2 Здійснення політики українізації.

На початку 1920-х років Комуністична партія більшовиків і радянська влада потребували у більш потужній підтримці неросійських народів, що ще коливалися у своїх настроях. Так, зокрема, Україна була слабкою ланкою Радянської влади, що відверто визнавав і сам Сталін.

У 1923 р. на XII з'їзді партії було покладено початок політики коренізації. Ця політика означала:

- посилення уваги до підготування, виховання кадрів корінної наіональності і висуванню їх у партійний апарат і державні органи;

- уведення навчання і організація роботи культурно- просвітніх закладів, видання книг, газет і часописів на мовах корінних національностей.

На Україні політика коренізації здійснювалася у таких напрямах:

- українізація;

- створення політичних і економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншостей.

Перед тим, як приступити до українізації, були проведені зміни у партійному керівництві України. Це керівництво перева-

• м · ^r j · м

жно складалося з російських радянських чиновників. У основній масі вони розуміли необхідність українізації, і тому були відкликані з України.

Л.Каганович - український єврей, очолив партапарат України.

В.Чубар - замість Х. Раковського - став головою українського радянського уряду.

А. Шумський очолив відділ агітації і пропаганди ЦК КП(б)У.

Н. Скрипник став наркомом юстиції.

Перші заходи щодо українізації мали мету розширити використання укр. мови, особливо в партії й уряді. У серпні 1923 р. було видане розпорядження, відповідно до якого партійні і державні службовці повинні були пройти спеціально організовані курси української мови. У 1925 р. вийшло розпорядження про використання української мови в урядовому листуванні і публікаціях.

Така політика дала свої результати. Якщо у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, то в 1927 р. - уже 70%.

Зросла також кількість українців в урядових установах.

Проте, українці переважно концентрувалися на нищіх щаблях партійно-урядової ієрархії.

Кампанія українізації охопила всі сторони життя Радянської України, але найбільший вплив вона зробила на розвиток освіти. На відміну від царського режиму в Радянській Україні приділялася велика увага розвитку національної школи.

Найбільше вражаючі успіхи були досягнуті у справі ліквідації неписьменності. У 1917 р. письменними були біля 40 % міського населення, у 1927 р. - 70%. На селі за 10 років письменність зросла з 15% до 50%. Уся ця масова кампанія велася українською мовою.

Головну роль у справі українізації системи освіти грав Н. Скрипник - нарком освіти з 1927 по 1933 р. Він домігся того, що у 1929 р. більш 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання винятково українською мовою.

Аналогічне відродження переживала українська преса, що жорстоко душилася царським режимом. У 1922 р. тільки 27% книг видавалися українською мовою і виходило біля 9 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося вже більш 50% книг, а у 1933 р. із 425 газет - 373 виходили українською мовою.

Українська мова впроваджувалася також в офіцерських школах і військових частинах, оскільки Червона Армія була джерелом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Ці проекти підтримували відомі командири такі, як М. Фрунзе, І.

Щоб українізація мала далекосяжні наслідки, необхідно було покласти кінець російської культурної монополії у містах. Соціально-економічні зміни, що відбувалися у 20-і роки сприяли цьому. У період реконструкції велика кількість селян стало переселятися до міст, змінюючи етнічний склад пролетаріату і міського населення в цілому. У середині 30-х років українці переважали майже у всіх значних містах.

Потреби українізації були одним із чинників, що обумовили перенесення в 1934 р. столиці УРСР із Харкова в Київ.

Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншостей, що мешкали на Україні. У жовтні 1924 р. у складі УРСР була створена Молдавська АРСР. У результаті національно-територіального районування у республіці було виділено 13 національних районів, створено 954 сільських і 100 містечкових Рад національних меншостей. На Україні працювали сотні шкіл із різними мовами навчання - німецькою, єврейською, болгарською, польською та ін. На Україні було 6 театрів, що ставили спектаклі на єврейській мові, і по одному - на

* Ci · Ci · · Ci * Ci ґ* * Ci ^f ^f

молдавській, польській, німецькій, грецькій, болгарській. На цих же національних мовах працювали сотні бібліотек, сільських і міських клубів. Україна допомагала також створювати необхідні умови для всебічного культурного і духовного розвитку українського населення як національної меншості в інших регіонах СРСР. На квітень 1925 р. за межами України мешкало 6,5 млн українців. Найбільш компактні поселення знаходилися на Кубані - біля 2 млн, у Курській губернії - 1,3 млн, у Воронезькій - 1 млн, на Далекому Сході й у Туркестані - по 600 тис. чол.

Завдяки всебічній допомозі й підтримці українського і союзного урядів в українських поселеннях відчинялися школи, видавалися книги і газети на укр. мові, а у вузах України виділялася визначена кількість місць для студентів-українців з інших регіонів країни.

У здійсненні такої важливої, складної, делікатної справи, як українізація, розуміється не могло не бути значних труднощів, та й помилок. Вони виявлялися у відношенні до темпів українізації, до ролі в ній комуністів - українців в інших питаннях. Але в цілому вона мала прогресивний характер.

Проте, починаючи з 30-х років, політика на національне відродження стала поступово гальмуватися і поступово була зведена нанівець. Зародження культу особистості Сталіна, посилення адміністративно-командного стилю в керуванні національно- культурним будівництвом були несумісні з розвитком самостійності союзних республік, зростанням національної самосвідомості їхніх народів.