Болгарські переселенці у системі військової та цивільної іноземної колонізації в Україні у 1764-1800 рр.

Реформування урядом гусарських полків, як польових, так і поселених, яке відбулося у 1764-1765 рр., не могло не позначитись на представниках болгарської діаспори, більшість з яких пов’язали свою долю саме з військовою службою.

Першопочатковий, військовий характер балканських колоній докорінно, однак, не змінили. Постійна загроза, що відчувалася з боку Туреччини, не сприяла кардинальному перегляду приорітетів внутрішньої політики на півдні України. Проте, реформа заторкнула всі гусарські полки. Із з’єднань Но- восербського корпусу було утворено два поселені гусарські полки - Чорний та Жовтий, кожен з яких складався з 16-ти рот (шанців) (див. Додатки К, Л)²⁶³. На протилежному боці Дніпра - у Слов’яносербії, було об’єднано полки Шевича та Прерадовича у єдиний Бахмутський гусарський полк; поруч з ним оселився польовий Молдавський полк, доповнений за рахунок однодворців Української лінії, що отримав назву Самарського.

Перші роки правління Катерини ІІ відкрили новий етап болгарської колонізації, який мав якісно різнитись від попереднього. Ставку було зроблено на створення не військових, а цивільних поселень.

Починаючи з другої половини XVII ст., у Західній Європі з’являється низка письменників, які вказували на багаточисельне населення, як на джерело могутності та добробуту держави, а відтак й слави монарха; досліджували причини примноження та зменшення населення, та проектували різноманітні засоби сприяння першому та протидії другому. - англійці Грент, Петті, Девенент; німці Зюсмільх, Юсті, Зоненфельс; французи Монтескьє, Вольтер та Дідро²⁶⁵.

Збільшення кількості природних мешканців шляхом заохочення їх до шлюбів та дітонародження у популяціонізмі завжди вважалося повільним засобом залюднення країни. Для швидкого ж плину цього процесу рекомендувалося переселення іноземців, краще за все тих, які сповідають одну віру, та розмовляють мовою, спорідненою "тубільному" населенню країни. Одним з наслідків захоплення Катерини ІІ теоріями філософів-популяціоністів слід вважати політику найбільшого сприяння іноземній колонізації, яка розпочалася проголошенням маніфесту від 4 грудня 1762 р. про дозвіл іноземцям виходити і селитись у Росії та іменного наказу від 22 липня 1763 р. про установлення Канцелярії опіки над іноземними колоністами (КОІ) ²⁶⁶.

Слід відзначити, що попередні зони виходу населення "спорідненого тубільному" - заселенні південними слов’янами провінції Австрійської та Турецької імперій, на початок 1760-х рр. перестали бути територією "без- проблемного" виходу емігрантів.

Кількість населення у володіннях Габсбургів значно скоротилась під час Семилітньої війни.

Із заздрістю та застережливо придивлялася до потенційного росту могутності свого північного сусіда й Порта, яка висловила своє недовірливе ставлення до колонізаційної діяльності Росії ще під час започаткування Нової Сербії. Розпалювати недовірливість та підозрілість Туреччини не входило у плани російського уряду, а тому посланцю у Стамбулі Обрєскову було наказано, не публікуючи маніфесту від 4 грудня 1762 р., доводити таємним чином його зміст до відома тих осіб, котрі прихильно ставляться до можливості переселення.

Відтак територія, на теренах якої російські дипломати могли не тільки безперешкодно, а й з успіхом здійснювати набір колоністів, обмежувалась вільними містами та князівствами Західної Європи, в законодавстві яких не існувало антиіміграційних законів.

Для болгар переселення до Російської імперії ускладнилось як ніко- ли²⁶⁸. З 1764 р. уряд, у атмосфері цілковитої таємності, відправляє агентів у ті країни, еміграцію з яких було заборонено. Перш за все увагу уряду було прикуто у бік Балкан та суміжних з ними австрійських володінь (Банат).

На початку того року (1764) для ознайомлення їх населення з маніфестами Катерини ІІ вирішено було відправити до єдиновірних з Росією народів згадуваних місцевостей перекладача "орієнтальних" мов, болгарина В.Миролюба (Миролюбова) з двома помічниками, та сербського священика Ф.Т ербоховича²⁶⁹.

Трохи пізніше до цих двох визивачів (Миролюба та Тербоховича) приєднався ще один - людина, що вже мала подібний досвід, колишній службо-

270

вець полку Шевича, полковник Г.Філіпович .

27i

він міг отримати від уряду до 30 крб. Очевидно, стільки ж отримували й два попередні агенти.

Для перевезення навербованих всіми цими агентами колоністів Колегія іноземних справ планувала фрахтувати у Фіуме (Тріест) судна, які б мали пливти аж з Адріатики до щойно заснованої у пониззі Дону фортеці Святого

Дмитра, і 13 травня 1765 р. надіслала запит до Обрєскова: чи може він це зорганізувати? З’ясувалось, що у розпорядженні посла не має надійної агентури а ні у Бєлграді, а ні у Фіуме (відзначимо, цілковиту, від початкову, нереальність цього задуму). Було вирішено, що краще здійснювати зустріч переселенців на кордонах Річчі Посполитої з Молдавським князівством, до яких вони мали діставатись самі.

За викликом Миролюба переселилось 150 осіб; Філіпович спромігся з’агітувати значно більше - 579, які разом склали 276 родин. Кожній родині по приїзді видавали 30 крб. підйомних, які мали бути повернутими до казни через певний відрізок часу²⁷².

Матеріальний (фінансовий) бік медалі кожного з численної низки переселень виглядав таким чином: надавався гужовий транспорт, з розрахунку

273

1 кінь на 2-х переселенців ; кожен емігрант беззворотньо отримував 2 крб.

274

"на виправлення себе" . Всі подальші суми, що їх отримував поселенець від уряду, були нічим іншим, як грошовою позикою, хоча й наданою на тривалий проміжок часу та без лихви. До того часу, поки він не обзавівся господарством, колоніст міг отримати від місцевого відділення КОІ 4 коп. на день (дітям від 3 до 10 років - 2 коп.), для прохарчування. Видача таких кормових грошей не мала тривати довше 2-х років з моменту переселення. На купівлю будівельних матеріалів для домів, або ж вже готових домівок давалося до 60 крб., а на господарче обзаведення - до 40. Позика мала бути сплачена за 3

275

роки, рівними частками, по скінченні 10-річного терміну відстрочки .

Обсяги "цивільної" колонізації на півдні України були невеликими, і вже у 1767 р. розпочинається її згортання. У правилах, щодо прийому та оселення іноземців, складених того ж року, на першому місці постає такий пункт: "Гідних до військової служби, особливо неодружених, не тільки записувати, але й схиляти"²⁷⁶.

Подібні заходи були конче необхідні, оскільки над українським Півднем чергового разу збиралися хмари. А відтак і політика Російської імперії, зробивши реверанс у бік освіченої Західної Європи, повернулася у русло звичне, протороване з часів Петра І.

У 1768 р. Російська імперія вступила у чергову війну з Туреччиною. Про її початок підданців імперії було сповіщено височайшим маніфестом від

277

18 листопада 1768 р. Перед та на початку війни Росія не ставила перед собою широких міжнародних завдань: вони були сформульовано та досягнуто

278

у її ході . Проте, розуміння того, що, за сприятливих обставин, війна має за своїм характером стати війною балканською, прийшло досить швидко. Вже 29 січня 1769 р. з під пера імператриці вийшло перше з багатьох подальших звернень до православних народів Туреччини з закликом стати в цій війні на

279

бік росіян . Для ознайомлення потенційних союзників з текстом цього воз-

звання, перекладеним на всі балканські мови, у глибокі ворожі тили було на-

280

правлено гусарських офіцерів - болгар, сербів та греків за походженням .

