Болгарське населення Нової Сербії і Слов’яносербії (1751 - 1764 рр.).

Початок 1750-го року ознаменувався активізацією російської дипломатії та "військової розвідки" у південнослов’янських землях, насамперед у тих куточках, які входили до складу імперії Габсбургів - Банаті та Воєводині.

138

привілеїв та наступ на права балканських військових поселенців . Першим з дискримінаційних заходів уряду стало введення церковної унії. Подія ця привернула увагу російського посланця у Відні М.П.Бєстужева-Рюміна. Подібну подію він розцінив як сигнал до самих активних дій уряду Єлизавети

. . . . . 139

Петрівни, про що й доповідав імператриці у численних реляціях .

Протягом кількох тижнів, після отримання першої з реляцій, до Границь було надіслано емісарів, якими, зазвичай, ставали офіцери вже існуючих гусарських полків.

У березні 1750 р. Колегія іноземних справ видала паспорти офіцерам Сербського полку капітану Д.Перичу та поручику П.Текелі для проїзду "через Київ в Польщу в області її В. Римської Императриці і королеви Угорсько- Богемської в Сербословенський народ для виправлення деякої дорученої їм комісії" (офіційно вони посилалися для купівлі далматських цуценят)¹⁴⁰. Досить швидко австрійський уряд видворив вищезгаданих осіб за дії, які б могли завдати йому шкоди (агітація сербів до переселення). У відповідь на такі дії з’являється низка документів, підписаних Єлизаветою. Один з них - наказ посланнику у Відні М.П.Бєстужеву-Рюміну про необхідність захисту інтересів православного населення в австрійських володіннях (19 січня 1751 р.).

Хоча, звичайно, власне граничарське офіцерство, як і завжди, не стояло осторонь та не спостерігало пасивно за вирішенням своєї долі. Ініціаторами переселення до Російської імперії та розпалювачами антиавстрійських настроїв стали представники роду, який вів витоки з Македонії - брати Чор-

142

би . Іх підтримали й інші, не менш впливові, військові південнослов’янського походження. Вже влітку 1750 р. група офіцерів, очолена полковником Потисько-Помориської ландміліції І.С.Хорватом, звернулась до російського амбасадора Бестужева-Рюміна з проханням сприяти їх переселенню. Цілий рік точилося листування між Санкт-Петербургом та російським представництвом у Відні з цього приводу. Врешті-решт було вирішено, що буде справедливим, якщо російська корона прийме під свою опіку переслідуваних за віру слов’ян та оселить їх (у якості все тієї ж ландміліції) на своїх південних кордонах.

Вже у липні 1751 р. перші емігранти рушили на схід у пошуках нової долі з тим, щоб восени прибути до Києва. То були однодумці та прибічники І.Хорвата¹⁴³. Цей переселенський рух цілковито відповідав бажанням російського уряду, який прагнув всіма можливими засобами забезпечити кордон імперії від татарських наскоків з найменшими витратами. Крім того, найближчий час по відтворенню Січі у межах російської держави, однак, наочно продемонстрував, що покладатись на цілковиту лояльність Запорожжя не видавалось можливим: Військо Запорозьке Низове викликало недовіру уряду не беручи участі у боротьбі з гайдамаками, через що імперія була змушена збільшувати кількість форпостів.

Приймаючи переселенців, уряд збільшував кількість абсолютно підконтрольних йому військових іррегулярних з’єднань у регіоні; закладав підгрунтя для подальшої землеробської колонізації на південному напрямку та створював антитезу запорожцям, завдяки якій Росія отримувала стовідсоткове сальдо у існуючому балансі сил.

Слід відразу зазначити, що подібно попереднім переселенням воно відбувалося під егідою сербів (насамперед австрійських), але мало і чітку відмінність - вперше було відкрито проголошено про набір та оселення народів, які цілком входили до складу Османської імперії. У першому пункті "Указ- ної імператорської грамоти за підписом Сенату генерал-майору Хорвату з переліком умов поселення і військової служби в Росії", від 11 січня 1752 р. читаємо: "з православних сербського, македонського, болгарського і волоського народів викликаючи в службу й підданство наше добровільно таких людей, що до переходу з своєї вітчизни бажання та свободу мають... ".¹⁴⁵

Майже одночасно з поселенням Хорвата виникла і Слов’яносербія, засновники якої, полковники І.Шевич та Р.Прерадович звернулися до Бєстуже- ва-Рюміна з тотожними пропозиціями. Той сприяв їх переселенню. Наприкінці 1752 р. зазначені офіцери зі своїми командами прибули до Києва. На засіданні Сенату 31 березня 1753 р. обом полковникам (на той час вже генерал- майорам російської служби) було відведено землі під оселення, між рр. Бах- мутом та Луганню, відокремлено один від одного¹⁴⁶.

Сенатський наказ 1754 р. визначав, які саме іноземці могли бути виведені Шевичем та Прерадовичем: "сербської, болгарської, волоської, македонської, албанської, далматської, чорногорської, герцеговинської, боснійської, хорватської, славонської націй й інших православної віри грецького спо-

147

відання народів".

Як бачимо, болгарському елементу відводилось помітне місце у планах уряду стосовно залюднення Нової Сербії та Слов’яносербії.

148

довичем службовців та їх родин свідчать на користь цього . Більшість з них виїхали не самі, а на чолі своїх фамілій¹⁴⁹.

Привів із собою людей й Хорват, проте не до кінця з’ясовано, хто були ці переселенці за національною ознакою: точної статистики у XVIII ст. взагалі не існувало, та й не у його інтересах було вказувати точні цифри. До того ж, отримане ним виняткове становище для свого поселення позбавляло його необхідності звітувати подібним чином, оскільки він підпорядковувався такій, досить аморфній, за часів Єлизавети Петрівни, інституції, як Сенат, а не Військовій колегії. Лише у 1762 р. ревізорам вдасться встановити приблизну кількість іноземних поселенців у Новій Сербії¹⁵⁰. Проте вважаємо, що й серед його команди, за аналогіями з командами Шевича та Прерадовича, переховувалось чимало банатських болгар.

