Козацький устрій під владою Корони Польської у другій половині 70-х — на початку 80-х pp. XVII ст.
Незважаючи на те, що за міжнародними договорами другої полоьини XVII ст. Правобережна Україна і потрапила під сферу впливу польського короля і турецького султана, влада кожного з монархів в окремі роки даного періоду була тут суто номінальною (хоча найбільший вплив на внутрішньополітичні процеси у регіоні мала Річ Посполита).
Разом з тим, прагнення українців до утвердження власної держави, всупереч негативним тенденціям, продовжували торува¥й собі шлях. На жаль, вітчизняна історіографія майже обійшла увагою висвітлення внутрішнього життя цього стану, який залишався головним чинником суспільно-політичних рухів на правобережних землях протягом останньої чверті XVII ст.«Тільки над Дністром Гоголь, не хотячи полковництва утратити, держався при руці Дорошенковій»"5— свідчив Літописний запис за 1674 р. Однак, згодом подільський полковник Є. Гоголь погоджується стати наказним гетьманом правобережного козацтва від імені польського короля. Ян III Собеський, отримавши неперевірену і, як потім виявилось, фальшиву звістку про смерть П. Дорошенка, універсалом від 4.IV.1675 р. (?) призначає «для кращого між усіма вами (правобережними козаками. — Т.Ч.) управління Гетьманом наказним уродзоного Гоголя»."6
Очоливши козацьку організацію Правобережної України, Гоголь з подвійною енергією починає воювати зі своїми вчорашніми союзниками. Влітку 1675 р. разом з полковником Кияшкою він неодноразово розбиває загони турків під Кам'янець-Подільським, «де їм допоміг сам бог»."7 У вересні—жовтні відділи Гоголя відвойовують у турків та їх прихильників Ладижин і Умань, обороняють від них Брацлав.1,8 Наприкінці жовтня гетьман особисто звертається до Яна III Собеського із скаргою на погане постачання його підрозділів, а також повідомляє короля про те, що «певне до кілька тисяч людей до мене звернутися мо- же».1" Під цим листом стоїть такий підпис «Eustaphi Hohol Hetman Nakazny Woysk Zaporowskich J.
K. Mci».120У лютому наступного року Є. Гоголь взяв участь у коронаційних урочистостях з приводу вступу на трон Яна III Собеського. Варшавський сейм, оцінюючу заслуги призначеного гетьмана, надає йому шляхетський стан.121 Разом з ним були нобілітовані полковники С. Корсунець, М. Лукейчик, А. Зелен- ський, сотники В. Іваненко, Г. Бернашовський, Я.Озажинський, С. Бахринський, осавул П. Калькуль (?), обозні К.Гасаненко та
А. Ясеновський. На сеймі було відзначено, що за чотири попередніх роки на «Військо Запорозьке: 3 хоругви Ханенка, козакам димерським і людям під Кияшком»—витрачено 137806 зл.122 Сенатська комісія, за пропозицією короля, вирішила зменшити кількість «козаків Запорозьких на Поліссі, що стації мають» до чотирьох полків (4 000 чол.)123 Саме ці полки під керівництвом наказного гетьмана Є. Гоголя мали взяти участь в осінньому поході Яна Ні Собеського проти турків. Правобережних козаків спочатку було внесено до загального компуту польської ар- мії.124 Крім того, у своєму таборі король утримував за власний рахунок ще 400 козаків.125
Однак практично козацька проблема не вирішувалась панівними колами Польщі. Тому, повернувшись на ПраЬобережну Україну, Гоголь, незважаючи на особисті привілеї, збирає старшину і пропонує їм «пану гетьману задніпровському (І. Самой- ловичу.— Т.Ч.) поклонитися».12'' Поштовхом до таких дій стала відсутність будь-якої матеріальної допомоги з боку владних структур Речі Посполитої. Козацька рада навіть вислала своїх представників до лівобережного гетьмана для вироблення умов переходу своїх військ. Однак у липні король викликав Гоголя до Станіслава, заплативши гроші і «барви» з свого скарбу, наказав набрати дієздатне військо. Воно мало взяти участь в осінній кампанії польської армії проти турків. Але правобережний гегьман спізнився на допомогу обложеному під Журавном королю (Х.1676 р.) і прибув туди вже після підписання польсько-турецького мирного договору.
