Особливості стабілізації 20-х років. Розвиток країн Європи та Америки.
Перехід від війни до миру виявився для країн Європи складним і тривалим. Лише укладення мирних договорів з переможеними країнами, завершення формування нових держав у Східній Європи і стабілізації кордонів, завершення громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, тимчасова відмова більшовиків від експорту соціалістичної революції на багнетах Червоної армії, початок нормалізації відносин між Радянською Росією і країнами Заходу, спад соціальних рухів, завершення переведення економіки на мирні рейки стали основою для нормалізації життя і виходу на шлях економічного піднесення.
Швидше всього стабілізація настала в країнах переможцях (США, Англії, Франції), а також у Скандинавських країнах.Важливою умовою стабілізації господарського життя європейських країн стало подолання післявоєнної інфляції, відновлення стійкості національних валют, насамперед у Німеччині, яка переживала економічні негаразди аж до 1924 р. Завдяки здійсненню плану Дауеса це вдалось досягти; в країнах Європи і США розпочався період стійкого економічного зростання. Причиною цього процесу стала структурна перебудова економік європейських держав і США. На передній план вийшли галузі масового виробництва - автомобільна, електротехнічна, авіаційна, хімічна. Новий технічний рівень масового виробництва (конвеєр, стандартизація, нові матеріали), ефективні методи управління і організації праці дозволили різке підвищення продуктивності праці, ефективність і прибутковість виробництва, збільшити за короткий час кількість товарів та послуг. У другій половині 20-х років всі провідні країни відновили і потім перевищили довоєнний рівень виробництва. Зросла більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем світова торгівля. В ті роки американське слово «проспериті»(процвітання) висловлювало оптимізм і віру, що настала ера безкризового розвитку, неухильного зростання добробуту населення.
Важливу роль у забезпеченні економічного зростання у деяких європейських державах відігравало державне регулювання, яке доповнювало ринкові механізми економічного розвитку.Економічний розвиток відбувався нерівномірно. США, Франція, Німеччина розвивались відносно швидкими темпами. Англія, країни Південної та Південно-Східної Європи відставали. Нерівномірно розвивались і різні галузі виробництва. Найбільш швидко зростали нові галузі виробництва. Важливим наслідком зростання 20-х років стала взаємозалежність національних економік і глобалізація економічних процесів.
Економічне зростання стояло на нестабільному ґрунті. Основною слабкістю росту було непропорційне зростання розриву між масовим виробництвом товарів (пропозицією) і низькою купівельною спроможністю населення (попитом).
Назрівала криза збуту товару, який накопичувався на складах. Не рятувала реклама, кредит і продаж у розстрочку.
Іншою негативною рисою стала нетривкість фінансової системи. Швидке зростання курсу акцій призвело до залучення на ринок цінних паперів значних фінансових ресурсів, зокрема кредитних. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх вигідно продати. Але так не могло тривати довго. Зрештою економічне зростання змінилось кризою небачених до того часу розмірів.
Після завершення Першої світової війни Європу охопив період політичної нестабільності. Революції, війни, соціальні виступи населення, радикальні реформи, перевороти поставили під загрозу саме існування демократії. Вихід з цієї складної політичної кризи був знайдений в одних країнах на шляху реформ існуючих партійно-політичних структур (Франція, Англія, Німеччина), в інших - зміні політичних режимів (Італія, країни
Східної Європи), або в посиленні консервативних тенденцій, як це відбулось в США.
У країнах Західної Європи політичної стабілізації вдалося досягти за рахунок політичних реформ: введення загального вибори чого права і надання права голосу жінкам, включення соціалістичних, соціал- демократичних партій до урядових коаліцій, або надання їм права формувати уряди (у Франції - 1924-1926 «Лівий блок», в Англії - 1924р.
перший лейбористський уряд, У Німеччині - соціал-демократи стали опорою Веймарської республіки).У США, країні з стійкими демократичними традиціями і політичними структурами, в період стабілізації стали домінувати консервативні традиції Не скрізь демократичні традиції взяли гору. Слабкі демократичні традиції і структури у деяких країнах Європи не змогли протистояти новому явищу у політичному житті Європи - фашизму. Стабілізація в Італії відбулась на основі встановлення фашистської диктатури, а в країнах Східної Європи - на основи авторитарних режимів (режим Хорті в Угорщині, режиму «санації» в Польщі та ін.).
Важливими особливостями політичного життя у період стабілізації стали:
- зростання ролі засобів масової інформації (преса, радіо);
- залежність прийняття важливих політичних рішень від громадської думки;
- формування нових лідерів, які вміють маніпулювати суспільною думкою;
- зростання ролі робітничих, антивоєнних, жіночих та інших; рухів;
- залежність політичної стабільності від економічної.
Сполучені Штати раніше від інших високорозвинених країн вступили в період стабілізації. США отримали найбільше від участі в Першій світовій війні. 3| країни-боржника США перетворились у кредитора, а воєнні замовлення дали могутній поштовх економічному розвитку. Крім цього, США стали країною, де нова техніка, технології і системи управління найбільш широко впроваджувались у виробництво. Америка стала країною масового виробництва. Автомобілі, пральні машини, холодильники, радіоприймачі, фотоапарати, програвачі стали звичайним явищем. Регулярними стали авіаційні пасажирські перевезення.
У 1922-1929 pp. відбувався бурхливий розвиток промислового виробництва. На кінець періоду США виробляли 44% промислової продукції капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та Японія разом.
Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поширення конвеєрного методу масового виробництва. Вперше з найбільшою ефективністю ці методи були використані на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті.