Досить швидко з’ясувалось, що жоден з трьох командирів не в змозі виконати взяті на себе зобов’язання та укомплектувати свої полки за рахунок переселенців з розформованих Границь. Погляди їх звернулися у бік метрополії - на Балкани. У 1752 р. Хорват доносив Сенату про прибуття до Нової Сербії молдавського шляхтича Замфіраковича, який нібито був делегований від 1.000 родин шляхти "сербського, болгарського, грецького и волоського народу", які прагнули переселитись до новостворених поселень. Побоюючись протестів з боку Порти, Сенат не наважився сам вирішити це питання та зробив запит російському резидентові у Стамбулі - О.М.Обрєскову¹⁵¹.

Однак Хорват, який не бажав розпочинати довгомісячне листування між Сенатом та амбасадою у Стамбулі, додатковим донесенням, отриманим у Санкт-Петербурзі 16 квітня 1752 р., роз’яснював, що насправді цих поселенців не тисяча, а трохи більше ста родин; що це болгари, які зараз знахо- дяться на території Річчі Посполитої, куди вони прибули з Туреччини та з інших держав (очевидно, мається на увазі Австрія).

152

ди . Місцем оселення для них було визначено адміністративний центр Нової Сербії та штаб-квартиру Хорватового гусарського полку - Новомиргород, а саме одну з його частин, яка розміщувалась обабіч невеличкого озера, відомого під назвою Лунго, або Солоного. Вона отримала назву "Болгарія", за

153

етнічною належністю більшості своїх мешканців .

А.Скальковський, посилаючись на документи канцелярії Новосербсь- кого корпусу, наводить дещо іншу цифру стосовно кількості болгарських родин, а саме - 620. Відразу впадає у око цілковита неправдоподібність цієї цифри; адже це, як мінімум, 2.000 чоловік. В той же час, навіть через 30 років, на початку 1780-х, все населення цього шанця не перевищувало позначку у 1.000 мешканців¹⁵⁴. Відомості, як бачимо, суперечливі та взаємовиключ- ні. Чи то була одна з чергових містифікацій такого визнаного майстра жанру, яким був І.Хорват - звичайнісінькі "мертві душі", або ж просто помилка дослідника? І йдеться не про кількість родин, а про кількість їх членів, що виглядає цілком реальним: 620 душ = 100 родин. Можливо й інше - Скальков- ським надано загальну кількість всіх болгар, які протягом того року (1752) переселились до Нової Сербії: у листопаді Сенатом було дозволено перехід до російських володінь ще одній групі вихідців з Туреччини (перейшли через Польщу)¹⁵⁵. Це узгоджується з повідомленням того ж Скальковського, що у 1752 р. болгари примножили й населення Новоархангельського шанця¹⁵⁶.

Таким чином, болгари входили до старожилів Нової Сербії. Справа, однак, виявилась значно складнішою, аніж передбачалось і мало не спричинилась міжнародному конфлікту: у 1753 р. бендерський паша звернувся до польського регламентаря з вимогою затримувати православних підданців Порти, які через Польщу прямували до генерал-майора Хорвата на поселення, та відправляти їх у Бендери.

• . 157

тавлено татарську сторожу для відлову переселенців . Від цього часу масових переселень болгар на південь України (протягом існування Нової Сербії та Слов’яносербії) не відбувалося. Прибували нечисленні групи та окремі представники болгарського народу (хоча й досить часто).

Окрім переселення болгар з Турецької та Австрійської імперії, відбувався й процес перерозподілу "старого" балканського населення. Йдеться про переведення службовців польових гусарських полків до новостворених з’єднань. Практику цю було впроваджено вже по перших місяцях оселення

158

банатських емігрантів у "Задніпровських місцях".

Не можна сказати, що командування польових полків радо сприймало їх знелюднення на користь пронирливих новачків. 15 вересня 1752 р. генерал-майор Хорват надсилав до Києва скаргу на військових Молдавського гусарського полку, розміщених у Новоархангельському шанці - головному форпості на кордоні Нової Сербії із Польщею; вони всіляко ображали прибулих, чинили перешкоди у вербівлі виїхавших до Російської імперії іноземців, переманювали їх¹⁵⁹.

Подібним чином відбувалась й комплектація слов’яносербських ескадронів: у полку генерал-майора Шевича 20% всіх наявних болгар, було переведено з Сербського та Угорського гусарських полків за наказами Військової колегії у 1753-1754 рр.; при цьому всі з цих військовослужбовців належали до обер- та унтер-офіцерського складу (підрахунки зроблено автором)¹⁶⁰. У команді Прерадовича подібних осіб значно менше - лише ротний квартер- містр Й.Турченєв (переведено 1 травня 1754 р. з Угорського полку) та вахмістр І.Сербуль ( 2 грудня 1754 р. з відставних прапорщиків Молдавського гусарського полку)¹⁶¹.

Можливо, подібна диспропорція пояснювалась якимись особистими симпатіями чи антипатіями з боку вищого генералітету імперії - членів Військової колегії, до кожного з слов’яносербських лідерів, внаслідок яких саме Шевич отримав більшу кількість досвідчених службовців. Вже протягом пе- ртттих 3-4 років по оселенні відбулося розміщення прибулих болгар у новостворених селищах Нової Сербії та Слов’яносербії (1755-1757 рр.). Територія Новосербського поселення в свою чергу розподілялась на землі Пандурсько- го піхотного та Хорватового гусарського полків, кожен з яких складався з 20 рот (шанців). Слов’яносербія увібрала до себе полки Шевича та Прерадовича котрі налічували по 16 рот (див.Додатки Е, Ж, З)¹⁶².

