3. ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ B 1891-1894pp.
Реалізація ідеї угоди в Галичині кардинально змінила розподіл сил у польсько-українських контактах. B умовах нормалізації стосунків з Росією «нова ера» нс переросла в грандіозну антиросійську політичну акцію, як це планувалося в аристократичних і бюрократичних осередках Відня і Львова та в середовищі польських і українських конспірацій на терені Російської імперії.
Внаслідок міжнародний чинник втрачає свій вплив на розвиток подій, а разом з ним від участі в угодовій акції поступово усуваються її ініціатори в особі міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, князя А.Сапіги, «Ліги Польської» та київської «Старої Громади». Угода в Галичині набуває рис чисто локальної акції, в якій, очевидно, «першу скрипку» грають місцеві політичні сили.Першим серйозним екзаменом для угоди були парламентські вибори, які відбулися в березні 1891p. Під час переговорів з народовцями гр. К.Бадені обіцяв їм 8-9 місць у парламенті, але під час передвиборчої кампанії руський виборчий комітет вимагав від польського комітету згоди на 10 мандатів[653] [654]. Проблему збільшення кількості руських депутатів (у попередньому парламенті їх було 5) поляки сприймали дуже боляче - для них це означало зменшення чисельності їхнього парламентського «кола». Тому перші спроби порозуміння обох комітетів були невдалими - польський комітет погоджувався лише на 5. Цікаво, що цього разу його роботою керував кн. А.Сапіга: в даному випадку він не міг протистояти більшості на чолі з «подоляками». Te що не зробив кн.А.Сапіга, здійснив гр. К.Бадені: він приборкав непокірних, натякнувши, що вся акція лежить в інтересі найвищих сфер*. 7 лютого польський центральний виборчий комітет для Східної Галичини розглянув пропозицію народовського комітету про співпрацю. Після «довгої дискусії» прийнято програму співробітництва: в кожному окрузі народовці, як і поляки, виставляють своїх окремих кандидатів; при ймовірності вибору «москалюючого» вони об’єднуються і разом підтримують або польську, або народовську кандидатуру, залежно від того, яка з них буде конкурентноздатнішою[655].
Поляки все-таки не виставляли контркандидатів проти семи русинів. Щоправда, в одному з К.Тслішсвським окрузі кавдидував редактор «Дзєнніка Польського» Петро Осташевський- Баранський, але його кандидатуру не підтримали ні влада, и польський виборчий комітет*. B результаті до парламенту було обрано 7 послів: О.Барвінського, Ю.Романчука, К.Тслішевського, А.Підляшецького, Й.Брилинського та К.Мандичсвського і К.Охримовича[656] [657]. Щоправда, чотирьох останніх народовцям нав’язали польські політики, а К.Мандичсвський та К.Охримович були обрані до парламенту ще 1885p. стараннями намісника П.Залєського та митрополита С.Сембратовича. Крім того, ці двоє більше симпатизували москвофілам, ніж народовцям, хоча й заявили про підтримку політики «нової ери», а Й.Брилинський був родичем відомого москвофільського діяча Богдана Дідицького[658]. Полякам були вигідні такі депутати, оскільки від них можна було пс очікувати самостійної політики.
Наслідками виборів у цілому були задоволені і поляки, і народовці. Лише після виборів увесь польський політичний табір погодився сприйняти угодову політику намісника, а краківський «Час» вперше визнав намісникові рацію. «Той результат, - писала газета, - якщо не є творінням мужа, який тримає урядове кермо в нашому краю, то є його тріумфом. Ніколи ще руське питання не прямувало по такій вірній дорозі, по якій прямує після останнього сейму»[659]. Щоправда, серед народовців нс бракувало й незадоволених: щодо форми проведення вибори 1891p. мало чим відрізнялися від традиційних «галицьких» виборів. Найбільше підстав до невдоволення мав Ю.Романчук. У Бібрці, де він кандидував, місцеві поляки довго протистояли спробам центрального виборчого комітету нав’язати його кандидатуру. Суперником Ю.Романчука по виборчому округу був сполонізований русин Рудніцький. Bce ж він був змушений зняти свою кандидатуру. Ha передвиборчих зборах між ним та Ю.Романчуком відбувся діалог такого змісту: «Рудніцький.
Хочу, однак, взяти від папа Романчука тут при вас слово, що він щиро дає руку до згоди і взиваю його, щоби щиро сказав, що хоче згоди і щоби дивився мені так просто в очі, як я йому дивлюся. Романчук. Я все був щирий угодовець. Для згоди потрібно, щоби обі сторони її щиро хотіли Я хочу згоди, але чи хоче її друга сторона? Рудніцький. Щнро? Прошу, дивіться мені в очі. Романчук. Дивлюся в очі і додержу слово. Рудніцький. Дайте на то руку!Романчук. Дає руку» (під крики «браво»)[660] [661]
Ha подальшу еволюцію народовців вплинув факт несхвалення «роздору» між руськими партіями на провінції, в результаті чого критика «нової ери» лунала тут особливо гучно. Внаслідок двоє її ініціаторів Ю.Романчук та К.Тслішевський отримали вотум недовір’я5.
