ЗАКІНЧЕННЯ
Наприкінці XVIII ст. поляки й українці зазнали остаточної поразки в кількасотлітньому протистоянні Російській імперії і протягом XIX ст. зіткнулися з реальною перспективою розчинення в «єдиному російському морі».
Особливо небезпечною для них була політика царату після невдалого повстання 1863p.: саме в цей час поляки повністю позбулися залишків дарованої їм ще Олександром I автономії, а незміцніла модерна українська ідея була приречена на виживання в рамках законодавства, що повністю заперечувало національну окремішність українців.Поразка повстань 1831 і 1863pp. примусила польських політиків замислитися над своїми помилками, що привело до зміни характеру польського національного руху. Поляки перейшли до тактики пасивного опору й всі сили зосередили на якісній обнові свого суспільства. Настав період так званої «органічної праці», тобто праці над його внутрішнім вдосконаленням.
Український рух також обрав тактику пасивного опору і полягав насамперед в обгрунтуванні інтелектуальних засад національної окремішності українців.
Іншим шляхом розвивались події в Галичині. Починаючи з 60-х років, влада в цьому краї поступово набула польського характеру. Галичина перетворилася в своєрідний «польський П’ємонт»: саме тут поляки досягнули чудових успіхів у галузі «органічної праці».
Зіткнувшись із проблемою національного самовизначення, галицькі русини вибирали між Україною fi Росією. Хоча власне «українцями» чи «росіянами» вважала себе лише нечисельна група інтелігенції, натомість загал в цілому ігнорував цю проблему. Події розгорталися так, що спочатку домінувала москвофільська течія, яка часто поєднувалася з ідеєю «галицько-руського ter- tium», тобто певної окремішності галицьких русинів і від росіян, і від українців. 3 іншого боку, до Галичини все частіше апелюють наддніпрянці, прагнучи перетворити її в «український П’ємоит».
Непорозуміння між москвофілами й українофілами в Галичині співпали з актуальністю проблеми польсько-української угоди.
Ідея польсько-українського порозуміння протягом всього XIX ст. мала своїх прихильників: очевидно, для того, щоб успішніше протистояти могутній Росії, слабші українці й поляки коли-небудь повинні були спробувати об’єднати сили. Крім того, ідеї порозуміння сприяла популярність серед галицьких русинів москвофільських настроїв: і поляків, і галицьких народовців зовсім не тішила перспектііва опинитися віч-на-віч із доморощеними росіянами, тим більше в умовах назрівання військового конфлікту між Австро-Угорщиною й Росією.Наприкінці 80-х років у польсько-українській угоді виявилися зацікавленими чотири політичні сили: 1) австро-німецька дипломатія за порадою німецького канцлера О.Бісмарка шукала в українцях потенційного союзника в майбутньому конфлікті з Росією; 2) польський політичний табір вбачав в Україні могутній потенціал, здатний протистояти агресивності російської не тільки зовнішньої, а й внутрішньої політики; 3) наддніпрянські українці, прагнучи перетворити Галичину в «український П’ємонт», розуміли, що зробити це буде набагато легше при підтримці поляків та офіційної влади, ніж при їх опорі: 4) галицькі народовці прагнули таким чином домогтися цілком конкретних поступків на свою користь у галузі політики, культури, освіти та звільнити Галичину від москвофільських впливів.
Ha рішення наддніпрянських українців зблизитися із польським патріотичним середовищем вирішальний вплив мала загибель імператора Олександра II, після чого вони остаточно розлучилися з надіями на порозуміння з владою: очевидно, в умовах реакції, що запанувала в Росії з приходом до влади Олександра III, не приходилося сподіватися на задоволення Санкт- Петербурґом жадань українців. Одночасно кристалізується ідея Галичини - «українського П’ємонту» і наддніпрянці всі свої надії покладають на Львів, прагнучи перетворити його в культурно- політичний центр всієї України. Проте на заваді реалізації цієї ідеї стояли незгоди з галицькими українофілами. Наддніпрянців насторожувала насамперед їхня співпраця з москвофілами, відмова від фонетичного правопису та провінційність.