Стосовно розташування у них болгарських громад, можна зауважити, що великим масивом вони оселились лише у 2 з 40 шанців Нової Сербії - Новомиргородському та Новоархангельському, про що йшлося вище. Хоча болгари і не складали абсолютної більшості населення у цих пунктах, але ж особливості співжиття їх з представниками інших етносів дають змогу говорити саме про наявність окремих болгарських колоній. Стосовно всіх інших населених пунктів Нової Сербії - відомості вкрай уривчасті та неповні; головним чином через загибель великого (й головного) масиву джерел з історії цієї військово-землеробської колонії, а саме - документів канцелярії Ново- сербського корпусу¹⁶³. Однак, документація суміжних із Новосербським поселень, зокрема фортеці Святої Єлизавети, свідчить на користь того, що болгарський елемент був присутній майже у всіх новосербських селищах, чи то у вигляді невеликих груп з кількох родин, чи то навіть окремих осіб¹⁶⁴.

Щодо Слов’яносербії - відомості більш повні, хоча болгар у ній оселилось значно менше аніж у тій же Новій Сербії, що було цілком зрозуміло через наявність низки об’єктивних та суб’єктивних факторів. По-перше, віддаленістю її території від зон виходу болгарських емігрантів - Болгарії та ба- натської колонії; по-друге, прикордонним становищем Нової Сербії, командир якої, І.С.Хорват, використовуючи свою владу та впливовість зараховував більшість з переселенців до складу своєї команди.

Станом на кінець 1755 - початок 1756 рр., тобто на час коли власне й відбувалося залюднення Слов’яносербії¹⁶⁵, кількість болгар у командах Ше- вича та Прерадовича була наступною: у генерал-майора Шевича - 62 військовослужбовця, а у Прерадовича - 26 (без членів родин), при загальному числі військових - 534 (12%) та 309 (9%), відповідно¹⁶⁶. З часом відсоткові показники оселеної у Слов’яносербії болгарської людності зросли.

Стосовно характеру болгарської діаспори у Слов’яносербії, то не буде перебільшенням сказати, що вона має всі ознаки дисперсної групи населення. Так, за іменними списками полку Прерадовича, з по-ротною розбивкою, видно, що у кожному з шанців його поселення мешкало від 3 до 5 болгарських родин: перша рота (шанець Серебрянка) - ротний квартермістр Й.Турченєв та рядові Б.Стефанов, М.Нєдєлков, Т.Єкімов та С.Тодоров¹⁶⁷.

А відтак, постає питання: чи можна вести розмову про наявність болгарської колонії у Слов’яносербії взагалі, враховуючи таку розпорошеність діаспоріантів? Чи взаємодіяли вони як єдине ціле, як частка єдиного етнічного організму? - Напевно, що так. У тих небагатьох документах, які дають нам можливість прослідкувати за внутрішнім, приватним життям мешканців гусарських полків, відчувається корпоративність болгарської громади, незалежно від того, скільки членів вона нараховувала у кількісному (відсотковому) відношенні до іноетнічних поселенців. Яскравим прикладом цього може слугувати свідоцтво надане 16 жовтня 1763 р. удові гусара А.Стоянова іншими мешканцями шанця Сєрєбрянського - поручником М.Вунчевим та ротним квартермістром А.Манойловим (всі болгари): "Ми, ті що підписалися нижче, даємо це свідоцтво команди генерал-майора Шевича кінного гусарського полку 1 роти померлого гусара Арсенія Стоянова, дружині його удові, Варварі Г авриловій дочері Стояновій в тім, що вона тому гусару Стоянову, була законою дружиною, і нині дійсно залишається удовою"¹⁶⁸.

Документ цілком офіційний, складено його на вимогу Слов’яносербської комісії; очевидно, навіть у розумінні військового та цивільного російського начальства, саме така, реально існуюча інституція, як ці імпровізовані земляцтва, краще за будь-кого зналася на дрібницях родинного побуту його членів, і тільки свідчення осіб, зближених внаслідок спільного етнічного походження, вважалися заслуговуючими на довіру.

Відомості, які дають можливість розглянути та проаналізувати особливості болгарської колонізації на півдні України, як це не прикро, є більш повними стосовно Слов’яносербії, де болгар оселилось значно менше аніж у Новій Сербії. Комплекс джерел з історії цієї військово-адміністративної одиниці є досить представницьким та зберігся більш повно.

Умовно всіх болгар, що прибували до балканських колоній в Україні, можна розподілити на тих, що з власної ініціативи виїхали з-за кордону, та на втікачів з турецької чи татарської неволі. Історії всіх втікачів значною мірою схожі - у підлітковому чи юнацькому віці їх було викрадено, або захоплено татарами з Добруджі та Буджаку, у різних місцях Болгарії: І.Лєлє (вкрадено у віці 5 років у м.Туман (Шумен - ?)); І.Леонтьєв (з м.Аскерме -?); І.Щербина (прізвище, очевидно, дано писарями, можливо через рідкі зуби);

І.Карача (з Нікополя). Потім їх, як правило, перепродували ногайцям, у аулах яких їх приставляли до овечих отар. Звідти вони втікали і, приставши до чумаків, діставались Запорозької Січі¹⁶⁹. Тут шляхи розходились - деякі всту-

170

пали до козацького війська, як от мешканець Софії Г.Велінов та багато ін-

171

ших, йому подібних . Інші ж йшли далі, на північ, до російських форпостів. На південному кордоні імперії головним карантинним та митним пунктом, на той час, був Кременчук; саме через нього проїздила більшість пе-

172

реселенців з південного напрямку . Наступними (і кінцевими) зупинками на шляху до волі були, зазвичай Києв та Ніжин.

