<<
>>

МОСКВОФІЛИ Й РАДИКАЛИ СУПРОТИ ПОЛІТИКИ «НОВОЇ ЕРИ»

Рішучий зворот у політиці народовців виявився для москвофілів цілковитою несподіванкою - очевидно, вони нс чекали від них такої спритності. Більше того, якщо раніше послідовними опонентами москвофілів були лише поляки, то тепер їм протистояла потужна коаліція у складі народовців, поляків та уряду Австро-Угорщини, причому перед у цій коаліції вели їхні недавні союзники народовці.

Отже, в такій ситуації москвофіли могли надіятися лише на власні сили, що, звичайно, не викликало в них ентузіазму.

Можливість союзу поляків з народовцями проти себе москвофіли передбачали задовго до «нової ери». Хтось із москвофільських діячів ще в другій половині 80-х писав Й.Маркову про необхідність розриву з народовцями, «иначе они вопьются в наше тело и станут размножаться до невероятности под польским покровительством»’.

ІЦодо стосунків з владою, то ще 1889p. гр. К.Бадсні пропонував москвофілам угоду без народовців. А.Хамець пізніше говорив Т.Окуневському, що саме на такому сценарії розв’язання проблеми галицьких русинів наполягав гр. Е.Таффе, і в даному випадку ініціатива належала саме йому[738] [739]. Можна здогадуватися, що січнева 1890p. стаття «Червоної Русі» «Примирение в Галичине», в якій говорилося про бажаність польсько-руської угоди, була наслідком цих контактів[740]. Однак уже через два тижні газета повідомила про те, що намісник представляв руську проблему rp. Е.Таффе та гр. Ґ.Кальнокі, внаслідок чого з’явився план союзу поляків з народовцями проти москвофілів. «Мы можем ждати»,- статтею під такою назвою відреагувала «Червоная Русь» на поворот у справі угоди[741].

«Ждати» прийшлося недовго. Угодові пропозиції були повторені москвофілам під час осінньої 1890p. сесії сейму, тобто тоді ж, коли намісник вів переговори з народовцями. Цікаво, що їх зробив найбільший ворог москвофілів гр.

Станіслав Бадені. Однак М.Антоневич та Микола Герасимович, до яких він звернувся, запропонували представити його пропозиції руському сеймовому клубові. С.Бадені це не сподобалося і він припинив контакти з ними[742]. Важко пояснити цей епізод: можливо, тут знову зіграли роль симпатії гр. Е.Таффс, а, можливо, він був проявом дуже витонченої політики намісника, наслідком якої була «нова ера».

Знали москвофіли й про намір наддніпрянців перетворити Галичину в «український П’ємонт». Мета вояжів сюди О.Кониського їм теж була відома. Можливо, вони й не були причетні до його арешту в 1885p., але, без сумніву, вже в 1888p. вони були добре поінформовані про зміст його діяльності B Галичині. Справа в тому, що в розпорядження редакції київського «Русского слова» потрапив лист Д.Гладиловича до В.Антоновича, де між іншим була інформація про О.Кониського, «П’ємонт» і т.п. (тут наплутала пошта: адресований Володимиру Антоновичу лист потрапив до редактора цієї газети Афіногена Антоновича). Точну рукописну копію цього листа мав також редактор «Червоної Русі» Й.Марков[743]. Врешті, наддніпрянцям таки не вдалося зберегти свою політику в таємниці: про неї говорили навіть у Москві[744], а О.Кониський став ледь не щоденним гостем київської жандармерії[745]. Сеймова заява Ю.Романчука про готовність народовців до угоди з поляками приголомшила москвофілів: в «новій срі» вони вбачали кінець своєї гегемонії в руському таборі Галичини. Крім того, переходячи до опозиції щодо офіційного Відня, вони були змушені розлучитися із напрочуд вигідним іміджом «цісарсько-королівської», «консервативної» партії, плеканню якого було віддано стільки зусиль. «Хто: чи декан чи професор, - говорив в сеймових кулуарах гр. С.Бадені Т.Окуневському, - матиме сміливість виступити з клубу, коли тут оголошується вірність династії і католицькій церкві?»[746].

Передбачення С.Бадені частково справдилося. Поставлені перед дилемою вірність престолові Габсбурґів - проросійська орієнтація, москвофіли спочатку вибрали перше, доручивши М.Антоневичу скласти заяву про підтримку «прапора митрополита»[747].

Мавраціюрадикальний «Народ», колинаписав: «більшість москвофілів виступає против угоди тілько з формального боку, т.є., що рада би на тих самих умовах перейти на бік правительства і князів церкви»[748].

Внаслідок тон публікацій «Червоної Русі» став просто розпачливий. Головним аргументом закидів народовцям було «разъединение» єдиного руського народу і «братняя борба», яку розпочали народовці проти москвофілів під покровительством поляків[749].

Оговтавшись, «тверді» спробували перетягнути на свій бік митрополита. 9 грудня 1890p. його відвідала депутація на чолі з крилошанином Павлом Матковським. Делегати вимагали пояснень і той змушений був виправдовуватися, що Ю.Романчук виголосив свою промову, не отримавши на неї його згоди[750]. Проте перетягнути його на свою сторону їм нс вдалося: щонайменше, С.Сембратович змушений був рахуватися із владою.

Протидіяти угодовій політиці Відня москвофіли пробували через свого однодумця депутата парламенту Василя Воляна (буковинця) та надвірного радника В.Ковальського. Алс В.Волян відмовився виступити в парламенті з опозиційною промовою, чого домагався Й.Марков, 6o належав до союзного з поляками клубу гр. Карла Гогенварта. Щоправда, він особисто пробував вплинути на міністрів, однак безуспішно[751]. He вдалося скористатися своїми впливами й В.Ковальському[752].

Перших успіхів у боротьбі з політикою народовців москвофіли досягнули в галицькій провінції, де їхній вплив був особливо сильний. Наприкінці грудня вотум недовір’я від виборців Калуського повіту отримав Ю.Романчук[753], а наприкінці січня - від виборців Турківського повіту К.Телішевський[754].