Галичани були невдоволеш підтримкою «Старої Громади» спроб М.Драгоманова ширити в Галичині соціалізм, що кидало тінь на весь українофільський рух як па різновид соціалістичного руху. Ситуація ускладнювалася також міжусобицями в народовському середовищі, а саме конфліктами з молодшим поколінням народовців, що перебувало під впливом М.Драгоманова.Натомість ідея «українського П’ємонту» знайшла зрозуміння в польських політиків демократичного табору, передусім в професора історії Варшавського університету О.Яблоновського та керівника львівської колонії монахів-змартвихветанців
В.Калінки. 3 ними й зблизився на початку 80-х років лідер київської «Старої Громади» В.Антонович. Контакти розвивалися успішно і вже восени I885p. В.Антонович вів переговори з народовцями щодо можливості угоди з поляками. Однак ця ініціатива лідера «Старої Громади» не мала успіху - народовці її не підтримали.
Тим часом самостійні угодові контакти з поляками пробують встановити наддніпрянський інтелектуал П.Куліш і лідер галицьких народовців В.Барвінський. I хоча їхні ініціативи не увінчалися успіхом, вони були наочним свідчення появи в українському середовищі угодових тенденцій. Польсько- українська угода стає потребою дня і до неї поступово гравітують як поляки, так українці.
Контакти з польськими патріотами сприяли подальшій еволюції поглядів «Старої Громади» на українську справу. З’явилася ідея відірвання України від Росії і утворення «південно- західної слов’янської федерації», складовою частиною якої була б Україна.
Поряд з В.Антоновичем Галичину з метою погасити конфлікт в народовському середовищі і згуртувати його навколо ідеї «українського П’ємонту» відвідують також члени «Старої Громади» О.Кониський, І.Нсчуй-Левицькийта Є.Трегубів. I хоча їхні приїзди значною мірою сприяли скресанню криги у відносинах між Галичиною та Наддніпрянщиною, повного порозуміння досягпути не вдалося.
Додатковий імпульс угодові стосунки отримали близько 1888p., коли в них втрутився міністр закордонних справ Австро- Угорщини гр.
Ґ.Кальнокі. Керуючись порадою німецького канцлера князя О.Бісмарка, уряд гр. Е.Таффс починає вбачати в українцях свого потенційного союзника на випадок війни з Росією. Віденські урядники поступово відмовляються від погляду на український рух як на різновид соціалістичного руху і пробують йому сприяти. З’являється думка про задоволення потреб галицьких народовців, що, на їхню думку, повинно інспірувати австрофільські настрої в Наддніпрянщині. Очевидно, що такі заходи могли бути впроваджені в життя лише при згоді польських політиків. Тому міністр закордонних справ Австро-Угорщини вирішив підтримати угодові контакти. Діяв він за посередництвом польського політика-демократа князя А.Сапіги, котрого він наблизив до себе в середині 80-x: переживаючи затяжний дипломатичний конфлікт з Росією, австрійці прагнули порозумітися і з польськими самостійниками. Налагодити контакти з наддніпрянцями А.Сапізі допоміг народовець О.Барвінський, який здавна підтримував стосунки з Києвом. Протягом t888p. між кн. А.Сапігою та серсдовищем київської «Старої Громади» відбувається інтенсивний обмін думками щодо можливості порозуміння. Врешті сторони узгодили свої пропозиції, а в Галичину прибув представник «громади» О.Кониський, котрий за фінансової підтримки кн. А.Сапіги налагодив видавництво часопису «Правда». Часопис пропагував у Галичині ідею соборності всіх українських земель. Однак на початку наступного 1889p. кн. А.Сапіга важко захворів та відійшов від справ. Незадовго перед цим через наполягання офіційної влади Галичину був змушений покинути О.Кониський. Його від’їзд, як і намагання наприкінці 1889p. організувати під плащиком боротьби з соціалізмом гучний судовий процес проти українського націоналізму, свідчать про те, що уряд гр. Е.Таффе не виробив єдиної політики щодо українців. Угоді перешкоджала також частина польських (передусім «подоляки») і народовських політиків. Тому незважаючи на прихильну для ідеї угоди громадську думку в Галичині, впровадити її в життя довгий час не вдавалося.Справа зрушилася з місця лише 1890p., коли в угодові стосунки втрутився намісник гр. К.Бадсні. К.Бадені, порозумівшись з вузьким колом прихильних угоді політиків, вміло впровадив її B життя, проігнорувавши при цьому загал. 25 листопада, після виступу в сеймі Ю.Романчука, угода стала фактом. Заскочені зненацька, «подоляки» спробували протестувати. Однак вони не могли зайти в своєму протесті далеко. B іншому випадку вони б наразилися на немилість корони та довели б польський політичний табір до розколу.
