2. ЗДОБУТКИ НАРОДОВЦІВ
Подальший аналіз польсько-україиських стосунків тісно переплітається із проблемою конкретних наслідків «нової ери». Тому передтим, як розглянути перебігподій у 1890-1894pp., автор вважає за доцільне розповісти про ті здобутки українців у Галичині, які стали можливими саме завдяки «новій ері».
Більшість обіцяних польськими політиками поступків на користь народовців були впроваджені в житття протягом 1890-1894pp., деякі інші - пізніше. B цій книзі автор торкатиметься лише тих наслідків політики «нової ери», що стали очевидними безпосередньо під час тривання угодової акції.Кафедра історії України у Львівському університеті
Задум, близький до ідеї створення у Львівському університеті кафедри історії України, виник, якщо вірити О.Барвінському, щс у 1862p. Toro року був звільнений з посади професора Санкт- Пстсрбурзького університету Микола Костомаров, і галицькі народовці задумалися над тим, чи нс можна було б його запросити доЛьвівського університету[510]. Однак молода народовська громада нс користувалася тоді належними впливами в середовищі австрійських політиків, необхідними для впровадження цієї ідеї в життя, тому вона й нс була реалізована.
У листопаді t880p. 76 студентів Львівського ѵнівспгчтгту гіолалй до відома академічного сенату пстицпо про заснування кафедри історії Русі. Сенат ознайомив із змістом цієї петиції викладацький склад філософського факультету, до якого мала б належати дана кафедра. Філософський факультет поставився до пропозиції прихильно, але зауважив, що одночасно з кафедрою руської історії мусить бути відкрита кафедра історії Польщі. Крім того, було вказано на тс, що бракує спеціаліста, здатного зайняти посаду доцепта кафедри історії Русі. Тому в липні 1881 p. студенти отримали відповідь, що сенат нс може задовільнити їхшо петицію[511].
He знати, як вплинула петиція руських студентів на справу заснування кафедри польської історії, але вже в жовтні 1881p.
сейм вирішив поклопотатися про її відкриття. Кафедра історії Польщі була відкрита в лютому 1883p.[512]Проблема створення у Львові кафедри історії України стала актуальною в другій половині 80-х років - з початком польсько- українських угодових контактів. Вжс на зустрічі О.Барвінського з кн. А.Сапігою в Криниці в 1886p. було підняте цс питання і вже тоді кн. А.Сапіга надавав їй великого значення, прнчому нс стільки академічного, скільки політичного. Очевидно, що сам факт відкриття у Львові кафедри української історії свідчив би про визнання офіційним Віднем окрсмішності українського народу, що було б повною противагою політиці переслідування українства в Росії. Крім того, покликання на неї В.Антоновича сприяло б утвердженню української ідеї в Галичині. Тому проблема відкриття кафедри історії України у Львові стояла на чільному місці вимог наддніпрянців у їхніх контактах з урядом та поляками і була однією з тих пропозицій, які подали народовці на розгляд намісника Галичини восени 1890p.
Через тс, що деталі цієї справи відомі, автор зупиниться лише на тих її моментах, які залишилися поза увагою істориків, а також тих, що мають відношення до інших аспектів цієї кииги.
Справа пе йшла гладко. Прихильникам кафедри української історії прийшлося поборювати певні стереотипи та забобони у Відні як щодо особи В.Антоновича, так до українців взагалі. Так, міністр освіти уряду гр. Е.Таффе барон Павло Ґавч нс вважав українців за окрему націю. Можна здогадуватися, що він розумів всі внгоди українського сепаратизму для Австро-Угорщини і хотів того чи ні, був змушений підтримувати українців, однак їхня окрсмішність, з його точкн зору, була дуже проблематична. Що стосується кафедри історії України безпосередньо, то його думка щодо неї була такою: «Історія українського народу нс є галуззю окремої науки» (istnochkeinekonkreteWissenschaft)[513]. Однак у даному випадку голос міністра освіти, без сумніву, не був вирішальний - у цій справі австрійський прем’єр-міністр прислухався не до нього, а до намісника Галичини та міністра закордонних справ.
Серйознішою перепоною на шляху призначення В.Антоновича була його приналежність до православної конфесії. B очах австрійських та галицьких політиків православ’я асоціювалося з російською імперською ідеєю. Крім того, полякам було відомо, що свого часу В.Антонович свідомо змінив своє католицьке віросповідання на православне - цей факт також свідчив нс на його користь[514].