Були незадоволені й окремі народовські діячі. Ha зборах у Стрию А.Вахнянин назвав поведінку Ю.Романчука некоректною[662]. Почали сумніватися в «новій ері» А.Підляшецький, М.Січинський і К.Тєлішевський[663]. Більше того, у 189lp. виявилося, що «Діло» втратило близько 100 своїх передплатників. Мабуть, передчуваючи це, І.Белей пропонував не втягувати «Діло» в акцію, а залишити йому «вільну руку»[664] [665] [666] [667]. «Ту щось кипить, - писав О.Барвінському зі Львова Д.Гладилович, - а годі дійти, хто підкидає дров, чи радикали, чи таки ж свої - переді мною ніхто нічого нс каже, хоч як обережно сліджу за тим рухом. Загально гудять, що чекають до дебати буджстової в налаті, а як вона нє випаде додатньо, то скличуть з’їзд народовців, щоби запротестувати проти політики ПОСЛІВ»43.
Bce ж стосунки між польськими та українськими політиками спочатку укладалися поправно. У квітні обраний головою руського парламентського клубу Ю.Романчук подав на розгляд апеляційної комісії інтерпеляцію з вимогою рівноуправнення русинів з іншими мешканцями Галичини. Гр. Е.Таффс визнав рацію його словам і запевнив, що ця проблема буде вирішена44.
Крім того, представники руського клубу відвідали прем’єр-міністра і вручили йому перелік вимог до уряду, які, на їхню думку, повинні бути задоволені негайно. Попередньо проконсультувавшись у міністра для Галичини П.Залєського, він запевнив депутацію в своїх найліпших інтєнціях. Після цього руські посли відвідали П.Залєського. Останній погодився з їхніми вимогами, не хотів лиш пристати на те, щоб міністерство освіти включило в свій штат русина. Також було відвідано міністрів юстиції та освіти45. Переконавшись, що віденські урядники готові сприяти народовцям, руський клуб заявив про свое «прихилыю-вижидаючс становище» щодо ѵрядѵ гр. Е.Таффе[668].Визначення руським клубом свого стосунку до уряду як «нрихилыю-вижидаючого», а не «прихильного» мало свою рацію: в даному випадку народовці залишали собі дорогу, по якій би, при недотриманні умов угоди, могли перейти ДО ОПОЗИЦІЇ. Щоправда, більшого від них не вимагалося.
Тим часом перший ентузіазм з нагоди розриву з москвофілами розвіявся і народовці почали знаходити в «новій ері» також незадовільні моменти. Перші серйозні непорозуміння між двома клубами мали місце в травні, коли Ю.Романчук без згоди «кола» запропонував бюджетній комісії резолюції в справі відкриття в Східній Галичині ще однієї української гімназії, учительської семінарії та підготовчого класу до гімназії в Перемишлі. Польські політики були дуже незадоволені з цього приводу, точніше, тим, що про їхній український характер вирішуватимуть центральні органи влади в обхід автономних: в цьому вони вбачали зазіхання на галицьку автономію. Внаслідок з’явився комунікат «кола» з протестом проти внсску Ю.Романчука, після чого він змушений був від нього відмовитися*[669].
Настуннс загострення стосунків між руським клубом та польським «колом» мало місце в жовтні t891p. Скориставшись сприятливою парламентською ситуацією, Ю.Романчук запропонував збільшити кількість членів комісії для виборчої реформи з 24 до 36 осіб.
Його пропозиція нс пройшла, але завдяки незначній перевазі (77 голосів - «за», 88 - «проти»), примусивши добряче похвилюватися польських консерваторів. Щоправда, на цей раз він лодавав його на розгляд «кола», але згоди нс отримав[670]. За цс «Час» назвав його «непевним елементом» і запевнив своїх читачів, що поки в складі руського клубу буде Ю.Романчук. він не може розраховувати на довір’я польського «кола»[671]. До останнього тоді не дійшло.Bce ж ці незгоди мали короткочасний характер - обидві сторони в цілому дотримувалися угодової політики. Значніший відгомін мала критика угоди, з якою виступив К.Тслішевський
Наприкінці 1891p. з’явилася брошура «ГІрибудь розум - щастя буде! Розмова русина з Турчанського повіту з послом
Константином Тслішсвським в справі угоди>>, яку видав М.Павлик. Ha думку K Телішсвського, єдина поступка русинам за весь 189lp. - цс вибори. Більше того, на запитання, чи можна очікувати від угоди чогось більшого, він відповів, іцо скоріше «ні», ніж «так». К.Тслішсвський згодився на друк цієї брошури, нс ставлячи до відома лідерів народовців, тому ті були дуже здивовані її змістом. «Діло» навіть заперечувало його причетність до неї[672] Однак, виступаючи в Турці, він підтвердив все те, що було написано в брошурі[673].
Брошура М.Павлика була серйозним попередженням для зацікавлених в угоді сторін, показуючи, наскільки актуальним стає питання реальних наслідків політики «нової ери». Bcc ж К.Телішевського вдалося стримати від переходу в опозицію: очевидно, що виходити з заініційованої в значній мірі саме пим акції, нс дочекавшись її реальних наслідків, було безглуздо. Крім того, К.Тслішсвський був змушений тимчасово залишити політику й зайнятися родинними справами: тяжко захворіла його дружина[674]. Після повернення до активної політичної діяльності він вже нс відігравав у ній такої помітної ролі, як у 1889-1891 pp.
