Болгари в російських іррегулярних військових формуваннях в Україні (1723-1751 рр.).

Наприкінці XVII ст., з активізацією російських інтересів до Чорноморського узбережжя, під впливом процесу формування націй та національних культур, поширювалося уявлення про етнічну та мовну єдність слов’ян.

29

ня . Сподівання ці, певною мірою, були виправдані.

Вісімнадцяте століття - час суттєвих змін у системі "європейської рівноваги" та небаченої експансії Росії. Тенденція у політиці, започаткована ще Петром І та продовжена його спадкоємцями, була за будь-яку ціну вибитись у лідери, стати повновартісною імперією, рівною, а може і першою, серед великих.

У боротьбі, яку вела Росія на південному напрямку, їй потрібні були вірні союзники, яких вона цілком слушно шукала серед поневолених Османською імперією балканських та кавказьких християн. І хоча вся зовнішньополітична діяльність російської дипломатії у вищезгаданих реґіонах у XVIII ст. проходить під гаслом безкорисливої боротьби за інтереси "единокровних та единовірних", ми не можемо заперечувати оцінку такої діяльності лише як одного з багатьох кроків на шляху до досягнення кінцевої мети - панування на теренах Османської імперії населених православними. Болгарській "карті" в цій грі відводилось хоча й не перше, але досить помітне місце.

Не буде перебільшенням сказати, що шлях з Болгарії до України був добре знаним в усі часи. документи свідчать, що чимало переселенців знайшло нову долю у лавах Запорозького війська та українських полків ще у XVII ст., коли вплив Росії у цьому реґіоні ще не був настільки всеохоплюю-

30

чим, як у XVIII ст.

31

торговці з Тирново, Пловдіва та Адріанополя .

Якщо ж казати про оселення болгар у південних реґіонах тогочасної України за ініціативою та сприянням російського уряду, то ми можемо віднести його до років життя та діяльності Петра І. Зокрема, вважаючи за корисне завести легку кінноту, цей цар наказом від 20 квітня 1707 р. доручив особі на ім’я Апостол Кічєв набрати 300 чоловік до гусарської команди, при 8 офіцерах з балканців. Люди ці увійшли до так званої "Волоської хоруг-

32

ви" . Незважаючи на свою назву - "Волоський", цей гусарський полк не був суто моноетнічним формуванням і включав до своїх лав і представників інших балканських етносів, зокрема болгар, про що свідчить, хоч би, ім’я та прізвище його полкового командира. Створення подібних легко кінних загонів скоро стало необхідним для Росії як повітря.

Ситуація у південноукраїнському реґіоні, починаючи з 1709 р., була надзвичайно складною: антиросійський виступ запорожців під проводом Костя Г ордієнка та їх подальший перехід під протекцію Туреччини поставили російське командування перед неприємним, але болюче реальним фактом - відсутністю на південних кордонах сили, за допомоги якої можна було б забезпечити збереження державних інтересів та спокійне життя населення України. За планами великого реформатора, такою силою мало стати православне населення Балканського півострова, на який у цей час звертає свій погляд російська дипломатія. Болгари ідеально відповідали необхідним вимогам: православні, слов’яни; до того ж, серед інших південнослов’янських народів, географічно розташовані найближче до кордонів Російської держави. Під час російсько-турецької війни 1710-1711 рр., більш відомої у історіографії під назвою Прутського походу, Петро І розіслав на Балкани емісарів із закликами підіймати повстання проти турок та заступати у російську служ-

33

бу .

Нейштадтський мирний договір надав Петру можливість повернутися до більш активного розв’язання проблеми виходу до південних морів, що настільки яскраво проявилося у Перському поході 1722 р. Терміново було потрібно нарощувати кількість військовосухопутних сил у південному реґіоні. Ідею створення легко кінних гусарських полків було реанімовано, а тому вже 7 січня 1723 р. було опубліковано іменний наказ, оголошений президентом Військової колегії князем О.Д.Меншиковим - "Про набір з однодворців, за-

35

мість ландміліції, гусар та сформування з них полків" . За цим наказом од- нодвірське населення Центрально-Землеробського району Росії мало переселятися на південь - до Бахмутської провінції³⁶. Полковниками, ротмістрами, унтер-офіцерами до них призначалися ті болгари, серби і волохи, котрі раніше служили у Волоській хоругві та були тямущими у військовій справі. Організаційного оформлення полку, однак, не відбулося - він проіснував лише на папері, незважаючи на те, що однодворці почали переселятись у басейн Лугані та Бахмуту. Увагу Петра І, у той час, відволік інший, більш життєздатний та ефективний проект.

25 жовтня 1723 р. Колегія іноземних справ отримала пропозицію майора австрійської служби І.І.Албанеза, серба за національністю, щодо набору на російську службу гусарських полків з балканських вихідців. У цьому донесенні викладено ретельно обміркований план щодо вербування, формування, та оселення на українських кордонах гусар "з фаміліями, тобто з жінками і дітьми". Згідно з четвертим параграфом донесення, формування полків планувалося вести в Києві під наглядом київського губернатора, спеціально призначеними офіцерами. І лише тоді "коли полк, буде зібрано, розпо-

37

чати несення його службовцями дійсної служби" .

Албанез пропонував не вдовольнятися очікуванням переселенців на місцях, а дати йому кошти для від’їзду за кордон і дати йому чисті паспорти для того, щоб можна було забезпечити легальний проїзд майбутнім пересе-

38

ленцям (параграф 9) . Вже 31 жовтня 1723 р., як наслідок цієї пропозиції, з’явився універсал Петра І з закликом до сербів вступати до гусарських полків в Україні, яким гарантувалося отримання ними різноманітних пільг та

39

привілеїв "по їх рангам та службам" . Завідування новоствореною комісією доручалося Албанезу. Отримавши паспорти та 1.200 крб. підйомних, Алба- нез виїхав за кордон вербувати гусарів.

Оселення австрійських військовослужбовців, з самого початку, планувалося в Україні, на чому наполягав і сам І.Албанез. У якості ймовірного місця розташування майбутнього полку вказується територія Прилуцького та Київського козацьких полків⁴⁰. Обов’язок підтримувати зв’язок із Албанезом та корегувати діяльність його комісії покладався на київського генерал- губернатора, князя І.Ю.Трубецького. Перебування Албанеза у Країні відноситься до зими-весни 1724 р. Саме в цей час відбувалося знайомство грани- чар з текстом універсалу.