Однак і цю перепону вдалося подолати завдяки спільним зусиллям насамперед О.Барвінського, К.Бадепі та
M. Бобжинського.
Врешті, 6 вересня 1892 p. урядова «Ґазета Львовска» та «Діло» принесли звістку про тс, що цісар дав дозвіл на відкриття кафедри історії Східної Європи у ЛьвівськОіму університеті та що професор, який її очолить, викладатиме по-українськи[515]. Дослівно її назва звучала так: «друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи» (zweite Lehrkanzel der Weltgeschichte mit besonderer Beriicksichtigung der Geschichte Osteuropas). Відсутність у ній терміну Україна австрійські урядники пояснювали тим, що його вживання може стати приводом до чергового загострення стосунків з Росією[516]. Однак такі запевнення нс зовсім відповідали дійсності: вирішальним у створенні назви кафедри був голос польських політиків. Як писав міністр освіти у справоздаїші від 22 березня 1892p., «На основі фахової оцінки трудно отже, зокрема, в останньому часі задовільнити бажання українських послів у справі відкриття у Львівському університеті катедри історії українського народу, оскільки виключення українського населення Польщі з історії Польщі в даних обставинах пе має наукової підстави і могло б викликати шкідливий для краю і для монархії конфлікт між польським і українським населенням»[517].
Тим нс менше, здавалося, справа підходила до кінця, а імператору залишалося лише іменувати В.Аптоновича звичайним професором даної кафедри. Однак В. Антонович раптово відмовився від своєї нової посади.
Як свідчив О.Барвінський, головну роль тут зіграли його особисті проблеми[518]. Цієї думки традиційно дотримувалася українська історіографія. Винятком був Олександр Лотоцький, який у спогадах написав, що В.Антонович відмовився від кафедри не тільки через похилий вік, «а й тому головне, що по своїй вдачі не надавався він на те, щоб угрузнути у складні тоді галицькі обставини так, як се пасувало бойовій натурі Грушсвського»[519] [520]. Факти свідчать, що така думка ближча до істини. В.Антонович дуже боляче реагував на певдачі політики «нової ери» - політики, заінавґурованої насамперед ним і О.Кошіським". Особливо ж він переймавсяЗдобі/тки народовців
тим, що галицькі радикали, в яких віи вбачав своїх найближчих союзників в політиці «українізації» Галичини, їй опонували.
Бсз сумніву, прикре враження па В.Антоновича справили також закулісні інтриги щодо обсадження нової кафедри, які розпочалися у Львові. Справа в тому, що професор університету Ісидор Шарансвич протегував на посаду професора цієї кафедри свого зятя Володимира Мільковича. Існувала також кандндитура Олександра Чоловського, в майбутньому видатного польського історика'[521] (на цій посаді його дуже хотів би бачити, наприклад, М.Павлик'[522]). Розглядалися також кандидатури учня В.Антоновича Дмитра Багалія, першого голови Наукового товариства ім. Т.Шевченка Юліяиа Целевича (він помер у 1892p.)'[523], професора Краківського університету Анатоля Левнцького'[524]. Номінація Грушевського відбулася 11 квітня 1894p.'[525]
У той час М.Грушсвський перебував під значним впливом В.Антоновича та О.Кониського і частково був посвячений у їхшо «галицьку» політику. Немає жодного сумніву, що всі троє були тоді однодумцями. B Галичині М.Грушсвський мав виконати місію не стільки наукову, скільки політичну. Можна з певністю сказати, що з нею він впорався чудово, вміло поєднуючи в своїй діяльності науку з політикою та спритно пропагуючи таким чином в Галичині ідею України-Русі.
Однак зі своїми однодумцями та вчителями М.Грушсвський згодом розійшовся: він не сприйняв угодової політики О.Барвінського, більше симпатизуючи опозиції'[526].Оцінюючи покликання на новозасновану кафедру історії України М.Грушевського як здобуток «нової ери», можна погодитися з О.Лотоцьким, що «коли б «нова ера» обмежилася лише цим досягненням, то наслідки діяльності М.Грушевського
в Галичині вже самі по собі цілком виправдовують ту політичну акцію, що її творцями булиАнтоиович, Кониський, Барвінський»[527].
Запровадження в галицькі школи українського фонетичного правопису та підтвердження державних прав української мови
Досьогодні історики ще HC оцінили іншого важливого здобутку «нової ери>> - запровадження до галицьких шкіл фонетичного правопису української мови. Ця, на перший погляд, зовсім нсполітична проблема зіграла надзвичайно велику роль у націотворчому процесі в Галичині.