Справжні «бої» були влаштовані москвофілами на провінційних вічах, на яких народовці прагнули отримати схвалення для своєї політики і які співпали з передвиборчою кампанією. Так, па вічу в Самборі ледь не дійшло до бійки, збори «Підгірської Ради» в Стрию москвофіли змушені були залишити[755], в Збаражі мала місце спроба вручити вотум недовір’я М.Січинському[756].

Вони не домоглися свого не стільки через непідтримку присутніх, скільки через їхню інертність та підтримку владою народовців.

У боротьбі з «новою ерою» москвофілам таки повелося знайти союзників, причому там, де здавалося б, підтримки очікувати не приходилося. Протягом 80-х років «Стара Громада» набагато легше знаходила спільну мову з галицькими послідовниками М.Драгоманова, ніж з місцевими українофілами. У цьому була своя логіка: радикали прагнули будувати свою діяльність в тісному порозумінні з наддніпрянськими українцями, тоді як народовці - з москвофілами. Проте 1890 рік розставив усе на свої місця: українські ліберали Наддніпрянщини зійшлися з українськими лібералами Галичини, натомість українські соціалісти, котрі до того ж знаходилися під всеосяжним впливом драгомапівського космополітизму, пішли самостійною дорогою. B даній ситуації їхні інтереси співпали з з інтересами москвофільської партії, тому в боротьбі з «новою ерою» вони об’єднали свої зусилля.

Політику «нової ери» М.Драгоманов передбачав ще на початку 1887p. Очевидно, не знаючи про зв’язки «Старої Громади» з поляками, в лютому 1887p. в своєму останньому листі до киян він писав: «Коли між Росією і Австрією стане гостріще, тоді безпремінно львівські народовці почнуть проповідати сепаратизм України до Австрії, або коли їх на тому зіб’ють Н.Проломовці (бо сепаратизм укр. потрібує спілки з поляками, дуже непопулярними серед русинів), то будуть белькотати що-небудь або кумедно строкате, або темне - в усякім разі шкодливе для нашої ідеї [тобто українського радикалізму - 1.Ч.]»[757].

Опозиція «новій срі» була першою вагомою політичною акцією радикальної партії. Але опонували їй радикали з різннх причин. Для більшості з них це була угода з польськими поміщиками та австрійською буржуазною бюрократією і, таким чином, зрада інтересів українського селянства й пролетаріату. Крім того, радикали вважали, що «вона понижує нашедостоїнство народне» і що «мішає справи язикові, етнографічні і релігійні до політики», приносячи таким чином українські інтереси в жертву «вузько

понятому націоналізмові»[758].

Проте віденський осередок радикальної партії критикував угоду саме з націоналістичної точки зору. B середовищі студентського товариства «Січ» була дуже популярна теорія «державного права руського народу», автором якої був В.Будзиновський. В.Будзиновський пропонував добиватися державного самовизначення галицьких русинів у складі Австро- Угорської імперії. 3 мстою реалізації цієї програми русини повинні б увійти в контакт з молодочехами та іншими слов’янами і врешті решт перетворити Австро-Угорщину в національно- федеративну державу[759] (чи це не наслідок виливу ідеї «південно- західної слов’янської федерації»?). 3 його точки зору, програма Ю.Романчука була шкідлива насамперед тому, що, визнаючи віденський централізм, вона опонувалафедералістській ідеї[760]. За ці погляди М.Павлик назвав «січовиків» «націонал- радикалами»[761]. B решті зміст критики угоди «січовиками» співпадав з офіційною лінією радикальної партії.

Найоригінальнішою була критика М.Драгоманова, яка повністю відповідала оригінальності його політичних поглядів. Отже, програма Ю.Романчука була для нього лише «ультрамонтанською святоюрсько-рутенською програмою», а акцент нової політики народовців на українському націоналізмові лише «літературно-етнографічними формулами про «gentes et nationes». Більше того, він не вважав москвофілів небезпечними для української ідеї. 3 його точки зору, до деякої міри небезпечним було лише «аграрне москвофільство», тобто надії селян нате, що «білий цар» покращить їхню долю. Тому антимосквофільську суть угоди з поляками М.Драгоманов не вважав за хосенну й необхідну. 3 цієї ж точки зору він критикував і програму поступок русинам в Галичині. Для нього це була «неполітична політика», тобто він вважав, що народовці замінили політичну (вимоги виборчої реформи і т.п.) иа вузьку культурницьку діяльність (відкриття нових шкіл, кафедр і in.). У зв’язку 3 цим М.Драгоманов закликав до створення «рішучо прогресивної народної партії» і до польсько-української угоди нового типу - угоди прогресистів-поступовців[762].

Теза «неполітичності» угоди з поляками припала радикалам довподоби. Розбираючи список майбутніх здобутків галицьких русинів, «Народ» взагалі заперечив їм будь-яку корисність[763]. Ha його думку, далеко важливішими для них є «загальна свобода політична, нетикальність прав горожанських і ограничення впливу правительства на наше народне життя до якнайменшого мінімуму». I що могла значити для молодих максималістів «якась там кляса з руським язиком», тим більше виділена з чиєїсь «ласки»[764]. Дехто з них зайшов так далеко, що пропонував порвати будь-які зв’язки з Україною (Євген Левицький)[765] [766].

Ha фоні різкої опозиції «новій ері» сходилися дві протилежності: переконані українці радикали почали контактувати із «молодими москвофілами», які, на відміну від «старших», уже не ґравітували до Росії, а вважали себе росіянами. 9 грудня 1890p. у Відні відбулися спільні збори «Січі» й москвофільського товариства «Буковина», учасники яких засудили угоду й вирішили порозумітися25. 8 грудня збори віденських русинів схвалили написаний В.Ковальським протест проти «нової ери»[767].

Єднання з москвофілами прикро вражало навіть окремих членів радикальної партії. Учасник зборів віденських русинів Лев Лопатинський писав Володимирові Охримовичу: «Голосовано над протестом, до котрого майже всі прихилилися, але кождий з інших мотивів... і так буде протестувати на одній картці москаль і українець, ретроград і поступовець, бюрократ і вольнодумець»[768].