Відкритої агітації не було - переманювання військових дійсної служби не могло бути схвалено австрійським начальством. Але ж не було нестатку й у "скорочених", апшитованих. Комісія йшла успішно. У своєму листі до І.Ю.Трубецького від 5 травня 1724 р., з Банату, Албанез писав, що роздав подорожні листи (паспорти), десяти штаб- та обер-офіцерам, в тому числі одному полковнику⁴¹. Привертає увагу факт існування добре налагодженого кур’єрського зв’язку: повідомлення з Країни до Києва йшли тиждень. Очевидно, комісія ця, у очах російського керівництва, була справою надзвичайно важливою.

Перші переселенці прибули до Києва 11 червня 1724 р. Серед них був сам Албанез, а з ним 2 капітани, 2 вахмістри та 14 рядових. Про це Трубець-

42

кий доповідав президенту Колегії іноземних справ П.А.Толстому .

Що ж до оселення родин військовослужбовців, то наказувалось, "аби їх поселення було ближче до великоросійских міст"⁴³. Для цього непогано підходила територія Слобідських козацьких полків. Вже у червні-липні 1724 р. було розіслано посильних у їх сотні для вибору місць під оселення грани-

44

чар

Тим часом еміграція тривала. Аби не нервувати надмірно цісарський уряд, граничари та їх родини рухались невеликими групами, щонайбільше 20-30 осіб. Такі переселенські команди прибували до Києва мало не щодня: 13 жовтня 1724 р. прибула група з 7 рядових гусарів - колишніх мешканців м.Сегедін (Тисько-Моріська ландміліція). На чолі групи, зазвичай, стояв один з військових, як правило той, хто мав найбільший авторитет у своїх товаришів. У даному випадку - Т.Сегдієв (Сегединець)⁴⁵.

Менш ніж за півроку (червень-жовтень) 1724 р. у Києві було сконцентровано чималу кількість балканської людності. Станом на 1 листопада 1724 р. - 135 військовослужбовців. А саме: 10 обер-офіцерів - 3 капітани, 3 поручники та 3 прапорщики; 6 унтер-офіцерів - 3 вахмістри, 2 капрали та 1 ротний писар; 119 рядових⁴⁶. Багато емігрантів прибуло разом з родинами. Загальна кількість переселенців мала дорівнювати близько 1.000 осіб.

Про подальшу динаміку та характер еміграції населення Г раниць красномовно свідчать рапорти І.Ю.Трубецького до Колегії іноземних справ, які мали надсилатися щонайменше раз на місяць. Згідно рапорту від 27 грудня 1724 р., особовий склад команди Албанеза зріс за рахунок збільшення кількості рядових гусар до 177 службовців⁴⁷.

Певну повільність темпів еміграції можна пояснити тим, що переважна більшість граничар була, на той час, відсутня.

•48

включено до корпусу генерала Парфі, який знаходився на Сицилії .

Постає питання: якою була питома вага болгар серед граничарського загалу, що переселявся в Україну? Відповідь на це дає той же рапорт Трубе- цького від 27 грудня. Його аналіз дає можливість визначити національний склад команди Албанеза (див. Додаток В).

Утворений 1724 р. Сербський гусарський полк був поліетнічним формуванням, в якому серби не становили абсолютної більшості. Болгари займали другу позицію за кількістю обер-офіцерів, та третю за кількістю рядових гусарів.

Багатонаціональна структура Сербського полку стурбувала безпосередніх виконавців на місцях, які вважали, що зміст повинен співпадати з формою. Стурбований київський генерал-губернатор Трубецький відправив до Колегії іноземних справ два донесення: 26 грудня 1724 р. та 19 червня 1725 р. В них він доводив, що "поміж прийнятими майором Албанезом гусар- сербів з’явились обер- і ундер- офицери та рядові інших націй"⁴⁹, і просив роз’яснення, чи буде правомірним приймати до Сербського полку представників інших етносів.

Протокол засідання Сенату під головуванням канцлера Г.Г оловкіна від 10 серпня 1725 р. наголошував: "Якщо між сербами є вояки інших націй, гідні до служби, то їх утримувати у числі сербів ..." ⁵⁰ Цю постанову Сенату можна вважати першим відомим нам, на сьогоднішній день, законодавчим актом, який леґітимізував болгарські переселення до України.

Кількість болгар, які переселилися невпинно зростала. Хоча характер еміграції не змінився - прибували невеликі групи по 5-10 чоловік, але темпи прискорилися: з інтервалом у 1-2 дні. При цьому групи ці носили змішаний, у національному відношенні, характер - болгари, серби, волохи⁵¹. Певна активізація переселенського руху, як нам бачиться, була пов’язана з поверненням граничарського корпусу з Сицилії, після укладення мирного трактату між Іспанією та Австрією у 1725 р.⁵²

Протягом 1725 р. гусарський полк входив до складу Київського гарнізону, але служби не ніс, оскільки перебував у процесі організаційного оформлення. Полковим командиром, як і раніше, був І.Албанез.

Всього у полку - 295 військовослужбовців.

У грудні 1725 р. у складі полку було 4 роти. На чолі роти стояв капітан. При ньому ж мали знаходитись поручник та прапорщик, вахмістр та ротний квартермістр, а також 5 капралів. Тобто, з загальної кількості 100 службовців, 10 припадало на обер- та унтер-офіцерів.

Перша та друга роти були комплектні - 102 та 100 військовослужбовців. Командиром 1-ої роти був капітан І.Стоянов, при ньому ж - прапорщик Н.Стоянов. Серед болгар-рядових, зустрічаємо новачків - тих, що прибули

53

протягом року - С.Делістанов, І.Булгарин, К.Стоянов (1 рота) ; К.Добромиров, Р.Стоянов, І.Стоянов, І.Нєдєлков (3 рота; яка, до речі, залишалася некомплектною рядовими - 72 гусари)⁵⁴.

Зросла й кількість офіцерського (обер- та унтер-) корпусу полку, болгарського походження - капітан Г.Марков (командир 3-ої роти); прапорщик Б.Райнов та вахмістр Г.Стоянов (обидва у 2-ій роті)⁵⁵.

4 рота перебувала у самому початку оформлення - капітан, поручник, вахмістр та 8 рядових⁵⁶.

Подальша комплектація відбувалася у бік оформлення вже існуючих, та започаткування нових рот, причому, все тими ж швидкими темпами: у сі- чні 1726 р. до 4-ої роти було приписано болгар П.Велчева, Є.Велкова, Р.Тодорова та П. Самоковця. За неповний місяць кількість рядових зросла на

57

20 чоловік . У березні 1726 р. у Сербському полку вже було 12 обер- офіцерів; 22 - унтер-, та 307 рядових⁵⁸. Близько третини у кожній з категорій військовослужбовців становили болгари.

