Джерела з історії болгар України у XVIII ст.
Джерельну базу дисертаційного дослідження склали документи 11 фондів восьми архівів, бібліотечних та музейних зібрань України та Російської Федерації - Центрального державного історичного архіву України у Києві (ЦДІА України, м.Київ), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ України), Державного архіву Херсонської області (ДАХО), Російського державного військово-історичного архіву (РДВІА), Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), Інституту рукописів Національної бібліотеки України НАНУ, Рукописного відділу Російської Національної бібліотеки (РНБ) ім.М.Є.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі, зібрання Музею ім.Д.І.Яворницького (ДІМ), матеріали етнографічних та фольклористичних досліджень та зібрання документів, що опубліковані центральними установами Російської імперії та окремими істориками.
Аналіз корпусу документів за формальною ознакою, дає можливість відзначити, що значну частину документів з досліджуваної проблеми було
39
надруковано у "Полном собрании законов Российской империи с 1649 г." . Текстова структура "ПСЗРИ" формувалась М.Сперанським вибірково та у скороченій формі. Частину актових документів, які не увійшли до цього зібрання, надруковано в "Полном собрании постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи"40. У всіх цих виданнях частина документів дублюється, що пояснюється структурою державної влади Російської імперії, наприклад: безпосередньою підпорядкованістю Синоду Сенату, а того, в свою чергу, - особисто монарху.
"Полное собрание законов" вже у перші десятиріччя по виході в світ привернуло до себе увагу істориків. З'являються вибіркові перевидання законодавчих актів; досить оригінальною стала добірка документів видана академіком П.Кеппеном, яка поєднала у собі риси бібліографічного покажчика та тематичної публікації джерел41.
Болгарську тематику досліджуваного нами періоду у цій збірці репрезентовано коментованими цитатами з відповідних томів "ПСЗРИ" за 1751-1800 рр.Частину документів було видано завдяки зусиллям дослідників історії Південної України - М.Мурзакевича42, М.Дубровіна43, О.Богуміла44 та Д.Яворницького45. Ними було опубліковано рескрипти Катерини ІІ, ордери Г.Потьомкіна та інших діячів російської держави. Всі вони, різною мірою, стосуються історії болгарської діаспори.
Темі політичних та культурних зв’язків південнослов’янських народів та Російської імперії у XVIII ст. (на теренах Північного Причорномор’я) присвячено добірку документів, опублікованих співробітниками Головного архівного управління СРСР на матеріалах Архіву зовнішньої політики Росії, Військової колегії, Сенату та Синоду46.
Протягом 90-х рр. ХХ ст. активізувалися археографічні студії з проблеми південнослов'янської еміграції у колі українських науковців: слід відзначити публікацію джерел з історії Нової Сербії, здійснену С.Абросимовою та О.Чумак47.
Поряд з цим, більшість документів з досліджуваної проблеми не лише не опубліковано, а й взагалі не досліджено. Переважна частина їх знаходиться у архівних зібраннях Києва, Дніпропетровська, Херсону, Москви та Петербурга.
Зокрема, у ЦДІАУК існує кілька фондів, документи яких стосуються історії переселень болгар до Південної України у період з 1724 до 1800 рр.
Серед таких слід назвати фонд "Київської губернської канцелярії" (фонд 59), частину зібрання якого становлять документи, що супроводжува-
48
ли процес виникнення болгарських поселень . Факт безпосереднього нагляду київських генерал-губернаторів за іноземною колонізацією у реґіоні сприяв складанню цього масиву.
Колекція документів фонду 229 - "архіву Коша Нової Запорозької Січі" зберігає чимало свідчень про взаємини прийшлого болгарського населення з місцевими мешканцями, зокрема запорожцями49.
Саме завдяки матеріалам цього фонду можливим є реконструкція зовнішньо- та внутрішньополітичної атмосфери, у якій відбувалася болгарська колонізація.Присутні у зібраннях ЦДІАУК і масиви джерел, утворені внаслідок діяльності місцевих установ з нагляду за південнослов’янським переселенцями, таких як Слов’яносербська комісія (фонд 1413). Справи цього фонду містять чимало цінних свідчень з історії іррегулярних військових формувань Півдня, до яких входила переважна частина болгар діаспори50.
Залишки, колись численного, фонду "Канцелярії Новосербського корпусу", переховуються у зібраннях ДІМ ім. Д.І.Яворницького51 та ЦДІАУК
52
(фонд 59) . Вони значною мірою збільшують наші уявлення про питому вагу болгар у складі цієї військово-землеробської колонії.