Bcc ж порозуміння москвофілів з радикалами сприймалося більшістю обох партій з великим ентузіазмом. «Молодий москвофіл» Роман Алскссвич писав «молодому радикалові»

В.Охримовичу про «радость общерусского дсла» в боротьбі з «новою ерою»[769], В.Будзиновський і Є.Левицький дотісували в «Галицьку Русь»[770], а М.Павлик започаткував в «Народі» серію публікацій «Нова еволюція серед москвофілів»[771]. Ці публікації малп б довссти існування в москвофільському середовищі «прогресистської» партії, з якою українські радикали повинні піти до спілки. Однак, як виявилося, молоді москвофіли все більше гравітували ие до ідей соціалізму чи хоча 6 лібералізму, а до ідеї «єдиної й неділимої», у зв’язку з чим радикали змушені були облишити свої надії.

Перспектива угоди москвофілів з радикалами найбільше вразила наддніпряиців - адже саме в радикалах вони вбачали своїх найближчих союзників у галузі «п’ємоптизації» Галичини. B зв’язку з цим Австро-Угорщину відвідав В.Антонович, який спробував примирити радикалів з народовцями. 3 його листів до О.Барвінського зрозуміло, що, вбачаючи в його особі визнаного українського авторитета і соромлячись своєї спілки з москвофілами, на зустрічах з ним радикали старалися відмовчатися і в полеміку не вступали[772]. До живого В.Антонович допік М.Павлика, запитавши, чи бува не зустрінеться він у його домівці з Й.Марковим[773]. Bce ж переконати радикалів у корисності угоди з поляками йому так і нс вдалося.

Мало місце невдоволення «новою ерою» також у Наддніпрянщині. У свій час між М.Грушєвським та О.Барвінським відбулася полеміка, наскільки галицька політика Антоновича-Кониського користувалася підтримкою всієї «Старої Громади». О.Барвінський мав усі підстави стверджувати, що до неї причетна вся київська «громада», та й не тільки вона - адже рішення про політику «нової ери» прийняв з’їзд представників «громад» на початку 1888p. Крім того, у всіх своїх найважливіших рішеннях В.Антонович звичайно заручався підтримкою одеської «громади». B Одесу він виїжджав особисто і завжди знаходив тут повне зрозуміння для своєї діяльності. М.Грушевський вважав інакше. Політикою «нової ери» цікавилися лише, як він пише, «українці польської культури, як Антонович, Рильський, Михальчук і ряд менш визначних людей, з одної сторони, з другої - громадка українців, що скупчувалися коло Кониського і його свояка і нерозлучного приятеля [Василя] Вовк-Караченського». Багатьох наддніпрянців не влаштовував такий сценарій галицької політики, коли проблема порозуміння з австрійським урядом, як пише М.Грушевський, «цілком несподівано... зійшла на порозуміння тільки з провідними шляхетськими кругами Галичини»[774]. Про невдоволення з приводу угоди народовців з поляками довідуємося також з листа Т.Окуневського до М.Драгоманова від 20 листопада 1891p. Політику польсько- українського порозуміння, як свідчить Т.Окуневський (котрий у жовтні того року нобував у Києві), не схвалювали П.Житецький, Микола Ковалсвський, Є.Трегубів та Яків Шульгин. Разом з тим усі «громадяни» були дуже вражені фактом співробітництва радикалів з москвофілами. Як свідчив Т.Окуневський, «людей буквально судороги брали, коли про москальофілів говорити ставали». Навіть прихильник М.Драгоманова і меценат радикального «Народу» М.Ковалевський заявивТ.Окуневському, щоб речень типу «кожна інтелігентна людина в Галичині повинна знати російську літературу», більше в «Народі» нс було[775]. Врешті, внаслідок довгих дискусій «Стара Громада» вирішила «не вмішуватися в галицькі діла партійні, яко річи занадто місцеві, і замало принципіальні, такі, в котрих пряме вмішання українців могло б нашкодити і самих вміщующихся осмішити», про що й заявив львів’янам К.Михальчук[776]. Незважаючи на те, що на поч. 1891p. у «Ділі» раз у раз пробивалася думка про те, що «Галичина руська мусить стати розсадником ідеї руської», - в Києві не довіряли народовцям, вважаючи, що через якийсь час їх знову магнітом потягне до москвофілів. Значну частину своїх надій наддніпрянці й надалі покладали на радикалів, тому, не бажаючи повністю їх відштовхувати від себе, вони відмовилися від активного втручання в галицьку політику.

«Кокетування» з москвофілами не подобалося і М.Драгоманову. Він застерігав М.Павлика перед «авансами» на

їхню адресу, тим більше, що, на його думку, москвофільське поступовство було неможливе[777].

Остаточно радикали облишили думку про тісніший союз з москвофілами лише в липні. Приводом до розриву був концерт у Відні львівського хору «Боян», на який «Січ» не запросила москвофільську «Буковину». Ha концерті вражений голова «Буковини» Р.Алскссвич висловив свій протест, його підтримав

В.Дудикєвич. Але жодному з них не довелося закінчити своєї промови - «січовики» не могли толерувати їхню російську мову. Фіналом був справжній скандал, а голова «Січі» Іван Гриневецький заявив про розрив будь-яких стосунків з москвофілами[778]'.

Приблизно в цей самий час справа опозиції «новій срі» перейшла в нове русло - її центром став нс Відень, Львів чи Краків, а Турка. Потрібно сказати, що взагалі найактивніше опонували «новій ері» саме найбідніші та найвідсталіші гірські повіти Галичини, передусім Турківський.

6 серпня відбулися збори турківської «Народної Ради». Ha пропозицію народовця Корнила Яворського збори схвалили програму консолідації народовців та мосвофілів. Ha думку учасників зборів, питання національної ідентичності галицьких русинів повинні вирішувати вчені[779].

Ідея припала довподоби н москвофілам. Бони вдало підхопили її, протиставляючи політиці «новоерського роздору» політику руського «примирения». B серпні 1891p. в «Галицькій Русі» з’явилася серія публікацій «Пути к примирению», суть яких зводилася до необхідності пошуку порозуміння з народовцями[780]. I хоча згодом на сторінках москвофільського органу розв’язалася полеміка щодо його доцільності, сама газета, (як і більшість) схилялася таки до порозуміння[781].