Зважаючи на постанови перемир'я, рада польського сенату прийняла рішення передислокувати полки С. Корсунця (Семена), і Шульги (Шелиги) та Кобелзького під загальним керівництвом Гоголя (близько 2 000 чол.) у Димерське староство, що на Поліссі. Під управління наказного гетьмана надавались Корости і u івська, Чорногородська і Димерська фортеці, також козакам дозволялося перебувати в околицях Білої Церкви та Паволочі. Крім того, правобережному козацтву надавали право «вислати панів послів на майбутній сейм... написавши в інструкції всілякі свої потреби).127 Відомості про те, чи висилали козаки своїх послів на сейм 1677 р. відсутні. Відомо, що на ньому лише прийняли окрему спеціальну конституцію шсдо них — «Консервація Війська Запорозького» призначила їм з коронного скарбу 60000 зл.12*
Поселившись на поліських землях Київщини, Є. Гоголь починає запрошувати до себе на службу козаків з лівобережних ноіків. Цього дуже боявся І.Самойлович, який постійно нагадував охотницькому полковнику Г. Ноницькому, щоб той охороняв жителів прикордонних міст від «нгвєтов і прельщцній» правобережного гетьмана.129 Разом з тим, Гоголь обіцяв захищати маєтності Києво-Печерського монастиря на поліських землях; «...готовий захищати маєтності ті..., яко син православний... лонє- же вручено мені від короля дозвіл у всьому Поліссі».130 У СІЧНІ 1677 р. лівобережний гетьман І. Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози Гоголя захопити Київ.131 6.1Π Самойлович скаржився царю, що Є. Гоголь «різними способами легкомислячих тутешніх людей переманює».13 Невдовзі московську владу дуже схвилювала чутка про перехід переяславського полковника Д. Райчі на Правобережну Україну. Цар Федір настійливо прохав І.Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя».133 Про серйозність даної проблеми для московського уряду свідчить той факт, що лівобережному гетьману було вислано 10000 золотих рублів в подяку за перехоплені лисги Є.
Гоголя до коронного гетьмана С. Яблоновського. До Самойловича їх привіз полковник І. Шульга, який перед тим був одним з найближчих соратників правобережного гетьмана.З початком діяльності на теренах Гіравоібережної України «князя сарматського Малої Росії-України» Ю. Хмельницького гетьман Є. Гоголь відразу налагоджує з ним зв'язки. Невідомий білоцерківський кореспондент сповіщав до Варшави у серпні 1677 p.: «тільки димерські козаки тримаються орди, забрали гармати з Ксрсуня, хотіли для Хмельниченка і орди взяти залогу з людей, але ті відмовились».134 В іншому документі також говорилося про те, що Гоголь зі своєю старшиною «безперестанні пересилки мали з тим же ворогом Хмельницьким».135 Одночасно наказний правобережний гетьман намагається встановити стосунки з волоським господарем Г. Дукою, для чого відсилає до нього свого посла М. Бершату.136
У жовтні 1677 р. на Україні поширюються чутки, що «Гоголь піддався під протекцію Московську».137 Хоча це були лише чутки, польську владу вже давно непокоїла поведінка козацького ватажка. Ще у травні стало відомо про невдоволення короля гетьмануванням Гоголя. Коронний гетьман С. Яблоновськин, якому мав підпорядковуватися гетьман у військових походах, 22.Х писав до Белзького воєводи: «питаю у 3. М. яку з Гоголем
- 138
прийняти постанову».
На початку осені полки Гоголя за наказом польського короля пали табором неподалік від Києва. Саме у цей час від нього на Лівобережну Україну переходять «два полковника, один конний Івані», і другий піхотний Василь, а з ними кінноти чоловік тридцять».1 9 Незважаючи на те, що до кінця осені з Правобережжя утікло ще близько 2000 чоловік, у лютому 1678 р. наказний гетьман свідчив перед польською владою про свою готовність вислати для походу на Угорщину потрібну кількість сотень.140 У цей же час він у листі до ігумена Микільсько-Пу- стйнного монастиря Г. Кирдиновського попереджав про можливу небезпеку з боку турецького війська.141
Розчарування у королівській протекції, відчуття вірності політичного курсу на об'єднання з Правобережжям гетьмана І.