За два роки існування та діяльності комісії, дорученої І.Албанезу (1724-1725), "критична маса" граничар, сягнула тієї межі, за якою розпочиналося хоча й невелике, але цілком боєздатне з’єднання. Очевидно, виходячи саме з цих міркувань, Сенатським наказом від 24 січня 1726 р. гусарський полк було передано з компетенції Колегії іноземних справ до відання Військової колегії⁵⁹.

Паралельно, відзначимо, що починаючи з кінця 1726 р. еміграція колишніх австрійських військових, уповільнюється. Причиною цього став, підписаний 6 серпня 1726 р., російським міністром у Відні, Ланчинським, договір між імперіями Романових та Г абсбургів. Згодом до нього мала пристати й Венеція.

Фактично, то була реанімація "Священної ліги". Сподівались, що сам прецедент підписання оборонного союзу утримає турок від ворожих дій проти домовившихся сторін. За одним з пунктів договору, держави зобов’язувались не надавати притулку та допомоги бунтуючим підданцям одне одного, а довідавшись про будь-які ворожі плани таких осіб, доносить про них та сприяти їх знищенню⁶⁰. Переселенці з Г раниць не те щоб були стовідсотковими зрадниками та бунтівниками (спротив їх носив, скоріш пасивний характер), але, аби не виглядати невдячними у очах нових друзів, дипломатичне та військове відомство Російської імперії тимчасово припинили про- російську агітацію серед слов’янського населення Банату, та скоротили обсяги видачі виїзних документів, через амбасадора у Відні та емісарів у Г рани- цях. Таким чином, інтереси православного населення Австрійської імперії було тимчасово принесено у жертву високій політиці.

Російське військове командування усвідомлювало, що за таких умов доукомплектувати полк за рахунок граничар буде неможливо. Почалися роздуми та міркування. Військова колегія пропонувала розписати гусар по Слобідських козацьких полках, але офіцери-балканці вблагали, аби, навпаки, гу- сарський полк доповнили слобожанами. Аби не ображати переселенців "по їх чужеземству", так і зробили - прислали до Сербського гусарського полку 200 слобідських козаків. Не всі вони були українцями. Як йшлося вище, після Прутської акції (1711) на території Слобідської України оселилося чимало болгар та сербів, котрі заступили на російську службу. Довідавшись про набір балканської військової команди, який вівся у Києві, вони також побажали, вписатись до неї⁶¹.

Некомплектність полку (насамперед рядового складу) вносила певний дискомфорт у життя його військовослужбовців. В першу чергу це позначилось на виплаті грошового жалування. Згідно грамоти Катерини І від 2 лютого 1726 р., надісланої до Київської губернської канцелярії, кошти на утримання приїздивших гусар мали бути виділені з доходів Малоросійської колегії⁶². Кожен з прибулих, у незалежності від рангу, отримував 5 російських карбованців підйомних грошей⁶³. Оскільки ж полк не ніс польової служби, а лише формувався, до того ж офіцерів був надлишок, то жалування усім чинам було знижено на ранг. Тобто, майор отримував майорське звання, але гроші йому сплачувались за поручницьким чином; поручникам - за прапор- щицьким, і так далі. Рядові гусари залишились єдиною категорією військовослужбовців, платню якій знижено не було.

Раціони та порціони, котрі у Цісарії отримувались натурою, в Україні сплачувались грішми (див. Додаток Д). При цьому австрійські норми, знову ж таки, виявились вищими за російські (останні реґламентувалися "Г енера- льною табелю" для військовосухопутних сил, 1720 р.)⁶⁴.

Твердження про те, що у Російській імперії створювались виключно сприятливі, мало не курортні, умови для військових колоністів, як бачимо, не відповідають дійсності.

Залишалося невирішеним питання про оселення родин, так званих "фамілій" військових. Й за рішенням уряду, і за сподіваннями переселенців, то мала бути Україна, але остаточного варіанту обрано ще не було: період з квітня 1727 по червень 1728 рр. відзначився тривалим листуванням між Військовою колегією, командуванням Української армії та канцеляріями козацьких полків з цього приводу. Як одні з придатних для оселення називалися південні частини Полтавського та Ізюмського полків⁶⁵. Переведення всього складу полку у ці місця, проте, не відбулося - вони були необжиті, і селити там людей на зимівлю було б безглуздям. Натомість, з Києва гусарську команду виводять та розміщують на вінтер-квартири у сотеному містечку Прилуцького полку - Варві. Невідомо з яких саме міркувань російського командування, але там він пробув весь 1729 р.⁶⁶ Очевидно, запропоновані місця не відповідали котримсь з вимог, тому, що протягом всього 1729 р. пошуки тривали.

Остаточне рішення прийняв президент Військової колегії М.М.Голіцин. За його визначенням полк, для найкращого виконання службових функцій - охорони кордону, мав бути оселений неподалік від турецьких володінь, на південь від Української лінії, у Бахмутській провінції, біля містечка Тор, де була й невеличка фортеця⁶⁷. Від того часу на довгі роки Тор мав стати місцем постійного перебування гусарських родин та власне польового Сербського гусарського полку (у мирний час).

Тим часом, у структурі полку відбулися не стільки кількісні, скільки якісні зміни. Простежити їх дають нам можливість списки чинів на отримання жалування за вересень-грудень 1728 р., складені на початку 1729 р. Станом на 1 січня того ж року, загальна кількість військовослужбовців складала 316 осіб, що було навіть нижче показників 1726 р. - 341 гусар. При цьому рядових було 279 чоловік. Решту складали обер- та унтер-офіцери. З ними все було гаразд - існуючі 4 роти були цілковито укомплектовано керівними кадрами. З рядовими ж, навпаки - замість необхідних 90, на кожну роту припадало: 59 (1-а рота), 64 (2-а), 72 (3-а) та 84 (4-а). Зрозуміло, що скорочення торкнулось саме рядового складу⁶⁸. Очевидно, невдоволення малим, у порівнянні з цісарським, забезпеченням активізувало рееміграцію деякої частини гусар. Це підтверджується і шляхом співставлення особового складу - чимало службовців-болгар вибуло, а на їх місця заступили зовсім інші⁶⁹. При цьому новий болгарський елемент походив не з Банату. То були болгари з Османської імперії. Брак австрійських граничар вирішено було сповнити ба- лканцями з метрополій. Там завжди вистачало придатного "матеріалу", який чи то був не в ладах з турками, чи то просто бажав зробити кар’єру. Зазвичай схема, за якою такі особи потрапляли до гусарського полку, була наступною: рухаючись на північ невеликими групами по 3-4 чоловіка, вони переходили російський кордон на Кременчуцькому форпості і, отримавши там паспорти, крокували до Києва, де складали клятву вірності російському монарху. Саме

70

так, у серпні 1729 р. прибула група болгар . У іншому документі, окремо на-

71

голошувалось, що це "турецкої області болгари" .