Заяві турківської «Народної Ради» раділи й радикали. Особливо їм сподобалася теза про «розділ літературно- стиографічних поглядів від політики»[782]. До того ж І.Гриневєцький заявив, що стосунки «Січі» з «Буковиною» не слід вважати розірваними[783]. B жовтні 1891p. в Коломиї відбувся організований радикалами мітинг, який схвалив резолюції про загальне виборче право, протест проти «нової ери» та закликав до єдиної опозиційної солідарності всіх русинів, зокрема сеймового клубу[784].

Восени 1891p. велику увагу радикали приділяли турківським ініціативам. Справа в тому, що турчани звернулися до них із запитанням, чи погодилися би вони на угоду руських партій. У відповідь М.Павлик і І.Франко вислали програму угоди, яка практично повторювала програмні засади радикальної партії: вони сподівалися, що її схвалить турківська «Народна Рада». За цей вчинок М.Павлика й І.Франка критикував М.Драгоманов, вважаючи їхні сподівання нереальними[785] [786] [787]. Наступні події показали, що в даному випадку він не помилився. Ta виявилося, що М.Павлик знайшов спільну мову з К.Телішевським. К.Телішевський закликав до створення єдиної партії з «поміркованих елементів» і ігнорування «чужих нашому народові ідеї панросійської, панукраїнської і всяких інших того рода народові незрозумілих ідей комуністичних»48. Натомість радикалам до смаку припало гасло «хліб і добробит» і заклик до консолідації всіх руських партій, чого повинен був досягти черговий з’їзд «нотаблів»5®.

B останніх днях грудня відбулося віче в Турці, в якому брали участь І.Франко й С.Данилович. Серед інших була схвалена резолюція про солідарність усіх руських партій. Щоправда, К.Телішсвський заявив, що ситуація змінилася і що він вже не вважає опозицію доречною[788].

Очевидно, подіям у Турці москвофіли також приділяли велику увагу: сумніви щодо доцільності «роздору» одного з ініціаторів угоди 1890p. не могли не викликати в них задоволення[789].

Наприкінці 1891p. москвофілам вдалося розгорнути могутню кампанію протесту проти «нової ери». 24 грудня їм вдалася наступна демонстрація - віче в Бродах затвердило резолюції коломийського віча (між іншим, на пропозицію невсипущого

М.Павлика)[790]. 2 лютого 1892p. у Львові відбулося організоване москвофілами «всснародПе віче». Кількість його учасників досягала, за «Ділом», 2тис., а за «Галицькою Руссю» - 5тис. осіб. Учасники віча представляли ледь не всі повіти Східної Галичини. He важко також здогадатися, що в ньому брав участь увесь «цвіт» москвофільства. Головна мста віча, на думку першого оратора, - примирення з народовцями та радикалами. Знову було схвалено резолюцію про солідарність. Промова Теофіла Павликова супроводжувалася характерними вигуками, між іншим, «Пережили мы татаров, переживем и «новую эру!», «До королевства украинского не допустим!» і т.п. Іван Добрянський, родич відомого москвофіла Адольфа Добрянського, говорив три години. Його промова була перервана десятихвилинною овацією М.Антонсвичу, котрий з’явився зненацька. Запрошені на віче В.Будзиновський та І.Франко, порадившись, вирішили відмежуватися від цього москвофільського «торжества». В.Будзиновський заявив, що вважає віче за збори прихильників староруської партії. Народовця Дмитра Дмитерка силоміць стягнули з трибуни. Така ж доля спіткала ще декількох народовців, що спробували виступити на вічі[791].

Віче москвофілам вдалося: про його резонанс свідчить і той факт, що «Діло» коментувало його протягом всього лютого[792] [793]. Але виявилося, що наслідками віча були задоволені не всі москвофіли. Схоже на те, що «молоді» очікували від нього заяв про «російськість» Галичини. Ix не було. B результаті вже 3 лютого вони видали маніфест, який починався словами «Русские!»55.

Скориставшись з незгод у москвофільському середовищі, радикали ще раз спробували зблизитися з «молодими». Представники «Буковини» були запрошені на Шевченківський вечір у Відні, на якому В.Будзиновський мав велику промову про необхідність «злучення обох груп»[794]. У відповідь на її друк Ю.Яворський прислав у «Народ» листа. «Мы - русские!, а вы - сепаратисты», - підтвердив віті і знову запевнив, що «молоді» москвофіли не мають нічого спільного ні з українським радикалізмом, ні зстарорусинством[795]. В.Будзиновський відповів статтею, де заклики до «злучення» замінила звичайна лайка[796].

Наприкінці лютого чергове «аптиновоерівське» віче відбулося у Снятині. Иого організували радикали і воно в цілому повторило резолюції коломийського віча[797].

Навесні-влітку 1892p. стосунки народовців з москвофілами особливо загострилися у зв’язку із запровадженням у школи фонетичного правопису. До честі радикалів потрібно сказати, що проти цього наслідку «нової ери» вони нс протестували і його не критикували.

Могутній радикально-москвофільській мітинговій кампанії народовці задумали протиставити віче в Станіславові, яке відбулося 4 липня. I хоча на вічу були присутні такі «ґраіщи», як І.Бслей, К.Левицький, Д.Савчак, і віче схвалило запропоновані ними резолюції, продемонструвати одностайність народовцям не вдалося. Проти голови віча Д.Савчака, який позбавив голосу М.Павлика, різко виступив Є.Олесницький. He могло позмагатися цє вічс з москвофільським і за чисельністю - за «Народом», у ньому взяло участь 600 осіб[798].

Тим часом після ухвали крайовою шкільною радою проекту впровадження в школи фонетичного правопису стало очевидним всеукраїнське значення поступків народовцям в Галичині. 3 цього приводу М.Драгоманов написав статтю, в якій зауважив, що, іиіціюючи «нову еру», українці мали на мсті перетворити Львів у центр українського руху. Ha його думку, центр українського життя й надалі знаходитиметься в Києві, а Галичина буде лише його складовою частиною, хоча, можливо, й дуже важливою[799].