Військова кампанія розпочалась взимку 1768-1769 рр., з навали татарських військ, при підтримці турецьких загонів, на територію Новоросійської губернії. Удару було завдано по кількох напрямках: армія Нурадіна (40.000) просувалась по Сіверському Дінцю, а Калги (60.000) - лівим берегом Дніпра та Орелі. Таким чином, ці два загони діяли на оперативному просторі між колишніми Українською лінією та Слов’яносербією, у межах тогочасної Ка- терининської провінції. Армія ж під керівництвом самого хана, Крим-Гірея,

чисельністю 100.000 шабель, вдерлася на землі Єлизаветинської провінції

2 81

(колишня Нова Сербія) .

Навала ця завдала досить відчутного збитку й без того слабко заселеним та облаштованим провінціям. Близько місяця перебували татари у межах

Росії. При цьому по всій губернії ними було спалено майже 1.200 селянських

282

дворів та 4 церкви; у полум’ї загинуло кількасот тисяч пудів хліба та сіна . Загальна сума матеріальних збитків оцінювалася сучасниками у 60.000 крб. Не меншими були й людські втрати. На правобережному боці губернії було вбито 126 та відігнано у полон 1.183 мешканці. Землі Луганського пікінерсь- кого та Бахмутського гусарського полків (Катерининська провінція) у кількі-

283

сному відношенні постраждали менше - 12 забитих та 364 чоловіка ясиру . Проте, якщо взяти до уваги меншу заселеність цієї провінції, у порівнянні з Єлизаветинською, то стане зрозумілим, що рівень завданої шкоди був у обох частинах губернії еквівалентним.

Стосовно долі південноукраїнських болгар у цих втратах, ми з великою долею впевненості можемо стверджувати, що для Жовтого та Чорного гусарських полків (Нова Сербія до 1764 р.), де мешкала переважна більшість діаспоріантів - невеликою. За свідченнями очевидця та учасника, французького посланця у Бахчисараї, барона Тотта, маршрут армії Крим-Гірея проліг східніше фортеці Святої Єлизавети; найбільш ніщівного удару зазнали шанці Єлизаветградського пікінерського полку, з його, переважно, українсько- російським населенням²⁸⁴. Такі центри болгарської еміграції на Півдні, як непогано укріплені та відносно великі Новомиргород та Новоархангельськ з навколишніми ротами залишилися осторонь від слідування татарських чам- булів. Близькість кордону з Річчю Посполитою, який тягнувся по Висі та Синюсі, також давала додаткові шанси на порятунок: коли окремі неприятель- ські загони й заходили на землі колишніх новосербських полків, їх мешканці встигали знайти порятунок на польській території, як от у випадку з шанцем

285

Федвар, який належав до Чорного гусарського полку .

Значно складніше визначитися з тим, як обстояли справи у Катеринин- ській провінції. Хоча Бахмутський гусарський полк і вказується прямо серед військово-територіальних одиниць лівобережного Півдня, які понесли втрати, спеціальної статистики, яка б фіксувала їх поротну, чи хоча полкову на-

285 г-р

лежність, не кажучи вже про національний аспект, не велося . Тому мусимо вдовольнитися констатацією того факту, що певного удару по осередках болгарської колонізації на берегах Бахмуту, Лугані та Сіверського Дінцю, таки було завдано.

Війна, однак, сприяла й допливу болгарської людності в Україну. Серед військовослужбовців турецьких загонів, відправлених на допомогу кримському ханові, знаходилася й певна кількість православних християн - вже добре відомих нам войників, сакків та лагумджиїв. Погано одягнені та озброєні, вони не відігравали ніякої ролі. Їх невдоволення необхідністю приймати участь у бойових діях проти своїх єдиновірців висловлювалася у

287

схильності до переходу на бік росіян .

Вже влітку 1769 р. у розпорядженні головнокомандуючого російською армією князя О.Голіцина знаходилося кількасот подібних перебіжчиків - волохів, болгар, греків та сербів; не маючи змоги особисто вирішити їх долю, він віддав це на розсуд київського генерал-губернатора П.О.Румянцева, заодно й відіславши до Києва всіх наявних військовополонених та перебіжчиків. Той, в свою чергу, у своїх реляціях імператриці доводив необхідність комплектації гусарських команд з "єдиновірних", за прикладом попередньої російсько-турецької війни 1735-1739 рр.²⁸⁸

У Санкт-Петербурзі з увагою поставилися до порад державного діяча, тим більше, що хроніка зимового татарського наскоку досить відверто показала слабкість російської кавалерії на Півдні, неспроміжної дати гідну відсіч загарбникам. Іменним наказом від 21 серпня 1769 р. було проголошено створення поселеного Молдавського гусарського полку. Він зайняв місце Самарського полку, який мав існувати за штатом Новоросійської губернії, але був розукомплектований через нестачу військовослужбовців ще у 1765 р. Очолив

289

полк майор В.Лупул (Звєрєв) .

Таким чином з самого початку полк було укомплектовано за рахунок перебіжчиків та полонених православного віросповідання. Згодом до нього навіть стали приймати турок-ренегатів, які зріклися батьківської віри: за подібний "подвиг" їх жалували унтер-офіцерським чином²⁹⁰.

Новостворена військово-адміністративна одиниця була розміщена на 15.000 дес. землі, яку виділили: по-перше, від Єлизаветградського пікінерно- го полку, а по-друге з північно-західного куту Запорозьких Вольностей - у межиріччі Південного Бугу, Синюхи, Плетеного та Сухого Ташликів. Скла-

291

дався полк з 16 рот (шанців) (Див. Додаток М) . Штаб-квартира полку міс

тилася у шанці Чорноташлицькому²⁹².

Хоча волохи й займали, по перших порах, домінуюче місце, серед населення полку, його етнічний склад був надзвичайно строкатим. Кілька документів, що дають змогу проаналізувати національну приналежність мешканців 15-ої та 16-ої рот полку, дають змогу стверджувати, що питома вага

293

болгар була високою, та вони посідали другу позицію за чисельністю .

Під час війни 1768-1774 рр., військовополонених та перебіжчиків з числа православних підданців Порти, було поселено не лише у Єлизаветин- ській провінції. Коли у 16-ій роті Молдавського гусарського полку (шанець Катерининський, майбутній Ольвіополь), накопичилася значна їх кількість, надіслана князем Прозоровським з 1-ої армії, було вирішено відправити їх на поселення до Катерининської провінції. Переведення цих осіб на нові місця було доручено здійснити майору Бахмутського гусарського полку І.Х.Штеричу (5 жовтня 1770 р.), який повинен був схилити бажаючих до служби або ж до оселення у якості фаміліатів²⁹⁴.

Очевидно, у такий спосіб російське командування намагалося доуком- плектовати постраждалу від татарської навали військову одиницю. У березні 1771 р. нові поселенці у кількості 1.751 чоловіків та 1.834 жінок (всього 3.585 чоловік) були доставлені та розміщені у колишніх слов’яносербських ротах. З них у стройові гусари заступило 487, у заступаючі - 197, а 1.066 - у фаміліати (йдеться про чоловіків). За етнічною належністю це були "волохи

295

й інших націй люди" .

Відзначимо, що розміщення поселенців у прикордонній смузі, як у випадку з заснованим у 1769 р. Молдавським полком, досить швидко стало скоріш виключенням, аніж правилом. Вже починаючи з 1771 р. київський та новоросійський генерал-губернатор Ф.М.Воєйков наказує своїм підлеглим "селити болгарських й волоських вихідців в гусарських, ближче до Дніпра, ротах"²⁹⁶. Це було продиктовано як обережністю, так і невпевненістю місцевого начальства у нових людях.