За весь період тривання польсько-української угоди найсприятливішою для неї була перша половина 1892p.
Вся галицька преса зав’язла тоді в дискусіях на тему фонетичного правопису, велике значення якого розуміли всі. Тому взаємні підозри та незгоди між поляками й народовцями відійшли на другий план. 3 березня - 9 квітня відбулася чергова сесія сейму, якою в цілому були задоволені обидві сторони: народовці нс йшли на загострення стосунків, натомість сейм без обговорення схвалив рішення про відкриття в Коломиї української гімназії. B липні 1892p. О.Барвінський мав нагоду, нарешті, довссти до відома парламенту факти переслідування українців у Росії. Його коротка й ділова промова мала чималий успіх серед присутніх (можна здогадуватися, шо це були поляки та праві) та резонансні відгуки в австрійській пресі[675].Але всього через місяць серед народовців знову переважило незадоволення. Його причиною було те, що польський політичний табір послабив контроль за виконанням своїх обіцянок. Так, директором учительської семінарії в Самборі був призначений не русин, а поляк (чому сталося так, а не інакше, громадська думка не цікавилася), аукраїнську гімназію в Коломиї, незважаючи на початок шкільного року, так і не було відкрито. Третьою причиною незадоволення було іменування польки Марії Тейсаре вчителькою української мови львівської учительської семінарії. B зв’язку з цим на початку вереснядепутація в складі О.Барвінського, І.Белея, К.Левицького, Ю.Романчука та Д.Савчака відвідала намісника та заявила лро готовність народовців перейти до опозиції[676]. Гр. К.Бадені все ж вдалося відмовити їх від крайнощів. Він звернувся до центральної влади з вимогою негайного затвердження весняної постанови сейму про гімназію. Наслідком був указ цісаря, який з’явився вже 6 вересня, та гарячковий набір в її перший клас. Народовська преса змушена була відмовитися від критики подій, пов’язаних з організацією гімназії, так як при цьому виявилася цілковита неспроможність народовців скористатися цим здобутком «нової ери»: клас був організований лише внаслідок прямого втручання в справу крайової шкільної ради[677].
Неприхильні угоді настрої посилилися у зв’язку з іншими двома подіями, що привернули до себе увагу восени 1892p. Першою з них був перехід греко-католицької громади с.Тучапи (біля Ярослава) на римський обряд, що дало привід запідозрити поляків у розгортанні чергового наступу на руську церкву. Однак, схоже на те, що ні підозри не мали реальної підстави: поляки не могли бути зацікавлені в погіршенні стосунків з народовцями, отримуючи взамін римо-католинтво однієї з парафій та ставлячи під сумнів конкордат 1863p. про заборону зміни *бряду[678]. Що стосується безпосередньо тучап’ян, то справа виглядала прозаїчніше - таким чином вони бажали позбутися, очевидно, не дуже поважаного ними пароха Антонія Барновича. Більше того, коли римо-католицькі ієрархи пробували їм відмовити, вони пригрозили, що перейдуть на кальвінізм - цє й остаточно вирішило справу. Щоправда, вона затягнулася на декілька місяців, так як, згідно з конкордатом 1863p., лише папа міг розв’язати цю проблему[679].
Іншою подією, яка значно пошкодила угодовим настроям, була еміграція подільських селян у Росію. Вона розпочалася в ссрпні й уже восени 1892p. загрожувала перерости в серйозну демографічну проблему для галицького Поділля[680] [681]. Перелякані подільські поміщики вбачали в ній чисто політичний момент, тому поширювали плітки про російських «агентів», симпатії до православ’я і т. п. Еміграція в Росію дійсно мала політичне підгрунтя, але все ж не воно, а традиційна галицька бідність визначила її масовий характер. Врешті, саме такої точки зору дотримувалася офіційна преса25. Конфліктною ситуація стала після того, як гр. К.Бадені розіслав греко-католицьким єпископствам таємний циркуляр, що моральну вину за еміграцію покладав на духовенство. Це викликало нову хвилю обурення, а А.Підляшсцький з цього приводу ставив інтерпеляцію у парламенті[682].
Результатом непорозумінь, що траплялися між поляками й народовцями в другій половині 1892p. досить-таки часто, став виступ у сеймі Ю.Романчука. 24 вересня Ю.Романчук заявив, що поодинокі випадки прихильності влади до народовців не можна розцінювати як зміну системи, яка так і залишилася дискримінаційною щодо русинів. У його виступі не було покищо закликів до опозиції, але разом з тим він вважав її реальною, а відповідальність поклав на поляків та уряд[683]*.
Інтонації згаданої вище промови Ю.Романчука домінували і на грудневих 1892p. зборах «Народної Ради». Збори засудили політику уряду щодо русинів і закликали депутатів сейму та парламенту рішучіше відстоювати свої права, а якщо буде потрібно, перейти в опозицію[684]. «Галицкая Русь» назвала ці збори «ліквідацією «нової ери». I хоча така оцінка була передчасна, вона все ж вірно передавала настрої більшості народовців[685].
