Висновки

Отже, військова і дипломатична боротьба за право володіння козацькою Україною між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією супроводжувалась розмежуванням сфер впливу над козацькою республікою, що негативно впливало на її державний розвиток.

Таким чином, функціонування козацького устрою під час гетьманування Є. Гоголя 0675—1679) відзначалось поступовою втратою під тиском зовнішніх факторів його державотворчого потенціалу. Козацтво, яке було змушене визнати владу польського уряду обмежилось виконанням лише військових завдань на користь королівської влади. Однак вже за С. Куницького (1683—1684) козацькі структури, розпочавши колонізаційні заходи на Правобережній Україні, знову стають головним чинником суспільно-політичних рухів у регіоні.

Слід відзначити, що правобережне козацтво під час гетьманування А.Могили та Гришка (1684—1692) вийшло на більш якісний етап у своєму розвитку порівняно з його функціонуванням протягом другої половини 70-х — початком 80-х pp. Українське військове керівництво начолі з цими гетьманами забезпечувало ефективніший захист кордонів Правобережжя, Речі Посполитої та й всієї Південно-Східної Європи від турецько-татарських нападів. Саме у другій половині 80-х pp. відроджуються і набирають сили козацькі «місцеві» полки. Викопуючи спочатку лише суто військові функції, козацький устрій Правобережної України з кожним роком міцнішав і все частіше виявляв невдоволення відведеною для нього урядом Речі Посполитої роллю. Разом з тим, уряд Речі Посполитоі визнав «права і вольності» українського козацтва, що дало йому змогу розташовуватись на Подніпров'ї. Поступово тут формуються адміністративно-територіальні органи самоуправління — Білоцерківський (Фастівський), Брацлавський, Богуславський та Корсунський полки.

Протягом останньої чверті XVII ст. правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових походах, які проводила польська армія проти Османської імперії і залежних від неї країн. Крім того, козацькі підрозділи Правобережної України здійснювали самостійні бойові операції проти турків і татар, а також взаємодіяли у справі знищення османської загрози з урядами Лівобережної Гетьманщини. З свого боку, гетьмани І. Самойлович та І. Мазепа проводили різні заходи військового, політичного та дипломатичного характеру, спрямованих на повернення втрачених правобережних земель та відновлення цілісності козацької України.

Одночасно на землях Правобережжя намагались утвердитись державні утворення під зверхністю Порти та Кримського ханства. Це — «князівства» Ю.Хмельницького (1677—1681) та П.Іваненка (1692—1693), «панство» Г. Дуки (1681—1683). Протягом довгого часу на Правобережній Україні діяли «турецько-татарські» гетьмани Т. Сулимка і Самченко (1685), СЛозинський (1686—1695), І. Багатий (1698—1699). Однак, зважаючи на війну, що велася між Туреччиною і країнами «Священної ліги», вони так і не змогли втримати певні військово-адміністративні права, які надавались їм для управління зруйнованим краєм і стабілізувати суспільну- політичну та економічну ситуацію в регіоні.

Отримавши у середині 80-х pp. привілеї від Яна III Собесь- кого на освоєння'спустошених довголітніми війнами земель, козацькі полковники С. Палій, А. Абазин, 3. Іскра, С. Самусь у наступні роки почали легітимізувати свою владу над територіями, де розміщувались їхні полки. Органи козацького самоврядування почали перетворюватися у політичні структури гетьманської України, які існували тут з 1648 по 1676 pp. Викорисговуючи матеріальну допомогу від Речі Посполитої та Ватікану на боротьбу з турецько-татарськими військами, козацький устрій еволюціонував у напрямі відновлення Правобережно? Гетьманщини — державної структури з власною територією 1 кордонами, яка представляла інтереси українського народу иа землях Правобс, »жжя.

В останньому десятилітті XVII ст. правобережна старшина, виконуючи владні функції, намагалась проводити гнучку політику, направлену на збереження відроджених державних інституцій. В умовах неможливості прийняття зверхності московського царя, що насправді означало б політичне об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною С. Палій та його соратникн маневрували між представниками різних політичних кіл Речі Посполитої та визнавали владу польського короля. Зміни у міжнародних відносинах, що характеризувались поразкою політичних планів Османської імперії у боротьбі з Короною Польською ставили під загрозу існування «Палієвої держави». Але вона, тим не менш, не хотіла визнавати свг ї «геополітичної тимчасовості» і розпочавши влітку 1702 р. національно-визвольне повстання, яке сучасники порівнювали з «другою Хмельниччиною», продовжувала боротьбу за свою незалежність.