«Правобережна» політика гетьманської о уряду Лівобережної України
«Протягом другої половини 60 — першої половини 70-х років для суспільно-політичного розвитку козацької України були характерні поліцентризм політичної влади і розчленованість її території»5" — відзначають В.Смолій і В.
Степанков у своїй відомій праці. Однак, на думку сучасних істориків, все ж продовжувала існувати єдина державна структура України (Гетьманщина), яка припинила своє існування лише з падінням гетьманства п Дорошенка. Погоджуючись з цим твердженням, відзначимо, що після 1676 р. головною політичною силою, яка мала повне право на повернення Правобережної України під свою владу булв гетьманський уряд Лівобережжя.«Нам, Віську Запорозькому, та сторона Дніпра належить»59 — неодноразово заявляли лівобережні гетьмани в останній чверті XVII — на початку XVIII ст., усвідомлюючи своє правонаступ- ництво у володінні правобережними землями, що після 1676 р. втратили державотворчий потенціал і стали ареною військової боротьби між іноземними державами. Несприятлива геонолі- тична ситуація, залежність від московських царів не спиняли гетьманів І. Самойловича та І. Мазепу проводити різні заходи політичного, військового і дипломатичного характеру для відновлення єдиної гетьманської України. Слова ІСамойлЬвича, які він написав у листі від 18.ІХ.1676 р. до полковника І. Новицького— «...Богу від усіх нехай буде благодаріння, понєваж отчизну нашу розторгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент
(управління гетьмана. — Т.Ч.) у з'єднання» — були визначальни-
60
ми для всього періоду правління цього гетьмана .
За Конотопськими статтями 1672 p., що склав 1.Самойлович на вірність московському царю український гетьман брав зобов'язання — «...без указу Великого Государя Й.Ц.В. і без ради старшини до сторонніх монархів ні про що не писав і з усними своїми присилками зноситись не намагався»61.
Обмеження у веденні зовнішньої політики хоча і не давало змоги Самойловичу активно впливати на співвідношення сил у східноєвропейському регіоні, але компенсувалось за рахунок постійної участі у підготовці проведення московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів. Зважаючи на глибоку обізнаність українського гетьманату щодо стану справ у Східній Європі московське дипломатичне відомство весь час радилося з урядом Лівобережної України 61. У листопаді 1677 р. стольник Карандєєв запропонував І. Самойловичу «порадитись з старшиною про військові і інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед™ прислати статті»65. Генеральному писарю В. Кочубею, який віз українські пропозиції до Москви доручили сказати царю Федіру про те, що не може бути ніякої мови з польськими послами про устунлення Речі Посполитій якої-не- будь частини Правобережної України, а особливо Києва і Чигирина. Самойлович писав до д'яка І. Іванова у листі від 19X11.1677 р. про те, що українським народом на переговорах зг 64
поляками «як скотиною якою мали б торгувати» .
Московський цар у своїй грамоті до лівобережного гетьмана (10.1.1678 р.) стверджував, що всі правобережні міста, відвойовані у турків, ніколи не будуть віддані Польщі. Він обіцяв, що прислані українським гетьманом статті впишуть до інструкції московським послам. Крім того, в Україну постійно присилатимуться «списки з їхніх розмов з поляками». Занепокоенність долею правобережних земель відображалась у зверненні І. Самой- ловича до стольника В.Тяпкіна: «Між тим як у нас в козацькому народі постійно одна думка і один намір і справа, хто володіє Києвом і Чигирином, тому новннний бути покірний весь малоросійський народ»65.
Одночасно з дипломатичними заходами І. Самойлович надіслав наказ своїм полковникам розпочати підготовку до війни з турками. У січні 1677 р. польський резидент Свідерський скаржився московському уряду на те, що Самойлович йменує себе кгетьманом обох сторін Дніпра» і займає «Дорошенкові міста», на які претендувала Річ Посполита66.
Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, гетьман враховував прагненння «князя Малої Русі-України» Ю.Хмель- ницького взяти під свій контроль правобережний регіон) І.Самойлович вирішив знищити всі фортеці на правобережному Подніпров'ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі і Слобожанщині. Восени 1678 р. розпочався перший етап «великого згону». 4.1Х. гетьман наказував канівському полковнику Д. Пуш- каренку, щоб «хто б з вами йти не захотів, то і того для спільної одностайності, силоміць з собою звідти (з-під Канева. — Т.Ч.) впровадьте...сюди до Переяславля»67. Щоб не залишати султану та Хмельницькому бази для матеріального забезпечення і поповнення людськими ресурсами своїх військ, на Правобережну Україну у жовтні був висланий спеціальний загін начолі з полковником Лисенком для переселення всіх її жителів і спалення міст та селищ. З початком наступного року розпочався новий етап цієї операції. Син гетьмана С. Самойлович разом з окремими сотнями Київського, Переяславського, Прилуцього, Ніжинського та двох компанійських полків і загоном російського •с води Л. Неплюєва наприкінці лютого 1679 р. зайняли Ржищів а згодом Канів і Корсунь. Жителі цих міст разом з населенням Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбовки *на сю сторону (Лівобережну Україну. — Т.Ч.) зігнані і від неприятеля відлучені, а села і містечка в т'й стороні всі без остатку спалені»6* . До речі, цей період діяльності І. Самойловича найбільш негативно оцінюється вітчизняними істориками, які закидають гетьману провину у знищенні Правобережної України.У червні 1679 p., відповідаючи на запит царя про вибір міжнародного партнера, Самойлович писав до Москви про неприйняття лівобережним урядом ідеї московсько — польського союзу69. Гетьман настійливо радив укласти мирний договір з
Туреччиною. У розмові з д'яком Є. Українцевим він говорив, «щоб цар з султаном і ханом захотів мирний договір становити»70. Треба відзначити, що серед козацької старшини були прихильники й іншої зовнішньополітичної лінії, яка схилялася до союзу з Польщею.
Так, Ян III Собеський у листі до М. Радзивілла від 20.U1.1680 р. писав: «...позавчора мали відомість від полковника Війська Запорозького з Задніпров'я.-, що якщо Москва з турками трактат підпише, то від неї підуть і до Речі Посполитої вернуться7|
до підданства» .
Для укладення мирного договору з Портою і Кримським ханством у листопаді 1680 р. до Бахчисараю у складі московського посольства вирушив представник гетьманського уряду С. Ракович, що мав право дорадчого голосу. Перед тим стольник В. Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся у БатуринІ, вислухав пропозиції гетьмана І. Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Однак після укладення Бахчисарайської угоди і, особливо, після отриманого з неї «списку» (2.VOL1682 р.) лівобережний гетьман висловив незадоволення цими постановами. Він відверто писав до Москви: «із списку з затвердженої султанової грамоти...чиниться нам дуже досадливо і шкідливо.-, що салтан турський дозволяє між ріками Дніпром і оугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх в тому боці мати хоче, а посли Ваші мали наказ, щоб між тими ріками людей не селити»72. Невдовзі посол Тяпкін 'звітувався перед царями: «Гетьман Самойлович просив нас щоб донесли Й. Ц. В... замість задніпровських пустих сторін, які нині за перемирними договорами учинилися за Султаном Турським пожалував би В. Г. його Гетьмана за чисельні його вірні і безперестанні служби і за відняття чеСті його обох сторін Дніпра, яка честь від нього тепер відійшла в сторону Султана Турського, указав бути тим всім народом бути єдиним під його Гетьманською владою і булавою»73 (курсив мій. — Т.Ч.).
Поразка на дипломатичному рівні змусила лівобережний гетьманат застосовувати інші засоби для того, щоб не дати Туреччині і Польщі оволодіти Правобережжям. На заклики супротивної сторони до населення Лівобережної України переходити на правобережні землі, І. Самойлович відповів укріпленням кордонів та виданням універсалів, де під загрозою «нещадного карання на горло» заборонялося переходити через Дніпро.74 Гетьман і його старшина неодноразово зверталися до правобережного козацтва з пропозиціями переходити на їхній бік.