З особою І.Х.Штерича, одного з офіцерів, що стояли у витоків

297

Слов’яносербії , пов’язано й найбільш масове переселення болгар на південь України у ту війну. Щойно Штерич доставив першу партію балканських переселенців до Бахмутського полку, то одразу ж почав клопотатися про відрядження до 1-ої армії, з метою виведення нових груп. Вже на початку 1773

298

р. його прохання було задовільнено . Штерич відбув до театру бойових дій.

Слід сказати, що весною 1773 р. російській армії на Балканському півострові вдалося досягти значних успіхів. 27 травня загін під головуванням бригадира Вєйсмана, чисельністю у 6.000 чоловік, форсував Дунай, розбив турок при Карасу та почав просуватися вгору течією ріки. Вже 5 червня це угрупування російських військ спромоглося вибити турок з укріплень при Гуробалі, що на 40-50 миль нижче Сілістрії²⁹⁹. Було створено плацдарм для подальшого просування по болгарській землі.

Власне у Болгарії російські війська у кампанію 1773 р. перебували з 27 травня по 25 червня, трохи менше місяця. Саме в цей проміжок часу і відбулося переселення найбільш численної (в цю війну) болгарської громади.

У другій половині червня 1773 р. до командуючого 1-ою армією П.О.Румянцева звернулися депутати від мешканців селища Алфатар (Фла- тарь) з проханням сприяти їх переселенню до Російської імперії³⁰⁰. Алфатар був крупним селищем, розташованим у 40 кілометрах південніше Сілістрії (у турецьких джерелах відомий з 1573 р.), поза зоною впливу російських

• 301

військ . Що ж підштовхнуло мешканців села, достатньо віддаленого від безпосередньої арени боїв, шукати російської протекції ? Вірогідно, все те ж - побоювання репресій з боку турецького уряду.

Відомо, що на початку 1773 р., втративши надію на швидку можливість скінчення війни, турки активно готувалися до воєнних дій на власній території. Візир розіслав фірмани з наказом зібрати до 70.000 нового війська з болгар, сербів та арнаутів. У разі зволікання, або ж непідкорення у виконанні цього наказу, все майно винних мало бути розорено, а самі вони стра-

302

чені . Алфатарці чимось завинили перед турками саме з цього приводу та мали всі підстави побоюватися їх гніву. Народні перекази з уст їх нащадків, що є глухим відлунням подій тих буремних років, про якогось зажерливого пашу, який забажав відібрати врожай у болгар, та хитрих селян, які зібрали його вночі та подалися до росіян - скоріш за все є не більш, ніж поетичною легендою (з огляду на пору року, в яку відбулося переселення та ка-

303

лендарний цикл сільськогосподарських робіт) .

Г раф Румянцев, який вже зіткався з болгарськими колоністами під час свого губернаторства в Україні, побажав примножити кількість цих корисних для краю землеробів, і охоче погодився прийняти їх. Майору Штеричу, який очолив конвой з 72 гусар Бахмутського гусарського полку, було доручено переправити алфатарців до Катерининської провінції³⁰⁴.

Перед тим, як переселенська валка назавжди покинула рідні землі, до неї приєдналася значна кількість мешканців придунайських міст Сілістра,

305

Відін та Рущук . Дорогою до них пристали селяни з добруджанського села Черетовце, що на Дунаї, напроти бессарабського Рені³⁰⁶. Загальна чисельність мігрантів, що прийшли в Україну з цим караваном, сягнула, згідно іменного списку, 1.087 чоловік (533 чоловіка та 554 жінки) . Вони їхали 320-ма возами, гнали з собою чимало худоби, везли багато майна.

Першопочатково кінцеву мету їх маршруту було визначено досить чітко - роти Бахмутського гусарського полку, лави якого вони мали поповнити. Більш того, Штеричу вдалося заохотити частину переселенців до оселення у своїх маєтках, у якості підданців, намалювавши перед ними картину ситого та безбідного життя. Але під час зупинки їх на карантині в Семлецькому шанці (5-а рота Чорного гусарського полку), у вересні 1773 р., дехто М.Попо- вич, купець, чи то болгарин, чи то серб, почав вести з ними "таємні розмови", внаслідок чого вони відмовилися їхати разом зі Штеричем до околиць Бах-

308

муту . Вірогідно, цей купець, сам мешканець Новоросійської губернії, у популярній формі пояснив новоприбулим емігрантам, що їх чекатиме, і ким вони стануть, коли по скінченні пільгових років, при проведенні чергової ревізії Штерич впише їх за собою.

Проте, до негайного відбуття до Катерининської провінції їх поки що ніхто не підштовхував, оскільки до фортеці Святої Єлизавети вони прибули лише у жовтні 1773 р. Попереду була зима. На зимівлю їх розмістили по різних селищах Катерининської провінції - у Аджамці (Єлизаветградський пі- кінерський), Самборі (воно ж і Диківка) та Дмитрівці (ці два селища належали до Жовтого гусарського полку)³⁰⁹. У останньому з шанців їх і спостерігав І.А.Гільденштедт під час своєї подорожі Новоросійською губернією на весні 1774 р.³¹⁰

Коли ж після зимівлі прикордонний комісар, підполковник Чорного гусарського полку, Л.Серезлі почав опитувати їх щодо обраного місця оселення - Катерининська чи Єлизаветинська провінції ? - то вони навідріз відмовилися і від одного, і від іншого: "хоч би їм голови повідрубали". Алфата- рці вимагали, аби їм дозволили виїхати до Молдови та оселитися поблизу мі-

311

стечка Бирлад (рапорт Серезлі Черткову, датований лютим 1774 р.) . Оче

видно, подібна ідея виникла у них після перших розчарувань, пов’язаних з виснажливою подорожжю та не менш тяжкою зимівлею. А згадувана місцевість впала їм до вподоби під час зупинки на шляху з Болгарії; до того ж, життя у васальних Порті Валахії та Молдові, було набагато кращим, аніж у власне турецьких провінціях на Балканах, та з давніх давен притягувало в ці краї переселенців з болгарських земель.

Далася взнаки і образа на поведінку Штерича, яку зачаїли переселенці. Вірний звичаям гусарських бівуаків, цей офіцер вже під час переходу поводився з алфатарцями як зі своїми холопами, немилосердно лупцюючи їх за найменше нескорення (у такий спосіб ним було забито одну з жінок), відби-

312

раючи на свою користь їх майно та худобу . Новоросійська губернська канцелярія, яка розслідувала цю справу, визнала його провину та звільнила болгар від необхідності слідувати за ним. Бахмутський гусарський полк не

313

отримав потенційних службовців, а маєтки Штерича підданців .

Однак, якщо місцева російська влада й погодилася на частковий компроміс у вирішенні питання про те, в якій з частин губернії - право- чи лівобережній має виникнути нове болгарське селище, про повернення до Туреччини не могло йти й мови. Коли емігранти стали наполягати на рееміграції, їм відразу дали зрозуміти, що це неможливо: у своєму рапорті до Ф.М.Воєйкова від 11 лютого 1774 р. В.Чортков пропонував, особливо не затягуючи справу, розподілити алфатарську громаду між Єлизаветградським пікінерним та Жовтим гусарським полками, і на тому скінчити цю справу³¹⁴. Вірогідно, йшлося про те, щоб залишити їх у тих самих ротах, де вони й зимували.