Самойловича, небезпека перед турецьким наступом та похилий вік змусили Є Гоголя у квітні 1678 р. направити Самойловичу листа, де правобережний гетьман писав, що «нині самого себе твоїй милості віддаю».142 Однак, Гоголь відразу не перейшов на Лівобережжя. Можливо, він виношував плани віддати «разом з собою» лівобережному гетьману і ту територію Правобережної України, яка належала його владі згідно з сеймовою постановою. Як би там не було, він залишився воювати з татарами на правому березі Дніпра. 5.1.1679 р. Є. Гоголь помер у своїй гетьманській резиденції — м. Димер.143Період функціонування «польської» козацької організації Правобережної України з 1679 по 1683 pp. досить слабо репрезентований джерельною базою. Відомо, що у цей час «старшими» (але не гетьманами) над українськими козаками, які перебували на Поліссі, польським урядом призначались представники козацької старшини — генеральний суддя Мирон, полковники Урбанович та М. Булига, а також київський стольник К. Ласка.
Спустошливі Чигиринські походи турецьких військ у 1677— 1678 pp., «великі загони» правобережного українського населення на Лівобережну Україну в 1679—1680 pp. призвели до значного зм чшення кількісного складу козацтва в регіоні. У липні 1681 р. в інструкції депутатам від Київського воєводства на вальний сейм зазначалось, що «...його Королівська Милість за листом своїм до воєводи Руського пропонує нам консервацію козаків».144 Київські посли повинні були вимагати на сеймі, щоб «„.кілька тисяч козаків під. Мироном були локовані в королівських і духовних добрах».145 5.І1І.1682 київський сеймик постановив
виділити на них 1000 зл. (?!) і «пану Урбановичу полковнику того ж війська, особисто 300 зл.»146 Разом з тим, королем видавались т. зв. «приповідні листи» представникам польської шляхти на вербування козацьких полків. За влучним висловом історика В.Антоновича, набрані відділи «зберігали тільки ім'я козаків».147 Загони під керівництвом полков^ків-шляхтичів П.
Тишецького, К. Лончинського, К.Тишкевича, Демблевського, Праєвського, Висоцького, головним чином, займалися не обороною Правобережжя від татарських набігів, а грабуванням місцевого населення.23.VII.1683 р. на козацькій раді у присутності 40 старшин була прийнята відозва правобережного українського козацтва до владних структур Речі Посполитої. Колишній немирівський староста С. Куницький у своєму листі до коронного гетьмана виклав короткий зміст перебігу ради та сформулював її пропозиції до польського уряду. Зокрема він відзначав: 1) «народ християнський український вже не має змоги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султаном», 2) козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю «аби разом з Польщею йшли проти Порти », 3) «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються».148 У зв'язку з цим, С.Куницький прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Молдавії і запевнював Яна III, що він розраховує набрати до 10 000 козаків для цієї операції. Наприкінці листа Куницький прохав польського короля «до ніг падаючи Вашої Милості... щоб нас блукаючих овечок, так як батько і
144
пастор до своєї ласки прийняв».
Ян III Собеський у відповідь на це послання правобережного козацтва, універсалом від 24.VII1.I683 р. назначив С. Куницького гетьманом правобережного Війська Запорозького, а також послав на Правобережну Україну хелмського каштеляна С. Дружкевича, якого призначив спеціальним «комісаром над козаками»1'0 Наприкінці літа підрозділи гетьмана Куницького оволоділи Нсми- ровим, вигнавши звідти намісника «господаря України» Г.Дуки Я. Драпинича.151 Отримавши згоду короля на похід до молдавських земель, С. Куницький починає запрошувати до себе козаків з лівобережних полків та Запорожжя. Набравши близько 5000 чоловік, наказний гетьман у вересні 1683 р. вирушив на боротьбу з «невірними бусурманами».
13.ІХ українське військо вже було біля берегів Тягині, неподалік від Кишинева. Там знову відбулася козацька рада, яка ухвалила «Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту попалити і йти на Буджак перед зимою».152 У листі до короля від 24.ІХ Куницький повідомляв, що відправив кілька тисяч козаків1 53у буджацькі степи, а сам з піхотою залишився під Тягинею.15 Наприкінці жовтня козацьке військо повертається на Правобережну Україну. На шляху до Немирова полки С. Куницького пробували захопити Меджибіж і Бар, але це їм не вдалося. Правобережний гетьман свідчив про те, що «...даремно пробували фортуни. Писали до беїв, щоб піддалися, але жодної відповіді від них не отримали».154 Прибувши до Немирова С. Ку- ницький отримав від короля на потреби свого війська певну кількість грошей, а також декілька гармат, порох, кулі і олово.155 Пере-
почивши деякий час і поповнивши свої ряди новоприбулими козаками, гетьман знову вирушив у похід проти турків.