Bce ж весняна 1893p. сесія сейму пройшла в угодовому руслі. Щоправда, загальне враження було попсоване промовою подільського поміщика Омеляна Торосєвича про включення видатків на католицькі місії до крайового бюджету. О.Торосєвич звииуватив грско-католицьке духовенство та селян у тому, що вони нс бажають працювати, зате залюбки втікають до Росії, де приймають православ’я Відповідальність, па його думку, повинні нести священики, які виховують не католиків, а попів і вчителів- соціалістів. Його промова викликалаобурення нстільки руських, а й польських послів: вже дуже вона була схожа на провокацію «подоляків>>·*4.
Певним показником упадку угодових настроїв був співчутливий тон «Ґазсти Народової» щодо москвофілів, який все частіше пробивався на її сторінках, що в свою чергу викликало незадоволспя «Часу»[686] [687]. Нерідкими стали також публікації натему «uciskPolakowprzezRusinow»[688], причому матеріалами такого роду не гребувала навіть «Нова Реформа»[689].
У квітні, однак, польська преса дуже прихильно прокоментувала маніфест «Братства тарасівців» - громади молодих наддніпрянських українців самостійницького спрямування. «Profession clc foi» (так називався маніфест) був зустрінутий з великим ентузіазмом - критично до нього поставився лише «Кур’єр Львовський» (мабуть, нід впливом І.Франка)[690]. Вперше він був надрукований у «ІІравді»[691] і привезений уЛьвів, скоріше за все, А.Тслєжинським. У даному випадку ентузіазм поляків не був випадковий - в «тарасівцях» вони вбачали реальний доказ існування в Україні антиросійських настроїв.
Нарешті, восени була задоволена' остання умова угоди з поляками - народовці отримали представника в крайовій шкільній раді. Ним став О.Барвінськнй[692].
Заключним акордом угодової політики було рішення народовців взяти участь у крайовій виставі.
Ідея крайових вистав належала французам, які таким чином бажалп довести до відома Європи свої успіхи в галузі економіки, науки та культури. У 1891p. відкрилася чеська вистава, а вже з Чехії ця ідея потрапила в Галичину. У 1893p. створено організаційний комітет галицької кранової вистави. Польські політики розрахували, що акція матиме світовий резонанс, рекламуючи, з одного боку, скономічнѵ й культурну спроможність поляків, а з другого, - імідж Австрії як охоронниці польської ідеї. Очевидно, що вони бажали б бачити на ній й українців: по-перше, для того щоб продемонструвати гармонію співжиття народів у Галичині, по-друге, - для того щоб цією австро-польсько- українською єдністю трішечки полякати Росію. Народовці погодилися взяти участь у виставі - їхній погляд на неї, точніше, на її сподіване міжнародне значення, у цілому співпадав з польським. Ha початку 1893p. відбулося перше засідання руського виставового комітету на чолі з етнографом Володимиром Шухевичсм[693]. Щоправда, ще в липні його організації противився Ю.Романчук. Однак під тиском А.Вахнянипа н В.Шухсвича він все-таки підписав відповідну відозву[694].
Ha осінь 1893p. програма угоди в основному себе внчерпала. У зв’язку з цим постала необхідність замінити її чимось новим. B результаті з’явилися чергові вимоги народовців до уряду, авторами яких були, скоріше за все, Ю.Романчук та К.Телішсвський[695]. Схоже па те, що саме ці вимоги були представлені восени гр. Е.Таффе - очевндно. знову без відома поляків. Зрозуміло, шо вони не викликали ентузіазму австрійського прем’єра. Побачивши їх, гр. Е.Таффе запитав Ю.Романчука, чи не забагато він на себе бере. Той відповів, що якщо уряд неспроможний виконати ці вимоги, то народовці їх оприлюднять і таким чипом поставлять громадськість до відома, що уряд нс в стані далі їх підтримувати. Однак заява Ю.Романчука нс тільки нс налякала його, а й викликала обурення. Згодом гр. Е.Таффсскаржився ІІ.Залеському: «Якбагатолюдсй має за собою Романчук? Якби їх будо 40-30, то мусів би граф Таффс йому поклонитися і попросити: «ГІанс професоре, допоможіть мені!» Але з сімома?»[696].
Слова гр. Е.Таффе повніші були справити прикре враження на народовців, тим більше, що їхні сили були дійсно замалі. Очевидно, що при всьому бажанні переходити в опозицію було зарано.
10 жовтня відкрилася чергова сесія парламенту. Почалася вона з обговорення запроважспого в Чехії надзвичайного стану. Ситуація складалася не на користь уряду: критики вистачало. 3 цього приводу брав слово й Ю.Романчук. I хоча віп засудив надзвичайний стан у Чехії, тим не менше, зіславшись на «важливі причини», заявив, що руський клуб утримуватиметься від опозиції[697]. Однак всього через декілька днів ситуація змінилася. Бажаючи відвернути увагу парламенту від проблеми надзвичайного становища в Чехії, Е.Таффс вдався до «шокової терапії»: він запропонував парламентові проект виборчої рефоми. Враження було надзвичайне - такого повороту подій ніхто не передбачав. Тим більше, що навіть ліберали ставилися до неї з острахом, боячись проникнення у парламент нових політичних сил. Розрахунки частково справдилися: депутати забули про Чехію та кинулися критикувати нову ініціативу уряду. Проте його відмовилися підтримати косерватори й поляки - саме на цей тандем опирався гр. Е.Таффс. B результаті 27 жовтня він подав у відставку, яка була прийнята tl листопада[698].
