідження передбачає першочергове з’ясування історичних умов, в яких відбулося продукування комплексу джерел за темою дослідження. Обов’язковою складовою цього дослідницького етапу є реконструкція соціокультурної ситуації і механізмів виникнення і функціонування джерел в досліджуваний період часу.

Кінцевою ж його метою є визначення питання про те, завдяки чому і яким чином в реаліях означеного хронологічного простору змогла відбутися поява тих історичних джерел, які стали об’єктом нашого наукового дослідження.

Відповідно до визначених дослідницьких завдань необхідним є аналіз ситуацій, в яких відбувалися соціальні комунікації представників січової громади й носіїв запорозької традиції з контрагентами, що репрезентували інтереси різноманітних соціальних груп і держав регіону в XVIII ст.

Не викликає сумнівів і потреба в комплексному аналізі історичних обставин і самих процесів появи та подальшого розвитку тих видів документальних джерел, які є визначальними у справі реконструкції соціальної історії запорозького козацтва.

Ідучи за хронологією, зауважимо, що модель васально-сюзеренних відносин ВЗН з російськими монархами, що склалася наприкінці XVII ст., передбачала надання козацькою громадою військових послуг у вигляді охорони кордонів та участі у воєнних кампаніях Московського царства, у обмін на визнання державою права війська розпоряджатися земельним фондом та природними ресурсами контрольованої ним території, з доданням до цього ряду пільг у торгівельно-ремісничій діяльності та сплатою щорічного жалування (гроші, боєприпаси, продовольство) [1329, с. 60].

Слід зазначити, що наприкінці XVII - на початку XVIII ст. ВЗН переживало складний період свого існування. Це не в останню чергу було викликано розмежуванням земель між Російською державою та Османською імперією в 1700 - 1705 рр., відповідно до чого в Північному Причорномор’ї встановлюються фіксовані лінійні кордони, запроваджується практика їх охорони та елементи паспортного контролю. Як наслідок - перша декада XVIII ст. ознаменувалася загостренням взаємин російського уряду із запорозькою козацькою громадою [1156, с. 5-7].

Суспільно-політична система влади на Запорожжі з кінця XVII ст. стала на шляху централізації імперії. Інститут гетьманства, за часів Івана Мазепи, в 1687 - 1708 рр., перетворюється на головного провідника імперської політики в регіоні. Відповідно до цього ВЗН практично не визнавало над собою гетьманської влади. Намагання російського уряду та гетьмана включити Кіш у адміністративну вертикаль, згідно якої б він був підзвітним йому (гетьману), а через гетьмана - Малоросійському приказу та цареві, не мали успіху й реального втілення [1298, с. 91].

Фактично, ВЗН визнавало над собою тільки зверхність самого царя, і тільки його вважало своїм єдиним сюзереном. Внаслідок цього і царський уряд у більшості випадків був змушений спілкуватися з запорожцями напряму, минаючи гетьмана та Малоросійський приказ [562, арк 2-3].

Таким чином, ВЗН у системі адміністративної влади тогочасної російської держави зберігало високий рівень автономії і підпорядковувалося самому монарху (див. Додаток А). Відповідно до цього, переважна більшість документів, випродукованих Кошем ВЗН, у результаті зносин, осідала в поточному архіві кабінету російського монарха (конкретно - Петра І) та Малоросійського приказу, який був однією із вищих державних установ, у функції якої було покладено контроль та управління українськими землями.

Цілком закономірним є й те, що згодом саме ці поточні архіви лягли в основу архівних фондів, сформованих відповідними фондоутворювачами (див. Розділ 4.2).

Оскільки російський уряд прагнув, аби усі козацькі спільноти з часом трансформувалися у підконтрольні йому замкнені громади, уніфікаторська політика Петра І щодо козацьких окраїн держави проявилася у наступних заходах: втягненні козаків до військових операцій поза межами традиційних для них територій Півдня [1095, с. 113, 131]; обмеження допливу до Військ нового контингенту з внутрішніх українських та російських земель; підсиленні контролю за козацькими Військами шляхом створення на їх землях низки фортець, що стали форпостами та базами для подальшої їх інкорпорації [562, арк. 1-2].

Внаслідок подібної політики уряду впродовж 1707 - 1709 рр. відбулися антиросійські виступи запорожців, що завершилися їх поразкою від урядових військ та вимушеним переходом ВЗН на територію Кримського ханства [1478, с. 18-24]. Тут і далі «поза дужки» винесено ретельне викладення деталей та подробиць перебування запорожців під кримською протекцією, оскільки це вже було зроблено нами в серії статей та нарисів [1153; 1378; 1381; 1382; 1397; 1400].

Несанкціонований вступ на територію Османської імперії значних військових сил нещодавніх ворогів загрожував не тільки можливими провокаціями, але ж і загостренням відносин з московським царем, з перспективою втягнення турків та татар у війну. Тож, про вступ Війська в підданство кримських ханів вести розмову поки що не приходилося [1176, с. 475].

5 квітня 1710 р. у Бендерах відбулася велика козацька рада за участі П.Орлика, К.Гордієнка, депутатів від запорожців, що «стали січчю» в Кардашині (Олешках) та представників турецької, шведської та кримської сторін. Одним з пунктів ухваленої угоди, складеної П.Орликом та більше відомої в історіографії під назвою «Конституції», стало визнання протекції шведського монарха над ВЗН. Договір, укладений восени 1710 р. між українською, шведською та турецько-кримською сторонами, напередодні війни з Росією, також був нічим іншим як військовим союзом. Вже першим його пунктом зазначалося, що кримські хани зараз та надалі мали бути лише союзниками, але ж ніяк не сюзеренами Війська Запорозького та не власниками земель Запорожжя. Як бачимо, запорожці не стали підданцями Гіреїв і в 1710 р.