Саме ця військова кампанія гетьмана С. Куницького отримала великий розголос у європейських країнах і ввійшла до аналів світової історії. Цей похід відбувався у руслі політики християнських монархів Європи по обороні від експансіоністських намірів Османської імперії. Перемігши турецьке військо візир:: Кари-Мустафи під Віднем (ІХ.1683 р.), Ян III Собеський та Леопольд І при моральній і матеріальній підтримці папи Інокентія XI вирішили перейти у фронтальний наступ на позиції турків у Південно-Сх'дній Європі. У грудні того ж року Куницький отримав листа від польського короля, де говорилося: «підеш на Буджак і Білгород і не дозволиш потіхи ханові і Дуці господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку»,ї6. Козацькі сили мали стримувати союзників Порти, поки польська армія завершувала післявіденську операцію по витіснрнню турків із східноєвропейського регіону.
Отже, наприкінці листопада козацькі полки С. Куницького зайняли м. Нагаї, де знищили турецько-татарську залогу і рушили до Кишинева. Там вони об'єднались з військом молдавського господаря 1ІІ. Петричейку. Крім того, «на плацу з дітьми і жінками рахуючи до ЗО 000 Військо Волоське в Кишиневі виконало присягу на службу Божу Й. К. М. і Речі Посполитій і нам Війську Й.К.М. Запорозькому» (курсив мій. — Т.Ч.)151 — повідомляв український гетьман до Кракова. 5.ХІІ.1683 р. козацько-молдавське військо одержало перемогу над турсцько-татарськими силами, які очолював Яла-паша. У цій битві загинув тягинський бей Алі, старший над буджацькою ордою Алігер-паша та кілька татарських мурз. Згідно свідчень очевидців, Тягинський шлях впродовж чотирьох миль був всіяний ворожими трупами. Згодом Куницький відзначав, що у його війську не загинуло жодної людини.^* Здобувши перемогу, правобережний гетьман рушив вглиб татарських володінь. Історик Т. Урбанський писав, що козаки вирішили хоча б раз показати татарам «у їх власних кордонах» як то плюндрувати чужий край і забирати людей в ясир. С. Куницький зі своїми козаками винищив поселення навколо Килії, Ізмаїлу та Акерману і дійшов до берегів Чорного моря. У тогочасних повідомленнях він звітував до Варшави ПРО знищення близько трьохсот тисяч (?) ворогів, а також, «що старий хан хоче піддатися з 5000 татарів до Війська Запорозького»159.
Коли до австрійської столиці надійшли відомості пре перемоги козаків у буджацьких степах, папський нунцій Бонвічі звернувя до цісаря Леопольда І з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному віденському соборі. Спочатку
мали сумніви чи можна це робити з огляду на те, що козаки
були «схизматиками», але згодом переконання, що українці
160
воюють проти спільного ворога усіх християн, перемогло. Король Ян III Собеський у листі до Ватікану поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Східної Європи.^ У 1684 р. невідомим художником на полотні було схематично відображено зимовий похід козацьких військ, а також намальований портрет «генерала Куницького». За словами польського історика К. Чоловського, у 30-іс pp. XX ст. оригінал цієї картини зберігався у колекції Бібліотеки Павліковських (Львів).162 Також досить повно висвітлювали бої С Куницького з татарами тогочасні європейскі газети — польські, італійські, німецькі «летючі листки». Польський дослідник К. Завадський у своєму збірнику подав витяги з сімнадцятьох «листків», де згадувалось про ці події.163 Ось, що зокрема, писалось в італійській тогочасній газеті «Nuova e distinta Relatione...», яка видавалась у Неаполі: «-.Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валахію і Татарію».164 Зважаючи на европейский резонанс цих подій, король Ян III намагався використати інформацію про оволодіння правобережним гетьманом татарських територій на польсько-московських переговорах у Москві.