Київський полковник К. Солонина пропонував «тогобічним» козакам, щоб «під регімент пана Гетьмана піддалися... і не за польське достоїнство, на якім багато ошукано, але за власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну»75. «„То e вже безчестя над безчестям так очевидно відривати від нас наших підданих» — скаржився польський посол московським царям на дії лівобережного полковника76. Наприкінці Г 83 рч незважаючи на міжнародні угоди, І. Самойлович зробив спробу щодо відсунення західних кордонів Лівобережної Гетьманщини поблизу Києва, а влітку 1684 р. намагався оволодіти Богуславом.У грудні 1683 р. гетьман Самойлович відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько — польської комісії у Каджині71. На нашу думку, це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти майбутнього укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою. Крім того, на прикладі попередніх переговорів в Україні добре знали чим закінчуються такі «запрошення». Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Сагойлович передає царським послам — «...земля на тій стороні Дніпра українська і в ширину і в довжину»78. Під натиском дипломатичної служби Гетьманщини московськи»" цар 9.VI.1684 р. у зверненні до польського короля як аргумент висунув тезу про те, що ще Б. Хмельницькому були віддані не тільки міста і містечка поблизу Києва, але і вся територія по Случ і Горинь79
Незважаючи на офіційну прихильність московського уряду до намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема Правобережної України належним чином не вирішувалась. Саме тому І. Самойлович змушений був підтримувати таємні від царів зовнішні стосунки з Кримським ханством і навіть своїм ворогом — Польщею. 8.IV.1684 р. лівобережний гетьман наказував полковнику І. Новицькому: «„хочемо, щоб про виправу цих посланих (до кримського хана. — Т.Ч.) мало хто відав».80 Дуже негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К.
Гжимуль- товського для підписання «вічного миру». Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнений лише за рахунок поділу України. Отримавши відомість про польське посольство, Самойлович звернувся з спеціальним меморіалом, у якому пропонував московському уряду вимагати у короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя.81Незабаром, у листах до стольника С. Алмазова, окольничого Л.Неплюєва, думного д'яка Є. Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти укладення московсько — польського договору. У січні 1686 р. він вислав до Москви своїх представників Г Сампйловича та І. Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху.*2 Результатом активного втручання гетьманської влади у переговорний процес став запис у сьомій статті «Вічного миру» про відкладення на невизначений термін питання щодо належності правобережних земель «від містечка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мотни, Сокольне, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов і Чигирин».83 Московські посли, які вирушили до Яна III Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори з даної проблеми — «...а допоки про те не учиниться достатній договір і постанова, ті місця мають бути порожні».84 Ц рське посольство на чолі з Б. ІІІере- метьєвим, яке вирушило до Польщі у липні 1686 PA отримало письмову інструкцію від царя, де відзначалося, що за настійливими домаганнями гетьмана І. Самойловича потрібно всілякими засобами добиватися повернення «пустих земель». 22.ХІІ польський король перебуваючи у Львові ратифікував договір, але справа долі подніпровських земель знову була відкладена.
