Балкани та болгарський народ у політиці Австрійської імперії наприкінці XVII - на початку XVIII ст.

Балканський півострів вже впродовж кількох тисячоліть відіграє важливу роль цивілізаційного перехрестя у житті європейських народів. Він був і залишається зоною зіткнення інтересів багатьох держав, політичних блоків та суперетносів (мусульманського та християнського).

Виникнення останнього із згаданих протистоянь, глобального, відноситься до XIV ст., коли півострів було завойовано малоазійськими турками. Остаточне підкорення болгарських етнічних земель завершилося у 1396 р. Православне населення Балкан було перетворено на безправну масу - "райя".

Держави Європи довгий час не приділяли гідної уваги розв’язанню "східного" питання, вдовольняючись лише оборонними заходами. Роль аван- ґарду християнського світу протягом XVI-XVII століть відігравала Австрія. Перше зіткнення цієї держави з Туреччиною сталося під час війни 1529-1533 рр., за результатами якої Відень втратив частину Угорщини. Подальші авст- ро-турецькі війни (1541-1547, 1551-1562, 1566-1568, 1592-1606 та 16601664) велись, головним чином, на території Трансільванії, але не принесли територіальних надбань жодній із сторін¹. Показовим є той факт, що під час 15-річної війни (1592-1606) антитурецьку коаліцію було розширено за рахунок найвпливовішої сили південноукраїнського реґіону - запорозького козацтва, чим було окреслено подальшу роль північнопричорноморських територій у вирішенні балканської проблеми².

Війна 1683-1699 рр., яка розпочалася з облоги Відня турками (15 липня - 12 вересня 1683 р.), не була, по перших часах, вдалою для австрійців. Переломним моментом боротьби, що точилася слід вважати утворення 1 березня 1684 р., під керівництвом римського папи, "Священної Ліги" з таких держав як Австрія, Польща та Венеція для ліквідації турецької загрози. У 1686 р. до неї приєдналася Росія, чий виступ проти Туреччини у напрямку Крима та Азова сприяв військовим успіхам Ліги на балканському напрямку.

Наближення австрійських військ до болгарських земель підготувало умови для антитурецьких повстань місцевого населення. Серед них ми можемо згадати два найбільших - Чіпровське та Карпошове (1688). Перше вибухнуло у Північно-Західній Болгарії, за ініціативи мешканців містечка Чіп-

з

ровці та сусідніх селищ, у котрих мешкали болгари-павлікіани . Друге локалізувалося на території Північно-Східної Македонії, та назване так по імені ватажка гайдуків - Карпоша, який очолив повсталих⁴. Ці два збройних повстання сталися в нагоді командуванню австрійської армії, оскільки дали змогу закріпити досягненні успіхи, та надали у користування цісарським військовослужбовцям гарних поводирів та розвідників, обізнаних з місцевістю та мовою її населення.

Австрійці перебували на згадуваних територіях протягом року. Вже наприкінці 1689 - початку 1690 рр. почався їх відступ. На першому етапі війни Леопольд І вирішив спочатку закріпитися у Банаті та Трансільванії, а відтак не було й потреби утримувати гарнізони за Дунаєм - власне на Балканах. Паралельно з армійськими обозами потяглися на північ і валки переселенців. Страх турецької помсти примусив майже цілковито виселитись мешканців Чіпровців та навколишніх сел: Копиловців, Желязни та Клісури. Хоча більшість цих болгар, за віросповіданням, були католиками, серед них переховувалась й певна кількість їх православних сонародників⁵. Не менш масово йшла еміграція з Македонії. Переселялись, головним чином, болгари з мм. Куманово, Скопьє, Кратово, Кривої Паланки, Тетово, Бітоля та їх околиць⁶.

Така тотальна втеча мала неабиякий сенс: у 4-х селах Чіпровській око- лії, чиє населення не встигло виїхати, турки, влітку 1690 р., на горло скарали

7

чоловіків, а жінок та дітей повідганяли на невільницькі ринки . Подібне відбувалося й у Македонії - землі віддавалися на пограбування ордам добру-

дзьких та ногайських татар. Останні, буквально, залили їх кров’ю, призвівши

. . . . 8

до знелюднення та запустіння північномакедонських територій .

