висновки
Підбиваючи підсумок нашого дослідження, ми можемо зробити висновок, що в Гетьманщині 1660—1666 pp. знайшли відображення всі ті процеси, які спостерігалися в попередній період і стали причинами початку Руїни.
Боротьба старшинських угруповань за владу в 60-х роках ще більше загострилася і призвела до двогетьман- ства і поділу Гетьманщини — спершу де-факто, а потім і де-юре. Соціальна напруженість сягнула свого апогею. “Анархо-руїнницький” елемент в особі покозачених і запорожців використовувався I. Брюховецьким для здобуття гетьманської влади і призвів до кривавої Чорної ради, що відкрила шлях до вседозволеності й ігнорування старшинської адміністрації. Згодом I. Брюховецький сам став жертвою страшного “джина” свавілля й анархії, що визрівав у Гетьманщині від початку Хмельниччини, і якого він випустив на волю влітку 1663 року.
Жорстка політика Москви стосовно Гетьманщини, прагнення негайно вирішити всі спірні питання і позбавити “свавільних” гетьманів реальної влади спричинили “Чуднівську катастрофу” 1660 року. Цей розгром російських військ став переломним моментом у всій зовнішній політиці Московської держави і змінив ставлення царського уряду до українського питання. Саме з цього моменту на відновлених російсько-польських мирних переговорах Москва вперше відмовляється від Правобережжя і навіть пропонує віддати полякам лівий берег Дніпра. Мир з Польщею і повернення сіверських земель виходять для царського уряду на перший план. 3 другого боку, переконавшись у нездійсненності своїх воєнних амбіцій, Річ Посполита стала зговірливішою на мирних переговорах, задовольняючись лише Правобережною Україною. У січні 1667 p. було укладене Андрусівське пе- ремир’я. Для Гетьманщини воно означало закріплення територіального розколу де-юре.
Обрання гетьманом Лівобережжя I. Брюховецького (1663 p.) і завершення мирних переговорів з Річчю Посполитою ¢1667 p.) відкривали для Москви можливість піти шляхом обмеження автономії Гетьманщини.
Політика російської влади, спрямована на урізування автономії Гетьманщини, відмова від Правобережжя, отже, і від підтримки визвольного руху, що розгортався там, — усе це зумовило посилення традиційно впливового “кримського” угруповання. У листопаді 1666 p. П. Дорошенко розгромив поляків і присягнув на вірність Кримському ханству. У 1668 p. він контролював практично всю Гетьманщину, але втримати здобуту владу не зумів. Москві вдалося знову розколоти старшину й укласти в 1669 році Глухівські статті з лівобережним гетьманом Дем’яном Многогрішним. За цими статтями московські воєводи залишалися у всіх основних містах України, але їхнє втручання у внутрішні справи було обмежено до мінімуму, а гетьманам надавалося право брати участь у мирних переговорах Москви. По суті, царському уряду довелося піти на деякі поступки. Але мир із Польщею і розкол Гетьманщини зв’язував гетьманам руки, робив їх більш поступливими і відкривав можливість для подальшої ліквідації Гетьманщини.