ГІрипцип фонетичного правопису полягає в тому, що мовне звучашія повністю передається літерами на письмі. Він виник і поширився в Наддніпрянській Україні. Схильність наддніпрянців до фонетики була не випадковою - фонетичний правопис не потребував літери «Ъ», а «^у> заміняв на «і». Саме таким чином українці прагнули довссти на практиці окрсмішпість своєї мови від російської і дуже гнівалися на галичан, більша частина яких користувалась етимологічним правописом. Причому проблема мовного нормування в Галичині вирішена не була: москвофіли писали так званим «язичієм» - сумішшю церковно-слов’янщини з народною мовою, яку кожний з них більшою чи меншою мірою старався зблизити з «книжным русским языком»; народовці старалися писати народною мовою, але їхня мова також часто залежала від уподобань та словникового запасу особи, яка її вживала. He було й єдиного погляду на місце руської чи української мови (кожний розумів співвідношення цих двох термінів по-своєму) в сім’ї слов’янських мов. B одному з листів до М.Драгоманова Т.Окунсвський писав, що з усіх галицьких москвофілів лише коломийський адвокат Володимир Дудиксвич твердо вважає себе «русским»[528].
Більшість москвофілів симпатизувала ідеї, яку Богдан Дідицький сформулював так: «один книжнсруский язык в письме, a c двома прирожденными выговорами в устной беседе». Цей принцип він називав правом галичан на «галицко-рускос tcrtiuM>> (у відношенні до росіян та українців)[529]. Прихильники подібної ідеї були й серед народовців.Як уже згадувалося, правописні непорозуміння були однією з основних причин незгод між паддніпрянцями й галичанами. Особливо ж налягав на народовців О.Кониський, вимагаючи від них нс тільки відмови від етимології, а й прийняття за словникову основу зразків наддніпрянської літератури. Проте наштовхнувся на опір: народовці не тільки не збиралися переходити на фонетику, а й старалися виробити власний варіант літературної мови. О.Кониський в свій час був надзвичайно вражений такими поглядами, про що він писав О.Барвінському у 1887p.[530] B іншому своєму листі до О.Барвінського О.Кониський говорить такс: «Далі я запевнився, що нема що й гадати про прямування до Укр[аїни] руського ідеалу. Повстав «галицький» ідеал, люде ще ховаються з ним, соромлячи щиро признатись, але ж шила в мішку не сховаєш, нехтування усього, що йде з України - прямий доказ»[531]. Хоча він не назвав імен прихильників таких поглядів, але серед його чорнових нотаток вдалося знайти такий запис: «Бслей і Коцовський. Галичина повинна виробити свій язик, чистячи українські простізми. K... і «Черв. Русь». Беручи російські слова, треба виговорювати їх нашою фонетикою і виробити тим свій галицький язик»[532]. Слід сказати, що фонетикою в Галичині користувалися лише найпослідовніші українофіли та прихильники М.Драгоманова, «Діло» друкувалося етимологічним правописом аж до 1902p. A ось що говориться про правописні дискусії 80-х років у мемуарах Олександра Барвінського. О.Барвінськнй, згадуючи про негативну оцінку мови своєї «Руської історичної бібліотеки» (переклади з російської уміщуваних у ній праць виконували наддніпрянці) Володимиром Коцовським і Омеляном Калнтовським, пнеав: «Тодішня галицько-руська інтелігенція, незаперечно під впливом русофільських часописсй, не могла визволитися від упередження до «українщини», а скоро одиноке літературно-наукове письмо «Зоря», видаване товариством ім. Шевченка, виступило з такими докорами супроти «Руськ[ої] істор[іічіюї] бібліотеки», то cc очевидно не причинилось до прихильного для неї настрою серед нашої суспільности»[533].
3 тих самих причин, що й наддніпрянці, симпатизували фонетиці поляки. Вже спроби намісника Галичини гр. Агенора
Ґолуховського в 1850-х роках нав’язати русинам латинську абетку можна розглядати як підкоп під етимологічний правопис та ту правописну єдність, яку мали галичани з росіянами. Врешті, саме так вважали москвофіли[534].
Проблему впровадження українського фонетичного правопису в австрійські школи вперше підняв професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. У 1886p. він запропонував міністерству освіти проект зміни етимологічного правопису української мови на фонетичний. Як свідчив він пізніше, «я вповні був свідомий того, шо починається дуже важне діло, конечно потрібне для консолідації українського народу як нації»[535]. B основу проекту був покладений правопис українсько-німецького словника Євгена Жслехівського та зразки української літератури. Співавтором проекту був німець Федір Ґартнер.