Обидва переселенські потоки під прикриттям австрійської армії було спрямовано до Банату - історико-географічної області між Трансильвансь- кими Альпами та рр. Сава, Дунай, Тиса та Мурешул (Моріш, Моріс)⁹. На чолі переселенського руху постав сербський патріарх Арсєній Чєрноєвич (велика кількість сербів також покинули батьківщину)¹⁰. Тут болгари заселилися у міста Петроварадін (Новий Сад), Сегедін, Суботіца, Бає¹¹, Осієк, Шол- мош, Тотварадія та інших¹².

Так було покладено початок болгарської колонії у Банаті. Загальна кількість балканських переселенців у 1688-1690 рр. коливалась, за підрахун-

13

ками різних науковців, від 100.000 до 200.000 осіб . Серед поселенців виділялися своєю чисельністю серби; другу позицію посідали болгари. Чимало було греків, аромунів (куцовлахів) та православних албанців.

Переселення відбулося спонтанно, несподівано як для австрійського уряду, так і для самих балканців. Перебування у Банаті бачилося їм заходом вимушеним та тимчасовим. Всі сподівались на якнайскоріше повернення до рідних осель (звичайно ж за умови військових перемог Австрії). Статус території на якій оселились болгарські громади протягом війни залишався нез'я- сованим. Так само невизначеним був і статус поселенців впродовж 16891699 рр.

Зауважимо, що більша частина чоловіків з балканської колонії, вступили до лав австрійської армії. Цьому сприяло й те, що деякі з них вже мали досвід військової служби: напівпривілейовану частину болгарського населення у Османській імперії складали так званні войніки¹⁴. За допоміжну службу у війську вони звільнялися від сплати державних податків.

Окрім войників існували ще й інші допоміжні частини турецького війська, укомплектовані за рахунок християн : лагумджі та муселіми (род інженерно-саперних військ)¹⁵. Всі вони, та їх родини, за службу, звільнялись від сплати податків.

Досить часто, за першої-ліпшої нагоди, такі загони залишали турецьку службу та переходили на бік супротивників Османської імперії, при цьому кількість службовців у них була значною - від 50 до 100 чоловік.

Послугами таких перебіжчиків, які автоматично потрапляли до аванґа- рду армії, цісарський уряд залюбки користувався впродовж всієї війни, аж до підписання у 1699 р. Карловицького мирного договору. За ним до Австрії відходили Банат і Трансильванія. Балканські терени залишалися у володінні Порти. Г оді було й мріяти про повернення на батьківщину. Учорашні військовослужбовці-балканці, волею вищого командування, після демобілізації,

17

оселялись у, заснованих 10 років тому, колоніях .

Таким чином, утворився прошарок войників у Банаті. За ними було залишено право носити зброю. За думки офіційного Відня, неможна було тримати настільки чисельну масу людей, які мали досвід збройної боротьби з османами, які й самі досконало знали організацію та звичаї турецького війська, без гідної справи. З метою захисту кордону було сформовано дві ланд- міліції, або "Войни Країни" (також фігурують як Границі): у 1701 р. - Сла-

вонську (також фігурує під назвою "Савсько-Дунайська"), а у 1702 р. - Тись-

18

ко-Моріську, центрами яких, відповідно, стали міста Осієк та Сєгєдін .

За умови несення військової служби поселенці звільнялись від сплати податків. Також їм надавались у користування земельні ділянки, та гарантувалась свобода віросповідання. Окрім того, введено було грошове жалування (див. Додаток А).

Також видавалися гроші на купівлю порціонів (особисте харчування) та раціонів (фураж для утримання коней). За одиницю виміру бралась піврічна норма рядового гусара. Вона становила для порціону: муки 30 гарнців; м’яса 3 пуда 10 фунтів; пшона або круп 2 гарнця; за сіль 0,2 флорина та 4 воза дров. Для раціону: вівса 60 гарців та 4 вози сіна¹⁹. То були, так званні, 1 порція та 1 рація. Військовослужбовці отримували різну їх кількість, в залежності від чина. Г рошовий еквівалент вартості порцій та рацій, розподілявся на місячні частки (див.

Населення країн групувалося у шанцях - укріплених містечках по кордону, які мали бастіонні споруди. Шанець керувався комендантом, призна-

20

ченим з німецького офіцерства . Охорона кордону проводилась шляхом організації кінних роз’їздів.

За загальновизнаними військовими класифікаціями, граничари належали до гусар, роду легкої кінноти, надзвичайно популярної у Австрії та Угорщині того часу²¹.