Як виходить з фрагментарних звісток, які дійшли до нас, чимало таких

173

же жертв турецько-татарських работорговців прибувало і до Нової Сербії . Взагалі, Нова Сербія була дуже зручно розташована, у географічному відношенні. У шанцях Новомиргородському, Новоархангельському та Семлець- кому містились форпости, митниці та карантини. Приток балканської людності був потужним та невпинним. Проте, дізнавшись про побутові негаразди життя під начальством генерал-лейтенанта Хорвата, багато переселенців

174

обирали Слов’яносербію .

Окрім такої, специфічної категорії, як учорашні невільники, була й інша, більш масова, група переселенців - ті, хто переселився з власної ініціативи. Шляхи, якими вони діставалися Південної України, були найрізноманітнішими - від довгих кружних трас за маршрутами Болгарія-Валахія- Польща-Росія, з перетинанням численних водних мереж чорноморського басейну, до швидких транспонтійських переходів. Перший з варіантів був більш придатним для мешканців Північної та Північно-Східної Болгарії (Мі- зії); за свідченнями мешканця м.Нікопол, Т.Карачі, перехід від Нікопола до

175

Січі, через Ясси та Бендери, він здійснив всього за 15 діб . Це був най- коротший та найшвидший шлях до першої, формально підпорядкованої росіянам, території. Не самий однак безпечний. Для тих, хто розподіляв подібну ж точку зору, існував інший, довший, але дававший більше гарантій для збереження у неторканому стані життя та майна, шлях - через Ясси до польського прикордонного Могилева-Подільського, а звідти, Польською Україною, до російських форпостів Київської губернії¹⁷⁶.

Використовували території Річчі Посполитої для переходу до Російської імперії і нащадки переселенців XVII ст., які оселились у цісарських володіннях: Т.Кочін, "македонської нації уродженець цісарського міста Банату", який у 1762 р. в’їхав через Васильківський форпост, або ж В.Ковач, чиї батьки свого часу мешкали у Відіні, а він вже був ковалем у Петроварадині, од-

177

ному з найбільших осередків балканської еміграції у Австрії .

Активно використовувалися й водні шляхи сполучення, більш зручні для мешканців болгарських міст та селищ, розташованих на південь від Бал- канського гірського кряжу, на узбережжях Чорного моря та Пропонтиди. Серед південнопричорноморських портів відправки згадано Царгород (Стам-

178

бул, Константинополь) та Синопу . Вірогідно, не менш активно були задія- ними болгарські Варна, Бургас та Созопол. Про те, у який манер проходила така "середньостатистична" подорож, яскраво та колоритно повідав тридцятирічний болгарин І.Буюкли, завербований у Ніжині до команди Прерадови- ча: уроженець придунайської Сілістри, він поїхав на заробітки до столиці (Стамбулу) та прожив там певний час; потім же, на кораблі "Лаза" дістався Очакова, а вже звідти, на човні турецького купця Кара-Гасана, піднявся

179

Дніпром до Запорозької Січі Власне кажучи, то був найшвидший спосіб дістатись Російської імперії.

Одним з найбільш "темних" та загадкових аспектів болгарського міграційного руху до України, в ці роки, залишається проблема "польських болгар".

Згадки про існування подібної категорії переселенців відносяться до

180

перших часів Нової Сербії (1752 р.) . Щоправда, у різних джерелах Польща фігурує то як транзитна територія, то як осередок сталої болгарської колонізації. Твердження, однак, не взаємовиключаючі; певна частина болгар дійсно могла залишитись в цій країні, вирішивши не продовжувати подорож далі - до Росії. Під "Польщею", при цьому, розуміється польська частина Правобережної України. Серед назв місцевостей, у яких попередньо мешкали особи,

які виїхали, найчастіше згадуються Паволочі, Мстислав, Г ородениця, Бруси-

181

лів, Фастов, Богуслав та Могилев-Подільський . Тобто, суто українські міста. Хоча засновникам Нової Сербії та Слов’яносербії сенатськими наказами і було заборонено приймати до себе у службу поляків (тобто, осіб "польської нації"; підданців Речі Посполитої), у законі залишалася можливість для цього, внаслідок невизначеності терміну "нація" - чи то розуміти його як критерій етнічної належності, чи то як ознаку громадянства певної країни. Нею і користувались винахідливі вербівники та охочі до військової служби у Росії. Візьмемо, наприклад, опитний аркуш гусара Петра Дімова, болгарської нації, двадцяти років, нежонатого - "Народився він в польському місті Мстиславі,

до якого батько його вийшов (як він чув від матері своєї) з турецького міста

102

Дербеши" , або ж Якова Леонтьєва, "македонської" нації, родом з Могиле- ва-Подільського - "батько й мати померли, а прийшли в те місто давно вже з

103

Македонії, а звідки він не знає" .

Як бачимо, на перше місце ставиться факт належності до болгарського етносу, який домінує над ознакою підданства. І вже за однією цією належністю, за одним фактом свого народження від батька-болгарина, людина автоматично підпадає під положення про прийом "дозволених народів". При цьому той же Я.Леонтьєв може бути як звичайним українцем, мешканцем Могілева-Подільського, який вигадав (чи йому вигадав вербівник) необхідну легенду, чи дійсно нащадком емігрантів з Македонії, які оселились у прикордонному містечку, розташованому по сусідству з васальним Туреччині Молдавським князівством. У останньому нічого дивного не було, оскільки, за документальними свідоцтвами, саме через це місто проходили численні гру-

184

пи болгарських переселенців . Звичайно, можна гіпотетично припустити, що за такими "польськими болгарами", у більшості випадків, стоять учорашні посполиті. Матеріали ревізії Спічинського часто фіксують подібне становище: з опитаних ревізорами родин тих службовців, які у складі тисячної команди перебували у закордонному поході, 47 виявились з "недозволених націй" ¹⁸⁵. Не рідкістю були подібні казуси і у Слов’яносербії¹⁸⁶.