Згідно з Прутським договором від 11 липня 1711 р. російський цар Петро І визнав факт виходу ВЗН з підданства його держави та погодився з тим, що від цього часу Військо вступало під протекцію Гіреїв. За участь у військових виправах кримських ханів запорожцям було обіцяно невтручання у їх внутрішні справи, даровано податкові пільги та право займатися їх традиційними промислами на всій території Кримського ханства. Тоді ж кримським ханом було обіцяно відвести Війську чітко окреслену територію, з чим, однак, кримські можновладці поспішали лише на словах, оскільки ще й в

1713 р. той же кошовий отаман К.Гордієнко писав про це як про подію, яка може відбутися, але ще не відбулася - «...Han, JMsc nasz upewnia miescem dla mieszkania...» [847, к. 11].

Додатковою угодою гетьмана П.Орлика з турецьким урядом від 22 квітня

1714 р. було остаточно визначено політичний статус Війська Запорозького у Османській імперії (Кримському ханстві): ВЗН відтепер перебувало під подвійною юрисдикцією Османів і Гіреїв. Визнання подібного стану речей знаходимо в оцінках одного з двох сюзеренів запорожців - кримського хана Каплан-Гірея, який навесні 1714 р. у своєму листі до кам’янецького каштеляна Калиновського зазначив з приводу прикордонних польсько-запорозьких конфліктів, що «...Kozacy nie s^ bez Panscy - mai^ oni dwoch Panow...» (тобто, хана та султана) [835, к. 3].

Стосовно особи гетьмана, як очільника ВЗН, що представляв його інтереси перед султаном та урядом, то треба зауважити, що після 1715 р., через фізичну віддаленість П.Орлика, його вплив на поточні справи та прийняття управлінських рішень стає чисто номінальним (спроби Порти реанімувати гетьманську владу над Військом у 1734 р. були радше останнім козирем у грі за намагання залишити запорожців у підданстві Гіреїв) [1501, с. 438].

Безпосереднім сюзереном запорожців, як було сказано, був кримський хан, який, проте, мав обов’язково радитися із турецьким султаном, його візиром та диваном у разі прийняття найважливіших рішень стосовно внутрішньої і зовнішньої політики [1188, с. 79]. Попри таку обмежену самостійність у впровадженні генеральної політичної лінії Османської імперії, саме кримські хани були безпосередніми зверхниками для Війська [1247; 1250].

Відповідно до цього, часи, на які припадала зміна ханів на кримському престолі, традиційно були для запорожців часами непевними, оскільки відносини з кожним із них (ханів) треба було вибудовувати «з нуля» [1501, с. 394]. Відповідно, у зв’язку з призначенням Портою нових ханів ВЗН, в особі кошового та курінних отаманів, мало заново складати присягу на вірність кожному із них [1211, с. 1070-1071].

Наступними після хана можновладцями Кримського ханства, які мали змогу безпосередньо контролювати ВЗН, були його наступники - калга- й нурадин-султани та ор-бей (перекопський каймакам), які обов’язково знаходилися в родинних зв’язках із ханом (самі походили з Гіреїв, або ж були одружені на жінках із ханського роду) [1246, с. 66, 75]. При цьому, часті зміни Портою ханів на кримському престолі, впродовж другої декади XVIII ст. автоматично тягли за собою зміни нурадина, калги, ор-бея та решти вищої управлінської й судової адміністрації (візира (векіля), кади-аскера, муфтія та ін.). Втім, оскільки в досліджуваний час з боку турецького уряду відбувалася ротація лише кількох претендентів на кримський престол (Давлет, Каплан і Саадет-Гіреї), то кожен із них приводив в адміністрацію свою «команду», всередині якої кадрові зміни не носили тотального характеру [1465, с. 8].

Окрім хана та його найближчих наступників, згаданих вище, до участі в прийнятті рішень, які стосувалися ВЗН, були причетні й перші можновладці Криму - мурзи та беї - які мали право брати участь у роботі ханського дивану [580, арк. 2-2 зв]. Також відомі документально засвідчені факти протекції над окремими козацькими ватагами мурз (баш-мурз) ногайських родів [837, к. 3] та окремих султанів (представників гілок династії Гіреїв) [1212, с. 1100].

ВЗН за часів кримської протекції перебувало не тільки на землях Кримського ханства, але й у безпосередній близькості від власне турецьких володінь у Північно-Західному Причорномор’ї - земель, які входили до складу Очаківського еялету Румелійського бейлербейлику. Відповідно січовики знаходилися під контролем, а почасти й під управлінням не тільки ханської, але й місцевої турецької адміністрації. Серед османських можновладців, у чиїй компетенції знаходилися запорожці, були бендерський та очаківський паші, газікерменський ага (командир гарнізону фортеці) [1442, с. 58; 1591, с. 385, 392, 410].

Головним із них був бендерський паша (бендер-паша), оскільки саме в Бендерах з початку XVIII ст. знаходилася резиденція управителя Очаківського еялету (Озу; Йозю), перенесена з добруджанського Бабадагу. Бендерський паша, якому підпорядковувалися коменданти (паші) Очакова та Газікермену, був найвищим представником турецького уряду в регіоні [1472, с. 110]. Згадані урядники здебільшого опікувалися справами нагляду за лояльністю Війська по відношенню до Османської імперії, зокрема, слідкували за зовнішніми зносинами запорожців, контролювали видачу січовикам пороху, зброї та тому подібне.

Таким чином, упродовж кримської доби своєї історії ВЗН знаходилося в подвійному управлінні ханів (і їх найближчого оточення) й турецької адміністрації (див. Додаток Б). Відповідно до цього рух фондоутворення йшов за двома цими напрямками. На жаль, практично цілковита загибель архівів Кримського ханства та Коша ВЗН кримської доби не дозволяють нам повною мірою проаналізувати вплив адміністрування турецьких і кримських владних структур на особливості руху документації в межах конкретних фондів. Однак, присутність документальних джерел, які стосуються запорозького козацтва у зібраннях відповідних фондів сучасних архівних установ Туреччини, підтверджують їх прямий взаємозв’язок (див. Розділ 4.3) [1391, с. 240-242].