Наприкінці грудня 1683 р. козацька розвідка повідомила свого гетьмана про наближення залишків багатотисячної армії турецького султана, що поверталася на батьківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджаку, українсько-молдавське військо дійшло до Пруту і почало переправлятися на другий берег біля с.Тобак. Саме тут ЗО.ХІІ їх наздогна і війська татарського хана. П'ять діб відбивали козаки ворожий наступ, чекаючи допомоги польської корогви, яка перебувала в Яссах.165 С. Куницький разом з кінними полками переправився через річку і покинув оборонний табір, в якому, залишалися піхотні полки начолі з полковником А. Могилою і молдавські підрозділи. Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман так аргументував свій відступ-втечу: «„повтікали за Прут волохи, побачивши це почали втікати і козаки. Я їх не міг втримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс» 166 У свою чергу, молдавськ і сторона і козаки, що залишились на полі бою, звин вачували у поразці Куниць- кого. Невідомий кореспондент повідомляв, що «утік Куницький під Тобаком разом з кіннотою, а на піших козаків вся орда обрушилась, але вони оборонялися в таборі і пішли потім».167 Ю.І господар III. Петричейку скаржився краківському каштеляну на те, що С Куницький, який «прийшов в Ясси з кіннотою, сьогодні в Україну до Немирова рушив і мене самого з людьми залишив».168 Куницький інакше пояснював свою поведінку. У реляції до польного гетьмана Потоцького він повідомляв, шо йде на Правобережну Україну для розміщення своїх козаків вздовж кордону від Могилева до Ягорлика з метою оборони від татарських набігів. Також він прохав надіслати грошей для оплати і «затягу» нових козаків.'
14.1.1684 р. польський посол К. Гжимультовський на переговорах у Москві повідомляв до Варшави, що до нього дійшли новини «як Куницький бунтує козаків проти Москви і Самой- ловича, який має з нею змову».170 28.1 у листі до Б.Сапєги Гжимультовський писав, що Самойловичем було розстріляно полтавського полковника, який бажав перейти на Правобережну Україну під владу С. Куницького.171
Треба відзначити, що з самого початку свого гетьманування С. Куницький проводив політику направлену на колонізацію правобережних земель Він неодноразово відсилав своїх агентів на Лівобережну Україну із завданням закликати тогобічне населення переходити на правий берег Дніпра і освоювати спустошені землі. У другій половині 1683 р. відроджуються такі містечка Правобережжя, як Мошни, Рокитне, Богуслав. За словами історика В. Волк-Карачевського, у Богуславі «засіла дуже діяльна і смілива жінка», яка була дружиною Куницького.172 Вона постійно приймала і відправляла втікачів з Лівобережжя до свого чоловіка у Немирів. І. Самойлович був змушений навіть спорядити спеціальний загін, щоб захопити її. Але вона вчасно втекла до резиденції правобережного гетьмана. С. Куницький, який весь час змушений був займатися військовими проблемами, не забував і про вирішення питань пов'язаних з труднощами колонізаційного процесу. «Шляхта і духовні, щоб до сейму маєтностей своїх не відбирали, де наших жінок і дітей залишили» — писав він у листі до краківського каштеляна, перебуваючи з своїм військом під Тягинею.173 З "цими вимогами до короля були відправлені козацькі полковники Юрій і Лук'ян.
У лютому 1684 р. у Варшаві перебувало інше козацьке посольство на чолі з генеральним писарем правобережного гетьманату Пяйковським і полковником Я. Дуніним-Раєцьким. У привезених «Супліках» від всього правобережного Війська Запорозького до польського короля були такі пункти: 1) дозволити проведення виборів на посаду православного київського митрополита; 2) надати «прадавні вольності і права» козацтву, а також збільшити плату за участь у військових походах; 3) захищати права всіх верств українського народу; 4) надати білоцерківське староство у повне володіння правобережного гетьманату; 5) визначити розмір плати для гетьмана. 174 Крім цього, посольство мало вирішити ряд дрібних проблем, і зокрема щодо розмірів матеріального забезпечення, взаємовідносин з комендантами немирівської та білоцерківської фортець тощо. Саме ці вимоги козаків сприяли появі відомих королівських актів 1684—1685 pp., які у межах польського законодавства надавали правового оформлення козацькій колонізації Правобережної України.
Невдоволена втечею свого гетьмана з-під Тобаку, що призвело до загибелі значної кількості людей, частина козаків начолі з піхотним полковником А. Могилою викликає С. Куниць- кого з Немирова до Могилева. Там на початку березня 1684 р. відбулася козацька рада, де було вирішено переобрати керівника правобережних полків. Самого Куницького вбили, коли він збирався втекти з місця проведення ради, «змінивши козацький
^ 175
жупан на чернецький одяг».