У більшості випадків ми можемо лише констатувати, що, очевидно, осередки болгарської діаспори існували і на території Польської України, і її представники також переселялися на південь України (російської). Хоча не виключено, що серед останніх приховувався й деякий відсоток власне українців.

Ще одним з джерел надходження нових службовців до гусарських полків слід вважати прийняття синів військових. Зазвичай батьки, у яких си- ни вже стали дорослими, та за фізичним станом були гідні служити, писали донесення полковому командиру з проханням залічити своє чадо до команди. Командир очікував поки не назбирається кілька подібних прохань, а потім вже влаштовував своєрідний "призов". Один з них відбувся 12 грудня 1761 р., коли четверо юнаків - сини гусарів Шевича, були записаними до військової служби; серед них - О.Болгарин, син І.Болгарина, 16 років від на-

187

родження .

Доплив болгар у Слов’яносербію, з колишніх службовців польових гусарських полків тривав протягом всього часу їх існування. При цьому більшість з них дав Угорський гусарський полк, який через свою некомплектність використовувався Військовою колегією лише для поповнення інших

команд. Ще у березні 1758 р. до полку Шевича було відряджено команду гу-

188

сар з Угорського полку, згідно наказів Сенату та військової колегії . Військовим та членам їх родин було відведено землі, надано вже зведені будинки, сплачено жалування. Однак повної їх інкорпорації у полк Шевича не відбулося. Навіть на початку 1759 р., за рапортами генерал-майора Шевича до Слов’яносербської комісії, команду Угорського гусарського полку показано

189

окремо від інших . Вірогідно, саме такий, тимчасовий характер їх перебування у складі слов’яносербських ескадронів, дав головному командиру Но- восербського корпусу можливість виклопотати у Сенаті дозвіл на переход їх до його команди. При перерозподілі таких груп між новосербським та слов’яносербським командуванням розпочиналась мало не колотнеча: 9 березня 1759 р. генерал-майор Шевич доносив дійсному статському раднику Фліверку про те, що 23 гусара на чолі з капралом - І.Апостолов, С.Йовов, Я.Костов, М.Васілов, Р.Драгомиров.., - просили залишити їх на поселенні у шанцях його полку. Хоча генерал-лейтенант Хорват надсилав Шевичу, численні промеморії, якими нагадував, що всі ці гусари мають бути залічені у його команду, той апелював до особистого бажання військових та членів їх родин залишитись на попередніх місцях, "де вони вже й господарством обзавелись" ¹⁹⁰.

Показовою, при цьому є позиція, яку зайняли гусари - попри накази Військової колегії вони ні за що не бажали служити під начальством Хорвата - слава про дурні порядки, заведенні у його поселенні, лунала вже по всьому Півдню, а відтак його боялись як чорт ладану.

Окрім військових дійсної служби, на поселення відправлялись а.пттти- товані ветерани, які розпочали службу у Російській імперії ще під командуванням Албанеза та Стоянова, у 1720-1730-хх рр.¹⁹¹ Подібні переходи пов’язані не стільки з зацікавленістю генералітету у подібній категорії переселенців, скільки у особистому бажанні останніх дожити вік у оточенні со- народників, або навіть і родичів.

Якщо ключовим словом для розуміння особливостей болгарської (бал- канської) колонізації на півдні України є термін "вербівля", то таким же, ос- новополагаючим поняттям для розкриття механізму її знелюднення, є слово "втеча".

Не буде перебільшенням сказати, що значна частина населення південноукраїнського регіону у досліджуваний час знаходилась у безперервному русі: переходи у пошуках кращих земель, переведення за наказом військового та цивільного начальства. Дещо осторонь (хоча й не випадаючи з загального контексту), стоять і незаплановані, спонтанні переміщення населення.

Цей фактор довгий час значно корегував колонізаційні процеси на Півдні. Найбільш спустошливими вони виявились для Нової Сербії. Спонукальні мотиви для втеч були самими різноманітними. Ми можемо простежити, як, буквально на очах, тануло населення цієї колонії: як через небажання й надалі терпіти свавілля офіцерства, йшли світ за очі цілі родини, покидаючи

192

оселі та господарство . При цьому частина болгарської колонії воліла навіть повернутися під протекцію Порти та її васалів, утворюючи нові селища

193

у Очаківській області - володінні кримського хана . Для тих же, хто не хотів покидати Російської імперії, шлях був один - до Слов’яносербії, з її більш людяними порядками. Саме цю адміністративно-територіальну одиницю облюбували численні перебіжчики з Пандурського, Хорватового гусарського та інших полків корпусу. Досить часто, коли виникала потреба відшукати того чи іншого із зниклих службовців, канцелярія Новосербського корпусу, ані краплі не вагаючись, надсилала запити до Слов’яносербської комісії, наголошуючи при цьому, що втікачі давно мали намір перейти під патронат генерал-майорів Шевича чи Прерадовича¹⁹⁴.

При цьому ту ж Слов’яносербію, яка була мало не ідеалом для підлеглих Хорвата, також залишали службовці. Деякі рапорти обох командирів (Шевича та Прерадовича) до Слов’яносербської комісії донесли до нас відлуння тих подій. Ось невеличкий витяг з тогочасної хроніки: вересень 1756 р. - втечі мешканців з 1-ої та 3-ої рот полку Прерадовича¹⁹⁵; грудень 1756 р. - з 7-ої роти того ж полку¹⁹⁶. Подібні вчинки залишаються дещо незрозумілими - жалування у Слов’яносербії сплачувалось більш-менш своєчасно, свавільців подібних Хорвату не спостерігалось. Звісно, що вистачало і звичайних карних злочинців, які втечею мали рятувати своє життя, як, наприклад, болгарин за походженням, капрал 6-ої роти І.Сербул, котрий втік з-під варти у шанці Серебрянка (штаб-квартира полка Прерадовича), де його було

197

затримано за звинуваченням у вбивстві власної дружини (грудень 1758 р.) .