З свого боку, український гетьман також звертався до польського монарха з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна III він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана і було здобуте його сином Семеном у Ю.Хмельницького, внаслідок чого з'єдналось з рештою України.8' В іншому документі під назвою «Пункти від Самойловича гетьмана» лівобережний правитель переконував польського короля: «А як на тій чигиринській (стороні — Т.Ч.) Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозького... всі і дальші края за перших гетьманів належали до Булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак з сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх в сторону Й. К. М. уступивши, так ми без спору і учинили. Але ж сони нам прилеглі і належать» (курсив мій. — Т.Ч.).Ы' Тому Самойлович вимагав у короля, щоб «перелічені власні землі наші при нас були залишені. Які хоч в пустці, а нехай будуть наші».87 У листі до коменданта Білої Церкви С.Раппе гетьман писав про те, що правобережні землі України, включаючи Білу Церкву, здавна належали українському народу і Війську Запорозькому, і запитував: «то для чого б грунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?».88
Однак всі ці протести української сторони ігнорувалися польською владою, тому І. Самойлович розпочинає проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України — «рубіж собі далі по Случ шукає і займає» — повідомляли сучасники.89 Коронний канцлер М.Огін- ський писав до Москви, що «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем».90 Ян III Собеський скаржився царю, що гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько — російських домо- вленностей і «якусь собі удільність як другий Хмельницький.» вживає».91 При цьому король зсилався на особисті листи Самой- ловича зо Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана у зносинах з кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої і Московської держави. Заходи І. Самойловича, щодо повернення правобережних територій так перелякали поляків, що була скликана навіть спеціальна сенатська комісія з цього питанню Там, зокрема, відзначалося, що гетьман «бажає забрати собі всю Україну», «_.не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати».92
Ціленаправлена «правобережна» політика І. Самойловича, що розходилася із прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько — російські суперечності у справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб зкомпроментувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду у чолобитній до царя від 7.VH.1687 р. старшина відзначала, що І. Самойлович «про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх догоьорах постановила. Учиним ми так як нам потрібно».93 Слід відзначити, шо більшість вітчизняних істориків переконані — гетьман Самойлович дотримувався думки про необхідність об'єднання території по обидві сторони Дніпра до останніх днів свого правління.94
Новообраний володар Лівобережної України І. Мазепа на п чатку свого правління проводив більш помірковану політику щодо Правобережжя. За Коломацькими статтями укладеними між ним та московським урядом (2S.VII.1687 р.) Мазепа був змушений визнати, що «по тим же договорам "Вічним миром".— Т.Ч.) уступлено в сторону королівської величності Польської і в ті місця не втупати й до порушення договорів ніяких причин не давати».у5 Отже, за спостереженням історика М. Андрусяка, І. Мазепа, на відміну ьід свого попередника, у питанні повернення правобережних земель спочатку йшоа тільки у руслі московської політики.96 Разом з тим, вій міг впливати на позицію московського двору у російсько—польсько — турецьких зідносинах і,
97
таким чином, коригувати свої зовнішньополітичні заходи.
У 90-х pp. XVII ст. зазнала змін внутрішньополітична ситуація і на Правобережній Україні. «Тогобічне» козацтзо під керівництвом білоцерківського (фастівського) полковника С.Палія поступово колонізую«и правобережні землі, піднімалося на більш високий рівень самоорганізації і змогло відродити окремі інститути національної державності, що були знищені тут у 70-х pp. Звичайно, що правобережні козацькі полки намагались об'єднатися з Лівобережною Україною в єдину гетьманську структуру. Лівобережний правитель L Мазепа повинен був враховувати ці прагнення до об'єднання і впливати на царську владу з метою позитивного вирішення питання.
Після звернень С. Палія до Москви та Батуоина (кінець 80-х — протягом 90-х pp.) з проханням включити територію його полків до складу Гетьманщини, І. Мазепа запропонував Петру І поселити иаліївців у Трипіллі, яке підкорялося лівобережному гетьману.98 Одночасно Мазепа, продовжуючи лінію І.Самойло- вича, заборонив козакам з Лівобережжя та Слобожанщини переходити через Дніпро і поселятися на правобережних землях,
99
«а упорних і в тюрму саджати і жорстоко наказуватиХ
Слід відзначити, що з початку свого гетьманування І.Мазепа йменувався «гтьманом обох сторін Дніпра».100 3.1Х.1691 р. польський посол Я.Окраса вимагав від царя: «...І.Мазепа пишеться обох сторін гетьманом; а по договорам Вічного миру, права сторона Дніпра в Польському володінні, і гетьману так писатися гне слід».101 Але, незважаючи на це Мазепа до кінця сього правління залишав у титулі дане визначення. Цікаво, що в липні того ж року І. Мазепа у листі до Руського воєводи С. Яб. інов- ського просив дозволу вибирати десятинний збір меду в Богусавському і Корсунському королівських староствах.102
28.VIL1692 р. в універсалі до всього населення України, з приводу повстання II. Іваненка, І. Мазепа (згідно літопису С. Ве- личка) розкриває своє бачення «руїни» Правобережжя: «,_ті названі і неназвані о