Ф.Ґартнер отримав посаду професора університету в Чернівцях у 1885p. Його науковою спеціалізацією була порівняльна романська філологія. Однак цей справжній муж науки мав глибокі знання ледь нс з кожної існуючої тоді наукової галузі. Як філолога, Буковина приваблювала його своєю лінгвістичною різноманітністю, і він заходився вивчати мадярську та вірменську мови. Але особливий інтерсс викликала в нього українська мова, яка нс була поки-що науково унормована. ГІо- українському його вчив С.Смаль-Стоцький, вони потоваришували і відтоді протягом десятиліть разом працювали над проблемами української філології.
С.Стоцький просив підтримати свій проект відомого славіста Ватрослава Яґіча, однак той висловився «проти», причому натякнув, що С.Стоцький псредкимось «вислуговується». Очевидно, малися па увазі поляки - В.Яґіч мусів знати про причетність до попередньої спробн реформи українського правопису гр.
А.Ґолуховського. Врешті, міністерство все-таки взяло до уваги проект Стоцького-Гартнера і дало вказівку шкільним радам Буковини й Галичини провссти анкетування з цього приводу. Вирішальну роль для рішення міністра П.ґавча зіграв той факт, що одним з авторів проекту був німець. Однак опитування виявилося невдалим для ідеї фонетичного правопису: в Галичині «за» висловилися лише О.Барвінський та Омелян Партицький, в
Буковині - ніхто, крім її авторів[536].
У 1888p. Товариство ім. Шевченка, «Просвіта» та Руське педагогічне товариство створили в цій справі комісію, яка рекомендувала міністерству освіти і шкільній крайовій раді завссти в галицькі школи та учительські семінарії фонетичний правопис[537].
Однак справа зрушилася з місця лише в 1890p., коли за неї взявся член галицького крайового виділу А.Хамсць, який ходив по віденських міністерствах та особисто переконував їх працівників у доцільності фонетичного правопису. Врешті, за його допомогою та за сприянням гр. Ґ.Кальнокі, про яке можна здогадуватися, міністерство освіти запропонувало галицькому намісникові провести у вересні повторне опитування щодо доцільності вживання фонетичного правопису в галицьких школах[538].
Майже відразу після проголошення польсько-української угоди в сеймі 9 січня 189tp. крайовий виділ постановив користуватися у діловодстві фонетичним правописом. Цікаво, що з його 5-ти членів «протн» голосував лише народовець Дем’ян Савчак - єдиний русин, який входив до його складу[539].
3 січня віце-президент крайової шкільної ради М.Бобжинськнй скликав комісію в справі реформи українського правопису в школах. Комісія була складена досить тенденційно: до неї увійшли люди, які були відомі своєю прихильністю до реформи. Тому не важко було здогадатися, що її ухвала випаде на користь фонетики[540] [541].
Згодом, у жовтні, крайовий виділ звернув увагу уряду Е.Таффе на те, що «урядові письма і друки руські виготовляються у Відні в мові для населення руського в краю незрозумілій» і запропонував в майбутньому користуватися фонетичним правописом’12.
У 1890p. Руське педагогічне товариство звернулося ма міністерства освіти з пропозицією впровадити фонетичний правопис в галицьких школах[542], а 25 грудня 189tp. це зробило Товариство ім. Шевченка[543]. Продовжували впливати на міністерство освіти також польські та иародовські політики - очевидно, повідомлення А.Хамця про тс, що уряд схиляється до реформи в 1890p., було передчасне. Як і в випадку з кафедрою української історії, міністр освіти поставився до фонетичного правопису негативно, вважаючи його проблемою не дидактичною, а політичною[544]. Цьому сприяло також те, що найавторитетніший слов’янський філолог Австро-Угорщини професор В.Яґіч вважав фонетичну ідею антинауковою.
Однак спільні зусилля народовців та поляків робили своє і 14 січня 1892p. крайова шкільна рада отримала вказівку переглянути справу правопису, а 26 січпя М.Бобжинський розпорядився провести опитування викладачів учительських семінарій та гімназій[545]. Цього разу наслідки опитування були оптимістичніші: «за» проголосувало 63 особи, «проти» - 21[546]. Нарешті, наприкінці травня знову зібралася комісія крайової шкільної ради, яка прийняла ухвалу про запроваджешш в школах та учительських семінаріях фонетичного правопису. Цікаво, що з москвофілом Онуфрієм Лепким та наближеним до митрополита професором львівської української гімназії Олексієм Торонським, які голосували «проти», у багатьох конкретних питаннях солідаризувався народовець Анатоль Вахнянин. Він вважав, що «ми ідемо задалеко»[547].