Проте, це були поодинокі випадки, які не дають тлумачення загальній тенденції до втеч.

Самі офіцери пояснювали втечі важкими побутовими умовами життя, внаслідок посухи та епізоотій 1756-1757 рр.¹⁹⁸ Зрозуміти спонукальні мотиви цих втеч допомагають свідчення одного з гусар болгарської нації, які у жовтні 1756 р. втекли з 7-ої роти полку Прерадовича - С.Кушнара. Після втечі він був залічений до Молдавського гусарського полку, з яким пройшов у 1757-1758 рр. крізь горнило Семирічної війни, а після апшитування, за пораненнями, знову просився на поселення до Слов’яносербії¹⁹⁹. Логіка подібних втеч-повернень однак залишилась би неосягненою, якщо б не додати до цих свідчень листа члена Військової колегії, принца Голштейна до генерал- майора Бібікова (перший з керівників Слов’яносербської комісії), надісланого у вересні 1756 р., в якому просили ще раз нагадати, що одним з попередніх наказів колегії, неодруженим гусарам було дозволено переводитись у польові полки²⁰⁰.

Очевидно, що більшість втеч було спричинено тим, що Шевич та Пре- радович гальмували законний перехід своїх службовців (на яких, до того ж, було витрачено чималі кошти), до "старих" полків. А ті рвалися туди, оскільки під час військових дій було більше шансів висунутись; або ж просто молодим чоловікам, не обтяженим родинами, не дуже подобалось тихе, майже сільське життя. Тільки у ротах полку Прерадовича, станом на кінець 1758 р. запустілими, внаслідок втеч, стояли 74 оселі, і лише 19 осель залишилось після тих, кого перевели на законних підставах²⁰¹.

Не слід гадати, що слов’яносербські генерали спокійно спостерігали за знекровленням своїх шанців - втеча була справою ризикованою, і у разі її невдалого закінчення, кара була досить жорстокою - 23-річного болгарина

В.Васілова з полку Шевича, за подібний вчинок, 21 серпня 1755 р. три рази

202

ганяли крізь стрій у 160 чоловік (шпіцрутени) .

Вдосконалювались і методи розшуку втікачів. Варто було комусь з генералів оголосити розшук, як полкові канцелярії буквально засипали проме- моріями командування Української лінії, Новосербського корпусу, Військ Запорозького та Донського, українських та слобідських козацьких полків (як

203

от у випадку з вищезгаданим капралом І.Сербулом) .

Проте, навіть жорстокі покарання не могли змінити загальної картини - серед переселенців було чимало невдоволених своїм життям на новій батьківщині, заведеними у військових поселеннях порядками. Окремі особи та невеликі групи людей, які більш сильно реагували на важкі умови нового життя, намагались шукати порятунку у зміні оточення, або поверненні на батьківщину. Втеча була явищем звичайним, але соціальне становище цих людей було таким, що засіб цей, швидше був психічним паліативом, аніж засобом для реального розв’язання проблеми.

З метою поповнення особового складу як новосербських, так і слов’яносербських полків, російський уряд радо сприймав пропозиції численних осіб духовного та світського звання. Протягом 1756-1759 рр. до Сенату послідовно звертались єпископи мелетійський Анатолій, славонський Симеон (Концаревич), чорногорський Василій (Петрович), пропонуючи свої послуги у вербівлі та виведенні на поселення албанців, болгар, сербів та чор- ногорців²⁰⁴. Уряд, по розгляді всіх пропозицій, зупинився на найбільш, на його думку, реальній - на плані Петровича щодо переселення мешканців Чорної Гори, яка формально вважалася непідлеглою Туреччині. На початку 1757 р. було розпочала роботу "Чорногорська комісія" на забезпечення дія-

205

льності якої уряд щорічно субсидіював 15.000 карбованців . Саме з діяльністю цієї комісії пов’язано підняття "болгарського питання", серед інших проблем, що увійшли до кола зору російської дипломатії.

Участь у комісії взяло безліч установ Російської імперії, що може бути розцінено або ж як свідчення того, що їй приділяли велике значення та пов’язували великі надії, або ж про цілковитий безлад та чергову пробуксовку бюрократичної машини - Сенат, Колегія іноземних справ, Військова колегія, київський генерал-губернатор та генералітет Нової Сербії та Слов’яносербії. Австрійська імперія, пов’язана з Санкт-Петербургом союзним договором 1746 р. люб’язно надала свою територію для функціонування комісії. Г оловний тягар її проведення припав на гусарських офіцерів, відряджених на австро-турецький кордон: капітана Хорватового гусарського полку І.Маркова та майора С.Пішчевича (полк Шевича)²⁰⁶. З ними мали співпра-

207

цювати полковник Пучкович, майор Петрович та поручник Єздемович . Штаб-квартирою було обрано фортецю Петроварадин, один з шанців скасованої Тисько-Моріської ландміліції²⁰⁸.