Восени 1892p. організаційно оформився розкол у сеймовому клубі. 23 вересня відбулося його засідання, на якому Ю.Романчук запропонував зберегти єдність клубу при умові, що його покинуть найзявзятіші москвофіли М.Антоневич і Діонізій Кулачковський. Ha це не погодилися москвофіли. B результаті народовці утворили окремий клуб. До його складу, крім Ю.Романчука, ввійшли Йосип Гурик, Т.Окуневський, К.Охримович, Д.Савчак, M. Січинський,

К.Тслішсвський. Поза ним залишилися М.Антоневич, Олекса Барабаш, Ксенофонт Гаморак, Микола Герасимович, М.Король, Д.Кулачковський, Лонгин Рожанковський, І.Сірко[800]. Як свідчила «Газета Лародова», К.Гаморак на знак протесту проти розколу намірявся покласти мандат, але до цього не дійшло[801]. Москвофіли були дуже незадовлені тим, що єдиний представник радикальної партії в сеймі Т.Окуневський опинився в «повоерському» таборі. Його вступ до клубу Ю.Ромаичука вони сприйняли як відхід радикалів від опозиції. Внаслідок наприкінці 1892p. в «Галицькій Русі» почали з’являтися гострі та пстактовпі випади проти радикалів[802].

Вчинок Т.Окуневського пе знайшов розуміння також у частини діячів радикальної партії. Але виявилося, що свої дії він узгодив з І.Франком. 3 точки зору І.Франка, він не зробив нічого поганого: очевидно, що Т.Окуневський не міг приєднатися до жодного іншого клубу[803].

ІІолітичні погляди Т.Окуневського настільки відрізнялися від політичних поглядів його сучасників, що на них варто зупинитися детальніше. Найбільше вони відповідали поглядам радикалів. Так само, як і вони, Т.Окуневський старався відстоювати іитсреси насамперед селянства. Але робив це з інших мотивів: якщо радикали дивилися на селянство з позицій класової боротьби, то Т.Окуневський відстоював його інтереси як інтереси найчнссльнішої частини українства. Більше того, саме завдяки захопленшо радикалів соціалістичними теоріями він відмовився підписати їхіно програму[804]. До «нової ери» він ставився критично: сенсу розбиття спілки з москвофілами він не розумів. Однак разом з тим вважав, що безглуздо нс визнавати реальну корисність наслідків польсько-української угоди, які б були неможливі в іншому контексті. До табору угодовців віи не приєднався лише тому, що нс хотів в’язати собі руки, особливо тоді, коли треба було нагадувати про «ліси й пасовиська»[805].

Воссни 1892p. стосунки Т.Окуневського з радикальною партією настільки загострилися, що він вирішив розірвати з «Народом»[806] [807]. Проте все ж до повного розриву не дійшло: радикалам був потрібний його депутатський мандат, а Т.Окунсвському - близьке за політичними поглядами оточення.

Ha початку 1893p. стосунки між руськими партіями частково стабілізувалися. Опоненти «нової ери», звикиувши до нової розстановки сил, поступово заспокоїлися. «Галицкая Русь» остаточно змінила колишній розпачливий тон на витриманий і спокійний, з превеликим задоволенням спостерігаючи за зростанням невдоволення серед народовців. B середовищі радикалів, тобто недавніх «молодих», з’явилася своя «молода» опозиція, тому вони все більше уваги приділяли своїм внутрішньопартійним стосункам. I для них і для москвофілів після вересневого 1892p. демаршу народовців у намісника та з’їзду «Народної Ради» недовговічність «нової ери» була очевидною79.

Bce ж завдяки певному збігові обставин, у 1893p. стосунки москвофілів з владою та народовцями особливо загострилися. Приводом до загострення була куренда митрополита від 3 січня 1893p., яка заборонила духовенству читати й передплачувати «Галицьку Русь», «Народ» та «Хлібороб»[808]. Схоже на те, що в даному випадку С.Сембратович виконував побажання намісника й народовців. Задум полягав у тому, щоб позбавити насамперед «Галицьку Русь» передплатників і таким чином довести друкований москвофільський орган до банкрутства. Подібна куренда з’явилася ще в квітні 1891p. Тоді вона забороняла духовенству читати й передплачувати «Червону Русь»[809], однак редакція спритно вийшла із скрутної ситуації, змінивши назву газети на «Галицьку Русь». Так само було вчинено і в 1893p.: колишня «Галицкая Русь» взяла собі назву «Галичанин»[810] [811]. Цим все й завершилося.

Ha початку 1893p. неприємності очікували й радикалів. Від «Січі» відійшла частина прихильників «нової ери», які заснували товариство «Громада»71. Ще 1892p. народовцям вдалося створити альтернативу «Академічному Братству» у Львові: тоді було засноване студентське товариство «BaTpa»[812].

У січні 1893p. нову ініціативу до примирення руських партій подав вдовичо-сирітський фонд у Перемишлі. Планувалося організувати з'їзд представників двох найбільших руських партій, який би й вирішив питання примирення. Лідерам народовців і москвофілів було розіслано листи з поясненнями суті справи. Листи підписали: москвофіли крилошани П.Матковський і Літинський, викладач гімназії Юстин Желсхівський та народовець Дмитро Чеховський[813]. Ініціатори прохали адресатів зберігати їхню ініціативу в таємниці, але «Галичанин» необачно повідомив про неї в одному із своїх чисел[814], після чого вони відмовилися від задуманого. Цікаво, що цього разу ідею угоди з москвофілами «Діло» назвало «похвальною», хоча й уточнило, що з «відстунниками-об’єдинителями» народовці миритися не збираються[815].