Можливо саме за таким сценарієм і розгорталися б події, якби не напруженість у стосунках з запорожцями, яка ставала все відчутнішою після того, як в котрий вже раз, для розміщення іноземних переселенців було використано частину земель Запорозьких Вольностей. Тактика боротьби, яку обрали цього разу запорожці, стала більш виваженою та ефективною. Запорозькі команди не палили хат, не зганяли з нещодавно обжитих земель зайд,

315

як це було на початку 1760-х років . Відтепер вони пропонували кращі умови оселення по старшинських зимівниках та у слободах на військовій землі. Цього виявилося достатньо для того, щоб вже 4 червня 1774 р. полковий командир В.Звєрєв (Лупул) дорікав кошовому отаману П.І.Калнишевському на те, що зовсім знелюдніли 3, 11, 13 та 15-а роти (Піщаний Брід, Лиса Гора, Сухий Ташлик (Гладоси) та Вільшанка (Маслова), оскільки їх мешканці пішли разом з запорожцями³¹⁶.

Для залатування подібних проріх і були використанні алфатарські болгари. Відтепер місцем їх мешкання мала стати 15-а рота Молдавського гусарського полку - Вільшанка, вона ж і Маслова, заселена балканськими вихідцями у 1770 р. За свідченнями академіка Гільденштедта, на початку 1774 р. в ній налічувалося 150 дворів, більшою мірою запустілих через згадувані

317

вище обставини . Заселення нових поселян відбулося десь наприкінці червня 1774 р., оскільки у рапорті отамана Калниболоцького куреня А.Білого, від 1 серпня того ж року, яким він інформував кошового про результати інспекції лівого боку р.Синюха, зазначається, що минуло вже з місяць від часу

318

появи болгар у цьому шанці .

Для "захисту" нових поселенців від запорозьких зазіхань було поставлено залогу з регулярного війська. Подібна міра була викликана бажанням уряду стати на перешкоді рееміграції. З огляду на технічний бік справи, зробити це (втекти з Росії) було не важко. Вільшанка лежала на березі порубіжної Синюхи; на протилежному боці була вже польська земля. Якщо ж спуститися десяток миль вниз течією цієї річки до впадіння її у Південний Буг, то відразу за Катерининським шанцем (з 1775 р. Ольвіополь), розпочиналися володіння Турецької імперії. Можна сказати, що потяг до повернення на батьківщину був притаманний всім членам цієї болгарської громади, але ж тільки окремі особи та родини, невдоволені умовами свого життя, наважувалися на цей крок. Подібних втікачів і відловлювали російські вояки та завер-

319

тали на попередні місця мешкання .

Привертає увагу факт абсолютної неправомірності дій російської влади: 10 липня 1774 р. було підписано трактат вічного миру (Кючук- Кайнарджийський договір) між обома імперіями. Згідно 5-го пункту 16-го артикулу, турецькі та російські підданці були вільні протягом року чи то по-

320

кинути батьківщину, чи то повернутися до неї . І хоча не слід завищувати рівень обізнаності рядових поселенців - малописьменних та не дуже добре володівших російською, - з цим документом міжнародного права, не слід і абсолютно виключати його впливу на подібний перебіг подій. Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку російсько-турецька війна та Кю- чук-Кайнарджийський договір, як її результат, сприяли появі у християнських підданих Порти надії на грядуче скинення турецького ярма, активізували ріст їх національної свідомості та піднесення визвольної боротьби, значно полегшили становище православної церкви та спричинилися переселенню значної кількості болгар, греків та волохів на південь Російської імпе-

321

рії ; з іншого - всі його артикули немов би втрачали чинність, коли йшлося про власне російські державні інтереси.

Г адаємо, що всього вище згаданого цілком достатньо для того, щоб на прикладі цього, конкретного, переселення болгар до Росії, побачити всю однобокість та фальш як слов’янофільської легенди про "нещасних братушек та їх рятівницю Росію", з арсеналу російської історіографії, так і пануючої, як на початку століття, так і в наш час, серед українських істориків, теорії про те, що болгарські та інші балканські переселенці в Україні, отримавши пільги та землі, займалися виключно тим, що допомагали російському абсолютизму душити волелюбні прагнення українського народу.

Болгарські переселення були викликані двома імперіями: Турецька, експлуатуючи та пригнічуючи болгарський народ, змушувала його покидати вітчизну; Російська ж, одночасно, шукаючи собі політичних та економічних капіталів, заохочувала болгар селитися у своїх межах, використовуючи їх

322

потім на свій смак та уподобання . У будь якому з випадків прийдешнє ба- лканське населення на півдні України - жертва конкретних обставин та знаряддя у чужих руках.

При оселенні у Новоросійській губернії вихідців з Турецької імперії під час війни 1768-1774 рр., уряд Катерини ІІ зрікся будь яких ліберальних принципів. Про отримання цими поселенцями статусу іноземних колоністів, якихось особливих пільг та привілеїв, звільнення від військової служби, не йдеться. Здобутий у війні політичний досвід поставив перед Російською імперією аж занадто конкретні завдання. З 70-х рр. XVIII ст. у російській дипломатії виникає тенденція до радикального вирішення "східного" питання, шляхом анексії Балканського півострова, відома під назвою "Г рецький про-

323

ект" . Якнайшвидше досягнення Російською імперією свого "природного" кордону на балканському напрямку було поставлено у пряму залежність до успіхів побутового влаштування південного регіону та зміцнення його військового потенціалу. З цієї точки зору, будь-які колонізаційні заходи, в тому числі й колонізація болгарська, мали проходити виключно у руслі мілітари-

•••324

зацп .

Як вже йшлося, російсько-турецька війна 1768-1774 рр. наочно показала всі вади та недоліки у організації, озброєнні та тактиці російського війська. Одним з напрямків, на якому турки мли перевагу, залишалася наявність достатньої кількості мобільної легкої кінноти. Все це відзначив у своїй доповіді імператриці віце президент Військової колегії Г.О.Потьомкін, новий фаворит Катерини ІІ (16 січня 1775 р.). Зокрема, відзначалося, що гусарські полки були озброєні надмірно витратно; мундир їх складався з великої кількості аксесуарів, а контингент службовців значною мірою втратив свій бал- канський характер і впродовж багатьох років поповнюється за рахунок втікачів з Польської України, що не кращим чином позначилося на їх бойових якостях. Відтепер планувалося скоротити витрати на їх обмундирування та озброєння, зробивши його не таким багато оздобленим та більш практичним. Заощаджені гроші планувалося використати на комплектацію полків: у кожному з наявних 7-и гусарських полків мало бути 6 комплектних ескадро-

Проте, як нам бачиться, яких небудь значних трансформацій полків протягом 1775 р. не відбулося. На заваді цього стало їх постійне перебування у складі діючої армії генерала-поручика П.А.Текелі. Всі гусарські полки прийняли участь у операції з ліквідації Запорозької Очі, та у другій половині того ж року дислокувалися на території колишніх Вольностей, готові у будь яку хвилину придушити можливі заворушення серед запорожців³²⁶.

Весною ж 1776 р. всі гусарські полки, як поселені, так і польові, було переведено північніше, на землі Новоросійської губернії у кордонах 17641775 рр. - до шанців Чорного, Жовтого, Молдавського (з 1775 р. - "Друга" Новоросійська губернія) та Бахмутського (відтепер у межах Азовської губернії) гусарських полків. Г.О.Потьомкіним, який особисто курирував цей процес, приймається рішення про оселення польових Сербського, Угорського та Волоського полків на землях останніх. Проведення цієї реформи було

327

розпочато 10 березня 1776 р. Всього ж було утворено 9 нових поселених гусарських полків: Славонський, Ілірійський, Волоський; Сербський, Угор-

328

ський, Болгарський, Молдавський, Далмацький та Македонський .

Шанці нових Болгарського та Молдавського полків містилися на землях "старого" Молдавського полку (1769-1776); Сербського та Угорського - в межах Чорного гусарського полку (1764-1776); Македонського та Далма- цького - Жовтого полку (1764-1776). Ці 6 полків, за адміністративно- територіальною реформою 1775 р. відтепер знаходилися у Новоросійській губернії. На іншому боці Дніпра, у Азовській губернії, з ротних поселень Ба- хмутського гусарського полку було сформовано Волоський, Ілірійський та Славонський полки.