То була, так би мовити, "західна філія" Чорногорської комісії. Була й інша - "східна", ніколи однак не визначена на папері та незнана у історичній літературі. Як вже йшлось, київський генерал-губернатор (на той час Іван Костюрін), якому, формально, мали підлягати всі південнослов’янські іррегулярні військові команди в Україні, мав координувати діяльність офіцерів- "комісіонерів" та забезпечувати матеріальну сторону справи - видавати паспорти, необхідні суми, квартири тощо. Не вдовольняючись відведеною йому роллю пасивного спостерігача, Костюрін зав’язує листування з російським посланником у Туреччині Обрєсковим. У фондах Київської губернської канцелярії збереглося кілька чорнеток цих листів. Київський губернатор, очевидно, був не тільки високопоставленим чиновником, а й людиною не позбавленою здорового глузду. Тверезо оцінюючи ситуацію на Балканах завдяки інформації від російських конфідентів, яка в першу чергу потрапляла до нього, він дійшов висновку про неефективність замисленого підприємства у тому вигляді, в якому він існував. Чорна Гора була не найкращою зоною для виходу потенційних переселенців, насамперед через значну віддаленість від російських кордонів. Стосовно пріоритетів російської політики на Балканах Костюрін висловив цікаві думки, які заслуговують на те, щоб бути процитованими: "Найбільше болгарський народ турецьке ярмо настільки ненавидить, що майже всі душею у російське підданство погляд свій звертають, і якби знайти спосіб для переселення їх, то всі б сюди перебралися, окрім хіба що старих та таких які мають інші вагомі причини... Цей народ тим більше мені любий, оскільки ніяких коштів не шкодує заради переїзду... Така, гідна жалю, до Росії людей схильність"²⁰⁹

Окрім суто аналітичних спостережень, Обрєскову було запропоновано й практичну модель організації переселень: болгари мали прибувати до пів- нічнопричорноморських портів на купецьких судах під виглядом робітників, купецьких родичів або позивачів боргів, і під тим же прикриттям діставатись

російських кордонів. На думку Костюріна саме таким чином мав бути укомп-

210

лектований Чорногорський гусарський полк .

Паралельно розпочались консультації з представниками Ніжинського грецького братства: приблизно в той же час Костюрін зв’язується з ніжинським війтом З.Афанасьєвим та просить, аби купці, скрізь по балканських землях, оголошували про набір до гусарських полків, та допомагали переселенцям діставатись України у своїх караванах чи на суднах²¹¹.

Обрєсков зайняв очікувальну позицію. Йти на відкрите порушення во-

212

сьмого артикулу Бєлградського миру (1739) не виявлялося можливим . А потакання несанкціонованим Портою переселенням могло розглядатись тільки так і ніяк інакше. Тому він і пропонував Костюріну діяти тишком, через грецьких купців, не афішуючи відверто зв’язку цих емігрантів з російським представництвом. Також посланник радив частину коштів, відпущених на вербівлю, вжити на викуп християн з турецької неволі, а викуплених хри-

213

стиян зараховувати гусарами до новосербських полків .

Тим часом тривала місія вищезгаданих офіцерів у Банаті, на кордоні з Туреччиною. Влітку 1757 р. до Петроварадина, де містився головний збірний пункт, вийшло близько 1.000 мешканців Чорної Гори та з інших балканських

214

земель. З цього приводу Порта висунула ноту протесту офіційному Відню . Австрія, в свою чергу, натякнула членам комісії на те, що годі зловживати гостинністю. Треба було шукати інші місця для виїзду. На початку літа 1757 р. до узбережжя Далмації, яка знаходилась під владою Венеціанської республіки, прибули кораблі під прапорами імперії Габсбургів, які й прийняли на борт останню партію бажаючих переселитись; 140 чоловік було перевезено до Трієсту (Фіуме), звідки вони, через Хорватію, дістались Петроварадина. Роботу комісії було припинено.

Переселенські валки рушили через Польщу до російського кордону і вже 16 липня 1757 р. перша група чорногорців, очолювана вахмістром

215

М.Собецьким, опинилась на Васильківському форпосту . Серед прибулих того літа "чорногорців", виходячи з антропонімічного матеріалу, переховувалась певна, хоча й не дуже значна, кількість болгар - Д.Стоянов, І.Златанов, Т.Іванов, Н.Булгарин та інші²¹⁶. Звідки ж взялись болгари серед чорногорців, які виїхали "західним" шляхом ? Відповідь на це запитання дають формулярні списки гусар Чорногорської команди: всі із згадуваних болгар до переселення були службовцями гусарських та пандурських полків ці-

217

сарської армії . Очевидно, під час квартирування у містечках колишньої Тисько-Моріської Границі, до російських емісарів пристала й група колишніх граничар, болгар за походженням. Чи то з метою приховання від австрійської сторони факту виїзду не тільки турецьких, а й місцевих мешканців; чи то прагнучи дотриматись принципу відповідності форми та змісту (якщо комісія "Чорногорська", то всі переселенці мають бути чорногорцями), офіцери, які керували вербівлею, вдались до досить наївних хитрощів, які хоча й могли замулити очі людині мало обізнаній з балканськими реаліями, однак не приховалися від допитливого ока дослідника.

Більшість з гусар Чорногорської команди після поневірянь увійшли до складу Новомиргородського гарнізону; ті болгари, які переховувались серед

її службовців, вірогідніше за все, злились з болгарським населенням цього

218

шанця .

Більшість болгар, як прибули на південь України протягом 1757-1758 рр. були загітовані до переселення діяльністю Чорногорської комісії, що стала останньою, за часів Нової Сербії та Слов'яносербії, спробою зовнішньополітичного та військового відомств Російської імперії забезпечити приток іноземних підданців до південнослов‘янських колоній в Україні.

Вступ Росії до військових дій на полях Семирічної війни висунув на передній план зовсім інші завдання, а саме - швидку докомплектацію гусарських полків, але без дипломатичних загострень із Портою. Для відправки на "пруський фронт" треба було підготувати кілька команд. Причому відправка ця ніяким чином не повинна була завдати шкоди обороноспроможності регіону, суттєво зменшити його народонаселення та залишити господарства без робітників.

З цією метою 9 березня 1759 р. Сенатом було видано наказ "Про додатковий штат Хорватового и Пандурського гусарських полків". Згідно третього пункту цього наказу проголошувалось утворення двох польових полків, які мали комплектуватись за рахунок молодих, нежонатих чоловіків з дозволених іноземних народів, яких, за повідомленнями генерал-лейтенанта Хорвата, у його поселенні налічувалось до 600 осіб. Один з полків отримав назву Болгарський, а другий - Македонський. В кожному з полків повинно було налічуватись 1.000 рядових у 10 ротах, з належним до них числом штаб-, обер- та унтер-офіцерів. Видача грошового жалування у цих двох полках мала чинитись за зразком вже існуючих гусарських полків; для рядового воно становило 30 карбованців на рік. Рації та порції видавались по рангах драгунських полків. Закупівля коней та шиття мундирів віддавались на розсуд командира Новосербського корпусу - генерал-лейтенанта Хорвата, з вирахуванням з платні військових. Утримуватись ці полки мали за рахунок

219

сум, виданих державою на весь корпус .

Утворення Болгарського та Македонського гусарських полків одностайно сприймалося тими нечисленними вітчизняними та зарубіжними дослідниками, які торкались проблеми їх існування, як факт наявності моноетніч- них команд у системі військової колонізації на півдні України. Так, О.С.Коцієвський саме з цим формуванням пов’язував всю болгарську людність Нової Сербії, і вважав, що започатковано воно було саме на національних засадах²²⁰. Ще далі у своїх висновках пішли македонські та болгарські науковці. Для них у історії обох полків не існує білих плям: вони були втіленням волелюбних прагнень поневоленого народу та мало не предтечами майбутньої державності. Першим такі думки висловив македонський дослідник О.Матковський. Він вважав, що Македонський та Болгарський полки були ні чим іншим, як сталими оселеннями з великою кількістю мешканців, пе-

221

реважно македонської (у розумінні ХХ ст.! - В.М.) національності . Подібної ж точки зору дотримується й болгарський історик І.Тютюнджиєв, з тією лише різницею, що вважає всіх службовців болгарами; наявність терміну "македонська нація", як критерію визначення етнічної належності деяких осіб, на відміну від "болгарська нація", він обумовлює переселенням частини македонських куцовлахів, яких в такий спосіб відрізняли від власне болгар (без розбору, були вони мешканцями чи то Болгарії, чи то Македонії)²²².

Подібні твердження не відповідають дійсності. Ідея створення цих полків виникла у командира Новосербського корпусу вже задовго до опублікування сенатського наказу, але, все ж таки, не викристалізувалась у формі проекту започаткування національних військових одиниць, що видно хоч би з того, що основу Македонського полку склала частина виведених чорногор-

• . . . 223

ців, розподілених між полком та Новомиргородським гарнізоном .

Місцем комплектування Болгарського та Македонського полків було призначено територію українських козацьких полків - містечка Манжелію та Г ородище Миргородського полку, які лежали на лівому боці Дніпра, навпро-

224

ти Нової Сербії . Оскільки видно зі спогадів С.Пішчевича, Македонський полк було започатковано вже весною 1759 р.; Болгарський - пізніше, на початку осені. За ордером генерал-лейтенанта Хорвата полковим командиром було призначено саме його (після закінчення Чорногорської комісії Пітттче- вич, за наказом Військової колегії, перейшов з полку Шевича до Нової Сербії) - прем’єр-майора Пішчевича. Згідно з наказом Хорвата 36 військових з Македонського полку було переведено під командування Пішчевича та найменовано Болгарським гусарським полком (6 унтер-офіцерів та 30 рядо- вих)²²⁵.

19 жовтня 1759 р. Військова колегія на прохання генерал-лейтенанта Хорвата розпорядилась виготовити печатки для обох полків²²⁶.

Пріоритет у праві отримання новобранців, амуніції, коней та зброї належав Македонському гусарському полку (очевидно за принципом першості заснування). Вже на початку 1760 р. для службовців Македонського полку у

227

чугуєвських калмиків було куплено 1.500 коней . Болгарський гусарський полк довгий час налічував сміховну кількість людей - окрім самого Пішче- вича, з обер-офіцерів, було лише 2 прапорщика, які використовувались для посилки за кордон для вербівлі людей. Не кращим чином йшли справи з комплектацією рядовим складом - на весну 1760 р. їх налічувалось трохи бі- льше 200 осіб . Контингент цей відзначався надзвичайною неоднорідністю - були тут і вихідці з Балкан, і дезертири з австрійської та прусської армій, яких тоді чимало нишпорило Польською Україною. Пішчевич самими похмурими кольорами намалював типовий портрет цієї суміші: "всі вони були розбещеними, непідкірливими та гіркими пияками .., часто між ними виникали бійки, під час яких деякі й за ножі хапалися.."²²⁹. Хоча, таку оцінку мемуариста й можна пояснити його суб’єктивізмом, оскільки він сам визнавав,

230

що без ентузіазму сприйняв це призначення . Проте, оригінальні джерела

• . 231

підтверджують позицію командира Болгарського гусарського полку .

Зрозуміло, що такі "вояки" часто приносили командуванню лише клопіт. Для них нічого не варто було отримати підйомні, мундир, коня, і зникну-

232

ти у тому ж напрямку, звідки й з’явились . Справедливості заради зазначимо, що досить часто до прийняття подібного рішення підштовхували затримки у виплаті жалування, як наслідок зловживань вищого офіцерства. Першу, документально зафіксовану, втечу гусар Македонської команди з м.Манжелії можна віднести до вересня 1759 р. Двох втікачів було схоплено

233

на території Вольностей та заковано у заліза у січовій пушкарні . То були

234

болгари І.Стєфанов з Тирново та Н.Іванов з Сілістри .

Особливо гостро ця проблема стояла у Болгарському гусарському полку, який знаходився у резерві і забезпечувався гірше аніж той же Македонсь-