Проте ініціативу перемиських русинів забули дуже швидко. Наприкінці лютого-березпя увага всієї галицької преси була прикута до подій, що сталися під час святкування 50-річчя перебування на єпископському престолі Лева XIII. Святкування папського ювілею відбулося у «Народному Домі» 19 лютого. Ha свято не запрошено москвофілів, однак була присутня вся вища адміністрація краю на чолі з намісником і маршалком. Коли в приміщенні «Народного Дому» з’явився митрополит, група молоді почала кричати «Pereat»[816]. Але на цьому справа не закінчилася. Під час виступу професора університету Ісидора Шараневича, в момент, коли йшла мова про благодіяння Лева XIII для русинів, хтось крикнув «ЗаТучапи!», чим викликав у залі певне замішання. Присутній на святі директор поліції Кжачковський швидко встановив особу провокатора: ним виявився Ю.Яворський. Ю.Яворського заарештували, він відсидів 8 днів арешту і був виключений з першого курсу Львівського університету, де B той час навчався[817].

С.Ссмбратович очолював «Народний Дім», тому вирішив скористатися правом ссньйора. У березні він звернув увагу його управи на «неправильності» та «антинаціональні змагання» в її діяльності. Крім того, «Академічний кружок», членом якого був Ю.Яворський, позбувся приміщення в «Народному Домі», за бурсою «Народного Дому» мав бути встановлений нагляд, а канцелярія мала вживати «народного язика»[818].

Під час весняної сесії сейму остаточно сформувався москвофільський клуб. До нього не приєднався К.Гаморак - він увійшов до складу народовського клубу[819].

Папський ювілей мав якусь злощасну мітку для митрополита: нс пройшло й трьох місяців після інциденту в «Народному Домі», як він став жертвою нового скандалу, ініціаторами якого були ті ж «молоді москвофіли».

У травні 1893p. до Риму вирушила делегація русинів на чолі з митрополитом. Напередодні Рим відвідав гр.К.Бадспі[820]. Якщо вірити «Газеті Народовій», то Лев XIlI прийняв русинів дуже немилостиво і навіть нс хотів дати цілувати руку. Причиною його невдоволення була популярність у Галичині москвофільських настроїв[821]. Щоправда, папа поступово злагіднів і членам делегації вдалося-таки ноцілувати його руку. Він привітав русинів промовою, в якій говорив про необхідність реформ у Грско- Католицькій Церкві. Однак присутні зрозуміли його слова так, що східний обряд зрівняється в недалекому майбутньому з римським. Саме так прокоментував промову Лева XIII «Галичанин»[822]. Отримавши такого роду інформацію, «молоді москвофіли» спланували чергову маніфестацію проти митрополита. Свій задум вони здійснили в момент, коли поїзд з руською депутацією зупинився у Відні. B купе, в якому їхав С.Сембратович, пробрався Р.Алсксевич і заявив йому в вічі, що він зрадник. При цьому митрополита обкидали тухлими яйцями, одне з яких влучило йому в чоло. B демонстрації брало участь двадцять осіб[823]. Вісім з них згодом було заарештовано[824].

Відомості про напад на митрополита схвилювали всю Австрію. Ha львівському вокзалі його зустрічав «бомонд» місцевої аристократії, церковної ієрархії та народовців. Прем’єр-міністр гр. Е.Таффе телеграфував свої співчуття[825]. Згодом митрополита відвідаладепутація народовців у складі О.Барвінського, Теофіла Бережницького, Ом.Огоновського, Ю.Ромапчука таД.Савчака. Від імені народовців Ю.Романчук протестував проти демонстрації

москвофілів, але разом з тим справлявся, чи дійсно в Галичині матимуть місце реформи, спрямовані на затирання різниць між церквами. Питався він і про те, чи мають підставу чутки про заплановану зміну керівництва грско-католицької семінарії на василіянське. С.Сембратович заспокоїв делегатів, заявивши, іцо всі ці чутки не відповідають дійсності[826].

Саме в цей час зібралися щорічні австро-угорські делегації. Ha прийнятті в монарха останній сказав К.Мандичсвському, що руські студенти забувають про свою академічну гідність. Під час обговорення бюджету міністерства закордонних справ гр. С.Бадсні від імені поляків і русинів протестував проти нападу на С.Ссмбратовича[827]. Запахло новим судовим процесом проти москвофілів. Однак до цього не дійшло: прагматичний К.Бадені розумів, що довести кримінальну вину арештованих буде важко, тоді як його резонанс може бути невигідний і Австро-Угорщині, і папі, і полякам, і народовцям. Це розуміли й москвофіли, тому публікації на тему нападу на митрополита «Галичанина» були напрочуд спокійні та витримані. Від імені митрополита намісник заявив, що потерпілий не бажає доводити справу до суду[828]. Тому, протримавши віденських демонстрантів у в’язниці неповних три тижні, їх звільнили 15 липня[829].

Слід сказати, що цю провокацію «молоді москвофіли» спланували в тісному порозумінні з радикалами. Радикали повинні були взяти участь у нападі на митрополита, проте в останній момент здоровий глузд переміг, і вони відмовилися від цього наміру[830]. Найдалі, однак, у співробітництві з москвофілами зайшов І.Франко, у порозумінні з яким вони написали російськомовний текст протесту проти політики С.Ссмбратовича та верхівки греко-католицької ієрархії, а також Ватикану. Маніфест «молоді москвофіли» оприлюднили після нападу на митрополита[831]. Подібний протест готували також радикали, проте так і не наважилися його опублікувати®5. До цього слід додати, що внаслідок інциденту на віденському вокзалі були розв’язані товариства «Буковина» й «Січ», а слідство велося також проти п’яти «січовиків»[832] [833].

За влаштовану провокацію влада вирішила помститися москвофілам іншим способом: саме напад на митрополита остаточно вирішив питання реформи освітньої системи грєко- католицької церкви[834].

Після того як справа нападу на митрополита поступово відходила в минуле, в руському середовищі знову ставало актуальним питашш угоди. Вже 2 серпня «Галичанин» повідомляв про непорозуміння середдепутатів парламенту. Обговорювалося також питання угоди народовців з радикалами. Ю.Романчук заявив Ссвсринові Даниловичу, що різниця між народовцями й радикалами несуттєва[835] [836].