Продовжувалося й переселення з Войни Країни. У червні 1729 р. у Ки-

72

єві з’явилися "цісарської нації болгарин Степан Павлов, ... з товаришами" . Хоча, граничар приїздило вже не настільки багато, як у 1724-1725 рр. Більшість згадуваних переселенців без вагань приймалися на російську службу та залічувались рядовими у 5-у та 6-у роти полку, організаційне оформлення якого тривало протягом всього 1729 р.

Російське командування воліло якнайшвидше завершити організацію гусарського полку. Очевидно, саме з цією метою у Варву було відряджено російських офіцерів у якості комісарів-спостерігачів. До травня 1729 р. на

73

цій посаді перебував капітан Єнцин (Єнсен ?) . З червня 1729 по 1730 рр. -

• 74

капітан П.Володимиров .

Прискорення комплектації полку сприяло тому, що починаючи з 1728 р. жалування військовим почали видавати відповідно чину (зняли пониження

75

на ранг) . Був і інший, менш приємний, оберт медалі: за планами Правлячого Сенату полк готувався до включення у так званий Низовий корпус.

За Петербурзьким трактатом, укладеним 12 вересня 1723 р. російськими міністрами та уповноваженим послом перського шаха Тахмасіба - Ісмаіл- Беком, шах Ірана, за надання йому військової допомоги у боротьбі проти Туреччини, поступався на користь Росії провінціями на західному та південному узбережжі Каспійського моря (Гілян, Мазандеран та Астрабад, з містами Дербент та Баку)⁷⁶. У 1729 р. до них приєдналась і Ширванська область. Російські війська, що знаходились в цих провінціях, складали Низовий (Перський) корпус, склад якого регулярно оновлювався. У корпусі нараховувалось 3.500 чоловік.

Сенатським наказом від 14 серпня 1730 р. гусарський полк, доповнений 200-ми слобідськими козаками, у кількості 459 службовців, передавався

77

під начало генерала Лєвашова, командира корпуса . На початку вересня 1730 р. полк виступив у поход. Вже на шляху до першого збірного пункту

78

російських військ з полку втекло 179 чоловік . Справедливості заради, зазначимо, що то були слобідські козаки . Для них дезертирство було виправданим кроком: вмирати за тисячі верст від рідних домівок не хотілось, а от можливості уникнути покарання з боку уряду, були більшими - вдома, як то кажуть, і стіни допомагають. У гусар-балканців такої альтернативи не було.

Зиму 1730-1731 рр. полк провів на вінтер-квартирах у Царицині, продовжи-

80

вши рух 6 травня 1731 р. .

Відомості про перебування полку у перських провінціях є вкрай неповними. Однак, відомо, що за півтора роки (1731-1732), полк втратив третину військових. Близько сотні болгар та сербів лягло кістьми на берегах Каспію. Не повернувся з цього походу і його командир - І.Албанез. Його місце заступив І.Стоянов, який на той час вже отримав чин майора.

Майор Стоянов прийняв рішення просити російське командування про повернення полку в Україну. Політична ситуація на південноукраїнському кордоні сприяла реалізації цього плану - восени 1731 р. намітилась конфронтація з Туреччиною. Ще 25 серпня генерал-аншеф граф фон Вейсбах, командир Української армії, надіслав до Москви, з Полтави, донесення про те, що кримський хан на чолі Кримської, Білгородської та Ногайської орд та запорожців, готується до виступу у похід. Вейсбах наказав регулярним військам негайно виступити до кордону, та писав Д.Апостолу, аби той негайно

81

мобілізував козаків . Відомості про таку напруженість у відносинах Росії та Туреччини стали знаними І.Стоянову і він, користуючись моментом, зв’язується із Вейсбахом. У своєму листі він представляв, що оскільки у бал- канських країнах пройшла чутка про залічення Низового корпусу, то це від- сахнуло потенційних військовослужбовців від виїзду до Росії. В той же час, як відомо, людина, яка бажає зробити кар’єру у армії, завжди пробирається до кордонів тієї країни, у якій очікується війна. То ж, якби Сербський полк влітку 1732 р. перебував в Україні, то мешканці Болгарії, Сербії та інших країн, а також і ті, хто "були з ним в цісарській службі", тобто, все ті ж гра-

ничари, вступали б до його лав, і за півроку набралось би їх кількасот чоло-

82

вік . Вейсбах рапортував до Військової колегії про пропозицію Стоянова. Вищим генералітетом цей план було сприйнято схвально, та, в свою чергу, зроблено "представление" Сенату та імператриці.

27 травня 1732 р. на докладі Військової колегії, Анна Іоаннівна влас-

83

норучно підписала наказ про відозву гусар з Низового корпусу . Основний склад полку було відправлено в Україну у серпні 1732 р. Наказом командира корпуса М.Левашова, всі місцеві органи влади зобов’язувались всіляко сприяти просуванню гусар, забезпечувати їх, без зволікання, харчами, фуражем та

84

підводами .

Вже восени 1732 р. його повернення очікували в Україні. Оселення полку планувалося Вейсбахом в контексті будівництва Української лінії, ав-

85

тором проекту якої він і був . Між канцелярією київського губернатора та Військовою колегією зав’язалося жваве листування з приводу місця оселення. Остаточне рішення залишила за собою Колегія. За її планом "серби" повинні були оселятись все при тому ж містечку Тор (поблизу Бахмута)⁸⁶.

Чисельність гусарського полку у 1733 р. була вкрай незначною: 14

87

офіцерів та 183 нижніх чинів . Скорочення кількісного складу полку майже вдвічі примусило уряд вжити заходів щодо відновлення його боєздатності. Через необхідність збереження, по можливості, балканського характеру полку, наказами Анни Іоаннівни від 12 березня та 3 вересня 1733 р. передбача-

88

лось конскріптування балканських християн . Окремо наголошувалось на тому, що не слід буквально розуміти заклик до виїзду "сербського народу", оскільки "в службі гусарській у цісаря римського різних народів люди прий-

89

маються" .

Проте реального покращення життя не відбулося. Полк практично не був оселений на відведених йому землях, незважаючи на чисельні "биття чолом" його командира Стоянова⁹⁰. "Фаміліям" полку доводилось мешкати на правах підсусідків в українських та слобідських полках (якомога ближче до місць дислокації власне військової команди Стоянова). Це сталося, головним чином, через те, що полк протягом кількох років знаходився у діючій армії.