Подібною ж історичною долею відзначається документація Новоросійської губернської канцелярії. Внаслідок дії цілої низки суб’єктивних факторів документи - продукти діяльності цієї установи були розпорошені по численних архівосховищах України та Російської Федерації. Найбільш компактним масивом вони зберігаються у зібраннях ДІМ (фонд "Новоросійського губернського правління") та фонду 14 у ДАХО - фонд так званої "Херсонської губернської креслярні". Ці матеріали, переважно, свідчать про рівень забезпеченості землею болгарських сільських громад та окремих дворянських
53
родів болгарського походження , розкривають механізм отримання новими поселенцями фінансової допомоги від російського уряду54 тощо.
Певна кількість інформації, міститься у законодавчих актах Російської імперії, що зберігаються у фондах РДАДА, зокрема у фонді 16 - "Внутрішнє управління"55. Окремі, хоча й не численні, документи за темою містять колекції рукописних відділів центральних бібліотек України та Росії - ІР НБУ ім. В.І.Вернадського НАНУ (фонди "Балканистика" та "Фортеця Св.Єлизавети)56
57
та РНБ ім. М.Є.Салтикова-Щедріна (фонд "В.С.Попов) .
За походженням весь комплекс документів можна розподілити на матеріали центральних органів влади, їх відгалужень (місцевої адміністрації) та документацію полкових канцелярій іррегулярних з’єднань.
Серед матеріалів центральної влади відзначимо особисті розпорядження монархів та документи центральних установ Російської імперії (Правлячого Сенату, Синоду, Військової колегії та Колегії іноземних справ, Експедиції державного господарства). Факт нагляду окремих гілок центральної влади - колегій та експедицій за ходом переселення болгар до України та координування ними цього процесу знайшов відображення у наявності їх законодавчих розпоряджень серед документації південнослов’янських військо-
• . 58
вих та військово-територіальних одиниць .
Законодавчі документи, чиє виникнення пов’язано з діяльністю місцевих установ: губернських канцелярій та правлінь, місцевих відділень загаль- ноімперських інститутів - різноманітних експедицій, представлені, в першу чергу, компактними зібраннями у фондах губернських правлінь та канцеля-
59
рій
Документи численних полкових канцелярій становлять як окремі архівні фонди60, так і входять складовою частиною до інших архівних колекцій61. Від першопочаткового обсягу пам’яток цієї підгрупи вціліла надзвичайно мала частина.
За видовою належністю документи з історії болгарського населення України у XVIII ст. розподіляються на актові, справочинні, статистичні, на- ративні, мемуарні, картографічні та епістолярні.
Актові джерела відзначаються масовим характером та чисельністю видів - маніфести, накази, жалувані грамоти, положення, інструкції. Більшість з них було опубліковано на замовлення органів центральної влади Російської імперії та зусиллям окремих дослідників, але значна кількість таких документів, через їх місцеву спрямованість не увійшла до подібних збірок та досі не виявлено і не опубліковано (головним чином через розпорошеність по окре- мих фондах). Зокрема, у комплексах, що відклалися внаслідок діяльності Київської губернської канцелярії, виявлено кілька наказів Петра І до генерал- губернатора І.Трубецького62, які не увійшли до жодної із згадуваних публікацій пам’яток подібного типу, але безпосередньо стосуються законодавчого оформлення початкового періоду болгарської колонізації на півдні Україні.
Аналіз актових документів дає змогу дослідити державну політику Російської імперії щодо болгарських військових поселенців та такі її складові, як засади існування, принципи комплектації та причини ліквідації іррегулярних поселених полків, створених з балканських вихідців на півдні України, протягом досліджуваного часу.
Справочинні джерела складаються з документів кількох видів - адміністративно-розпорядчих: ордер, пропозиція; інформаційно-звітних: рапорт, донесення, промеморія; та посвідчувально-інформаційних: атестати, апшити, опитні аркуші, білети та квитанції.
Переважну більшість адміністративно-розпорядчих документів становлять ордери, розпорядчі листи та пропозиції вищого військового та цивільного російського командування на півдні України, у особі київських63 та но- воросійських64 генерал-губернаторів (інколи обидві посади обіймала одна людина) керівництву місцевих органів влади та генералітету іррегулярних полків, та відповідна ним звітна документація у вигляді рапортів та проме- морій65. Загальна мілітаризація українського Півдня протягом XVIII ст. сприяла появі саме такого виду пам’яток та перетворення їх на найбільш численний вид джерел.
Дещо осторонь стоять посвідчувально-інформаційні документи, що супроводжували процес прибуття66, прийняття у російське підданство67, наділення землею68 та вихід у відставку з дійсної військової служби69 болгарських поселенців. Їх поява зумовлена документальним оформленням відносин ієрархічно нижчого щаблю - між державою та конкретною історичною особою.