Наприкінці 1893p. центр опозиції «новій ері» нерейшов з Турки до Стрия. Зростання активності стрийських русинів насамперед пов’язане з переїздом сюди Є.Олесницького. Саме він започаткував хвилю мітингів, яка остаточно доконала політику «нової ери». 29 вересня 1893p. стрийська «Підгірська Рада» організувала віче, в якому брали участь представники всіх трьох руських партій, в тому числі М.Антоневич, Т.Окуневський та І.Франко. Віче ухвалило резолюції з вимогою виборчої реформи та консолідації русинів ". Стрийське віче було першою, починаючи з 1890])., спільною акцією народовців і москвофілів. У листопаді- грудні 1893p. Є.Олесницький був особливо активний. Разом зі своїм найближчим співробітником Андроніком Могильницьким він організував «антиновоерівські» віча в Жидачеві[837], Стрию[838], Рогатині[839] та Дрогобичі. Ha останньому під час різкої промови Є.Олесницького О.Барвінський вперше був привселюдно обізваний «зрадником» (це зробив хтось із учасників)[840].

Вічеву кампанію Є.Олесницького підтримав М.Король, котрий наприкінці грудня скликав збори жовківської «Руської Ради». Збори схвалювали фактично ті ж резолюції, що й віча, організовані Є. Олесницьким[841].

Непопулярність угодової політики продемонстрували й жовтневі 1893p. додаткові вибори до парламенту. А.Вахнянин, що заявив про підтримку політики «нової ери», здобув мандат лише після прямого втручання жовківського старости[842].

Вічевій кампанії Є.Олесницького особливо симпатизував «Галичанин». «Народная жизнь и розумная политика», - так називалася одна із статтей про діяльність «Підгірської Ради» і саме так її оцінював москвофільський орган[843]. Що стосується «Діла», то воно поставилося до вічевої кампанії Є.Олесницького спочатку дещо стримано[844]. Однак дуже швидко його діяльність знайшла повне зрозуміння в редакції провідного органу народовців, і гасла дрогобицького й жовківського віч «Діло» підтримало, хоча й дорікнуло організаторам за адресоване О.Барвінському прізвисько «зрадник»[845].

Восени 1893p. до угоди з москвофілами почав змагати й Ю.Романчук.

Переконання Ю.Романчука складалися під значним впливом москвофілів, насамперед Б.Дідицького. B 60-х роках вони тісно співпрацювали у львівському «Слові», а згодом підтримували дружні стосунки. Маловідомий факт, але саме Ю.Романчук препарував етимологічний правопис для галицьких шкіл, що утримався аж до 90-х років[846]. Слід також сказати і те, що в 1890p. Д.Гладилович довгий час стримував народовців від інформування Ю.Романчука про контакти з намісником, побоюючись, що він одразу побіжить радитися з Б.Дідицьким[847]. Під час «нової ери» Ю.Романчук так і не звільнився від сентиментів до «общеруськості» і за якихось три роки знову почав шукати способів для відновлення солідарності з москвофілами. «Хто знає, - писав згодом його біограф, - чи в хвилях романтично- патріотичних настроїв не мріяв він, так сказати б, про універсальну партію для всіх українців, про той ідсал старих або постарілих людей, як Габсбурги про універсальну монархію»"'. Якщо вірити О.Барвінському, то Ю.Романчук відновив свої зустрічі з Б.Дідицьким ще наприкінці 1892p. Приблизно тоді ж К.Телішсвський натякав О.Барвінському, що у Львові йде якась робота, що «москвофілів запряжем до свого воза і будемо ними поганяти»"2. Проте до відновлення спілки з москвофілами тоді не дійшло: очевидно, народовці хотіли дочекатися впровадження в життя обіцяних поляками поступок.

У зв’язку з переорієнтацією Ю.Романчука ідея єдності всіх руських партій почала переходити з області гасел в область реальної політики. Питання полягало в тому, хто започаткує таку акцію.

Ініціативу до угоди подали радикали. 4 січня коломийські радикали вирішили скликати 2 лютого нараду представників усіх руських партій"3. Ha запрошеннях, які вони розсилали, стояли підписи І.Гарасимовича, С.Даниловича, М.Павликата І.Франка"4. Ідею погодження руських партій підтримав М.Драгоманов. Контакти між народовцями, москвофілами та радикалами, на його думку, повинні відбуватися на основі програми, в якій на першому місці стояла б вимога національної автономії, економічного добробуту і розширення демократії. Національні суперечки він пропонував завершити визнанням за кожною руською партією повної свободи релігійних, етнографічних і літературних поглядів"5. Очевидно, що саме такий підхід до проблеми погодження руських партій мав право на успіх. Крім того, в випадку успіху цієї акції престиж радикальної партії значно б зріс.

Однак здійснити задумане радикалам не вдалося. Ha з’їзд не прибув жодний представник народовців (крім Є.Олссницького). Можливо, Ю.Романчук і його прихильники не бажали віддавати ініціативу радикалам. Натомість москвофіли їх підтримали: серед присутніх були М.Антонсвич, Д.Кулачковський та Й.Марков"6. [848] [849] [850] [851] [852] [853]

Як і радикали, вони погодилися визнати право протилежної сторони надовільність етнографічних, літературних і релігійних уподобань. З’їзд обрав комітет для скликання мужів довір’я всіх партій[854]. У середовищі москвофілів ця подія викликала чималий ентузіазм. «Галичанин» навіть спробував порівняти польсько- українську угоду з нападом Наполеона на Росію. «В 1812r., - писалося у номері від 4 лютого 1894p.,- численныи польскии легионы двигнулись на Русь в союзе c Наполеоном I, покорителем половины мира, однако Руси не уничтожили. Hc уничтожат cc теперь ни «Час», ни п. Станислав Бадеіш в союзе с Барвинским»[855].

З’їзд 2 лютого також обговорював нову ініціативу М.Павлика: той виступив контркандидатом О.Барвінського на додаткових сеймових виборах. I москвофіли, і частково радикали пробували його від цього відмовити, вважаючи перемогу М.Павлика за річ нереальну. Обидві сторони схилялися до підтримки москвофільської кандидатури, і в даному випадку М.Павлик міг лише відтягнути від нього голоси. Однак М.Павлик відмовився зняти свою кандидатуру.