Досить невисвітленою проблемою у вітчизняній історіографії, є питання про участь козацьких полків у битві європейських армій під керівництвом Яна III Собеського під Віднем (ІХ.1683 р.) та наступних операціях по витісненню турецьких військ з Центральної та Східної Європи.176
Як відомо, 31.111.1683 р. був укладений антитурецький військовий союз між Австрією і Польщею, а отже, невпинно наближався час головної сутички з Портою. 19.IV із засідання сенатської комісії у Варшаві повідомляли, що «козаків 1200 тільки наказав король набрати зараз під командою 4 ротмистрів Семена, Ворони і других двох». 77 Трохи згодом, отримавши фінансову допомогу від римського папи Інокентія XI, польський король вирішив, що зможе утримати 3000-е козацьке військо. 16.VII коронним гетьманом С. Ялоновським був виданий «приповідний лист» на вербуванян козацького полку М. Булизі, який в середині серпня мав прибути до Львова.178 Загальне керівництво по набору козаків було доручено шляхтичу Менжинському. Саме йому на руки видали певну суму грошей (близько 30000 ліврів) для
«затягу» українського війська. За військовим планом короля козацькі полки мали прибути 25.VIII під Краків, де збиралися головні сили Речі Посполитої для походу під Відень, але вони, в силу різних обставин, спізнилися на призначений срок. «Вже не чекаючи полків литовських, ані козаків, .залишивши їм наказ поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємось бути на берегах Дунаю», — писав Ян III до папи Інокентія XI наприкінці серпня. ад
У авангарді польських сил вирушили і 150 козаків під командуванням полковника Апостола (ТІ Апостола-Щуровського—?).
Вони входили до складу підрозділів волинського воєводи Я.Стад- ніцького на правах приватної легкої козацької корогви. Апостолом не маю козаків більше півтори сотні.., а п. Менжинських сидить ще зі своїми у Львові, як сам пише», — повідомляв король 9.ІХ під час переправи через Дунай.181 12.ІХ об'єднані війська Яна III та князя Лотаринзького перемогли багатотисячну армію візиря Кари-Мустафи і звільнили оточений Відень. Про участь козаків Апостола у цій битві свідчить такий запис короля: «.„турків зараз ведуть, як псів і худобу, їх моя драгунів і козаки немало забрали. О Менжинський, Менжинський!»182 Останні слова були написані королем у стані великого незадоволення з причини неприбуття до Відня головних козацьких сил. 24.ІХ королівна М. Казимира, якій було доручено слідкувати за «козацькою справою», повідомляла свого чоловіка, що Менжинський набрав лише півтори тисячі козаків.185 Але вже 28.ІХ Ян НІ писав, що до його військ, які прийшли в напрямку Будапешта, приєднались полки Я. Ворони і Менжинського. Полковникові Семену (Палію — ?) наказувалось йти «звичайною дорогою за другими».184 Під час переправи через Дунай поблизу Остригома козаки Ворони не змогли взяти «язика» на другому березі річки, що викликало велике невюволення короля. Виправдовуючись перед Яном III, полковник говорив, що «простих хлопів затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати».185 Але незабаром до польської армії приєдналися полки М. Булиги, Семена та Іскрицького (Василя — ?). У жовтні вони відзначились в облозі Остригома, а також у битвах під Ларканами (9 X) та Сеценами (15.Х1). «А вони (козаки. — Т.Ч.) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та за ікнули в ній свої прапори з хрестами — і в усіх заслужили собі на велику славу», — описував король перший штурм добре укріпленої сеценської фортеці.186 «Яка то красива винахідливість І майстерність козацька», — писав інший свідок участі українських полків у післявіденському поході польської армії.187
До цього часу залишається невиясненим питання про кількість козацьких відділів, які брали участь у віденських подіях 1683 р. Історик І. Назарко говорив про те, що при обороні Відня до складу польської арАї входило сім козацьких полків загальною кількістю 3000 чоловік.188 Але це не відповідає історичній дійсності. Про те, що під австрійською столицею було /ише 150 козаків, писав головний учасник і свідок тих подій Ян Ш Сфбеський. Це підтверджують також інші документи, введені у науковий обіг польськими дослідниками.184 Щодо вітчизняних вчених, то вони, як правило, посилаються на ліюнис
С. Величка, де говоритьс , що «король Собеський... поспішив з кільканадцятьма чи не двадцятьма (!? — Т.Ч.) тисячами доброго затяжного козацького молодця) в них були начальниками Палій, Іскра і Самусь»,190 однак точність цієї літописи ї інформації вже давно спростована лвів'янином І. Німчуком. Разом з тим, відзначимо, що «компут Війська Запорозького», укладений наприкінці 1683 року, (а саме на нього посилається І.Назарко у своєму твердженні) нараховував 3000 козаків.191 Але це вже були полки, які приєдналися до польського війська після битви під Віднем, у кінці вересня. Під керівництвом полковників В.Іскрицього та Булук-Баші перебувало по 500 козаків М.Булиги, А.Зеленець- кого, К. Станецького, Я. Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (його ім'я не було занесене в реєстр) — по 400 чол.