Реакція на рішення комісії була вибухоподібною: москвофіли чудово розуміли, що воно спрямоване насамперед проти них. Вдало організувавши антифонетичну пропагандистську кампанію, вони ще раз продемонстрували свою силу. Крім протестів москвофільських політичних і освітніх об’єднань, у Відень та Львів пішли протести від галицьких сільських громад. Нині вони зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові і охоплюють 6 томів та 863 аркуші, причому на одному документі, як правило, уміщувалося декілька десятків підписів. Більше того, всі вони були однотипними копіями зразка, які розповсюджували прихильники москвофільських товариств «Руская Рада» та «Общество им. Качковского»[548]. Розмах кампанії серйозно занепокоїв намісника, який дав вказівку повітовим старостам вдатися до контрзаходів[549]. He підтримали реформу правопису також митрополит та єпископи Греко-Католицької Церкви[550].
Така гучна пропагандиська кампанія не могла бути не помічена у Відні. Але справа зайшла вже занадто далеко, і механізму, що міг повернути її назад, не існувало. 25 листопада 1892p. міністерство освіти затвердило ухвалу крайової шкільної ради[551]. Наступного, 1893p., шкільна крайова рада схвалила підручник «Руська граматика», авторами якого були С.Смаль-Стоцький та Ф.Ґартнер.
Ha Буковині С.Смаль-Стоцький знайшов собі впливового союзника в особі президента крайової адміністрації гр. Паче. Завдяки його втручанню повітовий шкільний інспектор в Сереті Омелян Попович отримав вказівку в порядку експерименту впровадити фонетичний правопис у школи свого повіту. Цілком можливо, що в даному випадку справі сприяв не так гр. Паче, як хтось із членів уряду гр. Е.Таффе. Експеримент визнано за вдалий, і гр. Паче поінформував про це міністра освіти. Його результат вплинув на рішення П.Ґавча погодитися на повторне опитування викладачів галицьких шкіл у справі реформи[552]. Влітку 1892p. на Буковині відбулися учительські конференції, 4 з яких ухвалили фонетичний проект букваря О.ГІоповича, 2 висловилися проти нього, а 4 утрималися. Шкільна рада схвалила цей буквар на засіданні 1 вересня 1892p., причому шести голосами проти п’яти. Вирішальним був голос нового крайового президента барона Kpayca, який скоріше всього, виконував вказівку Відня. Цікаво, що перша спроба затвердити цей буквар, яка мала місце 24 серпня, була невдала - «за» проголосувалолишедвоє[553]. Наступного, 1893p., спеціальним міністерським розпорядженням в буковинських школах була запроваджена «Руська граматика» Ґартнера- Стоцького[554]. «I так рік 1893-тій, - писав С.Смаль-Стоцький, - пам’ятний у нас об’єднанням всієї України на культурній ниві, видимим знаком якого по завзятій боротьбі стала фонетична правопись»[555].
Якщо вірити О.Барвінському, російський уряд протестував проти офіційного визнання фонетичного правопису в Австрії по дипломатичних каналах17. Однак підтвердити цю інформацію не вдалося.
Під час «нової ери» були також підтверджені державні права української мови. Проблема полягала в тому, що органи влади були зобов'язані відповідати на подання українською мовою по- українськи, однак цієї практики дотримувалися далеко не завжди. Руські газети традиційно рясніли скаргами на таку поведінку державних інстанцій, а депутати парламенту та сейму не раз ставили інтерпеляції в цій справі. Скарги, як правило, стосувалися провінційного державного апарату. У зв’язку з цим намісник гр. К.Бадені видав 14 березня 1892p. обіжник, яким нагадав про чинне законодавство щодо вживання української мови в австрійському діловодстві[556] [557] [558] [559]. Однак цей обіжник практично не вплинув на поведінку органів влади, що й надалі нехтували її правами48.
3 усіх наслідків «нової ери» справжнє занепокоєння поляків викликала одна, здавалося б, зовсім незначна поступка на користь русинів. У липні 1891p. міністр справедливості видав розпорядження, що підтверджувало право селян робити записи в грунтові книги по-українському. Очевидно, до цього практика була такою, що ці записи робилися пО-польському. Бурхлива реакція поляків на таку незначну поступку легко пояснюється. Польські політики не протестували проти вагомих наслідків «нової ери», таких як відкриття нових українських Гімназій чи кафедр в університеті, а, більше того, сприяли їм лише тому, що вони були новоствореними, і їх ніяк не можна було розцінювати, як наступ на польські права. Очевидно, що намагання, скажімо, перетворити в українську якусь вже існуючу польську гімназію чи кафедру, як і дана ініціатива міністерства справедливості, не знайшло б серед них жодної підтримки. Поляки були готові сприяти народовцям до певної міри, однак ділитися