Урядова криза витворила ситуацію, якою, на думку Ю.Романчука, було гріх не скористатися. Виборча реформа, без сумніву, була 6 корисною. A так як і новостворений уряд князя Альфреда Віндішгреца пов’язував свою майбутню діяльність саме з нею, то народовцям варто відмовитися від спілки з поляками та всю свою енергію скерувати на її підтримку. Виступаючи в парламенті, Ю.Романчук іменем клубу підтримав проект реформи[699] [700].
18 листопада він виступив перед виборцями Бібрки. Різко розкритикувавши політику польсько-української угоди, відповідальність за її зрив він поклав на поляків46.
Надії на успіх нової політики, яку він назвав у Бібрці «принципіальною», Ю. Романчукпов'язувавтакожздіяльністю молодочєської партії. Справа в тому, що молодочех Йосип Кайцль запропонував Ю.Романчукові взяти участь в слов’янській парламентській коаліції (якщо мати на увазі її ставлення до уряду, то цс мала бути «антикоаліція»)[701]. Той дуже захопився цією ідеєю, тим більше, що молодочехам вдалося об’єднати навколо себе значну кількість слов’янських депутатів парламенту. Саме з цим угрупованням Ю.Романчук пов’язав свої надії иа виборчу реформу.
Ініціатори «антикоаліції» розраховували на підтримку 40 молодочехів, Юстарочехів, 15словенців, 8хорватів, 1 серба[702]. У разі приєднання до неї русинів її чисельність виросла б до 80 осіб. He треба забувати також і тс, що вступ до її складу нових представників здебільшого означав зменшення чисельності урядової коаліції. Однак, як виявилося, надії на слов’янську антикоаліцію серед народовців нс набули популярності. Більшість з них реально оцінювала свої сили і розуміла, що чехи підтримуватимуть русинів лише до тієї хвилини, поки їхні власні інтереси не співпадуть з польськими.
Нові політичні плани Ю.Романчука не співпадали з планами О.Барвінського, якому надії на чехів і виборчу реформу видавалися нереальними. О.Барвінський збирався продовжити угодову політику - саме з нею він пов’язував майбутнє народовців. Слід зауважити, що, як це він сам стверджував, між ним та Ю.Романчуком ніколи не було повного взаєморозуміння 5|, хоча, з іншого боку, те саме можна сказати про будь-кого з руських депутатів парламенту (крім, можливо, К.Тслішевського та Ю.Романчука).
Ще 1 серпня 1893p. про суперечності між О.Барвінським та Ю.Романчуком писала «Ґазета ІІародова»52. 24-25 листопада (рівно в третю річницю виступу Ю.Романчука в сеймі) на нараді руського парламентського клубу виявилося, що колишньої одностайності в ньому вже немає: Ю.Романчук і К.Телішевський стояли за опозицію, а О.Барвінський і К.Охримович - за угоду (інші члени клубу не були присутні). Однак клуб на пропозицію Ю.Романчука схвалив резолюцію про «вільну руку» щодо нового уряду53. «Галичанин» відразу ж сприйняв суперечності в клубі як факт розколу, поділивши його на «народовців» та «недоляшків», а в наступному номері помістив статтю під назвою «Розбитьс романчуковского клуба»54.
Виявилося, що вона ненадовго випередила події. У грудні Ю.Романчук відвідав кн. А.Віндішгрсца. Новий прем’єр попросив його далі інформувати про руські справи, але відхилив пропозицію розглянути конкретні жадання русинів55. 15 грудня Ю.Романчук та О.Барвінський виступили в парламенті: перший заявив про недовіру до уряду, другий говорив про «условнс довір’я» до нього. Щоправда, «Діло» ще пробувало переконати своїх читачів у відсутності суттєвої різниці між двома заявами56. Але навряд чи
51 1Л. Ф. 135. Спр.10. С.334-335.
52 Giosy ruskic // Gazcta Narodowa, 1893. N174.
53 Що дієт ься в клубі руськім? // Діло, 1893. 4.256.
54 Народовцн и недоляшки // Галичанин, 1893. 4 258; 4.259.
55 Переписка Михайла Драгоманова з д-рем Теофілем Окунсвським. C.243.
56 По сесії парламентарній // Діло, 1893. 4.274, 277; Бссіда посла Романчука, сказана дня 15 грудня 1893 в палаті послів прн дискусії над бюджстовою провізорією // Діло, 1893. 4.278.
хтось іце міг вірити цим запізнілим запевненням - факт розколу був заиадто очевидний.
Тим часом руський клуб у грудні поповнився професором Анатолем Вахнянином, який був обраний на місце померлого Й. Брилинського.