Переведення військових на поселення відбулося у кілька етапів, оскільки складна політична ситуація на нещодавно приєднаних територіях все ще вимагала присутності російських військ: ще у період з травня по вересень 1776 р. ми зустрічаємо весь склад Сербського полку на Кубані, а 11 їх ескадронів - 3 Угорського, 3 Молдавського, 2 Далмацького та 2 Македонського

329

полків у таборі при Кизикермені, готовими до виступу у будь яку хвилину . В той же час, решту ескадронів вже було переведено на постійні квартири. У обов’язки їм покладалися охорона кордону та перехоплення численних дезе-

• 330

ртирів та самовільних переселенців .

Головним завданням мешканців полків, у мирний час, мало стати несення прикордонної служби. У разі ворожого нападу вони мали утворити перший ешелон оборони краю, стримуючи натиск до підходу регулярних

331

військ Української дивізії . Однак, як показує хроніка наступних років, ці гусарські полки активно використовувалися не тільки з метою захисту держаних кордонів, але й для виконання більш широких завдань. Так, у 17771778 рр. гусари Угорського та Сербського полків перебували у зайнятому російськими військами Криму. Зокрема, у квітні 1777 р. Угорський полк бу-

332

ло дислоковано поблизу Інкермана . А службовці Сербського взяли участь у придушенні повстання кримських татар у 1778 р., та навіть понесли втра-

333

ти

За планом реформи гусарських полків 1776 р. кожен полк мав складатися з 6 ескадронів, та мати у своєму складі, у мирний час, 38 офіцерів (штаб- та обер-) і кадетів; 600 рядових та унтер-офіцерів; 106 заступаючих.

Комплектувати полки мали всі державні та військові поселяни двох південних губерній. Вони ж сплачували й поземельні податки, які йшли на утримання гусар. У шанцях на кожного гусара дійсної служби чи заступаючого мало припадати два фаміліати. Тобто, кожен двір повинен був мати щонайменше дві пари робочих рук дорослих чоловіків, та виставити одного у службу (дійсну чи гарнізонну). За таких умов поселенці отримували 26 дес.

334

землі на господарство у лісистих місцевостях, та 30 у степових .

Окрім суто військового - офіцерського та рядового складу, у полках були спеціалісти й більш мирних професій. Так, кожна з рот повинна мати свого лікаря, що безперечно було кроком уперед, у порівнянні з часами Но-

335

вої Сербії та Слов’яносербії, коли один ескулап припадав на цілий полк .

Офіцери та унтери поселених полків отримували жалування таке ж саме, як і офіцери регулярної російської кавалерії. Для рядових воно було дещо меншим у мирний час; у разі війни чи відрядження на відстань дальшу, ніж 100 верст від квартир, жалування видавалося таке ж, як і в регулярних полках. Рядовий гусар, під час перебування у ротах свого полку отримував 8 крб. на рік та половинну норму рації, порції та грошей на обмундирування. Загальна сума, яка відпускалася казною на утримання поселеного гусарського полку, протягом року, складала 33.804 крб. 97 коп.

Термін служби у полку був достатньо великим - 15 років. На дострокове отримання апшита можна було сподіватися лише у разі тяжких поранень чи надзвичайних бойових відзнак³³⁶. Пішовши у відставку, кожен гусар,

• · · · ·.. · 337

у незалежності від чина міг сподіватися на отримання пенсії від держави .

Стосовно осіб офіцерів, які очолили новоутворені полки, можна беззаперечно стверджувати наступне - майже всі вони були вихідцями з Австрійської імперії, які переселилися до Російської імперії за часів Нової Сербії та Слов’яносербії, або навіть і раніше. Подібне "засилля" на керівних посадах у полках офіцерства сербського та болгарського походження мало наступну причину: за особистим побажанням Г.О.Потьомкіна, полки повинні були мати національний характер, тобто комплектуватися за етнічним принципом, відповідно до назви (принаймні кілька ескадронів). Болгарський гусарський полк, на його думку, належав до числа тих, в яких подібна комплектація мо-

338

гла відбутися без зайвого клопоту .

Стосовно питання про питому вагу болгарського елементу у кожному з 9 поселених гусарських полків у період 1776-1783 рр. відзначимо наступне.

У 3-х полках, що квартирували у Азовській губернії, на теренах колишньої Слов’яносербії, болгарське населення безперечно існувало. Залишалася певна кількість переселенців попередньої міграційної хвилі (1754-1764); досить відчутним був доплив їх під час останньої російсько-турецької війни, але ж болгари у ротних селищах цих військових одиниць мешкали дісперсно, невеличкими групами. Будь яких значущих осередків, подібно до болгарських поселень у басейнах Висі та Синюхи, утворено не було.

Останні існували без особливих змін: вирувало життя у ново- миргородській "Болгарії", яка відтепер входила до складу Сербського полку (1-а рота), жили болгари й у навколишніх шанцях. Це видно хоч би з того, що Новомиргород залишався центром тяжіння для багатьох осіб, які бажали оселитися поближче до своїх співвітчизників. Так, у січні 1778 р. відставний майор М.Станков клопотався перед Новоросійською губернською канцелярією про відведення йому місця для зведення будинку не аби де, а саме у тій

339

частині Новомиргорода, яка знаходиться поблизу до "Солоного озера" . Тобто, у болгарському кварталі міста³⁴⁰.

Окремі болгарські родини (інколи по кілька) мешкали майже у всіх селищах гусарських полків Новоросійської губернії. Проте найбільшу їх кількість було сконцентровано у Болгарському полку. Власне кажучи, створення цієї військово-територіальної одиниці було ініційовано оселенням вже відомих нам алфатарських болгар у шанці Вільшанка. Присутність значного числа болгар у складі Молдавського полку заохотила російське військове командування, під час проведення реформи 1776 р., виокремити з нього Болгарський гусарський полк, що й було зроблено.

Під ротні селища спочатку було відведено 8 селищ: Олвитосте, Синю- хін Брід, Вільшанку, Добрянку, Тишківку, Липняжку, Тернівку та Лису гору, з загальною кількістю землі 43.200 дес.³⁴¹ У 1777 р. до них додався шанець Любомирка, чи, як його ще іменували, селище князя Любомирського. Останнє дещо випадало з загального контексту. Воно належало відомому польському магнату К.-Ф.Любомирському, який того ж року заступив у російську службу з правом укомплектувати власну роту та стати її командиром. Для оселення виведених ним з Польської України людей російський уряд відвів

342

йому 30.000 дес. землі . Хоча військові цієї роти і несли службу разом з ін- шими гусарами полку, статус їх значно різнився. Фактично то були кріпаки князя Любомирського, щось на зразок озброєної челяді, "гайдуків". Проте, у офіційній документації того часу лічиться серед селищ Болгарського гусарського полку.

Таким чином, Болгарський полк являв з себе явище неоднорідне, строкате. Попри свою назву він не був моноетнічною структурою. Тишківку, Ли- пняжку та Тернівку, засновані ще за часів розміщення на цих землях Новос-

343

лобідського козачого полку, у 1750-х роках, населяли українці . Вони ж мешкали й у шанці Любомирського. Населення Добрянки, Олвитостого, Лисої Гори та Синюхиного Броду сладалося з переселенців війни 1768-1774 рр. Серед них було представлено майже всі народи Балкан, проте домінували східні романці - волохи та молдовани. На всі сто відсотків болгари переважали лише у найзаселенішому з шанців - Вільшанці (див. Додаток Н). Таким чином, населення Болгарського полку лише на третину складалося власне з болгар.