Службовці полку не встигли оговтатись після перебування у Персії, коли Європу охопила політична лихоманка: 1 лютого 1733 р. помер польський король Август ІІ Фредерік. Звістка про цю подію пролунала як заклик до війни - Росія готувалась взяти найактивнішу участь у розподілі "польської спадщини". Замість креатури польських магнатів - С.Ліщинського, Росія, спільно з Австрією, воліла бачити корону Пястів на голові саксонського курфюрста Августа. Аби додати сильні аргументи до свого побажання, на спільному засіданні міністрів та генералітету, під головуванням імператриці, яке відбулося 22 лютого 1733 р., вирішено було висунути до польського кордону 20.000 російського війська під командуванням фельдмаршала П.П.Ласі. Військо складалося з 18 піхотних та 10 кінних полків регулярної армії. У підкріплення їм додавалося 15.000 іррегулярного війська, головним чином козаків (донських, слобідських, українських) та калмиків, а також "гусар українських скільки є", тобто, весь особовий склад Сербського гусарського полку⁹¹. Подальша ескалація напруженості у польських справах призвела до безпосереднього втручання Російської імперії. 31 липня 1734 р. корпус Ласі перетнув російсько-польський кордон.

Аннали офіційної російської історії не містять жодних повідомлень про участь службовців Сербського гусарського полку у польській кампанії 1733-1734 рр. Можливо так сталося через порівняну малочисельність цього військового формування, що додавало йому певної "другосортності" у очах дослідників. Однак, у очах російського командування особовий склад полку, попри свої невеликі розміри, залишився на висоті. Про це ми дізнаємося з апшитів гусар: рядові М. Константінов та М.Стефанов (службу у полку розпочали у 1723 та 1724 рр.), разом з іншими чинами, брали участь у облозі Данціга (Гданська) російськими військами під командуванням фельдмаршала Б.-Х. Мініха, яка відбувалася протягом першої половини 1734 р. (місто взяли 28 червня), й за це неодноразово були відзначені начальством⁹².

Сподівання більшості службовців на, хоч би невеличкий, перепочинок після закінчення війни з польськими конфедератами, під час якого можна було б налагодити господарства в Україні, та хоч трішки побути з родинами, виявилися марними.

В Україну полк таки перевели, але зовсім не для звичної прикордонної служби. Ще восени 1734 р. розпочалася конфронтація між Петербургом та Стамбулом з приводу втручання турок у перські справи з одного боку, та наскоків запорожців на ногайські аули з іншого. Щоправда, того, та й наступного року, військові дії, якщо можна так їх назвати, не виходили з площини локальних сутичок.

У 1736 р. полк Стоянова (на той час вже підполковника), у складі 300 гусар було включено до Дніпровської армії Мініха, яка у кампанії того року

. . . . ОЗ

мала діяти на оперативному просторі нижньої течії Дніпра та у Криму .

Першою воєнною операцією гусарського полку у кампанію 1736 р. про яку ми маємо звістки, слід вважати взяття ними, спільно з донськими козаками, табору татарського війська, командиром якого був онук хана - Калга- Салтан. Перебивши кількасот татар, вони були змушені відступити, оскільки не отримали допомоги від головних сил, які знаходились далеко позаду. Втрати авангардної команди становили близько 100 осіб. Питома вага гусар Стоянова, у цих втратах, на жаль, не вказується. Сталося це 30 травня 1736

94

р.

Кампанія 1736 р. носила, великою мірою, характер пробний, розвідувальний. Вже 25 червня, спаливши та сплюндрувавши головні татарські поселення, Мініх, через нестачу води та епідемію, змушений був відвести армію до Дніпра. Незважаючи на те, що не вдалося здійснити всього запланованого, та закріпитися у Криму, похід цей мав велике значення через той резонанс, який він отримав у межах турецьких володінь. Російський резидент у Стамбулі, Вешняков, у одному з донесень Колегії іноземних справ, писав, що турки дуже небезпечні супроти своїх християнських підданців, оскільки ті можуть повстати, якщо російські війська наблизяться до кордонів: "... болгари, волохи, молдовани та інші, настільки сильно турбуються про визволення з-під турецького тиранства й такою мірою схильні до Росії, що за першої ліпшої нагоди життя свого не пошкодують для вашої величності, як для можливої визволительниці". ⁹⁵

Осягнувши неперспективність походів у безводну кримську пастку, російський генералітет планував кампанію 1737 р. з врахуванням попередніх помилок. Кінцевою метою походу стало здобуття турецької фортеці Очаків. Першою "справою" гусар став бій з передовими загонами турецького війська за 12 верст до міста (29 червня 1737 р.). Бій тривав близько 4-х годин силами Сербського гусарського полку та донських козаків. Втративши 10 гусар та 15 козаків, аванґард знищив більше сотні з 5.000-го неприятельського загону. Окрім того, захоплені полонені дали цінні свідчення про прибуття морем до

Очакова 7.000 війська з арнаутів, босняків та помаків (болгар мусульманського віросповідання)⁹⁶.

Щоб не гаяти часу на облогу, Мініх 1 липня 1737 р. повів війська на приступ. Штурм був на дивовиж нещасливим - відкинуті силами гарнізону, кількість якого сягала 20.000 вояків, російські війська понесли значні втрати й відступили. Але ж тут допомогло несподіване везіння: від випадкового пострілу вибухнув пороховий льох (500 діжок пороху), внаслідок чого загинуло

97

6.000 турок . Скориставшись загальною панікою та нерозберихою, гусарський полк, очолюваний І.Стояновим, вдерся до Очакова з боку морського

98

порту, своїми тілами вимостивши шлях для решти російських військ .

Стоянов настільки відзначився у очах Мініха, що той визнавав, що йому "корпуси регулярного війська під команду доручати можна"⁹⁹. Командир полку у нагороду за взяття Очакова отримав чин полковника (до цього згадується як підполковник чи бригадир). Всіх обер-офіцерів та нижніх чинів заохотили сплатою премії у розмірі місячного жалування.

Аби хоч якось компенсувати втрати військовослужбовців-гусар, до полку зарахували 54-х болгар, сербів та греків, яких виявили серед населення міста¹⁰⁰. Переважно то були ремісники-заробітчани з приморських місцевостей Болгарії, серед яких Очаків користувався популярністю як місце стабільних та, порівняно, високих заробітків¹⁰¹. Хоча, не виключено, що присутні були й військовополонені-помаки.