Впровадження нових технологій призвело до укрупнення виробництва. Відповідно окремим підприємцям стало вже не під силу створення таких підприємств. Тому все більшу роль починають відігравати акціонерні товариства та корпорації - своєрідні форми колективного бізнесу. Але піднесення економіки стало основою і для небувалого розквіту середнього і дрібного бізнесу. Це стало основою для формування міцного середнього прошарку суспільства.Найбільш інтенсивний розвиток отримали автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об'єднували майже половину фабрик та заводів країни. Кількість банків у США зменшилась за 1920-1929 pp. з 30 до 24 тис, а їхні капітали збільшились на 21 млрд. доларів.
США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом в 1921-1929 pp. досягло 7,7 млрд. доларів. Високі митні тарифи захищали американську промисловість від іноземної конкуренції. Важливим засобом фінансової експлуатації інших країн був вивіз капіталу. Американські
капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по 1931 р. склали 11,6 млрд. доларів, причому 40% цієї суми припадало на Європу, а 22% - на Латинську Америку. Отримуючи величезні відсотки з позичок та платежів з воєнних боргів, США перетворилися в державу-рантьє.
Економічне піднесення 20-х років мало ряд особливостей. Суднобудівництво, виробництво залізничного обладнання, текстильна та вугільна промисловості перебували у стані застою. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. В країні було 2-3 млн. безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту.
Це пояснювалось нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилась, в той час як прибутки великих підприємців виросли втричі.
Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку виробництва.Несталою була і фінансова система. У 20-ті роки на Нью-Йоркській фондовій біржі, найбільшій у світі, відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі і прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.
Зворотнім боком економічного буму став войовничий політичний консерватизм, який вилився у скасування будь-яких соціальних програм і невтручання держави в економічне життя. Почались гоніння на профспілки, а будь-які виступи за соціальні права розцінювались як інсинуації більшовиків. Яскравим проявом консерватизму став «сухий закон», який у 1920 р. вступив у силу як XVIII поправка до конституції. Цей закон забороняв виготовляти і продавати спиртні напої по всій території США. Зворотнім боком цього закону стало зростання підпільного бізнесу спиртними напоями, наркотиками, рекет, утворення організованої злочинності.
Відбулись зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924 р. у боротьбу вступила нова сила. Окрім демократичної та республіканської партій у виборах брав участь прогресивний блок, який підтримував сенатора- республіканця від штату Вісконсін Р.Лафоллета. Він балотувався як незалежний кандидат в президенти. Його підтримували Американська Федерація Праці -АФТ, соціалістична партія та ряд громадських організацій. Рух на підтримку Лафоллета був найбільшим в історії США масовим народним політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. В 1924 р. вперше у виборах брала участь компартія, яка висунула своїм кандидатом в президенти У.Фостера.
Але президентом США був обраний Кулідж. Новий уряд проголосив своїм девізом «Справа Америки - бізнес». Він всіляко сприяв росту прибутків монополій, знижуючи з року в рік податки на корпорації і надаючи великим компаніям державні субсидії.
В той же час Кулідж двічі відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Значні кошти витрачалися на морські озброєння. Економічне та політичне життя країни знаходилося під контролем сімейств фінансової олігархії - Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллока, а також чікагської, бостонської та клівлендської фінансових груп. Найважливіші пости в кабінеті Куліджа займали представники фінансового капіталу. Міністром фінансів був «Алюмінієвий король» Ендрю Меллон, міністром торгівлі - Герберт Гувер, близький до Моргана підприємливий ділок, що отримав репутацію одного з стовпів процвітання.Чергова перемога республіканців на виборах 1928 р. привела Гувера в Білий дім. Значну роль при цьому відіграли обіцянки знищити злидні та забезпечити кожному американцю заможне життя.
На міжнародній арені США проводили політику експансії, прикриваючи її "ізоляціоністським" прапором. Сполучені Штати виступали головним арбітром при вирішення репараційної проблеми.
Запропонований ними «план Дауеса» створив умови для відтворення німецького воєнно-промислового потенціалу. Беручи участь у боротьбі за панування в Китаї, США разом з іншими державами придушували національно-визвольний рух китайського народу. Фінансово-економічний натиск на країни Латинської Америки поєднувався зі збройною інтервенцією. Агресія США проти Нікарагуа в 1927-1928 pp. викликала глибоке обурення в Центральній та Південній Америці.
У роки стабілізації загострилася боротьба між США та Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами. Американські монополії все більше тіснили англійських конкурентів. Посилилося і морське протистояння.
США були єдиною з великих держав, що відмовлялися визнати СРСР. Однак республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько- американської торгівлі, и обсяг у другій половині 20-х років невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце поміж імпортерів товарів у Радянський Союз (головним чином машин та промислового обладнання). Нарешті у 1933 р. США і СРСР установили дипломатичні відносини.
Підписання Версальського мирного договору і прийняття Веймарської конституції стало початком політичної стабілізації Веймарської республіки. Конституція проголошувала демократичні права і свободи, загальне виборче право. В ній закріплювались деякі соціальні завоювання. Законодавчим органом держави проголошувався рейхстаг. Г оловою держави
проголошувався президент, який обирався на 7 років. Уряд очолював канцлер. Важливою була 48 стаття, яка давала право президенту видавати надзвичайні закони в обхід парламенту. Утвердження Веймарської республіки було тривалим і складним. Проти неї виступали як комуністи, так і різноманітні праві партії. До того ж республіка несла на собі клеймо принизливого Версальського миру. Тільки придушення виступу комуністів і фашистів у 1923 р. зрештою стабілізувало політичне становище в країні.