Наступні, за часом виникнення, комплекси документальних фондів, були утворені за часів Нової Січі, після повернення ВЗН в російське підданство, в процесі зносин Коша з владними структурами Російської імперії та внаслідок контролю і управління Запорожжя з боку останніх. Оскільки різноманітні аспекти співіснування запорозького козацтва з імперськими структурами вже було піддано всебічному аналізу в наших дослідженнях різних років, тут і далі, розглядати будемо лише питання, пов’язані із впливом адміністування з боку російської влади на процеси документообігу [1155;1158; 1365; 1370; 1384; 1387].

Зауважимо, що вже сам розгляд питання про повернення запорожців під російську протекцію позначив контури майбутнього адміністрування Військом відповідними управлінськими структурами імперії. Оскільки саме на початку 1730-х рр. відбувся демонтаж гетьманської влади, справа повернення запорожців опинилася в руках Й.Б. фон Вейсбаха (київський генерал- губернатор і командувач Українським корпусом) та фельдмаршала Б.-Х. фон Мініха (президент Військової Колегії). Таким чином, з одного боку, роль посередника відігравала місцева цивільна й військова адміністрація - київські генерал-губернатори та командувачі російськими військами в регіоні, з іншого ж боку, контакти ВЗН були поставлені під пильний нагляд центральних органів управління - Колегії іноземних справ і, меншою мірою, Військової колегії [1380, с. 604-607].

Після перемовин, які тривали все літо, 153 козаки (кошовий отаман І.Малашевич, військовий писар, військовий осавул, курінні отамани і прості козаки), делеговані від усього Війська, прибули 2 вересня 1734 р. до Білої Церкви, де й присягнули Вейсбахові на вірність імперії [1501, с. 444]. Трохи згодом, на початку 1735 р., запорозькі депутати підписали в Лубнах «кондиції», на яких Військо переходило в російське підданство; підписантом від російської сторони був принц Гесен-Кобурзький. Два із семи пунктів лубенської угоди визначали особливості адміністрування ВЗН: у внутрішньому управлінні воно зберігало за собою право «иметь чиновников по настоящему положенню» (пункт 4), ззовні ж мало підпорядковуватись київському генерал-губернатору (пункт 6). В нову Січ на Підпільній було відправлено командира Ландміліцького корпусу генерал-майора Тараканова, аби привести до присяги все ВЗН [1129, с. 45].

Перебування Війська у компетенції київських генерал-губернаторів [1491] пояснювалося тим, що їх владні повноваження значно відрізнялася від повноважень губернаторів інших областей імперії через прикордонне положення. Так, згідно інструкцій 1737 р. київський генерал-губернатор, поміж усього іншого, мав відповідати за утримання фортець, прикордонних форпостів, забезпечувати зовнішню розвідку та затримання шпигунів і втікачів з обох боків кордону, прийом іноземних послів, за викорінення розбійницьких ватаг і багато чого іншого [1491, с. 123]. Тобто, в багатьох питань київський губернатор мав право контролю за діяльністю Коша. У 1735 р. це головування київських генерал-губернаторів над Кошем було підтверджено під час вступу на посаду новопризначеного Михайла Леонтьєва (замість померлого Й.- Б. фон Вейсбаха), що легітимізувало подібну практику управління Запорожжям [1110, с. 54].

Перші роки перебування ВЗН в російському підданстві позначилися відсутністю чіткої вертикалі управління ним з боку імперської влади. Хоча повернення запорожців фактично співпало у часі з початком діяльності Правління гетьманського уряду, запровадженого після смерті гетьмана Д.Апостола у січні того ж 1734-го року, запорожці жодним чином не були підпорядковані цьому колегіальному органу. Так само незалежним, упродовж другої половини 1730-х і 1740-х років, було Запорожжя й від іншої установи Гетьманщини - Г енеральної військової канцелярії. Як показують дослідження І.Синяка, попри намагання останньої залучити Військо під свою юрисдикцію, Кіш вдало уникав цього, апелюючи до свого безпосереднього зверхника - київського генерал-губернатора [1445, с. 72-90].

Адміністративна влада останнього поширювалась на Військо поступово, впродовж кількох років і, фактично, стала беззаперечною лише на початку 1740-х років. Подібна колізія була прямим наслідком російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр: з одного боку, запорожці мали підпорядковуватися київському генерал-губернатору, з іншого ж, запорожці, як іррегулярне військове з’єднання, перебували під началом головнокомандувача російськими військами фельдмаршала Б.-Х. фон Мініха та саме від цього воєначальника Військо отримувало жалування (див. Додаток В). Ситуація була достатньо парадоксальною: оскільки фельдмаршал Мініх був президентом Військової колегії до 1741 р. включно, то, за логікою, саме цій вищій державній установі Російської імперії мало б формально підпорядковуватися ВЗН, з іншого ж, у 1737 р. (2 грудня) його не було разом зі всіма іншими включено до штату Військової Колегії тільки тому, що у генералітеті Військової колегії «не имелось никакого письменного сведения» відносно запорожців, які лише три роки тому повернулися з кримського підданства [595, арк. 368].

Після закінчення російсько-турецької війни, в 1742 р., запорожців було передано з відання Військової колегії до Колегії іноземних справ (Державну колегію іноземних справ було утворено в 1718 р. з Посольського приказу) (див. Додаток Д). Ця передача сприяла тому, що уряд таки зробив спробу детально розібратися з питанням, на яких же саме умовах січовики повернулися в російське підданство. З цього приводу зовнішньополітичне відомство повідомляло, що в його архівах документів про умови повернення запорожців немає, але припускало їх існування серед документів Вейсбаха або Мініха [1212, с. 1714-1715]. Відзначимо, що достеменно з’ясувати ці умови так і не вдалося впродовж наступного десятиріччя: у 1750 р. той же Правлячий Сенат на запит новообраного гетьмана К.Розумовського відповідав, що не знає, на яких саме підставах запорожців було прийнято в російське підданство, а тому й переадресував це запитання до Колегії іноземних справ [1183, с. 175-176].