У 1737 р. було започатковано ще один полк, серед службовців якого болгарський елемент посідав чільне місце: колишній полковник австрійської служби, а на той час, генерал польської, ад’ютант князя Любомирського - Кумінг влітку 1737 р. чергового разу змінив сюзерена та виїхав у Росію. Йому було пожалувано чин полковника та спочатку призначено на службу до Сербського гусарського полку. Згодом у Військовій колегії осягнули, що цим завдано образи офіцерам полку які більший час знаходяться на російській службі та мають більше підстав на отримання цієї посади. Тоді під командування Кумінга було передано 2 роти гусар, головним чином з православного слов’янського населення Банату, який формально належав до володінь угорської корони. Назвали новостворену одиницю Угорським гусарським полком. Фактично, він оформився лише весною 1738 р. і саме в кампанії цього року вперше виступив як самостійна бойова одиниця.

Взимку 1738 р. обидва полки було дислоковано на Українській лінії. Гусарські полки - як Сербський, так і Угорський, таким чином, були найближчим резервом російських військ, розташованих на кордоні. У степ регулярно направлялись гусарські роз’їзди для розвідок та відбиття татарських загонів. Завдяки спільним діям гусар та запорожців, взимку 1737-1738 рр., татарські наскоки вперше виявилися неефективним інструментом у боротьбі Туречинни проти Російської імперії¹⁰².

13 січня 1738 р. було затверджено план літньої кампанії. За особистим побажанням фельдмаршала Мініха 900 гусарів з обох полків знову ж було включено до Дніпровської армії, командиром якої він був. Під час просування теренами Очаківського степу, гусари постійно брали участь у битвах з та-

103

тарами: 30 червня на р. Кодимі та 8 липня на р. Саврані . Під час останньої, Сербський полк, за свідченням учасника та очевидця битви - Х.Манштейна, поніс втрати, - було поранено поручника Стоянова та 19 гусарів, з яких 1 помер¹⁰⁴. Наприкінці серпня (28 числа) російська армія вийшла на береги Дністра, де очікували генеральної атаки турок, але такої не відбулося. Лише незначні групи турецько-татарської кавалерії "зшибалися" з гусарськими роз’їздами¹⁰⁵.

Виконати програму-maximum - вторгнення на територію "Дунайських князівств" того року так і не вдалося: наближалось осіннє бездоріжжя; війська терміново повернулись в Україну.

Кампанію 1739 р. Мініх спрямував з врахуванням помилок попередніх років, чи не найголовнішою з яких слід було вважати відмову від бойових дій на балканському напрямку¹⁰⁶. Всі ці хиби було виправлено влітку 1739 р. Отримавши 19 серпня у свої руки фортецю Хотин - ключ до Бесарабії, армія вже через 10 днів вступила до неї; армія йшла без зупинок, не відчуваючи нестатку у продовольстві та фуражі, кожен день розростаючись за рахунок

107

місцевих жителів . 1 вересня 1739 р. російський аванґард увійшов до Ясс - столиці Молдавського князівства. Вже 5 вересня "між штатами Духовними і Світськими Молдавського князівства й фельдмаршалом графом Мініхом" було укладено договір про вступ князівства у підданство Російської імперії . Перед Росією відкрились приголомшливі перспективи для просування на Балкани. Це чудово розумів генералітет - Мініх-син, згадуючи про події осені 1739 р., писав - "обставини тепер склались таким чином, що не тільки були на лице ідеальні зимові квартири для війська, але, що більш важливо, відкрився шлях - у нову кампанію напасти на неприятеля у його власній країні " (тобто, вже на Балканах, у Болгарії)¹⁰⁹.

Майже щодня до представників вищого російського командування доходили чутки про те, що їхнього приходу з нетерпінням чекають. Болгарія, разом із Сербією і справді чекали на російські війська. Причини на це були, і причини вагомі - невдачі союзних австрійських військ у воєнних діях проти турок.

В цілому, війська цісаря непогано провели кампанію 1736 р., заглибившись на територію Західної Болгарії в районі Ніша (Ніси). Місцеве населення зустрічало їх піднесено, забезпечуючи поводирами, продовольством, фуражем та квартирами. Цього та наступного 1737-го року войніки цілими загонами приставали до армії Карла VI¹¹⁰. Метою військових операцій наступного року було визнано гарно укріплену турецьку фортецю Відін на Дунаї (Північно-Західна Болгарія), але, через низку негативних для цісарців обставин, здобути її не вдалось: тут можна вказати і на розтягнуті тили, слабку піхоту та нестачу артилерії, але головною причиною невдач слід було, все ж таки, визнати епідемію чуми, яка охопила Трансильванію та Банат - базу австрійських військ¹¹¹. Вже восени 1737 р. імперські регіменти почали відходити. Турецькі війська, які знову опанували землі під Нішем та північніше, до Дунаю, влаштували різанину, не залишаючи ні малих, ні старих¹¹². Звичайно ж, це не додало популярності Г абсбургам у очах болгарського народу.

Кампанії 1738 та 1739 рр. не виправили становища. Росіяни запізно почали діяти у необхідному, - балканському, - напрямку, і головні сили ос- манів було кинуто на західний (австрійський) фронт. Австрійці, втративши наступальну ініціативу, були здатні вести лише оборону війну, покидаючи позицію за позицією. Шлях був один - до росіян, у Молдову. На початку вересня 1739 р. Мініх писав у листі до імператриці, що "гусари тут гарних людей навербували, поміж якими є й болгари, що прийшли з-за Дунаю навмис-

113

но для вступу до служби" .

Іменні та формулярні списки, апшити та атестати дають нам змогу відповісти на питання про походження цих болгар: першими, як і завжди, переходили "служилі люди" - часто згадувані допоміжні загони турецької армії. Як от, наприклад, войнік з Македонії П.Константінов, який 17-річним хлопцем з власної ініціативи прийшов під стіни обложеного Хотина, та 11 серпня 1739 р. був залічений до Сербського гусарського полку¹¹⁴. Чимало було й звичайних селян. Ми не можемо вказати точну кількість цих болгарських волонтерів, але, враховуючи віддаленість театру воєнних дій від болгарських земель, слід гадати, що число їх не було дуже великим. Не слід і занижувати їх ймовірну кількість, адже саме із війни 1735-1739 рр. балканські команди вийшли комплектними, що, з врахуванням постійних втрат, виводить нас на думку про те, що число таких мігрантів могло сягати кількасот, до тисячі¹¹⁵. Переважно, то був "квіт нації" - чоловіки у віці щонайстарше 20 років. Однак, навіть незначні, ці переселення означали, що надії на допомогу з боку Російської імперії ставали конкретною програмою дій як окремих осіб, так і груп болгарського народу.