Звістку про смерть Й.Брилинського «Діло» принесло t3 жовтняэт. Народовський виборчий комітет висунув кандидатуру А.Вахнянина, причому знову ж таки не без супротиву Ю.Романчука. Москвофіли висунули кандидатуру крилошанина та пароха м.Сокаля Миколи Роздольського[703] [704]. Можна було не сумніватися, що провінція симпатизуватиме саме йому і що без підтримки влади А.Вахнянипові вибори нс виграти. Але влада не спішила його підтримати: «подоляки» вперто розповсюджували чутки, що А.Вахнянин комусь говорив, що ще прийде час «різати ляхів»[705]. B результаті польський виборчий комітет не підтримав його кандидатури[706], хоча й не поставив іншої, таким чином мовчазно погодившись на москвофільського кандидата. Нарешті, в день виборів 6 листопада виникла кандидатура жовківського старости Йосипа Ляникевича, який і був обраний: схоже на те, що в останній момент поляки надумали перешкодити вибору М.Роздольського. Через декілька днів Й.Ляниксвич відмовився від мандату[707]. 14 грудня відбулися повторні вибори, які виграв А.Вахнянин[708]. Цікаво, що в переддень виборів «Ґазета Народова» надрукувала неправдиву інформацію про те, що польський виборчий комітет висловився проти його кандидатури, чим дуже обурився «Час». Більше того, «подоляки» відкрито протестували проти вибору А.Вахнянина[709] - можна здогадуватися, що в цьому питанні вони так і не знайшли спільної мови із «станьчиками».
Небажання польських політиків сприяти вибору А.Вахнянина мало певні пістави: до політики «нової ери» він ставився насторожено. Однак А.Вахнянин сам по собі був реалістом, тому розумів, що самотужки, без підтримки панівного польського елементу, народовцям не досягти вагомих здобутків. «Вони мають силу, отже ми мусимо до них звертатись, 6o від них усе залежить»,- згадував про його погляди Є.Олесницький[710]. Врешті решт він змінив своє ставлення до політики «нової ери» і після свого вибору в парламент став найближчим співробітником О.Барвінського.
Вибір А.Вахнянина дав привід до виходу незгод народовців назовні. Газета «Батьківщина», яка перебувала під протецією Ю.Романчука, повідомила, що результат виборів не може задовольнити русинів. Крім того, автор тієї самої статті закинув О.Барвінському, що він повністю йде на поводі в поляків, назвавши політику польсько-україської угоди «блудною дорогою»[711].
10 січня почала працювати чергова сесія сейму. I хоча в цілому вона пройшла без конфліктів, все ж і народовці, і москвофіли, і «подоляки» зробили чимало, щоб дестабілізувати її роботу. Спочатку Ю.Романчук поставив внссок про виборчу реформу, який сеймова більшість адресувала адміністративній комісії, таким чином сховавши його під сукно[712].
Мали місце також неприємні для угодовців спільні руські інтерпеляції щодо ліквідації греко-католицької семінарії в Відні[713] та циркуляру крайової фінансової дирекції про заборону подачі документів етимологічним правописом[714]. М.Антонсвич знову завзято промовляв проти фонетичного правопису, в черговий раз доводячи, що сам по собі він не що інше, як нова «польська інтрига»[715]. Цікаво, що цього разу Ю.Романчук заперечував йому цілком миролюбно та заявив, що фонетичний правопис - це експеримент, і якщо він не вдасться, то, без сумніву, буде згорнутий[716]. Із пропозицією про католицькі місії виступив О.Торосєвич, чим знову поставив у скрутне становище польських угодовців[717]’. Але цього разу йому дуже вдало відповів гр. Ян Стадніцький: оскільки «на службу божу дзвонять у костелі, а не в парламенті», він закликав проголосувати «за» і нс ставити більше подібних пропозицій у сеймі[718]. 13 лютого Ю.Романчук запропонував запровадити українські виклади в львівській політехніці, чому заперечили М.Бобжинський та ректор Людвік Цвіклінський: чисельність руських студентів катастрофічно мала, тому безглуздо викладати по-руськи за відсутності підготованої аудиторії[719]. Нарешті, 15 лютого виступив М.Король, який взявся «ліквідовувати» «нову еру»[720]. Після нього виступив Ю.Романчук: на його думку, «проба» нс вдалася[721]. Почалася довга дискусія на тему, що дала русинам «нова ера». Наступного дня гр. К.Бадені в черговий раз підтвердив, що ніякої угоди не було, лише усна домовленість, і запевнив депутатів, що й далі сприятиме «розумним» прагненням русинів «або з заступниками руського народу, або без них»[722].
Слова К.Бадені народовці сприйняли як образу і привід до розриву[723]. Цю думку взяла на озброєння народовецька, а згодом вся українська історіографія. Але слова про те, що жодної угоди не було, «Діло» повторювало протягом чотирьох років. Як бачимо, приводу до розриву шукали самі народовці, і з цією метою вони інтерпретували слова намісника саме так, як їм хотілося.
Виступ у сеймі К.Бадені історики трактують як кінець угодової акції. Якщо обмежувати політику «нової ери» лише рамками польсько-української угоди, то така думка мала б рацію. Але, як бачимо, крім цього вона мала ще й інший напрямок, який полягав у розриві народовців з москвофілами. Отже, з цієї точки зору «нова ера» лише починала закінчуватися.