Народовці сприйняли угоду з великим ентузіазмом, вважаючи, що вона стає початком «нової ери» в історії галицьких русинів. ІІевною мірою поворот у 1890p. у політиці народовців потрібно таки вважати за щось нове: до цього часу вони традиційно орієнтувалися на спілку з москвофілами. Тому польсько- українську угоду 1890p. слід трактувати як союз офіційної влади, поляків, наддніпрянських «громад» і народовців проти москвофілів. Проте широкомасштабна міжнародна комбінація, якою мало б стати польсько-українське порозуміння в Галичині, не стала такою ж широкомасштабною дійсністю. Клімат міжнародних стосунків злагіднішав, тому реальним наслідком цієї складної комбінації була лише угода з народовцями Галичини. B результаті якісний склад її учасників суттєво змінився: від неї поступово відходять її ініціатори в особі наддніпрянських політиків та міністра закордонних справ Австро-Угорщини, натомість роль галицьких політиків зростає.
3 часом, однак, ентузіазм народовців змінило розчарування. Обіцяні поляками поступки могли стати дійсністю лише через деякий проміжок часу, коли, згідно законодавства, пройдуть усі бюрократичні інстанції Австро-Угорщини. Крім того, «нова сра» дала привід для запеклої боротьби з москвофілами і серйозно примусила галицьких русинів визначитися з власною національною ідентичністю.
Наприкінці 80-х pp. народовці вже не становили єдиного організму. B 1890p. народовська молодь, знсражсна цькуванням «старших», вирішила самоорганізуватися і створила Русько- українську радикальну партію.
3 одного боку, її члени вважали себс прихильниками новітніх європейських політичних теорій, а з іншого - переконаними патріотами. Саме завдяки останньому наддніпрянці вбачали в них своїх найближчих однодумців у політиці «п’ємонтизації» Галичини. Однак на початковому етапі діяльності радикалів націоналізм стояв на другому іуісці, тому вони розглядали «нову еру» як угоду українців з їхніми класовими ворогами польськими помішиками та австрійською бюрократією. Провідником радикалів став М.Драгоманов. У той час віп уже повністю розійшовся з діячами «Старої Громади» на Грунті їхньої незгоди підтримати пропаганду в Україні новітніх європейських радикальних політичних доктрин, під значним впливом котрих він перебував, розпочинаючи з 70-х років. 3 такої ж точки зору М.Драгоманов критикував і «нову еру»: на його думку, ця акція не що інше, як поступка націоналізмові, який відтягує Україну від передової європейської культури й політики. Оригінальною була також критика угоди, з якою виступили «молоді радикали». Останні вважали, що угода з владою шкодить популярній у їхньому ссредовищі ідеї перетворення Австро-Угорщини в національно- федеративну державу, яка може бути наслідком лише прямої опозиції віденському централізмові.Для москвофілів угода була цілковитою несподіванкою. Звикнувши вважати народовців за своїх природніх союзників у протистоянні полякам та урядові, вони нс передбачали, що коли- небудь народовці HC тільки відмовляться від боротьби проти «одвічних ворогів», але й у спілці із своїми колишніми противниками розпочнуть безкомпромісну боротьбу проти них - єдиної в Галичині «твердої» руської партії. Тому головний закид, що висували моквофіли організаторам «нової ери», - цє розв’язання «братньої боротьби» в, як вони вважали, досі єдиному «общеруському» таборі.
Hc підтримала «нову еру» й провінція, котра сприймала конфлікт між руськими партіями негативно: імідж сумнівної «общеруської» єдності був тут особливо сильний. Самі народовці сприймали звинувачення в ініціюванні «розбрату» дуже боляче. B результаті вже наприкінці 1891p. в пародовському ссрсдовищі проявляється тенденція до відновлення єдності з москвофілами. Ця тенденція поступово посилювалася і вже наприкінці 1892p. народовська більшість схиляється до опозиції. Проблема розриву з польськими політиками стало актуальною восени 1893p., коли список поступків на користь народовців себе вичерпав. Одночасно частина народовських політиків на чолі з Ю.Романчуком захопилася ідеєю «слов’янської антикоаліції» в парламенті та можливістю парламентської реформи. B зв’язку з цим Ю.Романчук розпочав акцію примирення з москвофілами. Ta обидва його задуми нс вдалися: парламентська реформа затягнулася на три роки, антикоаліція не стала парламентською більшістю, а погодити москвофілів з радикалами й народовцями нс вдалося. Досягнути останнього, зокрема, завадила чотирирічна політика роз’єднання: об’єднання могло відбутися тільки на певній національній основі, яка б задовільняла і москвофілів і українофілів. Виробити її було неможливо - ідея «галицько- руського tertium», тобто певної окрсмішності галицьких русинів стосовно і росіян і українців, зазнала тоді нищівної поразки.