Економічної стабілізації вдалось досягти лише у 1924 р. після подолання інфляції, введення стабільної валюти (золотої марки) і початку реалізації плану Дауеса, який відкрив для Німеччини американські кредити, Фінансова стабілізація стала основою для могутнього економічного піднесення. Німеччина відновила зв'язки з традиційними своїми торговельними партнерами, темпи розвитку економіки Німеччини поступались лише американським. Німеччина знову посіла друге місце за обсягом виробництва.
Але економічна і політична стабілізація Веймарської республіки була нетривкою. Економіка залежала від американських кредитів і зовнішніх ринків збуту. Зберігалось значне безробіття Я низька заробітна плата, що звужувало і до того вузький внутрішній ринок.
Політична база республіки була обмеженою. Партіям, що підтримували її режим (соціал-демократи і партія центру), протистояли як зліва (комуністи) так і справа (національно-народна партія, націонал- соціалістська та ін.). На авторитеті, а відповідної на стабільності Веймарської республіки позначилась і широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська система.
Всі післявоєнні процеси, що відбувались у Великій Британії, проходили в конституційних межах традиційного парламентаризму. Країна- переможниця мала свої проблеми. Втрати від війни були значні. З кредитора вона перетворилась у боржника. Зросла самостійність домініонів, активізувались національно-визвольній рухи в колоніях. Післявоєнний спад виробництва призвів до зростання безробіття і загострення проблем традиційних галузей виробництва (суднобудівної, вугільної, металургійної) і, відповідно, до страйкової боротьби і соціальних проблем. Проте у Великобританії не було заколотів, повстань. Зміни відбувались еволюційно в конституційних формах. Цей ззовні спокійний розвиток був насичений подіями, які свідчили про початок якісно нових тенденцій у політичному житті.
В Англії довгі десятиліття консерватори і ліберали в результаті парламентської боротьби змінювали один одного при владі. Ця система політичного маятника забезпечувала стабільність суспільства. Але в результаті змін в економіці, соціальній структурі і настроях населення протягом 1918-1924 р. ця система переживала серйозну кризу. Її головними причинами були:
- швидке зростання впливу лейбористської партії, яка спира-Я лась на могутній профспілковий рух (тред-юніони);
- занепад традиційної ліберальної партії.
Новий розклад політичних сил відбився на результатах парламентських виборів 1918 і 1923 р. У 1918 р. лейбористи мали друге за чисельністю представництво у парламенті, а вже в 1923 р. жодна партія не мала більшості. Таким чином, на початку 20-х років противагою консерваторів були вже лейбористи, а не ліберали. Це означало, що рано чи пізно вони сформують уряд, що і відбулось у 1924 р. Р.Макдональд сформував перший лейбористський уряд. Хоча він проіснував недовго, але встиг провести низку заходів на покращення становища пенсіонерів і безробітних. В жовтні консерватори знову очолили уряд.
Після Першої світової війни перед англійськими урядами постали проблеми придушення національно-визвольних рухів, що розгорталися в колоніях і залежних країнах. Внаслідок репресій і деяких поступок вдалося навести лад в Індії. Незважаючи на репресії, зрештою одержав незалежність Єгипет (1922 p.). Проте Англія зберегла свою присутність у цьому регіоні і залишила за собою контроль над Суецьким каналом, Могутні антианглійські виступи змусили Англію відмовитись від контролю над внутрішньою і зовнішньою політикою Ірану та Афганістану. Успіхом завершилась довготривала боротьба ірландського народу за незалежність. У 1921 р. Англія визнала Ірландську вільну державу на правах домініону. Але в той же час був посіяний конфлікт, який з великими труднощами доводиться розв'язувати і сьогодні, скільки шість північних графств було залишено в складі Англії.
У 20-ті роки економіка Англії зростала повільними темпами. Швидко розвивались лише автомобільна, електротехнічна і хімічна галузі виробництва. Англійські підприємці віддавали перевагу вкладанню капіталу за кордоном: в колоніях і домініонах, де норма прибутку була значно вищою. Найбільша проблема постала у вугледобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на добування, зокрема, за рахунок скорочення заробітної плати шахтарям. Власники обрали другий шлях. Він викликав один з найбільших в історії Англії соціальних виступів. Страйкова боротьба шахтарів тривала майже рік і завершилась поразкою. Це Мало серйозні наслідки для шахтарів і організованого профспілкового руху. У 1927 р. урядом було видано антипрофспілковий закон, який забороняв загальні страйки, страйки солідарності, обмежував пікетування і фінансові можливості профспілок. Поряд з цим власникам копалень було виділено 20 млн. фунтів для модернізації копалень. Цей найбільший у період стабілізації соціальний конфлікт справив значний вплив на вибори 1929 р., на яких перемогли лейбористи.
Франція вийшла із світової війни переможницею. Шовіністичні настрої домінували в країні. Гасло «Німці за все заплатять!» охопило всі прошарки суспільства. На цій хвилі націоналізму і шовінізму на виборах переміг блок правих партій - Національний блок, який обіцяв провести соціальні реформи і взяти на себе турботи про фронтовиків. Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перевести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми будуть вирішені за рахунок «бошів» (Німеччини). Тим часом у країні наростала соціальна напруга. Соціалістична і радикальна партії, що опинились в опозиції, прагнули реваншу. По країні прокотилась хвиля страйків і демонстрацій. Із середовища Соціалістичної партії виділилась Комуністична.