За «Ординацією плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля меча святого»,192 кожному з семи полковників виплачувалось 600 злотих на рік, а також ірландського сукна на 132, та лисиного хутра разом з витратами на кравецькі потреби — по 90 зл. Загальна сума витрат на козацьких полковників становила 5754 зл. На семерих полкових осавулів видавалося 2625 зл„ генеральному писарю та військовому судді — 750, шістьом полковим писарям — 756, двадцяти трьом сотникам — 7 245, семи полковим хорунжим — 1050, двадцяти трьом сотенним хорунжим — 2760, двадцяти трьом сотенним осавулам — 2576, двісті девяносто одному курінному отаману (десятнику) — 32 592, цвом тисячам шестисот одинадцяти рядовим козакам — 211491. Отже, вся грошова сума (до неї входили й витрати на «сукно») визначалась 267599 злотими.
До 1683 р. слід віднести ще одну «Ординацію плати Війську Запорозькому»,193 до якої було внесено три полки загальною кількістю 1200 чол. Більшість польських істориків (Я. Віммер,
B. Маєвський та інші) чомусь датують даний документ 1689 р.194 Однак зміст цієї ординації, а також додаткові архівні джерела перекопують, що вона була складена для козаків, які мали брати участь у віденській операції 1683 р. (підтвердженням є повідомлення з Варшави від 19.V того ж року) 195
Отже, згідно з «Ординацією...», полковникам Я. Вороні (до речі його ім'я не зустрічається у більш пізніх документах),
C. Корсунцю та Киліяну було виплачено 1800 злотих за рік (кожному за квартал — по 150 зл.). Крім того, їм видали по 33 локті голандського сукна на суму в 3% зл. і кожному по 90 зл. на «хутро лисяче, кравця потреби до жупанів і піддівку». Загальна річна сума грошей, виданих полковникам разом з витратами на «хутро», становила 2 466 зл. Трьом полковим осавулам видали 1125 зл. (по 375 кожному), генеральному писарю і військовому судді — 750 (по 375 кожному), двом полковим писа- рягії—126 зл., дев'яти сотникам — 2835 (по 315 зл.), трьом полковим хорунжим — по 150 зл., дев'яти сотенним хорунжим — по 120 зл, сто двадцяти курінним отаманам (десятникам) —13440 (по 112 зл.), простим козакам, яких було 1040 чол. — 92560 (по 89 зл.). Таким чином, правобережні полки отримали 100334 злотих готівкою і поставів сукна на 7312 зл. Слід відзначити, що така сума була в три рази меншою за ту, яка виплачувалась такій же кількості польської легкої кінноти.
Крім иого, відомо про участь у післявіденському поході козаків Палія (близько 400—и00 чол.), а також окремих відділів, які прийшли із Лівобережної України та Запорізької Січі196 Якщо врахувати козаків, які не були внесені до реєстрових чи оплатннх списків, то загальна кількість козаків, що брали участь у відомих подіях становила приблизно п'ять тисяч чоловік.
Період існування правобережного Війська Запорозького у другій половині 70-х — на початку 80-х pp. умовно можна поділити на такі етапи: 1) з 1676 — по кінець 1678 pp.— характеризується занепадом козацького устрою, який під тиском зовнішніх чинників втрачав державотворчий потенціал, вироблений під час Визвольної війни; 2) з початку 1679 — до весни
1683 pp. — ці роки відзначаються фактичним припиненням війсь- коЕО-політичноЇ діяльності правобережного козацтва, що перебувало під владою Корони Польської; 3) від літа 1683 — до весни
1684 pp. — на основі виконання козацтвом колонізаційних і військових функцій та відновлення станових прнвілегій розпочався процес поступового відродження козацьких структур.
4.