Звичайне озброєння гусар складалося із безбагнетового карабіна, двох

пістолів та довгої шаблі у металевих ножах з шкіряними ташками (різновид

22

турецької пала) . 60 озброєних граничар-гусарів з кіньми становили роту. З

23

10 рот складався гусарський полк (регімент) - тобто 600 гусарів . Населення

кожного шанця мало виставляти від однієї до кількох рот, в залежності від кількості дорослих чоловіків. Найбільш великі міста, такі як Сєгєдін, Осієк

. . . . . . 24

чи Петрварадін утворювали, відповідно, цілі гусарські полки . Назву свою вони, скоріш за все, отримували згідно назви населеного пункту, чиї мешканці складали більшість військовослужбовців. Підтвердження цього знаходимо у звістці про існування Калмуцького регімента, що отримав назву від іме-

25

ні банатського містечка Калмут .

Протягом перших двох десятиліть по утворенні Границь, австрійський уряд дотримувався практики збереження дарованих балканським переселенцям пільг та привілеїв, але на початку 1720-х років обставини змінилися.

У 1716-1718 рр. Австрія у союзі з Венецією воювала з Туреччиною та, за мирною угодою, укладеною у сербському містечку Пожарєвац, отримала у своє володіння Північну Сербію з Бєлградом, частину Валахії та Боснії²⁶. Таким чином граничарські поселення Банату опинилися у глибині Австрійської імперії. Потреба у їх існуванні відпала. Переселення їх на новий кордон, у очах Г абсбургів, також не мало сенсу - там вистачало населення. Розформовувати їх, однак не стали, але штати скоротили. Значну кількість кадрових військових - від рядових до обер-офіцерів було апшитовано.

27

займати посад вищих за обер-офіцерські (тобто вищих за капітана) .

На середину правління Карла VI Габсбурга (1711-1740) припало й загострення релігійної проблеми. Пожаревацька мирна угода (1719), за рахунок територіальних надбань на Балканах, призвела до зростання кількості православних підданців імперії. Римська курія відразу ж звернула увагу австрійського та угорського католицького духовенства на необхідність привести його хоч би під формальний патронат Ватікана. Мова йшла про запровадження унії, та утворення таких церковних структур, у яких би при збереженні "східного" обряду, вищою інстанцією вважався папа.

Найбільш далекозорі з балканських військових вирішили перейти на службу до єдиної, на той час, православної слов’янської країни - Росії. Почало готуватися хоча й не масове, але ж переселення. Для цього існувало багато причин, і кожна з них була настільки вагомою, що саме вона могла стати вирішальною : невиконання австрійським урядом обіцяних у кінці XVII ст. привілеїв; болгарські поселенці зневірились у можливості звільнення Г а- бсбургами їх етнічних територій на Балканах; утиски католицтва, особливо єзуїтів; прагнення покатоличити чи навернути до унії православних болгар; наступ місцевих феодалів, що бажали закріпостити "скорочених" граничар; вкрай жорстка дисципліна, насаджувана австрійським військовим командуванням у ландміліцьких полках, що призводило до протистояння балканців із

• 28 німцями .

Австрійські болгари, та й вся балканська колонія взагалі, виступили як єдине ціле - всі вони були православні, розмовляли спорідненими мовами, і це давало їм можливість протистояти понімеченню. До того ж, зросла нова генерація, котра, завдяки непогано налагодженій у Австрії системі освіти, була обізнана з надбаннями європейської культури того часу, і це давало їм змогу краще усвідомити свою несхожість з оточуючим католицьким світом. А місцеві священики та вчителі збуджували у них відчуття православності, любові до Росії, близької за мовою та вірою. До того ж, воєнні успіхи Петра І мали широкий резонанс та приваблювали кадри військовослужбовців, що бажали швидко просунутися по службі. Та й різноманітні привілеї та високі чини, які надавалися Петром І іноземним офіцерам, були дуже суттєвим стимулом.

Весь цей комплекс чинників призвів до того, що до Російської імперії було спрямовано болгарський переселенський рух, причому рух цей відбувався не з етнічних земель, не з метрополії, а з осередків болгарської колонізації, що утворилися у міжріччі Сави, Дунаю, Тиси та Мориші наприкінці XVII ст. Абсолютна більшість переселенців цієї хвилі належала до військових поселенців - граничар, головним заняттям яких була охорона кордонів. Це наклало певний відбиток не тільки на ментальність, спосіб життя мігрантів але й суттєво вплинуло на весь характер болгарської колонізації в Україні, зумовивши на довгі роки її мілітарну спрямованість.

2.2.