Інформативний потенціал справочинних джерел дозволяє відтворити механізм взаємодії між центральною державною владою та місцевим керівництвом з приводу різних аспектів життя болгарських поселенців, реконструювати плин історичних процесів на найнижчому рівні - мікроісторії.
Статистичні джерела з досліджуваної проблеми представлені, головним чином, формулярними списками, зведеними відомостями військовослужбовців, відомостями на отримання жалування тієї чи іншої з балканських
70
іррегулярних команд ; матеріалами, які відбивають земельне забезпечення болгарських поселенців реґіону - відомостями про роздачу земель офіцерст-
71·· · 72
ву , відведення ділянок нижнім чинам та відомостями з зазначенням чисе-
73
льності населення у поселених полках, окремих селищах тощо.
Дещо осторонь від головної групи масових статистичних документів стоять описово-статистичні праці. Спорідненим з пояснювальними записками до атласів є опис Едісана, складений у 1791 р. інженер-майором Ф. де Во-
74
ланом. Він супроводжував карту Очаківського степу . В цій праці наведено дані про чисельність та розміщення болгарського населення Очаківського степу у перші часи по приєднанню його до Російської імперії.
Присутні й камеральні описи. Зокрема виявлено один, датований груд-
75
нем 1796 р. У цьому описі, окрім відомостей про місцезнаходження болгарських селищ міжріччя Дніпра та Південного Бугу, склад та чисельність їх населення, проаналізовано перспективи розвитку господарства болгарських поселенців.
Всі згадувані документи дозволяють реконструювати процеси поземельних відносин у болгарських громадах Півдня, дослідити внесок переселенців у аграрну інфраструктуру та відтворити соціальний устрій балканських колоній. У той же час, відсутність системи їх порічного складення призвела до неповноти комплексу статистичних джерел і, як наслідок цього, до ускладнення реконструкції соціально-економічної історії болгарської діаспори. Дається взнаки і однобоке спрямування діяльності губернських установ Російської імперії, які відповідали за забезпечення землею нових поселенців - абсолютна більшість їх документації стосується поміщицького (офіцерського) користування землею, що відбивається й на спроможності дослідника висвітлити подібні процеси у середовищі рядових поселенців.
Наративні джерела представлено роботами, написаними у період російсько-турецьких війн останньої чверті XVIII ст. Утворення болгарських поселень на півдні України було відзначено вже сучасниками. Серед перших дослідників слід назвати І.А.Гільденштедта. Спостереження Гільденштедта за новими поселенцями відклалися у двох групах пам’яток: у щоденнику та рапортах до Академії у Санкт-Петербург.
У щоденнику Гільденштедта76 відбилося розуміння науковцем належності болгар до "слов’янського племені"; занотовано найбільш цікаві, на думку дослідника, моменти побутової традиції поселенців, наведено відомості про кількість болгарського населення у окремих населених пунктах Новоросійської губернії. Рапорти цього вченого до столиці не становлять єдиного комплексу документів та розпорошені по фондах окремих архівних установ. Зокрема кілька таких рапортів виявлено серед матеріалів, що складали особистий архів В.Попова; наприклад - 37-ий рапорт Гільденштедта, надісланий
77
з шанця Кам’янського містить відомості про стан розвитку виноградарства у маєтках дворянства болгарського походження та у середовищі військових поселенців Новомиргородського шанця, значну частину населення якого складали болгари.
Інший російський науковець, який відвідав Південну Україну у 1784 р.,
78
- В.Зуєв у своїх "Путешественных записках" , хоча й не піднявся вище констатації самого факту існування такого явища, як болгарська колонізація, проте навів цілий ряд надзвичайно цікавих фактів про заняття мешканців но- воприєднаних територій, кількість населення, церковних споруд тощо, які стосуються саме болгар (без огляду на акцентування щодо етнічної належності).
Робота військового інженера А.Мейера стала наступним кроком у
79
справі вивчення Очаківського степу . Автор наводить низку цікавих відомостей про техніку землеробства, сорти злаків та винограду, стан забезпечення гідроресурсами сільського господарства області.
Мемуаристику XVIII ст. представлено, головним чином, спогадами офіцерів-іноземців на російській службі, які за родом діяльності були знайомі з військовим боком життя болгарських колоністів. Всі вони є цінними для повновартісного відтворення історії болгарської діаспори на півдні України у середині XVIII ст.
Серед найбільш ранніх слід назвати мемуари німецького офіцера на
80
російській службі Х.Манштейна . Вони побічно висвітлюють участь війсь- кових-болгар у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр.