Однак це не завадило їм обійняти провідні посади у полку. Офіцерський корпус було укомплектовано майже виключно болгарами, переведеними з інших полків (див. Розділ 3.2.). Тут можна було зустріти представників родин, які були у числі першопоселенців Нової Сербії та Слов’яносербії.

Полк мав і свої, притаманні тільки йому атрибути. Одним з них був герб: французький щит, поділений по діагоналі на дві частини срібною стрічкою; поле зеленого кольору; у верхній частині три золоті хрести, а у нижній - три срібні півмісяці, обома кінцівками обернені догори. Очевидно, подібний герб мав символізувати грядучу перемогу православ’я над ісламом на

болгарській землі³⁴⁴. Була й полкова печатка, що простежується на деяких

•••345

документах полкової канцелярії .

У обмундируванні всіх поселених гусарських полків простежувалися, як спільні, так і окремі риси. Мундир гусара, як і раніше, складався з мєнтіка (у всіх полках вони мали чорний колір та жовту плетену шнуровку); білої єпанчі; ківера, капелюха та паску чорного кольору, оздоблених мідними гудзиками та жовтою тесьмою. На цьому східство закінчувалося. Головна відміна полягала у кольорах дуламів та штанів. Гусари Болгарського полку мали вбрання коричневого кольору з білими обшлагами та жовтою шнуровкою.

Єдиною відмінністю мундирів штаб- та обер-офіцерів було те, що всі аксесу-

346

ари мали позолоту, замість звичайного жовтого кольору .

На відміну від інших гусарських полків, Болгарський полк не брав участі у широкомасштабних акціях на зразок окупації Криму у 1783 р., чи перебування у складі "обмеженого контингенту російських військ" у ханстві протягом попередніх цим подіям років. Пояснення цьому слід шукати у необхідності його перебування власне на своїх квартирах. Адже всі ротні селища полку було розташовано вздовж прикордонної р.Синюхи. Згідно акту розмежування кордонів Російської імперії та Річчі Посполитої від 5 січня 1781 р., на ділянці від впадіння в цю ріку її допливу Висі, до устя Синюхи при Пі-

347

вденному Бузі, було встановлено 36 прикордонних стовпів . Охорона державного кордону на дистанції між 1 та 16-им знаками здійснювалася кінни-

348

ми роз’їздами гусар Болгарського полку .

Саме приєднання Кримського ханства до Російської імперії у травні 1783 р. стало причиною розформування поселених гусарських полків та суттєвих змін у житті їх мешканців: потребу у їх існуванні було усунуто, оскільки територію одного з найагресивніших васалів Порти інкорпоровано, а його населення взято під контроль. Вже 28 червня 1783 р. було проголошено наказ про реорганізацію всіх іррегулярних формувань Південної України у регулярні військові з’єднання³⁴⁹. Відтепер вони іменувалися "польовими легко кінними полками".

Зведені Болгарський та Сербський полки стали Ольвіопольським; Македонський та Далмацький - Олександрійським; Угорський та Молдавський - Херсонським; Ілірійський та Волоський Константиноградським, а Славон- ський - Таврійським легко кінними полками. За штатом від 10 квітня 1786 р.

350

всі вони, як і раніше, залишилися у 6-ти ескадронному складі .

Тоді ж, у 1784 р., відбулися зміни у територіально-адміністративному устрої Півдня - Новоросійську та Азовську губернії було об’єднано у єдине

3 51

Катеринославське намісництво, з 15 повітів . Всі селища, в яких було сконцентровано найбільшу кількість болгарського населення, опинилися у межах

• 352

Новомиргородського повіту .

Попередній громадський устрій, який з невеличкими трансформаціями проіснував в них з 1752 р., було скасовано. Відтепер не було вже військових

поселян: ані службовців, ані заступаючих чи фаміліатів, як не стало й поселених гусарських полків. Всю людність, що мешкала у колишніх шанцях,

353

обернули у казенних поселян, а також впроваджено общинний устрій .

Комплектація легко кінних полків, яку було вмінено у обов’язки казенним поселянам, була нічим іншим, як звичайною віддачею рекрутів. Згідно інструкції, наданої князем Потьомкіним правителю Катеринославського намісництва І.М.Синельникову у 1784 р., все намісництво було розподілено на 10 призовних округів, мешканці яких давали необхідну кількість військових. Всі сільські громади у межах такого округу було розподілено на дільниці; кількість дорослого чоловічого населення у кожній з них мала становити 30 душ. З свого середовища вони мали, загальним рішенням виставити одного військового. Віддача рекрутів здійснювалася по колу: коли всі дільниці,

• 354

по черзі, виставили їх, все починалося з перших номерів .

Ольвіопольський полк комплектувався на теренах Новомирго- родського повіту.

Реформа іррегулярних військ Південної України 1783 р. у черговий раз показала двуликість політики російського уряду у відношенні до балкансь- ких поселенців: коли у них відчувалася потреба, імперія була щедрою на обіцянки та створювала більш-менш гідні умови для їх існування; коли ж зовнішньополітична атмосфера у південному краї ставала не такою загрозливою - їх перетворювали на звичайних селян.

Не можна сказати, що самі військові поселенці не розуміли причин свого нетривкого становища та не робили спроб бодай пасивного противу. Вже у 1784 р., військові новоствореного Ольвіопольського полку (переважна частина яких була кадровими вояками), болгари та серби, майже цілковитим складом зажадали піти у відставку, знадобилося особисте втручання По- тьомкіна, аби відмовити їх від такого кроку. На певні поступки колишнім військовим поселянам уряд пішов у зв’язку з початком нової російсько- турецької війни. 7 вересня 1787 р. було опубліковано маніфест, в якому, зокрема, згадувалося, як успішно, за підтримки місцевого населення, російські

355

війська трощили турок у Болгарії під час минулої війни . Не змусило довго чекати зі своєю появою і, вже традиційне, звернення до православного населення Туреччини з закликом бити турка-супостата (17 лютого 1788 р.)³⁵⁶. Не були забуті й ті з болгар, хто мешкав власне у Російській імперії.

У травні 1788 р. Ольвіопольський полк знову було повернуто з легко

• 357

кінного у гусарський . Вірогідно, про надання йому рис, притаманних до цього поселеним військам, не йшлося; полку було повернуто стару військову спеціалізацію, а його воякам гусарські мундири та озброєння. Також повернули "старий" термін проходження дійсної служби - 15 років. Якщо ж хтось бажав залишитися у службі після цього, то нагороджувався срібною медаллю

358

за 3 роки служби, та золотою - за 5 років .

Вже з 1 травня 1788 р. ольвіопольські гусари розпочали свій бойовий

• 359

путь шляхами війни . Відтепер, разом з катеринославськими козаками, вони входили до складу "передової кінноти" - військ, що підпорядковувалися особисто князю Потьомкіну³⁶⁰. Як свідчать атестати та салвогвардії мешканців болгарської Вільшанки, серед бойових активів Ольвіопольського гусарського полку - участь у приступі фортець Очаків, Аккерман, Рені та Ізмаїл³⁶¹. Майже два роки (1790-1791) цей полк та його службовці перебували на території Валахії, дислокуючи у містечках Бирлад та Васлуй³⁶². В цей же час до складу "передової кінноти" увійшло до 30 волонтерських загонів, від третини до половини службовців у яких було болгарами (згадуваний заклик Катерини ІІ було почуто)³⁶³.

При цьому, власне на болгарські землі, бойові дії під час війни 17871791 рр., не поширилися, хоча й планувалося здійснити це, у разі продовження війни, у 1792 р.³⁶⁴ Однак мешканці прикордонних північно-східних районів Болгарії потерпали від неї не менше, ніж у тому випадку, якщо б війна точилася у безпосередній близькості до їх осель. Скопичення турецьких військ, які прямували на фронт, призвели майже до цілковитого розорення та зубожіння Шуменської околії³⁶⁵. Постраждалими виявилися навіть Фракія та Македонія, які лежали на південь від Балкан, оскільки їх міста та селища також стали пунктами збору турецького війська³⁶⁶.