Однак самі народовці зазнали розколу. Меншість на чолі з О.Барвінським вирішила і надалі дотримуватися угоди з поляками, більшість на чолі з Ю.Романчуком перейшла в опозицію. Розкол відбувся на травневих 1894p. зборах «Народної Ради», які слід вважати кінцем угодової політики.
Отже, політика «нової ери» була спрямована проти галицького москвофільства, і в цьому напрямку вона досягнула значного успіху - саме на 90-і роки припадає період перетворення народовського руху в впливову й повністю самостійну політичну силу.
Велике значення для розвитку в Галичині української ідеї мали також ті поступки, які отримали народовці під час тривання угоди з поляками. Неважко помітити, що більшість з них мала всеукраїнське значення. Ha думку автора, найважливішим здобутком слід вважати впровадження в буковНнські та галицькі освітні установи фонетичного правопису, що найбільше посприяло вихованню в молодого покоління почуття одноцілості й соборності всіх українських земель. Надзвичайне значення мало також призначення на новостворсну кафедру історії Cx. Європи М.Грушевського, який, використовуючи свій авторитет, вміло й наполегливо пропагував в Галичині на противагу ідеї «галицько- pycbKorotcrtium» ідею України-Русі. М.Грушевськийтакожбрав активну участь у діяльності Наукового товариства ім. Т.Шсвченка, яке задумувалося як майбутня українська академія наук і досягло високого наукового престижу насамперед завдяки йому. B свою чергу товариству ніколи б не вдапося розвинути таку інтенсивну наукову діяльність, якби не державні субсидії, отримані ним внаслідок тієї ж політики «нової ери». 3 першим з перерахованих вище здобутків польсько-українського порозуміння поєднуються реформи в галузі середньої освіти, що полягали в відкритті руської гімназії в Коломиї та розширенні утраквізму учительських семінарій.
Тенденції> наслідком яких була «нова ера», привели в майбутньому на митрополичий прсстол Андрія Шептицького. Внаслідок тієї ж політики в монарших домах Габсбургів- Гогенцоллернів визріла також думка про створення українського королівства. I хоча втілити задумане в життя виявилося неможливо через злагідніння стосунків з Росією, сам факт серйозного ставлення іноземців до перспективи української самостійності позитивно вплинув на формування самостійницьких переконань у власне українському середовиїці.
Для галичан зокрема велике значення мало створення страхового товариства «Дністер», яке в майбутньому стало однією з найповажніших підприємницьких установ та надійним меценатом українського національного руху в Галичині. Саме під час «нової ери» народовці почали проникати також в виїці ешелони влади. Певне значення мало також повернення на службу із Західної в Східну Галичину осіб, іцо були спроваджені на службу в польські етнічні терени, та низка урядових розпоряджень про підтвердження прав або розширення вжитку української мови в державних установах. Останній меті підпорядковувалося також видання у Львові україномовного урядового щоденника «Народна часопись».
Польсько-українська угода хронологічно співпала з початком «великої емансипації» Галичини. B політику все більше втягувалися широкі народні маси і майбутнє Галичини залежало від того, чи сприйматиме пересічний русин ідею соборної України. Остання протягом 1890-1894pp. отримала істотну підтримку від владних структур, зміцніла і цс в майбутньому визначило її перемогу в боротьбі з москвофільством. Народовський рух міцнішає і кількісно і якісно, швидко перетворюючись в поважну і повністю самостійну політичну силу. B свою чергу Галичина стає «українським П’ємонтом»: саме в 90-і роки центр українського національного руху перемістився до Львова, що згодом визначило важливу роль Галичини в українських визвольних змаганнях XX століття.