Наступними за часом є спогади С.Пішчевича, сербського офіцера, який
81
обіймав різноманітні службові посади у Слов’яносербії та Новій Сербії . Ці мемуари базуються як на власних спогадах Пішчевича, так і на матеріалах його особистого архіву, основу якого склали різноманітні справочинні документи (ордера, промеморії та ін.), адресовані автору І.Хорватом, І.Шевичем та іншими діячами південнослов’янської військової еміграції. Більшість з них подано Пішчевичем у тексті спогадів, без редагування та авторської обробки, що додає особливої цінності роботі, з огляду на те, що переважна частина матеріалів канцелярії Новосербського корпусу, до складу якого входили Болгарський та Македонський гусарські полки, без зворотно загинула.
Записки французького консула при ханському дворі у Бахчисараї, барона де Тотта82, містять низку цікавих даних про допоміжні частини османського війська, укомплектовані за рахунок балканських християн: озброєння, обмундирування, їх співчутливе ставлення до російського війська та небажання воювати проти своїх єдиновірців.
Картографічні пам’ятки відіграли важливе значення у проведенні дисертаційного дослідження. Більшість з них складено за вимогами вищих щаблів влади Російської імперії та мали прислужитися потребам військової та цивільної адміністрації у інкорпорованих імперією місцевостях Південної України. Саме до таких належать матеріали колишнього Імператорського
83
Депо карт . Завдяки цим матеріалам можна відтворити структуру адміністративно-територіального поділу реґіону, кордони поселених полків тощо. Функціонування місцевих, губернських органів також не відбувалося без забезпечення їх виконавців засобами орієнтування на підлеглих територіях. У зібраннях фонду Новоросійської губернської креслярні збереглося чимало карт місцевостей Південної України, складених офіцерами-геодезистами. Окрім власне карт географічних присутніми є межові плани - описи та зображення меж земельних володінь громад поселян та поміщиків84.
Епістолярні матеріали у джерелах, які склали базу дослідження, представлено слабко. Пам’яток листування діячів місцевого рівня збереглося мало. Такий стан речей може бути пояснено тим, що сам військовий характер болгарської колонізації впродовж XVIII ст., з строгою ієрархією та чітко визначеним порядком проходження документації, не сприяв появі саме такого виду джерел. Виявлено лише два листи - командира Молдавського гусарсь-
85
кого полку В.Звєрєва (Лупула) до кошового П.Калнишевського та чернетку листа київського генерал-губернатора І.Костюріна до російського посла у Константинополі О.Обрєскова86. Обидва листи не носять розпорядчого характеру та відзначаються особистою зацікавленістю адресантів. Таким чином, епістолярії, внаслідок специфічних спонукальних мотивів, для їх створення та особливостей осідання по зібраннях, не становлять численної групи джерел, використаних при проведенні дисертаційного дослідження.
Окреме місце у комплексі джерел, які склали базу дослідження, займають лінгвістичні джерела та джерела історичної традиції.
Лінгвістичні джерела представлені словниками болгарських антропо-
87
німів, архаїзмів та діалектизмів болгарської мови . Вони носять допоміжний характер, але є незамінними у справі етнічної ідентифікації окремих історичних осіб, тлумачення та інтерпретації малозрозумілих термінів тощо.
Представлено, також джерела історичної традиції - перекази мешканців найстарішого болгарського села в Україні - смт. Вільшанка Кіровоград- 88
ської області .
На сьогоднішній день, від першопочаткового корпусу джерел, внаслідок різних об’єктивних та суб’єктивних обставин, вціліла надзвичайно мала частина. Це гальмує процес реконструкції історії болгар Південної України XVIII ст. та створює лакуни у побудованих моделях. Однак комплексний аналіз джерел різного походження і видової ознаки та подальша евристична робота дозволяють, певною мірою, компенсувати подібну неповноту.
Так, багато з документів, які мають відношення до історії болгарського населення України у XVIII ст., вперше опрацьовано та введено до наукового обігу саме в даному дисертаційному дослідженні.
Закінчуючи розгляд історіографії проблеми та джерел, зазначимо, що на сьогодні зберігається потреба у опрацюванні нової єдиної концепції, яка б із врахуванням всіх аспектів пояснювала передумови, обставини та утворення болгарського анклаву протягом 1724-1800 рр. Комплекс джерел, який перебуває на сьогодні у розпорядженні дослідника, хоча й не є цілком повним, але дозволяє працювати у напрямку подальшого поглиблення знань про історію болгарського населення Південної України у XVIII ст.