Шукаючи шляхів до виходу з подібної ситуації, коли не залишалося нічого іншого, як лише бути безмовним свідком занепаду власних господарств та несамовитих безчинств турецької солдатні, окремі болгарські громади починають поглядати у бік "визволительниці"-Росії. Вже у березні 1788 р. генерал-фельдмаршалом П.О.Румянцевим у ставку Г.О.Потьомкіна були відіслані депутати "християнської громади Романії", болгари І.Ніколов та К.Михайлов. Вони прибули для з’ясування умов, на яких би їх односельці могли переселитися на південь Російської імперії³⁶⁷.

Локалізація Романії видається нам досить нелегкою справою. Можливо мається на увазі Румелія (європейська частина сучасної Турції), яка на багатьох картах XVIII ст. фігурує під такою назвою, не виключено, що йдеться про власне Румунію (Молдову та Валахію). У першій на ті часи ще існувало автохтонне болгарське населення. У другій мешкала численна болгарська діаспора. Скоріш за все, що сплеск переселенської активності наприкінці 1780х - на початку 1790-х рр. було зафіксовано у обох із згадуваних регіонів. За визнанням самого турецького уряду, з внутрішніх районів країни в цей час втекло на північ близько 8.000 родин. Більшість з них осіла у Дунайських

• . . 368

князівствах; решта - подалася до російських володінь .

Доплив подібних мігрантів значно збільшився після підписання Ясської мирної угоди 29 грудня 1791 р. Серед іншого, згідно пункту d), параграфу 4-го, всім бажаючим переселитися з Туреччини, було надано право здійснити це протягом 14 місяців³⁶⁹.

Головним місцем їх оселення стала територія Очаківського степу - земель між ріками Південний Буг та Дністер, які за тим же договором перейшли до Росії.

Питання про те, з якого саме часу болгарські поселення з’явилися у цьому краї, є достатньо дискусійним. Деякі дослідники, як, наприклад, О.Коцієвський, вважають, що їх засновниками були новосербські болгари,

370

які, у такий спосіб, рятувалися від зловживань вищого офіцерства . В той же час, першоджерела середини XVIII ст. вперто зберігають мовчанку з цього приводу, полишаючи просторе поле для побудови різноманітних гіпотез. У грунтовній доповідній записці, складеній керівництвом Запорозької Січі на вимогу гетьмана К.Г.Розумовського, датованій лютим 1764 р., про кількість та етнічний склад населення "Ханської України", болгари не згадуються окремо серед мешканців слобід. Йдеться про українців, волохів, греків,

371

євреїв та "других націй людей" .

Більш конкретні відомості про болгарське населення Едісану, які супроводжуються й кількісними (цифровими) даними, з’являються лише у 1790-х рр., і пов’язані з діяльністю офіцерів-геодезистів, які заходилися складати описи та карти нових земель. До них відноситься й "Донесення, що стосується географічного і топографічного положення області Узу або Еді- сана .." (1791) - твір голландця на російській службі Ф. де-Волана. З нього видно, що станом на рік написання, у селах Дороцьке, Перерита та Кошніца

372

мешкало 194 болгарські родини . Всі три селища було розташовано на західному краї Очаківського степу, трохи південніше Нових Дубосар. Болгари, які в них мешкали, були поселенцями новими, що оселилися тут вже під час війни 1787-1791 рр.

В той же час, у іншого сучасника, який залишив нам опис міжріччя Південного Бугу та Дністра, А.Мейера, згадано про існування місцевості та по-

373

селення з типово болгарською назвою Ізвори (Джерела) . На жаль, праця Мейера є досить плутаною у топографічній частині, і навіть співставлення її з твором де-Волана не дало змоги конкретніше локалізувати місцезнаходження цього села. Скоріш за все, що Ізвори знаходилися десь у північному чи північно-східному куті Едісану, ближче до старого російсько- турецького кордону, і там дійсно могли мешкати втікачі з Нової Сербії (Новоросійської губернії).

Протягом 1792 р. до болгарського населення Дністровського Лівобережжя додалися нові поселенці. Тепер їх загальна кількість становила 831

374

родину . Як зазначав у рапорті до Катерини ІІ правитель південного краю М.В.Каховський, який перебував у вересні 1792 р. у Дубоссарах, серед них переважали вихідці з болгарської діаспори у Валахії та, меншою мірою, бол-

375

гари з Румелії та Анатолії . Спочатку планувалося, що всі вони мешкатимуть саме у Придністров’ї. Але ж після того, як 58 родин втекло до Молдавського князівства, приймається рішення про переселення "всіх непевних та схильних до втечі" болгар вглиб країни. Було виселено 287 родин (976 чоловік). Всі вони у тому ж, 1792 р., були поселені на лівому боці Південного Бугу, при впадінні до нього р. Гнилий Єланець. Для нагляду за новими поселенцями, до них було прикріплено відставного гусарського капітана С.Бадюла; за виконання своєї місії він отримував від держави 250 крб. на рік³⁷⁶.

Решту болгар поки що було залишено на Дністрі, де вони перебували до 1800 р., після чого також були переведені до внутрішніх повітів (Єлизаве-

377

тградського, Ольвіопольського та Херсонського) .

Ті з придністровських болгар, яких було переведено на Гнилий Єла- нець, утворили тут два села - Димовичево та Щербанове. Перше з селищ окрім назви Димовичеве, або Диміне, інколи згадувалося як Маркулесове. Обидва топоніми пов’язані з особою прапорщика арнаутської команди М.Дімовича, якому у травні 1776 р. було відведено землю під заселення сло-

378

боди у згадуваній місцевості . Слободу він не заселив і ділянку було повернуто до казни. Проте, факт його колишнього володіння закріпився у назві місцевості та населеного пункту.

Етимологію назви другого села - Щербанове, можна співставити з бол-

379

гарським чоловічим іменем Щърбан .

За пропозицією генерал-губернатора Вознесенського намісництва П.О.Зубова, у жовтні 1794 р. мешканцям цих двох селищ було надано позику у сумі 13.282 крб. 50 коп. Також їх було звільнено на 10 років від сплати податків. По скінченні пільгового терміну гроші мали бути повернені у казну

380

протягом 3 років .

Обидві сільські громади, димовичевська та щербанівська, володіли зе-

381

мельною ділянкою, загальна площа якої становила 12.000 дес. Кожне село користувалося нею пропорційно до кількості поселених дворів: станом на

382

грудень 1796 р. - 130 у Щербаново та 73 у Димовичево . Будь якого подальшого допливу нових поселенців у ці два села, протягом останньої декади XVIII ст., не спостерігалося: у 1798 р. у Щербаново мешкало 253 осіб чоло-

383

вічої статі, а у Димовичевому - 153 .

Болгари у цих двох селищах мешкали відносно короткий проміжок часу. Хоча ще у 1803 р. у офіційних документах вони фігурують виключно як

384

"болгарські" , вже у 1820-х рр. переважаючим елементом у їх населенні

377 /—■

стають молдавський та український . Болгар було переведено до інших болгарських селищ Херсонської губернії.

Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. закинула до Південної України ще кілька, більш дрібних, болгарських громад. Місцями їх оселення стали портові міста та їх околиці, які вже по перших роках свого існування притя- гували саму різноманітну публіку. Серед перших поселенців Одеси згаду-

386

ються болгари, виведені у 1791 р. з Ізмаїлу , та оселені у кількості 33 чоло-

387

вік на вулиці, яка отримала назву Болгарської . Приблизно у ті ж роки з’являються болгарські переселенці і у околицях Миколаєва. Головнокомандуючий Чорноморським флотом адмірал М.С.Мордвінов доклав багато зусиль по притягненню на поселення у місті та навколишніх селах іноземних

388

вихідців . Иого стараннями розпочалося заселення слободи Тирновка: перші болгарські поселенці з’явилися в ній близько 1797 р. Це були вихідці з

389

Фракії - мешканці одного з селищ поблизу Адріанополя .