Поворотним пунктом, який змінив розстановку політичних сил, стала Рурська криза 1923 p., яка довела, що сподівання на те, що «боші» за все заплатять, є марними і що можливе розв'язання нової війни. Провал рурської авантюри призвів до розвалу Правого блоку. Тим часом, майже всі опозиційні партії об'єднались в Лівий блок, який на виборах 1924 р. здобув переконливу перемогу. Уряд Лівого блоку проголосив програму соціальних реформ, але не зміг її виконати із-за внутрішніх розбіжностей і фінансових негараздів.
На виборах 1926 р. перемогу знову здобули праві, які на цей раз об'єдналися у блок Національне єднання. На певний час становище стабілізувалось, але не завдяки політиці уряду, а в силу економічних успіхів країни. Економічне піднесення, відновлення районів, що постраждали від війни, репарації з Німеччини сприяли погашенню соціальної напруги: значно зменшилось безробіття, збільшилась заробітна плата. Важливим джерелом фінансової стабільності став наплив до Франції багатих туристів із-за океану, які залишали тут значні суми.
Таким чином, особливістю політичної стабілізації у Франції стало формування партійних блоків, які вели між собою запеклу боротьбу. Економічний розвиток у 20-ті роки відзначався швидкими темпами розвитку за рахунок вкладення значних капіталів у відновлення зруйнованих районів, у побудову оборонної лінії Мажино. Важливими чинниками зростання стали репарації з Німеччини, використання копалень Саара, а також розвиток нових галузей промисловості: автомобільної, авіаційної, хімічної.
Світова економічна криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%. Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарювання, притаманного кінцю XIX - початку XX ст.
Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. В ці періоди з інтервалом у 50 років проходить зміна технічної і технологічної бази економіки і розширення її на всі галузі господарства. Нова техніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою - небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання.
Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотень тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави.
Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності. Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.
Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і дії держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговими зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростання американської економіки і перетворила США у світового кредитора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати репарації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів Англії та Франції за воєнними боргами. Вся світова економіка стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було.
Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходу віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні і торговельні війни загострили відносини між провідними країнами і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядок. Цим скористалися агресивні держави. Першою з них була Японія, яка кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонській системі, порушила Вашингтонські домовленості щодо Китаю, захопивши Маньчжурію.
Спробою виходу з кризи, пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоким реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Д.Рузвельта в 1933-1941 pp., яка ввійшла в історію під назвою «новий курс».
Рузвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, тоді найбільш населеного і найбагатшого штату Америки, здійснив програму державної допомоги бідним, що не мала аналогів. Ставши кандидатом демократів на вищу державну посаду країни, він підкреслював необхідність допомоги «забутій людині», маючи на увазі мільйони знедолених кризою, обіцяв американському народу «новий курс», пов'язаний з використанням нетрадиційних методів боротьби з кризою. Рузвельт не мав закінченої програми і вважав головною метою передвиборчої кампанії схилити на свій бік усіх невдоволених. Багато людей вважало, що прийшовши на виборчі дільниці в листопаді 1932 p., вони проголосували не за Рузвельта, а проти Гувера. Рузвельт, крім того, пообіцяв скасувати «сухий закон». Так чи інакше республіканська партія зазнала відчутної поразки. Рузвельт отримав 22,8 млн. голосів, Гувер -15,8. Демократи до того ж завоювали більшість в обох палатах конгресу.
Обраний президентом, Рузвельт вступив на посаду тільки 4 березня наступного року. На цей час, час «міжцарювання», припадає найдраматичніший етап розвитку кризи. Почалася хвиля банкрутства американських банків. Натовпи громадян буквально брали їх. у облогу, намагаючись врятувати свої заощадження, забрати їх. У ніч на 4 березня банки Нью-Йорку і Чікаго - фінансових центрів США припинили операції через нестачу готівки. Держава опинилася близькою до повного паралічу. Банківська криза не дала Рузвельту часу на адаптацію до нової ролі, вона спонукала його одразу ж виявити свої видатні якості політика: динамізм, рішучість і новаторський підхід. Щоб мати час на підготовку своїх пропозицій і вгамувати пристрасті, Рузвельт закрив усі банки держави, а потім, отримавши від конгресу необхідні повноваження, здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, допомагаючи одним банкам і ліквідуючи інші. Після цього було проведено перший етап банківської реформи, складовою частиною якої стало страхування дрібних і середніх депозитів.
Однак початок економічного пожвавлення не призвів до очікуваного спаду соціальної напруженості. Навпаки, паралізуючий страх людей минав разом з кризою і активність мас почала зростати. У країні виникли масові рухи, деякі - в незвичайній формі, що відображали глибоке невдоволення американців становищем, яке склалося. Лейтмотивом усіх тих рухів була вимога їх учасників більше, надійніше захистити громадян країни, дати гарантії, що пережиті ними біди більше не повторяться. В основному всі побажання зводились до рішучого впровадження державного регулювання соціального і економічного життя.
Вибори до конгресу у 1934 р. показали, що більшість американців підтримує ці вимоги. Розуміючи приреченість спроб відновити старий порядок і враховуючи настрої мас та розклад політичних сил, Рузвельт здійснив «зрушення вліво» у своїй політиці, складовою якого став ряд важливих структурних перетворень в американському суспільстві. У країні впроваджувалася державна система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійне забезпечення. У 1935 р. був прийнятий національний акт про трудові відносини (закон Вагнера). Він остаточно закріпив право робітників на організацію профспілок, проведення страйків, створив також систему державного регулювання трудових відносин. Поряд з АФТ виник Конгрес виробничих профспілок. Були значно розширені економічні функції держави. Встановлення державного контролю над Федеральною резервною системою і перетворення її в своєрідний «центральний банк» США завершили банківську реформу.
Для забезпечення справедливого розподілу національного прибутку реформувалась система оподаткування, були підвищені ставки податків на надприбуток, спадщину і дарчі. Значно розширено систему громадських робіт. Зрушення вліво у політиці «нового курсу» зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої конфронтації з урядом. Їхні прославлення Рузвельта як рятівника нації змінились нападками та звинуваченнями його в зраді. Тому передвиборча компанія 1936 р. виявила майже діаметрально протилежні позиції двох основних партій у питанні про реформи, а вибори перетворилися на своєрідний референдум про долю «нового курсу». Рузвельт здобув на цих виборах переконливу більшість, зібравши 27,8 млн. голосів проти 16,7 млн., поданих за його головного суперника Альфреда Лендона. Республіканці перемогли тільки в 2 штатах з тодішніх 48. У конгресі їх представництво виявилось найменшим з початку століття. Вибори 1936 р. мали історичне значення: вони зробили реформи «нового курсу» незворотними.
Отримавши такий переконливий мандат довіри, Рузвельт у 1937 р. сконцентрував зусилля адміністрації на реформі Верховного суду. Його члени, що призначалися на все життя президентом, стали головною опорою консервативних сил. Використовуючи право Верховного суду трактувати конституцію, вони оголосили 11 законів «нового курсу» не відповідними їй. Побоюючись, що така ж доля може спіткати і закони, прийняті в 1935 p., Рузвельт запропонував оновити склад Верховного суду за рахунок призначення додаткових членів після досягнення суддями 70 річного віку. Багато його членів вирішило, що роблячи судову владу більші залежною від виконавчої в особі президента, ця пропозиція порушує основний принцип державного устрою США поділу влади. Їх не зупинило при цьому те, що, голосуючи проти президента, вони діяли проти лідера своєї партії, адже абсолютна 6ільшість в обох палатах була у демократів. Рузвельт заспокоював себе, якось сказавши, що програвши бій, він виграв війну. Верховний суд у 1937 р. визнав конституційним, і закон про соціальне забезпечення, і закон Вагнера, але його авторитетові було завдано значного удару, а демократична партія виявилася розколотою.
Спираючись на закон Вагнера і маючи в Білому домі співчуттям президента, профспілки почали штурм двох основних бастіонів антипрофспілкових сил - автомобільної і сталеплавильної промисловості. Запекла боротьба робітників, епізодами якої бум «сидячий» страйк на заводі «Дженерал моторс» у Мічигані і сутичка робітників з поліцією в Чикаго, виявилися в центрі уваги громадськості. В результаті колективний договір з профспілкою змушені були підписати «Дженерал моторе», «Крайслер моторс» та найбільша сталеварна корпорація «Юнайтед Стейтс Стіл». Часом здавалось, що цей конфлікт загрожує зробити недосяжним соціальний мир, якого так прагнули реформатори, а це вже не сприяло зростанню авторитету Рузвельта. Окрім того, восени 1937 р. на додачу до всіх негараздів, що звалились на президента, в країні почалася нова економічна криза, яка поставила під сумнів економічну політику «нового курсу». Після довгих роздумів Рузвельт в 1938 р. запропонував конгресу нові реформи. Серед них закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням громадських робіт. І хоча влітку 1937 р. криза закінчилася, всі перипетії 1937-1938 pp. не сприяли подальшому зростанню авторитету Рузвельта і демократів.
«Новий курс» був своєрідним зламом в історії США XX ст. Розпочаті президентом Рузвельтом перетворення були спрямовані на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і не було досягнуто. Економіка країни, по суті, перебувала у стані застою всі 30-ті роки. Збереглися значне недовантаження виробничих потужностей та масове безробіття. Адміністрації Рузвельта не вдалося оволодіти мистецтвом регулювання ринкової економіки. Але основні важелі такого регулювання держава отримала саме в ці роки. Значно вагомішими були соціальні реформи. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок у створенні держави процвітання. Функції держави надзвичайно розширились.
З 1939 р. Рузвельт відмовляється від подальших реформ. Аж До вступу США у Другу світову війну його адміністрація прагнула закріпити вже здійснені реформи «нового курсу».
Невдоволення населення Великої Британії політикою консерваторів призвело до поразки їх на парламентських виборах 1929 р. Лейбористиздобули перемогу, хоча й не мали абсолютної більшості в палаті громад. Уряд знову сформував Макдональд. Під час передвиборчої кампанії вони обіцяли здійснити широкі соціальні програми відновити дипломатичні відносини з СРСР.
Лейбористи прийшли до влади у несприятливий момент. На початку 1930 р. Великобританію охопила економічна криза. Порівняно з США, Німеччиною та Францією промислове виробництво в країні скоротилось ненабагато, оскільки британська економіка не знала «процвітання» у 20-х роках. Найбільше постраждали традиційні галузі промисловості. Експорт зменшився вдвічі. Занепад економіки призвів до зниження життєвого рівня населення. У розпал кризи кожен четвертий трудівник не мав роботи. Отже, лейбористам не вдалося виконати своїх обіцянок у галузі внутрішньої політики. А антикризові заходи (зниження заробітної плати, зменшення допомоги по безробіттю, не було відновлено). У країні розпочалась нова хвиля страйків, демонстрацій, «голодних походів» безробітних.
Не маючи єдиного погляду на вихід з кризи, в уряді відбувся розкол, який закінчився відставкою кабінету.
У 1931 р. Макдональд сформував так званий «національний уряд» з лейбористів, консерваторів і лібералів. «Національний уряд» загалом проводив консервативну політику. Відбувалось подальше згортання соціальних програм. Щоб підняти авторитет своїх реформ, уряд починає заощадження з себе: Макдональд зменшив свій заробіток прем'єра на 20%. Королівська родина зменшила на 10% фінансові засоби, що виділялися державою на її утримання. На виборах 1931 р. коаліція отримала 497 мандатів проти 46 у лейбористів.
У 1931 р. був ліквідований золотий стандарт фунта стерлінга і утворено стерлінгову зону, що об'єднувала країни, які використовували англійську валюту для взаєморозрахунків. А в 1932 р. Великобританія відмовилась від вільної торгівлі і ввела протекціоністські закони. Ці заходи підвищили конкурентоспроможність англійських товарів, допомогли уникнути значного падіння виробництва і фінансової кризи. З метою збити соціальну напругу і організувати адресну систему допомоги потерпілим від кризи, були прийняті Акт про страхування по безробіттю та закон про райони, потерпілі від лиха.
Загострення соціальних проблем призвело до зростання впливу крайніх сил комуністів і фашистів. Однак вони не мали в Англії достатньої соціальної бази. До того ж британське суспільство, виховане на парламентських традиціях, не сприймало їх методів боротьби. Щоб остаточно охолодити радикальні елементи, у 1934 р. прийнято закон «Про підбурювання до бунту», а в 1937 р. - Акт про суспільний порядок.
Після чергових парламентських виборів 1935 р. Макдональд поступився кріслом прем'єра на користь лідера консерваторів С.Болдуіна. Новому уряду довелося вирішувати, крім економічних проблем, династичну кризу, що розгорілась у 1936 р. В цьому році помер король Георг V, який зумів за час свого правління зміцнити роль династії в житті Англії. Наступником престолу став Едуард VIII, який піддав монархію серйозним випробуванням. Приводом до династичної кризи стало бажання Едуарда VIII одружитися на американці Уолліс Сімпсон, яка вже до того була двічі одружена і не мала знатного походження. За традиціями, що історично склалися, англійський монарх є одночасно і главою англійської церкви. Одруження на цій жінці було б серйозним ударом по престижу монархії, по традиціях держави і суспільства. У відповідь на бажання короля уряд і королівська родина рішуче заявили «Або трон, або Сімпсон». Едуард обрав Уолліс Сімпсон. Він зрікся престолу на користь молодшого брата Альберта, який став королем під ім'ям Г еорга VI.
Після подолання династичної кризи С. Болдуін вирішив на цій хвилі популярності залишити крісло прем'єра. У 1937 р. прем'єр-міністром став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності й зайняв цей пост завдяки аристократичному походженню й родинним зв'язкам. Консерватори проводили внутрішню політику, спрямовану на збереження існуючих порядків, а в зовнішній дотримувались політики «умиротворення» агресорів.
Світова економічна криза завдала нещадного удару й по Франції. Як і у більшості країн спостерігалося значне зубожіння населення та скорочення виробництва. Найбільший вплив економічна криза мала на політичну систему країни. Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизму. Почались масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів відбувся політичний страйк з вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення. Влітку 1934 р. між СФЮ і ФКП підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналась частина радикалів. 14 липня 1935 р. була проведена спільна антифашистська демонстрація, її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез (комуніст), Едуард Далад'є (радикал). У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на виборах 330 з 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержали право сформувати уряд. Очолив його соціаліст Леон Блюм. Комуністи прийняли рішення не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в парламенті.
Ще до моменту вступу нового прем'єр-міністра на посаду, у Франції почались масові виступи робітників з вимогами підвищити заробітну плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко робітники захоплювали підприємства. Таї ким чином, першим завданням нового уряду стало улагодження цього найбільшого у Франції трудового конфлікту.
У резиденції прем'єр-міністра відбулись переговори між загальною конфедерацією праці (ЗКП) і загальною конфедерацією підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за якою страйки припинялись, підвищувалась заробітна плата, підприємці укладали колективний договір з профспілками і зобов'язувались не застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку Л.Блюм пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення 40-годинного робочого тижня і оплачуваних відпусток.
Влітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в основному реалізували програму Народного фронту. Так, були заборонені фашистські ліги, прийнято закон про 40-годинний робочий тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувались пенсії, надавалася допомога по безробіттю. Для покращання становища селян уряд став закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами. Встановлювався контроль держави над Французьким банком і залізницями.
Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші шляхи розвитку Франції. Навколо нього розгорілися суперечки між учасниками Національного фронту.
Комуністи та частина соціалістів вимагали повного викорінення фашизму навіть за рахунок обмеження конституційної законності. Радикали і сам Л.Блюм вважали неможливим порушувати конституцію.
Комуністи вважали за необхідне продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму (різке збільшення податків на підприємців, встановлення жорсткого контролю над підприємствами й фінансами). Л.Блюм на це не погодився. Він прагнув спочатку закріпити попередні досягнення і в лютому 1937 р. оголосив про «перерву» в реформах.
Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд вдався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними. Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін всередині країни. До зазначених розбіжностей між комуністами і соціалістами додались розходження в питаннях зовнішньої політики. Економічне становище Франції тим часом почало погіршувалось. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переводили свої капітали за кордон, що відразу відбилось на темпах зростання економічного розвитку. З іншого боку відбулось збільшення прибутків громадян. При відносно стабільному виробництві це означало виникнення диспропорції між грошовою і товарною масою і, відповідно, до зростання цін.
Економічні негаразди викликали у населення розчарування діями Народного фронту. Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у НФ. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку, криза НФ стала очевидною. Наступник Блюма прем'єр К.Шотан бездіяв. У квітні 1938 р. посаду прем'єра зайняв лідер радикалів Даладьє. Його уряд відразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду НФ. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.
НФ був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, хоча не був ліквідований сам фашизм.
Одночасно НФ був спробою знайти вихід з кризи і депресії. Підсумком цих дій стало прийняття пакету соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави процвітання. Значною мірою ці дії були схожі на «новий курс» Рузвельта, на заходи уряду Хансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них НФ був вимушеною і перехідною формою до реалізації їх соціальної ідеї, яку не можливо уявити без «диктатури пролетаріату». Це і надало НФ аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у НФ створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму у засіб ліквідації демократії заради «диктатури пролетаріату».
Причинами виникнення фашистського руху були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.
Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 19291933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера «Майн кампф» («Моя боротьба»).
Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізуючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.
Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась й широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.
Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.
Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал- демократами зробили неможливими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до 30 років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення, їхні дії демонстрували слабкість законної влади, яка не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечувати безпеку громадян.
Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив яких не був усунутий революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він вручив мандат на формування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став рейхсканцлером - головою уряду.
Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти своїх політичних противників - комуністів та соціал-демократів. Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбургом спеціального указу «Про охорону народу і держави», що ліквідував основні права громадян та надав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти - 43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження конституції.
Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, був відкинутий. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р.
Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників.
В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилась з державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і породжувала посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. В країні була утворена таємна поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Було ліквідовано основні політичні права громадян - свободу слова, зібрань, недоторканість житла, таємницю листування.
Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя спочатку з метою виходу із кризи.
На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити чисельність безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основна увага була приділена прискореному розвитку військової промисловості. Військові витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок до 15,5 млрд. в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити знецінення їх та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.
Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані Імперському міністру господарства. Коли в 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим по реалізації цього плану було призначено Г.Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в більшості випадків у євреїв в ході «націоналізації» промисловості. Так, на заводах державного концерну «Герман Геринг» було зайнято 600 тис. чоловік і виплавлялось 7, 29 млн. т сталі.
Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні будувались на визнанні протиріччя інтересів робітників та роботодавців, яке повинно вирішуватись шляхом тарифних погоджень між організаціями, що представляють інтереси кожної із сторін. Для нацистів такий підхід був неприпустимим у принципі. Трудові відносини вони намагались побудувати на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали можливою гармонію між працею і капіталом під наглядом держави. В нацистській Німеччині були ліквідовані профспілки, а замість них утворено Німецький робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців. Керівники підприємств ставали «вождями трудового колективу», а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних «опікунів праці», які призначаються урядом. Контроль над заробітною платою був доповнений введенням загальної трудової повинності.
Під жорстокий державний контроль була взята в фашистській Німеччині і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність Німеччини від імпорту. Відповідно вживалися заходи по розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт: синтетичний бензин, каучук. Все це диктувалось також загальною військовою підготовкою нацистів і було розраховано на нейтралізацію можливої, на випадок війни, блокади Німеччини.
До початку Другої світової війни економіку Німеччини було кардинально змінено. При збереженні приватної власності була суттєво обмежена свобода підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Практично перестала функціонувати ринкова економіка. Весь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно перевищувала його. Скоротилося безробіття: в 1933 р. воно складало 6 млн. чоловік, в 1938 р. - 429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального, з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення. Потрібно мати на увазі, що більш високі темпи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стала повна ліквідація прав і свобод громадян, створена в країні атмосфера примусового однодумства, шовіністичного розгулу і загальної підозріливості.
Життя у фашистській Німеччині було далеким від тих омріяних картин, які були створені пропагандою. Насилля стало масовим. Тільки до початку 1935 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, арештовано 515 тис. чол. До початку 1939 р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, в їх числі цвіт творчої інтелігенції: фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер, Бертольд Брехт, композитори Г ан Уйснер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт.
Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований владою бойкот всіх установ, що належачи євреям. В 1935 р. була прийнята серія законів, що позбавила євреїв німецького громадянства і заборонила їм займати посади в державному апараті. Змішані шлюби були заборонені. З 1939 р. євреїв почали виселяти в спеціально відведені будинки і квартали (гетто), їм було заборонено з'являтися в громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності, вони були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. В ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для винищення євреїв у Німеччині, що масово почався в роки війни. 6 млн. євреїв стали жертвою расового безумства нацистів.
Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей. | Засоби масової інформації - друк, радіо залежали від міністра пропаганди Й.Геббельса. Його відомство було поставлено на службу нацизму: художники, поети, композитори повинні були прославляти Гітлера, оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич Німеччини повинні були уособлювати циклопічні споруди.
Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн. чоловік, до молодіжної організації «Гітлер-югенд» належало більше 8 млн. Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Всі вони повинні були відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Відхилення від всього цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами
Ще однією країною, де фашизм став провідною ідеологією була Італія. Участь у Першій світовій війні для Італії коштувала дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію.
Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності. Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала «переможеною серед переможців».
Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР - фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади.
Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.
Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії. У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату. Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів.
Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження «великої нації» почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони «народних сміливців», які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні («дуче» - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.
У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись «нейтралітетом» Ватикану, співчуттям короля Віктора- Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.
30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд («Похід на Рим»). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.
Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.
Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн.
Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.
У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала «справа Маттеоті». Джакомо Маттеоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення.
У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: «Вся влада фашистам!» і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів).
У 1929 р. Муссоліні уклав договір з Папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв.
Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою фашистською радою, а парламент - палатою корпорацій.
Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ).
Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні.
Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю «вискочці» Гітлеру.
Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.
У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою «сталевий пакт».
Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії у 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї. У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.