Надії москвофілів на згоду народовців на їхнього кандидата себе не виправдали: вони підтримали О.Барвінського. Радикали були змушені підтримати М.Павлика, тому об’єднати всі руські партії навколо однієї кандидатури не вдалося. Врешті, брідські селяни, які взяли на себе організацію передвиборчої кампанії, перетворили її в справжній хаос. B результаті кандидатура М.Павлика з тріском провалилася[856].

Тим часом визрівав остаточний розкол у таборі народовців. Від імені народовського сеймового клубу Ю.Романчук запропонував москвофільському клубові погодитися на основі програми «Головної Руської Ради» i848p. Однак москвофіли поставилися до цієї ідеї з деякими застереженнями, а Д.Кулачковський був взагалі проти об’єднання. B результаті об’єднати всіх руських депутатів сейму в один клуб не вдалося, але до ідеї Ю.Романчука скликати 19 березня з’їзд представників усіх руських партій москвофіли поставилися прихильно[857].

Із 300 запрошених на з’їзд з’явилося 120. He прибув жодний представник церковної верхівки, а також руських громад Станіславова й Тернополя, які вважалися «твердинями» «нової ери». B настроях більшості сумніватися не приходилося, тому О.Барвінський і А.Вахняшш змушені були покннути зал засідань, не дочекавшись закінчення нарад. Після майже одностайного засудження «нової ери» присутні перейшли до обговорення 5 пунктів угоди, які запропонував Ю.Романчук. Москвофіли ніяк не згоджувалнся на перший пункт, що в редакції Ю.Романчука звучав так: «Стоїмо на основі національної програми Головної Ради Руської з 1848p. і хочемо, щоби лані нарід розвивався яко самостійний нарід славянський, остаючись при вірі і обряді своїх батьків, вірний австрійській державі і цісареві». Д.Кулачковський запропонував власну редакцію: «Стоїмо на основі національній і хочемо дальше на ній розвиватися яко політично самостійний в Австрії народ...» і далі, як у Ю.Романчука. Обидва заявили, що від своїх редакцій нс відступлять. Тоді І.Франко запропонував перший пункт замінити словами «Ми, русини галицькі». Але Ю.Романчук відповів, що не уявляє собі програми угоди руських партій без декларації про національність, тому дебати продовжилися. Учасникам з’їзду так і не вдалося дійти до згоди, і для узгодження позицій вони обрали комісію, в складі авторів редакцій та ще п’яти осіб12'.

Заслуговують на увагу думки з приводу програми угоди М.Драгоманова. М.Драгоманов пропонував винести національні суперечки поза межі нарад і на перше місце програми угоди поставити загальнодемократичні гасла. Bce ж він розумів, що таку думку відстоюватимуть лише радикали, а «рстрогради- націонали» москвофіли й народовці її проігнорують[858] [859].

Дуже швидко виявилося, що М.Драгоманов мав рацію. Спочатку обрана 19 березня комісія погодилася на таку редакцію: «Стоїмо на грунті малоруської національності і хочемо дальше на ній розвиватися свобідно як рівноправний в Австрії народ, остаючись при своїй вірі і обряді, вірний австр[ійській] державі і цісареві»[860]. Ha перший погляд може видатися, що цього разу перемогла українофільська точка зору. Але це не так: москвофілів така редакція також влаштовувала, бо не зазначала окремішність «малоруської національності» від російської.

Угоді з москвофілами несподівано почав опонувати М.Павлик. Його і інших радикалів не влаштовував задум створити керівний надпартійшш орган та особливий наголос на національному питанні. Як писав він І.Франкові, «коаліція, не фузія, програма політично-соціальна без етнографії і конфесії·>'24. 3 цим не погоджувався І.Франко. Ha його думку, головне не програма, а угода. Hc бажаючи шкодити угодовій акції, він заявив М.Павликові, що в угодовій комісії він репрезентує не партію, а самого себе[861] [862]. Однак М.Павлик все ж наполягав на свому і І.Франко вийшов з її складу, одночасно подавши в відставку з посади голови коломийського радикального товариства «Народна Воля»[863]. Можливо, рішучість М.Павлика в даному випадку пояснюється тим, що аранжсри угодової акції нс запросили його на з’їзд 19 березня[864]. Після виходу представника радикалів з угодової комісії зміст угоди значно вихолостився. Акція провалилася, а запланований на 15 травня другий з’їзд руських партій так і нс відбувся.

Отже, і ця ініціатива Ю.Романчука виявилася невдалою. 3 іншого боку, вона вперше продемонструвала розкол народовців, більшість яких, як виявилося, тужить за колишньою єдністю 3 москвофілами та опонує політиці порозуміння з поляками. Через цс з’їзд 19 березня можна було б вважати останнім акордом «нової ери». Однак і після цього народовці ще деякий час формально утримували єдність. Остаточний розкол відбувся на травневих зборах «Народної Ради», коли 80% присутніх підтримали Ю.Романчука та засудили політику О.Барвінського. «Сталося!»- так назвав свій коментар до зборів «Народної Ради» редактор «Народної часописі» Кирило Кахникевич[865]. Очевидно, що мався на увазі розкол народовців на дві фракції: опозиційну до уряду й поляків Ю.Романчука та прихильну їм О.Барвінського.

Отже, протягом «нової ери» суттєво постраждав насамперед імідж «общеруської єдності», до чого так наполегливо змагала «Стара Громада» і поляки: опозиційна урядові фракція народовців так і не спромоглася відновити колишньої спілки з москвофілами. Хоча в даному випадку Ю.Романчук з однодумцями діяв насамперед наперекір полякам, погодити руські партії виявилося неможливо.

<< | >>
Источник: Irop ЧОРНОВОЛ. Польсько-українська угода 1890-1894pp. Львів: Львівська академія мистецтв,2000. 217c.. 2000

Еще по теме МОСКВОФІЛИ Й РАДИКАЛИ СУПРОТИ ПОЛІТИКИ «НОВОЇ ЕРИ»:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -