ВИСНОВКИ
Наприкінці XVII - на початку XVIII ст., з активізацією російських інтересів до Чорноморського узбережжя, а також під впливом процесу формування націй та національних культур, у слов’янських країнах почали поширюватися уявлення про етнічну та мовну єдність їх народів.
Ці ідеологічні постулати виступили не тільки як обгрунтування зовнішньополітичних задач та акцій Росії, але й стимулювали виникнення ідеї панславізму. Єдиновір- ність та єдність походження зі східними слов’янами були міцно закріплені у свідомості балканських християн, народжуючи надію на отримання допомоги у справі національного визволення.Вісімнадцяте століття - час суттєвих змін у системі "європейської рівноваги" та небаченої експансії Росії. У боротьбі, яку вела Росія на південному напрямку, їй потрібні були вірні союзники, яких вона цілком слушно шукала серед поневолених Османською імперією балканських християн. І хоча вся зовнішньополітична діяльність російської дипломатії у вищезгаданих регіонах в XVIII ст. проходила під гаслом безкорисливої боротьби за інтереси єдиновірців, ми не можемо заперечувати оцінку такої діяльності лише як один з багатьох кроків на шляху до досягнення кінцевої мети - панування на теренах Османської імперії населених православними. Болгарській "карті" в цій грі відводилось хоча й не перше, але досить помітне місце. Як наслідок, до Південної України спрямовується переселенський потік з південнослов'янських земель.
Болгарська еміграція до Південної України була спричинена рядом факторів. По-перше, загостренням релігійного питання у болгарських колоніях Австрійської імперії та зростанням феодальної анархії у Туреччині; обидві ці обставини підштовхували болгар до переселення, і найбільший їх доплин спостерігався під час російсько-турецьких війн та у роки найбільшого наступу католицизму на православ’я у володіннях Габсбургів.
По-друге, зацікавленістю російського уряду у створенні на південних кордонах імперії військових поселень, які б могли ефективно відстоювати державні інтереси у регіоні та взяти під контроль нелояльне місцеве населення.Перший період еміграції болгар до України, вміщується у хронологічні рамки 1724-1750 рр. Абсолютну більшість переселенців було залучено до військової служби у польових гусарських полках. Сталого оселення не відбулося внаслідок постійної задіяності цих іррегулярних з’єднань на театрах війн, які вела Російська імперія з сусідніми державами; не було отримано землі, на яких би могли мешкати родини військовослужбовців та не визначено юридичний статус болгарської спільноти. Все це уповільнювало доплин нових мігрантів.
Подібну втрату зовнішньополітичної ініціативи у південнослов’янських землях було компенсовано завдяки утворенню Нової Сербії та Слов’яносербії напочатку 1750-х років. Виникнення цих військово- територіальних одиниць з визначеними привілеями для їх мешканців сприяло утворенню осередків болгарської діаспори. Загальна кількість болгарських переселенців, які виїхали до Південної України з різних районів Австрії та Туреччини, у час з 1751 по 1764 рр. сягала позначки 2.000-3.000 чоловік. Болгарське населення Нової Сербії було більш компактним та не носило, подібно до Слов’яносербії дисперсного характеру. Більшість поселенців осіла у басейнах річок Вись та Синюха, у новосербських шанцях Новомиргород та Новоархангельськ. В той же час, Болгарський та Македонський гусарські польові полки (1759-1762/63), що входили до складу Новосербського корпусу не можна розглядати як структури, у яких було сконцентровано все болгарське населення цієї адміністративної одиниці. У випадку з ними ми маємо взірець невідповідності форми та змісту, який довгий час вводив у оману науковців та призводив до міфологізації історії болгарської діаспори в Україні XVIII ст. Важкі умови життя на нових місцях призвели до часткової рееміграції болгарських поселенців, але новосербська група діаспори зберегла себе і поклала початок локальній групі болгарського етносу на півдні України.
Реформування урядом гусарських полків, як польових, так і поселених, яке відбулося у 1764-1765 рр., не могло не позначитись на представниках болгарської діаспори, більшість з яких пов’язали свою долю саме з військовою службою. Серія реформ, розпочатих за наказом від 22 березня 1764 р., суттєво заторкнула мешканців колишніх Нової Сербії та Слов’яносербії. Хоча реформування це, певною мірою, і позбавило прийдешнє балканське населення від свавілля вищого командування, подібне полегшення побутових умов життя мало і зворотній бік медалі. Гусарські полки та їх населення все більше підпорядковувались центральній російській владі, вплив якої у регіоні протягом 1751-1762 рр. відчувався слабо, і був, скоріш, величиною номінальною, аніж реальною. За новими положеннями колишній, наполовину автономний, статут південнослов’янських колоній було ліквідовано, а самі вони остаточно інкорпоровані у монолітний організм Новоросійської губернії. Управління поселеннями відтепер підлягало виключно військовим та цивільним структурам імперії, у особі Військової колегії та Сенату; збільшився відсоток власне російського офіцерства, серед командування поселень.
Період з 1762 по 1768 рр. характеризується, також, спробою започат- кування цивільних землеробсько-ремісничих колоній з іноземних вихідців у південних регіонах Російської імперії. Подібний "новий курс" внутрішньої політики пояснюється спробою використання філософської теорії популяці- онізму (фізіократії) для управління країною у перші роки правління Катерини ІІ. Однак, обсяги болгарської "цивільної" колонізації на півдні України були невеликими, і вже у 1767 р. розпочинається її згортання.
Цьому сприяла і постійно відчувана загроза з боку Туреччини, яка вилилася у чергову російсько-турецьку війну 1768-1774 рр., від якої постраждали болгарські поселенці (насамперед Бахмутської провінції). Все це призвело до укріплення вже існуючих та започаткування нових гусарських поселених полків Новоросійської (І та ІІ-ої) та Азовської губерній (1764-1783 рр.).
Вже у 1769 р. на півдні України опинилися нові болгарські поселенці з числа військовополонених та перебіжчиків з турецького війська. Того ж року було сформовано поселенний Молдавський гусарський полк, значну частину населення якого склали болгари, оселенні у шанцях Добрянка, Вільшанка, Катерининському та інших. Болгарський елемент у цих утвореннях весь час поповнювався за рахунок переселень під час російсько-турецьких війн. Всього протягом 1769-1774 рр. та у період чинності артикулів Кючук- Кайнарджийського мирного договору в Україну переселилося близька 5.000 болгар.Подібні переселення дали підстави для створення поселенного Болгарського полку, під час реформи гусарських та пікінерських полків 1775 р. За особистими побажаннями головного правителя Південного краю Г.О.Потьомкіна полк цей мав бути "національним". Проте, через низку об'єктивних та суб'єктивних обставин болгари складали лише третину від загальної кількості населення цієї одиниці. В той же час офіцерський корпус полку складався майже виключно з військових болгарського походження. Протягом 1776-1783 рр. службовці полку забезпечували охорону кордону Росії та Польщі.
Станом на кінець XVIII ст. болгари мешкали у десятках селищ Південної України, складаючи більшість населення у багатьох з них; були вони й серед першопоселенців міст, що виникли у Північному Причорномор'ї у останній чверті XVIII ст. - Одесі, Миколаєві та ін.
Характерним є той факт, що болгарські поселенці могли розраховувати на отримання особливого статусу лише за умови збереження напруженої політичної атмосфери у Північному Причорномор’ї. Щойно обставини складалися сприятливо для Росії - переселенський рух вщухав. У 1783 р., після приєднання Криму до Росії розпочинається процес уніфікації правового положення болгарських поселенців з місцевим населенням, який триває до кінця XVIII століття. Так, при проведенні військової реформи 1783 р. всіх болгарських військових поселенців було навернено у казених селян. Протягом 1783-1800 рр.
до цього стану було переведено всі болгарські переселенські громади, в тому числі і ті, які щойно переселилися до Російської імперії під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр.Також за весь час не було вироблено єдиної ефективної системи управління цими поселеннями. Це спричинилося розпорошенню болгарського населенні на теренах Південної України, що, в свою чергу, згубно позначилося на його подальшій долі.
Болгарським переселенським громадам на півдні України, протягом 1752-1783 рр. були притамані оригінальні риси внутрішнього устрою: у них було впроваджено модель громадського устрою, яка мала місце у балкансь- ких військово-землеробських колоніях Австрійської імперії. Населення у них розподілялося на військових та фаміліатів. Фаміліатська верства являла собою юридично вільне селянство, яке за користування державною землею мало надавати чоловіків до полків та економічно допомагати їм нести службу. У середовищі власне військових окрім номінального розподілу на службовців та заступаючих, відбулося відокремлення офіцерства, чому сприяла гнучка система його отримання, впроваджена у Російській імперії. Подальшій кристалізації дворянства з болгарських військових поселенців сприяли земельні роздачі ІІ-ої половини XVIII ст. Протягом першої половини XVIII ст. держава не приділила уваги проблемі земельного забезпечення переселенців. Певні зрушення намітилися за часів існування Нової Сербії та Слов’яносербії, коли офіцерство почало отримувати "рангові" землі. Від цього часу у середовищі військових поселенців мала місце соціальна та майнова диференціація. Рядові поселенці, становили напівпривілейовану групу населення російської держави, яка за своїм статусом була наближена до козаків та однодворців. Уряд не поширив на цю категорію права приватного володіння землею, штучно законсервувавши архаїчні форми землекористування, притаманні болгарській сільській громаді. Наприкінці XVIII ст. саме "обттти- ний" спосіб володіння землею нижніх чинів прислужився прецедентом до уніфікації військових поселенців з казенними селянами.
Офіцерство болгарського походження, відійшовши від свого етнічного середовища, поповнило лави південноукраїнських поміщиків. У основу їх земельних володінь лягли рангові ділянки та землі надані казною для заселення вільними селянами. На кінець століття окремі дворянські роди болгарського походження володіли значними маєтками. Політика російського уряду, стосовно болгарських переселенців, у аграрному питанні сприяла соціальному розшаруванню діаспори та поклала початок етнічній асиміляції.Починаючи з другої половини XVIII ст., внаслідок переселеннь бал- канських етнічних груп, у реґіоні, насамперед у господарствах болгар, з’являються нові сорти злаків, фруктів, овочів та ягід; незнані до цього часу породи худоби та методи її утримання. Особливо помітним був внесок болгар у розвиток виноградарства та городництва, у практику вівчарства та рільництва. Ці новації у короткий проміжок часу поширилися на всі етнічні групи краю. Завдяки новим сортам злаків, завезеним та акліматизованим, цими переселенцями Південна Україна швидко перетворилася на найбільі- льшого у Європі товарного виробника хлібу. В свою чергу, болгари запозичили деякі, найбільш раціональні, елементи з української сільськогосподарської традиції, органічно вписалися до регіональної економічної інфраструктури та зайняли у ній відповідну нишу. Починаючи з другої половини XVIII ст. болгарські колоністи спеціалізувалися на постачанні сільгосппродукції у найбільші торгівельні центри Північного Причорномор’я, як для внутрішнього вжитку, так і на експорт. Таким чином, заснування болгарських поселень значно стимулювало розвиток сільського господарства на півдні України.
Не останню роль у процесі болгарської колонізації на півдні України відігравав релігійний фактор: переселення болгар до Російської імперії у період з 1724 до початку ХІХ ст. відбувалося під гаслом захисту православної віри від утисків католицизму та ісламу. В той же час, той варіант православ’я який сповідали південні слов’яни не зовсім відповідав уявленням російського кліру про канони віри. Тому російська мирська та церковна влада розпочинають уніфікацію та інкорпорацію переселенських церковних громад: їм забороняють будувати храми без дозволу, намагаються виключити відправу служб болгарським, сербським та грецьким духовенством, не дають змоги утворити власні єпархії. Вже на кінець XVIII ст. церковне життя болгарських переселенців поставлено під цілковитий контроль держави. Разом з тим, подібне "поглинення" не залишилося безслідним. Болгари привнесли нові риси у особливості православної традиції Південної України. З їх числа вийшла плеяда церковних діячів, в тому разі й високого рангу; було надано поштовх будівництву храмів (зі збереженням особливостей національної архітектури).
Болгарська еміграція до України, яка відбулася у період 1724-1800 рр., відіграла позитивну роль у плині української (і особливо південноукраїнської) історії: болгари значно збагатили етнічну, соціальну, конфесійну та побутову палітру реґіону, заклавши один з каменів у основу його подальшого добробуту.