Відповідно до такого стану речей, канали поточного обігу розпорядчої та звітної документації між ВЗН та владними структурами Російської імперії, в цей період часу були переважно зосереджені на лініях комунікації Коша з київськими генерал-губернаторами та керівництвом Колегії іноземних справ та далі - до Правлячого Сенату та кабінету імператриці Єлизавети Петрівни. Переважна більшість документації при цьому, неминуче, акумулювалася, окрім поточного архіву Коша, саме в документальних фондах зазначених колегії та губернської канцелярії. Подібний стан речей підтверджує існування відповідних архівних фондів у складі сучасних російських і українських архівних установ - ф. 59 ЦДІАК України та ф. 124 АВПРИ (див. Розділ 4.1 і 4.2).

З черговим відновленням інституції гетьманства на лівобережжі (1750 - 1764) ВЗН частково підпадає під юрисдикцію гетьмана. Відтепер, в усіх справах, що стосувалися внутрішнього управління Вольностями, запорожці були підзвітні гетьману К.Розумовському та Г енеральній військовій канцелярії, а в справах військових і міжнародних - київському генерал-губернаторові. Такий переділ управління Військом був закріплений грамотою російської імператриці Єлизавети Петрівни від 24 червня 1751 р. [1409, с. 4-7]. Слід зауважити, що у порівнянні з повноваженнями київських генерал-губернаторів стосовно Запорожжя у цей же самий період, повноваження гетьмана К.Розумовського були значно обмеженими, оскільки остаточний контроль за прикордонною службою Війська та його зносинами із закордонними сусідами були прерогативою губернаторів [1110, с. 60].

На рівні підпорядкування вищим державним установам Російської імперії ВЗН продовжувало знаходитися в відомстві Колегії іноземних справ, яка, в свою чергу, звітувала імператриці. Посередницьку роль у зносинах Війська з Колегією та імператрицею відігравали київський генерал-губернатор (через Київську губернську канцелярію (з 1753 р.), та Генеральна військова канцелярія (яка з 1751 р. стає передаточним ланцюгом для гетьмана) [1445, с. 72-90]. Цілком передбачувано документопотоки, які супроводжували прийняті управлінські рішення та звіти про їх виконання, сприяли осіданню документації, що відображала соціальний устрій запорозького козацтва, у документальних фондах відповідних установ (див. Розділ 4.1 і 4.2).

Оскільки політика імперського уряду в регіоні вибудовувалася на підтриманні протиріч між гетьманською владою і Кошем, за запорожцями було збережено право у екстраординарних випадках звертатися до імператорського двору безпосередньо, минаючи гетьмана та Г енеральну Військову канцелярію [1267, с. 167].

З 1756 р. було встановлено підзвітність ВЗН від російського Сенату. Правлячий Сенат (Державний Правлячий Сенат), створений Петром I у 1711 р., був центральним законодавчим органом Російської імперії. Як найвищій правовій установі йому підпорядковувались усі галузеві колегії та адміністративно-територіальні утворення держави. Законодавчі рішення Правлячого Сенату, оскільки вони затверджувались особистим підписом російських монархів, були документами найвищого рівня та були обов’язковими для виконання. Київський генерал-губернатор контролював виконання указів Сенату з боку запорожців (див. Додаток Ж) [1212, с. 14721473].

Після ліквідації гетьманства в 1764 р. ВЗН було передано у відання Малоросійської колегії (Другої), президентом якої було призначено П.Румянцева. З цього приводу Кошем було подано петицію до імператриці Катерині II, з проханням про передачу Війська з-під начала Малоросійської колегії назад до Колегії іноземних справ (січень 1765 р.), однак, запорозькі депутати в столиці не тільки не змогли нічого змінити, але й мало не були заарештовані на вимоги П.Румянцева та К.Штофельна [543, арк. 3-3 зв].

Адміністративний устрій Запорозьких Вольностей за Нової Січі зазнав значних змін у порівнянні з попередніми часами. Коли після повернення з-під кримської протекції керівництво ВЗН приступило до впорядкування та заселення своїх земель, на них було поширено адміністративно-територіальний устрій, який немалою мірою носив синтетичний характер [1464, с. 426-430]. Йдеться про паланковий устрій, апробований за часів перебування під кримською протекцією.

Після повернення запорожців у російське підданство паланкову систему було збережено та впродовж 1740-х років. поширено на всі землі, на які поширювався військовий та політичний вплив Коша. Паланками ж, у більш широкому розумінні, починають називати не лише центральні поселення, але й ряд менших адміністративно-територіальних одиниць, на які розподілялися землі Запорозьких Вольностей. На чолі кожної з запорозьких паланок стояв полковник, якого обирали на козацькій раді (у пізніші часи на цю посаду став призначати Кіш). Його найближчими помічниками були паланковий суддя та паланковий писар. Адміністрація паланки здійснювала повний контроль на її території. Представляючи владу Коша, вона мала як широкі повноваження, так і чітко окреслене коло обов’язків. Під юрисдикцію паланкової адміністрації, яка щорічно обиралась і затверджувалась Кошем, підпадало все цивільне населення паланки. Владні повноваження паланкового полковника підтверджувались пірначем. Кожна паланка мала свою печатку. Кількість паланок на території Запорожжя впродовж 1734 - 1775 рр. коливалася від 5 до 11 [1387].

Упродовж усього часу існування Нової Січі, російський уряд не полишав спроб кардинально змінити характер управління Запорожжям. Попри те, що у 1765 р. російський уряд відмовився від радикальних кроків по відношенню до ВЗН, на різних щаблях влади вівся збір матеріалів відносно соціального устрою Запорожжя, його економічної та військової могутності, які у будь-яку мить могли бути використані у справі поглинення козацької автономії [1365].

20 грудня 1768 р. Катериною ІІ було підписано наказ до Малоросійської колегії, згідно з яким всі козацькі війська, які перебували у відомстві цієї колегії (йшлося про ВЗН, оскільки інших військ не було), мали у цивільній частині керуватися та судитися згідно «малороссийских прав и статутов», а у всіх справах, належних до військової частини, підлягати дії «Военного устава» та «Военного артикула» Передбачалося якнайшвидше поширення текстів цих юридичних документальних комплексів серед запорозького козацтва та впровадження їх у дію вже з 1769 р. (див. Додаток З) [542, арк. 126-126 зв].

Г оловною причиною ліквідації ВЗН було те, що воно, як окрема військова, політична та адміністративно-територіальна одиниця, після укладення вигідного миру з Османською імперією в 1774 р. і фактичного підкорення Кримського ханства, стало на заваді експансіоністської політики уряду Катерини ІІ на південному напрямку. Також ліквідація Запорожжя була пов’язана з процесом уніфікації окраїн Російської імперії, реалізованим шляхом запровадження єдиного для всієї країни губернського устрою і була лише епізодом у зламі старого адміністративного поділу, що існував у Російській імперії ще з початку XVIII ст. [1384].

Значну увагу було приділено проблемам реформування адміністративно- територіального устрою Запорозьких Вольностей. Протягом наступного місяця П.Текелією, за допомогою підлеглих, було складено проект розподілу правобережної та лівобережної частин Запорожжя між Новоросійською та Азовською губерніями, який і було втілено в життя впродовж другої половини 1775 р. Самі паланки від цього часу перетворюються на відповідні повіти [715, арк. 101-102]. До кінця літа з метою полегшення збору податків було завершено й перепис населення у всіх запорозьких зимівниках та слободах [715, арк. 167].

Грубе адміністративне втручання з боку російського уряду в традиційний уклад життя запорожців призвело до виходу частини козаків за межі Російської імперії. У своїх дослідженнях різних років ми неодноразово висвітлювали різноманітні аспекти, пов’язані зі вступом частини колишніх січовиків у підданство Османів [1395; 1400, с. 50-62]. Відтак, надалі зосередимося виключно на питаннях, пов’язаних із особливостями адміністрування козацьких громад турецьким урядом та їх впливом на рух документообігу.

Вже навесні 1776 р. запорожці, здебільшого, осіли рибними заводами на узбережжі Чорного моря, Буго-Дніпровського, Березанського, Тилігульського та Дністровського лиманів. Про функціонування військової організації колишніх січовиків у перші два-три роки по переходу не йшлося: попри те, що ще в 1776 р. запорожці обрали собі за «полковника» козака Гнатуру; переважну більшість козаків складали сіромахи, які не мали зброї, коней та не становили серйозної військової сили [551, арк. 121-121 зв].

Відповідно до цього, низьким є й рівень втягнення запорозьких громад у систему регіонального й загальнодержавного адміністрування Османської імперії. Стояти осторонь перебіжчиків та не намагатися зорганізувати з них військову структуру місцевих турецьких пашів змушувала й та обставина, що згідно з Кючюк-Кайнарджийським миром, укладеним 10 липня 1774 р. (артикули 2, 16 і 17), переходи колишніх запорожців на турецький бік були визнані такими, що суперечили букві взаємних домовленостей між Російською та Османською імперіями [1315, с. 350, 354-355].

Початок активного адміністрування місцевими турецькими пашами (одной двобунчужними) запорозькими громадами на теренах Буджаку (Південної Бессарабії) та Єдисану (Очаківського степу), припадає на 1777 р. і прямо пов’язаний з ескалацією напруженості в регіоні та підготовкою до потенційно можливої війни [1349, с. 5]. Логічним продовженням діяльності очаківського паші з підпорядкування собі запорожців, які мешкали на ввіреній йому території, стало приведення їх до присяги у серпні 1778 р. [1115, с. 33].

Разом із цим, цілком очевидним є те, що очаківський паша не поширював свою владу на всіх козаків, які перебували на лівому боці Дунаю, зокрема у Бессарабії. Тим же 1778 р. (квітень) датуються відомості про перебування близько 100 запорожців на півночі цієї історико-географічної області - в Сороках [613, арк. 197 зв]. Що стосується адміністративного підпорядкування цієї групи колишніх запорожців, то очевидно, що перебуваючи на землях, підпорядкованих прямо молдавському господареві, а не турецьким пашам у Бендерах, Очакові та Хотині, запорожці мали б визнавати саме його (господаря) юрисдикцію та вважатися такими, що перебувають на службі у нього ж, а не котрогось з інших можновладців Османської імперії.

Стосовно обставин життя та підпорядкованості місцевій турецькій адміністрації решти запорозьких громад у цей період можна зауважити таке. Влітку 1779 р. розміщення запорожців в турецьких володіннях було таким: близько 600 козаків перебувало у Буджаку та Єдисані, тяжіючи до міст Ізмаїла, Кілії, Аккермана (нині Білгород-Дністровський) та Очакова, перебуваючи під юрисдикцією очаківського паші та комендантів фортець (діздарів) згаданих фортець [547, арк. 43-43 зв].

Процеси встановлення жорсткого контролю над розпорошеними у Північно-Західному Причорномор’ї групами запорозького козацтва, з боку центральної влади, значно активізувалися після укладення турецькою та російською сторонами Айнали-Кавацької конвенції, підписаної 10 березня 1779 р. [1315, с. 363]. Так, восени 1779 р. прийшов черговий султанський фірман, згідно з яким всім запорожцям було наказано переселитися за Дунай. У зв’язку із згаданими султанськими фірманами хотілося б звернути увагу на те, що, саме впродовж 1779 р. відбувається перебирання функцій безпосереднього адміністрування з місць, від місцевих пашів, у центр, до султана й уряду (Порти) [547, арк. 45 зв].

Згідно з існуючим на той час адміністративним поділом Османської імперії, переселені козаки знаходилися у підпорядкуванні сілістрійського двобунчужного (на північ від Балкан) та румелійського трибунчужного (на південь) пашів, які очолювали відповідні територіальні одиниці.

Достатньо часті (кожні 2-5 років) ротації місцевої адміністрації у містах- фортецях та провінціях (еялетах) Північно-Західного Причорномор’я спричиняли «автоматичне перезавантаження» відносин козацьких громад із кожним із новопризначених турецьким урядом управителів. Досить часто ці відносини базувалися на засадах особистих домовленостей, симпатій/антипатій та тому подібного [1325, с. 72, 75-76]. Відповідно, на накази з центру звертали все менше уваги. В умовах системної кризи державного управління, яку переживала Османська імперія наприкінці XVIII ст., подібний стан речей ставав звичною закономірністю [с. 1361, с. 154, 159].

Буткальське (Поткальське) козацьке військо (буткали - український варіант турецького Potkali kazaklar - «січові козаки») практично з самого початку російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр. взяло участь у військових виправах. Функції запорожців на турецькій службі були подібними до тих, які виконували чорноморці у російському війську - дозорна та розвідувальна служба, диверсійні рейди та захоплення «язиків» [1187, с. 12]. Після закінчення російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр. більшість запорожців оселяється на нижньому Дунаї, де займається традиційними рибними промислами [1039].

В цілому, від часу інституалізації й до припинення існування Буткальського козацького війська (1828 р.), на вищих щаблях влади управлінські рішення стосовно нього приймалися султаном, візиром (першим міністром) і Диваном (імперською радою). Що стосується місцевої владної вертикалі, то задунайські запорожці адміністративно підпорядковувалися румелійському бейлербею (резиденція в Едірне) та сілістрійському санджакбею. Останній безпосередньо репрезентував інтереси Війська перед центральною владою Османської імперії [1024]. Через значну віддаленість резиденції санджакбея від місця перебування Коша, важливу роль відігравали керівники середніх і нижчих адміністративно-територіальних одиниць Сілістрійського еялету - зокрема, управитель (каймакам, назир) округу (кази) Кілія, Браїла, Тульча, Хиршова та інших, і градоначальники (мухафізи) згаданих міст [1325, с. 73, 76].

Специфікою державного управління територіями та їх населенням у Османській імперії XVIII ст. було те, що особи, які репрезентували місцеву цивільну владу, зазвичай, були і командирами військ, розквартированих у тій чи іншій місцевості, або ж які комплектувалися з її жителів. На практиці це конкретизувалося тим, що, наприклад: посаду румелійського бейлербея обіймав трибунчужний паша (мушір) - військовий чин якого відповідав генерал- аншефові російської армії того ж періоду; сілістрійський санджакбей мав чин двобунчужного паші (феріка) - відповідник російського генерал-лейтенанта; місцеві управителі - згадані вище каймаками, назири і мухафізи, паралельно зі своєю цивільною посадою, були однобунчужними пашами (бригадир або генерал-майор) та командирами гарнізонів місцевих фортець - діздарами (див. Додаток К). Під час участі у воєнних виправах, запорожці-буткали діяли в складі урядових військ та, відповідно, знаходилися в підпорядкуванні командирів з’єднань, сформованих на території конкретної адміністративної одиниці, або ж передавалися під начало пашів, які очолювали війська за межами розселення запорожців [1278, с. 325, 327].

Подібна владна вертикаль й система управління стосовно Буткальского козацького війська в Османській імперії зберігалася впродовж майже півстолітнього його існування. В умовах феодальної анархії та кризи державного управління, в якому перебувала ця держава наприкінці XVIII - початку ХІХ ст., контроль над січовою громадою з боку урядовців був мінімальним та зводився до спостерігання за дотриманням умов перебування у підданстві, а саме - за наданням військових сил для участі у воєнних виправах Османської імперії. Так само непостійним і спорадичним був і рух документообігу між буткальським Кошем і згаданими вище контрагентами, внаслідок чого у документних фондах відповідних державних установ - військового дипломатичного, фінансового та інших відомств турецької держави відклалися лише одиничні документи, якими супроводжувалося розв’язання цілком конкретних поточних питань (див. Розділ 4.3).

В перше десятиріччя по ліквідації Січі - в 1775 - 1785 рр. - частина запорожців, як не хотіла, не змогла знайти прийнятного для себе варіанту перебування ані в російському, ані в турецькому підданстві, тож і вирішила заступити на службу австрійського цісаря. Загальний перебіг подій, пов’язаних із перебуванням колишніх січовиків на Військовому Кордоні Австрійської імперії у 1785 - 1790 рр. вже було ретельно досліджено нами у кількох наукових розвідках і монографічному дослідженні [1363; 1364; 1365; 1390]. Тож, зосередимися лише на узагальненнях.

Загальна кількість козаків, які впродовж 1785 - 1786 рр. переселилися до Австрії, згідно з відомостями різних авторів та архівних джерел, коливалася у межах 1000 осіб [1047, с. 1, 3; 1468, с. 157; 1506, с 248; 1509]. З середини липня 1786 р. всіх запорожців перевели південніше, ближче до турецького кордону [1054]. Серед пунктів їх перебування згадані міста Нові Сад, Тітел, Ковиль, Панчево [1529, с. 1].

Вочевидь, що для австрійського військового командування запорожці були явищем новим, малозрозумілим, а тому й вважалися елементом не надто певним. Саме цим може бути пояснено його прагнення не допустити їх скупчення в одному військовому підрозділі Військового Кордону [1069, с. 32].

Якщо вести розмову про кожне зі з’єднань, в яких служили запорожці, то треба зауважити, що Чайкашський батальйон (Tschajkisten Batalion), або як його ще називали офіційно «Тітельський граничарський батальйон» [1224, с. 9-10], сконцентрував більшу частину колишніх січовиків. Пов’язано це було з тим, що останні мали великий досвід військових дій на морі, під час останньої війни з турками, а граничари-чайкаші власне й несли прикордонну службу по Дунаю та його притоках. Більшість козаків, зарахованих до Чайкашського батальйону, опинилися у Тітелу та Ковилю (Верхньому) [1048, с. 1; 1064, с. 1-2].

Німецько-Банатський полк (Граничарський полк № 12) посів друге, після Чайкашського батальйону, місце за кількістю колишніх січовиків у своєму особовому складі. Запорожці, яких було приписано до Німецько-Банатського граничарського полку, в більшості своїй були дислоковані у містечку Панчево [1125]. Служба граничар Німецько-Банатського полку полягала, насамперед, в охороні ввіреної їм ділянки кордону. Граничари кінними роз’їздами патрулювали дистанції між системою веж-чардаків [1504, с. 19].

Оскільки ж шляхом уніфікації та створення абсолютистської моделі держави імперія Габсбургів просунулася набагато далі, у порівнянні з тією ж Росією, то в ній не залишалося місця та можливості для збереження традиційної організації та способу життя запорозького козацтва. В Австрійській імперії запорожці не змогли відтворити власної військової структури, натомість були повністю інтегровані до системи адміністративного управління прикордонних граничарських (ландміліційних) поселень Військового Кордону, з чіткою військовою управлінською вертикаллю (див. Додаток Л).

Відповідно до цього, у поточних документальних фондах таких фондоутворювачів, як канцелярські установи Славонської генерал-команди, полкові та ротні канцелярії підзвітних їй Чайкашського батальйону та Німецько-Банатського граничарського полку, акумулювалися матеріали, пов’язані із запорожцями (див. Розділ 4.3). Прямі документальні зносини з іншими контрагентами при цьому носили спорадичний характер [1367, с. 8890].

Пертурбації запорожців, які мали місце впродовж перших 10-12 років після ліквідації Січі, відсутність у них єдиного центру та чітко структурованої військової організації не тільки сприяли дезорієнтації козаків, але й викликали в багатьох із них скептичне ставлення до подальшого перебування під султанською владою. Все це значною мірою сприяло розігруванню «запорозької карти» росіянами. Повернення запорожців з турецьких і австрійських володінь дозволило б російському урядові не тільки взяти їх під контроль, але й збільшити в південноукраїнському регіоні кількість іррегулярних військових з’єднань, в яких відчувалася гостра потреба, з огляду на можливу війну з Туреччиною, неминучість якої стала абсолютно зрозумілою після анексії Кримського ханства у травні 1783 р.

Уже 1 липня 1783 р. російський уряд, від імені президента Військової колегії Г.Потьомкіна, оголосив колишнім запорожцям про намір відтворити їх Військо [721, арк. 1]. На чолі відроджуваного війська було поставлено нобілітованих запорозьких старшин Захара Чепігу та Сидора Білого. Згідно з наказом, вони мали для початку зібрати 500 козаків-кавалеристів і таку ж точно кількість морської піхоти. Показовим моментом було те, що від самого початку свого заснування, козацьке військо з колишніх запорожців знаходилося у безпосередньому підпорядкуванні та під особистим наглядом Г.Потьомкіна. Ці відносини особистого патронажу/підлеглості, які значно коригували процеси відродження та функціонування військової організації колишніх запорожців, були чинними аж до самої смерті Г.Потьомкіна (жовтень 1791 р.).

Активізувати процес формування російським урядом війська з колишніх запорожців зміг лише початок нової війни з турками у 1787 р. Зацікавлений у підсиленні військового потенціалу держави, російський уряд погодився на виклик на козацьку службу всіх колишніх запорожців: своїми розпорядженнями від 20 серпня [469, арк. 1] та 12 жовтня [460, арк. 1] 1787 р. князь Потьомкін проголосив прийом на службу не тільки січовиків, але й всіх особисто вільних мешканців Південної України. При цьому назви, якими йменувалося новостворене козацьке військо по перших часах, були досить різноманітними - «Войско верных казаков», «Кош верного войска Запорожского», «Верное Запорожское войско» та ін. (лише з кінця 1788 р. переважаючими формами стають - «черноморские казаки» та «Черноморское казачье войско»).

Показово, що аж до 1791 р. адміністрування Війська з боку російського уряду відбувалося без системи, за необхідністю: законодавчо невизначеними залишались засади підпорядкування Війська котрійсь із державних центральних установ імперії, відсутніми були штати, чіткий розпис владних повноважень військової старшини й т.п. Причинами такого стану речей став не тільки воєнний час із його загальною невизначеністю, але й велика концентрація влади в руках головного патрона Війська - князя Потьомкіна- Таврійського, який поєднував у своїй особі такі іпостасі державного діяча, як правитель Катеринославського намісництва, президент (віце-) Військової колегії та ін. Остання обставина визначала той факт, що переважна кількість управлінських рішень стосовно чорноморців приймалася або ним особисто, або ж рештою військового (рідше цивільного) російського командування в регіоні, на підставі його первинних розпоряджень (зазвичай, у формі ордерів) [10891090; 1119].

Впровадження нових форм адміністративного контролю за Військом з боку російського уряду після закінчення війни відбувалося паралельно із намаганнями останнього отримати визначений статус, територію, ряд станових привілеїв. Місце Чорноморського козацького війська в системі

адміністративної влади Російської імперії на самому початку 1790-х рр. було визначено наступним чином: перебуваючи у повній волі самодержавних монархів, з огляду на воєнний час, у всіх своїх справах Військо було підпорядковане Військовій колегії. Проміжною ланкою між Колегією та Військом був гетьман козацьких військ імперії у особі Г.Потьомкіна, який був і головним патроном чорноморців. Оскільки цю посаду Потьомкін суміщав із посадою керівника Військовою колегією, а російська монархиня - імператриця Катерина ІІ, цілковито покладалася на нього у справі управління Південним регіоном держави, то реальне управління Чорноморським військом було зосереджено саме в руках цього можновладця [1243, с. 365-366].

Адміністративна влада в самому Чорноморському війську була зосереджена в руках військового (кошового) отамана та військової старшини, які призначалися безпосередньо Г.Потьомкіним. Військовою адміністрацією - Кошем (розміщувався у Слободзеї) - згідно дозволу гетьмана було створено органи місцевої адміністрації у вигляді традиційних запорозьких паланок. Паланкова старшина здійснювала управління населенням курінних селищ, розташованих на підвідомчій території. Виборність старшини було значно обмежено - дозволялося проводити вибори лише на рівні куреня (селища), та й то з обов’язковою апробацією вищим керівництвом (паланковим і кошовим) (див. Додаток М) [1290, с. 315].