Щойно залічені, болгарські волонтери відразу опинились у гущі бойових дій. Відторгнену, за договором від 5 вересня 1739 р., від турок Молдавію треба було якнайшвидше закріпити у російських руках. З цією метою на південь, до р. Серет (кордон з Валахією) були розіслані летучі гусарські загони: в Галац, Роман, Бакау¹¹⁶.

Рейди по території Дунайських князівств стали гарною школою для новоспечених гусарів, справжньою "кузнею кадрів": значна частина обер- та унтер-офіцерів гусарських полків на півдні Російської імперії у другій половині XVIII ст. (болгар за походженням) розпочали службу у російській армії

117

саме під стінами обложених Бендер, Хотина та Ясс .

Але ж, в той самий час, коли у ставці фельдмаршала Мініха святкували підкорення Молдавії, а сини Стара-Планіни мріяли про повернення наступного року до рідних домівок вже не в якості "райя", а переможцями і визволителями всього болгарського народу, було отримано звістку про укладення

австрійцями у Бєлграді миру з турками, миру, за висловом все того ж Мініха,

118

"соромного й повинного бути засудженим". Розписавшись у власному безсиллі, Габсбурги, крім того, 12 вересня 1739 р. підписали вирок всім християнам повернутих туркам земель (тих самих, які Відень отримав у 1719 р., за Карловицьким миром) - сербам, болгарам та волохам. Мініх апелював до государині, благаючи дозволити йому, заручившись підтримкою православних балканців, продовжити переможний похід за Дунай, але у Петербурзі, йдучи на поводу "великої європейської політики", у особі Австрії та Франції, поквапили з підписанням договору¹¹⁹. Не залишалось нічого іншого, як приєднатись 18 вересня до Бєлградського трактату "Про вічний мир та злагоду між 120

обома дворами".

Укладений мирний договір переховував у собі гальмуючу, деструктивну, з огляду на перспективи подальших болгарських переселень, силу: згідно восьмого артикула, прикордонні командири мали "якщо хто після підписання миру, з підданих обох країн, чимось завинивши перед своїм урядом, до

іншої сторони перейде, то їх не приймата, але негайно висилати, аби через

121

таких пустих людей не чинилося між імперіями свар". Отже, відтепер, Росія не мала приймати жодного болгарина - підданця Порти, оскільки всі вони підпадали під категорію скоївших "неслухство": насмілились без дозволу турецької влади покинути територію країни.

У перші часи після підписання російська сторона не особливо ретельно дотримувалася цього пункту. Наприклад, за формулярним списком, двадцятирічний болгарин І.Сербул заступив у службу та підданство її імператорської величності у 1740 р., у час коли всі артикули трактату набули законної сили¹²². Така поведінка російського командування має, і може, бути пояснена. Як наслідок Бєлградського договору, 3 жовтня 1739 р., у таборі під болгарським містом Ніш, при посередництві французької дипломатії, було укладено конвенцію між Російською та Турецькою імперіями - "Про визначення

123

кордонів між імперіями" . Стало зрозумілим, що новий кордон, на південно-західному напрямку, буде окреслено ріками Дніпро та Південний Буг. Вже восени 1739 р. почалося виведення російських військ за цю лінію. Восени 1739-ого та весною 1740-го рр. полк Стоянова знаходився на прикордонній дільниці по Бугу; на його службовців було покладено місію зустрічі та забезпечення послугами перекладачів турецької делегації, яка прибула для остаточного розв’язання всього кола питань, пов’язаних з розмежуванням

124

земель .

Зрозуміло, що будь-який болгарин-перебіжчик міг розраховувати на саме приязне ставлення та раду зустріч з боку вояків з’єднання яке складалося, не в останню чергу, з болгар та очолювалось командиром-болгарином. На практику прийому у службу подібних осіб "затуляли очі" не тільки офіцери- балканці, а й представники власне російської адміністрації в Україні. Для тих, хто не хотів піддавати небезпеці своє життя у ризикованій подорожі ногайськими степами, був ще один шлях, щоправда, довший - через Молдавію та Польщу до Києва. Саме так влітку 1740 р. прибула до київського генерал-

125

губернатора М.І.Леонтьєва, група з 16-ти болгар та греків . Звідти, отримавши підйомні та склавши присягу на вірність російському престолу, вони направлялись у польові гусарські полки.

Після остаточного врегулювання прикордонного питання, закріпленого укладенням "Інструменту" при р. Великий Інгул 4 листопада 1740 р., здавалось би, можна було повернутися до домівок у Бахмутській провінції, поб-

г-т 126

лизу Тора .

Стале оселення болгарської громади, змушеної довгі роки займатися лише військовою екзерцицією, могло прискорити приєднання до неї все нових і нових переселенців з Балкан та Банату. Але час "палацових переворотів" з його нестабільністю у відношенні до попередніх політичних курсів, не сприяв цьому. У листопаді 1741 р. на російський престол зійшла Єлизавета Петрівна. "Балканська" політика нового кабінету стає менш активною. До цього ж додалося бажання Росії, зайнятою війною з Швецією, не загостряти відносин з Туреччиною.

У російсько-шведській війні 1741-1743 рр., волею долі та російського генералітету, болгари-службовці Сербського та Угорського гусарських полків взяли саму жваву участь: у їх активі - участь у приступах Фрідріхсгама,

127

Г еменфорса, Умі та інших міст шведської Фінляндії .

Наказ Військової колегії Леонтьєву від 15 квітня 1743 р. добре ілюструє зміни у політиці уряду по відношенню до підданців Порти: "якщо хто з тих, що з’являться, будуть природні серби та угорці, і паспорты й апшиты будуть мати правильні, тих в службу її І.В. прийняти и для відправки до гусарських полків підготувати, а які ні, тих не утримувати а видати тільки на прохід для прохарчування кожному чоловіку по 8 карбованців, відпустити звідки прибули, і наперед таких приїжджих з-за кордону іноземних людей,

128

також і офіцерів без наказу не приймати." Своїми діями уряд немовби декларував, що він сповнений був бажання рішуче дотримуватись нейтралітету у справі відносин християнських підданих Османської імперії зі своїм сюзереном.

Таким чином, шлях до вступу у російську службу найбільш масовому контингенту болгар - з Туреччини, було тимчасово перекрито. Ускладнювало доплив нових переселенців і те, що після російсько-шведської війни полки так і не повернулись в Україну. З часу скінчення російсько-шведської війни та по першу половину 1748 р. вони залишались у Остзейських провінці-

129

ях . Ці роки стали справжнім випробуванням для їх особового складу: віддаленість від родин, роками не сплачуване жалування не найкращим чином позначилися на потенційній боєздатності цих одиниць.