Протягом січня відбувалися спільні засідання руського парламентського клубу та народовських депутатів сейму, які й повинні були визначити дальший напрямок діяльності народовської партії. Виявилося, що угодова політика О.Барвінського знайшла в цьому середовищі більше прихильників. Після багатьох засідань нарада доручила А.Вахнянинові, Д.Савчакові та А.Підляшсцькому (який відмовився) вступити в контакт з поляками[724]. Щоправда, ініціатива нового порозуміння належала полякам. Ще в грудні гр. Лев Пінінський зустрічався з А.Підляшсцьким і консультувався з ним щодо можливості продовження угодової політики[725]. А.Вахнянин 11 лютого звернувся до намісника, а 14 лютого разом з Д.Савчаком брав участь у спільному засіданні з представниками «кола». Поляки згодилися й надалі підтримувати народовців на таких умовах: не вступати до «слов'янської антикоаліції» та узгоджувати з «колом» заяви свого клубу. Того ж дня А.Вахнянин повідомив про наслідки переговорів колег у парламенті. Ю.Романчук пропонував вимагати від поляків згоди на виборчу реформу, руської секції крайової шкільної ради та ставив інші подібні пропозиції, які, звичайно, прирекли б наступну угодову акцію. Врешті, він заявив, що сеймовий клуб усувається від дальших переговорів. Bcc ж сеймовий клуб приєднався до ухвали прийняти повідомлення А.Вахнянинадо відома[726] Потрібно зауважити, що на зустрічах А.Вахнянина й Д.Савчака з поляками не обумовлювалися конкретні пропозиції щодо змісту угодової акції[727].
27 лютого парламентський клуб у присутності О. Барвіпського, А.Вахнянина,К.Охримовича, А.Підляшсцькогота Ю.Романчука вирішив увійти в контакт з урядом. Ця ухвала, скоріше за все, була компромісом: ідею О.Барвіпського доручено здійснювати його опонентові Ю.Романчукові та посередникові між ними А.Підляшецькому. Ю.Романчук зажадав від прем’єр-міністра А.Віндішгрсца безпосередніх виборів у сільській курії і збільшення числа руських мандатів. А.Віндішґрсц ухилився від прямої відповіді, підтвердивши, однак, існування проекту виборчої реформи, зміст якого відмовився розкривати. При цьому А.Підляшецький висловив незадоволення русинів існуючою виборчою системою.
Про наслідки авдієнції в кн. А.Віндішґрсца був поінформований руський клуб. Ю.Романчук і К.Телішевський були проти підтримки уряду, вважаючи, що реформа ігноруватиме інтереси русинів. О.Барвінський і А.Вахнянин були «за», сподіваючись двох мандатів у проектованій урядом новій виборчій курії[728]. 13 березня А.Вахнянин відвідав нового міністра освіти С.Мадейського, який заявив про свою готовність підтримати народовців при умові продовження угодової акції. А.Вахнянин передав йому руські жадання в галузі освіти: утраквізація учительської семінарії в Сокалі і стипендії двом кандидатам на українські юридичні кафедри та одному славістові. С.Мадейський погодився. Того ж дня про наслідки свого візиту А.Вахнянин повідомив руський клуб (були присутні О.Барвінський, К.Мандичевський, К.Охримович). К.Мандичевський повідомив про пораду митрополита затримати «вільну руку». Проте незадоволені діяльністю Ю.Романчука, який виїхав до Львова «брататись» з москвофілами, О.Барвінський і А.Вахнянин вирішили вступити до урядової коаліції. 14-го березня О.Барвінський поінформував про це С.Мадейського. Але обережний С.Мадейський сказав, іцо очікуватиме офіційної ухвали руського клубу®.
Тим часом О.Барвінський був обраний до сейму замість померлого Івана Сірка. Він висунув свою кандидатуру, скоріше всього, у відповідь на наполягання польських політиків, які бажали таким чином зміцнити табір угодовців у сеймі.
Передвиборчий рух на Брідщині дещо відрізнявся від попередніх виборів. Справа в тому, що селяни спробували організувати його самостійно та висунули кандидата із свого середовища. Однак, не маючи достатнього досвіду, не змогли налагодити плідної агітації, внаслідок чого вся акція перетворилася у справжній хаос. Зрозуміло було лише одне: кандидатура О.Барвінського непопулярна тому, що непопулярна його політика. При підтримці влади він все ж без особливих проблем подолав передвиборчий марафон: вибір відбувся 15 лютого®.
Отримавши формальну згоду клубу на вступ до коаліції на засіданні 13 березня, О.Барвінський та А.Вахнянин шукають приводу для відповідної заяви в парламенті. Така можливість з’явилася 15 березня, коли під час дискусії над провізорією бюджету молодочех Ґустав Айм зробив закид русинам, що вони не приєдналися до антикоаліції. Крім того, він адресував їм такі слова: «Хто робиться черв’яком, не повинен жалітися, що його топчуть». Йому відповів А.Вахнянин: до антикоаліції русини не вступили тому, що нс вірять чехам, які їх ще ніколи не захистили. Заяву К.Бадені в сеймі (про яку згадував Ґ.Айм) слід розуміти так, що він готовий сприяти русинам й далі, незалежно від того, чи вступить хтось із них до антикоаліції, чи ні. 3 А.Вахнянином не погодився Ю.Романчук, заявивши, що думки А.Вахпянина не поділяють ані всі руські депутати рейхсрату, ані більшість русинів®.