Взагалі ж то, починаючи з весни 1793 р., по скінченні терміну, відведеного за Ясським миром для переселення, обсяги міграції зменшуються. Відтепер до Росії прибувають лише поодинокі особи, які мають на руках паспорти та виїхали з Туреччини на цілком законних підставах³⁹⁰.

Коли влітку 1793 р. у межах Російської імперії з’являється, все ж таки, кілька груп "нелегалів", це стає причиною тривалого листування між таврійським цивільним губернатором Жегуліним та анапським пашою; втікачі дісталися російського кордону з досить несподіваного напрямку - через Таман- ський півострів, на якому вже майже 20 років стояла фортеця Енікалє. То були каменярі, яких морем привезли на кріпосні роботи до Анапи - турецької фортеці на східному узбережжі Понту. Восені 1793 р. кількадесятеро таких осіб було оселено у Бахмутському повіті Катеринославської губернії (очевидно, у колишніх слов’яносербських шанцях, де мешкали болгарські першо-

391

поселенці та їх нащадки) . Попри те, що цих болгар не видали туркам, нелегальні переселенці перестають бути бажаними для місцевого російського начальства.

Подібне ставлення до них залишається незмінним протягом всіх останніх років XVIII ст. Якщо у період 1793-1798 рр. таку прохолодність можна пояснити потягом до чесного дотримання умов вистражданого миру на місцевому рівні, то починаючи з 1798 р. це вже зводиться у ранг державної політики. Перед загрозою наполеонівської агресії розпочинається зближення Російської та Турецької імперій, пошуки взаємного компромісу³⁹². Останні три роки правління Павла І (1798-1800) не ознаменувалися ніяким болгарськими переселеннями до України (відновлено цей процес буде лише у перші роки по воцарінню його сина, але проходитиме болгарська еміграція на зовсім інших якісно засадах).

В цей же час відбудеться і остаточне нівелювання відмінностей у юридичному статусі болгарських переселенців, які осіли в Україні протягом XVIII ст. Подібну тенденцію було закладено ще раніше, коли у 1783 р. всіх військових поселян Новоросійської та Азовської губерній, в тому числі й

393

болгар, було перетворено на державних поселян . Тоді ж, у вересні 1783 р., до окладу було вписано всіх болгар, які мешкали у Ніжині, але не були членами купецького братства³⁹⁴.

395

У травні 1797 р. подібна доля спіткала й одеських болгар . І як остаточне завершення цього процесу, навіть випереджаючи події, 10 грудня 1800 р. було опубліковано сенатський наказ про обкладення податками іноземців, оселених на землях, що відійшли до Росії від Туреччини за підсумками останньої війни. Згідно нього, по скінченні 10-річного пільгового терміну,

396

всі вони мали стати державними селянами .

Інспекційна подорож по півдню України, яку здійснював протягом ве- сни-літа 1800 р. радник Географічного департаменту, з метою обстеження поселень іноземців у регіоні, Контеніус, та подальша реставрація інституції опіки колоністів жодною мірою не заторкнули болгар - для них все залиши-

397

лося незмінним .

Таким чином, жодна з груп діаспоріантів не користувалася значний час, або й взагалі не отримала, обіцяного їм при переселенні до Росії, соціального статусу. Незлічені матеріальні та моральні жертви, які було принесено на вівтар віри у безкорисливу любов до них з боку старшої слов’янської сестри, виявилися марними. Кілька тисяч болгар, які опинилися в Україні протягом XVIII ст., стали заручниками того курсу, який торувала Російська імперія у морі "східної" політики; під час чергової його зміни вони послідовно, раз за разом, опинялися "за бортом".

Підводячи підсумки, ми можемо стверджувати наступне - болгарська еміграція до Південної України була спричинена рядом факторів. По-перше, загостренням релігійного питання у болгарських колоніях Австрійської імперії та зростанням феодальної анархії у Туреччині; обидві ці обставини підштовхували болгар до переселення, і найбільший їх доплин спостерігався під час російсько-турецьких війн та у роки найбільшого наступу католицизму на православ’я у володіннях Габсбургів. По-друге, зацікавленістю російського уряду у створенні на південних кордонах імперії військових поселень, які б могли ефективно відстоювати державні інтереси у реґіоні та взяти під контроль нелояльне місцеве населення.

Перший період еміграції болгар до України, вміщується у хронологічні рамки 1724-1750 рр. Абсолютну більшість переселенців було залучено до військової служби у польових гусарських полках. Сталого оселення не відбулося внаслідок постійної задіяності цих іррегулярних з’єднань на театрах війн, які вела Російська імперія з сусідніми державами; не було отримано землі, на яких би могли мешкати родини військовослужбовців та не визначено юридичний статус болгарської спільноти. Все це уповільнювало доплин нових мігрантів.

Подібну втрату зовнішньополітичної ініціативи у південнослов’янських землях було компенсовано завдяки утворенню Нової Сербії та Слов’яносербії напочатку 1750-х років. Виникнення цих військово- територіальних одиниць з визначеними привілеями для їх мешканців сприяло утворенню осередків болгарської діаспори. Болгарське населення Нової Сербії було більш компактним та не носило, подібно до Слов’яносербії дисперсного характеру. Більшість поселенців осіла у басейнах річок Вись та Синюха, у новосербських шанцях Новомиргород та Новоархангельськ. Болгарський та Македонський гусарські польові полки (1759-1762/63), що входили до складу Новосербського корпусу не можна розглядати як структури, у яких було сконцентровано все болгарське населення цієї адміністративної одиниці. Новосербська група діаспори поклала початок локальній групі болгарського етносу на півдні України.

Реформування Нової Сербії та Слов’яносербії у 1764 р. можна розглядати, як наслідок тимчасової зміни політичних приорітетів Російської імперії у регіоні у період 1762-1768 рр. Ставку було зроблено на цивільну, а не на військову іноземну колонізацію. Однак насадження цивільних поселень не набуло розповсюдження по-перше, через витратність та малу ефективність цього проекту, а по-друге, через постійно відчувану у регіоні загрозу турецької експансії.

Все це призвело до укріплення вже існуючих та започаткування нових гусарських поселених полків Новоросійської (І та ІІ-ої) та Азовської губерній (1764-1783 рр.). Болгарський елемент у цих утвореннях весь час поповнювався за рахунок переселень під час російсько-турецьких війн.

Характерним є той факт, що болгарські поселенці могли розраховувати на отримання особливого статусу лише за умови збереження напруженої політичної атмосфери у Північному Причорномор’ї. Щойно обставини складалися сприятливо для Росії - переселенський рух вщухав. У 1783 р., після приєднання Криму до Росії розпочинається процес уніфікації правового положення болгарських поселенців з місцевим населенням, який триває до кінця XVIII століття. Також за весь час не було вироблено єдиної ефективної системи управління цими поселеннями. Це спричинилося розпорошенню болгарського населенні на теренах Південної України, що, в свою чергу, згубно позначилося на його подальшій долі.

Проте, якщо відкинути більшість суб’єктивних моментів, стане зрозумілим, що, в цілому, болгарська еміграція до України, яка відбулася у період 1724-1800 рр., відіграла позитивну роль у плині української (і особливо південноукраїнської) історії: болгари значно збагатили етнічну, соціальну, конфесійну та побутову палітру реґіону, заклавши один з каменів у основу його подальшого добробуту.