12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулись муніципальні вибори, на яких перемогли прихильники республіки. 14 квітня король Альфонс XIII втік з країни, і в той же день Іспанію було проголошено республікою. Так, мирним шляхом відбулась демократична революція. До влади прийшов тимчасовий уряд на чолі з А.Саморо. Перед новим урядом постали старі проблеми: проведення аграрної реформи, ліквідація поміщицького землеволодіння (поміщикам належало 67% земель); вирішення національного питання. На цей час на території Іспанії склалися 4 нації- іспанська, каталонська, баскська, галісійська. Останні три добивалися автономії. Вони займали 15,6% території країни з населенням в 6 млн. чол. На порядку денному стояло ще й врегулювання стосунків з католицькою церквою, захист національної іспанської промисловості, проведення реформи армії, офіцерський склад якої становили виключно вихідці з землевласників, треба було розв'язати низку соціальних проблем.
Тимчасовий уряд провів вибори до кортесів і прийняв закони, спрямовані на вирішення нагальних питань.
Президентом обрали А.Самору. Була прийнята нова демократична конституція. Церкву відокремили від держави. Ліквідовувались чернецькі релігійні ордени. Каталонія отримала автономію. Було оголошено проведення аграрної реформи. Але нерішучість уряду в проведенні зазначених реформ, а також наступ на права католицької церкви, яка мала традиційно сильний вплив серед селян, призвели до того, що на виборах 1933 р, перемогли партії правого блоку. Вони згорнули проведення реформ. Баскам було відмовлено у наданні автономії. Проти противників уряду застосовувалась військова сила. Наприкінці 1933 р. син колишнього диктатора Хосе-Антоніо Прімо де Рівера утворив партію Іспанська фаланга (іспанські фашисти). Вона виступила за ліквідацію республіки, встановлення унітарної держави з сильною владою, за розширення прав католицької церкви.
У 1934 р. проти політики уряду розпочались масові виступи населення. Каталонія оголосила свою незалежність, в Астурії почалось збройне повстання. Через відсутність єдності лівих сил всі ці виступи були придушені. Не змирившись з поразкою, ліві сили у січні 1936 р. утворили Народний фронт, який виступив з широкою програмою реформі підтриманою на виборах у лютому 1936 р. Програма передбачала амністію всім політв'язням, відновлення демократичних прав і свобод, надання автономії Каталонії, підвищення заробітної плати, зменшення податків, проведення аграрних перетворень тощо.
Спираючись на армію, праві сили почали готувати заколот. Ня чолі заколотників стояли Хосе-Антоніо Прімо де Рівера, генерали Санхурно, який безпосередньо готував заколот, і генерал Франко.
Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась громадянська війна. У заколотників відразу виникли проблеми: Хосе-Антоніо Прімо де Рівера був заарештований і страчений, Санхурно загинув у авіакатастрофі, Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала поразка. Тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекинули марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.
Початок заколоту відразу поставив перед республіканським урядом завдання організувати опір франкістам. Складність полягала в тому, що іспанська промисловість не виробляла багатьох видів військової техніки і спорядження. Не вистачало підготовлених військових кадрів. На звернення до урядів Англії, Франції і США з проханням продати зброю республіканці отримали відмову. Уряди цих держав посилались на міжнародне право, яке забороняло втручання у внутрішні справи інших держав. Уряди західних країн враховували і досвід Росії, де їх збройна інтервенція і підтримка антибільшовицьких сил мали зворотні наслідки.
Між 27 країнами була підписана угода про невтручання в іспанські справи. Проте Італія та Німеччина не збирались цього виконувати і активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 p. CPCP заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям і постачатиме зброю. На захист республіки приїхали в Іспанію близько 50 тис. чоловік, які прагнули боротись з фашизмом. З них були утворені інтернаціональні бригади.
У вересні 1936 р. сформовано новий республіканський уряд на чолі з Ларго Кабальєро, який провів реформи. На контрольованій ним території було ліквідоване поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисловість. Каталонці і баски отримали автономію. Водночас політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною причиною стало зростання впливу комуністів, які спирались на підтримку СРСР. Іспанські комуністи, які копіювали дії комуністів у СРСР, почали боротьбу з троцькістами, що мали значний вплив у Каталонії. У країні встановився терор каральних органів. В Іспанії навіть була зроблена спроба провести за радянським прикладом показовий судовий процес над троцькістами, які начебто підтримували зв'язки з фашистами.
Таким чином, іспанська демократія припинила існування раніше, ніж загинула Іспанська республіка.
У 1936-1937 pp. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі наступи франкістів були відбиті. Не допомогли їм і прихильники у самій столиці, так звана «п'ята колона». Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія почали відкриту інтервенцію. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено. Після цієї поразки франкісти основні зусилля перенесли у Каталонію, намагаючись скористатись конфліктом між троцькістами й комуністами. 3-6 травня 1937 р. троцькісти, підтримані Л.Кабальєро у Барселоні, здійснили збройний виступ, протестуючи проти політики комуністів. У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від іншої території республіки.
Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши наступ у липні 1938 р., не вдалась. На початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Райони, контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції.
27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припиниш постачання зброї, у 1938 р. з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командуючий обороною Мадриду полковник Касадо здійснив переворот, повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повстання була придушена. На територію, контрольовану республіканцями, вступили франкістські війська. В Іспанії було встановлено диктатуру генерала Франко (березень 1939 р.- листопад 1975 р.) Франкісти починали репресії проти своїх противників. З 1939 р. до 1944 р. надзвичайні трибунали винесли смертні вироки 200 тис. чол.
Війна дорого обійшлась іспанцям: загинуло 1 млн. осіб, 500 тис. залишили країну. Вона лежала в руїнах. Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.