Таким чином, факт розколу не підлягав сумніву.
83 Там само. 4.192.
84 Передвиборчі збори в Бродах // Діло. 1894. 4.22; Справа вибору в Брідщині // Там само. 4.23-24; Вибір посла в Бродах // Там само. 4.27; Поддержка радикализма // Галичанин, 1893.4.284; Против п. Барвинского // Там само. 1894. 4.14; Выяснения положения в Бродщинс // Там само. 4.25; Игра в жмурки // Там само. 4.26; Выборовос движение в Бродщинс / / Приложение к «Галичанину» 1894. 4.10 и 11; Переписка Михайла Драгоманова з Михаилом Павликом. T.YIII. С.34-40.
85 B справі промов послів Вахнянина i Романчука // Там само. 4.52; Письма з Відня // Там само. 4.74; Ейм-Вахнянин-Романчук // Галичанин, 1894. 4.54.
Bce ж О.Барвінський ще надіявся на утримання єдності парламентського клубу, тим більше, що Ю.Романчукові не вдалася угодова акція з москвофілами й радикалами (на що той дуже сподівався). 5 квітня відбулося чергове засідання клубу з участю О.Барвінського, А.Вахнянина, А.Підляшецькогота Ю.Романчука. Останньому О.Барвінський пропонував компроміс: до урядової коаліції не вступати, а згодитися иа тактику «вільної руки». Ю.Романчук, однак, відмовився®6.
Тим часом угодовці узгоджували список майбутніх поступків народовцям. 16 квітня клуб затвердив вимоги в галузі освіти: українські паралельки в Чернівецькій гімназії, подальша утраквізація учительських семінарій, утворення утраквістичних гімназій в Сокалі та Самборі, окрема гімназія в Перемишлі, шкільні інспектори в Галичині мають знати українську мову, український інспектор народних шкіл у Буковині, стипендії кандидатам на нові українські університетські кафедри та учительські посади. Bci ці вимоги повинні бути впроваджені в життя протягом 1894- 1895pp. Крім того, в перспективі передбачалося змагати до відкриття ще однієї української гімназії[729] [730]. 23 квітня суть нових угодових пропозицій О.Барвінський виклав у парламенті. Крім згаданих вище, О.Барвінський також домагався державного фінансування різбярської школи в Коломиї та сталої фінансової допомоги для НТШ®[731]. Для означення нової угодової політики народовців преса почала вживати термін «новий курс»[732].
Руський парламентський клуб остаточно визначив своє ставлення до інших парламентських угруповань 6 квітня, коли від його імені А.Вахнянин заявив про приєднання до урядової коаліції. У відповідь виступив П.Залєський, який привітав рішення руського клубу. Іменем «кола» він заявив про готовність поляків підтримати «справедливі і згідні з великодержавним становищем монархії бажання». Крім того, на превелике незадоволення молодочехів і Ю.Романчука, він протиставив «слов’янській антикоаліції» слов’янську (польсько-українську) угоду. Ha поляків виступи А.Вахнянина й П.Залєського справили велике враження і позитивно вплинули на вибір П.Залєського президентом «кола». Ю.Романчук, однак, заявив, що ці виступи ні до чого його не зобов’язують, бо А.Вахнянина формально не прийнято до руського клубу[733]. 21 квітня «Діло» принесло звістку, що Ю.Романчук не вважає себе членом руського парламентського клубу, починаючи з 6 квітня[734]. Наприкінці травня з його складу вийшов К.Телішевський[735].
Таким чином, факт розколу став очевидний. Остаточно він оформився па скликаних на початку травня зборах «Народної Ради», коли 80% присутніх голосувало за «принципіальною» політикою Ю.Романчука. Словастапиславівського крилошашша Івана Гробсльського, що «принципіальною» є лише та політика, яка стоїть на принципі самостійності українського народу, великого співчуття в присутніх не викликали. Bcc ж «Народна Рада» зберегла формальну єдність: пропозиції про виключення А.Вахнянина з її складу схвалення нс отримали[736].
Отже, польсько-українські стосунки в 1890-1894pp. полагодити нс вдалося. Майбутнє угодової акції визначили проблеми із впровадженням в життя обіцяних поляками поступок, тому вже 1892p. вся угодова акція опинилась під загрозою зриву. Протягом l892-1894pp. неприхильні угоді настрої стрімко поширюються і поступово домінують. Розкол прискорила урядова криза наприкінці 1893p., яка дала підстави частині народовців сподіватися на виборчу реформу. Кінцем політики «нової ери» треба вважати травневі 1894p. збори «Народної Ради»: з цього часу існує фракція угодовців на чолі з О.Барвінським та опозиційна фракція Ю.Романчука. Угодовці пробують продовжити чотирирічні традиції польсько-української угоди. Однак народовська більшість відмовляється підтримати цю політику і, більше того, шукає порозуміння з москвофілами[737].
4.