Лише після того як розпочалися втечі гусар та, навіть, мали місце заворушення зовнішньополітичне та військове відомства Російської імперії дійшли розуміння недалекоглядності політики початку 1740-х рр., яка призвела до втрати політичної ініціативи на балканському напрямку, чим вдало користувалась Австрійська імперія. Висновок цей виник не раптово і був логічним закінченням діяльності плеяди талановитих дипломатів. Російський посол у Константинополі Вешняков послідовно доводив, що для Росії було вигідним, заручившись підтримкою болгар, греків, сербів та інших християнських народів, ліквідувати Османські володіння у Європі, а на їх місці створити сильну християнську державу, яка не могла б бути окремою від Росії

130

через спільність інтересів та бажання безпеки на кордонах .

Близько 1748 р. склався остаточний план дій по втіленню у життя цих ідей. З цією метою, навесні 1749 р. гусарські полки повертають в Україну. Видається спеціальний наказ про вербування "з чужоземних націй людей, а саме болгарських, сербських, грецьких, граватських, мунтянських і босній-

131

ських які в цьому (православному - В.М.) законі знаходяться .

Штаб-квартирою комплектуючихся гусарських полків було обрано Київ. На київського генерал-губернатора (М.І.Лєонтьєв) покладено завдання контролювати цей процес. Було започатковано інститут вербівників. Якщо раніше російська влада вдовольнялась пасивним очікуванням заступаючих безпосередньо у головному збірному пункті - Києві, то тепер за кордон спеціально надсилаються офіцери-балканці, добре обізнані з мовами та звичаями народів Балканського півострова. Саме вони, за висловом одного з таких вербівників, "з підверженням життя свого небезпеці в турецькій області", знаходили бажаючих переселитись, формували з них групи та одним їм знаними стежинами переводили через гори, ріки та степи до кінцевої мети - в

132

Україну . Хоча, як і раніше, за власною ініціативою, продовжували прибу-

133

вати групи банатських граничар .

Зрозуміло, що у випадку розкриття турецькою стороною діяльності подібної особи (фактично, шпигуна та диверсанта), шлях був один - на палю. Але ж і стимул у них був неабиякий: у разі вербування 60 чоловік рядових гусар (рота за цісарським штатом), такий щасливчик отримував посаду ротного командира у ній, що автоматично призводило до нагородження капітанським чином та отримання російського дворянства (в тому разі, якщо до цього не був офіцером)¹³⁴. Вербування мало вестись за свій рахунок.

Абсолютну більшість новоприйнятих гусар зараховували протягом 1749-1750 рр. до Угорського гусарського полку, оскільки у ньому була най-

135

більшою нестача рядового складу . У Сербському гусарському полку на той час вже був повний комплект. Протягом згадуваного часу подібну диспропорцію вдалось вирівняти.

Можливість здобуття "легкого хліба" вабила авантюристів усіх мастей та гатунків, у тому числі й у військовому мундирі. Так, у червні 1751 р. до капітана Сербського гусарського полку Станоєва, який перебувавав у Києві звернувся відставний гусарський капітан австрійської служби, родом македонський болгарин, Г.Іванов та оголосив, що має можливість навербувати та привести до Києва сто чоловік болгар та сербів, для нього - Станоєва. І потрібна для цього якась дрібничка (у грошовому, звичайно ж, вимірі). Станоєв заковтнув цю приманку та видав Іванову 48 карбованців з вербовочних фондів полку, наданих у його розпорядження підполковником Н.Стояновим. Протягом того ж, 1751 р., Іванов двічі виїздив за межі Російської імперії, але не тільки не привів жодної людини, але й не повернув взятих у офіцера полку грошей. Іванов же, у своєму донесенні до Колегії іноземних справ, стверджував прямо зворотнє - він навербував 39 гусар у службу, роздав їм гроші на проїзд, але тих переманили інші вербівники, з Угорського гусарського полку - капітани Валда та Дюка¹³⁶.

Навіть тривале листування між Київською губернською канцелярією, Державною Військовою колегією, Колегією іноземних справ та Київською гарнізонною канцелярією не змогло встановити, хто ж бреше, а хто каже правду у цій історії. Офіцерам Сербського гусарського полку довелося махнути рукою на втрачені гроші, а Іванову, аби не нервував "громадськість" та не допікав колегіям та канцеляріям постійними чолобиттями, виїхати назад,

137

до Цісарії . Вербування було справою нелегкою - перемагав та залишався на поверхні хитріший.

Однак, ажіотаж навколо комплектації вже існуючих гусарських полків, та зроблені урядом полегшення режиму проходження служби для їх складу, не могли затьмарити розуміння того, що ідею створення балканських колоній на південних рубежах імперії, виплекану Петром І, було скомпрометовано. Скомпрометовано, насамперед, у очах потенційних переселенців. Звичайно, можна було доукомплектувати болгарськими, грецькими та іншими хлопцями полки, можна було надати їм квартири в Україні, але цього було обмаль. Потрібно було створити таку систему військових колоній, при якій би гусар не нервувався тим, що роками не бачить родини (бо родина буде поруч), тим, що болітиме голова через те, що він не має чого завтра попоїсти та чим нагодувати коня, якщо, як завжди, затримають жалування (оскільки буде натуральне господарство), та не втече за першої нагоди за кордон, через неподобства (тому, що від втечі його утримають фактори вміщені у попередні дужки). На обрії от-от мали з’явитися нові переселенські валки, ось-ось мала зазвучати голосніше болгарська у південноукраїнських степах - розпочиналась нова еміграційна хвиля.

Таким чином, перший етап болгарської іміграції до України ми можемо вмістити в хронологічні рамки 1724-1740-і рр. Саме у цей період російською дипломатією було визначено місце та роль православних південнослов’янських народів у справі приборкання Турецької імперії та відторгнення її балканських теренів, а також встановлення паритету і розмежування сфер впливу на півострові із союзною Австрією. Християни Балканського півострова стають поводирами зовнішньополітичного курсу Російської імперії.

Одночасно з цим до Південної України спрямовується переселенський рух представників болгарського народу (як з метрополії, так і з осередків болгарської діаспори в Австрії), що стає складовою процесу інкорпорації цих територій до Росії. Ця хвиля переселенців була дуже слабкою (головним чином через більшу зацікавленість уряду у власне австрійських граничарах, які мали досвід служби у банатській ландміліції, а не у селянах з власне болгарських етнічних земель) і йшла у руслі загальнобалканської військової еміграції. Це була навіть не хвиля, а струмочок, у порівнянні з більш масовою колонізацією другої половини XVIII ст., але простежується він досить чітко, а тому є всі підстави для виокремлення болгарських переселень до Південної України у другій чверті XVIII століття у самостійний хронологічний період.

2.2.