Після переселення на Кубань, упродовж 1792 - 1793 рр. територіальний устрій Чорноморського козацького війська виглядав наступним чином: вся військова земля, із розташованими на ній 40 курінними селищами та військовим містом Катеринодаром, була розподілена на п'ять округів - Катеринодарський, Фанагорійський, Бейсузький, Єйський та Григор’ївський, з окружними правліннями на чолі [1243, с. 368-369].

Упродовж перших років після переселення чорноморців на Кубань відбулося утворення чіткої владної вертикалі адміністрування Війська, якої не існувало за часів перебування на Дністрі (див. Додаток Н). Контроль за виконанням монаршої влади стосовно Війська було покладено на дві головні центральні установи імперії - Правлячий Сенат і Військову колегію. Зносини Війська з цими установами відбувалися через таврійського губернатора, в адміністративному веденні якого знаходилися обширі території колишнього Кримського ханства - Таврійської області - від Таврії до Кубані. Губернатор контролював не тільки відбування чорноморцями військової служби, але й процеси господарського освоєння козацтвом регіону, різноманітні аспекти внутрішнього життя цієї постзапорозької громади [1290, с. 319].

Паралельно із процесами налагодження адміністрування Чорноморським військом, ініційованими згори, на місцях відбувалися аналогічні, викликані, однак, до життя, волею військової старшини. Так, 1 січня 1794 р. було прийнято документ під назвою «Порядок общей пользы», яким регламентувалося внутрішнє управління в Чорноморії. Згідно з ним створювався Військовий уряд, який мав слідкувати за управлінням Військом на підставі загальноімперських законів. Фактично, уряд став тріумвіратом військової старшини - військових отамана, судді та писаря, які узурпували владу у війську, остаточно відкинувши більшість елементів козацької самоврядності. Реліктом таких залишилась хіба що практика виборності козаками курінних отаманів (терміном на 1 рік та з обов’язковим затвердженням Урядом) [506, арк. 2-8].

Окрім Військового уряду, розташованого у Катеринодарі, на місцях адміністративний апарат Чорноморії був представлений окружними правліннями (з функціями земської поліції), курінними і сільськими отаманами, сільськими доглядачами, особливими доглядачами, приставами, соцькими й десяцькими отаманами у селищах [1243, с. 370]

Початок ХІХ в. ознаменувався завершенням реформування апарату управління Чорноморським козацьким військом. 16 лютого 1801 р. грамотою імператора Павла I Військовий уряд Чорноморського козацького війська було ліквідовано, а натомість створено Військову Канцелярію. У п’ятому пункті грамоти зазначалося, що від цього часу чорноморські козаки назавжди мають базуватися на загальних засадах, спільних для всіх козацьких військ Російської імперії - у цивільній частині підпорядковуватися Правлячому Сенату (представником якої був, знову ж таки, таврійський губернатор), а у військовій - Військовій Колегії (представленій на місці кримською інспекцією) [1126, с. 287]. Тож, станом на початок ХІХ ст., у чорноморських козаків остаточно було ліквідовано рештки старої козацької самоврядності, витоки якої корінилися у традиційному соціальному устрої Запорозької Січі, та було впроваджено уніфікований механізм адміністрування, апробований російським урядом на решті козацьких військ імперії [1400, с. 88-95].

При всьому цьому, саме подібний стан речей - багаторівневий контроль за чорноморцями з боку уряду та місцевої адміністрації - сприяв інтенсивному характеру документальних зносин військових канцелярій з державними установами та можновладцями Російської імперії та відповідній акумуляції документальних джерел в їх поточних (згодом архівних) фондах - ф. 52 РГВИА, фф. 249 і 250 ГАКК, фф. 799 і 801 ДААРК та ін. (див. Розділ 4.1 і 4.2).

Підсумовуючи матеріал, викладений у даному підрозділі дисертаційного дослідження, можна дійти висновку про те, що упродовж XVIII ст. ВЗН, а також постзапорозькі війська та групи козацтва постійно ставали об’єктом уніфікаторської політики з боку урядів держав Центрально-Східної Європи - Російської держави/імперії, Османської (Кримського ханства) та Австрійської імперій. В системі адміністративної влади згаданих держав запорозьке козацтво переважно відігравало роль інструменту військово-політичного тиску, а відтак включалося в жорстку управлінську вертикаль, без права на збереження традиційного козацького самоврядування. Ці процеси спричинили поступове розмиття, а згодом і зникнення старих січових засад козацького устрою та самоврядування, а відтак, і традиційних форм соціального устрою цієї пост- запорозької козацької громади. Найбільш сприятливі можливості для його збереження давала управлінська система Османської імперії - країни, яка була найбільш децентралізованою, на тлі решти монархій Центрально-Східної Європи.

Таким чином, визначальним фактором впливу на специфіку утворення комплексів документальних джерел з соціальної історії запорозького козацтва від кінця XVII і впродовж усього XVIII ст. був низький рівень підконтрольності ВЗН монархіям-сюзеренам і відсутність чіткої регламентації документальних зносин між ними, які стали причиною пульсуючого характеру процесів фондоутворення. Зворотнім боком зазначеного процесу було те, що найбільш повне відкладення документальних матеріалів, які стосуються соціальної історії запорозького козацтва XVIII ст., у поточних архівних фондах різноманітних державних установ згаданих вище країн, спостерігалася в періоди, коли козацькі громади зазнавали найбільшого адміністративного тиску з їх боку.

2.2.

<< | >>
Источник: МІЛЬЧЕВ Володимир Іванович. ДЖЕРЕЛА З СОЦІАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА XYIII СТОЛІТТЯ. 2011

Еще по теме Особливості адміністрування ВЗН і окремих запорозьких громад у державах Центрально-Східної Європи та їх вплив на рух документообігу:

  1. ВСТУП
  2. Особливості адміністрування ВЗН і окремих запорозьких громад у державах Центрально-Східної Європи та їх вплив на рух документообігу
  3. Специфіка продукування документальних джерел
  4. ВИСНОВКИ
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -